| Сторінки (6/537): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[i]У Стародавньому Шумері було поняття [b]"Сім по Сім"[/b] -
[b]"Іміна́бі"[/b] божественне уособлення Плеяди[/i]
Сім 'ме́нтів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…
Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –
від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!
Нас сім по сім – лелече “імінабі”…
Моя сім’я. Мій захисток. Мій табір.
Моя Плеядо в зоряних верхах.
Моя Пречиста Матір в постолах
і у сорочці – білому по білім,
і у вінку з блаватів, перецвілім –
семивідлунне марево, авжеж,
лелечо стрінеш – клично проведеш,
і я тобі пташино теж озвуся:
я з Ірію, я – Іра, я – Іруся,
мене допіру призвано сюди
з Небесних Надр до чорної води –
оце твоє з е м н е, твоє м и н у щ е –
дающе гострий зір, як ніж, дающе
тобі глибинну парость почуття –
це с м а к ж и т т я, незвичний смак життя
на мент,
на перелітний, ниспосланий,
бо ти – жива,
ти – Ле́лечка,
ти – Дана,
в тобі дзьобате зріє лелеча…
Горить свіча. Горить твоя свіча
у всесвіті, така ж як ти,єдина…
Ти – божа тінь,
вінець творінь,
л ю д и н а –
тобі підвладно гори перейти…
Допоки прах землі тебе не зловить,
Допоки у душі і серці повідь –
Гори, свічо! Лелеченько, лети…
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів"Каменяр",2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733959
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.05.2017
[i][b]18 травня - день св.Ірини[/b],
з нагоди іменин
[/i]
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.
Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…
Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.
З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.
Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.
І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…
Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
[i]*Ім’я –«Рен» - в Єгипті одна з іпостасей Душі; ім'я людини, яке пам'ятають по смерті.
[/i]
З двотомника "Сонцетони".[i]Тон Перший - Поетичний.[/i] -
Львів:Сполом,2016)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733957
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.05.2017
[i]«Спочатку намалюйте клітку
з розчиненими дверцятами…»
(Жак Превер. [b]«Як намалювати птаха»[/b])[/i]
У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.
Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...
Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.
Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.
Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –
... нам намалює пташка тихий ранок!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733800
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.05.2017
[b][i](драматичний діалог, навіяний знаменитим
вальсом Арама Хачатуряна)[/i]
Вона:[/b]
- Всі драми починалися з любові…
[b]Він:[/b]
- … І врешті доходили до безумства –
згадай безумну з горя Клеопатру,
коли убили Цезаря, а втім –
вона привела в світ Цезаріона…
[b]Вона:[/b]
- Був першим – Юлій, далі йшов – Антоній,
а третім стати мав – Октавіан…
І лиш за тим, щоб взяти перемогу
над жінкою, царицею Єгипту,
що владою зрівнялася Ісіді,
котру безмежно полюбив Озіріс.
[b]Він:[/b]
- Озіріса підступно теж убили…
[b]Вона[/b]:
- Трагічна колісниця Часу Смерті
споконвіків зненацька настигає,
не промина ні царственновеликих,
ні сонцеликих, ні рабів німих…
[b]Він:[/b]
- … Та Колісниця відпускає людям
і час тріумфу, і часи вигнання,
і кам’яне заточення зневаги,
і морове́ пустелі забуття –
Цезаріон лишився сиротою,
пірнув і світ слідами каравану –
не тим ким був, а в масці чужоземця…
Антоній згинув не на полі бою,
один супроти військ Октавіана,
а втікачем ганебним, безталанно –
в гробниці, у цариці на руках…
[b]Вона:[/b]
- А все ж сліпуча Доля Клеопатри
принесла в Рим огненну Колісницю,
повергла ниць свободолюбних римлян
красою тіла в золоті одеж!
О… це була небачена поява,
Відколи, кажуть, Рим стоїть наземно,
щоби схилявся на коліна Цезар
в тенетах у наложниці-жони…
[b]Він:[/b]
- Тенета ті звели його в могилу…
А Клеопатрі готувався інший,
не менш блискучий в’їзд у царський Рим –
позаду колісниці, в дранім шматті,
босоніж, із запиленим лицем.
[b]Вона:[/b]
- Ісіда би цього не допустила!
Вона величну вготувала смерть,
пославши Клеопатрі в винних гронах
змію-Рененуте́т… і та богиня
в облаченні зміїної отрути
царицю від зневаги врятувала,
вона її босоніж привела
у царство Ра, що на полях Іалу –
в Ладді безпечній Вічності…
[b]Він:[/b]
- Туди ж
в свій час прийшла цариця Ніфертіті,
дружина фараона Ехнатона…
[b]Вона:[/b]
- Ах, Ехнатон, направду, був огидним:
Яйцеголовий, з дутим животом
і куцими ногами… епілептик…
та ще й єдинобожний єретик,
що кинув виклик святищу Амона
і, наче змій юродивий – Апоп,
порушив богом вкладений порядок!
