| Сторінки (6/530): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[color="#ff0000"][b]Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ[/b][/color]
За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Львівського автобусного заводу і був родом із села Куткора на Львівщині.
Весілля мами Лідії-Надії з вітчимом Олійником було великою подією для малої Ірочки, як казали німці «Hochzeit». Вона крім Сивулькиної «прикоси» попросила у бабці ще і вельон з фіранки, прикрашений рожевим віночком з яблуневого цвіту. Венеціанське старе дзеркало відображало малу Ірочку з вельоном на голові і раділо її радістю.
Коли мама Лідія-Надія по реєстрації шлюбу стала з Олійником на порозі мешкання Шпитальної, 15 вся в білому і з ніжно-рожевим мережаним шалем на голові (надворі лютували січневі морози!), мала Ірочка під загальний гучний сміх запитала: «Мамо, ти сьогодні така гарна! А коли ти ще будеш нареченою?».
Вітчим Зеновій Олійник був футбольним патріотом «Карпат», намагався не пропускати жодного матчу. У 1968 році знаменитий матч «Карпати»(Україна) -«Бразілія» ми бачили з ним наживо.
Окрім того, він прекрасно шив. Ставив на дубову табуретку, ним же змайстровану, ручну швейну машинку – і за роботу. Так у мами з’явилися штапельний костюм і кілька ситцевих простеньких, але елегантних суконок, а в мене марлева пачка «Сніжинки» для новорічного ранку у дитячому садочку і нові балетки, прикрашені перловими намистинами на мої маленькі ніжки, найменші в молодшій групі.
У нас з вітчимом Олійником були свої окремі заняття – він довіряв мені розклеювати профспілкові марки у книжечках. Марки були кольорові і позначали різну вартість – я вивчила цю просту математику і з задоволенням виконувала це завдання.
Окрім того, з появою вітчима Олійника в квартирі на Поліграфічній почали відбуватися дрібні ремонтні роботи – він власноруч клав підлогу, потім малював її, майстрував дерев’яні табуретки та залізні крісла. У хаті відчулася присутність дбайливих робочих чоловічих рук.
Мені було весело і безтурботно з вітчимом Олійником. Коли сім’я святкувала родинні або загальні державні свята – неодмінним символом свята мав бути торт. Та мені було цього не досить. Я запропонувала, що для мене має бути куплений окремий маленький тортик з лимонадом. Вітчим залюбки виконував моє бажання: я їла свій окремий маленький тортик за уже знайомою тобі, читачу, дубовою табуреткою, що слугувала для мене столом, до якої долучився ще й дитячий стільчик, теж майстерно зроблений вітчимом.
Сімейна ідилія тривала в часі років 3-4… допоки вітчим не знайшов собі надійнішу компанію друзів – працівників ливарного цеху Автобусного заводу, які збиралися на чоловічі посиденьки в «Чебуречній» на розі вулиці Івана Франка, коли спільно виплавляли якусь окрему позапланову деталь і продавали її приватному замовнику. А тоді на радощах гроші пропивали в «Чебуречній». Одного разу мама привела мене, малу, в цю «Чебуречну». Я злякалась – за столами сиділи виключно одні чоловіки, без дружин і дітей. Мій вітчим був серед них і був одним із них.
На той час я тяжко хворіла – у мене з трьох рочків виявили слабе горло з хронічним тонзилітом. У рік було до 12 «фолікулярних», себто гнійних ангін, виступили лімфи на шиї, почалися шуми в серці. Настала пора лікарень та операцій: перша - у три рочки, друга – в шість. Ангіни супроводжувалися високими температурами і антибіотиками. У цей час вітчим був уважним і винахідливим, намагаючись дарувати мені вдома маленькі дитячі радощі.
