| Сторінки (6/529): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[color="#ff0000"][i]20 ЛИСТОПАДА -- ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ДИТИНИ
[/i][/color]
І Злотих Уст* зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!
У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –
оте малече ніжне «приголуб»…
«У нашій хатці, мамо, Бог живе?
Йому болить за дітками серденько?..» --
голуб мене, мій ангеле маленький,
того дивись – і тяжба заживе…
Гора Оливна зливна від мольби –
моє дівчатко плаче за плечима –
вертаються у храми голуби,
у душі діток з мудрими очима…
В колисочках народжених зірниць,
як теплий дотик першого причастя,
спочине сонце в сонечках зіниць –
і як тоді доступний вимір щастя!
* пестливе від імені Златоуста
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024
У часоплину вища зваба є,
І знову вічна крутиться спіраль:
Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо радує,
Осінній лист так тихо падає,
Як та знеможена печаль.
Притоки літ… Бринить моя ріка.
Мені б повік не знати мілини.
Неси мене, о течіє́ стрімка,
Де між вітрил мій кращий вірш блука,
Найкращий вірш намаривсь зда́лека,
Як марять небом восени.
І, може, в тому вища зваба є,
Що все життя людське, немов спіраль:
Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо згадує,
Осінній лист так тихо падає,
Як та знеможена печаль.
(Увійшов до ювілейної збірки вибраної лірики "ОСІНь... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ. -- Львів: Сполом, 2023-24).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...
Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.
... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!
Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.
Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі роз'ятрених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.
(Увійшов до ювілейної збірки вибраної лірики "ОСІНь... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ. -- Львів: Сполом, 2023-24).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2024
[color="#ff0000"][i]"Палять листя, палять листя --
а музичка грає.
Панно світла, я сумую,
а чому -- не знаю."
(Мотив авторської пісні
Кості Москальця)[/i][/color]
"Панно Світла, добрий вечір", --
листя падає на плечі!
Не сумуйте, біль вгамуйте,
поруч -- Світлий Пан ...
Грай, музичко, урочисто,
розтривожуй Панну Чисту,
най згоряє пломенисто
від таємних ран.
Грай, музичко, най почую:
"Панно світла, я сумую ...
Я сумую і згасаю,
а чому -- не знаю."
... Палять листя, палять листя --
Сад у пізнім передмісті.
"Панно Світла, Панно Чиста", --
мліє Світлий Пан.
"Панно Чиста, Панно Світла", --
закипає кров блакитна,
висне хмарка перелітна
знадою оман.
Грай, музичко, най почую:
"Панно Світла, я сумую", --
дим злітає і лягає
попелом до ран ...
Грай, музичко, чардаш ночі --
дим голубить, дим лоскоче.
Дим злітає -- не вертає,
а чому -- не знає!
... Панно Світла, як ся маєш?
Ти чому у тьмі блукаєш?
Чи жадаєш -- виглядаєш,
де він, Світлий Пан ...
Листя спалене -- на рани,
а за вікнами -- тумани:
"Милий Пане, Світлий Пане", --
вітром вколисан ...
Грай, музичко, най почую:
"Світлий Пане, я сумую," --
плаче світло Панна Чиста,
Ніжно - Попелиста.
Грай, музичко, танго ранку --
дим розтане на світанку.
На світанку, на останку --
раптом ... Світлий Пан ...
А м у з и ч к а г р а є, г р а є:
"П а н н о С в і т л а, я к о х а ю!
Я к о х а ю, я з г а с а ю,
а ч о м у --- н е з н а ю ...".
Увійшов до ювілейної збірки вибраної лірики "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ". -- Львів:Сполом, 2023-24.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024
Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...
Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*
Верачіні "Лярго" https://www.youtube.com/watch?v=wiiau014rZg
(Увійшов до збірки вибраної лірики "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ"ю -- Львів:Сполом. 2023-24)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
...І коли наречеться листо́пад розлучником душ,
І коли нам до завтра дожити сумнівним здається –
Ані крик спересердя, ні біг невтямки́,- ані руш! –
Ні від себе й до себе, ніщо навкруги не озветься…
Тільки шорох падучого листя в розкрите вікно,
Тільки скрипи пралітньої липи та вітер у скроні –
Тільки образ дитячий і пізнє твоє рамено,
І зів’ялого сонця шорсткі, але рідні долоні.
Увійшов до збірки вибраної лірики "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ". -- Львів: СПОЛОМ, 2023-2024.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2024
Буде ніч листопа́дова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -
до стін і вишиваних руж –
ми в цю пізню пору́
понесем наші думи розквітлі.
У дрімучім бору
відсвяткуєм одруження душ –
і весіллю осінньому
травні позаздрять і квітні…
Увійшов до збірки вибраної лірики "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ... або ПОРА ОПАДАНЬ".-- Львів: Сполом, 2023-24.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.
(Увійшов до збірки вибраної лірики "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ..., або ПОРА ОПАДАНЬ". - Львів:Сполом,2023-24)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2024
СУБОТА, 14-е вересня! Вітаю...
[color="#ff0000"][i]ДОРОГА ПИСЬМЕННИЦЬКА БРАТІЄ! У мене ВЕЛИКЕ СВЯТО... Сезон ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ, вересневих ОСІННІХ ДОЩІВ та раннього БАБИНОГО ЛІТА відкриває з'ява моєї довгожданої післяювілейної збірки ВИБРАНОЇ ЛІРИКИ, яка вийшла в двох обкладинках (уявіть собі, і таке буває!) у видавництві "СПОЛОМ", з яким я незмінно співпрацюю з 2013-го (теж ювілейного)!..
А називається вона... ммм... і не повірите: "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ..., або ПОРА ОПАДАНЬ..."
Цікава вона тим, що поєднує мою поезію різних років про Осінь разом з дивовижними світлинами-вкладками доні Златоусти (Усті) з її авторської сторінки Інстаграм Zlata_Vovk
Щоб наблизити Вас до емоційного настрою сприйняття моєї улюбленої пори року, публікую тут у якості презентації свою передмову і коротеньку "летючу" імпровізацію...[/i][/color]
[b]СЯДЕ ОСІНЬ НА ПАГОРБІ…[/b]
[b][i](передслово)
[/i][/b]
…Коли приходять ювілейні дати, хочеться озирнутися і побачити себе наче з відстані Часу, наче ти мчиш у надзвуковому поїзді з різними обличчями у вікнах… Ті обличчя – твої власні, рідні – але ти вглядаєшся в них і з легким сумом розумієш, що вони піддаються неминучим змінам. Ти вихоплюєш на швидкості лету якісь окремі риси своїх власних облич і несамовито вигукуєш: «Це я… Боже, це я…» Біля тебе у цьому поїзді спочатку вирізняються силуети знайомих тобі людей – батьків, родини, друзів, але поїзд безупинно мчить далі і силуети несподівано розтають у непроглядному тумані майбутнього. Це не завершений процес… Поїзд не зупиняє своєї ходи, можливо, лише швидкість дещо сповільнюється… Далі буде нова дорога… нова мета… І обличчя твої власні будуть щоразу іншими, і силуети довкола тебе набуватимуть нових форм… Лишається незмінним бажання рухатися вперед, не зупинятися на півдорозі…Це головне!
…Тепер про поезію Осені – вона така ж різноманітна відтінками, як і ті обличчя в вікнах надзвукового поїзда. А надто, коли про Осінь, свою улюблену пору року пише Та, що народжена восени… Так, я вереснева – і тому Осінь для мене завжди особлива… багатозвучна і багатобарвна, живописна і музично окреслена… Так і народився задум зібрати в єдине творче полотно все, що стосується Осені… Плавне погасання літнього Сонця і м’який перехід палючого спекотного Літа в теплу золоту Осінь… Кружляння падучого листя… Дощі – спочатку меланхолійні, а потім все більш строгіші, з крижаними нотками. Ключі відлетних птахів у високості… Похмурі ранки… Аж до перших заморозків… До останнього осіннього листочка, залишеного Осінню на прощання на фасадному уступі твого вікна…
[color="#ff0000"][b][i]«Сяде Осінь на пагорбі, обійме коліна –
і впаде у її поділ останній листок осінній…»
(З народного).[/i][/b]
[/color]
Це не назовсім… А лише через Зиму – до наступної Весни…
***
…і не змовкає музика ота,
Де літо і ожитнені літа…
Де дощ паде під звуки «Сарабанди»,
Де ще цвітуть улюблені троянди…
Де по дощі – невинна неба просинь…
Де між ожин налитих – Тепла Осінь,
Нагріту землю, мрійну, соковиту,
Оберне в дар знеможеному Літу…
Де Сонце тоне в шурхотливім листі,
А листя – то метелики барвисті…
[i]Авторка – Ірина Вовк.
[/i]
З БОГОМ!... У ВЕЛИКИЙ СВІТ!..
М. ЛЬВІВ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2024
Ну щоб, здавалось, за дива:
І ще одне минає літо,--
А я вже трішечки нова,
Ласкавим сонцем відігріта.
Дурманить пахощами ліс,
Дарує свіжу прохолоду,
І проситься на бистру воду
Рядків надійний первоміст.
Пройдуся ним – гойдає кладка.
День на семи вітрах гряде…
Минає літо, як відгадка –
І диво твориться просте!..
З раннього. Увійшов до першої збірки "Дзеркала". - Львів: Каменяр, 1991.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2024
[color="#ff0000"][b]ОБРЯД давньоукраїнських Обжинок, або «ОВСЯНИ ВЕЛИКОЇ»
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Обжинкова Громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих! Так народжувалась Княжа Пара: [/i][/color]
“– Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.
– Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький”!
[color="#ff0000"][i] (Обжинкова Громада з Княжою Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):[/i][/color]
“ – Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а наш віночок з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!”
– Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита -
ще із колосистого,
ще із ядренистого...
– Принесли ми полон ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір’я на господарське подвір’я”.
– Дав Пан Біг пожати,
нового врожаю надбати...
– Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!
[color="#ff0000"] [i](Обжинковий Князь з Дідухом у руках):[/i][/color]
– Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.
[color="#ff0000"][i](Княжа Пара віншує Господарів чи то іменем Купала – бога жнив і достатку, чи то іменем бога Вола-Волосожару):
[/i][/color]
– Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати – суди поживати,
в користі і в радості в доброму здоров’ї!
– Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі – підходом,
а у печі – ростом,
а за столом ситтю!
– Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити –
і нам погуляти!
– Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...
[color="#ff0000"][i](Господарі супроти Княжої Пари):[/i][/color]
– Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,
в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
--Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!
[color="#ff0000"][i](Дар Господині – “ясної пані”):
[/i][/color]
– Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.
[color="#ff0000"][i] (Дар Господаря – “ясного пана”): [/i][/color]
– Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня – окраса поля,
най з нього зійде красная Доля.
[color="#ff0000"][i](Дар за дар! Голос Княжої Пари): [/i][/color]
– Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!
[color="#ff0000"][i](Голос Господарів): [/i][/color]
– На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали
і до шлюбного віна дістали.
[color="#ff0000"][i](Княжа Пара з Господарями, тримаючи обжинковий вінок заводить “вінчальний” танок): [/i][/color]
“Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь”!
[color="#ff0000"][i](Господарі з Княжою Парою супроти челяді): [/i][/color]
– А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
– А так повна, не проллється, не сколишеться!
– А чи повно д’долу, зерна – у стодолу
воловозом понавезено?
– А так повно, не пройдеться, не об’їдеться!
[color="#ff0000"][i](Господиня до Челяді):[/i][/color]
– То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене – двори метені,
а столи – застелені,
а кубки – наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...
[color="#ff0000"][i](Господар до Челяді):[/i][/color]
– Садіть Діда на покуті –
на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці –
при солодкій, при медівці
будем Діда частувати
та медівку попивати...
[color="#ff0000"][i] (Господиня до Челяді):[/i][/color]
– Пийте, женчики, пийте,
лиш мені чарочок не побийте!
[i]Частуватиме Господиня Діда, а разом з ним і всю Обжинкову Челядоньку ліпленими пирогами – обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців – символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов’язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м’ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... [/i]
“З жита та пшениці – гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
– Весело гуляйте, нас не забувайте”!
***
[i]* Сценарні матеріали “Обжинкового весілля” обжиті спільно з акторами театру ім. М. Заньковецької н. а. України Григорієм Шумейком та з. а. України Іриною Швайківською і втілені в обряд для делегації Канадських українок 1991 року.
Ролі виконували: Господар – н.а. України Григорій Шумейко,
Господиня – з.а. України Ірина Швайківська,
Обжинкова Княжа Пара – “МЕТяни” Ірина Вовк та Роман Гринько,
Обжинкова Челядь – актори Молодіжного Експериментального Театру Аматорів “МЕТА”: Василь Ілечко, Марта Сеньковська, Наталка Куреляк та інші.
За виданням: ІРИНА ВОВК. ЗА НАШИМ ЗВИЧАЄМ БОГА ВЕЛИЧАЄМ. – Львів: Сполом, 2015; 2019; 2024.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024
[color="#ff0000"][b][i]16 серпня – Третій Спас – Горіховий або Полотняний
(16 серпня - «Перенесення Нерукотворного образу Господнього»)[/i][/b]
[/color]
Свято пов’язане із вшануванням полотняної ікони Ісуса Христа «Спаса на полотні». За давнім переказом, заснованому на документі, знайденому в IV ст. Євсевієм Кесарійським в Едессінскому архіві, володар месопотамського міста Едесси Авгар страждав проказою; бажаючи позбутися від невиліковної хвороби і знаючи про цілющі здібності Ісуса Христа, він послав до Спасителя живописця Ананію з листом, в якому просив Господа прийти і зцілити його. Господь обіцяв послати до князя одного зі своїх учнів, а всі спроби Ананії написати образ Ісуса Христа залишилися безуспішними. Тоді Господь попросив подати йому рушник (убрус) і витер своє обличчя. На рушнику відбився його лик. За воскресіння Христа, апостолом Фомою до Авгара був посланий один з 70 учнів Христа Фаддей, і цар від одного дотику до рушника дістав полегшу, а згодом повністю вилікувався від хвороби. Так Фаддей з допомогою цього випадку розповсюдив в Едессі християнство. Рушник (убрус) з образом Ісуса Христа, прикріплений царем Авгарем над головними воротами («Воротною Вежею») міста Едесси як прапор і оберіг, був викрадений мусульманами, і лише дев'ять століть потому був викуплений візантійським імператором Михайлом III.
У 944 році 16 серпня, за царювання Костянтина Багрянородного, Едессінський образ Нерукотворного Христа був перенесений до Константинополя, тоді ж і було встановлено свято ікон – єдине на честь образу Ісуса Христа.
1204 року нерукотворний образ Спасителя був викрадений уже з Константинополя під час одного з хрестових походів. За легендою, його перевозили на кораблі, який затонув. Відтоді старовинна реліквія вважається загубленою.
Вважається, що перші візантійські й давньоруські ікони , які носили назви "Спас на полотні", "Спас Нерукотворний». писалися саме з Нерукотворного образу Спасителя – «Спаса»...
Третій Спас — традиційне свято в народному календарі, яке відзначають в Україні 16 серпня. Має прадавні дохристиянські корені. Слідує за Першим і Другим Спасом: «Медовим» та «Яблучним». В народі Третій Спас називають ще «Горіховим або Хлібним», бо закінчилися жнива і починається сівба озимих:
«Третій Спас – хліба припас».
До цього дня в деяких місцевостях України приурочувалися «дожинки» та обряди, пов'язані з останнім іменинним снопом-Дідухом. У день Третього або Хлібного Спаса селяни проводили і "досівки", тобто сіяли озиме жито. Після спільної молитви домашньої господині проводжали чоловіків на поля з хлібом і сіллю; при цьому на віз клали три снопа, а зверху містилася призначене для посіву жито в мішках. На полі засівальників зустрічали хлопці з гречаною кашею. Після посіву озимого хліба пиріг і каша з'їдалися всією родиною.
На Третього Спаса наші бабусі пекли пироги з муки нового врожаю, а також святковий хліб або коровай. Тому і називають цей Спас Хлібним.
А інша назва Третього Спаса — Горіховий — пов'язана з початком масового збору лісових горіхів, які на цей час саме достигають. У призначений день в лісі розстилали килими, від яких всі жінки розходилися для збору горіхів, останні складалися в фартухи, а пізніше висипалися на розстелені килими. Робота зі збору горіхів могла тривати й кілька днів. За народними уявленнями, урожай горіхів передвіщав на майбутній рік урожай жита. У містах з цього дня починалися "великоденьські" гуляння. На Горіховий Спас закінчується строгий Успенський піст, а значить, на святковому столі є місце для улюблених м'ясних і рибних страв. Але головна прикраса столу на Горіховий Спас - звичайно, яблука, мед і горіхи.
У давнину говорили:
«Перший Спас — на воді стоять;
другий Спас — яблука їдять;
третій Спас — на зелених горах полотна продають».
Раніше в цей день в Україні влаштовували ярмарки, на яких переважно продавали полотно. Вважалося, в цей день «Спас на полотні» стає покровителем торгівлі.
Як і на «Маковий Спас», цього дня треба було чистити криниці та освячувати воду, а вода з підземних джерел вважалася цілющою.
16 серпня за релігійним календарем - післясвято Успіння Пресвятої Богородиці – «Першої Пречистої».
У народі кажуть: «По Першій Пречистій прийшов Третій Спас»!
В цей період завершується останній місяць літа – найблагодатніша пора року. З літом - періодом збору врожаю - селяни пов’язували свій добробут. Від того чи вчасно зібрано збіжжя, значною мірою залежав добробут родини.
«Третій Спас запитає у вас: чи жнивували, чи в холодку пролежали».
Як і Перша Пречиста, так і Третій Спас, вважається періодом заготівлі яблук. Дівчата співали пісні:
«Пречиста мішок загубила, а Спас ішов – мішок знайшов».
Такими символічними «мішками» були погреби, пивниці й горища, де зберігалися свіжі продукти. Вважалося, що зібрані в цей період яблука повинні бути поживними й найпридатнішими для зберігання. Яблука тримали до осінніх та зимових свят, щоб почастувати на Різдво або на Новий рік дітей та гостей.
За народним звичаєм, вважалося за ознаку шляхетності та працьовитості, якщо дівчина, до якої приходили колядники, дарувала хлопцям яблука. Кожен з них виголошував промову:
«Спасибі рукам працьовитим, що вміли ростити,
спасибі Пречистій силі, що в мішок натрусила,
і тобі, Спас, що беріг нас!»
Цієї пори вже збираються до відльоту перші пташині гурти. Старші навчали молодняк до нелегкої і довгої перелітної дороги. Поруч з лелеками неодмінно сусідилися солов’ї. Старші люди з цього приводу кажуть, що, мовби дрібні сіроптахи, тримають буслів, тобто бусли вказують їм дорогу до Вирію. Але, якщо в дорозі солов’ї стомлюються, то вони сідають на спини лелек…
За старих часів говорили –
"Ластівки відлітають у три рази, у три Спаси".
На Третій Спас - востаннє відлітали ластівки. Також існувала прикмета:
"Якщо журавель відлетить до Третього Спаса, то на Покрову буде морозно".
Про Третього Спаса існують прислів’я, зокрема:
«Післяуспіння прийшло – сонце на осінь пішло».
Зрештою, так воно і є. Хоча ще вдень і тепло, а деякі дні й спекотні, проте вранці і ввечері вже прохолодно: поступово приходить осінь…
Як і багато інших українських народних свят, Спаси теж отримали свої
календарні прикмети:
[color="#ff0000"][b]Перший Спас: [/b][/color]
З Першого Спаса і роса хороша.
На Маковія відцвітають троянди.
На Першого Спаса коней та всю домашню худібку в росі купають.
На Маковія українці святять мед, заламують стільники та збирають мак.
На Перший Спас святи колодязі, святи і вінки хлібні.
Готуй току і стодоли. Готуй святу земельку під озимину.
[color="#ff0000"][b]Другий Спас: [/b][/color]
Прийшов Яблучний Спас - усьому час: плоди зріють.
До Другого Спаса не їдять ніяких плодів, крім огірків.
На Другий Спас знімають плоди з дерев та кущів.
З Другого Спаса їдять яблука.
На Яблучного Спаса українці справляють «обжинки»:
святять обжинкові вінці та плетуть Спасові «бороду».
З Другого Спаса проводжають захід сонця в полі з піснями.
Яка погода на Другого Спаса — такою буде і Покрова.
[b][color="#ff0000"]Третій Спас:
[/color][/b]На Хлібного Спаса українці справляють «дожинки» («обжинкове весілля»):
несуть з поля Обжинкового Дідуха та печуть коровай з нового врожаю.
На Хлібного Спаса засівають озимину.
Ластівки відлітають в три рази, в три Спаси.
Після Третього Спаса часто настає різке похолодання, тому приказують: «Прийшов Третій Спас – бери рукавички про запас».
[color="#ff0000"][b]Усіх Спасів стосується:[/b][/color]
Прийшов Перший Спас — пішло літо від нас.
Після Другого Спаса — дощ хлібогній.
Якщо антонівка вродила — наступного року хліб уродить.
Із Спаса-Преображення погода преображається.
Прийшов Третій Спас — бери рукавиці про запас.
Минув Третій Спас — держи кожух про запас.
Як прийде Спас, комарам урветься бас,
а як прийде Пречиста — забере їх нечиста.
(За виданням: Ірина Вовк "За нашим звичаєм Бога величаєм:Осінь". - Львів:Сполом,2015, 2019, 2024)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020076
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024
[color="#ff0000"][i]ДО ДНЯ НАШИХ ДІТЕЙ...[/i]
[/color]
Коли збагнем, що в нас усе гаразд,
що все ж незле ведеться нам на світі,
що затишно ще спиться нашим дітям,
що у печі вогонь ще не погас,
що запах страви хату обволік
і незабаром зладиться вечеря,
і в звичному вітанні скрипнуть двері,
і стане на порозі чоловік,
таки зітхнемо: жаль, не вічні ми,
як зими й весни, як усе на світі…
А зрештою, що є цінніше миті,
в яку себе відчуємо… Л ю д ь м и.
(Зі першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024
[color="#ff0000"][b]ДРУГИЙ СПАС – ЯБЛУЧНИЙ[/b][/color]
[b](6 серпня - Преображення Господа Бога і Спаса нашого)
[/b]
[color="#ff0000"][i]Це – одне з дванадцяти великих народно-релігійних свят. Як оповідають євангелісти, в середині свого земного служіння Ісус Христос привів учнів на гору Фавор. Зійшовши на гору разом зі своїми учнями, Христос став молитися і незабаром “преобразився”: Його обличчя засяяло, а одяг побілів, наче сніг. Прийшли до Нього пророки Ілля та Мойсей, які вже давно покинули світ. Пролунав небесний голос Господа: “Це Син Мій коханий”.[/i][/color]
У народі Преображення Господнє називають [color="#ff0000"][b]ВЕЛИКИМ і ДРУГИМ СПАСОМ[/b][/color]. Цієї пори збирають врожай фруктів, меду, хліба, грибів, які відносять до церкви на посвяту. На Спаса прийнято поминати душі померлих родичів. За повір’ями, цього дня вони втретє, після Страсного четверга і Трійці, себто Зелених Свят виходять на світ. Якщо в родині є тяжко хвора людина і їй на Спаса дати освячене яблуко – символ Життя, то вона або
видужає, або закінчаться її страждання і вона тихенько відійде до Успіння.
Отож, на Русі Другий Спас називали ще й ЯБЛУЧНИМ СПАСОМ. Святкують його щорічно 6 серпня. Головним його обрядом є освячення плодів і злаків у церквах. За традицією люди приносили для окроплення святою водою добірні яблука, аромат яких заворожував всіх присутніх в церкві людей, як у Преображенських куточках Едему. Вважалося, що яблука вже
достигли до цього дня і їх можна починати їсти. До 6 серпня їсти достигаючі яблука не дозволялося – це вважалося гріхом.
Якщо ж все-таки хто-небудь не втримається і з’їсть яблучко до Спаса, відспокутувати цей гріх можна було тільки тим, що сорок днів після Другого Спаса не їсти жодного яблука. Особливо суворо дотримувалися цього правила ті, у кого вмерли діти-немовлята. Існувало повір’я, що “на тому світі” ростуть срібні дерева з золотими яблучками. Золоте яблучко дають лише тим дітям, чиї батьки дотримувалися звичаю не їсти яблук до Другого Спаса. Яблучний Спас триває протягом дев’яти днів. Яблука можна вже їсти досхочу, пригощати ними один одного, кого довелося зустріти, готувати з них різні страви, робити зимові заготівлі. Можна, нарешті, дати волю кулінарним фантазіям.
[i]Наприклад, “яблука в меду”: два очищених і порізаних яблука варити протягом 5 хвилин в 50 грамах води, в яку слід додати 0,1 грама лимонної кислоти, дві столові ложки меду або 40 грамів цукру. Після того як маса охолоне, яблука вийняти на блюдце, а в остуджений медовий сироп додати 2 столові ложки терпкого вина. Перед подачею на стіл яблука залити цим сиропом.
Святковою стравою на Спаса є печені яблука. Верхівку з хвостиком відрізають, виймають середину з насінням, кладуть туди мед або цукор і запікають у печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником – киселем зі свіжих груш.[/i]
Зі святом Яблучного Спаса пов’язані традиційні обжинкові обряди – з цього дня починаються в Україні “ОБЖИНКИ”: женчики святять у церкві обжинкові вінки, з незжатих на ниві кількох стеблинок жита зав’язують “СПАСОВУ БОРОДУ”.
“Обжинки” тривають від Другого до Третього Спаса.
З трьох свят, які називаються “Спаса”, тільки це свято, або ДРУГИЙ Яблучний СПАС, входить до числа “двунадесятих свят”. Він присвячений подіям вирішальним для переконання учнів Христа, що перед ними воістинно Ісус-Спаситель. До слова, в цей день 1456 року біля стін Белграда православними сербами була розгромлена непереможна турецька армія. З тих пір ДРУГИЙ СПАС у всьому православному світі став відзначатися як велике свято.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2024
[color="#ff0000"][b]ПЕРШИЙ або МАЛИЙ СПАС -- МЕДОВИЙ і МАКОВІЙ... а також МОКРИЙ ("Спас на воді")
[/b][/color]
[i][b] Перший або Малий Спас – Медовий і Маковій (1 серпня – за відновленим старим стилем у церковному календарі українців - вшанування животворящого Хреста Господнього)[/b]
[color="#ff0000"][/color][/i]
[color="#ff0000"][i]Слово “Спас” – за українською фольклорною та християнською традицією скорочена назва слова “спаситель”. “Спасителем” церква іменує Бога Живого – Ісуса Христа. Залежно від часу визрівання плодів та хлібних злаків “Спаса” в Україні справляють тричі.
“Перший Спас або Маковій” – 1 серпня, його ще називають “Спасом на воді”, або “Мокрим і Медовим”, а пасічники освячують мед у церкві;
Другий – “Великий або Яблучний”, – 6 серпня;
Третій, “Хлібний, на Полотні або Горіховий”, – 16 серпня. На Спаса проводять хресні ходи на ріки, озера та ставки, бо вважається, що тоді вода має цілющу силу. Це свято знаменує проводи літа і в народі кажуть:
“Прийшов Спас – пішло літо від нас”.
[/i][/color]
[color="#ff0000"]Перший Спас[/color] у християнській традиції називається “Походженням або Винесенням чесних древ Хреста Господня”. Свято “Винесення чесних древ Животворного Хреста Господнього” прийшло до нас з Візантії, де було встановлене не пізніше ІХ століття. За церковною легендою, у перший день серпня зародилося дерево, з якого згодом зробили хрест і на ньому розіп’яли Ісуса Христа. У царській скарбниці у Константинополі в храмі Святої Софії зберігалася реліквія - частинки деревини хреста, на якому розіп’яли Христа. Вони були наділені чудотворною силою, зцілювали і могли зупиняти епідемії у Візантії. У жарку пору священнослужителі з метою відвертання хвороб та очищення від злих духів виносили з храму ці частинки і проходили з ними по вулицях міста, прямуючи до водоймищ. За допомогою Животворного хреста освячували воду, щоб вона стала чистішою та щоб йшли дощі у спеку. За переказами, цього дня 988 року хрестився князь Володимир. У Київській державі під час свята “Винесення чесних древ Животворного Хреста Господнього” при богослужінні відбувалося винесення хреста на середину храму і поклоніння йому, а після літургії — хресний хід до води. В Україні цей звичай перетворився на хресні ходи до річок, водоймищ та озер. Вода освячувалася і після цього в ній купалися, а також купали худобу, щоб вона не хворіла. Традиційно саме в цей час освячували нові колодязі і чистили старі. Перший Спас важко віднести до свят, тому що в цей день починається Успенський піст – “Спасівка”. Він триває два тижні. За своєю суворістю він такий же, як і Великий піст. Не можна їсти ні м’ясного, ні молочного. На Маковія готують пісний борщ з грибами. Віруючі намагаються зранку нічого не їсти, аж поки не вип’ють свяченої води. Обрядовою їжею цього дня є “шулики”, або “ломанці”. Готують “ломанці” так: печуть пісні коржі на соді, ламають на дрібні шматочки і заливають свіжовикачаним медом з перетертим маком. Цю страву залюбки їдять діти. Перший Спас називається ще “Медовим”: стільники наповнені медом, бджолам пора влаштовуватися на зимівлю. Отже, можна спробувати свіжого меду. Тільки після освячення першого меду в церкві можна було розговлятися. У Першого Спаса є ще одна назва – “Маковій”: у цей час на півдні Русі дозрівав мак. У церковному християнському календарі цей день – день пам’яті сімох святих Старого Завіту – мучеників Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Євсевона, Аліма і Маркела, їх матері Соломії та вчителя їх Єлеазара, які в 166 р до н. е. очолили повстання за віру в єдиного Бога і були за це жорстоко покарані. 3 Свято на честь св. мучеників Маккавеїв (у народі – “Маковія”) пов’язане зі збиранням маку і його освяченням, протягом року з нього печуть маковики та інше печиво, виготовлене з борошна, меду і товченого маку. За давніми уявленнями наших предків-слов’ян про виникнення Життя з Води, в данину пам’яті про усіх мешканців Водяної стихії – Водяників та Русалок, на “Маковія” українці освячують криниці, прикрашають їх “маковійним зіллям” та довкола них водять хороводи. Цього дня хворі на пропасницю купаються в річці, бо вода на свято Маковія вважається цілющою. Свято Маковія одне з найпоетичніших і найшановніших в Україні. Цього дня у церквах українці святять воду, квіти й мак. До церкви приносять букети з особливих трав та збіжжя – “маковійчики” або “маковійки”, які мають бути різнобарвними, перетнуті червоною стрічкою. В них добирають різні квіти: чорнобривці і жоржини, айстри і гвоздики, а також різні трави, які в народі називають “зіллям” чи “зіллячком” – чебрець, миколайчики, чорнобривці, руту-м’яту, васильки, материнку, роман-зілля, зелен-барвінок та будяк-пристрітник. Крім того, можна всередину додати невеличку квітку соняшника, а також колоски зернових і голівки дикого маку, що зветься “видюком”, – їх в’яжуть у невеличкі пучечки по кілька штук. Кожне зілля чи квітка має своє призначення. Рута-м’ята оберігає господарів від усякої напасті та додає здоров’я. “Ласкавці” необхідні, щоб в сім’ї панували злагода, ласка та любов. “Кудрявці” потрібні, щоб у хлопців чуби були кучерявими та щоб їх дівчата любили. Соняшник уособлює Сонце, тому сприяє процвітанню родини, гарній долі. Колоски пшениці, жита та вівса символізують Життя і Божий Промисел. Призначення маку-“видюка”, миколайчиків, рути вирізняється з-поміж усіх квітів і трав, що входять до “маковійного букету”, – ці рослини захищають господарів від нечистої сили. Мак-“видюк” росте завжди на гепатогенних зонах землі, чим вирівнює енергетичне поле цієї місцини подібно дубу. Освячений на Маковія мак-“видюк” здатний притягувати до себе і знищувати нечисту силу, ним обсипають хату знадвору, навіть все подвір’я, “щоб відьми не доїли корів і не приносили уроків”, а до дому не навідувалися “ходячі” покійники. Після освячення маковійний букет квітів – “маковійку” та голівки маку клали за образи і зберігали до весни. Весною мак розсівали по городу, а засушені квіти на Благовіщення вплітали дівчатам у волосся — “щоб не випадало”. У народі кажуть, що Перший Спас — це проводи літа: “Прийшов Перший Спас – пішло літо від нас”. Цього дня починають відлітати ластівки. Ластівка весну починає і осінь накликає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018894
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2024
[color="#ff0000"][i] «...тернова ружа
Цвіла коханням».