[b]Він:[/b]
- За це богиня істини – Маа́т
його скарала неміччю і смертю,
а його доньок наділила теж
юродивим вінцем «яйцеголових»…
Отак, мовляв, воздасться боголюдям
за грішних тіл кровосумісний шлюб!
[b]Вона:[/b]
- До чого ж тут красуня Нефертіті,
що проводжала Сонце на спочин
у храмі надвечірньої молитви* –
могутня жриця, праведна жона,
додам іще… багатодітна матір…
Який хосен в каліцтві віднайшла:
чи ж тільки місце поруч фараона,
чи, може, й тут замішана любов?!
[b]Він:[/b]
- Назвемо так: це «драма полювання»…
[b]Вона:[/b]
- (Подумати, звучить майбутній Чехов!
Він влучно теж цей термін обіграв).
[b]Він:[/b]
- ...Сам Ехнатон дружину вибирав,
а Нефертіті не була донькою
царя Аменхотепа Третього, престол же
в Єгипті успадковують жінки…
[b]Вона:[/b]
- До речі, фараон Аменхотеп
дав сину приклад власним вільнодумством:
у «Сінях Ра»** йому була жоною
не царська спадкоємиця, а Тія,
сама із роду провінційних жриць,
у шлюбі – лучезарно можновладна…
[b]Він:[/b]
- А Нефертіті була «дуже знатна»,
хоч зовсім юна як на вік цариць,
коли її уклали в шлюбне ложе,
сповняти материнський заповіт…
Нести життям оновлений живіт
в небесну тінь склепінь Ахетатона*** -
плодюче сім’я мужа Ехнатона.
[b]Вона:[/b]
- Хвала богам за дар земного плоду,
за парний знак життя, за насолоду!
[b]Він:[/b]
- … Отак молилась, певне, Нефертіті…
[b]Вона:[/b]
- ... Та, що ніколи не булла в лахмітті…
[b]Він:[/b]
- Юродиві любовних зазіхань
у масках мумій древнього Єгипту,
міфічні тіні в нетрях манускрипту –
обривисті історії кохань –
пожадливі на кров, як рик Махеса****,
усі – від Мини, Хафрі – до Рамзеса…
… Вселенська тризна запалила свічі!!!
[b]Вона: [/b]
- Облишмо, любий! Йдім в середньовіччя.
А там своє: «Ізольда і Трістан»,
постава честі, рицарські романи,
підспудні ігри, в’їдливі омани…
[b]Він:[/b]
- ... а понад тим – жіночий ніжний стан…
[b]Вона:[/b]
- І тут трагічний маскарад, Романе –
двобій душі і тіла, похіть, лють,
двірські інтриги і малі інтрижки…
[b]Він:[/b]
- … щось на зразок моральної відрижки –
любовних драм дражлива каламуть…
[b]Вона:[/b]
- … «Плащі і шпаги», святості, сутани…
[b]Він:[/b]
- А серце де ж?
[b]Вона:[/b]
- Воно повсюди, пане,
його проймає безустанна дрож!
[b]Він:[/b]
- ... Потьмарення ума, шляхетна лож!
Очей і губ сценічні феєрверки –
примарні пухи рваної ковдерки…
[b]Вона:[/b]
- А як же дів сяйних надхмарний хор?
А де взивання Данте Беатріче,
а ще благальний погляд крізь сторіччя
на Есмеральди вкрадений Собор.
що там і досі дзвонить Квазімодо,
явивши світу тіл криву природу
і лиш душі невинну чистоту…
[b]Він:[/b]
- Невинність обирає самоту –
і німоту Сікстинської Мадонни,
а блуд пасе похилі плечі донни,
що знемагають поруч чоловіка.
Мовляв, нащо мені цей недоріка,
коли чатує нишком Дон-Жуан,
що кинеться на лоно шлюбних Анн,
забувши віщий поклик правди-месті…
[b]Вона:[/b]
- … Надгріб’я суть найвища поза честі…
(О каменя застиглий стигматизм)!
Ти вихором промчав повз класицизм,
А там уже й Відродження, мій друже!
[b]Він:[/b]
- Хай згине блуд в пекельнім осоружжі!
На добрий день, епохо почуттів,
Експресії, натхнення і польоту…
[b]Вона:[/b]
- А все ж не застраховані від льоду
ні грації, ні німфи, ні зірки –
у шалах віхол скупані жінки…
[b]Він:[/b]
- … То пропікає простір крізь віки
маною криги посмішка Джоконди…
(Поза шкалою вимірів і моди
жага митця, що світоч упіймав!)
[b]Вона:[/b]
- … Чи ж він кохав Її, чи ж він кохав?
Фантазія, облуда, повнолуння –
У задзеркалля вкраплений сатир!
