Вона була звичайна, але не така, як всі. Інакша. В її погляді ясніло щось таке, що не було дано іншим. Цей погляд. Її особливий погляд, який проймає душу. Чому це сталося саме з нею? Важко сказати… але я знаю те, що тільки вона була здатна кохати. Кохати так, щоб віддати душу за коханого.
Холодна сльоза. Її коротка стежка залишає слід не тільки на обличчі, а й у заглибинах молодої пам'яті. Така коротка, але, здається, триває вічність. Холодний дотик. Але чому ж холодний? Немов, учора ви кохали один одного? Що ж сталося тепер? Мовчання… Воно проймає душу не гірше, ніж удар в спину. Що ж тепер?
- Не знаю…
І я не знаю, як можна жити тепер далі, маючи в душах вакуум.
- Не можу… Не можу пробачить твою холодність!
- Я й досі люблю тебе…
- Твоє кохання захололо з часом!..
- В той час, як я була одна!
- Не правда! Я завжди був поруч…
- Не сміши…
Та годі вам! Уже не витримую споглядати, як руйнуються такі стосунки!..
- Які не мали майбутнього…
- В твоїй лиш уяві…
Скрипнули двері, і вони не бачилися більше ніколи. Вона бігла. Бігла, не знаючи куди. Бігла, не знаючи від кого. Від мене, від нього, чи від себе. Холодний подих. Не менш холодний, як її серце, та все ж зігріває повітря. Хоча б повітря, утворюючи пару.
- Де я?..
Це я у тебе маю запитати. Навіщо ми тут?
- …
Справді, ми опинилися у дуже дивному місці – на старому цвинтарі, цвинтарі без розп'ять, а тільки з якимись химерними деревами поміж могил.
- Страшно…
Куди ти?
І вона зникла у вечірній млі. Задзвенів телефон, порушивши гармонію осінньої фієсти.
- Алло…
- Кохана, де ти? Я не можу тебе знайти… Ледь додзвонився… Ти зникаєш в мережі… Де ти?
- Не знаю…
Її стомлена голова поволі опускалась на землю, точніше, під землю, бо там, де вона упала, була розрита могила.
- Кохана, де ти?
Та у відповідь він почув лиш мовчання, бо солодкий сон зморив тендітне тіло. Ворони кружляли над нею, закликаючи до відпочинку:
- Спи, голубонько,засни,
До наступної весни.
Ми співаємо тобі:
Засипай скоріш в землі.
Спи, голубко, засинай,
Хай тобі насниться рай!
До наступної весни –
Спи, голубонько, засни…
Вона не була така, як інші, така як і всі. Вона була інакша. А він… Ну що ж сказать про нього?.. А він шукає її й досі. Можливо… Можливо й знайде… до наступної весни…
14.03.2010
ніколи не вміла писати веселі життярадісні твори. для мене вони були завжди пов'язані з тяжкими душевними переживаннями... тому й сумно.
та навряд він зрадіє своїй знахідці... 
Готично якось. Це не кепсько. Образи гарні. Але ж сумно........як