( З пісні)[/i]
[/color]
Терновий цвіте, терновий цвіте –
Зма́яні віти – шлюбне убра́ння…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
Терновий цвіте, терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –
Тернова ружа --… стогін мовчання.
Терновий цвіте, терновий цвіте –
Черлені віти – сизе світання..
Десь лебедіє в зорянім світі
Любов найперша, любов остання.
Тернова ружа, тернова ружа –
Кров пурпурова – плід перезрілий…
На чорні брови – ле́дова стужа…
Тернова ружа – цвіт запізнілий.
[i]З поетичної збірки "САМОЦВІТИ СОКРОВЕННЯ". -- Львів: Логос. 1997.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2024
Отак би поруч йти все далі, далі…
У ті несходжені, незнані далі.
І кроки гамувати обережно,
Щоб часом не дійти до побережжя.
Бо там – обрив... і вже нема дороги.
Від сполоху підкошуються ноги,
А ти мене підтримуєш руками:
"Не бійся, мила – море перед нами"!
З раннього
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2024
[i]Дитині міста сниться запах сіна
І теплий дотик кухля з молоком.
Не смійтеся, хоч я міська дитина,
Я так люблю пробігтися селом
Босоніж, легко, по холодних росах,
На пасовище або на город,
Або присісти десь на лавці просто
І слухати, як гомонить народ.
А ввечері, коли притихне хата,
Кує зозуля в нашому садку…
Дванадцята, давно пора вже спати,
А я боюсь прогавити «ку-ку»!
З раннього[/i]
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2024
[color="#ff0000"][i]«…вже ПЕТРІВКА минається,
Вже зозуля ховається…»
(З народного)
[/i][/color]
Як луна стоголоса озветься,
Запитай про кохання своє.
Принеси мені клич свого серця
В тихий гай, де зозуля кує.
Приспів:
Куй, зозуле!.. Куй на щастя, на долю.
Куй, зозуле!.. Куй на довгі літа.
Моє щастя ходить поруч з тобою
І любов’ю на землі процвіта.
Прокувала зозуля – та й годі,
Притаїлася десь – і мовчить.
Твоє серце зі мною у згоді
Нам кує у цю радісну мить.
Приспів.
Вже давно відлетіла зозуля,
Залишила лиш гомін в гаю.
Пісню ту, що ми серцем відчули,
Я для тебе сама накую.
Приспів:
Куй, зозуле!.. Куй на щастя, на долю.
Куй, зозуле!.. Куй на довгі літа.
Моє щастя ходить поруч з тобою
І любов’ю на землі процвіта.
[i](З раннього. Період студентства у ЛНУ ім. І. Франка і вишколу
у літстудії «Франкова кузня». Перші Купала у Колодяжному, 7 липня 1983 року).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017022
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024
Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…
Та Цур вогнем пахне́ у людський вир…******
… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення [color="#ff0000"][b]Богу-Мир[/b][/color]?..
[i]*[b]Марморея[/b] - у пантеоні слов'янських богів вважалась богинею Смерті,на зоряних луках бога Сварога стояв її Палац,де вона зустрічала душі померлих.
**[b]Сварог[/b] - бог Верхнього Зоряного Неба, що розкинулося на 12 лук - по кількості планет Зодіаку.Там по смерті оселяються душі пращурів і світять нам зорями з Вирію(Ирію).
*** [b]Див [/b]- бог Підземного Вогню,божий "батько"-деміург.
****[b]Матиреслава [/b]- богиня Вічної Слави наших предків-воїнів. Вона по смерті співає душам полеглих заупокійний гімн.
*****[b]Ра-ріка[/b] - Ріка Сонця, що відділяє Земне і Небесне володіння.
******[b]Цур[/b] - божество Земного Вогню,що спричиняє лихо людям,коли на них гнівається - пожежі хатні і природні руйнації.
[/i]
(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024
Добрий день тобі, волошко!
Посумуй зі мною трошки.
Бачиш: хмарка набіга,
Блискавиця, як дуга,
Дощик плаче по землі
За образи чималі...
Захлинаючись в одвіт,
Вітер кинувся до віт,
Грізно полем пролетів,
В куряві пробурмотів
Про свою відому силу,
Про мою волошку милу,
Що всміхнулася: «А нумо
Не дамо дороги суму.
Проженем його скоріш,
Щоб не ліз у гарний вірш».
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2024
Остання свічка згасла над вінком.
Пливи,пливи… Шукай своєї долі.
Чого боїшся? Вибери його…
Його. Цей світ. А може, дві тополі.
Чаклунка-ніч заплутала стежки,
Де дно мутне,там хвиля віроломна.
Пливе вінок за поштовхом руки,
А ти мовчиш мовчанням непритомним.
Свята печаль. Заломлені уста.
На манівці пішла блудити річка.
Пливи,пливи… Остання згасла свічка.
Коли печаль,то хай собі свята...
Тополі дві і світ цей – над вінком.
Пливи,пливи… Шукай своєї долі.
А допливеш – побачиш дві тополі.
Чого боїшся? Вибери його…
́(Зі першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024
Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.
Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.
Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.
Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.
(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2024
[color="#ff0000"] [i] пам'яті [b]Любові Поліщук[/b],
виконавиці ролі Мальви
у фільмі Івана Миколайчука
„Вавілон - ХХ”
[/i][/color]
На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...
У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
червоні мальви на орбітах вічних,
напоєні л ю б о в ' ю пелюстки –
у чорних косах сплутали стежки...
Де правда болю, де сценічна гра,
чи камера від світу приховає
прощальну мить душі, що відпливає
за обрій... де безсмертя, як гора,
де правда болю і сценічна гра.
Життя – театр, вертепний Вавілон,
і сонце тут палюче і нестерпне,
та все ж, коли гнітючий біль затерпне,
стече нектар із виноградних грон,
життя – театр, вертепний Вавілон...
... Із надр Землі, в розкрите Неба лоно
пливе душа на ріках Вавілону!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2024
[color="#ff0000"][i][b]«Молода: Мандраґори свій запах розливають,
при наших дверях усякі плоди якнайкращі,
нові та й старі теж,
що я для тебе, любий мій, сховала».[/b]
(«Пісня пісень» Соломона,пісня 7,вірш 14)[/i]
[/color]
Коханий, я віддам тобі в дарунок
арфо́вих ласк шумке ревуче море
і серпантинний трунок-поцілунок,
і яблуневий присмак мандраґори.
Магічний клич незнайдених Ітак –
фантоми гір і скель стрімкі підпори –
сирена починає спів, однак
її оглушить окрик мандраґори.
До Острова Невтолених Бажань,
де жаг і зваб сплетіння неозоре,
на хвилях невловимих колисань
нас призове коріння мандраґори.
Вже видно сушу… візерунок пальм –
бредем пісками… в морі тонуть зорі –
блаженний привид вішальника… Крам
його безцінний – сім’я в мандраґорі!
Плодів солодкоспілий оберіг
на всі віки, де змитих карт простори,
чорно́зем ласки оре переліг
і засіває з тіла мандраґори.
… Скарби примарних візій, позаяк
бажання все ж Невтолені, відколи
у повнолунну ніч горить маяк,
«Відьомська Свічка» - корінь мандраґори.
(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів:Сполом,2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2024
Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!
Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024
[color="#ff0000"][b]ІВАНОВІ МИКОЛАЙЧУКУ 15 червня виповнилося б 83... Світла Пам'ять...
[/b][/color]
[i]«Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький,
Ой чому мені без тебе
Світ не веселенький».
[b]Коломийка[/b][/i]
Ой гуляла топірчина
По старім лісочку,
Колисала мати сина:
-Люляй, Івано́чку!
А я красеню-хлопчині
Змию голово́чку,
Дам ти очі сині-сині,
Йване-Іваночку.
А Марічка в темну нічку
Вишиє сорочку,
Шануй чічку, мій братічку,
Йване-Іваночку.
Ой упала топірчина
На дзвінкі дукати,
Загукала полонина
Іваночка з хати.
Виряджала мати сина:
-По́йди, мій синочку,
Шукай собі побратима,
Йване-Іваночку.
…Ой розтяла топірчина
Буйну головочку,
Трембітала полонина:
Йване-Іваночку!
Трембітала парубочка
До діброви неньки:
-Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький!
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2024
«– Мавро! Твій батько грає.
Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами…»
(Ольга Кобилянська. «У неділю рано зілля копала»)
Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.
Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.
Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…
Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!
Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…
Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024
Сліпучий бриз ясно́го херувима
погідно по обличчю промайне.
Коли нестерпна туга за плечима,
я вічний поклик – призови мене ...
Обвітрено, самотньо, тополино,
надламано і з присмаком терпким,
схиляєшся до мене, як дитина –
(і за плечима знову херувим)!
І хто є хто над хланню бездоріжжя,
і що над нами висне, як мана́ ?..
(Я відаю, що там, біля підніжжя
сліпучих гір – невидима стіна).
Оборони ... Зведися, наче круча,
могучим торсом втримай небеса!
(Я ві́даю: тому вона й сліпуча,
що не відпита янгольська роса)...
Як буревій засурмить, як засвище –
я буду, як відлуння вікове́:
коли призве останнє бойовище,
сліпучий бриз у бризках оживе.
Коли з доріг верне́ нестерпна туга,
і сіль землі каміння простягне,
тоді мене ти матимеш за друга,
я – біль сумління ... Призови мене.
Та я – не херувим! І я невинна,
що є, як є: солона і сумна ...
Сліпучий бриз: сьогодні я ... дитина ...
А завтра – зойк! – невидима стіна.
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024
[color="#ff0000"][i]Сюжет вірша підказала одна реальна пригода – в одну з безсонних творчих ночей на світло нічної настільної лампи залетів до моєї кімнати метелик і через цілу ніч був моїм приятелем. Аж над рано вдалося моєму бранцю вирватися на волю, хоч вікно у великий світ було не зачинене...[/i]
[/color]
Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..
…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…
Лапатий метелику, рада за тебе.
(З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2024
[color="#ff0000"][i]“Квітне Сад Любові, омитий росою,
де бродить постать Весни.
Кличе сміхом щастя і мрії ясно́ї.
У цім Саду
на тебе жду.
Не промайни!
Слухай, як шепочуться вірністю квіти.
Ти радо їх привітай.
Щастя, я не дам тобі крил відлетіти.
Сад моїх мрій,
хмари розвій.
Не одцвітай!”
(з раннього, фрагмент авторської пісні)[/i][/color]
… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вру́ниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Іна́нна, чи Ірні́ні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригублю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!
П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2024
Заколисує Небо Зорі:
- Хай насняться вам сни прозорі.
Про Лебедика в синім морі
В легкокрилім своїм уборі.
Затужили Зірки-малята,
Мерехтять і благають тата:
- Нам би звідси, із високості,
Хоч на хвилю б на землю в гості!
Не побачим її -- погаснем,
І чекай тоді, тату, напасті!
У задумі сивіє Небо –
Десь на морі біліє Лебідь…
У ті ночі світлі безсонні
Радить Небо коханим доням:
- Ради втіхи і щастя ради
Ви пограйте в земні зорепади.
Покидають Зірки постелю
І спадають з небес на землю,
І сміються всю ніч на морі
З білим Лебедем білі Зорі.
(З першої поетичної збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024
Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.
У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!
Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.
Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!
Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.
… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …
і ти – переборов.
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2024
[b][i]Сьогодні ЛЬВІВ прощається з народним артистом України, лауреатом Національної премії імені Т.Шевченка, професором кафедри театрознавства і акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського університету імені І.Франка, корифеєм Театру імені Марії Заньковецької – БОГДАНОМ КОЗАКОМ.
[/i][/b]
[i]Мені часто доводилося писати присвяти знайомим та друзям з нагоди уродин. Траплялося, що серед них – відомі, шановані в Україні та за її межами люди. На цей раз мова йтиме про народного артиста України Богдана Миколайовича Козака, який натхненно працював більше півстоліття у Львівському академічному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Це він заснував факультет культури та мистецтв при Львівському національному університеті ім. Івана Франка, зокрема кафедру театрознавства та акторської майстерності. Якийсь час був деканом, дотепер займав посаду – завкафедри. Учні його, випускники факультету, працюють у мистецтві по всій Україні. Присвята, яку я пропоную вашій увазі, написана тринадцять років тому до ювілею 70-ліття, але все що там заримоване – не втратило своєї мистецької вартості… Хіба лишень присвята перетворилася в ЕПІТАФІЮ...
Згадувані ролі Богдана Козака і вистави «заньківчан» вплетені в рими – відшукайте їх в якості надзавдання![/i]
…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чолах пресвяту мету!
Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
Допоки серце в ранах не заплаче,
Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…
Явилися… Підступність і кохання…
…І Він прийшов… Отелло і Макбет…
Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
Причулися нізвідки Небилиці,
Промовилися мудро Байкарем…
Множинні лики, характерні лиця –
Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…
І ті жінки… Марія Заньковецька,
Пантера Чорна в очі зазира…
(Химерна Пані – Доленька мистецька!
Химерна тінь на кінчику пера)!
Окраденої Анни зойк тривожний –
Назустріч їй Микола Задорожний.
А там – у маскарадних масках Ніна,
Арбєніна кохана половина…
Магічне коло – в танцювальнім русі
Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
А в небесах, що виснуть, як мана,
Як скарб безцінний – шабля Богуна!
І все оте – Твоє гірке причастя:
Професії АКТОРА тихе щастя.
Немов Орфей в передчутті обнови –
За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
Орфея чудо начебто й просте:
ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!
…За чашу ту, що Богом ниспослана,
Бо творча доля – ноша нелегка! –
У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2024
[color="#ff0000"][i][b]„Сукню з оксамитової млості
я сама на край підлоги скину”[/b]
(Наталя Давидовська)
[/i][/color]
Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…
... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024
[b][color="#ff0000"]"СЛІДАМИ ШЕВЧЕНКОВОГО "ІРЖАВЦЯ: СІЧОВА ПОКРОВА" (НАРИС)
(до 163-іх роковин перепоховання ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)[/color]
[/b]
[color="#ff0000"][i]З циклу авторських радіопрограм на радіо "Воскресіння" "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка", записаних в рік 200-ліття Кобзаря
[/i][/color]
Вшановуючи поетичну спадщину Великого Кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка, його особливу глибинну любов до славного козацького минулого України, присвячуємо цю розвідку історії Святопокровської січової козацької церкви, долю якої вичитуємо з рядків поеми «Іржавець»,що була написана в Орській кріпості, 1847 року.
Історик Запорожжя Дмитро Яворницький оповідає, що першу січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці побудовано над річкою Чортомлик 1659 року, де на той час розташувалася Запорозька Січ. Ця дерев’яна церква стояла недовго, бо в 1664 році згоріла від удару блискавки – старі люди казали «… то лихий знак»!
Удруге будували церкву Святої Покрови на тому ж місці декілька років підряд, дбайливо обкладали із зовні цеглою-«межигіркою» з Києво-Межигірського Спасівського «військового» монастиря. Року 1693 гетьман Іван Мазепа подарував цій церкві різьблений коштовний іконостас, виготовлений у Києві. Коли за дорученням гетьмана гадяцький полковник Степан Трощинський з почтом віз той іконостас запорожцям і наблизився до Січі, то назустріч йому вийшла процесія – шість січових священиків, церковні причетники з хрестами та хоругвами і кошовий отаман з січовим товариством та з гарматами. При самій зустрічі запорожці вклонилися гетьманському дарові і воздали врочисту подяку з гармат.
1695 року гетьман Мазепа ще подарував січовій Покровській церкві 300 червінців, а для козацтва Січі – дорогий прапор з мистецьки вишитим на ньому образом Покрови Богородиці, яку прийняли запорожці як свою Небесну Заступницю.
Багатий за часів гетьмана монастир – Межигірський Спас, якому підлягала січова церква, також дбав своїми дарами про її оздобу. Найвищою святинею для козаків-запорожців була в церкві ікона Покрови Богородиці, привезена разом з іконостасом з Межигірського монастиря. Намалював «Запорозьку Покрову» ієромонах цього монастиря Віталій, талановитий маляр, прізвище якого, на жаль, загубилося у вирі історії. На цій іконі Богородиця покриває святим омофором молитовну січову старшину Війська Запорозького. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Храмову ікону Покрови дбайливо охороняли козаки в найлихіші часи.
Тож на початку ХVІІІ століття Святопокровська церква на Січі купалася у красі та багатстві.
Проте 1709 року цар Петро І, опісля знаменитої перемоги під Полтавою, розлючений домовленістю гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ проти Росії, вирішив знищити Січ. У травні того ж таки року три полки російського війська під проводом генерала князя Г. Волконського, полковника Яковлєва та загін українських козаків, очолюваних прилуцьким полковником-перебіжником Гнатом Галаганом, напали на Січ і з бою зайняли її. Майже всіх полонених запорожців по-звіриному було убито, а січові будівлі зруйновано дощенту. Ця дика руйнація не минула і Святопокровської церкви. Її насамперед пограбували – всі золоті та срібні Богослужбові речі, три Євангелії в коштовних оправах, хрести, різьблений гетьманський іконостас, дорогі шати з настінних ікон та інші скарби, навіть свічки і ладан забрали, а саму будівлю церкви у варварський спосіб зруйнували.
«Пішла орда по курінях
Зброю відбирати,
А московська вся старшина
Церкву обдирати.
Брали срібло, брали злото,
Ще й воскові свічі…»
Грамотою від 26 травня 1709 року цар заборонив пускати запорожців у Росію. Отож, козаки, що вижили по руїні, попросилися під протекцію кримського хана й поселилися військовим табором нижче Казикермена в урочищі Олешках у пониззі Дніпра, заснувавши там Олешківську Січ, де у 38-и куренях проживало майже півтори тисячі запорожців. Інші ж кочували куренями по Бугу, Великому Інгулу та інших річках.
На Олешківську Січ помандрувала з козаками-запорожцями і вирятувана з руїни храмова Свята Покрова. Про це читаємо в поемі Тараса Шевченка «Іржавець»:
[color="#ff0000"][b][i]«Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли…».
[/i][/b][/color]
Тільки в 1733 році з огляду на початок російсько-турецької війни, царський уряд, маючи на меті використати запорожців як військову силу, дозволив їм «навсегда» вернутися на своє Запорожжя, де вони знову заснували Нову Січ біля річки Підпільної. Відбудовуючи Січ, козаки почали зводити й церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Вже 1736 року церква була збудована.
Зокрема, знову допоміг Межигірський Спасо-Преображенський монастир, його коштом споруджено для нової церкви різьблений іконостас. Церкву побудовано у стилі бароко, з трьома банями, у вигляді корабля. У відбудовану церкву повернулася врятована козаками ікона січової Богородиці Покрови.
На початку червня 1775 року з наказу імператриці Катерини ІІ майже сімдесяти-тисячне російське військо у складі 31 полку та 37 ескадронів під орудою генерала Текелія обступило Січ. Запорожці міркували битися до загину, але настоятель січової церкви архімандрит Володимир Сокальський і старші січовики, розуміючи безнадійність оборони, порадили не гинути марно, бо сили надто нерівні – козаків було тоді на Січі всього 10 тисяч і мали вони менше як 20 невеликих гармат.
Уранці 17 червня генерал Текелій запросив козацьку старшину до себе «на гостину». Порадившись із козаками, кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Головатий, січовий писар Іван Глоба та курінні отамани пішли до російського генерала, хоча Калнишевський і припускав, що звідти вони вже не повернуться. Так воно і сталося. За наказом генерала Текелія кошового Калнишевського, Головатого і Глобу закували в кайдани і того ж дня повезли в Петербург, звідки їх за звинуваченням новоросійського генерал-губернатора Григорія Потьомкіна відправили на довічне заслання: Калнишевського – на Соловки, а Головатого і Глобу – в Сибір.
Козаки, дізнавшись від курінних, що повернулися від Текелія, про долю старшини і про те, що з наказу цариці Катерини Запорозьку Січ скасовано, вночі на човнах тихо перепливли з Січі в Дніпрові плавні, захопивши зброю та харчі, аби потім вибратися за Дунай. В дорогу, як уже повелося в часи небезпеки, козаки взяли свою найбільшу святиню - храмову січову ікону «Запорозької Покрови».
Уранці 18 червня військо генерала Текелія, мов сарана, навалилося на Січ. Солдати розсипались по куренях відбирати зброю у козаків, а старшини взялися грабувати церкву, бо чули що «вона багата». Курені були вже майже порожні, бо в них залишилися лише кількадесят запорожців-дідів.
Тому із неймовірною лютістю військо почало розправу – руйнувалися курені та інші будівлі Січі. Зі Святопокровської церкви солдати забрали геть усе: срібні врата з іконостасу мистецької роботи,коштовне Євангеліє в мистецькій оправі (дар кошового Петра Калнишевського), багаті митри, ризи, чаші, хрести… То були безцінні пам’ятки українського сакрального мистецтва. Шукаючи більших скарбів, перевертали престол та вівтарі, а закінчивши той грабунок, наказали солдатам зруйнувати церкву. Дзвони церковні порозбивали, а металеві уламки продали перекупникам. При руйнації Січі та її церкви військо генерала Текелія не помилувало навіть померлих козаків, похованих за церковною огорожею. Всі надгробні пам’ятники у варварський спосіб було знищено. Страшну, моторошну картину руйнації Січі змалював Тарас Шевченко у поемі[b] «Невольник»(1845р.)[/b].
[color="#ff0000"][b][i]
«… А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-запорожці
І в Січ завертають,
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло,злото
І свічі забрали у Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю…
Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ божий
В путо закували.
Отаке-то!»[/i][/b][/color]
Запорожжя перестало існувати, не залишилося навіть назви «Січ»! На її місці було засновано слободу Покровську. Землі запорозької Січі імператриця Катерина ІІ пожалувала генерал-прокуророві – князю Вязємському та князю Прозоровському. З ліквідацією Січі Межигірський монастир утратив свій особливий статус «військового» Запорозької Січі та почав занепадати. 1787 року монастир закрили. Тяжкі непроминальні уроки історичної минувшини козацької України!
Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній, ікона запорозької святої Богородиці-Покрови потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси та міста Дніпра.
Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
Згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви (дар кошового Петра Калнишевського), як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Зрозуміло, що за стінами Кремля вони знаходяться поза зоною доступу і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!
[color="#ff0000"][b][i]«Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!»
[/i][/b][/color]
Як не постане з руїни стерта з лиця землі пам’ятка колишньої слави та величі запорозького козацтва – Січова церква Пресвятої Богородиці Покрови. Лише невмирущі тексти Шевченкового «Кобзаря» розказуватимуть про неї українським нащадкам.
[color="#ff0000"][i][b]«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива
Як Господа слово!»[/b]
(Тарас Шевченко «До Основ’яненка»)[/i]
[/color]
На фото: Січова Святопокровська церква на р.Чортомлик. Рисунок Тараса Шевченка,1843.
За виданням: Ірина Вовк. Слідами «ЖИВОПИСНОЇ УКРАЇНИ» ТАРАСА ШЕВЧЕНКА. – Львів: Сполом, 2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013765
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024
[color="#ff0000"][i][b]На Третю неділю по Пасці згадуємо
Мироносиць[/b]
[/i][/color]
О Магдалено, ти є грішниця,
Ти просто жінка, ти - як всі.
Твій плач мине, і ти утішишся,
І очі вмиєш у росі.
Христос воскрес!.. Неси Тіберію
На добру вість святе яйце.
Він вп'ється в нього, як в імперію,
А ти не знатимеш про це.
На тебе вже давно направлені
Усі прокажені ножі,
Коли летить каміння праведне,
Ніхто не скаже: поможіть!
Піски гуляють над пустелею
І бродить скрізь нечиста плоть,
а над Небесною Оселею
Воскресле сіється тепло.
А над тобою, над повією,
Снує життя чудни́й килим -
Ти повертаєшся Марією
В далекий свій Єрусалим.
І припадає плем'я хамове
До ніг твоїх, а із небес
Спадає,наче гілля пальмове,
Стозвукий глас: "Христос воскрес"!
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024
[color="#ff0000"][b]ДО ДНЯ МУЗЕЮ І ТИМ ІРИНАМ, ЯКІ СВЯТКУЮТЬ ДЕНЬ АНГЕЛА[/b]
(за Юліанським календарем)
[/color]
[i]У Стародавньому Шумері було поняття [color="#ff0000"][b]"Сім по Сім"[/b] [/color]- або [b][color="#ff0000"]"Іміна́бі"[/color][/b] божественне уособлення Плеяди
[/i]
Сім 'ме́нтів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…
Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –
від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!
Нас сім по сім – лелече “імінабі”…
Моя сім’я. Мій захисток. Мій табір.
Моя Плеядо в зоряних верхах.
Моя Пречиста Матір в постолах
і у сорочці – білому по білім,
і у вінку з блаватів, перецвілім –
семивідлунне марево, авжеж,
лелечо стрінеш – клично проведеш,
і я тобі пташино теж озвуся:
я з Ірію, я – Іра, я – Іруся,
мене допіру призвано сюди
з Небесних Надр до чорної води –
оце твоє з е м н е, твоє м и н у щ е –
дающе гострий зір, як ніж, дающе
тобі глибинну парость почуття –
це с м а к ж и т т я, незвичний смак життя
на мент,
на перелітний, ниспосланий,
бо ти – жива,
ти – Ле́лечка,
ти – Дана,
в тобі дзьобате зріє лелеча…
Горить свіча. Горить твоя свіча
у всесвіті, така ж як ти,єдина…
Ти – божа тінь,
вінець творінь,
л ю д и н а –
тобі підвладно гори перейти…
Допоки прах землі тебе не зловить,
Допоки у душі і серці повідь –
Гори, свічо! Лелеченько, лети…
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів"Каменяр",2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2024
[color="#ff0000"][b]ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ МУЗЕЮ
[/b][/color]
[i](вільно переспіваний єгипетський текст
ієрогліфів періоду Нового Царства)[/i]
[color="#ff0000"]У Стародавньому Єгипті періоду Древнього Царства шанувалася [b]богиня Хатхор [/b](дослівно"Хата Гора», себто "Небо"). "Велика богиня Неба" в образі Небесної Корови породила Сонце. У Мемфісі [b]Хатхор[/b] вважалася володаркою "священної сикомори" (Небесного Дерева), називалася дружиною бога Птаха. Пізніше вшановувалася як богиня любові, музики та веселощів, а ще поезії.[b]"Сім Хатхор"[/b] – це Хатхор у семи іпостасях, що жила у кроні Небесного Дерева Хатхор і визначала Долю кожної людини.[/color]
Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.
Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.
Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.
Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.
[i](З ювілейної збірки-альбому "Туга за Єдинорогом". - Львів: СПОЛОМ, 2018)
(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів: Логос, 2013)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2024
[i][color="#ff0000"]"[b]Чагро до Настуні[/b] :
... Коли дитиною Бог дім поблагословив,
значить, на нім його воля і ласка почиває.
Вірно говориться – де дитина мала в домі,
ніщо лихе сили не має: не зносить ворожа
сила дитячого духу і не може приступитися".
(М.Грушевський. Драма "Ярослав Осмомисл")
[/i][/color]
... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі
укрилася
криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).
Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок,
Даринок,
чи Одарк!..
... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік,
на Золотий,
на попелище ...
... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...
"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...
... Черлене сонце сходить по весіллю ...
... Встеляє попіл золоте шиття ...
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)
... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...
... Чагрівна у танку перед веде ...
-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2024
[color="#ff0000"][i]Свою донечку Златоусту я в дитинстві називала лагідно [b]"Злоті Устонька[/b]"...[/i][/color]
І[i] [b]Злотих Уст[/b][/i] зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!