Відкинь рум’янець, залиши пунктир –
і в красеня обернеться красуня –
чи сам себе увіковічниш ти?!
(Метаморфоз несходжені світи –
дурман, чи ні?.. А й публіка свідома:
це Оргія, Содом, Цоар, Гоморра…)*****
[b]Він:[/b]
- Можливо й так… А, може, просто втома,
роздвоєння у пошуках мети –
проміж кінцем початку Я і Ти,
а на часі – «Останній день Помпеї»,
Везувію бурлящеє нутро…
[b]Вона:[/b]
- Кров стигне в жилах… Здиблене перо…
Атлантами розчавлені алеї…
Слова признань… Конвульсії конання…
Це оргія!..
[b]Він:[/b]
- … Це маскарад кохання –
Киплячих магм нестерпні почуття!!!
[b]Вона:[/b]
- … Плакуча крапля… Воля до життя –
могучий зойк чийогось безталання
крізь призму часу чутний – дивина!
Оглянешся: вогонь… пітьма… руїни…
Ось дим – чужий. А ось де – з України…
Тут полини, козаччина, війна,
вродливої вдови сльоза совина…
Співає «Засвіт встали» Чураївна,
а Гриць собі із Галею гуля…
[b]Він: [/b]
- … Коли ж то радість рветься – «ой-ля-ля!» -
бо ж незабаром гратимуть весілля…
Похміллю – гімн! Нехай живе похмілля,
Допоки виїсть скроні сивина…
Хутчій вина! Хутчій сюди вина!
(Здоровну чару виллю позад себе!)…
[b]Вона:[/b]
- … Тш-ш-ш!...
… Стуліть уста плющем увиті склепи –
он Мотря похилилася сумна
до пліч старечих гетьмана Мазепи –
і, боже збав, хіба ж то їх вина,
що Доля ними завертіла круто?..
Похміллю – гімн… Хоча воно й отрута,
Любовним чаром випита до дна…
[b]Він:[/b]
- … Весілля, кажеш – он труна стоїть!..
[b]Вона:[/b]
- Утішся, душе, поки лихо спить,
допоки ще снують блаженні тіні…
Маруся Гриця також отруїть…
[b]Він:[/b]
- … Предивний світ у луннім мерехтінні,
предивних рис зчудований парад
із пристрастей людських, порочних вад –
підступності, і підлості, і зради,
і цівки запізнілої досади,
що Бог тебе намарне покарав –
украв твоє єдине тихе щастя…
[b]Вона:[/b]
- Стражденному на небесах воздасться!
Він попливе на райській каруселі
у Сад Пісень, до щасної оселі…
Так урядив Великий Щезник – Час!
Ми смертні – в Нім, та Він – воскреслий в нас!
[b]Він:[/b]
- … А я волаю щастя на землі!
Я йду на Ви… Я так тебе кохаю…
Я викликаю час на топірці!..
[b]Вона:[/b]
- …Утишся… Бачиш перстень на руці…
Магічне коло – ми зайшли у темінь…
[b]Він:[/b]
- Яка печаль… Яка на серці щемінь…
[b]Вона:[/b]
- А ти – бунтар… розбитий князь Арбє́нін…
Твоя душа – сум’яття і безлад…
[b]Він:[/b]
- … За вікнами рясніє снігопад,
і б’ється в шиби Доленька лукава,
чиясь тендітна постать, чи мара…
[b]Вона:[/b]
- Історія, як плин віків, стара –
і маски ті ж, і та ж забава…
[b]Він:[/b]
- Почнім спочатку! Буду вельми рад
згадати тексти давніх серенад:
«Прилинь, прилинь, княгине величава!»
Життя – то гра…
[b]Вона:[/b]
- … Всесвітній Маскарад!...
[b][i](Голосу набирає однойменний вальс
Арама Хачатуряна).[/i][/b]
__________
[i]*1 «Проводи Атона на покій» - сонцепоклонний храм Атону в місті Ахетатоні, збудований Ехнатоном, де головною жрицею була Ніфертіті.
*2 «Сінь Ра» - храм в Ахетатоні, присвячений матері Ехнатона – Тії.
*3 Місто Ахетатон – «Небосхил Атона», столиця культу сонцепоклонників бога Атона при царюванні Ехнатона і Нефертіті.
*4 Махес – кровожадібний бог, син Баст – бог грози, бурі, тьми, вітру. Зображався левино-головим чоловіком з короною на голові.
*5 Міста в Сенаарській долині, заселені нечестивими людьми, стерті Господом з лиця землі.[/i]
(Зі збірки"...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733799
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.05.2017
Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…
…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017
[i]„Сукню з оксамитової млості
я сама на край підлоги скину”
(Наталя Давидовська)
[/i]
Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…
... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017
О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733511
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2017
Ця ніч – упо́вні. Свіжоп'яна кров
по краплі крапля зблискує калинно...
Невинна душе, тішся, мов дитина,
допоки дух твій смерч не поборов.
