В.П.
З тих пір, як я назвав себе твоїм,
хоча й було це в дивнім сні глибокім,
усі мої поезії й пророки -
мов коні, що приручені людьми.
Лечу галопом через мокрий степ,
топчу посіви, викресаю вітер.
Але як вловлюю звучання літер
із вуст твоїх, то вмить назад несе.
Ти знаєш імена моїх сердець,
ти їх єдина змушувала битись
немов фанатик, лікар-початківець,
Якому невідоме слово "мрець".
Усі рази, коли я кидав дайс,
то випадала тільки одиниця.
Здавалося, така мала дрібниця:
зозуля, калібрована на вальс.
Гримить Кавказ у грудях восени,
моя субота - наче понеділок.
Але яке кому до кого діло?
Навік забуте почуття вини.
Для мене ти - навічний квартирант,
як вересень, що розпинає серпень.
Звичайний сон - і я наївний Вертер.
Вперед, Маестро! Де наступний фант?
P.S. Знати справжнє ім'я означає отримати владу над найменованим.