У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –
оте малече ніжне «приголуб»…
«У нашій хатці, мамо, Бог живе?
Йому болить за дітками серденько?..» --
голуб мене, мій ангеле маленький,
того дивись – і тяжба заживе…
Гора Оливна зливна від мольби –
моє дівчатко плаче за плечима –
вертаються у храми голуби,
у душі діток з мудрими очима…
В колисочках народжених зірниць,
як теплий дотик першого причастя,
спочине сонце в сонечках зіниць –
і як тоді доступний вимір щастя!
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2024
[color="#ff0000"][b]Вітаю усіх Матерів з ДНЕМ МАТЕРІ!!![/b][/color]
***
(переспів італійської музичної класики)
„Цей ворожби старий мотив
схитрився я відкрить,
як мамі вдалося твоїй
цю вроду сотворить!”
(За Тізом)
Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...
... Молока вона немало пишним ружам
додавала...
Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!
Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...
... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...
Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...
Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!
... Золоті багаті жили волосинки обложили...
Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2024
Зелених слів зелене море,
зелених струн зелений ліс,
зелена віхола просторів,
зелений доторк теплих сліз.
Зелені очі – проти ночі,
зелено свічечка димить,
зелено листя затріпоче,
зелено вітер прошумить.
Зелена вулиця Зелена,
зелено вип'явся бузок,
і щось нашіптує зеленим
мені розгорнутий листок.
Зелених ласк зелена згуба,
зелені пригорщі весни.
Зелено пахне слово „люба” –
зелених зваб зелені сни.
Зелено дихають діброви,
зелено трави зайнялись.
Зелене мрево – чорноброве:
„... бо я любив тебе колись!”
Зелений сміх, зелена втіха,
зелена м'якість теплих губ –
і серед цих зелених віхол:
„... тобі я люб?.. тобі я люб!..”
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2024
[color="#ff0000"](весняна руханка діточок кінця 30-их -- 40-их рр. ХХ ст.)
[/color][i][/i]
Вже дзвіночок кличе нас --
до забави час, час, час...
Затанцюймо: раз-два-три,
Заспіваймо: я і ти...
Рученьками -- хлоп-хлоп-хлоп,
Ніженьками -- топ-топ-топ...
Вліво -- раз, вправо -- два,
В нас забавонька нова!
[i](Співаючи, діти рухаються по колу, тримаючись за руки. У співі вони виконують дії, ілюструючи текст веснянки)[/i].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2024
ГЛОГОРОЖЕЧКА*
[i](діалектне галицьке: дика рожа)
[/i]
[color="#ff0000"][i]Провідний тиждень по Великодню в Україні віддавна поминали покійних родичів. Відвідували могили, приносили великодні їстивні дари, а також писанки, крашанки та вишиті рушники, аби з родом своїм "похристосуватися". У Світлий Понеділок та Вівторок, що по-народному називався[b] "Радуниця"[/b], аж до Провідної Неділі не змовкали на гробках співи великодніх пісень та гаївок. У записах "Золотослова, Поетичного Космосу Древньої Русі" знаходимо: [b]"на Раду́ницю весінню мертві і живі радіють"![/b]
Мама моя, [b]Лідія-Надія Вовк[/b], народилася 8 травня. Цьогоріч виповнилося б їй 88, та вже 12-ий рік вона у Високому Небі. Щороку, у Провідний тиждень ми навідуємося до неї, аби заспівати їй веснянки, бо вона чудово співала і знала багато цікавих текстів. Ось один із них, вона співала його мені ще тоді, коли я була дитиною і вірила у казковий світ, наче у яву.
Хто автор цієї дитячої веснянки я так і не дізналася, але впевнена, що це хтось із галицько-карпатського оточення, бо в самій назві веснянки уже вчувається етностиль, наче у однойменній казці Юрія Федьковича...
Так я сповняю давній звичай [b]Радуниці[/b], поминаючи[b] маму Лідію-Надію[/b], чарівним текстом давньої співаної її голосом веснянки[/i][/color]
Як тільки настане вечірня година
І місячним сяйвом займеться долина,
Тоді, мов з просоння, весь гай оживає,
Щось квітка шепоче, травичка зітхає.
А що це на травці за диво велике?
Які тут під вечір зібрались музи́ки?
Є хрущик вусатий - тверда жупанина
І коників жвавих ціліська родина.
А що один коник у дудочку грає,
Тоді його братчик у бубен вдаряє,
А хрущик так дує у довгую трубку,
Аж піт виступає на лисому чубку.
…Вийшов місяць із-за хмари,
Станув посеред зірок.
Всі квітки музи́ку вчули
І пішли собі в танок.
Напереді королиця в золотистому вінку,
Далі лицар остраже́нко взяв маруньку боязку;
І фіалка, і волошка – танцюристки дві зручні,
Гожі мачки і дзвіночки – красні стрійні легіні́.
Глогорожечка гляділа на веселощі квіток
І піднялася несміло, щоб собі піти в танок.
Та лиш ніжкою тупнула – крик підняли всі квітки:
«В тебе терня є! ми чули!
Геть собі від нас іди!»
І в куточку сумно стала глогорожечка сама
І від сліз її сіяла вколо неї вся трава.
Тоді мохнатих рож князенко
Її іздалека уздрів:
«Добри́день, - мовив він чемненько,
Не бійся, я є князь князів.
Ходи, буде́ш моя дружина,
Давно на тебе двір мій жде.
Мойого царства половину
Віддам за личко те сумне.
Ходи, в моєму дворі тихо,
Там вічна згода й мир у нас.
Забудеш всі наруги й лихо,
Не будеш плакати ні раз».
І він повів її в палати
І на престол свій посадив,
Сказав корону їй подати
І на весілля всіх спросив.
[i]Рукою мами, Лідії-Надії Вовк,
8.35
6 березня 1994 року (підпис)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2024
(дитяче)
Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...
(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2024
[color="#ff0000"][i]Рідному місту князя Льва Даниловича
на честь 768-их іменин
[/i][/color]
Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.
З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.
Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в правнуків наших краплина з твого джерела.
Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!
У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!
(Увійшов до збірки вибраної патріотичної лірики "НЕПРОМИНАЛЬНІСТЬ, або ЕНКОЛПІОНИ ДЛЯ ДУШ". -- Львів: Сполом, 2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2024
Наші предки, стародавні слов’яни, поділяли рік на зиму і літо.
[color="#ff0000"]«[i]Два рівнодення, два сонцестояння (зимове і літнє) і два зворота сонця – на зиму і літо – стали підвалиною світових міфів про вмирання та оживання сонця; відсіля з’явилися і два головних поганських свята, звісних у руських під назвами «Коляди» та «Купала».[/i][/color]
Пробудження природи від одубіння при першому промені сонця, сповняючи радощами серце первісного народу, пробуджувало у нього бажання гаряче вітати живуще настання весни і в той же час виразити всю міру жаху до зимового холоду, що сковував усі сили природи, ніби ґвалтовно мертвив, морив життя.
Два незмінних сонячних зворота, пророкуючи то розквіт, то летаргій природи, відбивалися і в настрої природи, і на обрядах, в яких цей настрій виявлявся. Боротьба весни з зимою, що наочно уявлялась фантазії народу, дала привід до цілого ряду народних грищ».*1
А що [color="#ff0000"]«весни»[/color] як пори року слов’янський світ на початку не знав, то зрозуміло, чому в стародавніх казках з зимою бореться не «весна», а «літо» - гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців, у романо-германському світі, рік поділявся на три частини: зиму, весну і літо.
«Зворіт сонця до весни святкувався в Германії особливим походом, що відображав сквапний поїзд т. зв. «Водана» з його дикою ватагою, крім того називався «майським торжеством».*2
Імовірно, що з розвитком сусідських відносин, слов’яни запозичили від германців три частинний поділ року, і лише згодом почали розрізняти чотири пори: зиму, весну, літо і осінь.
Тричастинний поділ року, мабуть, прийшов не відразу, бо в старих письменах ми зустрічаємо слово [b][i]«пролєтіє»[/i],[/b] тобто [color="#ff0000"][i]«передлітня»[/i][/color] - час напередодні літа:
[color="#ff0000"][i]«Прьвоносие пролєтніх даров»*3;
«Мимо иде оуже зима, пролєтіє же вниде».*4
[/i][/color]
Що ж до походження слова «весна» на слов’янському ґрунті, то дослідник Снєґірьов висловлював припущення, що від ясності (потоку світла) наші предки могли називати «ясна», Надєждін дотепно жартував, мовляв, ніде не може бути стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як із звуками. Слово цілком під нашою владою. Воно – беззахисне.*5
Дослідники часто виводять назву «весна» з санскриту («vasanta» - свято весни). Або ж пов’язують її з іменем індійського бога Вішни. Дехто вважає, що «весна» русинів співзвучна із староєврейським «nisan», що означає не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці. Ці припущення мають право на існування, проте, на нашу думку, слов’янський світ, багатий на уяву та фантазію, йдучи на рівні розвинених цивілізацій епохи старожитності, окрім етно-культурних запозичень, мав і власну календарно-обрядову термінологію!
У писемних пам’ятках Русі-України слово [color="#ff0000"][i]«весна»[/i] [/color]зустрічається часто:
[color="#ff0000"][i]«Жатву и весну ть съзьда»;*6
«Ни едина ластовица весны творить, ни чрьта едина землемрьця»;*7
«Днесь весна красуется, оживляющи земное естьство»;*8
«Весна убо украшает цветы землю».*9[/i]
[/color]
Україна-Русь у своїх казках створила чудовий [i]образ Весни[/i] – звабної молодої дівчини з вінком квітів на буйних косах. Її закликали піснями-веснянками, зустрічали дарами – солодким обрядовим печивом у вигляді пташок. Весну уособлювала найкраща юнка [color="#ff0000"][i]«Леля» [/i][/color]у довгій льолі, трав’яною крайкою підперезана («Лелею» у слов’янській міфології називалась богиня Живої Води). Вона водила дівчат у хороводи, коли пташка-«вівсянка» починала співати: «кидай сани, бери віз!», а «щука-риба хвостом лід розбивала». Народний образ Весни – це символ краси, молодої сили та надії.
Слов’янський світ, знаючи про коло біг сонця і води в природі, звіряючи своє життя за світилами Сварога-Зодіака, пильно стежив за весняним календарем:
[color="#ff0000"][i]«Весна убо начинается от 24 марта луны до 24 июня».*9
[/i][/color]
Старожитня міфологія донесла до нас ще одну давню назву весни – «Яр», а звідти й українські слова: «ярина», «ярове поле», «ярові хліба». У багатьох народів світу вживався цей термін на ознаку міфічної істоти, що пов’язана і з небом, і з людьми: у скандинавів «Var», «Vor», у німців «Jahr», у греків «Єар», у римлян «Ver». А у слов’ян «Яр», «Ярило» - наймення бога весняного сонця, любові та плідності, що ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. У правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці і всякої пашниці. «Ярило» чи «Яр-хміль» - це чоловічий образ весни, ніби пара до образу дівчини-Весни. Поетична уява наших предків не могла допустити самотності у той час, коли все довкола цвіло і прагнуло парування.
[color="#ff0000"][i]«Волочився Ярило та й по всьому світу,
полю – жито родив, людям – діток плодив».[/i]
[/color]
Ярило сходив на небесний престол на зміну Дажбогові (чи «Білоярові» - зимовому сонцю) і тримав у руках дар прилітних птахів - ключі від надр Землі.
[i]«Яр – наш отець, Земля – наша мати.
Хто не посіє, не буде збирати».[color="#ff0000"][/color][/i]
Давній міф розповідає, що ключі від Землі приносили на своїх крилах лелеки, вертаючи з вирію ( «ірію»). Тому назви «Яр» та «Ір» - споріднені. Вони пов’язані у свідомості праукраїнців з уявленнями про вічно квітнучі «теплі краї», де сходить сонце.
«Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають птахи на передлітні й приносять у дзьобиках сім’я рослинності всякої – тієї, що у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду» - так описує міфологічний вирій історик, етнограф, романіст Дмитро Міщенко у своєму романі «Синьоока Тивер», що розповідає про побут наших пращурів-слов’ян.
Одна з легенд розповідає, що на весну, коли Земля прокидається та одягається в розкішну сукню з квітів і зелені – все навколо оживає: ліси, поля, діброви… Тоді Ярило починає по ночах ходити. Де він ступить ногою – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах – і на кого гляне, у того серце любов’ю спалахує. Торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра займеться. І виходять дівчата і хлопці надвечір на «Ярилове поле» хороводи водити та веснянки співати. Незчуються, не зглянуться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки-роси. І виповняться груди млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб…
Підслухає поетична душа таємничі цілунки чаклунки-ночі і проллється на світ співане-закохане Олесеве:
[color="#ff0000"][i]«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде!»
Ти не дивись,що буде там –
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада.
На ‘мент єдиний залиши
Свій сум,думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруй, хмелій, впивайся.
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, -
Гори! – життя єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості».
(О. Олесь «Чари ночі»)[/i][/color]
*1 У кн. Старинный театръ в Европе. Истор. Очерки Алекс. Веселовского. – Москва, 1870, с.286.
*2 А. Веселовский. Старинный театр. – С.21.
*3 Хроніка Константина Манассія ХІV ст. За Олексою Воропаєм.
*4 Временник Георгія Амартола, 1389. За Олексою Воропаєм.
*5 Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний збірник.Т.1. – Мюнхен - Нью-Йорк, 1958, с.192.
*6 «Изборник Святослава», 1073. За Олексою Воропаєм.
*7 Григорій Названий. За І.Срезневським.
*8 Кирило Тур. За І. Срезневським.
*9 «Слово Даниила Заточника». За І.Срезневським.
За авторськими матеріалами [color="#ff0000"][b]«За нашим звичаєм Бога величаєм: ВЕСНА» [/b][/color]
(1991, з неопублікованого)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011877
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024
[color="#ff0000"][i](вільний переспів з латиноамериканських поетів, здійснений для концертної програми "БРАЗИЛЬСЬКІ ВЕЧОРИ" (1989) Львівського періоду вокалістки ОЛЕКСАНДРИ ЛЕНИШИН)[/i]
[/color]
... Ти перейшов цей квітник,
де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик -
архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю
на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зі́рки -
живі діаманти - лицю...
Ти перейшла цей квітник,
як переходять із часом
Троянди розкішної лик,
кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила...
Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра -
пелюстки із твого чола.
Пониклим вінцям - алілуя!
О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує!
Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі"
я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! -
до Господа губи кричать!
Троянди осипляться... Боже!
Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать
розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій -
цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій,
як пуп'янки ностальгій!...
(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2024
[color="#ff0000"][b][i](до Міжнародного ДНЯ ДИТЯЧОЇ КНИГИ)[/i]
[/b][/color]
У кожній хаті сонечко –
синочок, або донечка...
А як і син, і донечка –
то два у хаті сонечка.
Погляне вранці Сонечко
до хати крізь віконечко...
А там синів і донечок! –
то
скільки
в хаті
сонечок?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2024
[color="#ff0000"][i]Сьогодні неділя -- у католиків Великдень... Хочеться вірити в перемогу Світла над темрявою, Добра над злом, Життя над смертю!!![/i][/color]
О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024
Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…
…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…
(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
[color="#ff0000"][i]Сьогодні Міжнародний день театру.
Вітаю всіх працівників театральних осередків і митців сцени з побажаннями здоров'я, натхнення, невичерпного джерела для творчої праці і вдячного глядача.
[/i][/color]
Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…
…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…
...СПІВАЙ!..
27.03.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024
[i] на [b]25-і роковини В'ячеслава Чорновола[/b]
[color="#ff0000"][b]«…У Стародавньому Світі чорний колір
був кольором священної жертви, міченої богом Сонця.
Звідси египетський Чорний Бик – Апіс, давньоруський войовничий Яр Тур, власне український Чорний Віл»[/b][/color].
[/i]
… І при́йде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.
-Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.
Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!
Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!
Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…
І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:
--Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..
1999, 25 березня
Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". -- Львів: Логос, 2000-2001.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
[color="#ff0000"][i]...ЩОБ В ОГНІ НЕ ЗГОРІТИ І В ВОДІ НЕ ВТОНУТИ…
Після чергової нічної атаки московитської орди на рідні землі України, приходить на думку образ ікони [b]«НЕОПАЛИМОЇ КУПИНИ»[/b], що до неї прикладалися воїни Старожитньої України перед початком бою, аби вберегла від вогню і води…
***
[b]«… І потоптали татарськії коні вкраїнськую землю.
І спопелили її, сердешну. Та й рушили далі в похід.
А як вертали – застигли зчудовано: на купинах,
поміж нової трави, запеклася багрянцем Червона
Рута. От і назвав її нарід «Неопалимою Купиною»…[/b]
(З легенди)[/i]
[/color]
Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.
Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.
Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.
Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)
В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
н е п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній н е в т о н у т и.
… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина –
і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!
(Зі збірки "...І все ж -- неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024
Які Тарасу сняться вівтарі
на тій горі, на тім стрімкім узвишші…
Об чім блаженне Слово думи пише
і молиться тихенько до зорі…
Хіба не все їдно! Не все їдно!
Бо ще брати таки не заодно,
бо каламутне ще в джерелах дно,
а в душах повно золотої скверни,
іще пан Біг з Украйни гріх не верне
на голови «воздамшеся за злая»,
і ще не раз Скорбота заволає
своє «кру-кру» у сиву далину
і зродить сніп зони́, чи полину,
на пагорбах і зрівняних могилах…
Але й на те і кров шумує в жилах,
аби вчитать молитви «Кобзаря»
не те щоб в лад… і рівно монотонно,
а гнівно так… огненно- співно-мовно,
кому на спалах, а кому на жах,
кому на хрест, зчорнілий в попелах,
аби збудить останнюю колоду,
аби нову поезію, як моду,
не бамкали в пустопорожній дзвін,
бо він як Бог… Все чує й бачить Він…
…І нам не все одно, бо ми ще в силі,
бо «Заповіт» співаєм на могилі,
бо материнський горнемо сувій
до душ обпалених… Народе страдний мій,
увий вінець… чоло вінцем увий…
Допоки зорі попід небесами
Тарасовими виснуть голосами,
а над колисками туркочуть ніжно мами
своїм жаданим чадам, Ти – живий!
Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001.
зона́ - хвороба хлібних знаків, сажка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
[color="#ff0000"][i]«Єсть на світі доля, та хто її знає?
Єсть на світі воля, та хто її має?».
(Тарас Шевченко)
[/i][/color]
- О земле вкраїнська…
Розкішная земле вольготно козацької слави.
Тебе осіяло від сходу до заходу сонце премудре стоглаве,
Тебе ізорали волами, засіяли диво-словами…
То ж чим проростеш?
- Синами-орлами… дівками-зірками...
всебожих нащадків малими ногами -
від меж і до меж…
- О земле плодюча - розвийся, налийся,
Шевченковим словом святочно умийся…
Що, ниво весела, на мирнії села у дар понесеш?
- Зароджу копами… рясними хлібами…
у церкві козацькій майну хоругвами
в убранстві одеж…
- Всебожії діти, чи вольно вам жити, чи Доля блага?
Чи мати навчила: де правда – там сила,
де зброя – снага!
Чи є вас багато – щоб копи збирати,
танок свій зухвалий досвітку гуляти,
мечі перед ворогом з піхов виймати,
світе-воленько, гей!
- Багато нас, Мати…
Вели починати - мечі освятити, малих научати,
на нивах окроплених жнива збирати –
і миром відпити єлей!
О земле вкраїнська, що кров’ю дідів наших рясно полита,
Де сонце, мов фенікс, старим догорає і зранку преюним стає,
Ми тут народились з правіку, щоб волею жити,
Ми ті, котрі були і будем, ми – ті, котрі є!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
[color="#ff0000"][i]У часи останніх класів школи і періоду студентства на українській філології ЛНУ ім. Франка я дуже активно писала авторські пісні і звичайно підігравала собі на фортепіано… Недавно у глибинах книжкової шафи мені до рук озвався тоненький зошит з автографами записів деяких з них. Усміхаючись, я читала ці тексти і вони видалися мені аж ні трохи не примітивними…
Отож, текст авторської пісні «САД ЛЮБОВІ»:
[/i][/color]
Квітне Сад Любові, омитий росою,
Де бродить постать Весни –
Кличе сміхом щастя і мрії ясної –
У цім Саду
На тебе жду…
Не промайни!
Приспів:
Квітів кохання на порань,
Нехай не в’яне цвіт чекань.
Нехай вдихне у себе серце
Голос зоряних світань.
Лине моя пісня до тебе з вітрами,
В дарунок шле пелюстки.
Вірю, що мій спів долетить – не розтане,
І відгукне
Сяйво Земне:
– Твій на віки…
Слухай, як шепочуться ніжністю квіти,
Ти радо їх привітай…
Щастя, я не дам тобі крил відлетіти,
Сад моїх мрій,
Хмари розвій…
Не одцвітай!
Приспів.
1979 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024
[color="#ff0000"][i](цикл історичних портретів за «Княжою славою» Антона Лотоцького)[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][b]"СВЯТОСЛАВ ЗАВОЙОВНИК"
[/b][/color]
"Чужого забажаєш, своє втратиш" -- надпис на чаші печенізького хана, зробленої з черепа київського князя Святослава Хороброго, Ольжиного сина.*
... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...
... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!
... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби** божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...
... Куриться дим на руськім жальнику.***
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.
---------------------------------------------
* Святослав Ігорович загинув у 972р. Поблизу Чорної Скелі на о.Хортиця біля Дніпровських порогів.
** треба --- жертвоприношення.
*** жальник --- язичницький цвинтар, що на ньому ховали урни з попелом тіл померлих русинів.
***
[color="#ff0000"][b]"ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВІВНА І ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ"
[/b][/color]
... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.
'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.
... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...
... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...
... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...
... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...
Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.
... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...
... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.
----------------------------------------------
* Косови́ця -- Смерть у міфології язичників-слов’ян.
** Оби́да -- дохристиянська богиня Злої Долі.
*** Облу́да -- злий Дух, що зводить на манівці, на блуканину.
**** Валга́лла -- бенкетна зала богів, куди потрапляли покійні вікінги після обряду трупоспалення. Тіло померлого вкладали на палубі його корабля і спалювали разом із ним.
***
[color="#ff0000"][b]"ДО ПОРТРЕТА ЧИНГІСХАНА"
[/b][/color]
... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...
А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!
... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!
Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...
... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!
Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...
... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...
------------------------------------------
* Блискучий Поріг -- архаїчна назва оселі хана. У час кочової доби ханський намет вирізнявся з-поміж інших лишень оздобами і високим блискучим порогом. За цією ознакою згодом стали називати султанський, або ханський палац.
***
[color="#ff0000"][b]"КАЛКА.* ТРИ МСТИСЛАВИ"
[/b][/color]
[i]"... тоді перед вели три Мстислави:
князь Києва -- Мстислав Романович,
князь Козельська -- Мстислав Всеволодич,
князь Галича -- Мстислав Мстиславович.
-- Три Мстислави ведуть нас, перемога мусить бути наша!"
***
"... страшно замучили татари князів, що попалися їм у полон.
Поклали на них дошки. На дошках посідали і так бенкетували.
("Княжа слава". Уроки історії).
[/i]
... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:
-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...
... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!
... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...
Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."
... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!
... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...
... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!
------------------------------------------
* Калка -- трагічна сторінка літопису монголо-татарської навали. Бій відбувся у середу 31 травня 1223р.
** згадується епоха великого переселення народів, (VI -- VII ст.н.е., Придунав`я). Вказані кочові племена принесли багато лиха не тільки слов`янам, але й Візантії.
*** баба -- праіндоєвропейське: пращурка, вужче тюркське: мати.
**** ага -- тюркське: старшина на чолі відсіку татарського війська; ширше -- старійшина, пан.
***** "баба ... яга" -- гра слів, версія утворення східнослов`янської і руської, зокрема, "баби Яги".
***
[color="#ff0000"][b]"ГАЛИЧ. ПОВЕРНЕННЯ"[/b][/color]
Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!
У чім... і по чім...
---------------------------------
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає».
***
[color="#ff0000"][b]"ОСТАННІ ЛОВИ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА"
[/b][/color]
Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
***
[color="#ff0000"][b]"НАСТЯ ЧАГРІВНА. ПОПЕЛИЩЕ"
[/b][/color]
... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).
Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..
... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...
... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...
"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...
... Черлене сонце сходить по весіллю ...
... Встеляє попіл золоте шиття ...
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)
... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...
... Чагрівна у танку перед веде ...
-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
***
[color="#ff0000"][b]"ОЛЕГ - ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧІ. ДВОБІЙ"[/b][/color]
Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…
Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !
Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.
------------------------------
*Олег Чагренко - позашлюбний син Ярослава Осмомисла і княженко Володимир - син від шлюбної дружини, княгині Ольги. Якось так склалося, що у взаєминах між Ярославом Осмомислом і княгинею Ольгою не було родинного тепла, бо слухалася вона порад боярської верхівки, навіть у справах сімейних. До того ж, Ярослав дуже хотів мати спадкоємця престолу - сина, а перші дві дитини - були дівчатками. Отож, коли Ярослав покохав Настю з половецького роду Чагрів, і вона стала "непраздна", себто чекала на первістка, лиха Доля-Обида зіграла з Ярославом злий жарт - майже в той самий час (на місяць швидше) "непраздною" стала і княгиня Ольга. Народилися в обох - сини, ясна річ шлюбний син Володимир - трохи раніше від Олега Чагренка. Проте засліплений коханням, Ярослав віддав перевагу новій сім'ї - і тяжко за це поплатився... Боярська рада, підбурювана княгинею Ольгою, здійснили свою "чорну справу" - спалили Настю Чагрівну живцем на вогні, а князя Осмомисла повели до церкви на присягу вірності. Князь до кінця життя не оправився від болю втрати - він знищив усіх змовників, а княгиня Ольга і княженко Володимир змушені були втікати від розправи за межі Галича у польські володіння, а згодом і в російські... Ольга закінчила свої дні у монастирських стінах міста князя Володимира-Суздальського. Втративши Настю, Ярослав Осмомисл робить Олега Чагренка своїм спадкоємцем, залишаючи Володимиру лише намісництво у Перемишлі. Та не так сталося, як гадалося Ярославу. Відразу по його смерті, на другий же ж рік - бояри отруїли Олега. Щодо княженка Володимира, що став опорою матері супроти батька, то відомо, що примандрував він у Путивль-град, у маєтки своєї сестри, знаменитої княжни Ярославни, що в 14 років була віддана в законні дружини князю Новгород-Сіверському - Ігорю. Коли ішов Ігор у похід на половців і був узятий в полон, хан Гзак у відповідь штурмував стіни Путивля-граду. І на обороні його стояла дружина Ярославна з своїм братом Володимиром. Звідси є припущення, що імовірним автором "Слова о полку Ігоревім" є саме княженко Володимир - безпосередній учасник цих подій. У вірші акценти розставлені не за княжими рангами - бо, звісно, серцю не прикажеш!..
***
[color="#ff0000"][b]ЄВПРАКСІЯ І."СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ"
[/b][/color]
…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…
…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..
Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…
…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…
***
[color="#ff0000"][b]ЄВПРАКСІЯ ІІ. "ДВІЧІ ВІНЧАНА"[/b]
[/color]
Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!
... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.
... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!
... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.
Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...
... це -- Україна, доню,
твій Едем.
----------------------------
* У 1106 році під іменем Адельгейди Євпраксія постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Богородиці у Києві.
***
[color="#ff0000"][b]"ЛЕВ У ЛАВРОВІ*. СВІТЛО І ТІНІ"
[/b][/color]
Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.
Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...
... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!
... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...
Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,
тоді -- в и с о к а, благородна смерть!
... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)
... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
-----------------------------------------
* Лаврів -- місцевість у Старосамбірщині. У Спаському монастирі князь Лев Данилович провів три останні роки життя. Помер 1301 року. Похований там же.
(Зі збірки історичних портретів "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2008)
П.С. За цю збірку авторка удостоєна літературної премії ім. Маркіяна Шашкевича у 2009 р.
Цикл "ПРАОТЧІ ЛИКИ З ОБРИСОМ РУСІ" видрукуваний на сайті часопису "ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ"
https://zolotapektoral.te.ua/%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%be%d1%82%d1%87%d1%96-%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b8-%d0%b7-%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b8%d1%81%d0%be%d0%bc-%d1%80%d1%83%d1%81%d1%96-%d1%86%d0%b8%d0%ba%d0%bb-%d1%96%d1%81%d1%82%d0%be%d1%80/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024
...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...
Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" --
до символу "наша Земля"...
Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?
...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...
24.01.24
З раннього… Переосмислене)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024
...в моєму житті було багато крику
і тому я навчилась розмовляти пошепки,
і навіть більше -- " про себе"...
24.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
[color="#ff0000"][i]Пропоную свою радіовиставу до 75-ліття Василя Стуса, записану у 2013 році на Радіо "Воскресіння" разом із чоловіком Романом. Вона збережена у Тегах ІРИНА ВОВК в АРХІВІ РАДІО ВОСКРЕСІННЯ.
Прослухати її можна, запустивши в рух звукову доріжку)))...[/i][/color]
https://www.rr.lviv.ua/podcasts/do-75-richchya-z-dnya-narodzhennya-vasylya-stusa/
"...Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів".
ВАСИЛЬ СТУС. "ПІД ТЯГАРЕМ ХРЕСТА". Вибране. -- Львів: Каменяр, 1991
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
[color="#ff0000"]Я виростала під пісні легендарного"Тріо Мареничів". Тоді кожна з цих пісень ставала популярним хітом, себто її співали на гостинах, весіллях, родинних учтах за столом. Ця старовинна пісня -- [b]"Скрипливії ворітечка"[/b] --у період мого дитинства пройшла повз мене непоміченою. На відстані майже з пів століття вона раптом вразила мене і текстом. і чудовою мелодійністю. Даю посилання на інтернет-ресурс - послухайте, це тиха душевна насолода... [youtube]https://youtu.be/TDEGjmP-Lj0?si=yRx2T_Q8A9K1Ds1X[/youtube][/color]
https://www.facebook.com/watch/?v=1180129802539896
Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́,
На кого ж ви набрешете,
Як нас тут не буде́…
Брешіть, брешіть, воріженьки,
Набрешете злиха́…
А ми з тобою, миленький,
Кохаймося стиха́.