Ще на твої розкрилені орбіти
не вибрехав з яруги чорний лис,
і ще в нетлінній зелені праліс
манить тебе ридати і радіти.
Тож відболій своє і відспівай!..
Чолом тобі, промінносте стозвука –
шалена втіхо і прелюта муко –
воздай уповні, в повені воздай!
Допоки янгол в тебе на плечах,
і зорі з неба падають в прелюди,
і ти вбираєш кисню повні груди,
і величаєш Бога при свічах.
Допоки світло з тебе дзвоном б'є
і зріє Слово соком від наливу –
рятуй мене, найвища мить пориву –
бо вже ось темінь щупальці снує...
Осанна ночі! Я не п'яна, ні...
Ще краплю вточать – й буде по мені.
Уповні – келих. В тім моя провина –
не випита ще добра половина.
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733508
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2017
[i][b](переспів італійської музичної класики)[/b][/i]
[i]„Цей ворожби старий мотив
схитрився я відкрить,
як мамі вдалося твоїй
цю вроду сотворить!”
(За Тізом)[/i]
Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...
... Молока вона немало пишним ружам
додавала...
Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!
Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...
... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...
Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...
Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!
... Золоті багаті жили волосинки обложили...
Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733361
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2017
[i][b]"Океану Ельзи",[/b]
улюбленому музичному гурту
нашої сім'ї присвячується[/i]
Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»…Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне,бачиться,просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів,безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…
[i]«Така, як ти…
раз на життя»…[/i]
Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза»,український «Mьюз»!..
Зринають ве́сни,шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
[i]До слова, сьогодні у Святослава Вакарчука уродини...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733358
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.05.2017
Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733194
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.05.2017
Блакитні сонця, прокидайтеся – вже бо серцю ясніє…
весніє…
Не уйметься пташатко на гілочці, ач, співає – збитошне!
Гей, людино, чи ж ти не зі світлої глини сотворена? –
буйновітру всміхнися шалено, розхвилено, рвійно…
Хто впізнає в уквітчаних зорях льоди кришталеві?
Хто в розспіваних зелах волання любові не вчує!
Гей, людино, злеліяна Словом як помислом божим –
Роззирнися орлино над гори, над бори, над кручі…
Водограєм гаївки веди свій танок великодній –
Най вогонь запалає завітний в урочищах Духа.
Ми, могутнії леви із людським обличчям – вітаймо
Громовержця Іллю на весни огняній колісниці…
Гей, людино! – взиває Ілля на блакитні світи
під сонцями…
Животворні слова проречи до кирниць придорожніх –
Чи топтатимеш ряст у лісах первозданних, чи вмлієш
У зелених привольних житах, в пшениця́х писанкових…
Сонць розкрилених очі, хмарин білі пущі несходжені –
Моє серце в обіймах дня не відвикне цю землю кохати…
Блакитні сонця, прокидайтеся –
первоцвітні сонця…
відмолоджені…
…Спить мій дракончик приручений
на вологих мохах...
волохатих…
[i](З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів:Сполом,2016)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733192
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.05.2017
[i][b]"Чагро до Настуні :[/b]
... Коли дитиною Бог дім поблагословив,
значить, на нім його воля і ласка почиває.
Вірно говориться – де дитина мала в домі,
ніщо лихе сили не має: не зносить ворожа
сила дитячого духу і не може приступитися".
(М.Грушевський. Драма [b]"Ярослав Осмомисл"[/b])[/i]
... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі
укрилася
криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).
Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок,
Даринок,
чи Одарк!..
... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік,
на Золотий,
на попелище ...
... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...
"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...
... Черлене сонце сходить по весіллю ...
... Встеляє попіл золоте шиття ...
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)
... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...
... Чагрівна у танку перед веде ...
-----------------------------------------
[i]* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733013
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.05.2017
Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733012
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.05.2017
[i]“Amóri vítam impendére”
[b]«Життя присвячую любові»[/b]
Аполлінер[/i]
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю…
за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій…
утрачений…
люблю! –
І пелюстки гублю…
гублю…
гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.
*За поезією Ліни Костенко.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732856
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.05.2017
Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.
Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …
Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.
Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!
Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.
… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …
[i](З антології одного вірша про кохання "З горіха зерня". -
Львів:Сполом,2011)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2017
Заполони мене, одвічна птахо,
високій пробі тонкості пера...
Це наче пломеніє дітвора
не знаючи ні болю, ані страху...
Над плахою чуттєвих катастроф,
над цвітом невідлюблено зів'ялим –
рятуймо душі від безглуздих спалень!
праотчим кличем висне Саваоф...
Над Волохом роздмуханого літа,
над оберемком прілої трави –
розкрита душе, звільнено пливи,
напівпрозорим леготом зігріта...
В поривах вітру здрібне молочай –
рвонеться пух, прощаючись із тілом...
