Ласкавий вітер шкіру обдуває,
І сонце вже збирається на спад,
Гарячі промені уже ховає.
Впада у летаргію білий сад.
Завивом бурунчастим шепче гілля,
Зове в померклу, знімлену блакить.
Останнім подихом понівечені крила
Злітають в вись, в метеликову мить.
Туди, гуаші де сліди розмиті
Втопають білим пухом у склепінні;
Туди, де пишні хмари-моноліти
Завмерли перед Богом в поклонінні.
Моя любов. Моя єдина мрія.
Моє спокуса і моя краса.
Дивлюсь у вас, мої ви сизокрилі
Безкраї, безкінечні чудеса.
Мої безмежні зоряні стежини,
Моя мелодика піднесено-сумна.
Мов з сотень ґрон достиглої ожини,
Сочать нектаром хмари-небеса.
Гарячі сльози ллються з зорепадом,
Й печаль, і радості захоплююча мить,
І крик, і спів, вливаючись в октави,
Вплавляють хмари в пам’яті століть...
(14.01.10)