Любімося, кохаймося,
Щоб мати не знала.
Прийде пора – розстаньмося,
Як чорная хмара.
Чорна хмара наступає,
Дрібний дощик іде…
А з нашого коханнячка
Нічого не буде́…
Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995340
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2023
[color="#ff0000"][i]«Ой Василю, Василечку, Василю-Васильку,
Повісь ми коралики на білую шийку!»
(Коломийкові ритми)[/i][/color]
… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – анге́льські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…
Прийми, Василю, й ти анге́льські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…
[i]7 серпня 2016 (Сороковини)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023
Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…
Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!
Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…
27.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2023
[i]Вітаючи з Українським Різдвом писемницьку громаду, зроблю витяги найважливіших літературних тематичних побажань і традиційних віншувань, сьогодні як ніколи актуальних[color="#ff0000"][/color][/i]...
[i]Почну, мабуть, з улюбених дощечок вікопомної [b]"Велес-книги",[/b] обминаючи дискусії науковців про її автентичність[/i].
[b]Дощечка 3 [/b]
[color="#ff0000"][i]«Тримайтесь, браття наші, плем’я за плем’я,
рід за рід, і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим…»
«… Се ж бо ми є русичі, славці богів наших.
Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх. Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї
і товчем до неї, аби по смерті міг стати
перед Марморею і щоб сказала:
«Не маю винити того, який є повен землі
і не можу його відділити од неї».
І боги, будучі там, доречуть від себе:
«Єси русич і пребудеш ним, бо взяв єси
землі до рани своєї і приніс її до Нав’я.»[/i][/color]
[b]Дощечка 7Ж [/b]
[color="#ff0000"][i]"...Течуть ріки великі на Русі,
і многі води їх журчать, співають стародавнє.
Про тії боляри, якії не боялися… і літа многії
боролися о вольність руську.
Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого,
– тако ріки о них берегинять. І вітри буйні
гасають над ними, плачуть восени,
а в зимі студеній гурлихають по них.
І голублять дівоньки і ті це говорять,
як погибли тії у славі, а не оставили
землі своєї ворогам.
Ніби є ми, синове, також потомки
і не лишимо ми також землі нашої…"[/i][/color]
[b]Дощечка 8[/b]
[color="#ff0000"][i] «Боронись, земле руська, і борони сама себе,
а щоб інші не були на твоїх крячах,
а тобто ворогам не далася охомитана
і до воза прив’язана, аби тягла той,
куди хотять чужії влади,
а нібито ти хочеш іти сама»[/i].
[/color]
[b]Дощечка 7А[/b]
[color="#ff0000"] [b][i]«Єсьми многі, а вороги не суть такі многі,
як ми єсьми, русичі, а ворогів не стільки, як у нас.
А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і це на нас стараються,
і ці старання їхні марні будуть,
як вони були і в старі часи отців наших".
[/i][/b]
- [i]На Русі течуть ріки великі,
в ріках води журчать многоликі.
Ріки «многая літа» співають,
а роки все течуть, все минають.
Отчі лики в синах не загинуть, –
тако ріки о них берегинять,
а вітри буйно віють над ними,
плачуть в осінь, гурлихають в зими.
І голублять голубки – дівчата
тих, що в ноги не вміли крячати,
ще й тягти на крячах своїх воза
в хомутах до чужого обозу.
Єсьми руси і суть такі многі,
що нікому не падали в ноги,
а де падали в битві суровій
там земля наша кровна від крові.
Бережіть свої руки від крові![/i]
Будьте, внуки, живі і здорові![/color]
(І.В. - себто авторське)
***
[color="#ff0000"][b]Олекса Стефанович[/b][/color] і його поезія[color="#ff0000"] [b]"Просто"[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]"Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.
Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А вдалині — мета.
Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись — тіло,
Але ніколи — дух".[/color]
Прага, 1936[/i]
І, нарешті, традиційно різдв'яне, але забарвлене в новий колір воєнного лихоліття:
[color="#ff0000"][i][b]"Весела ніч, весела година –
Ісус народився, маленька дитина.
Хоче вам слово Боже сказати,
Благословення принести до хати.
Може, в тій хаті кого бракує?
Може, в тій хаті хтось гірко сумує?
Кого бракує не забувайте,
Хто гірко сумує – розвеселяйте!
Разом з Ісусом маленьким на сіні
Христос ся Рождає на Україні"!
[/b][/i][/color]
Це віншування є неодмінною складовою щорічної коляди і вертепного дійства у Молодіжному Експериментальному Театрі Аматорів "МЕТА", з яким пов'язаний мій життєпис з середини 80-их років минулого століття.)))
Отож, співаймо славу [color="#ff0000"]Українському і Праукраїнському Різдву[/color], як це робив[b] Григорій Савич Сковорода[/b]:
[color="#ff0000"][i]"Ангели знижайтеся,
ко землі зближайтеся.
Христос-Бог, сотворший віки,
живе нині з человіки.
Станьте хором
всі собором,
веселітеся,яко з нами Бог!
Се час ісполняється,
се син посилається.
Се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.
День приходить,
Діва родить,
веселітеся, яко з нами Бог!
Ми ж тобі рожденному,
Гостеві блаженному
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм.
Піснь співаєм,
восклицая,
веселящеся. яко з нами Бог!"[/i][/color]
- СЛАВА УКРАЇНІ!
-ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023
[color="#ff0000"][i][b]...І Новий Рік, і це Різдво --
як остроги́... як остороги...
Нехай Рожденне Божество
веде нас всіх до ПЕРЕМОГИ[/b]![/i][/color]
[i]Дорогі побратими і посестри по перу, нехай Рік, що приходить, осяє нас всіх променями СПРАВЕДЛИВОЇ ПОМСТИ ворогам і мирної творчої праці на благо України!
Сили, наснаги, здоров'я і божої присутності над усіма нами і нашою рідною землею.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022
…а нам ще много жита треба вижати…
…а нам ще в цьому пеклі треба вижити…
Перемолоть сто пу̀дів, сто – ізжить.
…А нам… а нам… перемагать і жить.
А нам стрічать лелечок з лелечатами.
А нам ще забавлятись з онучатами:
Дівчаток пестить, хлопчиків мужнить…
А нам…а нам… перемагать і жить.
А нам ще мальви під вікном леліяти,
А нам ще дим од згарищ перевіяти,
Допоки Часу річечка біжить…
А нам.. а нам… перемагать і жить.
А нам іще любити небо з хмарами
І поминати рідних над Стожарами,
А кості вражі в порох спорошить –
А нам… а нам… перемагать і жить.
А нам ще зводить мир над Україною,
Могучою спільнотою-родиною
Плекати мови калино́ву віть –
А нам… а нам… ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!
2 червня, імпровізація.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2022
[color="#ff0000"]Слова: Микола Вороний
Музика:Ярослав Ярославенко
Рік написання: 1917
Текст пісні [b][i]«О Україно, о рідна ненько!»[/i] [/b]написав поет та один з засновників Української Центральної Ради Микола Вороний навесні 1917 року, невдовзі після Лютневої революції. Того ж року її опубліковано в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі — і в стрілецьких часописах (1922-го — з нотами). Музичну обробку згодом здійснив Ярослав Ярославенко.
Мелодія її сягає корінням до церковної композиції «Многая літа», відомої з часу XVIII ст., а згодом у дещо відредагованому варіанті пісня виконувалася спочатку в Галичині, а потім по обидва боки Дніпра в період визвольних змагань Січового Стрілецтва, як улюблена заклично-переможна пісня-марш.
За часів української Незалежності мелодія на мотиви [i]«О Україно!» [/i]Миколи Вороного поруч із [i]«Червоною калиною»[/i] Степана Чарнецького довгий час були офіційними фанфарами Президента України. Слова з твору —[i][b] «За Україну, за її волю»[/b][/i] вишито на бойових прапорах частин Збройних Сил України.
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=XXPYjZfI1zc
О, Україно! О люба ненько,
Тобі вірненько присягнем!
Серця кров і любов,
Все тобі
віддати в боротьбі…
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
Яре́мні пута ми вже пірвали
І зруйнували царський трон.
З-під ярем і тюрем,
Де був гніт --
ідем на вольний світ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
За Україну, з вогнем-завзяттям,
Рушаймо, браття, всі вперед!
Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз
сповнять святий наказ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
Вперед же браття, прапо́р наш має,
І сонце сяє нам в очах.
Дружній тиск, зброї блиск,
Кари гнів
і з ним побідний спів...
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
P/S [i]яре́мні пута - невільні пута
прапор має- прапор майорить.[/i]
[color="#ff0000"]Кожен з нас, співаючи рідною українською мовою "многая літа", водночас співає "многая літа" неньці-Україні. Многая літа нашій рідній Землі, Її вірним Синам і Доням, що об'єднались духом супроти ворога! ТРИМАЙМО СТРІЙ! ПЕРЕМОГА ЗА НАМИ!
- СЛАВА УКРАЇНІ!
- ГЕРОЯМ СЛАВА![/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2022
[color="#ff0000"][i]- Христос народився!
В переддень Старого Нового року згадуються знайомі обличчя, яких уже нема серед нас, зокрема, нашого кума Василя, до якого йшли з вітаннями на Старий Новий рік театральною громадою з костюмованим вертепом, співаючи староукраїнських коляд та щедрівок.
Давню щедрівку [b]"Ой рано-рано кури запіли..."[/b] (один із її численних варіантів) знали всі (укупі з Василем), хто належав до Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", що виник у Львові в 1979 році як єдиний україномовний аматорський театр, і існує по сьогодні у потрійному вигляді - до "старої" "МЕТИ" додалися наші діти: "Нова МЕТА" і "Юна МЕТА". Це саме "стара" "МЕТА" відроджувала у 1988-1989 рр. вертепи і грала Купала в горах Нижнього Синевидного, заповіднику Львівського Знесіння, в Гідропарку на Дніпрі на запрошення Леопольда Ященка і навіть в Ченстохово, на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ.
Отож, виспівуючи щедрувальні тексти [b]"Ой рано-рано кури запіли..."[/b], вітаю усіх, хто має старокняже ім'я ВАСИЛЬ, що у слов'янській міфології асоціюється з Місяцем.[/i]
[/color]
"Ой рано-рано кури запіли,
А ще раніше пан Василь встав.
Ой устав, устав, три свічки зсукав.
При першій свічці - личко вмивав.
При другій свічці - одежу вбирав,
При третій свічці - коня сідлав.
А вибирав си він в гір по дівку,
Він в гір по дівку, ще й по вірмінку.
Вона до него переказала:
– Пане Василю, не труди коней.
Не труди коней, та не шли бо́яр,
Бо я до тебе сама приїду.
Через поля йшла перепілко́ю,
Через ліси йшла чорной галко́ю.
До хати ввійшла маківочко́ю,
А за стіл сіла невісточко́ю".
[i]P.S. на жаль, в інтернеті нема запису мелодії саме такої, яка знайома нам - інші фольклорні варіанти цієї щедрівки і по характеру тексту, і мелодією далекі від тої, що пропонується вашій увазі.
[/i]
[color="#ff0000"] Вертепи театру "МЕТА" 1988-1989 рр. можна побачити в інтернеті:
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=lxZFJ6TRC5w&ab_channel=igor99934
https://www.youtube.com/watch?v=x6Ce1FESDaw&ab_channel=KhrystynaKlekh
https://www.youtube.com/watch?v=U4oIR-JCoxo&ab_channel=KhrystynaKlekh
[color="#ff0000"]З НАСТУПАЮЧИМ СТАРИМ НОВИМ РОКОМ, з Меланкою та Василем!
Щедрості Божої та Миру![/color]
[color="#ff0000"] - Дай же Вам, Боже,
при хаті ситно -
хлібно і питно,
а в дім прибитно.
Дай же Вам, Боже,
при хаті зілля,
при хаті зілля -
в хату весілля!
Дай, Боже!
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936727
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2022
Коли паде в саду лапатий сніг,
Коли в душі жива зимова казка,
Промов до мене слово-оберіг:
- Не плач, Ірусю, усміхнись, будь ласка!
Не плач, не плач, хоч в серці запече
Зимовий сум… пронизливий, як вітер.
Тоді торкнися ніжно за плече:
- Ці дві сльозинки, мила, я вже витер…
А далі піде мова про… біду,
Про товщі снігу, що лягли на плечі…
Я сім по сім цих бід перебреду
І прихилю до віч різдвяний вечір.
І ми уп’ємось казкою сповна –
Бо що для нас ця заметіль, їй-богу –
Дивися… бачиш – сніжна далина
І місяць вповні світить нам дорогу…
Там щедростей різдвяних – цілий міх,
Там радостей - сповиті снігом гори…
А ми журбою зорем переліг,
А ми любов’ю се́рця заговорим…
Дивися… у вікні – наш диво-сад
Зимою розмальований на біло…
- Не плач, Ірусю, мила, «мам ті рад»...*
О, мам ті рад - не плач, Ірусю! Мила…
Зимова ніч на білому коні
Проскаче по засніжених узгір’ях…
А ці слова залишаться в мені,
Неначе зорі, рождені в сузір’ях.
14 грудня 2021, імпровізація
[i]*"мам ті рад" - "я тебе люблю" в одній із слов'янських мов ("mam ti rad")
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021
[i]«зривайте рожу, коли є цвіт,
коли дівчи́ні 17 літ»…
(з вуличного шансону).[/i]
На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.
– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.
В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!
(…А в пуп’янку текла червона кров).
Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…
(А, може, дух від роду був слабким)!
Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!
(А пуп’янок)?
… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..
(І на півслові непомітно зник).
Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!
(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)
…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…
– О Боже, поможи…
За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2021
[color="#ff0000"][i]Мені часто доводилося писати присвяти знайомим та друзям з нагоди уродин. Траплялося, що серед них – відомі, шановані в Україні та за її межами люди. На цей раз мова йтиме про народного артиста України[b] Богдана Миколайовича Козака, [/b]який натхненно працює більше півстоліття у Львівському академічному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Це він заснував факультет культури та мистецтв при Львівському національному університеті ім. Івана Франка, зокрема кафедру театрознавства та акторської майстерності. Якийсь час був деканом, дотепер – завкафедри. Учні його, випускники факультету, працюють у мистецтві по всій Україні. Вчора була дата його народження. Присвята, яку я пропоную вашій увазі, написана десять років тому, але все що там заримоване – актуальне і зараз)))…
Згадувані ролі Богдана Козака і вистави «заньківчан» вплетені в рими – відшукайте їх в якості надзавдання!
[/i][/color]
…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чо́лах пресвяту мету!
Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
Допоки серце в ранах не заплаче,
Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…
Явилися… Підступність і кохання…
…І Він прийшов… Отелло і Макбет…
Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
Причулися нізвідки Небилиці,
Промовилися мудро Байкарем…
Множинні лики, характерні лиця –
Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…
І ті жінки… Марія Заньковецька,
Пантера Чорна в очі зазира…
(Химерна Пані – Доленька мистецька!
Химерна тінь на кінчику пера)!
Окраденої Анни зойк тривожний –
Назустріч їй Микола Задорожний.
А там – у маскарадних масках Ніна,
Арбєніна кохана половина…
Магічне коло – в танцювальнім русі
Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
А в небесах, що виснуть, як мана,
Як скарб безцінний – шабля Богуна!
І все оте – Твоє гірке причастя:
Професії АКТОРА тихе щастя.
Немов Орфей в передчутті обнови –
За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
Орфея чудо начебто й просте:
ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!
…За чашу ту, що Богом ниспослана,
Бо творча доля – ноша нелегка! –
У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!
[i]З щирою приязню і легкою рукою –
Ірина Вовк.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2021
[color="#ff0000"]Страшенно люблю лемківські пісні - в нас на Галичині вони дуже популярні. Серед моїх найулюбленіших - пісня [i][b]"Па́лянка" [/b][/i](так в народі називали [i]"біле́ньку-любе́ньку"[/i], себто [i]"оковиту"[/i]). В інтернеті я знайшла кілька варіантів, але хочу запропонувати вам той, що знаю сама багато років. Бо мала щастя сама її виконувати в колі своїх добрих друзів-однодумців і побратимів із Львівського Молодіжного Театру Аматорів - "МЕТА", де співочі душевні голоси виводили "Палянку" на наших спільних забавах і на моїх творчих вечорах. Правда, ніхто не переслідував мету записувати нас у час співу.
[/color]
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Што то за па́лянка, што я ще й не п’яна!
Што то за па́лянка, што я ще й не п’яна!
П’яна я, п’яна я – треба мене вести…
П’яна я, п’яна я – треба мене вести…
А по-передоньку паляночку нести.
А по-передоньку паляночку нести.
Штири фраїрочки, за що ми судите.
Штири фраїрочки, за що ми судите.
За того Янічка, што ма карі очка.
За того Янічка, што ма карі очка.
Палянка-шалянка зрадила шугая.
Палянка-шалянка зрадила шугая.
А шугай Ганночку в зеленім гайочку.
А шугай Ганночку в зеленім гайочку.
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Што то за палянка, што я ще й не п’яна!
Што то за палянка, што я ще й не п’яна!
...Один з варіантів [i][b]"Пиємо-пиємо[/b]"[/i], надрукованих в інтернеті, я знайшла у виконанні акторок Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса - Наталі Рибки-Пархоменко і Марії Онещак. За що їм сердечно дякую, бо є можливість дати вам посилання:
https://www.facebook.com/watch/?v=675480159878326
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932076
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2021
Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
Як же мені не співати, коли серце просить…
Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.
Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…
Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.
Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.
Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.
Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
А я собі заспіваю, доки діють чари.
Як же мені не співати – вітер журу носить,
Як же слів не римувати, коли серце просить…
[i]29 жовтня, 2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021
[color="#ff0000"][b]28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці і
«Перша ПРЕЧИСТА»
[/b][/color]
28 серпня православні та греко-католики святкують [color="#ff0000"][b]Успіння Пресвятої Богородиці. [/b][/color]
За традицією східної церкви свято Успіння Пресвятої Богородиці належить до переліку дванадцяти найбільших свят церковного року. Відзначається 15 серпня за старим стилем, 28 серпня – за новим (Католицька та більшість православних церков світу святкують Успіння 15 серпня). Передував святу [b]Успенський піст, [/b]який розпочався 14 серпня і тривав два тижні.
З апокрифів відомо, що за три дні до смерті Марії явився архангел Гавриїл і сповістив про близький перехід її до вічності. Немає історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано.
Свято має подвійний зміст: зрозуміла людська скорбота поєднується з радісною упевненістю в тому, що смерті як знищення і небуття просто не існує. На це вказує і слов'янська назва : «Успіння» — тобто « Сон», за яким буде пробудження і слава.
Про земне життя Діви Марії відомо мало: канонічні Євангелія говорять про Неї тільки у зв'язку з Ісусом Христом. Відомо, що вмираючий Христос просив Її усиновити Свого улюбленого учня — св. Іоанна Богослова . Нарешті, Книга Діянь апостольських говорить про Її перебування серед апостолів в свято П'ятидесятниці. Після Пятидесятниці Діва Марія перебувала в Єрусалимі близько 10 років. Подальше життя Богоматері описане тільки в апокрифічних джерелах, що не увійшли в Біблію і не мають догматичного змісту.
Один з переказів свідчить про участь Марії у розподілі між апостолами земель, куди їм належало відправитися для проповіді. За жеребом Їй випала Іверія (Грузія), з якою Вона згодом опинилася таємничо пов'язана через Іверську ікону Божої Матері . Але ангел вказав Їй інший шлях — на Афон (північний схід Греції), і ця Свята Гора стала пізніше світовим центром православного чернецтва, місцем особливого шанування Богоматері.
Під час гоніння Ірода на юну Церкву Христову, Пресвята Діва Марія разом з апостолом Іоанном Богословом в 43 році пішла в Ефес (на західному узбережжі Малої Азії), в якому проповідувати Євангеліє випав жереб апостолу Івану Богослову. Молилась і займалась рукоділлям, і відвідувала місця, які стосуються земного життя її Сина, що рано пішов з життя. Вона була також на Кіпрі у святого Лазаря Чотириденного який був там єпископом; і на Святій Горі Афонській, про яку, як каже святий Стефан Святогорець, Матір Божа пророчо сказала: [i]"Це місце буде Мені в жереб, даний Мені від Сина і Бога Мого. Я буду Заступниця місцю цьому і Богу молитимусь за нього ".[/i]
Події останніх днів, безпосередньо пов'язані з Успінням Богоматері, символічно відтворюють найважливіші моменти Її життя. Новим Благовіщенням стає сповіщення архангела Гавриїла про близьку кончину, а прийняття Марії разом з тілом в " небесну славу " — новим Введенням в Храм. Як колись Богоматір тримала на руках немовля Христа, так тепер Її Син, що спустився з небес до смертного одра, приймає на Свої руки маленьку і тендітну душу Марії, яка народилася в нове життя. Такою, у вигляді сповитого немовляти, зображується Її душа на православних іконах свята.
Незабаром настає кульмінація: розлучена з тілом Душа Богоматері знову чудово з ним возз'єднується, і потім воскресле тіло йде в Потойбічний світ. Апостоли, які зібралися в Єрусалимі для Її поховання з усіх кінців Всесвіту, розкрили на третій день гробницю для запізненого апостола Фоми. І цей апостол, що колись засумнівався в Воскресінні Христа, тепер сам сповістив товаришам про воскресіння Його Матері: бажаючи поклонитися тілу Марії, він знайшов у печері одні лише похоронні пелени .
Час Успіння Діви Марії невідомий. Очевидно лише, що це було до перших гонінь на християн, розв'язаних божевільним імператором Нероном в 64 році. Старохристиянська традиція вказує гробниці Діви Марії, Її батьків Іоакима та Анни, а також Йосипа Обручника в Гефсиманському саду, в східній частині Єрусалиму.
Сказання про тілесне піднесення Богоматері на Небо поділяють християни і Православної, і Католицької Церков. Відсутній в Православ'ї урочистий момент увінчання (коронування) Діви Марії як " Цариці Небесної " Ісусом Христом — улюблений сюжет західного релігійного мистецтва та живопису.
Успінню Богоматері присвячені багато храмів Сходу і Заходу. Назва свята відбилася також в одній з найпоширеніших на Русі " священичих " прізвищ — [b][color="#ff0000"][i]«Успенські» .[/i][/b][/color]
Основу свята Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церкви та одностайна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства але в Євангелії про цю подію немає свідчень.
[color="#ff0000"][b]Свято Успіння[/b] [/color]належить до найстарших Богородичних свят. Святкування його почалося в Єрусалимі невдовзі після Собору в Ефесі(431 р.). Первісне святкування пам'яті Успіння під впливом Єфеського Собору наголошувало радше привілей її Богоматеринства і тому звалося «Свято Марії-Богоматері». В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого (†529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня «Пам'ять Богоматері», тобто пам'ять її Успіння. У Сирії в п'ятому столітті це свято мало назву «Пам'ять Блаженної». Аж у шостому столітті празник отримує свою теперішню назву: «Успіння Пресвятої Богородиці». У перших віках не всі Церкви Сходу святкували Успіння одночасно. Олександрійський патріарх Теодосій (†567) приписав празнувати Успіння 6 січня, а празник її Внебовзяття 9 серпня.Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує «Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії», а 9 серпня «Вознесіння тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо». Вірменська церква святкує Успіння в неділю між 12 і 18 серпня. Інші Церкви празнували його 18 серпня.
Цісар Маврикій (582–602) поширив празник Успіння на цілу візантійську державу і наказав святкувати його 15 серпня, бо того дня він був осягнув перемогу над персами.
Святу Успіння Пресвятої Богородиці відповідає [color="#ff0000"]ікона Успіння Богородиці.[/color]
Існує певна аналогія між іконою «Успіння Богородиці» та іконою «Anastasis» — «Воскресіння Христове». Західні іконописці виділяють у житті Христа два моменти. Спершу смерть та зішестя в Ад, а потім — Воскресіння. На Сході, навпаки, — зшестя в Ад вже є воскресінням, адже смерть вже подолана смертю. Та ж сама концепція виражена також на Богородичних іконах: тут «Успіння» є пробудженням у Царстві Божому.У них насамперед спостерігаємо явище смерті: душа виходить з тіла. Але вона не сходить у Шеол, до пекла, що відповідало б єврейським уявленням. Не піднімається вона й до неба, як би цього хотіла грецька платонічна теорія. Її беруть руки Христа: «Душі праведних у руці Божій». Христос тримає в руці душу своєї Матері з такою ж ніжністю, з якою Вона тримала на руках воплоченого Бога у подобі Дитяти. Лице Богородиці у хвилину смерті виражає спокій, її очі закриті, руки складені на грудях.
Дивною може здаватися сцена, яку на деяких іконах «Успіння» зображають перед труною: єрусалимський першосвященик Афоніуш хоче перекинути труну, де лежить Богородиця руками, але архангел Михаїл без вагань відрубує їх мечем. Таким буквальним способом легенда виражає сувору настанову: забороняється наближатися до тайн потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до світових явищ.
Але найбільш дивовижним і догматично найбільш глибоким іконографічним мотивом є не вознесіння Богоматері у центральній сцені, а сходження на землю Христа серед херувимів, у славі, яка належить Йому в кінці віків. Таким чином, перехід від цього життя до іншого здійснюється через Христа, через Його присутність. Для Його Матері останній прихід Христа настав раніше, адже вона є «есхатон» — остаточна досконалість створіння.
Тут знаходить своє найкраще вираження есхатологізм східних Церков: другий прихід Христа на землю — це факт майбутнього, яке нас очікує. Але для святих воно вже певним чином відбулося. Тому на Сході з такою побожністю поклоняються чудотворним мощам, тілам святих, які збереглися нетлінними після смерті. Вони є невеликою частиною Небесного Єрусалима посеред цього світу. Успіння Богородиці є свідченням цієї надії і запорукою певності у цьому. В Україні свято Успіння Пресвятої Богородиці отримало особливе вшанування. Так, головні монастирі-лаври України - православні Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська та греко-католицька Унівська - присвячені цьому святу. У народі свято Успіння Пресвятої Богородиці ще називають[b][color="#ff0000"] «Першою Пречистою». [/b]
[/color]
Протягом осіннього періоду є [color="#ff0000"][b]Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня.[/b][/color] Про них у народi кажуть:
[i] ”Перша Пречиста жито засiває,
Друга - дощем поливає,
а Третя - снігом покриває”. [/i]
Пiсля Першої Пречистої дiвчата в селах вже не мають важкої роботи. Приповiдка каже:
”Прийшла Перша Пречиста - стає дiвка речиста”
- багато говорить, бо немає вже роботи.
Пiсля Успiння Пресвятої Богородицi настає весiльна пора. Після свята дівчата чекають старостів на оглядини та заручини.
За народними прикметами, якщо на першу Пречисту гарна погода - вся осінь буде гарна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
[color="#ff0000"][b][i](19 серпня - Преображення Господа Бога і Спаса нашого)[/i][/b]
[/color]
[color="#ff0000"] [i] Це – одне з дванадцяти великих народно-релігійних свят. Як оповідають євангелісти, в середині свого земного служіння Ісус Христос привів учнів на гору Фавор. Зійшовши на гору разом зі своїми учнями, Христос став молитися, і незабаром «преобразився»: Його обличчя засяяло, а одяг побілів, наче сніг. Прийшли до Нього пророки Ілля та Мойсей, які вже давно покинули світ. Пролунав небесний голос Господа: «Це Син Мій коханий».
[/i][/color]
У народі [color="#ff0000"][b]Преображення Господнє [/b][/color]називають [color="#ff0000"][b]Великим і Другим Спасом.[/b][/color] Цієї пори збирають врожай фруктів, меду, хліба, грибів, які відносять до церкви на посвяту. На Спаса прийнято поминати душі померлих родичів. За повір’ями, цього дня вони втретє, після Страсного четверга і Трійці, себто Зелених Свят виходять на світ. Якщо в родині є тяжко хвора людина і їй на Спаса дати освячене яблуко – символ життя, то вона або видужає, або закінчаться її страждання і вона тихенько відійде до Успіння.
Отож, на Русі [color="#ff0000"][b]Другий Спас [/b][/color]називали ще й [color="#ff0000"][b]Яблучним Спасом.[/b] [/color]Святкують його щорічно 19 серпня. Головним його обрядом є освячення плодів і злаків у церквах. За традицією люди приносили для окроплення святою водою добірні яблука, аромат яких заворожував всіх присутніх в церкві людей, як у Преображенських куточках Едему.
Вважалося, що яблука вже достигли до цього дня і їх можна починати їсти. До 19 серпня їсти достигаючі яблука не дозволялося - це вважалося гріхом. Якщо ж все-таки хто-небудь не втримається і з'їсть яблучко до Спаса, відспокутувати цей гріх можна було тільки тим, що сорок днів після Другого Спаса не їсти жодного яблука. Особливо суворо дотримувалися цього правила ті, у кого вмерли діти-немовлята. Існувало повір'я, що «на тому світі» ростуть срібні дерева з золотими яблучками. Золоте яблучко дають лише тим дітям, чиї батьки дотримувалися звичаю не їсти яблук до [b]Другого Спаса.[/b]
[b]Яблучний Спас[/b] триває протягом дев'яти днів. Яблука можна вже їсти досхочу, пригощати ними один одного, кого довелося зустріти, готувати з них різні страви, робити зимові заготівлі. Можна, нарешті, дати волю кулінарним фантазіям. [i]Наприклад, «яблука в меду»: два очищених і порізаних яблука варити протягом 5 хвилин в 50 грамах води, в яку слід додати 0,1 грама лимонної кислоти, дві столові ложки меду або 40 грамів цукру. Після того як маса охолоне, яблука вийняти на блюдце, а в остуджений медовий сироп додати 2 столові ложки терпкого вина. Перед подачею на стіл яблука залити цим сиропом.[/i]
Святковою стравою на Спаса є [b][i]печені яблука[/i].[/b] [i]Верхівку з хвостиком відрізають, виймають середину з насінням, кладуть туди мед або цукор і запікають у печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.[/i]
Зі святом [b]Яблучного Спаса[/b] пов'язані традиційні обжинкові обряди – з цього дня починаються в Україні [color="#ff0000"][b]«Обжинки»[/b][/color]: женчики святять у церкві обжинкові вінки, з незжатих на ниві кількох стеблинок жита зав'язують[color="#ff0000"][i]«Спасову бороду»[/i][/color]. «Обжинки» тривають від Другого до Третього Спаса.