Розтанувши небесним Фермопілом,
майбутніх втілень риси зустрічай!
Я житиму... коли звогніє осінь –
і догорить обвуглено до тла...
Я житиму... коли стемніє просинь
в разючих бризках крижаного скла...
... Вшамрілий зойк зомлілого крила –
пріч манівців і поступу трути́зни...
Глибинним дихом спраглої вітчизни
квилить тисячолітня ковила...
[i](Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732693
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.05.2017
[i](Париж.1881р.)[/i]
ЛЬВІВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ
[i]«…Ной мав, окрім трьох синів, ще й доньку – Сару. Вона покохала
молодого пастуха Еммануїла. Коли батько повідомив її,що всі люди
загинуть у хвилях всесвітнього потопу і врятуються тільки члени
його родини, Сара відмовилася сісти у ковчег і залишилася
разом з коханим.»
(З апокрифа.Легенда до картини)[/i]
[b]І. С А Р А[/b]
Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…
…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.
[b]ІІ. Е М М А Н У Ї Л[/b]
Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш…першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!
...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732691
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 10.05.2017
([i]«…Але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страждальне»…[/i]
Львів – місто Антонича. Якось в кінці 80-х у неформальному літературному середовищі Львова зародився рух до відродження пам’яті Богдана-Ігоря Антонича – почали з того, що знайшли його безіменну могилу на Янівському цвинтарі. Пригадую море люду – і старого, і молодого (і себе в цьому морі) – читали його поезію, промовляли слова одкровень і осипали його могилу квітковим пелюстям. Я тоді декламувала кудись понад головами, у глибини неба, його «Молитву до зір» і улюблені «Півонії».
Відтоді – в моїй пам’яті і пам’яті мого літературного покоління – Богдан-Ігор Антонич назавжди зрісся з іменем Львова…)
[i]«…На чорнім тлі, як кров трагічна,
Півоній молодість червона».
(Богдан-Ігор Антонич [b]«Півонії»[/b])[/i]
Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.
Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.
То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.
[i](Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732548
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.05.2017
(У студентські часи, навчаючись кілька місяців у Оломоуцькому та Празькому університетах, мені в око потрапили чеські поминальні клепсидри – великі аркуші рукописних некрологів, виставлених перед будинками на вулицях, з обов’язковими ритуальними живими червоними трояндами, переламаними і обвитими чорними стрічками, з незмінним надписом, що рівнозначний українському «Вічная пам’ять» - [i]«Кdo byl milowan, neni zapomenout»[/i], що в перекладі звучить:
[b][i]«Хто був коханим, не є забутим»![/i][/b])
Як проминальність цю нам відбути –
«хто був коханим, не є забутим»…
Не є забутим, не є пропащим
Все те, що рідне, все те, що наше.
Тож, а чи бути, а чи не бути –
«хто був коханим, не є забутим».
Життя минуще – нетлінні тру́ди –
«хто був коханим, коханим буде».
Душа нетлінна, як колисанка:
Біла сорочка та й для Іванка…
Обітованні і в криптах рути –
«хто був коханим, не є забутим».
…О шквали бранні, на списах – груди –
Хто був коханим, коханим буде…
Сочить-ятриться незгойна рана –
Хтось був «коханий», була «кохана»…
І в день, і в темінь їх окрик чути:
«Хто був коханим, не є забутим»!
Є і по смерті в тім насолода –
Земля кохана, кохана врода…
З очей спадає луда облуди –
Хто був коханим, коханим буде!
Усі кохані в часи прощальні –
[i]Непроминальні, непроминальні…[/i]
Усім жаданим – жаданим бути –
«хто був коханим, не є забутим».
[i](Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ".
- Львів:Сполом,2017)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732540
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.05.2017
[i]«Тебе нема – і серцю тужно.
Думки летять в країну мрій.
Минає день за днем байдужно
І гасне чар моїх надій.
Прилинь до мене на хвилиночку,
Голівоньку схили на грудь,
І в тихих пестощах кохання
Про все забудь, про все забудь.»[/i]
[i](Ще змалечку наспівувала мені мама своїм
дзвінким сильним голосом ретро-танго 30-их років
[b]"Прилинь до мене"[/b] на слова і музику
Ярослава Янівського з присвятою моїй бабусі
Марії Стасів-Вовк. Первісно "Епітафія" призначалася
їй... Тепер уже й мами нема...
Сьогодні, у цей дощовий травневий день,
їй виповнилося б 81...)
[/i]
Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.
Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…
Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…
А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.
«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732400
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.05.2017
[i]Сьогодні Україна запалює поминальні свічки -
всенародний День Пам'яті за загиблими[/i]
Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
та Духо́́вих Криниць, з зір утка́них,
назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
така метаморфоза Часу мене не дивує…
Душі пращурів наших тут світять нам зорями
з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
холодним потоком сліз кришталевих, уста
отверзенні промовляють молитву прощення
і покони любові –
мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
і конвалій трепетливо-ніжних дарують
на втіху прийдешнім
дотик Волі безмежної
і блаженне відчуття спокою –
Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
Тричі зозуля прокує
ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.
