Він біг… Він намагався наздогнати його… Перед ним в декількох метрах був привид.
Він дивиться в твій бік широко розкритими, гучними очима. В серці оселяється слід. Слід страху. Кидаєшся що б наздогнати його. Хоч ще не знаєш що зробиш як приблизишся до нього. Один крок, інший, прискорюєш темп. Але він пропорційно твоїй швидкості збільшує свою швидкість. Ти все ж переборюєш біль у м’язах і стаєш швидшим за вітер. Але він все далі і далі від тебе. Розумієш що його не наздогнати, але рвеш свої мязи, розбиваєш ноги в кров, але мчиш… Мчиш чимдуж… За ним… За привидом. І ось він зупиняється обертається до тебе, і… І вбиває своїм поглядом. Ти падаєш безсилий. Закрив очі…
Світло… Світло… Крізь віки пробивається воно. Відкриваєш очі… І розумієш ти в психлікарні.. Дурень!.
Завтра ти знову будеш бігти. І обов’язково наздоженеш…