З трьох свят, які називаються [color="#ff0000"][b]«Спаса»[/b],[/color] тільки це свято, або [color="#ff0000"][b]Другий Яблучний Спас,[/b][/color] входить до числа [b][i]«двунадесятих свят»[/i][/b].
До слова,19 серпня 1456 року біля стін Белграда православними сербами була розгромлена непереможна турецька армія. З тих пір [b]Другий Спас[/b] у всьому православному світі став відзначатися як велике свято.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922678
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021
[color="#ff0000"][i]У літній час раніших Купал та пізніших Петрівки та Спасівки, коли Україна переживає розквіт зеленотрав'я, за давнім звичаєм дівчата справляють Русалії та плетуть віночки-обереги, що пахнуть нашою рідною Природою, духмяними квітами, відворотним пряним чар-зіллям. У цей час думки летять на приволля рідних українських стежок, пралісів, дібров, де неторкана краса природи поєднується з літопомними сторінками нашої трагічної історії. Галич, де я копала в юності в археологічній експедиції "княжу добу" 12 століття - яскравий тому приклад.
[/i][/color]
Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!
У чім... і по чім...
[i](Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.
Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич. Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає»
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2021
[color="#ff0000"][b] Перший або малий Спас – Медовий і Маковій[/b][/color]
[b][i] (14 серпня – вшанування животворящого Хреста Господнього)[/i][/b]
[b] [color="#ff0000"]Перший Спас[/color][/b] у християнській традиції називається [b]"Походженням або Винесенням чесних древ Хреста Господня»[/b]. Свято [i]«Винесення чесних древ Животворного Хреста Господнього»[/i] прийшло до нас з Візантії, де було встановлене не пізніше ІХ століття.
За церковною легендою, у перший день серпня зародилося дерево, з якого згодом зробили хрест і на ньому розіп’яли Ісуса Христа.
У царській скарбниці у Константинополі в храмі Святої Софії зберігалася реліквія - частинки деревини хреста, на якому розіп'яли Христа. Вони були наділені чудотворною силою, зцілювали і могли зупиняти епідемії у Візантії. У жарку пору священнослужителі з метою відвертання хвороб та очищення від злих духів виносили з храму ці частинки і проходили з ними по вулицях міста, прямуючи до водоймищ.
За допомогою Животворного хреста освячували воду, щоб вона стала чистішою та щоб йшли дощі у спеку.
За переказами цього дня 988 року хрестився князь Володимир. У Київській державі під час свята «Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господного» при богослужінні відбувалося винесення хреста на середину храму і поклоніння йому, а після літургії — хресний хід до води. В Україні цей звичай перетворився на хресні ходи до річок, водоймищ та озер. Вода освячувалася і після цього в ній купалися, а також купали худобу, щоб вона не хворіла. Традиційно саме в цей час освячували нові колодязі і чистили старі.
Перший Спас важко віднести до свят, тому що в цей день починається Успенський піст – [b]«Спасівка»[/b]. Він триває два тижні з 14 по 27 серпня. За своєю суворістю він такий же, як і Великий піст. Не можна їсти ні м'ясного, ні молочного. На Маковія готують пісний борщ з грибами. Віруючі намагаються зранку нічого не їсти, аж поки не вип'ють свяченої води. Обрядовою їжею цього дня є «шулики», або «ломанці». Готують «ломанці» так: печуть пісні коржі на соді, ламають на дрібні шматочки і заливають свіжовикачаним медом з перетертим маком. Цю страву залюбки їдять діти.
[b] Перший Спас [/b]називається ще [color="#ff0000"][b]«Медовим»[/b]:[/color] стільники наповнені медом, бджолам пора влаштовуватися на зимівлю. Отже, можна спробувати свіжого меду. Тільки після освячення першого меду в церкві можна було розговлятися.
У [b]Першого Спаса [/b]є ще одна назва - [color="#ff0000"][b]«Маковій»[/b][/color]: у цей час на півдні Русі достигав мак. У церковному християнському календарі 14 серпня - день пам'яті сімох святих Старого Завіту - мучеників Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма і Маркела, їх матері Соломії та вчителя їх Єлеазара, які в 166 р до н. е. очолили повстання за віру в єдиного Бога і були за це жорстоко покарані.
Свято на честь св. мучеників Маккавеїв (у народі – [color="#ff0000"][b]«Маковія»)[/b][/color] пов’язане із збиранням маку і його освяченням, протягом року з нього печуть маковики та інше печиво, виготовлене з борошна, меду і товченого маку.
За давніми уявленнями наших предків-слов’ян про виникнення Життя з Води, в данину пам’яті про усіх мешканців Водяної стихії – Водяників та Русалок, на «Маковія» українці освячують криниці, прикрашають їх «маковійним зіллям» та довкола них водять хороводи.
Цього дня хворі на пропасницю купаються в річці, бо вода на свято Маковія вважається цілющою.
[color="#ff0000"][b]Свято Маковія[/b] [/color]одне з найпоетичніших і найшановніших в Україні. Цього дня у церквах українці святять воду, квіти й мак. До церкви приносять букети з особливих трав та збіжжя – [color="#ff0000"][i]«маковійчики[/i]»[/color] або «маковійки», які мають бути різнобарвними, перетнуті червоною стрічкою. В них добирають різні квіти: чорнобривці і жоржини, айстри і гвоздики, а також різні трави, які в народі називають [color="#ff0000"][i]«зіллям» чи «зіллячком»[/i] [/color]- чебрець, миколайчики, чорнобривці, руту-м’яту, васильки, материнку, роман-зілля, зелен-барвінок та будяк-пристрітник. Крім того, можна всередину додати невеличку квітку соняшника, а також колоски зернових і голівки дикого маку, що зветься «видюком», – їх в’яжуть у невеличкі пучечки по кілька штук. Кожне зілля чи квітка має своє призначення. Рута-м’ята оберігає господарів від усякої напасті та додає здоров’я. Ласкавці необхідні, щоб в сім’ї панували злагода ласка та любов. Кудрявці потрібні, щоб у хлопців чуби були кучерявими та щоб їх дівчата любили. Соняшник уособлює сонце, тому сприяє процвітанню родини, гарній долі. Колоски пшениці, жита та вівса символізують Життя і Божий Промисел. Призначення маку-«видюка», миколайчиків, рути вирізняється з-поміж усіх квітів і трав, що входять до «маковійного букету», – ці рослини захищають господарів від нечистої сили. Мак-«видюк» росте завжди на гепатогенних зонах землі, чим вирівнює енергетичне поле цієї місцини подібно дубу. Освячений на Маковія «мак-видюк» здатний притягувати до себе і знищувати нечисту силу, ним обсипають хату знадвору, навіть все подвір’я, [i]«щоб відьми не доїли корів і не приносили уроків», а до дому не навідувалися «ходячі» покійники[/i]. Після освячення маковійний букет квітів – «маковійку» та голівки маку кладуть за образи і зберігають до весни. Весною мак розсівали по городу, а засушені квіти на Благовіщення вплітали дівчатам у волосся — [i]«щоб не випадало».[/i]
У народі кажуть, що Перший Спас — це проводи літа:
[color="#ff0000"][i]«Прийшов Перший Спас – пішло літо від нас»[/i]. [/color]
Цього дня починають відлітати ластівки. Ластівка весну починає і осінь накликає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922207
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2021
[color="#ff0000"][b][i](дещо про витоки українських календарних весняних обрядів)[/i][/b][/color]
Наші предки, стародавні слов’яни, поділяли рік на [color="#ff0000"][b]зиму і літо.[/b][/color]
[i]«Два рівнодення, два сонцестояння (зимове і літнє) і два зворота сонця – на зиму і літо – стали підвалиною світових міфів про вмирання та оживання сонця; відсіля з’явилися і два головних поганських свята, звісних у руських під назвами [color="#ff0000"][b]«Коляди» [/b][/color]та [color="#ff0000"][b]«Купала»[/b].[/color]
Пробудження природи від одубіння при першому промені сонця, сповняючи радощами серце первісного народу, пробуджувало у нього бажання гаряче вітати живуще настання весни і в той же час виразити всю міру жаху до зимового холоду, що сковував усі сили природи, ніби ґвалтовно мертвив, морив життя.
Два незмінних сонячних зворота, пророкуючи то розквіт, то летаргій природи, відбивалися і в настрої природи, і на обрядах, в яких цей настрій виявлявся. Боротьба весни з зимою, що наочно уявлялась фантазії народу, дала привід до цілого ряду народних грищ».*1[/i]
А що [color="#ff0000"]«весни» [/color]як пори року слов’янський світ на початку не знав, то зрозуміло, чому в стародавніх казках з зимою бореться не «весна», а[color="#ff0000"]«літо» [/color]- гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців, у романо-германському світі, рік поділявся на три частини: зиму, весну і літо.
[i]«Зворіт сонця до весни святкувався в Германії особливим походом, що відображав сквапний поїзд т. зв. «Водана» з його дикою ватагою, крім того називався «майським торжеством».*[/i]2
Імовірно, що з розвитком сусідських відносин, слов’яни запозичили від германців три частинний поділ року, і лише згодом почали розрізняти чотири пори: [color="#ff0000"]зиму, весну, літо і осінь.[/color]
Тричастинний поділ року, мабуть, прийшов не відразу, бо в старих письменах ми зустрічаємо слово «пролєтіє», тобто «передлітня» - час напередодні літа:
[i]«Прьвоносие пролєтніх даров»*3;
«Мимо иде оуже зима, пролєтіє же вниде».*4
[/i]
Що ж до походження слова [color="#ff0000"] «весна»[/color]на слов’янському ґрунті, то дослідник Снєґірьов висловлював припущення, що від ясності (потоку світла) наші предки могли називати «ясна», Надєждін дотепно жартував, мовляв, ніде не може бути стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як із звуками. Слово цілком під нашою владою. Воно – беззахисне.*5
Дослідники часто виводять назву [color="#ff0000"]«весна»[/color] з санскриту («vasanta» - свято весни). Або ж пов’язують її з іменем індійського бога Вішни. Дехто вважає, що[color="#ff0000"] «весна»[/color] русинів співзвучна із староєврейським «nisan», що означає не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці. Ці припущення мають право на існування, проте, на нашу думку, слов’янський світ, багатий на уяву та фантазію, йдучи на рівні розвинених цивілізацій епохи старожитності, окрім етно-культурних запозичень, мав і власну календарно-обрядову термінологію!
У писемних пам’ятках Русі-України слово [color="#ff0000"]«весна»[/color]зустрічається часто:
[i]«Жатву и весну ть съзьда»;*6
«Ни едина ластовица весны творить, ни чрьта едина землемрьця»;*7
«Днесь весна красуется, оживляющи земное естьство»;*8
«Весна убо украшает цветы землю».*9
[/i]
Україна-Русь у своїх казках створила чудовий [color="#ff0000"]образ Весни[/color]– звабної молодої дівчини з вінком квітів на буйних косах. Її закликали піснями-веснянками, зустрічали дарами – солодким обрядовим печивом у вигляді пташок. Весну уособлювала найкраща юнка «Леля» у довгій льолі, трав’яною крайкою підперезана («Лелею»у слов’янській міфології називалась богиня Живої Води). Вона водила дівчат у хороводи, коли пташка-«вівсянка» починала співати: «кидай сани, бери віз!», а «щука-риба хвостом лід розбивала». Народний образ Весни – це символ краси, молодої сили та надії.
Слов’янський світ, знаючи про коло біг сонця і води в природі, звіряючи своє життя за світилами Сварога-Зодіака, пильно стежив за весняним календарем:
[i]«Весна убо начинается от 24 марта луны до 24 июня».*9[/i]
Старожитня міфологія донесла до нас ще одну давню назву весни – [color="#ff0000"]«Яр»[/color], а звідти й українські слова: «ярина», «ярове поле», «ярові хліба». У багатьох народів світу вживався цей термін на ознаку міфічної істоти, що пов’язана і з небом, і з людьми: у скандинавів «Var», «Vor», у німців «Jahr», у греків «Єар», у римлян «Ver». А у слов’ян «Яр», «Ярило» - наймення бога весняного сонця, любові та плідності, що ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. У правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці і всякої пашниці. «Ярило» чи «Яр-хміль» - це чоловічий образ весни, ніби пара до образу дівчини-Весни. Поетична уява наших предків не могла допустити самотності у той час, коли все довкола цвіло і прагнуло парування.
[i]«Волочився Ярило та й по всьому світу,
полю – жито родив, людям – діток плодив».
[/i]
Ярило сходив на небесний престол на зміну Дажбогові (чи «Білоярові» - зимовому сонцю) і тримав у руках дар прилітних птахів - ключі від надр Землі.
[i]«Яр – наш отець, Земля – наша мати.
Хто не посіє, не буде збирати».
[/i]
Давній міф розповідає, що ключі від Землі приносили на своїх крилах лелеки, вертаючи з вирію ( «ірію»). Тому назви «Яр» та «Ір» - споріднені. Вони пов’язані у свідомості праукраїнців з уявленнями про вічно квітнучі «теплі краї», де сходить сонце.
[i]«Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають птахи на передлітні й приносять у дзьобиках сім’я рослинності всякої – тієї, що у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду»[/i] - так описує міфологічний вирій історик, етнограф, романіст Дмитро Міщенко у своєму романі «Синьоока Тивер», що розповідає про побут наших пращурів-слов’ян.
Одна з легенд розповідає, що на весну, коли Земля прокидається та одягається в розкішну сукню з квітів і зелені – все навколо оживає: ліси, поля, діброви… Тоді Ярило починає по ночах ходити. Де він ступить ногою – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах – і на кого гляне, у того серце любов’ю спалахує. Торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра займеться. І виходять дівчата і хлопці надвечір на «Ярилове поле» хороводи водити та веснянки співати. Незчуються, не зглянуться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки-роси. І виповняться груди млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб…
Підслухає поетична душа таємничі цілунки чаклунки-ночі - і проллється на світ незабутня поезія Олександра Олеся, що стала піснею:
[i][color="#ff0000"]«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде!»
Ти не дивись,що буде там –
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум,думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруй, хмелій, впивайся.
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, -
Гори! – життя єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості».[/color]
[/i]
_____________________
[i]*1 У кн. Старинный театръ в Европе. Истор. Очерки Алекс. Веселовского. – Москва, 1870, с.286.
*2 А. Веселовский. Старинный театр. – С.21.
*3 Хроніка Константина Манассія ХІV ст. За Олексою Воропаєм.
*4 Временник Георгія Амартола,1389. За Олексою Воропаєм.
*5 Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний збірник.Т.1. – Мюнхен - Нью-Йорк, 1958, с.192.
*6 «Изборник Святослава»,1073. За Олексою Воропаєм.
*7 Григорій Названий. За І.Срезневським.
*8 Кирило Тур. За І. Срезневським.
*9 «Слово Даниила Заточника». За І.Срезневським.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2021
[color="#ff0000"][b]ГЛОГОРОЖЕЧКА[/b]*
(діалектне галицьке: дика рожа)[/color]
[color="#ff0000"][i]Провідний тиждень по Великодню в Україні віддавна поминали покійних родичів. Відвідували могили, приносили великодні їстивні дари, а також писанки, крашанки та вишиті рушники, аби з родом своїм "похристосуватися". У Світлий Понеділок та Вівторок, що по-народному називався "Радуниця", аж до Провідної Неділі не змовкали на гробках співи великодніх пісень та гаївок. У записах "Золотослова, Поетичного Космосу Древньої Русі" знаходимо: "на Радуницю весінню мертві і живі радіють"!
Мама моя, Лідія-Надія Вовк, народилася 8 травня. Цьогоріч виповнилося б їй 85, та вже 9-ий рік вона у Високому Небі. Щороку, у Провідний тиждень ми навідуємося до неї, аби заспівати їй веснянки, бо вона чудово співала і знала багато цікавих текстів. Ось один із них, вона співала його мені ще тоді, коли я була дитиною і вірила у казковий світ, наче у яву.
Хто автор цієї дитячої веснянки я так і не дізналася, але впевнена, що це хтось із галицько-карпатського оточення, бо в самій назві веснянки уже вчувається етностиль, наче у однойменній казці Юрія Федьковича...
Так я сповняю давній звичай Радуниці, поминаючи маму Лідію-Надію, чарівним текстом давньої співаної її голосом веснянки[/i][/color]
Як тільки настане вечірня година
І місячним сяйвом займеться долина,
Тоді, мов з просоння, весь гай оживає,
Щось квітка шепоче, травичка зітхає.
А що це на травці за диво велике?
Які тут під вечір зібрались музи́ки?
Є хрущик вусатий - тверда жупанина
І коників жвавих ціліська родина.
А що один коник у дудочку грає,
Тоді його братчик у бубен вдаряє,
А хрущик так дує у довгую трубку,
Аж піт виступає на лисому чубку.
…Вийшов місяць із-за хмари,
Станув посеред зірок.
Всі квітки музи́ку вчули
І пішли собі в танок.
Напереді королиця в золотистому вінку,
Далі лицар остраже́нко взяв маруньку боязку;
І фіалка, і волошка – танцюристки дві зручні,
Гожі мачки і дзвіночки – красні стрійні легіні́.
Глогорожечка гляділа на веселощі квіток
І піднялася несміло, щоб собі піти в танок.
Та лиш ніжкою тупнула – крик підняли всі квітки:
«В тебе терня є! ми чули!
Геть собі від нас іди!»
І в куточку сумно стала глогорожечка сама
І від сліз її сіяла вколо неї вся трава.
Тоді мохнатих рож князенко
Її іздалека уздрів:
«Добри́день, - мовив він чемненько,
Не бійся, я є князь князів.
Ходи, буде́ш моя дружина,
Давно на тебе двір мій жде.
Мойого царства половину
Віддам за личко те сумне.
Ходи, в моєму дворі тихо,
Там вічна згода й мир у нас.
Забудеш всі наруги й лихо,
Не будеш плакати ні раз».
І він повів її в палати
І на престол свій посадив,
Сказав корону їй подати
І на весілля всіх спросив.
[i]Рукою мами, [b]Лідії-Надії Вовк[/b],
8.35
6 березня 1994 року (підпис)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
[color="#ff0000"][i]Світлій пам’яті [b]Володимира Яворівського, Любомира Сеника, Левка Різника, Олега Гриніва, [/b]яскравих представників письменницької братії,
що майже одночасно покинули земний світ[/i]
[/color]
Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.
Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
дивоцвіти любові,
вимальовую райські пейзажі,
озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
добуваю із серця
вогонь пломенистий,
якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…
Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
тексти, народжені там,
у глибинах свідомості
про сутність людського життя.
Ви, мої добрі сивочолі чародії,
що топтали ряст у старезному лісі
і добували із пахучих смол
живицю Слова, натхненницю Духа –
не промине Ваша бутність
із вітром ненаситним, прощальним,
із датами,
викарбуваними на каменях,
із поверненнями Ваших тіл попеліючих
у землю-матінку…
Не проминає бо сила любові,
вінок з яскравої зелені розквітатиме
щоразу,
коли пам’ять світла, немеркнуча
торкатиме Ваших імен…
У весняних дощах
живодайні краплини безсмертя –
на могилах мужів-чародіїв
засіється свіжа трава…
[i]19 квітня 2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2021
[color="#ff0000"][i]Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості. Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Johannes BECHER. BACH.
Йоганнес БЕХЕР. БАХ[/b][/color]
Готуючись, повільно лине спів:
Нагряне ніби і відступить знову.
І ось рука здіймається: готово!
Й мелодією простір задзвенів.
Летить угору. Згиньте перешкоди!
Вона серця в обнову огорта.
І ми вливаємось у відзвуків розводи,
Прямуємо туди, де зріє висота.
А звідси видно світ, - і все навколо,
І все що в нас зійшлось в межу раптово.
Для звуків тут панує певний лік:
Ось цей – великий, той – малий, на диво!
О світова співзвучносте правдива!
З мелодією злий прийдешній вік!
[i]З минулого, перший курс університету.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2021
Окремої мови заслуговує старокняжа візантійська [color="#ff0000"][b]ікона Львівської Богородиці "Одигітрїї-Провідниці"[/b][/color], подарована на шлюб князя Льва Даниловича з Констанцією,донькою угорського короля Бели ІV.У розвідці Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові» згадується, що Львівську Богородицю «здавна вважали власністю грецьких цісарів, потім вона перейшла до Володимира Великого, далі до князя Льва, а врешті, через посередництво Констанції, до монахів-домініканців. Довгі століття вона була святинею вівтаря Львівського костелу Тіла Христового при монастирі Домініканського ордену. Їй приписувалися численні чуда у порятунку львівських міщан від ворожих облог,пожеж, нашестя чуми та різних нещасних випадків.
Збереглися описи коронування чудотворної[color="#ff0000"][b] Львівської "Одигітрії-Провідниці".[/b] [/color]
"30 червня 1751 року,в середу, опівдні, дзвони всіх церков Львова сповістили про початок свята. Було запрошено священнослужителів трьох обрядів – латинського, руського та вірменського, братів і сестер численних монастирів, церковні братства та парафії, велике панство і шляхту. За наказом великого коронного гетьмана Йозефа Потоцького, прийшли значні військові підрозділи і стали табором на Білогорщі. Війська забезпечили порядок і надали блиску урочистостям. Коронацію, за участі восьми католицьких єпископів трьох обрядів здійснив митрополит Львова – архієпископ Микола Вижицький. Коронування проходило у чистому полі, за мурами Львова, там де пізніше був Городоцький цвинтар, бо саме на той час тривала побудова у бароковому стилі нового костелу Тіла Христового при домініканському монастирі за проектом архітектора Яна де Вітте, що служив генералом у військах гетьмана-мецената.
З престолу церкви Св. Антонія було знято папські корони і хресним ходом перенесено до монастиря домініканок на вулицю Коперника, де вручено їх архієпископу Миколі Вижицькому. Владика переніс їх на поле коронації. Там корони помістили у присланому князем Радзивіллом наметі. 1 липня 1751 року, у четвер, Львівську Богородицю-Одигітрію помістили у польовому вівтарі на помості висотою у 30 стіп (9м), і там після Служби Божої коронували. Потім хресним ходом через вісім тріумфальних арок її було внесено в новозбудовану каплицю домініканського монастиря, а по закінченні будови нового барокового костелу Божого Тіла – поміщено в головному вівтарі. У рельєфах, на підніжжях колон головного вівтаря зображені чуда Львівської Богородиці-Провідниці".
У 1946 році домініканці, покидаючи Львів, забрали ікону з собою до Польщі. Тепер вона прикрашає правицю головного вівтаря у церкві Св.Миколая монастиря проповідників у Ґданську. Що ж, доля старокняжих українських православних ікон, що прислужилися латинському обряду, зрозуміла. Переважна більшість їх опинилася в Польщі.
[i]Цей приклад вшанування староукраїнських православних ікон католицькою церквою – не поодинокий. Не маючи досконало розробленого і впровадженого іконописного канону навіть за наявності мистецтва релігійного змісту, католицький Захід раз по раз звертає увагу, на православний канон. Нині іконописне православне малярство активно досліджується, вивчається і впроваджується в сьогоденне церковне мистецтво. Православна ікона, і українська в тім числі, як найближча до західного мистецтва за духом, повинна відіграти в майбутньому важливу роль. Це роль каталізатора екуменічних об'єднавчих процесів між католицизмом і православ'ям. Колись християнство було єдиним, і цю єдність слід відновити. Ікона в цім процесі повинна стати саме тим вагомим інструментом, який доведе спільність коріння двох гілок християнства. Ікона - це спільне минуле і будемо сподіватися – майбутнє!
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906209
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
Складна доля славнозвісної храмової[color="#ff0000"][b] ікони Січової Покровської церкви[/b],[/color] так званої [color="#ff0000"][b]«Запорозької Покрови»[/b][/color], іконографічна традиція якої виникла, ймовірно, у другій половині ХVІІ століття. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Ікона вважалася найвищою святинею Війська Запорозького, її дбайливо охороняли в найлихіші часи. Це про неї писав Тарас Шевченко в поемі "Іржавець":
[color="#ff0000"][i]«Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою [b]Матер Божу[/b],
А більш нічого не взяли.
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя»…[/i][/color]
Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній ця ікона потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси й Дніпропетровська.
Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у фондах якогось музею у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
Принагідно згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви, як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Там вони знаходяться «за сімома замками» і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!
Як не повернуться в Україну і старокняжі православні українські ікони з Польщі та Литви …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906069
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2021
Подібною до [i][b]Вишгородської ікони Богоматері "Замилування" [/b][/i]є [color="#ff0000"][b]історія Белзької ікони[/b][/color]. Її теж було привезено з Візантії та урочисто розміщено в Белзі, який належав до Галицького князівства.
[color="#ff0000"][b]Белзька ікона Богоматері [/b][/color]має інший сюжет і композицію. Це образ засмученої Діви Марії, яка тяжко переживає майбутні страждання Сина. На іконі Вона зображена дуже сумною, зі слідами переживань, мало не в сльозах. Немовля сидить на лівому коліні матері. Голова Богоматері нічим не покрита - волосся кучеряве, оливкового відтінку, вираз обличчя - по-дитячому безпосередній, добрий. Ці почуття невідомий іконописець передав надзвичайно майстерно, образ навіює тривожні почуття й думки.
За легендою, ікона приписується святому євангелістові Луці. У будинку, де Спаситель здійснив Тайну вечерю і відбулося зішестя св. Духа на апостолів, він попросив Богоматір дозволити змалювати її священне для християн зображення. Діставши на це дозвіл, Лука створив кілька образів. За тією ж таки легендою, святі ікони Богородиці, створені святим маляром, спочатку перебували в Єрусалимі, у будинку Іоанна Богослова. Після успіння Богородиці їх зберігали вірні як велику цінність. У 66 р. перед грізною навалою Веспасіана і Тіта на Єрусалим, християни винесли священні образи з міста в гори. На сьогодні відомо десь 40 ікон, які приписують Луці. Зрозуміло, що всі ці ікони приписуються св. Луці не в тому розумінні, що вони були намальовані його рукою. Жодна з намальованих ним ікон до нас не дійшла. Авторство євангеліста треба розуміти у тому сенсі, що вони є списками (або списками зі списків) ікон, які він створив. Тобто вони мають євангельський характер.
У 326 р. згідно з легендою, християни вручили ікону матері імператора Константина Єлені, під час її відвідин Єрусалима. Так ікона опинилась у Константинополі. В V столітті ікону було перенесено в храм, спеціально для неї збудований. За часів іконоборства імператриця Ірина, дружина відомого іконоборця імператора Льва IV Ісавра, зберегла цю ікону, взявши до себе в палати. Якою б не була історія її створення, але останні наукові дослідження лише підтверджують думку, що це один із найдавніших Богородичних образів.
Щодо подальшої долі ікони є різні версії. Згідно з однією, свята ікона Богородиці з Константинополя потрапила в Київську Русь. Це сталось у 988 р., коли сестра візантійською імператора Анна стала дружиною князя Володимира. Імператори Василь і Константин благословили сестру цією іконою. У Києві вона знаходилась у великокняжій церкві і вважалась родовою іконою княгині. Звідси невдовзі потрапила у галицький Белз. Відомо, що князь Володимир і його наступники спеціально розсилали по різних містах святі ікони, отримувані з Константинополя і Херсонеса, а руські князі, віддаючи своїх сестер, дочок заміж, благословляли їх родовими іконами. Можливо, саме так ікона потрапила до Белза.
Ще один переказ говорить про те, що Галицько-Волинський князь Лев привіз ікону з Константинополя до замкової церкви у Белзі. По захопленню Галицького князівства польським князем Владиславом Опольським на Белз напали татари і взяли місто в облогу. Князь Владислав Опольський наказав винести ікону і поставити на фортечні мури. Татари, обстрілюючи замок, влучили в ікону. На військо бусурманів впав туман, це викликало великий переляк, і вони в паніці побігли від міста. Князь Владислав, залишаючи Галичину, не насмілився присвоїти чудотворний образ собі, а передав римо-католицькому ордену Отців Паулінів і збудував для нього монастир на Ясній Горі біля Ченстохова.
У 1291 році князь Лев Данилович буцім-то затвердив диплом, за яким польські королі діставали право на монастирські земельні угіддя в Галичині. У ІЗ77р., за князя Владислава Опольського, який розпочав насильну католизацію Галичини, ікона потрапила до Львова, до монастиря святого Онуфрія - і там пильно охоронялася як його дарунок, а 1382 р. її вивезли назавжди з Галичини. Святу ікону помістили в замку Владислава Опольського на Ясній Горі в Ченстохові. Звідси й назва -[color="#ff0000"][b] «Ченстоховська Матка Боска».[/b][/color]
1415 року на Ченстохов напали гусити і сильно пограбували його, зробили спробу вивезти ікону Богоматері. Але коні не могли зрушити з місця воза, на якому знаходилася святиня. Один з гуситів викинув ікону на землю, інший вдарив по образу мечем. Перший відразу помер, у другого всохла рука. Ікона залишилась в монастирі.
У 1717р. Ченстоховську Божу Матір коронували. Коронування святих ікон, відомих як чудотворних, розпочато католицькою церквою за папи Інокентія XI з 1685 р. Спочатку врочисто освячували корону, а потім накладали її на ікону, після чого ікона іменувалась «чудотворною». Дві корони: (одну - на лик Спасителя, іншу - на лик Богоматері) наклав папський нунцій. Так східна православна святиня остаточно перетворилася на святиню римо-католицьку. Після коронування Ченстоховська Матір Божа стала відомою в усіх римо-католицьких державах Європи. З того часу її копії почали поширюватися у католицькому світі.
У 1813 р.. коли війська Кутузова брали Варшаву, цілий корпус здійснював облогу Ченстоховської монастирської фортеці. Після її падіння настоятель монастиря подарував переможцям копію святої ікони, яку урочисто передали потім до Казанського собору у Санкт-Петербурзі.