Прийдіте, хто залишився,
на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у» …
Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у» …
Сльози очищення
потечуть між берегів-оберегів
до Мармореї в гості – «ку-ку-у» …
Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
в них Душі пращурів наших блукають
Єдинорогами, гляньте –
Їхні образи досконалі
свідчать про божу присутність –
дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
ДИМ СОЛОДКИЙ…
Возрадуйтесь, хто залишився –
заспівайте піснь переможну,
на жалійках веснянку заграйте,
благовонні дими воскуріть,
хоровод ритуальний почніте -
Долина Храмів оживе,
розсрібляться озерні дзвони…
Долину Храмів поети прийдешні колись
наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.
…Тричі зозуля прокує (а горличка прогуркоче)
Тризну
Пам’яті…
[i](З антології патріотичної поезії "Допоки надія,
допоки мета..." - Львів-Дрогобич,2017) [/i]
[i]( З нової збірки "Туга за Єдинорогом"
- у рукописі)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732395
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.05.2017
[i] «– Мавро! Твій батько грає.
Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами…»
(Ольга Кобилянська. [b]«У неділю рано зілля копала»[/b])
[/i]
Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.
Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.
Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…
Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!
Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…
Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2017
[i]„Чом ти ся, бай, не жениш,
молодий Бескиде?”
(З народного)[/i]
Горі Макі́вці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...
Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...
Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!*
[i]*7 травня 1915 року відбувся пам'ятний
переможний бій Українських Січових Стрільців
на горі Маківка[/i]
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732241
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2017
[i]Рідному місту князя Льва Даниловича
на травневі дні 761-их іменин[/i]
Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.
З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.
Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в правнуків наших краплина з твого джерела.
Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!
У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!
[i](З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів: Сполом,2016)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732095
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.05.2017
[i](Погідний вечір. Хрести куполів в обрамленні сяйва далеких зір).
[/i]
[i]Сьогодні львів'яни святкують день свого міста
і день його небесного покровителя -
св.Юрія, Змієборця
[/i]
В каштанах тоне місто вечорове –
мій древній Львове, колисковий Львове...
Застигли тіні у проміннім рвінні –
і шпилі веж, і вулиці камінні...
Це дихання епохи важкогруде –
Крилатий Лев... криниці... зорі... люди...
Старих будівель привідкриті очі –
урочі дати, видива пророчі...
Батальних днів стозвука веремія...
Часи святого Юра та Андрія...
Преображенне, спасівське, дзвонове –
правічне місто, світанковий Львове!
Пташиний злет... Розкрилені дерева...
Гніздо Данила і колиско Лева –
коронна твердь у бурштиновій зливі –
ідуть на смерть сини левиногриві...
О відчуття безсмертя просторове –
мій княже, Львове, мій вельможе, Львове –
звізда звитяг понад трьома горбами,
пречистий стяг над левами-гербами...
А на щитах – паліє кров сталева...
А в небі – Покрова в подобі Лева!
... І ти стоїш в обіймах у Покрови –
мій златорунний, вічно юний Львове...
У княжій величі, у кетягах калини –
левиний Дух і серце України!
(Зі збірки "І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732094
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.05.2017
Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
це новий день ще ненароджених нас із вами,
проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
в омитому первозданним дощем райському саду,
чи в безкрайому зеленобарвному степу,
де малі однороги з променем сонячним грають,
припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
ми, невпізнані Часом,
розливаємо бризками світло на довколишній світ,
що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…
Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
Ми, надлегкі і вродливі,
невпізнані кульки озону – наче зародки
самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…
Хто знайде зачарований ключ
до старої півстертої руни,
хто між скель пересохлих
маленьке джерельце помітить,
той листком проросте
на НЕВ'ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ...
[i](З антології сучасної поезії
"Помежи словом і століттями". - Київ,2016).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731942
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.05.2017
[i]Далекій теплій Ялті на побережжі Чорного моря,
що колись бачила маму - молоду і щасливу,
і мене - новонароджену[/i]
Розквітає небаченим соняхом
країна мого дитинства –
грають ліри і арфи з-над лиману
мелодію зімлілого степу,
мовою милозвучною шепочуть
моє ім’я з акцентом
мешканки забутого Неаполя Скіфського
чи, може, Пантікапею… однако –
за давністю часу пам’ять
розмила координати
хвилями теплого моря…
Проте мені так тривожно і затишно
саме тут наслухать колискову,
ще задовго до мене проспівану…
Афродіта, мов діва, всміхається,
народжена з мушлі…
… Амфори повняться золотим зерном,
дзбани пивом, на сонці настоянім –
ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже, люди як фенікси,
з попелу в тіло вертають…
…Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі …
Крилаті грифо́ни на піхвах меча
звіщають наближення бою,
вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
шаленими ритмами кінських копит…
Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
Чи не таври-пірати чигають на здобич...