Це було в розпалі чергової хвороби напередодні Нового 1968 року, я майже марила від височенних температур. Проте відчуття наближення Нового року з неодмінним персонажем – Дідом Морозом – вселяли в маленьку Ірочку радість і надію на швидке одужання. І от несподівано під вечір 31 грудня двері у першу велику кімнату на Поліграфічній відчинилися і ввійшов «справжнісінький» Дід Мороз з міхом подарунків через плече, аби персонально привітати хвору Ірочку зі святом. Ірочка була щаслива і дуже здивована: як Дід Мороз довідався, де вона живе, як її звати, скільки їй років і що вона хоче отримати під ялинку на Новий Рік? Мама через багато років розповідала, що вітчим тоді на кухні сам пошив собі одяг Діда Мороза з усіма класичними його атрибутами – високою червоною патерицею, шапкою, отороченою білою ватяною смугою та білосніжною ватяною бородою, – і нагородою йому за це стало усміхнене обличчя малої хворої дівчинки, що сприйняла його прихід як реальну подію свого не надто сонячного дитячого життя.
У 1968 сталася надзвичайна подія на кордоні колишнього СРСР та Чехословаччини, яку тепер називають історики «Празькою весною», а тоді це був збройний конлікт, у який були втягнуті військовозобов’язані чоловіки призовного віку з усього Радянського Союзу. Вітчим Зеновій Олійник пішов з дому також і зник на цілий рік. Уже всі інші давним-давно повернулися, а вітчима не було та й не було, і офіційних відомостей щодо нього не давав ніхто. Мама ночами гірко плакала в подушку. Ми по-тихеньку звикалися з думкою, що вітчим загинув.
У нашому дворі, у самому центрі розкинулася 400-літня липа, про яку Іван Крип’якевич в «Історичних проходах по Львову» писав, що на розі вулиці Замойських ще з кінця ХVI століття (так у часи Австрії та Старої Польщі називали нашу вулицю Поліграфічну) влаштовували торги, збиралися на багатоденні ярмарки з ночівлею і «ставали обозами біля пралітніх дерев». Отож, вірогідно, наша липа Замойських вже у той далекий час була «пралітньою». Маленька Ірочка любила липу як живу істоту, бавилася поруч, розмовляла з нею, любила опертися на її могутній надійний стовбур, охопити який могло шестеро чи семеро дорослих мешканців теперішньої Поліграфічної,15. І того дня, про який ідеться в оповіді, Ірочка теж описувала круги довкола її стовбура, коли хтось у військовій формі пересік подвір’я і усміхнувся: «Мама вдома?» Ірочка зніяковіла, вітчима у військовому вона до того ніколи не бачила, а от після повернення військова форма стала для нього парадним одягом. Він її одягав усюди, де треба було виглядати значимо, навіть на батьківські збори в школу. Радості в нашій хаті тоді було багато: мама сяяла від щастя, заливалася дзвінким особливим «співочим» сміхом, а що вже Ірочка – не злізала з вітчимової шиї, і було багато розмов про поранення в чоло, де виднівся свіжий шрам від кулі, що пролетіла поруч і «заледве подряпала» обличчя. Саме це поранення не давало можливості вітчиму повернутися додому вчасно та, хвалити Бога, все добре, що добре закінчилося.
Пам’ятаю, тоді вперше мене взяли на дорослу виставу в Театр імені Марії Заньковецької на виставу приїжджого польського театру, де повстанці в землянці співали пісню, яку мама потім наспівувала все життя. Вистава була про щось пов’язане з війною, а для українців перегукувалася з історією Усусів і була дуже тепло зустрінута львівськими глядачами.
Спогадом про цю подію став мій вірш, написаний вже в дорослому житті , коли вже мами не стало. Зате в Україну прийшли неспокійні буревійні смертоносні часи, що тривають по нині. Увійшов цей вірш у збірку «Обрані Світлом» з присвятою мамі, Лідії-Надії Стасів-Вовк.
[i]«Dżiś do ciebie pcżyic’ nie mogę
Zaraz pójdę w nocy mrok.
