Казав, що ти її кохаєш...
То нащо ж тобі була я?
Казав, що щастя з нею маєш,
Й вона єдиная твоя...
Казав, що ти її не зрадиш...
То нащо ж мене обіймав?
Боявся ти, що її втратиш...
То нащо ж мене цілував?
Боявся їй завдати болю...
Боявся їй зламати долю...
Казав, її ти не залишиш...
Нащо ж зі мною фліртував?
Казав, вона тобі рідніша,
Зі мною ж ти пожартував...
Яка різниця – жарти, правда...
Мене, мене ти зігрівав...
І називається це – зрада!
Як зрадив, то хіба кохав?
А може вона заслужила...
Може невірною була...
Скажи, що я тобі зробила?
За, що життя мені зламав?
Нехай я замала для тебе,
То що ж тепер, я не людина?
Просила ж я тебе, не треба...
Від твоїх жартів серце гине...
Чому? Чому не зупинився?
Нащо давав мені надію?
Ти ж все одно б з нею лишився...
Хто я тобі? Якась повія?
Ти розкажи, яке мав право...
Зі мною так от жартувати?
Та годі, годі вже брехати...
Згадай, до кого загравав ти...
Скажи, хіба це не занадто?
Не міг обрати собі іншу?
Даремно я тобою снила...
Даремно я за нас молилась...
Ти подивись, з чим я лишилась...
Із болем в серці, і зі страхом...
Ти не хотів? А я хотіла?
Горіти в пеклі, й стати прахом...
Скажи, що я тобі зробила?
Мене згубила власна врода...
Може вже досить жартувати?
Тобі мене хоч трішки шкода?
Не виправдовуйся, не варто...
Твої слова лиш добивають
Мою скаліченую душу...
І серце болем обливають,
А я усім всміхатись мушу.
Тобі ж всерівно що зі мною...
Тоді навіщо ж тобі знати?
Що я вмираю за тобою...
Що я не можу існувати…