Закони честі списані
полинами гіркими та ще ковилою
у письмена запорошені –
меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
з легковійних наложниць у яму покладені –
безмовна візитка курганних скарбів…
…Не стріляйте у сонячного зайчика,
що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
він і досі світиться як Всевидяще Око
на незітертім золоті скіфської пекторалі…
[i](З антології сучасної поезії "Помежи словом і століттями".
- Київ,2016).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731941
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.05.2017
[i][b]"По дорозі у Казку"[/b] - так назвав одну з своїх драм
Олександр Олесь[/i]
У щастя до тебе, насправді, багато доріг...
Розглянься навколо - то шлях "По дорозі у Казку".
Увіруй... Увіруй... бо віра - святий оберіг -
у щось надвисоке - у приязнь, а надто - у ласку...
В Завітному Лісі по куп'ях снують світляки -
ці крихітні вісники Сонця, ці янголи втіхи -
скупайся у променях світла, у хвилях ріки,
а я буду поруч і щось промовлятиму стиха.
Ідилія... Спалах... На хвилю - на вічність, на мить...
Притаєні знаки, приглушені порухи серця.
Небачена з'ява - розбуджена Мавка горить,
високо над хмарами кінь вітрокрилий несеться.
Покиньмо імлу непроглядну, покиньмо усе -
приземлені зваби, осмислені покручі Духа.
Нехай по дорозі у Казку нас коник несе,
а наші німі одкровення лиш серце підслуха.
Ми обрані Світлом, ми білі ворони - то що ж...
Шумітиме Ліс заповіти свої спересердя:
яскраво горіти - це значить зневажити Лож.
Це бути. Це збутись... і вільно піти у безмертя!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731795
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2017
...і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.
...Мчать о́лені срібнорогі, сурмлять роги - зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім'я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка для ловчих,
в які хащі пропащі несешся і кличеш свій нарід на згубу? -
о нетямна громадо, копита натруджуєш мовчки,
покидаєш напризволяще землю о́брану, серцю любу...
Де твій шлях у майбутнє, де гордість могутнього звіра,
благородність постави, залюбленість в мрево блакиті? -
де прапо́ри звитяг, коли серце згризає зневіра,
де промінне тяжіння стежок на поляни сяйні, соковиті?..
О нетямна громадо, зневажуєш божі закони,
чи знайдеш на тім світі безпечнеє місце від кулі!..
Куленосная звабо людська, пощади хоч ікони,
як не слабшу природу м'яку олениці й косулі...
...Батьківщино прелюба, чи на те ти кривавила тім'я -
Бабин Яр, Соловки, мори голодом, сніжні гулаги -
щоби діти твої, поневажене божеє сім'я,
забували про тяглість лица́рську до честі й відваги...
Батьківщино премила, що в час найлютішої скрути -
на смутні руйнови́ща, померклого неба обвали -
пломенила у серці пелюстку червоної рути
на ознаку скорботи, що сина твого́ відібрали...
Батьківщино єдина, місцино корінна, безпечна,
де лиш пам'ять, мов ріг на облаву, голосить-волає:
о нетямна громадо! - тут вагання уже не доречне -
хто утратив чуття Батьківщини, той батьківщини не має!..
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731794
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.05.2017
[i]На Третю неділю по Пасці згадуємо
[b]Мироносиць[/b][/i]
О Магдалено, ти є грішниця,
Ти просто жінка, ти - як всі.
Твій плач мине, і ти утішишся,
І очі вмиєш у росі.
Христос воскрес!.. Неси Тіберію
На добру вість святе яйце.
Він вп'ється в нього, як в імперію,
А ти не знатимеш про це.
На тебе вже давно направлені
Усі прокажені ножі,
Коли летить каміння праведне,
Ніхто не скаже: поможіть!
Піски гуляють над пустелею
І бродить скрізь нечиста плоть,
а над Небесною Оселею
Воскресле сіється тепло.
А над тобою, над повією,
Снує життя чудни́й килим -
Ти повертаєшся Марією
В далекий свій Єрусалим.
І припадає плем'я хамове
До ніг твоїх, а із небес
Спадає,наче гілля пальмове,
Стозвукий глас: "Христос воскрес"!
[i](З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731645
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 03.05.2017
[i]"Я задихаюся і благаю Вас щастя,
яке тільки можливе".[/i]
[i][b](Фридерік Шопен до Соланж Клезанже.
Новорічна ніч 1847 року)[/b][/i]
Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.
Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.
https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4
[color="#ff0000"][i]Авторське виконання вірша на тлі музики Фридеріка Шопена можна почути в інтернет-ресурсі: [b]Ірина Вовк.Артбесіда.[/b][/i]
https://www.youtube.com/watch?v=bQOnKcpuKRI[/color]
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2017
([i]За музикою [b]Ейтора Вілла Лобоса[/b])[/i]
... Ти перейшов цей квітник,
де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик -
архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю
на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зі́рки -
живі діаманти - лицю...