Ще одна копія ікони була у православному храмі в Ченстохові. Неабиякою «незручністю» для православних у поклонінні іконі Богоматері було те, що згідно з католицьким обрядом, до ікони не можна прикладатися, а також здійснювати звичні для православної церкви обряди. Тому 1872 р. за розпорядженням вищого православного духовенства неподалік монастиря було збудовано й православний храм, де розмістили копію чудотворної ікони Божої Матері.
А одну з перших копій зроблено ще в 1392р. для Галичини і містилася вона у Сокалі в католицькому костелі бернардинів.
Отак католицька Польща прибрала до рук легендарну українську православну ікону, перетворивши її на всепольську святиню. Найменовано її «святою королевою Польщі». Монастир, де перебуває ікона, став традиційним місцем прощі поляків (і не тільки!). Згадаємо до слова зустріч Всесвітньої Християнської Молоді з Папою Римським – Іваном-Павлом ІІ у Ченстохові 1991 року і ходу-прощу делегацій християнського люду з усіх кінців світу на Ясну Гуру, перед ясні очі Богоматері з Немовлям.
[color="#ff0000"][i]Я теж була у Ченстохові, у складі делегації зі Львова, що складалася з членів УМХ та Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", ми тоді показали виставу "Дракон" просто неба, перед собором святого Якуба, а в центрі Ченстохова бавили християнську молодь фрагментами дохристиянських Купал. Мені тоді випало щастя грати в обох виставах головні ролі - Дракона та Купальську Ладу.
На Ясну Гуру, поклонитися Богородиці, коріннями з старожитньої княжої України, ми ішли вбрані в українські строї - не скажу, що нам було просто (не всім наше національне убрання припало до душі і довкола нас утворилася неймовірна тиснява). Ці враження - піднесення і водночас незрозумілої вражди не померкнуть ніколи: у хвилини перебування перед Образом кожен задумував своє сокровенне бажання. Я чомусь плакала від розчулення - напевне відчувала потужню енергію Світла, що йшла від стародавньої чудотворної ікони.[/i]
[/color]
[i]Далі йтиметься розмова про козацьку Покрову.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905937
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2021
[i]Українська ікона багата на традиції - її минуле, походження і традиції поглиблено вивчаються і мистецтвознавцями, і богословами. Історія української ікони устелена тернами. Її дорога до нас - складна і болюча. Болюча, бо через численні втрати - чужоземні завоювання, війни, пожежі, пряме нищення та крадіжки - українська ікона дійшла до нас в поодинокому вигляді. Найдавніших ікон періоду Київської Русі залишилось так мало, що їх, либонь, можна полічити на пальцях. До того ж Україна сьогодні - вже не власниця ряду своїх найдавніших ікон доби Київської Русі, які стали духовними святинями інших народів.
[b]Белзька ікона Богоматері [/b]- вивезена до Польщі; [b]Вишгородська ікона Богоматері [/b]- до Росії. Ще одна ікона з України потрапила до міста Жировичі з Білорусі. [b]Остробрамська ікона Божої Матері[/b] (Литва) також свого часу була вивезена з України.
Ці ікони Україна втратила в різні епохи за різних обставин. І біда не тільки в тому, що ми їх практично вже ніколи не повернемо, а ще й у тому, що ці ікони вважають уже не українськими, а «російськими», «польськими» і т. ін. Проте справедливість вимагає правдивої і чесної ідентифікації цих ікон.
Українська школа ікономалярства була така могутня, що забезпечила своїми сакральними творами всі сусідні народи. Це незаперечно свідчить, що традиція української ікони найдавніша у Східній Європі. Не маючи власних іконописних шкіл, наші сусіди тієї давньої доби спромагалися лише на банальне вивезення, а то й на крадіжку ікон. Для розписів своїх храмів зони запрошували українських або візантійських майстрів (Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.).
Найвідоміші з вивезених ікон - [color="#ff0000"][b]Вишгородська і Белзька ікони Богоматері[/b].[/color] Історія першої загальновідома.[/i]
[color="#ff0000"][b]Вишгородська ікона Богоматері[/b], [/color]так звана ікона «Ніжності» згідно з поширеними версіями стала святинею за часів Київській Русі. Ця ікона потрапила до Києва з Візантії, як і більшість ікон X – XІ ст. Візантія тоді ще не допускала існування національних шкіл ікономалярства, боячись будь-яких місцевих відхилень від іконографічного канону. Ці ікони не можна ідентифікувати як мистецькі твори. Образ Богоматері і Ісуса - то не портрет, а подоба їхньої присутності, в них божественне у дивний спосіб приховане. Вони єднають вірного з вищим, надприродним світом, нагадують про нього.
Ікона не є ілюстрацією, не матеріалізує символізованої особи, а є її зовнішнім виразом, доповненням, «символом віри». До речі, є два грецькі слова на означення «символу». Перше тлумачиться як «шматок - уламок череп'яного посуду, персня чи монети», який був знаком причетності до особи; символом приязні, дружби, коли ця особа зустрічала іншу людину; ніби виразником цієї речі. Друге тлумачиться як стислий виклад, зміст, тобто є символом віри. Обидва тлумачення ікони як символу - важливі, хоч богослов'я істинним вважає друге: ікона - символ віри.
Образ Вишгородської Богоматері, що ніжно пестить свого сина («Замилування» чи «Ніжності») близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість Її вигляду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що Син піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед багатьох візантійських ікон Вишгородська відзначається особливою емоційністю, навіть психологізмом.
«Вишгородська Богоматір». привезена та початку XII ст. із Константинополя була даром патріарха Луки Хризоверга. Урочиста зустріч ікони описана в літописах. Цілком імовірно, що вона перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі, хоч постійним місцем її зберігання був Вишгород - одна з резиденцій князя неподалік Києва. Тому й отримала вона назву Вишгородської.
Перевезення святині до Володимира пов'язане з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», – писав про нього Михайло Грушевський. Юрій Довгорукий посадив свого сина Андрія у Вишгороді, але той 1155р. втік звідти до Суздальщини, забравши з собою ікону Божої Матері. А через 11 років, у 1169 р. він прийшов на наші землі уже як загарбник та силою захопив Київ. Андрій був першим князем, який, захопивши Київ, не захотів тут княжити, ло-варварському зруйнував його, маючи намір принизити роль Києва як столиці і, водночас, піднести авторитет ближчого йому Володимира. З того часу ,ікону почали називати «Владімірською».
На пам'ять про неї запроваджено було свято Стрітення Володимирськоі ікони Богоматері. На місці зустрічі заснували Стрітенський монастир, а вулиця дістала назву «Стретенка».
У 1395 р. вся Москва молилася перед нею, благаючи про спасіння міста від Тамерлана, і Божа Мати відвернула лихо. Після того, як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, несподівано повернуло назад, ікону оголошено «чудотворною». 1480 р. заступниця відвернула від кордонів Русі війська татарського паші Ахмата. Ріка Угра, де стояв Ахмат, дістала в народі назву «пояса Богородиці». У 1591 р. росіяни знову вдалися по допомогу й заступництво до Пречистої Діви, молячись відвернути від Москви хана Каси-Гірея. З того часу вона перетворилась на сакральну національну святиню росіян. До 1918 р. ця ікона перебувала в Успенському соборі Кремля. І9І8 р. потрапила до Третьяковської галереї як музейний експонат. У 1993 р. ікону було повернено на її попереднє місце в Успенський собор.
[i]Далі про Белзьку ікону та про інші ікони з України - в наступних публікаціях.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905860
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021
[color="#ff0000"][i]Сьогодні [b]День закоханих[/b], а завтра велике релігійне свято - [b]Стрітення[/b] і день народження моєї юної доні Устини, у якої подвійне ім'я - Златоуста. Я називаю її "Злоті Устонька".
Я теж святкую - бо мене по-батькові - Валентинівна. Але історія моєї сім'ї не зовсім райдужна, бо мама народила мене після вкрай складної операції - відкритої форми туберкульозу - на далекому березі Криму, у приморській Ялті. Батько Валентин - військовий зв'язківець, що працював на горі Ай-Петрі, був і залишився для мами казковим принцом молодості, романтичним героєм, який не витримав випробування дійсністю. Перед весіллям йому шепнули на вушко, що мама після такої операції не зможе вродити, а якщо і народить - то незадовго помре. Отож, розписки не відбулося. Весільна фата і живий вінок із зеленого барвінку залишилися не вдягані. Але життя склалося, я виросла при мамі і її родині, мама прожила довге життя.
З огляду на цю життєву історію, я розчулено передивилася фільм 1975 року "Остання жертва"/"Последняя жертва", знятого за однойменною драмою Олександра Островського режисером Петром Тодоровським, де наскрізною ниткою звучить романс Булата Окуджави [b]"У старому саду"/"В нашем старом саду" [/b]на музику Ісаака Шварца. Романс надзвичайно чуттєвий, мені захотілося його переспівати навіть "з варіаціями", бо два останні рядки в куплетах оригіналу повторюються.
Щоб послухати музику романсу - даю інтернет-посилання: [/color]
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=TgV8I9SO6Ow&ab_channel=G%C3%A9raldineR.
У старому саду,
Там де тіні тривожні,
То ж чому ти слова
мені мовиш порожні?
То ж чому ти слова
промовляєш преложні?..
У старому саду
Листя пізнєє падає з клена?
А тепер ти чому
Не взираєш любовно на мене?
А тепер ти чомусь
Не взираєш любовно на мене…
В дорогому лиці –
Все знайоме й суворе…
Ласк - малі промінці,
А печалі, ах… море…
Ласк - дрібні промінці,
А печалі, ах… море…
У старому саду,
Де тебе, милий друже, зустріла.
Хіба серце своє
Я тобі, наче дар, не відкрила?
Хіба серце своє
Я тобі не відкрила?..
_______
[color="#ff0000"]В НАШЕМ СТАРОМ САДУ
[i][/color]
Музыка Исаака Шварца
Слова Булата Окуджавы
В нашем старом саду,
Там, где тени густые,
Отчего же слова
Ты мне шепчешь пустые?
В нашем старом саду
Листья поздние падают с клена.
Отчего же теперь
На меня не глядишь ты влюбленно?
Дорогое лицо
И знакомо и строго.
Ах, как мало любви,
А печали так много.
В нашем старом саду,
Где судьба мне тебя подарила,
Разве сердце свое
Я тебе, милый друг, не открыла?
[/i]
[i]14 лютого 2021, День закоханих,
Імпровізація
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.
Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…
…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!
…Сп’янілий Дух Різдва...
…Так спрагло дзвони б’ють…
[i](Зі збірки "Туга за Єдинорогом". - Львів, 2018).[/i]
Грудень. Незабаром Новорічні та Різдвяні свята – улюблені в нашій сім’ї. Вечір і ніч на святого Миколая – апофеоз батьківських турбот про своїх малолітніх (і не зовсім!) дітей. Я вже багато років поспіль уособлюю цю легендарну особу, що кладе подарунки під подушки – бо маю доню Устоньку, яка вже студенка-магістрантка. У сімейних сховках кільканадцять мистецьких конвертів з трепетними дитячими посланнями, розмальованими на урочистий лад – листи «до святого Миколая» . А в них стільки дитячої фантазії і тепла, а мрії цілком зрозумілі для «Миколая», що завітав зі своїм чудодійним міхом з подарунками до дитини з творчої сім’ї – бажані іграшки, книги, дитячі енциклопедії, вертепні костюми з усіма театральними атрибутами, касети і диски з улюбленими фільмами та мультиками і, звичайно ж, солодкі пакунки та мандаринки… Устина дуже довго «вірила» у святого Миколая, навіть коли підросла. Згодом до щорічних святомиколаївських подарунків додалися її власні, куплені за студентські стипендії теплі шапки з помпонами, шалики та рукавички, а ще неодмінно «зимові» горнятка з оленями, Санта Клаусом, ангеликами, Козою тощо. Хата, в чеканні Різдва та Нового Року, була наповнена ароматом ялинки і кави. Ялинка, ця улюблениця дітвори, була в нашій хаті особливо обожнювана донею, бо щоразу прикрашалася на інший манер її замислуватими ручними витинанками та тематичними іграшками. Отож, приємна зимова метушня огортала усіх членів нашої сім’ї – і людей, і кота Сивульку, багатолітнього мешканця хатки на Поліграфічній,15, а в останній рік перед від'їздом і його маленьку подругу - кицю Ласочку.
Одне Різдво та Новий 2013 Рік був несподівано потьмарений – в ніч з 17 на 18 грудня 2012 року відійшла мама Лідія-Надія. Якраз в ніч на 25 грудня – Католицький Святвечір (і словянський теж!) – були девятини, а 25 січня Нового 2013 року сороковини… Увесь цикл Різдвяних свят відтоді сприймається мною з подвійним смислом, як і Великдень – радість і печаль, відчуття єднання в Родом – живим і тим, що уже Там, на Небесах. В такі хвилини і миті пропливають у свідомості картинки буття, роки відмотують, як у кіноплівці, хроніку днів давно минулих, з обличчями рідних, давно затертими невблаганним плином Часу в різдвяних санях, запряжених дванадцятьма оленями з тенькаючими дзвіночками.
П’ючи терпкий, ледь хмільний глінтвейн, під співи українського «Щедрика», згадую усіх своїх за столом у втраченій по смерті діда Вовка хаті на Шпитальній – а там і дід Михайло з бабцею Марією Сивулькою, і вуйко Зенко з тетою Лесею, і я з мамою Лідою. Святкова ідилія. Мить щастя, що летить…
Один спогад – так, нізвідки, з небуття, з пережитих сильних вражень. Ми з мамою на зимовому Чорному морі в санаторії Одеси.
Мама і маленька Ірочка, в оточенні гурту знайомих хоче сфотографуватися на великій крижині, що найближча до побережжя. Ми стаємо на крижину разом з двома чоловіками, а хтось з берега фотографує. Хвиля відпливу відносить крижину на кілька метрів від берега. Тоді чоловіки розділяються: один відповідає за мене, другий – за маму. Ми скачемо з крижини на крижину в дві групи, борючись з дужим зимовим вітром та хвилями, що протидіють нам, ризикуючи життям – під нами МОРЕ… Я щоразу з острахом обертаюся назад, дивлячись чи мама за мною – мама ЗА МНОЮ. Все закінчується благополучно – ми на твердій поверхні.
Що відчуваю зараз при цьому спогаді – пришвидшене серцебиття і усвідомлення: Ангел-охоронець завжди поруч, в найнесподіваніших обертах і ситуаціях, АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ…
Це не лише внутрішня віра, це – відчуття присутності духовного світу, що нас оточує. Ми не просто живем, у нашому житті є потреба подолання духовних вершів, до яких нам суджено наближатися у короткому земному бутті – цей ланцюг духовного поступу не перерветься ніколи…
[color="#ff0000"] "АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ"[/color]
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.
Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…
Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.
З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.
Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.
І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…
Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
[i] (З двотомника "Сонцетони":
Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом, 2016)
[/i]
21 грудня 2020 року, Львів
[i]*Ім’я –«Рен» - в Єгипті одна з іпостасей Душі; ім'я, яке пам'ятають по смерті.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ…
[/b][/color]
Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!
Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…
Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!
А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!
Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
Пригадую один сон: я ходжу по старому паркету кімнати босоніж… Паркет засипаний золотим піском, освітлений літнім сонцем з вікна – від того ногам м’яко і комфортно. Відчуття затишку і тепла. І раптом – звідки не візмись, буревій. Я у сні тяжко переживаю зміну, коли картинку із золотим піском крутить у вирі неприборканого Вітру. Наступна зорова картинка – все змішалося в сіро-піщану масу. А по тому – вляглося в дивну пустельну панораму кімнати, на долівці якої шар пильного піску з повириваним корінням рослин.
Буревії приходять не тільки у снах… Вони навідуються у наше життя, змітаючи усталений порядок, напрацьовані роками-десятиліттями форми пристосування до дійсності. Вони випробовують нашу серцевину на міцність. І, як відомо, все що не вбиває – робить нас сильнішими.
Повіяли буревії і над нашим подвір’ячком на Поліграфічній, спочатку над пралітньою липою графів Замойських, а потім і над нами та нашою родинною хатою. Вже згодом, коли ми оговтались від змін, що відбулися, в розмові з колишнім улюбленим вчителем, якому цьогоріч виповнилося 95 років, я почула крилату фразу: «Про родинну хату знають усі, хто її втратив!» Золоті слова мудрої людини, яка в житті перебачила багато лиха. Отож, завдану Вітром Долі руйнацію, ми потрохи почали сприймати як неминучу віху Подорослішання. Ми – це моя сім’я, мої найближчі і найдорожчі люди: чоловік Роман, доня Устя і на той час «великих змін» два домашні улюбленці, старенький 17-літній кіт Сивулька і маленька півторарічна киця Ласочка. Правда, коли все почалося, киці Ласочки у нашій хатці ще не було, а єдиному багатолітньому ревнивцю Сивульці було на кілька років менше.
Отож, якось у липні над Львовом пронісся страшної сили смерч – попадало багато старих дерев, а на нашій 500-літній липі графів Замойських розійшлася кора. Над ранок сусід Леонід Павлович Білоненко, що жив над нами поверхом вище і ставив на подвір’ї під липою свій старенький «москвич», побачив на капоті машини велику обірвану смерчем гілляку – і хоч видимих слідів шкоди вона йому не завдала, страх заволодів сусідом і його дружиною Марією. Відтоді вони замислили позбутися дерева. Почалися «сусідські бої»: супроти сусідів Білоненків обстали за липу ми і ще одна сім’я, родина Щепаків, що жила в подвір’ї з 30-их років минулого століття у будинку навпроти, і наша спільна любов до дерева дала нам стійкість супроти ворогів. Ми викликали комісію з міськради і дістали папір з печаткою та підписами, що липа здорова і знаходиться під захистом як одна з найдавніших у Львові. Бої дещо втихли, але ворожнеча між нами і Білоненками, з якими до того у нас було все більш-менш спокійно, лише поглибилася.
...Тут варто розповісти про ще одну сім’ю «нуворишів» Іваськевичів, яка приїхала з Солонки на Поліграфічну на початку 2000-их, і в міру свого майнового рівня почала завойовувати простір вільної житлової площі нашого подвір’я. Спочатку вони оселилися у великій квартирі №2 з виходом у внутрішній сад, згодом у зруйнованій вибухом гранати (що привів до смерті молодого 29-лінього сусіда Юри – тіньові розборки довкола обмінних пунктів кінця 90-их), квартирі №1 першого поверху з виходом у браму, замислили створити солярій «Скарабей» з численними символами єгипетської культури, але це ще не увесь перелік. Згодом їм ще захотілося з одного із гаражів, перетворених метаморфозами Часу із графської конюшні Замойських, збудувати двоповерхову студію татуювання. І для того, щоб провести у цю студію гарячу воду, старійшина роду Іваськевичів, Петро Іванович – колишній начальник одного з будтрестів, почав саморуч рити на подвір’ї глибоку траншею для труби зовсім близько від липи. Виривши яму, він почав довбати огроменний шмат кореня липи – від чого височенне дерево стрясалося і тремтіло, як осика. Всі мешканці Поліграфічної, 15 від старого до малого повибігало на подвір’я з криком. Вибігла і старша донька Іваськевичів – Галя, що мала художню освіту і володіла тим злощасним солярієм. «Тату, що робите з деревом», - приховано спокійно, але з тривогою в голосі запитала вона. «Та що для такого дерева той шмат кореня», - поблажливо усміхався Петро Іванович. Через рік той самий Петро Іванович сидів під пралітньою липою Замойських розбитий інсультом, а його родина швидко розпродувала всі «єгипетські» раритети солярію «Скарабей» і поспішно виїжджала у свій особняк у Солонці.
Я спілкувалася з Іваськевичами, бо у них було двоє маленьких недоглянутих діточок, які були вічно голодні, але з ореолом «крутості» - мобільними, планшетами, комп’ютерами і таке інше, і з ними бавилася моя малолітня Устонька, подовгу опановуючи новітні блага цивілізації у їх вічно недобудованій квартирі і салоні, куди навідувалися лише заможні клієнти. Щоразу, коли я потрапляла на сходи «солярію», котрі охороняли статуї «анубісів» (у міфології Єгипту вони були ознаками Потойбічного Світу), я здригалася. Річ у тім, що мої професійні знання (більше чверті століття наукова робота у музеї релігії і захоплення міфологією зниклих цивілізацій, у тому числі і єгипетською), давали мені підставу зауважити Галі-власниці про підтексти біди, яку несуть «анубіси» смертним людям. На мої застереження, Галя лише казала, що вона знає і читала про грибок у єгипетських пірамідах – подальші дискусії були не потрібні. Те, як вони покидали наше подвір’я, лише підтвердило мої внутрішні переконання, що не варто торкатися пластів духовного світу, у якому мало що смислимо. Наробили Іваськевичі нашому подвір’ю на Поліграфічній непоправної шкоди – вони «смертельно» поранили липу Замойських. А ще… підкупом головного інженера житлової контори, вони приватизували підвал, власниками якого з 1939-го року була наша родина, а потім перепродали його, втікаючи у Солонку, як свою приватну власність. Перед аферою, Петро Іванович намагався за безцінь купити його в нас, приходив на перемовини до мами зі мною. Ми одностайно відповіли: підвал не продається. Тоді він гримнув кулаком по столу, пригрозивши: «Нащо вам, жінкам, мати такого ворога в моїй особі!». Апетити Іваськевичів стосувалися не тільки нашого підвалу – вони хотіли заселити весь старенький флігель Поліграфічної,15 гілками свого роду. Але тут стала поперек дороги формальність – хата документально була з незавершеною приватизацією. Кілька раз вони як лиси біля курятника, піднімали в розмові з нами цю тему, на що я відповідала, що "в нашій родинній хаті ще Устя родитиме дітей». Добре, що вони виїхали, так і не довідавшись, що ми були останні зі старих сусідів, котрі покидали родинне помешкання на Поліграфічній,15, переживши смерть мами і смерть сусіда Білоненка (з яким воювали за липу), і також смерть сусіда Щепака (з яким відстоювали липу і дружили з його рідними, як з тими, хто пам’ятав про старе життя нашого дому).
Липа ж протрималася після першого удару від сокири Іваськевича (2003) біля 5 років, після першого зловіщого смерчу 23 червня 2008 року на її стовбурі розійшлася кора, а через рік, 3 липня 2009 року у місці тріщини липа розкололася – завдані стихіями та такими ж неприборканими бажаннями людей рани далися взнаки. З’їхалися спеціалісти Зелентресту, довго радилися, обрізали всю крону липи зі сторони її більшого розгалуження і залишили жити, давши на майбутнє цвітіння кілька великих гілок зі сторони наших вікон.
Щодня, розпочинаючи новий день, виглядаючи з вікон хатки на Поліграфічній,15 я віталася з липою Замойських як з рідним членом сім’ї, помічаючи всі перетворення довкола неї – перше весняне листя, момент цвітіння, щебіт нового і старого покоління пташок, перші жовті плями на відродженій з роками кроні, опадання останніх листків у перших тижнях листопаду. Це було моїм щоденним ритуалом до 4 вересня 2017 року – на ранок мого 54-ліття, у 5.55 після нічної затяжної зливи, липа рухнула з коротким тяжким гупом на глуху стіну подвір’я Поліграфічної,15, зачепивши гіллям розлогої крони балкон дому навпроти – за знаковим смислом якраз балкон покійного сусіда Щепака, це було символічне прощання з нами, своїми друзями – мною та всією родиною Вовків і родиною Щепаків. Липу зріза́ли кілька годин невеликими шматками крони та стовбура наступного дня, 5 вересня 2017 року – на самому дні прикореневого стовбура відкрилася порожнина, яка свідчила: липа була «смертельно» хвора.
По тому, як липи не стало – стрімка весна і затяжне літо 2018 року принесли на подвір’я Поліграфічної,15 розуміння, що таке задуха у період жаркої спеки навіть з навстіж розкритими вікнами. Принесли вони і розуміння, що після втрати липи є лише один раритет – наш старенький п’єцик з ліпниною у вигляді молодої шляхтанки (умовно, графині Замойської), який тримає нас тут, у хатці флігеля на Поліграфічній,15, де ми залишилися в повній ізоляції – довкола нас снувалися новітні тіні сусідів, що перетворили наше подвір’я в кілька офісних закладів, які стали нав’язливо втручатися в наш звичний побут. А що сусіди-офісники через візію фінансових заохочень були в фаворі у жеківських начальників, то шукати підтримки у них не випадало, отож у головах членів нашої сім’ї почав народжуватися задум полишити родинне гніздо і шукати нове з умовою – у старому будинку, де б відчувалася присутня історія, себто легенда.
Тепер я можу з упевненістю сказати – думки матеріальні, маю на увазі: все, що замислине, рано чи пізно збувається. Тяжко лише в одному – втрата родинного гнізда це велике потрясіння, яке непросто пережити, шрам лишається болючий і глибокий.
Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…
Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…
Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На моро́ве своє розп’яття…
(Зі збірки "...І все ж - неопалима".- Львів:Логос,2001)
Коли уже пакували речі – а це тривало недовго, півтора-два тижні (в угоді було обумовлено, що за місяць після продажі хати ми маємо з’їхати і дарма, що нове житло дісталося нам в повній руйнації та необжитості, бо попередні власники були старенькими людьми і повмирали 15 років тому, а їхні прямі спадкоємці жили уже в іншому місті), у моїй свідомості виринали спогади пережитого (і радісного, і трагічного), і зароджувалися тексти прощань, адаптовані з фольклору). Я ходила поміж рідних порогів – від кімнати до кімнати і помічала все, до найменших дрібниць: ось на одвірку при вході у другу кімнату мітки, зроблені руками мами Лідії-Надії, мої власні та доні Устоньки в різні періоди часу, на мітках дати і підписи; ось ліжко, де народилася двоюрідна сестра Люба в ніч на 2 квітня 1972 року – перша доня покійного вуйка Зенка, коли приїхала швидка, немовлятку вже було 20 хвилин. Мама Ліда приймала пологи разом з сусідкою квартири №6, Михайлиною, яка була найстарша в подвір’ї, пам’ятала ще діда Михайла Вовка і нашу рідну бабцю – Марію Григорівну Стасів-Вовк, а по її смерті його наступних дружин – бабцю Марію «Сивульку» та Бабцю Стефанію Базилевич. Та сама сусідка Михайлина на прізвище «Москаль», яка служила молодою разом із чоловіком Василем у графів Замойських. Вмирала «Москальова» вдома, у рідній спальні в 2005 році, коли уже Петро Іванович Іваськевич зранку до вечора немилосердно бурував на подвір’ї, довкола майбутнього салону-студії татуювання. Пригадую, що колись пані Москальова сказала мені, сумно дивлячись на наш флігель: «Нещасливий наш дім!», певно думала про щось своє і, водночас, про спільно наше. Тепер, знаючи багато з минулого, розумію, що було багато гіркої правди в отому її зойку.
Останнє, що не відпускало нас від уже порожніх стін хатки на Поліграфічній,15 – це наш коханий п’єцик. Ми доторкалися до рельєфів знайомого/рідного обличчя молодої шляхтанки на ліпнині, я притулялася до нього щокою й шепотіла прощальні слова, навіяні відомою весільною прощальною піснею [b][i]«була би м вже їхала…»[/i][/b]:
[i]«Кланяюсь тобі, пічко,
Моє миле графське личко,
Ми вже тут жити не буде́м».
....
«Кланяюсь вам, одвірки –
Мами Ліди, Усті й Ірки,
Ми вже тут жити не буде́м».
….
«Кланяюсь, наша липко,
Що ти чула Усті скрипку –
Більше не б́у́деш, не буде́ш».
….
«Кланяюсь тобі, брамо,
Що ти знала нас і маму –
Ми вже тут жити не буде́м».
[/i]
Останнього нищівного удару зазнало моє серце, коли побачило нашу хатку на Поліграфічній уже після стандартного «євроремонту», виставленою на перепродаж – усі архітектурні ніші, що свідчили про стару австрійську будову, були зрівняні у правильну прямокутну форму, а там де був п’єцик – що проходив через спільну стіну двох кімнат – висіла декоративна рамка, що окреслювала поличку з кришталевою вазою і штучними декоративними квітами. У нашої хатки вже більше не було пам’яті, нічого про Замойських і далі, нічого про її столітню історію.
[b][i]"Вже би м була їхала, вже би м була йшла.
Я ще своїй хатоньці не вкланялася.
Кланяюсь, тобі хатко,
моя втіхо, моє златко,
ми вже тут жити не буде́м".[/b]
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896632
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІХ. СТЕЖКАМИ СТАРОГО ДОБРОМИЛЯ
[/b][/color]
Почну я цей розділ незвично – з біографічних фрагментів у різні періоди та віхи життя. От, скажімо, зі спогадів школярки Ірини Вовк, що майже кожне літо змушена була перебувати у двох, а подекуди навіть і трьох, «змінах» (тривалістю в місяць) так званих «піонерських таборів». Це була школа виживання, змужніння, спілкування, а поруч із тим – розвитку вуличного пісенного мистецтва, а також пам’ятних щоденників із записами всього, що мені було особливо дороге у часі мого «отроцтва». Так з’явилися знання різних табірних пісень, частівок для піонерських капусників, а також і тексти віршів, акцентую – не зі шкільної програми. В мою поетичну скарбничку тоді вперше потрапили вірші Блока, Єсеніна та Миколи Заболоцького. Особливо мені припав до душі вірш Миколи Заболоцького «Некрасивая девченка». Я вміла його читати з таким почуттям, що будучи студенткою філологічного факультету українського відділення, залюбки декламувала його неодноразово на неформальних концертах в літньо-осінній період, коли студенти Львівського університету допомагали селянам упоратися зі збором урожаю хмелю. Пригадую, як чекаючи рейсового автобуса, мешканці містечка Броди на Львівщині сповіщали одне одному: «Це люди чекають на автобус, а це… студенти приїхали на практику».