Nie wyglądaj za mną oknem
W mgle utonie prużno wzrok.
Poco ż ci, kochana, wiedziec’
że do lasu pójdę spac’ –
Dłużej tu nie mogę siedżiec’,
Na mnie czeka leśna brac’». [/i]
[i][b](Фрагмент пісні
з вистави польського театру)
[/b][/i]
Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.
Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.
Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..
Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.
ДАЛІ БУДЕ)))...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888700
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІІ. «ПРИКОСА» БАБЦІ СИВУЛЬКИ І ДІДОВА РАДІОЛА «САКТА»
[/b][/color]
Бабця Марія Сивулька, яку зберегла моя дитяча пам’ять від найменшого до 4-літнього віку (бо саме стільки було мені, коли вона у 1968 році в ніч на 2 березня померла від інтенсивного лікування білокрів’я), мала довге темне пряме волосся, яке завжди формувала у коси. Дуже привабливо вона виглядала у класичній українській зачісці, коли одна коса високо над головою перепліталась з другою. Такою я знала і любила її, вона вміла смачно готувати, особливо вишукано з-під її умілих рук виходили вироби з тіста –«палюшки» та «ліниві вареники». Обидві страви я обожнювала і просила завжди подвійну порцію. Бабця була велика майстриня – вона власноруч скрутила мені шматяну ляльку і розмалювала її обличчя. Замість очей були великі блискучі синьо-зелені ґудзики.
В будинку на вулиці Шпитальній,15, де мешкали бабця Сивулька з дідом Михайлом, мене завжди чекали з нетерпінням. Я була щебетуха і вигадниця, а ще, як і більшість малолітніх дітей, неймовірна фантазерка.
Якось дідо Вовк, ведучи мене за руку через довгий вхідний коридор будинку на Поліграфічній (теж 15!) з ліпниною і мозаїкою у вікнах дверей, слухаючи мій щебіт, проказав про себе галицьким сполонізованим просторіччям:«ти мій фільозоф». «Фільобус… фільобус», - радісно погодилася мала Ірочка, себто я.
Дідо видавався мені тоді дуже добрим та миролюбним, про його справжній деспотичний характер я довідалася значно пізніше, через багато років. До мене малої він і справді був м’яким, бо, певно, любив мене, як всі старі люблять своїх онуків. В міру свого віку на той час я майже нічого не знала про рідну бабцю Марію Стасів-Вовк, з якою ми розминулися в просторі і часі. Я не знала про те, як дідо розлучався з нею і як ділив дітей (коли по війні маму виховувала бабця, а вуйка Зенка – він). Всі ці знання прийдуть до мене поступово, зваляться наче кам’яна брила на підліткові тендітні плечі і залишать сліди від непомірно тяжкого удару. Але все ще попереду, а поки там як – ілюзія дива ще присутня, мала Ірочка за руку з дідом Вовком чимчикує сходами будинків на вулицях Поліграфічній та Шпитальній…
У квартирі на Шпитальній було багато цікавих для мене малої важливих предметів, без яких інтер’єр був би недосконалим. Відразу, коли заходиш у хату на Шпитальній, тебе вітало навпроти дверей велике (у людський зріст) старовинне дзеркало з венеціанського шкла у дерев’яній оправі. Це дзеркало бачило і відображало постаті рідних мені людей всього Вовчо-Михайлівського і відчасти Стасівського роду. Отож, дзеркало знало діда Вовка і бабцю Сивульку, вуйка Зенка, а згодом і його вродливу дружину Ларису (тету Лесю), мою маму Лідію-Надію і мене – маленьку Ірочку, яка дістала своє ім’я на честь тети Ірини з гілки родини Стасівих.
