|
10 час. 21 мин (Ф.Б.)
С тех пор как Дэвид умер, Джерри не отходит от него ни на шаг, плачет, гладит его холодный лоб и закрытые глаза. Я встаю и беру его на руки; бездыханный маленький принц с мягкими волосами. Джерри читает мои мысли; он дрожит от горя. У меня больше нет сил изображать из себя героя. Как говорила администраторша, меня этому не учили. Джерри крепче сжимает мою руку, другой он держит вялую ладошку Дэвида, она свисает и качается в воздухе. Я прижимаю плоть от плоти моей любви к своей потной рубашке. Его личико почернело, как когда он сделал себе индейскую раскраску жженой пробкой летом 1997 года в Йосемитском национальном парке. Лучше все забыть, слишком тяжело на сердце. Пошли, идемте, мальчики, мы выберемся отсюда, сделаем то, что давно надо было сделать: слиняем отсюда все трое, on the road again, adios amigos, hasta la vista baby, окно разбито, взгляни за Окна мира, посмотри, Джерри, это высшая свобода, let's go…
...
Вони вміли мріяти…у них була особливість - не помітити смерті…
Знаєш, ти будеш зі мною ловити полохливих зайчиків,
На чужих автомобільних капотах.
На сонячних променях, будем кататись, до самого світанку
Не заснемо, щоб встигнути до мами на кухню,
Поки вона ще спить – там морозиво.
Ранок – солодощі,
Вікна – сонячно,
Дощ – босі ноги в калюжах…
І навіть, якщо порізана шкіра об розбиті склянки.
В моменти падіння, польотів ми тримаємося за руки,
Переплітаючи пальці. Ми надто хороші діти,
Навіть тоді, коли часом, батьки нас хочуть убити,
За те, що так сильно люблять…
Нас почне розлучати смерть,
Так як тільки одружених, чи тих хто живе і кохає у шлюбі,
Вже десятки років, вона опустить свої руки,
Можеш вірити -
Нас ніхто не розлучить…
ID:
305776
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 11.01.2012 15:30:47
© дата внесення змiн: 11.01.2012 15:32:59
автор: Ваньоха Р.
Вкажіть причину вашої скарги
|
