Коли зустрінемось ми через роки,
Я упізнаю твої кроки,
І знов згадаємо усе,
А ти впізнаєш знов мене.
Як випадково мене стрінеш,
Тихенько поглядом обіймеш,
А я лиш очі опущу,
Та все ж нічого не скажу.
Здригнусь від дотику долоні
І відведу її поволі,
А ти у очі ніжно глянеш
І теж нічого не розкажеш.
Стоять так мовчки довго будем,
І вже ніколи не забудем
Останню зустріч нашу, любий.
Завжди тебе кохати буду.
Хоч слово підібрать не вміла,
Та все ж сказать тобі посміла:
- Я все жття тебе люблю.
- А я - для тебе лиш живу...
- Та нам не можна бути вдвох,
Бо ти чужий навіщось бог.
- Ти не моя лиш королева...
- Не треба, любий... - Так, не треба.
Пробач, кохана, що люблю я,
І моє серденько сумує
Завжди, завжди лиш за тобою.
І я хворію лиш одною
До тебе щирою любов'ю.
- То забери ж мене з собою!
- Не можу, люба. Я не можу.
І знов від тебе я відходжу.
Прямую далі. Дощ хлюпоче.
Він знає, зна, чого я хочу.
Мої думки завжди з тобою.
Я чую постріл за спиною.
О що це? Що це? Ні, коханий!
Тобі з життя іти зарано!
Для чого все це? Треба жити.
Не знаю нащо. Так, ми квити,
Бо ти одружений з другою.
Та що робить я мала з горя?
І вийшла заміж не за тебе.
Тепер вже згадувать не треба,
Що ти мене колись любив.
Навіщо ж ти себе убив?
Та я ж люблю тебе, мій дурню!
І як тепер я жити буду
Із думкою: тебе нема?
Тепер я вб'ю себе сама.
- Пробач! - І крок зроблю в нікуди.
Вже все одно, що скажуть люди.
Навіщо все це - я не знаю,
Та знай, що я тебе кохаю...
08.12.2009
Котяча забудькуватість?
Серйозно...
