«Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко(тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину?» (Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають»)
І
Я сиділа на розстеленому ліжку, обійнявши коліна руками. Годинник показував о пів на першу ночі. Темрява наповнювала мою кімнату по вінця, а ліхтарі за вікном давно погасли. Навіть мої сльози не порушували нічного спокою. Я чекаю мовчки на його дзвінок уже майже вічність, стискаючи в руці телефон. Наче от-от станеться яке диво.
Я люблю мовчати у слухавку. Завжди так роблю, коли ображаюсь. А він терпіти цього не може. От і ковтаю сльози, а навпроти мене сидить білий ведмедик – мій німий співбесідник. Він також мовчить. З ним зручно мовчати. Мимоволі почуваюся іграшкою, набитою мотлохом – от би зараз нічого не відчувати… Ведмедик світиться у темряві білизною. Я сумно зітхаю, обійнявши його, падаю на ліжко.
ІІ
Він сонно поглянув на годинник на своїй руці. Було о пів на першу ночі. Поряд з ним, загорнувшись у м’яку ковдру, спала чужа. Інша. Але така тепла… Хотів було торкнутись рукою її обличчя, і застиг, зупинився. Зателефонувати ЇЙ? Насправді єдиній… Мабуть, уже спить. І чого це вона взялася мовчати? От дурна мала… Краще б кричала, гнівалася, вдарила. А так...Неможливо цього витримати. З ним було таке вперше, коли мовчання видавалося красномовнішим за будь-які слова. І це його гнітило…
Чи таки зателефонувати? Рука у тому-таки годиннику тягнеться до телефону. Ні. Краще завтра. Завтра буде новий день і настрій кращим, аніж сьогодні: гарний сонячний день, як тоді, коли я подарував їй того білого ведмедика…