Старе венеціанське зеркало бачило народини і смерті на розгалужених гілках Вовчого Дерева Роду – це і новорароджені обличчя дітей вуйка Зенка, Люби та Ромчика, і смерть бабці Сивульки, несподівано близьку, трагічну незбагненну смерть вуйка Зенка, а згодом і смерть діда Михайла Вовка, теж не до кінця розгадану.
Коли маленька дівчина Ірочка стала дорослою і сама готувалася стати мамою, венеціанське дзеркало, що вже довгий час по смерті діда було невід’ємним атрибутом квартири на Поліграфічній,15, несподівано розбилося під час одного з прибирань – падало довго, поважно і вагомо, так як падають, прощаючись навік… Розбилося на дрібні уламки, яких було більше, ніж 90. Доросла жінка Ірина, та що колись була малою Ірочкою, невміло прихилила дзеркало на віко книжкової шафи, а потім, забувши, зненацька відкрила її. Подію, коли розбивається давній друг, більше – символ, важко осягнути розумом. Доросла Ірина встигла ступити крок вбік і мовчки спостерігала, як рушиться Небо на Землю. Таке буває, коли втручається Вітер Перемін.
Коли старе венеціанське дзеркало ще спокійнісінько стояло навпроти вхідних дверей квартири на Шпитальній, воно ще бачило один цікавий образ маленької Ірочки, яка полюбляла дивитися на себе у дзеркало з «прикосою» у волоссі. Ця «прикоса» (так назвала Ірочка штучну косу) була сплетена бабцею Сивулькою для внучки зі старих довгих подертих панчіх і приколота невидимками до слабенького дитячого волосся. Дівчинці Ірочці тоді було рочків 2 чи 3).
Інколи венеційському дзеркалу давали можливість подорожувати у другу кімнату – там стояло старе, як і все в хаті на Шпитальній, півтораспальне ліжко з високим опертям для голови, швейна машина фірми «Zinger”, а на ній, як на тумбі, стояла фарфорова понадметрова скульптура «Пастушка» з Богемії 1911 року, пара від «Пастуха», що були подаровані бабці Сивульці, коли вона брала шлюб зі своїм першим чоловіком – Сивулком Григорієм. Незабаром по весіллю богемський «Пастух» розбився. Казали, що це недобра ознака – чоловік помре першим. У 1945 році, в травні місяці, 8 числа напередодні Дня Перемоги у Другій світовій він зійшов кров’ю, тяжко поранений десь у снігах біля Праги. Похоронка на Григорія Сивулка ще й досі зберігається у нашій сім’ї серед родинних документів бабці та діда. Бабця Сивулька розказувала якось мамі, що в ніч смерті, коли Григорій Сивулко замерзав у кривавих снігах, вона почула звуки «шлапання» по стінах спальної кімнати на Шпитальній (бо це була її хата) і його голос прошепотів: «Марійко, посунься… Я дуже змерз».
У великій вітальні, що служила родині Вовків і за кухню, стояв різьблений ручної роботи стіл з фігурними ніжками, дві дерев’яні витончено-ажурні етажерки для книг, м’яка кушетка синьо-фіолетово-чорного орнаменту з круглими подушками-крилами, а на стіні над кушеткою – панно «Ранок в сосновому лісі», з ведмежою сім’єю, намальованою художниками Шишкіним та Савицьким – дорослими та малими мешканцями казкового дрімучого лісу. Мала Ірочка годинами лежала на кушетці та слідкувала, в якому настрої перебувають ведмеді і чи затишно в лісі – залежно, як падало світло на панно в різну пору дня чи вечора, та й навіть в залежності від погоди на дворі, а то й від теплої чи холодної пори року. Мала Ірочка росла разом з ведмежатами. Мала Ірочка дуже любила ліс, недарма вона успадкувала родинне прізвище «Вовк».
