|
Вона знову постукає в двері о 19:10, тримаючи в руках чергове печиво власної випічки чи торт, за рецептом вмерлої 13 років тому бабусі. Чекатиме, що відчиню і посміхнусь. Обійму і скажу, що чекав. Проведу до кімнати, заварю чаю, розповідатиму, як цікаво було у Празі. Подарую їй дерев'яну фігурку, яку вона завжди носитиме з собою як символ її почуттів до мене.
Неочікувано для самого себе в пориві миттєвого бажання відчути себе в молодому рожевому тілі, роздягну її, й вкотре "по-дружньому" кину на ліжко. Проте цигарка в моїй правій руці не дозволить мені впустити її в квартиру, чи навіть поворухнутися. Сонно спостерігатиму за димом, відкинувши голову на спинку улюбленого дивану, чекаючи телефонного дзвінка, надія на який викручує руки в нестерпних болях передсмертних конвульсій. Він зателефонує.. Мусить.. Тиша розриває зсередини, залишаючи перед очима лише картини нестерпно солодких днів у Празі. Днів, що перевернули моє життя з ніг на голову. Раніше я міг блукати вулицями міста, чіплятись до хтивих маленьких дівчаток, які бездушно реготали на будь-які мої слова, сигналізуючи про те, що вони готові хоч тут і зараз. Я, звичайно, обирав якусь мішень для себе, пізніше задовольняючи нею свої бажання і, за звичкою, забувши те тіло і злякані оченята на наступний день, залишаючи дівча наодинці із власною приземленістю й безпорадністю перед власною нікчемністю. Займаюсь далі своїми справами, наче нічого й не було, паралельно підсвідомо шукаючи наступних жертв.
Моя робота мені завжди подобалась. Ще з дитинства намагався проаналізувати слова та вчинки однокласників. Регулярно вражаючись тому, що логіка і раціональний аналіз у них в більшості частково, або й загалом відсутні. Вивчав мову жестів, усвідомлював, що словами можна довести будь-яку людину до суїциду. Паталогоанатомом так і не став, хоча ця професія мене завжди цікавила. Часто уявляв у своїй руці блискуче лезо над білосніжним тілом, огорнуте спокоєм та холодом. Уявляв, як проводжу скальпелем по шкірі грудей, звідки повільно з'являється червона смужка крові, яка, можливо, ще тримає щось у собі. Вода ж пам'ятає все. Уявляв остеотому і те, як натхненно виконую трепанацію черепа під знайомі ноти опер Баха, згадуючи нещодавні сни із рудоволосим Вівальді, який намагався розповісти мені якомога більше всього, поки сон ще не закінчився. В нього трусились руки і погляд ніяк не міг сконцентруватись на чомусь одному.
Проте психіатр - це не менш цікаво. Щодня бачити очі людей, які розуміють набагато більше за отих сірих мишок, маленьких цвяшків у великій системі, про вихід із якої не має права думати будь-хто із її вівцемозкових пікселів. Мої пацієнти інші. Я відчуваю їх. Для мене душа - легкий згусток енергії, що простягається тілом. І, як правило, не має виходити за його межі. Душа розумово відсталих людей на кілька сантиметрів нижче тіла, тобто, вона лише частково заповняє мозок і це є причиною трисомії, гаргоілізму чи, до прикладу, хвороби Луі Бара. Протилежним явищем чого є, наприклад, аутизм чи шизофренія. Тут таки я б не погодився з багатьма сліпими психіатрами, тим більше зараз, вивчивши десятки, а то й сотні їх праць. Не думаю, що шизофренія є хворобою, швидше - відхилення від стереотипного мислення, що зазвичай широкий загал відштовхує від сірої маси, вважає носія таких думок чужинцем, якого потрібно якнайшвидше виключити із стада. Що і призводить до абсолютного усамітнення, замкнутості у собі, настільки глибокій, що характеризується рядом симптомів, приписаних шизофренії. Такі загублені люди, які ніде не можуть знайти притулку, перебувають у нас. Я часто спілкуюся з ними навіть у позаробочий час. Мабуть, вже й потребую розмов із ними. Їх душа наче трохи вище тіла. Ближче до неба. А руки й ноги у них часто холодні. Вони усвідомлюють набагато більше, ніж звичайні. Можливо, саме у їх словах криється істина.. Я залежний від думок цих людей, щось незрозуміле зв'язує мене з ними.
