Нащо ти дав мені розум, Боже,
Хіба на сьогодні це скарб ?
Коли ти підбиткам щасливим, куцим на душу,
Його ані краплі не дав.
Вузьколобим бути, - то щастя,
До кайданів так легше звикать.
А Прометея куди мені душу
Подалі від черні сховать ?
Кларнети сонячні мушу
На фарбовану дудку мінять,
Аби мріям, безкрилим, поламаним,
Хіба що по землі, як мара, снувать.
Зникніть, ви, тіні предків забутих,
Згиньте, Корифеї минулих століть!
Не терзайте, не мучте душу,
До могил ви вертайтесь своїх.
Годі! Про вас бо забути мушу,
Та зробити – не в силах своїх,
Прислухатись до покидьків мушу,
Що землю забрали з під ніг!
Та я не стану звикати до світу,
Де немає думок висоти,
Де самі лиш мармизи задуті,
Свинопасів дочки і сини.
Я не стану писати про те, як квіти цвітуть у садку,
Я брудом вас поливатиму,
Щоб Слово зігнуло в дугу,
Доки не накивали ви п’ятами,
Мріючи про чужу сторону,
Де ви спокійно здихаєте,
Відспівавши під іншу дуду.
Зігнуло, як ви інших згинаєте,
Діаманти із гноєм мішаєте,
Голови Титанам рубаєте.
Для вас – це поезія,
Коли «трактор у полі дир-дир»,
Нема вам про що написати,
Нема вам про що і згадати,
«У світі нехай буде мир!».
Немає в країні Атлантів,
Щоб мистецтво на плечах тримать,
Селюки задрипані ладні
Іншодумця на шмаття порвать.
Вам рядки подавай негучні,
Щоб лагідно тішили слух.
Вам тільки дай добивати
Серця войовничого дух.
Обтесати ви ладні поезії гострі кути,
Цвях у труну культури забити,
Щоб швидше схоронити її.
Адже хто тепер біля керма?
Гречкосії, лихварі, голубі?
І всі як один до культури
Простягають брудні руки свої.
Вам, «шановні», лиш хвости коровам крутить,
Гній за кіньми прибирати,
А не мистецтвом вершить,
Освітян нерозумних повчати,
До несмаку свого сільсько-світського
Щодня їх привчати,
Та й хабарі ще за це вимагати!
Понапинались у штани літераторські,
І давай про шпаківні писать,
Про те, як сонечко гріє,
І душі так приємно співать.
Про те, як цензура вас мучить,
Красу таланту вашого,
Вона так сильно душить…
Та нема молодих тих Орфеїв,
Щоб вам на зміну прийти,
Хоча, ви зробили усе,
Щоб таких людей не знайти.
Бо ви тільки тупішим
Регалії свої даєте,
І чим далі, тим більше
Недомірків тих плодите.
Геній Шевченка ви згадуєте,
Віддаєте йому шану,
На могилі його клянетесь,
Щоб вселити в людей неосвічених,
До себе незмірну пошану.
Та чи вам грітись в променях його слави,
Тим, що забули витерти ноги
При вході Мистецтва храму?
Чи варто сіяти слово,
Слово ніким не почуте,
Босими ногами скривавленими
Оббивати пороги, вам, люде?
Чи варто йти по стежині, яка поведе в нікуди,
По якій цвіт нації, квітучий,
На забій був змушений йти?
Чи вартий народ байдужий, забудькуватий,
Невдячний, пихатий,
Жертв тих людських?
Тобі, народе мій,
Аби живіт свій наїдками напхати,
Та під іншими прапорами
Спокійно собі сновигати,
України змертвіння звіддаля споглядати.
Наплодив ти, народе мій, виродків нації,
Й опісля вуха заткнув,
Знаходячись наче в прострації.
Вам, українцям, не герої потрібні,
Не лірники, не кобзарі,
А тихенькі такі горобці,
Які б вам на вушко цвірінькали,
Й послід по собі лишали в траві!
Возвеличили ви нахлібників,
Куцих тих балакунів,
Нікчемних гульвіс і здирників,
Що задушили в колисках співців!
ID:
479030
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 12.02.2014 18:42:19
© дата внесення змiн: 24.04.2014 20:57:54
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