Так от, щось у тому вірші нагадувало мені… мене, малолітню. Дозволю собі процитувати цей вірш Миколи Заболоцького без скорочень мовою оригіналу (хто зна', може настане день, коли я доросту до власного поетичного перекладу цієї високої поезії):
[i][b]«Николай Заболоцкий. НЕКРАСИВАЯ ДЕВОЧКА[/b]
Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?»
[/i]
Не знаю чому, але у вірші Заболоцького змальовані такі ситуації, наче їх героїнею була мала Ірочка Вовк періоду, коли мама Ліда приїхала з нею на відпочинок-профілактику в протитуберкульозний санаторій, що знаходився на окраїнах стародавнього містечка Добромиль. Ірочку в санаторій не допустили, тому мама Ліда змушена була шукати для неї житло у місцевій сім’ї добромильчан, де у молодого подружжя було двоє діточок – хлопчики-дошкільнята, але Ірочка була молодша за них обидвох.
Для Ірочки все було незвичним – і факт, що вона знаходиться в чужих людей, а мама Ліда то приходить, то відходить надовго – засмучував її і вона ставала непомітною, неговіркою, тихою дівчинкою-невидимкою. Хлопчики-брати як справжні господарі у себе в хаті ніякого пригнічення не відчували, вони зверхньо дивилися на дівчинку і шепотілися між собою, гасали по невеликому подвір’ю на дитячих велосипедах, а Ірочка здивовано і розгублено (але точно без заздрості) дивилася їм услід. Заздрість прийшла дещо пізніше, коли одного ранку в неділю їхні батьки побували на місцевому ярмарку і купили обом «автомати, що стріляють», а Ірочці принесли невеличку ляльку. Ірочка вперше відчула лоскотання пекучого жалю під грудьми – не хотіла вона бавитися лялькою, їй хотілося тримати в руках автомат, що тарахкотів і світився червоним світлом. І вона по-черзі випрошувала то одного, то другого хлопчика потримати автомат у руках хоч кілька хвилин – хлопчики неохоче погоджувалися, бо на них з ґанку здивовано дивилися їхні батьки. Нарешті, тато не витримав і кинув репліку: «Якби я знав, що то хлопчик в спідниці – я б купив автомати усім трьом».
Минали дні, минав тиждень за тижнем – і Ірочка поволі звикала до нових добромильських краєвидів, до непоказного подвір’я на окраїні старого міста, двох хлопчиків і привітних дорослих добромильчан, що прихистили її. Вона вже не боялася самоти без мами Ліди, личина «невидимки» розтанула сама собою. До Ірочки повернулися її любов до природи, цікавість, схильність до фантазій і забав. Між іншим, дівчинку годували тими ж стравами, що і двох хлопчиків. Особливо їй сподобалося їсти на дворі, в перерві між забавами, скибку сірого (або «бородинського») хліба з маслом, щедро посипаного цукром.
Період добромильських вражень тривав недовго і закінчився через місяць, коли Ірочка з мамою Лідою повернулися назад, у рідний Львів, у хатку на Поліграфічній,15. І все б нічого, якби через пів століття не трапилася одна сумна подія, яка нагадала Ірочці про давніх знайомих. Вже літня Ірина, будучи членом Національної Спілки письменників України, опинилася за поминальним столом (прощалися з перекладачем із перської мови добромильчанином Романом Гамадою) поруч із родичкою померлого, що жила в Добромилі, у старій частині містечка. Розговорившись, Ірина розповіла, що мешкала колись у добромильській сім’ї, де бігало двоє хлопчиків – один менший другого. І як трапляється у таких випадках, за законом дивного збігу обставин, виявилося, що ця жінка знає сім’ю, про яку йдеться в оповіді. На запитання Ірини «то як їм живеться, чи всі живі-здорові?», жінка кинула репліку: «Уже одного нема». Більше Ірина ні про що не питала у сусідки по столу. Коли поминання завершилось, жінка підійшла до Ірини, обійняла її за плечі і промовила «Всього Вам доброго, щасти Вам». У Ірочки стояв ком в горлі.
А ще у житті дорослої Ірини, себто авторки цих рядків, були літературно-мистецькі події, пов’язані з містечком Добромиль, котрий має давню історію і цікавий тим, що на окраїні Добромиля, оточений густим «чорним» лісом, розташований Добромильський монастир святого Онуфрія отців Василіан, де відбував свій монаший новіціат майбутній Митрополит – Роман-Андрей Шептицький.
У 2015 році з нагоди 150-ліття Митрополита мені поталанило написати сценарій камерного театрального дійства «У прихистку Божої ласки: Мати і Син», де згадується про цей період у житті молодого Романа Шептицького, котрий вирішив присвятити своє життя служінню Божому Престолу. У цій виставі мені довелось зіграти його матір, графиню Софію Шептицьку, з роду Фредрів. Виставу ми грали багато разів і об’їздили з нею всі місця, пов’язані з іменами родини Фредрів-Шептицьких. Побували ми і в Добромилі, і в Добромильському Василіанському монастирі. З ранку до обіда ходили місцевістю, вдихали свіжий дух неторканої природи – пташині переспіви, стукіт дятла і з’яву довірливих місцевих білок, споглядали старі монастирські мури, побували у скромній келії новіціата Романа-Андрея Шептицького. Відбули співану Службу Божу у церкві при Добромильському монастирі, а потім пообідали в монастирській Трапезній дуже смачно і ситно, завдяки церковній громаді та монашим послушникам. Ці враження так глибоко пронизали свідомість, що стоячи в Добромильському будинку культури перед початком вистави серце стугоніло вдвічі сильніше та швидше від відповідальності і вдячності, і ще… майже фізичним відчуттям присутності з-поміж живих людей духовних світочів нашої Української Історії. У театральному дійстві, що будується на діалозі Матері та Сина, є слова,звернені до добромильських краєвидів:
[i][b]Голос Сина[/b]: – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..
[b]Голос Графині[/b]: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі».
[b] Голос Сина[/b]: – «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».[/i]
Підсумовуючи фрагменти спогадів, що виринають хаотично з підсвідомості, можу сказати таке: «ніщо в нашому житті не є випадкове», себто «ніщо не заростає межи людьми». Всі події зав’язані такими тонкими «духовними» нитками з минулого-крізь теперішнє -у майбутнє, що збагнути і осмислити їх вдається не відразу, а лише набувши певного життєвого досвіду, досвіду гірких непоправних втрат і розчарувань, досвіду «подорослішання»:
[color="#ff0000"] [b] "Мить, коли розпускаються пупляхи..."
[/b][/color]
Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.
Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.
Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.
Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...
Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
Хто його знає, чому саме ця чи інша подія трапляється з нами у тому чи іншому місці, в оточенні тих чи інших людей? Розв’язка може наступити нескоро і відповідь може забаритися на невизначений термін – продовж усього нашого життя. Вона може не вдовольнити нас, якщо ми не готові її прийняти. Зрештою, наша недосконалість – це забороло від якихось особливих потрясінь, до яких наше земне людське єство ще не пристосувалося. Скажімо, чому наступає день, коли звичний для тебе світ рушиться, наче Небо на Землю паде, наче ота 500-літня липа Замойських з неймовірним гуркотом падає на подвір’ї Поліграфічної, 15. І що найгірше, наступає день, коли і сама хатка на вулиці Поліграфічній,15 подає тобі розпачливі слова прощання. Але це ще не зараз, не сеї осінньої погідної днини, ще є час підготуватися до майбутніх доленосних змін.
[i]На фото: Добромиль - містечко у Старосамбірському районі на Львівщині
Територія Добромильського монастиря святого Онуфрія оо.Василіан і церкви при ньому[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892792
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020
[i]Пам’яті [b]Миколи Петренка,[/b] поета-поборника волі і правди, з-під пера якого вийшло понад 120 книжок. Одна з його збірок мала назву [color="#ff0000"][b]«Серцем палаючим»[/b].[/color]
[/i]
Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…
Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..
Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…
А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!
Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
–Не думай про вічність…
і світ цей земний возлюби!
23 жовтня 2020.
[i]На фото: Микола Петренко та автор цих рядків на творчому вечорі Ірини Вовк, з нагоди 50-ліття. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІІІ. ЧОРНО-БІЛИЙ ТЕЛЕВІЗОР «ВЕСНА-3» і БАЛЕРИНА МАЙЯ ПЛЄСЕЦЬКА[/color].
[/b]
Хочеться трохи рожевої фарби у цей набір інтенсивного пізньоосіннього багрянцю і жовтизни… Отож, я хочу згадати малу Ірочку і її мрії, забарвлені, як прийнято вважати, у рожевий колір ранкових хмарин, або чистого надвечірнього неба…
Коли Ірочка залишалася сам-на-сам зі своїми маленькими потайними мріями вона любила… танцювати.
У хаті на Поліграфічній,15 у часи пізніх 60-их минулого століття поселився чорно-білий маленький зграбненький телевізор «Весна-3», якого з вдячністю згадує багатомільйонне населення тогочасного уересерівського телепростору. І дорослі, і малеча знаходили на кількох каналах вітчизняного телевізора багато цікавих програм.
Вітчим Зеновій Олійник не пропускав жодної трансляції футбольних матчів, особливо якщо на полі з’являлися улюблені гравці команди «Карпати».
Мала ж Ірочка була прив’язана до численних дитячих мульфільмів та екранізацій казок, серед яких улюбленими були мультики за творами Редьяра Кіплінга «Рікі-тікі-таві», шестисерійний фільм «Мауглі», «Кішка, яка гуляла сама по собі», «Слоненя» та інші. У пам’ять назавше вкарбовані такі архівні шедеври мультиплікації, як «Золота антилопа», «Катерок», кількасерійний цикл про «Вінні-Пуха», «Дюймовочка», оживлені талановитим пензлем художників-мультиплікаторів казки Пушкіна і Ганса Крістіана Андерсена, особливо «Снігова королева» і «Дванадцять лебедів». А що казати про улюблених героїв «Ну, постривай!» з голосами Папанова і Румянцевої.
Дорослі сідали перед «голубими» (а вірніше чорно-білими) екранами увечері, коли ішли багатогодинні фільми 60-70-их років про ІІ Світову, або кіноверсії переважно російськомовної класики. Пригадую з тих часів «Летять журавлі», «Анну Кареніну», серіал «Угрюм-ріка», «Брати Карамазови», «Ідіот», «Гранатовий браслет».
З іноземних фільмів, які вросли в ментальність тих часів, можу назвати серіал «Чотири танкісти і пес» - Ірочка особливо чекала на нього у довгі місяці хвороб (фолікулярні ангіни не полишали її в спокої від 3 до 6 років, вони виснажували її температурами, збільшеними лімфами та шумами в серці, зрештою, привели до хірургічних втручань, після яких були затяжні періоди реабілітацій - і мала дівчинка мала можливість годинами насолоджуватися спілкуванням з улюбленим другом-телевізором).
І от, коли в кімнаті залишалася лише вона сама, а мама Лідія-Надія відлучалася на кухню чаклувати над борщем або росолом з нирок, Ірочка просила відшукати по-можливості програму, де транслювали балет, а танцювала тоді перед екраном переважно одна пріма-балярина – Майя Плєсецька. Повністю бачила Ірочка запис знаменитого «Лебединого озера» Чайковського, де Майя Плєсецька виконувала головну роль Одетти-Одиллії. Ірочка вставала на повний ріст у своєму дитячому ліжечку і намагалася потягнутися на кінчиках пальців ніг, тримаючись за голубі ґрати ліжечка, а ще повторювала за балериною Плєсецькою гнучкі переливи хвиль лінії рук, наче чутливі крила лебедя на хвильках ріки, що гойдається в такт легенькому вітру. Кінчики пальців рук, зап’ястя, лікті – все перетворювалося на хвилі, що гойдаються. Ірочка витала у своїх рожевих мріях на яву, а не у снах. Мала Ірочка перетворювалася на легеньку, розслаблену, тендітну пір’їнку-рослинку – і танцювала…
З того часу у пластиці рухів маленької Ірочки було щось від класичного танцю, від Великої Хореографії – вона не могла пройтися по льодовій поверхні, ступня тут же втрачала опору і Ірочка падала дуже болюче. Так, у другому класі, під час зимових відвідин Стрийського парку і спуску крутою засніженою вулицею, Ірочка послизнулася, впала і оперлася на праву руку – типовий приклад дитячих «класичних» переломів.
Ніхто, навіть мама Ліда, не помічала особливої прив’язаності до танцю, але прийшов час – і Ірочка, вже учениця першого-другого класу школи № 28 у Львові на уроках ритміки познайомилася з особливою вчителькою Іриною Федорівною (прізвище якої Ірочка взнала вже в дорослому житті, відвідавши одного разу випуск хореографічної студії при Оперному театрі). Ірина Федорівна (Красногорова) стала згодом багатолітнім педагогом цієї студії, вона випускниця балетного училища і професійна балерина, заслужена артистка України, присвятила своє життя вихованню майбутніх зірок балетної сцени. Половина артистів-балерунів Оперного театру – її учні. А на початку 70-их років вона починала паралельно вчителювати – і в світі професійного балету, і в нашій елітній школі. І там вона побачила несміливе дівчатко, яке дуже гарно танцювало «фігурний вальс» - на пальчиках, витягуючи тіло за помахом руки і зупиняючи погляд розверненого обличчя на тонкому згині летючих пальців. Вона підходила до Ірочки-першокласниці і поправляла статичні пози за правилами хореографічних фігур і одного разу запропонувала їй подумати, чи хоче вона займатися балетом.
Ірочка з захватом прибігла додому і з щасливим нетерпінням сповістила мамі Ліді, що хоче танцювати як балерина. Проте мама Ліда опустила очі і сумно відповіла доні: «Ти хворієш, у тебе шуми в серці, тобі – не можна».
Ірина Федорівна більше про це не говорила, але в житті Ірочки ще був конкурс бальних танців, спочатку міський, потім – обласний. Вершиною слави був «бал» в якомусь великому дзеркальному приміщенні (дитяча пам’ять розмила всі точні координати), коли бальні пари під номерами танцювали «фігурний вальс», а Ірина Федорівна глядачам оголошувала: «учасник конкурсу бальних танців», підійшовши до нашої пари вона промовила «дівчинка-переможець». Я почула голос з юрби: «Як гарно танцює дитина». На все життя «фігурний вальс» пов’язаний для мене з іменем Ірини Федорівни.
Якось мала Ірочка ішла по вулиці Черешневій – щоденна її дорога до рідної школи – і побачила невелику калюжу, що під зимовим морозом перетворилася на лід, а під чоботами дітей – на міні-каток. Ірочка раптово захотіла випробувати себе – чи зможе вона встояти на льоду і не послизнутися. Коротко обернувшись, не побачивши позаду перехожих, мала Ірочка спробувала – таки послизнулася і впала. Раптом попереду обертається жінка – нею виявилася Ірина Федорівна – пізнає Ірочку і каже: «…А ти спробуй ще раз, мама про це не дізнається»!
Ірочка з часом так і не навчилася тримати рівновагу на слизькій поверхні, і хто його зна, чи це не вина особливої, чутливої до хореографії, Ірочкиної натури.
Разом із спогадами про період дитинства у хатці на Поліграфічній,15 виринає ще одне дуже цікаве обличчя, яке опікувало малу Ірочку ще в дуже ранньому віці. Це обличчя «няні» Ірочки – баби Зіни, а насправді її звали Зінаеб Мухамедівна, бо належала вона до татарської національності, жила на нашій вулиці, у будинку під номером 2 і була нянькою всіх тутешніх малолітніх дітей. Мала Ірочка дуже любила бабу Зіну, бо вона пекла на кухні Поліграфічної,15 біляші і перепічки з конини за традиційним стародавнім татарським рецептом – і кухня вся була пропахнута пряними степовими травами та кінським м’ясом. Запах стояв такий звабний, а вироби були такі апетитні – що Ірочка чекала приходу баби Зіни, наче доброї старої феї. На все життя запам’ятала Ірочка смак татарської кухні і з великою ностальгією через півстоліття знайшла знайомі їй вироби в одному скромному татарському кафе на бічній вуличці в прицентральному районі Львова.
Коли Ірочка вже ходила в молодшу школу, баба Зіна вмирала від онкології – тяжко і довго. Мама розказувала, що вона лікувалася за особливими рецептами, використовувала в їжу багато грецьких горіхів - і тому ще могла якийсь час опиратися смертельній недузі. Зрештою, її не стало – наче розтанула в туманах осінніх дощів.
Дощ… Лише він змиває всі сліди – сліди речей-символів, знакових для тебе, сліди людей докола тебе і навіть твої власні… Сліди маленькі, потім більші – доросліші…
Що ж залишається? Іноді – швидкоплинний сон, іноді – музика чи художнє полотно, іноді – власна поетична імпровізація, що містить образи на перший погляд нічим не пояснимі, але впізнавані, наче десь, звідкись, у якійсь іншій паралелі ти вже пережив, перебув чи побачив те, чого пережити, перебути, побачити в реальному житті тобі ніколи не доводилось…
[b]« Метаморфози з крилами»[/b]
... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !
... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !
... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...
... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008)
На фото:легендарна балерина Майя Плєсецька.
[/i] Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891735
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2020
https://www.youtube.com/watch?v=mIOTxoqSsNo
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…
Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…
Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.
Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…
Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.
[i][i]Сьогодні день пам'яті вуйка Зенка Вовка, який трагічно пішов з життя 42 роки тому, на день народження дружини - тети Лесі (Лариси). Нехай цей вірш-вальс буде поетичним дарунком для них. Нехай їм в небесах буде не самотньо...[/i][color="#ff0000"][/color][/i]
[b][color="#ff0000"][i]До болю родинних втрат додався новий біль - творчий.
10 жовтня 2020 зранку на 95 році життя (не доживши до ювілейної дати менше місяця - 7 листопада 1925) відійшов старійшина поетичного цеху Львова - Микола Петренко, що знав мене ще школяркою, чув мої ранні вірші, дав мені дорогу у світ Великої Літератури і через все життя підтримував мене як "літературний батько". Вогник творчості останнє десятиліття палав теплим вогнем Його присутності на "Петренківських вівторках" у видавництві "Сполом", де за неофіційним застіллям щовівторка збиралися обдаровані іскрою Божою Львівські таланти усіх творчих цехів.
Мир Вашій світлій душеньці, Миколо Євгеновичу! Легкого перельоту!
Цей осінній вальс - теж для Вас. Ви завжди в душі лишалися Великим Ліриком з особливо вишуканим відчуттям прекрасного.
[/i][/color][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІІ. БУДНІ І СВЯТА У ХАТЦІ НА ПОЛІГРАФІЧНІЙ
[/b][/color]
Розуміння фразеологізму «мій дім – моя фортеця» прийшло до мене не відразу, принаймні, в дитинстві про ніяку «фортецю» не йшлося. Йшлося про опіку і затишок. У нашій хатці на Поліграфічній жив, окрім мами Ліди, малої Ірочки та вітчима Зеновія Олійника, ще мамин рідний брат – теж Зеновій, тільки Вовк. Ірочка називала його «вуйко Зенко». Мама Ліда розказувала, що коли по смерті бабці Марії Григорівни дідо Михайло Вовк забрав 12-літню осиротілу доню на Поліграфічну,15 (колишню Замойських – І.В.), на 2 роки молодший від неї брат Зеновій смажив біля плити на честь її приїзду картопляні пляцки. Вуйко Зенко у підлітковому віці навчився доглядати за собою і батьком, вмів готувати борщ, смажену картоплю, росоли з курки, різноманітні салати. Був дуже стриманим у емоціях, вимогливий до інших (у першу чергу до родини, а згодом – до членів своєї сім’ї), мав аналітичний склад розуму і в майбутньому захистив дисертацію, дістав наукове звання і достойну його здібностей посаду заступника Львівенерго. Любив займатися спортом – гантелями, лижами, альпінізмом. Грав на домрі (вона ще й досі живе серед реліквій нашої хати). А ще… був дуже прив’язаний до родинного гнізда, рідних йому людей, любив сімейні та родинні традиції і свята, і неодмінно співи за столом. Улюблена його пісня була «Ой купив я в пана та й на перше літо…». Як почне розтяжно, а потім з куплета в куплет приспіви все збільшуються і пришвидшуються, перетворюючись на українські скоромовки. Ірочка дуже любила, коли вуйко Зенко, який так рідко усміхався в будні, у свята при столі ставав веселим, м’яким, обхідливим, його очі випромінювали особливе світло людини, що десь глибоко в собі носить сум, завданий ранньою втратою материнської любові. Цей сум я бачила і в очах мами Ліди, особливо, коли хатку на Поліграфічній,15 стрясали життєві буревії.
Отож, у хатці на Поліграфічній,15 з 1939 року мешкала родинна гілка роду Вовків: мама Ліда, мала Ірочка, вуйко Зенко і вітчим Зенко Олійник. Вуйко Зенко, коли мама одружилася, перейшов у другу, меншу спальну кімнату, у якій була внутрішня частина старого австрійського п’єцика з круглою ліпниною у вигляді бюсту старомодної молодої жінки-графині. У молодої графині було довге неслухняне густе кучеряве волосся, великі виразні очі, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою. Вона була вбрана у сукню з мереживом із вирізом каре на грудях. На витонченій шиї виднівся овальний амулет-підвіска.
Біля теплого п’єцика колись стояло і моє дитяче ліжечко – залізне з ґратами насиченого синього кольору. І кахлі на п’єцику теж були білими з бризками синього, бо ще в 30-их роках уся хатка на Поліграфічній була розписана в синьо-біло-блакитний колір з колонами та фризами – це була готельно-службова частина від мешкання графів Замойських, які ще за Старої Польщі обжилися у нашому дворі (наш будинок-флігель зведений у 1900 році) – на їх честь вся вулиця на початку ХХ століття мала назву «Замойских». Мама Ліда показувала маленькій доні два великих приміщення по правій стороні внутрішнього двору – одне з високими дерев’яними дверима, помальованими на зелено, інше, трохи менше з такими ж дверима, тільки помальованими на синьо. В одному графи Замойські тримали карету, в іншому – коней. Карета виїжджала на одну з найдовших вулиць Львова через високу зелену браму просторого подвір’я з пралітньою липою в центрі. Згодом два приміщення були перетворені невблаганним часом на гаражі.
Жили графи Замойські у просторих кімнатах на другому поверсі парадного сецесійного будинку з дерев’яним різьбленим інтер’єром сходів і таким же декорованим закритим балконом, вітражними внутрішніми вікнами, що виходили по дві сторони помешкання – одні на тодішню вулицю Замойських, інші – у внутрішній двір.
Наш поверх у будинку-флігелі, суміжний з парадними палатами, в епоху графів Замойських був призначений для гостей – тут у тридцятих роках жив особистий лікар Замойських, німець-гінеколог. Кухня зі сторони коридору під стелею мала вікна, схоже, це була домашня «операційна». А в першій кімнаті-вітальні в паркеті були вмонтовані поперечні широкі дошки під диван, наче це була частина, призначена для очікування виклику в «кабінет». В закутку поруч – зовнішня половина австрійського п’єца з філіґранними тисненими залізними дверцятами, де на їх звороті вилите прізвище майстра польською мовою. На стінах вгорі, де колись були дверні отвори – великі гаки для гардин. Хата дихала легендою, у неї жила своя історія. Це була історія нелегкого періоду світових воєн – думаю, ця історія згодом відгукнулася і на особистих деталях біографій її мешканців. У будинку на Поліграфічній,15 всі старі мешканці мали нелегку долю, в якій було багато містичного, такого, яке не прочитувалося просто як збіг обставин і не аналізувалося з погляду матеріалістичного світогляду. Цей особливий світ, ця аура давнини була присутня на Поліграфічній,15. І чутлива Ірочка час-від-часу відчувала її на фізичному рівні.
Про графів Замойських наша родина знала дуже мало. Мама Ліда пам’ятала з часів свого дитинства двох сестер, старих пань-шляхтанок, що останні з оточення Замойських жили у нашому будинку-флігелі. Вони обидві були неодружені. Доля їхня нам не відома, лише окремі віддалені штрихи – по війні вони працювали в Зелентресті.
Про інших двох жінок з роду Замойських – стару графиню та її доню розказувала нам найстаріша сусідка Михайлина Москаль, що жила нижче поверхом і у 30-их, у роки своєї юності, працювала у Замойських покоївкою, а її чоловік, Василь Москаль – столярем і ключником. Вона згадувала свою молодість дуже рідко. З її слів я почула про довге волосся молодої Замойської, яку розчісувала окрема служниця-покоївка, заплітаючи волосся в розкішні коси і примудровуюючи з них стильні тогочасні зачіски.
Пригадую, що ще в студентські часи, коли нам організували екскурсію Личаківським цвинтарем, нас підвели до гробівця Замойських у старій частині цвинтаря і ми почули від екскурсовода дивні деталі поховання, що коли ховали стару графиню – на ній було до 2 кг золота і різноманітних коштовних каменів. Звичайно, що гробівець був пограбований, а золото і самоцвіти – вкрадені.
Молодий граф Замойський був у міжвоєнні фабрикантом (щось пов’язане з фармацевтикою). Коли у Львів прийшли німці, вони знищували місцеву інтеліґенцію. Графу Замойському доповіли, що над ним і його родом нависли «чорні хмари». Граф Замойський приготувався до втечі. З підвалів мешкання його маєтку на вулиці Замойських був облаштований підземний хід, проте коли граф Замойський відкрив кришку люку, що виходив на куті вже іншої вулиці – на нього чекало двоє у німецькій формі. Граф не дав їм шансу – проковтнув капсулу отрути, яку заздалегідь тримав у верхній кишені маринарки.
Маленька Ірочка, наслухана про «підзетний хід», роками шукала його з дворовою компанією на Поліграфічній. У неї були свої маленькі таємниці – якось під сходами у парадній частині будинку вона виявила комірку з картою 50-их років і півтораметровою гіпсовою скульптурою Венери Мілоської, яку не хотіла перенести до себе додому, бо остерігалася думки, що може то чиячь власність, але строго заборонила дітям з двору, де мала явний авторитет на правах старшої за віком, наближатися до статуї і, боронь Боже, розбити. Як наслідок – через кілька днів статую навмисне розбили, аби вона не належала нікому.
З роками пам’ять про графів Замойських тускніла, а поодинокі фрагменти кольорових вітражних вікон розбивалися. Останнім штрихом до забуття був вкрадений під час ремонту майстрами з ЖЕКу флюгер-півник на даху вежі у сходовій частині парадного будинку.
Залишався незмінним тільки портретний бюст молодої жінки-графині на ліпнині нашого старенького п’єцика і пралітня липа «графів Замойських» у дворі.
У нашій сім’ї на початку 70-их настали переміни – одружувався вуйко Зенко. Тета Леся-Лариса – його обраниця, родом з Дрогобича, працювала з вуйком Зенком в одному просторі Львівенерго, була хіміком в лабораторії. Заручини відбулись на Поліграфічній, весілля – на Шпитальній,15 у хаті діда Михайла Вовка і його третьої дружини – бабці Стефанії Миколаївни. Ірочка тоді закінчувала перший клас. Це було особливе довгоочікуване весілля, друге після діда Вовка і бабці Стефи на її віку – і вона вбирала всі деталі обряду щасливими від радості вуйка Зенка і мами Ліди (та й усього Вовчо-Михайлівського роду) очима. Першокласницю Ірочку навіть залучили до процедури «викупу молодої» - три дівчинки з родини стояли під дверима спальні на Шпитальній, де вбирали тету Лесю до весільної церемонії. А вуйко Зенко з шоколадними цукерками питався по кільканадцять раз у кожної почергово, чи наречена є за дверима, чи нема… Ірочка, для якої все було вперше, не знала, чи казати правду, чи навпаки «не казати правду» - і плуталася у відповідях. Нарешті, вуйко Зенко пробрався через наше дитячо-підліткове забороло у заборонену зону, залишивши нам «викуп» - шоколадні цукерки. Весілля на Шпитальній гуляли три дні, з четверга по неділю – бо за один день скромні стіни родинного помешкання не вмістили б усіх запрошених з обох родин нареченого і нареченої та спільного для них обох місця роботи. Останній третій день, виокремлений для далекої гілки родини Стасів-Вовк, мав би проходити під знаком «тета Леся-молодиця» і тета Леся прийшла на забаву уже в рожевому і в короткій хустці на голові. На що бабця Стефа – чинна дідова дружина – скомандувала вбрати тету Лесю назад у біле з вельоном, аби далека родина наситилася весільним духом і святковим видовищем.
У весільних перипетіях вуйка Зенка та тети Лесі було кілька штрихів, на які ніхто не звернув тоді уваги, а для чутливої Ірочки це були якісь дивні знаки, розгадка яких привела до дуже печальних наслідків. По-перше, весільне «шампанське» пили наречені із старовинних затемнених бокалів на високих ніжках з широкими спіралевидними підставками. На одному з бокалів підставка була надщерблена і бокал нестійко стояв на столі лише для парності, а пили вуйко Зенко та тета Леся лише з одного. По-друге, коли готувалися до весілля, виносили з вітальні меблі: кухонну шафу-вішалку з кольоровим шклом у дверцятах поставили на балконі. Вночі розгулявся сильний дощ з блискавками. Одна з блискавок потрапила в кольорове шкло і розтрощила його. Бачила це бабця Стефа, але нікому нічого не сказала, хоч і знала, що це поганий знак. Третя забобонна химера – старі люди кажуть, що не можна нареченій самій шити для себе весільну сукню, а тета Леся була гарна рукоділя, тому кроїла і шила для себе сама.
Ці всі химери озвалися в житті нашої родини не відразу: спочатку ніщо не передвіщало лиха. Чекаючи на помешкання від роботи, молоде подружжя перші два рока жило у кімнаті-спальні хатки на Поліграфічній, 15 - і перша вуйкова донька Люба з’явилася на світ саме там, бо «швидка» запізнилася на 20 хвилин. Пологи припали на нічний час і приймала їх мама Ліда з старійшиною нашого будинку, сусідкою Михайлиною, про яку я згадувала раніше.
