І шпарив блюз у голові
Серед сонливої німоти,
Не мавши більше тут роботи,
Як блюз писати по новій.
О ти, шалений буревій!
О дикий і зелений змій,
Ти - мій!
А зверху хмари пролітають
Над в міру цим яскравим світом,
Та промайнувши цілим літом,
Неначе нот вони не знають,
Одначе соло гучно грають,
Одначе серце густо крають.
Й сяють...
І у оцім всім буревію,
І у отій сливій оазі
Я зупиняюся наразі
І душу так-от тихо грію,
І так-от терціями сію,
І хмари сам оті всі вію..
Я мрію.
А вслід за мною йде гітара,
А потім труби і рояль,
І врешті дама скине шаль,
Та ось родилась нова пара,
Неначе т́акож біла хмара,
Як за фальшиву ноту кара,
Бо ти - нездара!!
Бо ти один!
Бо ти не граєш,
Так, як можеш,
й ти це знаєш!!
Ти ж блюзу того сам є син!
І без відмазок, без причин,
Без твоїх всіх старих провин!
Бо ти ж є клин.
Пророк ти блюзу в монотоні,
Всуціль вібрато, як і я.
Отож назви своє ім'я!
І посідай на своїм троні,
І докажи своїй короні,
Що в тебе сльози ще солоні!
Й уста червоні.
Й ти ще є.
Ми -
є!