Ти перейшла цей квітник,
як переходять із часом
Троянди розкішної лик,
кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила...
Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра -
пелюстки із твого чола.
Пониклим вінцям - алілуя!
О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує!
Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі"
я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! -
до Господа губи кричать!
Троянди осипляться... Боже!
Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать
розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій -
цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій,
як пуп'янки ностальгій!...
[i](Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2017
[i]"Хотів би я хоч раз відкрити двері в Сад,
що зветься - Есмеральда"[/i]
[i](З пісні "Bell")[/i]
Понад вертеп мирський, понад бедлам,
в сліпучім сяйві висне "Нотер-Дам".
В приливах сонця мліють черепиці,
тихесенько віддзвонюють дзвіниці
притаєні освідчення - Париж...
... Облиш цей вірш і тему цю облиш -
бо ось С о б о р завис як в и р о к Д о л і,
от-от оглушить дзвоном. Упаде...
Чого шукаєш? - не знайдеш ніде
своє розбите на череп'я щастя...
Ілюзіє, сховатися не вдасться
у закутки чужих fata morgan.
... Та, Господи, що коїться?! Орган
пливе і розсікає тло зловіще...
Хтось у сутані дихає все ближче
у надлишку невтолених бажань...
... Твоя душа, мов полохлива лань,
а хоч би в зашкарублім мішковинні,
блукає десь над хмарами... Невинні
уста твої, і очі, і слова...
Прочиниш браму - кояться дива
за мурами - розквітлі Божі Очі
і у тоненьких павутинках С а д:
тут гронами важніє виноград
і джерельце з-під каменю дзюркоче...
... Омиєшся - і скупана в сльозах
засвітишся іскристо і пломінно...
Ти - Е с м е р а л ь д а, в і ч н а і н е з м і н н а,
розкрита виноградова лоза!..
... Чиєсь ім'я, чиясь могуть всевладна,
чиясь хода - важка і недоладна -
торкається невпізнано: в о н а !
Захланний світ у підступах до храму,
а ти о д н а у стінах "Нотер-Даму"
і С а д о д и н... і т и... і т а ї н а...
...Крізь тебе, крізь віконня в риштуванні,
проходять у бедлемному убранні
мужі - від багача до бідняка -
і в кожного простягнута рука -
пливуть крізь тьму, крізь тебе і до тебе,
усі сонця, що назовуться "Фебом" -
Мішелі, П'єри, Жаки і Роланди
(герби, маєтні знаки - пишні "ґранди") -
впізнай, спинися, вибери мене,
коли ти справді д и в о н е з е м н е,
п р и й м и н а м и т ь о б л и ч ч я
Е с м е р а л ь д и ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731187
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 30.04.2017
Ще кілька слів про Час, що час у чарах гусне -
шумує, як вино, струмує, як вода...
Ще кілька слів про нас, коли нутро розпусне
черницями чекань свій брід перебріда...
Чекай, чи не чекай - все вишумить, запевне,
забродить, заятрить на шрамах давніх ран.
Загуслий біль терпкий до тебе вкотре верне
і в глупу північ сов, і в паморозню рань...
Цей окрик самовбивць, що житіє шаліє,
нестерпно коні мчать, нахрапом несучи...
Чи верхи, а чи ниць, допоки ціль змаліє
над урвищем бажань, над згарищем свічі.
Мовчи. Не дослухайсь, чи сновигають кроки
півп'яні від прозрінь, півдикі, півбліді...
Прости і не клени, що надто світ широкий
за мурами дзвіниць - у вільній, у ході.
Ужаль мене, стожаль, прощай, моя любове,
пекельна всебідо, стожильно навісній:
ні слів, ні нарікань, хай навіть смужка крові
поволі витіка у римі голосній.
Ні поголос ридань, ні безголоса пуща
безмежних всепрощень, загублених між губ -
нам нас не поверне, хай навіть чорна гуща
нам вижлуктає Час у пащах душегуб.
Ми самовигнанці, ми спалені до краю -
бездомні між своїх, оглухлі і сліпі...
Ми ніби посланці обкраденого раю -
за спопелілих нас подякуєм собі!
У сумерках блукань, без тями, без вагання,
ще теплиться в очах, жаріє щось немов:
при тьмяних, при свічах - то тінь бреде остання
з невірою в одчай... і вірою в Л ю б о в!
[i]Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731058
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2017
Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим -
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.
Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
(Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед!)
Кажімо більше ніжних слів.
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві...
Кажімо більше ніжних слів.
[i]Вірш,що став піснею. З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730908
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.04.2017
Храму св. Ірини-Інгігерди стародавнього Києва,
стертому з лиця землі, присвячується
Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.
Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730762
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.04.2017