Згодом вуйко Зенко та тета Леся і мала племінниця Любонька переїхали в сімейний гуртожиток, а звідтам вже у розширеному складі (у них народився синочок Ромчик) потрапили у нове помешкання на вулиці Мічуріна – дев’ятиповерховий дім за чеським проектом. Прожили там 3 роки до вуйкового 40-ліття у згоді та щоденних сімейних клопотах за малолітніми дітьми. А далі сталося те, що пояснити звичними раціональними доводами неможливо. Якось родина приїхала з відпочинку, відвела обох діточок у садочок, а вуйко Зенко з тетою Лесею повернулися під двері помешкання на Мічуріна – був саме день народження тети Лесі – 9 жовтня – і ввечері всі з Вовчо-Михайлівського роду мали зібратися сюди на гостини. Вхідні двері несподівано заклинили і не хотіли відкриватися, хоч ключі в обох були при собі.
І тут вуйко придумав ризикований план: через пожежний хід пробратися у свій підвал, взяти довгі шнури, що зберігалися там ще з часів переїзду і через балкон 4 поверху спуститися на них до себе на балкон 3 поверху, а відтак – в кімнату вітальні. Педантизм вуйка і його пристрасть до альпінізму зіграли злий жарт – бажання лишити двері неушкодженими в день свята і віра у свої спортивні навики виявились оманливими. Спускаючись на шнурі із сусіднього балкону вище поверхом, вуйко Зенко застрахувався – обв’язав петлею одну ногу другим шнуром, проте основний шнур виявився трохи закоротким і вуйко Зенко завис між поверхами. Зверху старша повна сусідка дивилася на цей ризикований спуск. Під вагою тіла, шнур почав протиратися об залізний кант верхнього балкону, відчуваючи що може впасти вуйко Зенко крикнув до сусідки: «Руку», - і очі його неймовірно розширилися. А далі… все сталося дуже швидко – шнур протерся до кінця, тіло вуйка, застраховане петлею на нозі, різко перевернулося і він вдарився об кант нижчого, другого балкону головою, а потім рухнув на зелений оазис під балконами багатоповерхівки. На канті нижнього балкону запеклася густою темно-бордовою смугою його кров. Багато крові було і під кущем на зеленому прямокутнику, куди впало понівечене тіло вуйка.
Найдивовижніше, що тета Леся в цей час стояла під «завороженими» вхідними дверима їхнього помешкання на третьому поверсі, розмовляючи з сусідкою із суміжної квартири, не знаючи що вуйко задумав і де він в ці хвилини. Лише коли в під’їзд зайшла двірничка з кривавою шматою в руках і безумно подивилася на неї – теті Лесі поліз мороз за спиною. Думка, що це стосується вуйка Зенка, пронизала мозок.
Вуйко загинув у день народження дружини – і відтоді тета Леся дня народження не мала. У своєму житті, овіяному важкими спогадами, вона більше не вийшла заміж. Цікавий факт: у 2015 році, у віці 69 років вона померла від інсульту у день народження вуйка Зенка – 24 березня. Мама Лідія-Надія, що дитиною пережила з вуйком Зенком півсирітське лихоліття, до кінця днів не оправилася від цієї втрати. Вона зітхала глибоко і пронизливо, поринаючи в темні закамарки підсвідомості: «братічку-у-у»…
І лише наш австрійський п’єцик на Поліграфічній з ліпниною жінки-графині, імовірно, молодої Замойської – пам’ятав дитинство вуйка Зенка, його юність і молодість, його перші щасливі роки подружнього життя, крик народження його доні Люби. Пам’ятала вуйка і 400-літня липа Замойських у нашому дворі.
Та прийде час, коли буревії торкнуться не лише людей, але й віковічних дерев і старих будинків, вкорінених в історію Дерева Вовчо-Михайлівського Роду. Але про це - пізніше, коли відшумить чорний біль утрат за листками цього Дерева, що відлетіли зі Східним вітром, вітром Перемін.
У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.
Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.
По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.
По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.
По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…
Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
Далі буде.
[i]На фото: кімната-спальня на Поліграфічній, де жив вуйко Зенко у 30-70-их роках ХХ століття - спочатку сам, а потім з дружиною тетою Лесею. Тут народилася їхня доня Люба.
В теперішньому часі це була "жіноча" кімната: спочатку моя, потім наша з маленькою донею Устею, а наостанок - моєї доні Усті.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890809
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48
[/b][/color]
Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи). Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу – Червону Троянду, піаністку - Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…
[b] "АMORI VITAM IMPENDERE"[/b]
[i]“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)
[/i]
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
[b]"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.[/b]
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[i]*За поезією Ліни Костенко.[/i]
вересень. 2020.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889893
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка V. «АЛЕЯ ВІКОВИХ ЛИП» У КУТКОРІ. МОЛИТВА ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ.[/b][/color]
З появою у нашій Вовчо-Михайлівській сім’ї вітчима Зеновія Олійника, мала Ірочка з мамою Лідою почали їздити до родини ще в напрямку стародавнього села Куткір, що розкинулося у Бузькому районі на Львівщині на місцині між правим берегом річки Полтви та її притокою – річкою Ставчина. Саме у Куткорі стояла батьківська хата Олійників з невеликим, густо оточеним деревами як живоплотом, круглим подвір’ям. Малу 3-літню Ірочку у Куткорі радо вітала мама вітчима, стара «Олі́йничка». Ірочка з цікавістю знайомилася з новим для неї світом Природи і Речей у селі Куткорі, особливо їй сподобалася велика липова алея, яка тепер поважно називається «Алеєю вікових лип» і є пам’яткою природи.
Історія села Куткір пов’язана з шляхтанським родом графів Лончинських. З літописної літератури є відомо, що хорунжий Єжи Антоній Лончинський на початку ХVIII століття дістав село Куткір як привілей від короля Августа ІІІ з дозволом проводити тут щорічні торги з ярмарками і навіть заснувати тут, на землі Куткора, містечко Маріянів (на честь Діви Марії) . В тогочасному селі Куткорі у невеличкому дерев’яному костельчику оселилися монахи-капуцини і за сприяння Львівського архиєпископа Миколая Вижицького почали будівництво нового цегляного костелу Матері Божої Сніжної та монастиря, обведених високим муром, що їх на австрійських картах ХVIII століття позначали з приміткою «старе місто». Село Куткір і місто Маріянів, що підводилося на його землі, стали центром торгівлі та ремесел на всьому обширі між Львовом та Луцьком, знаменитими своєю папірнею, що згоріла на початку ХІХ століття. Для маркування паперу власник Куткора – генерал Юзеф Лончинський– використовував свої ініціали і герб. За часів генерала Юзефа Лончинського у Куткорі була фабрика стрілецького пороху, а ще в Куткорі виробляли шовкові оздоби-пояси із написом «Куткір».
З Куткірською «Алеєю вікових лип», а по-місцевому «липовим гаєм», що став окрасою і священним місцем села Куткора, пов’язана трагічна історія графів Лончинських. Графський маєток і замок були розміщені на правому березі річки Полтва, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею Лончинською було посаджено липову алею, як пам'ять про смерть сина Миколая, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини. Липову алею через цю сумну подію в народі назвали «Алеєю втраченого кохання».
На жаль, зі смертю чоловіків родини графів Лончинських - генерала Юзефа Лончинського та його сина Миколая – все завмерло, забудова містечка Маріянова припинилася – і Куткір так і залишився селом. У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому.
Про ці події у 60-их роках ХХ століття вже ніхто не пам’ятав. В липовий гай час-від-часу влітку навідувалися селянки за липовим цвітом до чаю.
Пригадую, як одного разу стара Олі́йничка взяла нас з собою у той самий липовий гай. В той день мама Ліда була весела, бадьора і дуже красива, вона була вбрана в свою улюблену штапельну суконочку в яскраві жовті та зелені горошки різних відтінків – її, як і багато інших літніх суконочок, пошив для неї вітчим Зеновій Олійник. Ми йшли у віковічний липовий гай з невеличкою групкою старших жінок, наспівуючи різних українських народних пісень, бо там де мама в гурті, там, зазвичай, і пісня. Потім мене залишили одну, а всі дорослі розбрелися по гаю, ламаючи липове гілля в рясному ніжно-жовтому цвіті. Я стояла одна віч-на-віч з височенними липами, наче в зеленому колодязі, бо лише високо вгорі наді мною проглядався шмат світло-голубого неба. Пройшло хвилин 15-20 не більше. Раптом в гущавини вибігає з криком стара Олійничка, хапає мене в обійми і тягне на стежку, подалі від лип. Потім кидається назад в гущу. Зчиняється жіночий лемент. Я бачу чужі обличчя і не бачу маминого. «Де мама?... Мамо!!!» - страшно на весь ліс кричу я і заходжуся надривним плачем. Виявляється мама була на невисокому старезному дереві в той час, коли там збирав нектар рій здичавілих бджіл (а можливо, там було бджолине дупло). Вони всі ринулися на неї як на кольорову «живу» квітку, що медово пахла липою. Мама почала відбиватися руками і від того рої бджіл кусали її ще активніше. Люди всім гуртом рятували маму. Ми ледве дійшли до хати Олійників, там маму поклали в ліжко і заходилися негайно рятувати примочками з густої сирватки. Так мама пролежала добу – вся з ніг до голови у примочках. Особливо постраждало обличчя, очі, повіки, шкіра під волоссям. Одного ока не було видно зовсім – лише набряклі, як качине яйце, стулені повіки. А потім, на другу добу, ми поїхали з Куткора, лікуватися у Львів. Бджолиних укусів було десь понад 16. Лікарі у Львові казали, що серце могло не витримати – та якось обійшлося, мама була загартована тяжкими хворобами юності.
Щоб вийти з цього жахітливого спогаду розкажу краще, як стара Олі́йничка кожного разу, коли мала Ірочка приїжджала у Куткір, вмощувалася з нею на ніч на тісному залізному односпальному ліжку і вчила малу дівчинку молитися до Ангелика-хоронителя. Казала так: «Поки не помолишся - не засинай. Повторюй за мною:
[color="#ff0000"][i]«Ангелику, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі –
Будь мені до помочі.
Стережи душі і тіла мого
Від усього злого».
[/i][/color]
Мала Ірочка щовечора повторювала молитву до свого Ангелика і потім солодко засинала. Відтоді вона вірила – її, Ірочки, особистий Ангел-хоронитель присутній поруч і в день, і в ночі… Вірує в свого Ангелика понад часом вже доросла… літня Ірина. Так, вона вірує: «АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ»!
На кухні батьківської хати Олійників у Куткорі на малу Ірочку з цікавістю заглядало з полички для посуду маленьке біле фігурне горнятко з портретним розписом двох діток – хлопчика і дівчинки з рудими кучериками – в давніх австрійських строях. Стара Олі́йничка подарувала Ірочці це горнятко і воно довго служило їй у хаті на Поліграфічній,15. Як воно зникло з кухонного креденсу, в який період життя - пам’ять не зберегла.
Зате зберегла прикрі мамині розповіді, що в 1972 році маючи намір зустріти Різдво в колі родини чоловіка, застала в Куткорі вітчима Зеновія Олійника в оточенні його першої жінки і доньки Галі, яка була старша від мене десь років на 7. Постало питання розлучення. Вітчим написав мені прощального листа, де посилав мені 1000000 поцілунків (я довго мучилася, щоб порахувати нулі дрібним почерком).
Як пам’ять про Куткір, стару Олі́йничку, вітчима Зеновія Олійника, що згодом зник з мого життя, перетворившись на невиліковно хворого алкоголіка, є пісня, яку він дуже любив співати, будучи трішки «на підпитку»:
[i]«Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні.
Нам зустрічатись не треба, -
Тихо ти мовив мені.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю.
Хоч на поля – громовиця,
Я не здригнуся в журбі.
Часто мені будуть сниться
Очі твої чарівні.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю".[/i]
P.S. Про художницю, відомого українського графіка, Софію Караффу-Корбут, що жила і померла в Куткорі, я взнала вже в період дорослості, коли у львівському видавництві «Каменяр» вийшла біографічна оповідь про неї під назвою «Графиня з Куткора».
вересень, 2020.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889269
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
[color="#ff0000"] [b] Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ
[/b][/color]
Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталася довкола гори Щирець і річки Щирки у Пустомитівському районі Львівської області. Гора Щирець в археології добре відома як місце, довкола якого заселялися племена первісних землеробів. На цій горі стояла давня дерев’яна церква, в якій на початку ХVІІ століття татари живцем спалили місцевий люд. З людьми тоді дотла згоріла і церква, яку згодом відбудували вже з каменю.
До слова, у маминій зовнішності я помічала виразні неслов’янські риси – чорне, як смола, хвилясте волосся, великі карі очі, ніс з горбинкою – було в ній щось від тюркського коріння. І вдача була така – імпульсивна, надемоційна.
Довкола святого місця Щирецької гори тулилися землеробські села і містечка: Пустомити, Щирець, Острів, Велика Горожанка, Лани.
Про Вовчу лінію родоводу мала Ірочка знала дуже мало, лише деколи чула, що ось дідо Вовк поїхав до рідного брата Івана на Острів. Ще інколи мама розказувала про талановиту сім’ю чоловіків-музикантів з нашого Вовчого роду, що жила у тих місцях. Забігаючи в часі далеко наперед, обмовлюся, що дідо Михайло Вовк прожив довге життя, пережив двох дружин, на старості розійшовся з третьою, і помер у віці 83 років при трагічних обставинах (його смертельно побили на зупинці трамваю за Оперним театром, неподалік від вулиці Шпитальної, де жив він самотньо у квартирі бабці Сивульки), а похований на Щирецькій горі. Там за тиждень до нього ховали його брата Івана. Коли діда Михайла Вовка відспівували у Щирецькій церкві, то священник зауважив: «Брат брата забрав».
Якось мама затужила за своєю Стасівською родиною по бабциній лінії, що вкорінилася у селі Велика Горожанка на Львівщині. Вона взяла мене з собою у подорож, а подорож на село для мене, малої, була чимось особливим, небуденним, адже я все-таки росла в атмосфері великого міста. Отож, коли мама з малою доцею зайшла в невеликий непоказний тіснуватий автобус на приміському вокзалі, ущент наповнений сільським людом з клунками, торбами та кошиками, доні Ірочці відразу захотілося забитися в якийсь зручний куточок на твердому сидінні біля вікна, подалі від галасливої юрми. Коли вже всі крісла були зайняті, а в проходах від клунків, торб та кошиків не було вільного місця, автобус помалу розпочав свій звичний рух в напрямку місця призначення. І тут раптом на увесь автобус незнайома стара селянка крикнула: «Дзідзя?!», - і здивовано-радісно подивилася на маму Лідію-Надію. Через кілька секунд вигук «Дзідзя!» у притишеному від цікавості автобусі повторився. Люди дивилися в напрямку наших крісел. Мама обернулася до старшої селянки і голосно дзвінко відповіла їй і всім у автобусі: «Так, я – «Дзідзя»… А звідки Ви знаєте, хто я?»
З’ясувалося, що та селянка жила недалеко від родинного Стасівського обійстя і по своєму немолодому віку ще пам’ятала Марію Григорівну Стасів-Вовк, мамину маму – нашу рідну бабцю, котра померла там молодою в далекому 1948 році. По смерті мами, Лідія-Надія ще 12-літнім підлітком, а потім вже юнкою під опікою батька Михайла Вовка, час-від-часу приїжджала в родинне обійстя до своєї бабці, а моєї прабабці – Анни Стасів і до маминих братів (вуйків Миколи та Ярослава, що з шести інших лишилися в живих після воєнного та совітського лихоліття). Маму Ліду з дитинства по-родинному кликали «Лідзю», а вона сама себе з малих літ називала «Дзідзя», – і знали про це лише члени родини Стасівих і батько, Михайло Вовк. Тому великою радісною несподіванкою для мами Ліди було почути через багато років оте «Дзідзю» від незнайомої їй жінки, а їй, думається – навзаєм – приємно було пізнати в юрбі вже змінену роками «Дзідзю».
Прибувши у родинне Стасівське гніздо, де з роду Стасівих залишилися лише два вуйки – Микола та Ярослав, мама «Дзідзя» з малою донею Ірочкою поспішили на сільський цвинтар – дорога до нього пролягла через великий яблуневий сад, посаджений на початку ХХ століття її дідом Григорієм Стасівим, чоловіком бабці Анни Стасів. Там, на сільському цвинтарі у селі Велика Горожанка, між високих вікових дерев і буйних трав знайшли свій останній спочинок члени Стасівського Дерева Роду, і дідо Григорій, і бабця Анна, і мама Марія з вуйками-братами…
Доні Ірочці показали зарослу могилу бабці Марії Стасів-Вовк з потемнілим важким дубовим хрестом, у підніжжі якої притулилася маленька могилка. Це мамин рідний братик Богданчик, який помер 3-літнім від епідемії дифтерії, що лютувала у роки війни, в 1944 році. За словами мами, була при маленькому Богданчику лише бабця Анна, коли у нього піднявся жар і він по-дитячому скаржився: «Горлонько болить!». Згас за одну ніч – на ранок не прокинувся… Тоді у Великій Горожанці ховали кількох малолітніх дітей. Згадуючи Богданчика, мама казала, що у нього були довгі миловидні кучерики, і всі довкіл дивувалися: «Чого ви цю дівчинку вбрали, як хлопчика».
Відвідини Великогорожанківського цвинтаря навіяли на маму Ліду-«Дзідзю» спогади і тоді вона всю ніч розказувала малій доні Ірочці про Стасівське Дерево Роду. Мала Ірочка не все, але дещо запам’ятала. Особливо про прабабцю Анну та прадіда Григорія Стасівих. Про прадіда Григорія з уст мами Ліди Ірочка довідалася таке: помер Григорій Стасів через дивний випадок –а таких дивних випадків у сільському побуті міжвоєнних буднів було багато. Ось якось наприкінці літа в розпал спекотливої косовиці, господар Григорій Стасів прийшов з поля з розігрітими від натоми та немилосердного сонця ногами. Аби прийти до тями, він опустив ноги в студену колодяжну воду. На одній нозі незадовго по тій купелі кинулася «рожа», себто запалення. «Рожу» спалили, але нога вся почервоніла, стала важкою, неслухняною і дуже болючою. Приїхав брат-ветеринар і сказав без хитрощів: «Грицю, у тебе почалася гангрена. Тобі треба до Львова. Хай її ампутують». Григорій Стасів мужньо відповів: «На що я здався дружині своїй і господарці безногий?». І до тижня Григорія Стасіва не стало.
Прабабця Анна пережила і чоловіка Григорія, і доню Марію, і чотирьох синів, і внука Богданчика. Коли востаннє мама Ліда-«Дзідзя» приїхала до неї при житті, вже будучи студенткою Львівського технікуму зв’язку – вона дуже зраділа і гукнула вуйка Миколу, аби той мерщій зарізав когутика для росолу. Коли проводжала у Львів маму з дарами до автобуса, то на стежці, де стояли вони удвох, несподівано здійнявся вихор, наче стовп сірого диму – і мама вже знала, що прощається з бабцею Анною Стасів назавжди.
Про братів бабці Марії Стасів-Вовк, вуйків Миколу та Ярослава, мала Ірочка запам’ятала небагато – Микола Стасів, отой, що ховав бабцю Марію і був головою першого колгоспу, теж, як і бабця Марія, захворів на туберкульоз, і по смерті сестри їв собачий тлущ доти, поки не піднявся з тої хвороби. Прожив довше за інших, був на родинному обійстю за головного. У роки перших колгоспів по ночах возив до лісу «хлопцям» на фірі все, що було їм потрібно – одяг, їжу і сокири для рубання дерев на землянки-хованки (а, може, не тільки для цього). На обличчі в нього було видне велике напруження – дуже щільно затиснуті губи, так, наче ті губи приховують велику таємницю, а ще велике страждання…
Вуйко Ярослав Стасів був з колиски сліпим на одне око – коли немовлям лежав у візочку, йому зі стелі впало в око вапно, що ним, зазвичай, білили сільські хати. Зате рід вуйка Славка дав нові молоді гілки Стасівському Дереву Роду і тепер у Великій Горожанці живуть його потомки.
Це дослідження Стасівського родоводу було б неповним без згадки про ще одного вуйка… Михайла – брата бабці Марії Стасів-Вовк, що пішов у Січові Стрільці 19-літнім юнаком і зник без вісті у 1918 році. Де похований і що сталося з ним у тих лихих часах – невідомо.
Хто його знає, може і він був під Крутами? Питання без відповіді. Про існування вуйка Михайла з роду Стасівих Ірочка довідалася від мами Лідії-Надії вже дорослою, будучи студенткою українського відділення університету імені Івана Франка.
Відвідини Стасівської родини у маєтку Великої Горожанки познайомили малу Ірочку з кімнатою у старій частині житла, де вмирала іі рідна бабця Марія Стасів. У кімнаті стояло старе дерев’яне ліжко, на стінах висіли великі образи: «Малий Ісус з Божою Матір’ю, що годує голубів» над ліжком, та «Ісусове розп’яття» між вікон, що виходили на двір. Коли вмирала бабця, вона казала мамі, що бачила в сні, наче стіна, на якій висіло «Розп’яття» обвалилася, а з вікон зазирала до хати Смерть у вигляді черепа (то була велика голівка червоного маку, найбільша з тих, що росли на ґанку).
Ще одна істотна деталь – між переходами зі старої у нову хату, над одвірком висіла стара ікона «Громовідводниця з Немовлям-Спасом» в золотому облаченні. Обличчя Божі геть потемнілі… Ікона невеличка, проте дуже потужня. В часі їй було десь понад два століття. Мама випросила «Громовідводницю» у Стасівських родичів як оберіг для нашої сім’ї. Ця ікона – найдорожча реліквія нашого Вовчого роду. Нею благословляла мама Лідія доньку Ірину до шлюбу, довкола неї збирається наша сім’я у дні Різдва і Великодня, до неї молиться щовечора, лягаючи спати, молиться зранку, починаючи новий день.
«Громовідводниця» - це пам’ять про бабцю Марію Стасів-Вовк і всю гілку Стасівського роду. Її, вкупі з родом Вовчо-Михайлівським, поіменно згадує вже немолода Ірина закінчуючи прожитий день, наче з одного фентезійного фільму, коли представник космічної цивілізації піднявся на Заповітну Гору Старійшин, аби перечислити свій родовід до п’ятого коліна. Ірина знає, що пам’ять – найцінніший скарб, яким вона володіє. А в пам’яті живуть невмирущі імена і постаті, і житимуть, допоки не згасне життєдайне Світло довкола неї.
вересень,2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888791
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ[/b][/color]
За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Львівського автобусного заводу і був родом із села Куткора на Львівщині.
Весілля мами Лідії-Надії з вітчимом Олійником було великою подією для малої Ірочки, як казали німці «Hochzeit». Вона крім Сивулькиної «прикоси» попросила у бабці ще і вельон з фіранки, прикрашений рожевим віночком з яблуневого цвіту. Венеціанське старе дзеркало відображало малу Ірочку з вельоном на голові і раділо її радістю.
Коли мама Лідія-Надія по реєстрації шлюбу стала з Олійником на порозі мешкання Шпитальної, 15 вся в білому і з ніжно-рожевим мережаним шалем на голові (надворі лютували січневі морози!), мала Ірочка під загальний гучний сміх запитала: «Мамо, ти сьогодні така гарна! А коли ти ще будеш нареченою?».
Вітчим Зеновій Олійник був футбольним патріотом «Карпат», намагався не пропускати жодного матчу. У 1968 році знаменитий матч «Карпати»(Україна) -«Бразілія» ми бачили з ним наживо.
Окрім того, він прекрасно шив. Ставив на дубову табуретку, ним же змайстровану, ручну швейну машинку – і за роботу. Так у мами з’явилися штапельний костюм і кілька ситцевих простеньких, але елегантних суконок, а в мене марлева пачка «Сніжинки» для новорічного ранку у дитячому садочку і нові балетки, прикрашені перловими намистинами на мої маленькі ніжки, найменші в молодшій групі.
У нас з вітчимом Олійником були свої окремі заняття – він довіряв мені розклеювати профспілкові марки у книжечках. Марки були кольорові і позначали різну вартість – я вивчила цю просту математику і з задоволенням виконувала це завдання.
Окрім того, з появою вітчима Олійника в квартирі на Поліграфічній почали відбуватися дрібні ремонтні роботи – він власноруч клав підлогу, потім малював її, майстрував дерев’яні табуретки та залізні крісла. У хаті відчулася присутність дбайливих робочих чоловічих рук.
Мені було весело і безтурботно з вітчимом Олійником. Коли сім’я святкувала родинні або загальні державні свята – неодмінним символом свята мав бути торт. Та мені було цього не досить. Я запропонувала, що для мене має бути куплений окремий маленький тортик з лимонадом. Вітчим залюбки виконував моє бажання: я їла свій окремий маленький тортик за уже знайомою тобі, читачу, дубовою табуреткою, що слугувала для мене столом, до якої долучився ще й дитячий стільчик, теж майстерно зроблений вітчимом.
Сімейна ідилія тривала в часі років 3-4… допоки вітчим не знайшов собі надійнішу компанію друзів – працівників ливарного цеху Автобусного заводу, які збиралися на чоловічі посиденьки в «Чебуречній» на розі вулиці Івана Франка, коли спільно виплавляли якусь окрему позапланову деталь і продавали її приватному замовнику. А тоді на радощах гроші пропивали в «Чебуречній». Одного разу мама привела мене, малу, в цю «Чебуречну». Я злякалась – за столами сиділи виключно одні чоловіки, без дружин і дітей. Мій вітчим був серед них і був одним із них.
На той час я тяжко хворіла – у мене з трьох рочків виявили слабе горло з хронічним тонзилітом. У рік було до 12 «фолікулярних», себто гнійних ангін, виступили лімфи на шиї, почалися шуми в серці. Настала пора лікарень та операцій: перша - у три рочки, друга – в шість. Ангіни супроводжувалися високими температурами і антибіотиками. У цей час вітчим був уважним і винахідливим, намагаючись дарувати мені вдома маленькі дитячі радощі.
Це було в розпалі чергової хвороби напередодні Нового 1968 року, я майже марила від височенних температур. Проте відчуття наближення Нового року з неодмінним персонажем – Дідом Морозом – вселяли в маленьку Ірочку радість і надію на швидке одужання. І от несподівано під вечір 31 грудня двері у першу велику кімнату на Поліграфічній відчинилися і ввійшов «справжнісінький» Дід Мороз з міхом подарунків через плече, аби персонально привітати хвору Ірочку зі святом. Ірочка була щаслива і дуже здивована: як Дід Мороз довідався, де вона живе, як її звати, скільки їй років і що вона хоче отримати під ялинку на Новий Рік? Мама через багато років розповідала, що вітчим тоді на кухні сам пошив собі одяг Діда Мороза з усіма класичними його атрибутами – високою червоною патерицею, шапкою, отороченою білою ватяною смугою та білосніжною ватяною бородою, – і нагородою йому за це стало усміхнене обличчя малої хворої дівчинки, що сприйняла його прихід як реальну подію свого не надто сонячного дитячого життя.
У 1968 сталася надзвичайна подія на кордоні колишнього СРСР та Чехословаччини, яку тепер називають історики «Празькою весною», а тоді це був збройний конлікт, у який були втягнуті військовозобов’язані чоловіки призовного віку з усього Радянського Союзу. Вітчим Зеновій Олійник пішов з дому також і зник на цілий рік. Уже всі інші давним-давно повернулися, а вітчима не було та й не було, і офіційних відомостей щодо нього не давав ніхто. Мама ночами гірко плакала в подушку. Ми по-тихеньку звикалися з думкою, що вітчим загинув.
У нашому дворі, у самому центрі розкинулася 400-літня липа, про яку Іван Крип’якевич в «Історичних проходах по Львову» писав, що на розі вулиці Замойських ще з кінця ХVI століття (так у часи Австрії та Старої Польщі називали нашу вулицю Поліграфічну) влаштовували торги, збиралися на багатоденні ярмарки з ночівлею і «ставали обозами біля пралітніх дерев». Отож, вірогідно, наша липа Замойських вже у той далекий час була «пралітньою». Маленька Ірочка любила липу як живу істоту, бавилася поруч, розмовляла з нею, любила опертися на її могутній надійний стовбур, охопити який могло шестеро чи семеро дорослих мешканців теперішньої Поліграфічної,15. І того дня, про який ідеться в оповіді, Ірочка теж описувала круги довкола її стовбура, коли хтось у військовій формі пересік подвір’я і усміхнувся: «Мама вдома?» Ірочка зніяковіла, вітчима у військовому вона до того ніколи не бачила, а от після повернення військова форма стала для нього парадним одягом. Він її одягав усюди, де треба було виглядати значимо, навіть на батьківські збори в школу. Радості в нашій хаті тоді було багато: мама сяяла від щастя, заливалася дзвінким особливим «співочим» сміхом, а що вже Ірочка – не злізала з вітчимової шиї, і було багато розмов про поранення в чоло, де виднівся свіжий шрам від кулі, що пролетіла поруч і «заледве подряпала» обличчя. Саме це поранення не давало можливості вітчиму повернутися додому вчасно та, хвалити Бога, все добре, що добре закінчилося.
Пам’ятаю, тоді вперше мене взяли на дорослу виставу в Театр імені Марії Заньковецької на виставу приїжджого польського театру, де повстанці в землянці співали пісню, яку мама потім наспівувала все життя. Вистава була про щось пов’язане з війною, а для українців перегукувалася з історією Усусів і була дуже тепло зустрінута львівськими глядачами.
Спогадом про цю подію став мій вірш, написаний вже в дорослому житті , коли вже мами не стало. Зате в Україну прийшли неспокійні буревійні смертоносні часи, що тривають по нині. Увійшов цей вірш у збірку «Обрані Світлом» з присвятою мамі, Лідії-Надії Стасів-Вовк.
[i]«Dżiś do ciebie pcżyic’ nie mogę
Zaraz pójdę w nocy mrok.
Nie wyglądaj za mną oknem
W mgle utonie prużno wzrok.
Poco ż ci, kochana, wiedziec’
że do lasu pójdę spac’ –
Dłużej tu nie mogę siedżiec’,
Na mnie czeka leśna brac’». [/i]
[i][b](Фрагмент пісні
з вистави польського театру)
[/b][/i]
Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.
Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.
Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..
Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.
ДАЛІ БУДЕ)))...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888700
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020