Він був лише знаком, який відбивався
У тіні вечірніх сумних ліхтарів.
Він знову уваги її добивався,
Він знову із нею поруч летів.
Він душу її підносив на крилах
Кохання, яке ще лише підвелося.
Він знову топився в її чорних хвилях
Такого чарівного завжди волосся.
Він з кожним гарячим новим поцілунком
Старався хоч трохи той лід розтопити.
Він мрії її вишивав візерунком,
Під ноги щоразу кидав живі квіти.
Він кожного разу, коли її бачив,
Кричав на все місто про своє кохання.
Але він для неї нічого не значив,
Від неї отримував тільки страждання.
Він був лише вітром, який розгулявся
По сірих, замурзаних вулицях міста.
У дівчину вітер палкий закохався
І волю згубив у сутінках літа.