Мій спокій тріскає по швах і розсипається вкотре на дрібні шматки. Бачу за вікном обличчя свого пацієнта, з яким працював минулого тижня. Цигарка падає на коліно і я зриваюся з місця у криці, тріпаючи штани від попелу. Стискаючи зуби від болю пропаленої цигаркою ноги. Підіймаю очі, а за вікном вже нікого. Мара, сон, реальність? Для мене ці поняття тотожні, відколи працюю тут. Стоп. Цей пацієн з Опави. Як же він опинився в Ізраїлі? Мабуть, примарилось. Неважливо. Мабуть, Із все ще чекає за дверима. Я не можу бачитись з нею. Світло вимкнене. Подумає, що приїду завтра. Стомлено підпалюю чергову цигарку. Це Він навчив мене курити опій. Навчив правильно проводити церемонію "тчанду". І тепер холодними вечорами це єдине, чим можу займатися. Єдине, що нагадує про Нього. Він змінив моє ставлення до життя. До всього. Змінив кут сприйняття. Вже четвертий день після роботи не виходжу з квартири, думаючи про Нього. Я не забуду Його очі. Руки. Погляд. Волосся. Голос. Сміх. Аромат диму кульок опію огортав мене при кожній розмові з Ним. Тому й зараз ніяк не можу заборонити собі це задоволення. Раптом почувся телефонний дзвінок, різко обриваючи тонку нитку спогадів про Чехію.
- Слухаю.
- Тім Калтон?
- Так.
- Ваша дружина Ізабель Бьорк була знайдена мертвою сьогодні о третій ночі в готелі, що на вулиці Ейлат у Холоні.
Сьогодні зранку ми приходили повідомити вас про це, та не застали вас вдома. Зараз вона у місцевій клініці Вольфсон.
- Як?.. Із.. Мертвою?.. Що трапилось?..
- Вона покінчила життя самогубстовм. Померла від втрати крові внаслідок того, що порізала вени медичним скальпелем.
Її знайшли вже вночі мертвою, після того, як весь день пролежала в номері.
- Наші співчуття.
Короткі гудки. Слухавка впала на паркет. І я, застигши, дивився на відчинені двері шафки, де лежали мої інструменти.
- Із.. Маленька Із..
Я закрив обличчя долонями, проте не міг ні кричати, на плакати. Впав на коліна. І далі стрічка обірвалась.
Розплющивши очі, побачив маленьку сіру кімнату, обладжену різними медичними апаратами. Не міг зрозуміти, де я. Не міг поворухнутись. Навіть промовити слова. Я лежав, наче прикований, думки були спотворені дією якихось ліків, адже все було затьмарене. Ледве хапався за думки.
Скрип дверей. Повільні, важкі кроки. Перед моїми очима пацієн. З яким я працював у Чехії. Він скажено посміхався, я не міг зрозуміти, що він тримає в руках. У нього шизофренія. Я бачився з ним чотири рази.
Він плакав і казав, що знайде того, хто згвалтував його матір.
Я намагався допомогти йому, та це був перший пацієнт, який не піддавався моєму лікуванню.
Легке поколювання в області грудної клітки.
Падаю.
Тисячі голок висять наді мною, я лечу вниз. Вони летять все швидше і швидше, наздоганяючи мене.
Світло зникає.
Невагомість.
Удар.
Чорний екран.
ID:
187261
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.05.2010 23:30:20
© дата внесення змiн: 01.05.2010 23:30:20
автор: Eileen
Вкажіть причину вашої скарги
|