У діда Михайла Вовка було два улюблених заняття – гра в шахи та слухання світових новин. Для першого заняття існували на Шпитальній у дні родинних свят і гостей – дорогі шахи, заховані в глибинах складеної докупи шахматної дошки, а для другого – моя улюблениця, лампова радіола «Сакта» з зеленим очком, що світилося, та з багатьма клавішами, кожна з яких відповідала за окремий мовний, або музичний процес. Коли дідо Михайло, наслухавшись політики з усіх кінців світу, нажимав музичну клавішу і крутив колещатко з нотками – мала Ірочка прибігала до радіоли і сідала поруч на ослінчик. Удвох з дідом ми слухали безперервну музичну програму, де весела полька змінювала розважний вальс. Повільну романтичну музику вальсу Ірочка уважно вслухала, а коли наставав час для польки – тут уже мала Ірочка схоплювалася з ослінчика і, тримаючи діда за обидві руки, натхненно чеберяла ніжками. Це було її маленьке сімейне щастя – подарунок від діда Михайла Вовка і радіоли «Сакта».
Окремим спогадом про ці щасливі музичні миті в житті малої Ірочки звучить українська народна пісня «Побреду, побреду, по коліна в лободу», що її виконував чоловічий хор з незвичним іншомовним акцентом. Спочатку повільна, вона поступово набирала темпу, перетворювалася на танцювальний шалений ритмічний мотив – і завершувалася знову повільно. Втомлені цілим туром танцю ми з дідом після цієї пісні робили невелику паузу.
У вітальній Шпитальної,15 на стіні висіла дуже вишукана картина - якийсь не зовсім реальний пейзаж з кам’яною альтанкою, що потонула у буйній рослинності яскравих тонів, десь на березі моря, вода в якому була незворушна, як кришталь. Ця картина була багатолітнім атрибутом інтер’єру дідової та бабциної хати, а по смерті діда Михайла стала себе комфортно почувати в квартирі на Поліграфічній – вона, до слова, є присутня у колекції наших родинних речей-символів і по сьогодні. Як виявилося з надпису унизу картини, автором її є художник Павлічек і написана вона 1933 року. Пошуки відомостей про автора десь вже тепер, в епоху вже немолодої Ірини, що має свою сім’ю, чоловіка та юну доню, привели до сумних знань: через десять років, у 1943, оцей самий художник Павлічек (очевидно чеського коріння), що жив перед війною у Винниках біля Львова і можливо був особисто знайомий з дідом Вовком, був спалений в одному з концентраційних німецьких таборів.
Спогади про бабцю Сивульку ведуть маленьку дівчинку Ірочку в село Липники біля Львова. Там бабця Сивулька мала свою родинну хату. Хата стояла в рядочку собі подібних сільських хат, які утворювали кільце, а навпроти була широка розлога поляна, а там далі – густий предковічний ліс. Бабця Сивулька брала маленьку Ірочку і йшла з нею на окраїну лісу по білі гриби. Мала з собою лише одне знаряддя – палицю, якою нишпорила попід листям. І на очах Ірочки з-під листя випиналися то тут, то там справжнісінькі тугенькі білі гриби. Бабця Сивулька збирала їх у фартух, зав’язаний на талії. Так і верталися додому з фартухом, повнісіньким білих грибів. Смакували увечері їх всією Вовчо-Михайлівською сім’єю, запечених у сметані з вареною картоплею, смаженою «по-селянськи», або картоплею в «мундурку».
Одного ранку, мала Ірочка прокинулася сама у хаті на Липниках, дорослих поруч не було. До краю ліжка, де спала мала, було приставлене дерев’яне крісло. Ірочка стала на крісло так, щоб ручками триматися за його спинку, спинка переважила і крісло перекинулося, защемивши малій три пальці на лівій руці. Дівчинка голосно заплакала. Дорослі швидко прийшли на плач, вони були у стодолі, навпроти світлиці – громадили сіно. Нігті на руці дитини посиніли і потім поволі мінялися на здорові, ті інші – нові – були вже не такі, як попередні. Були тверді і дещо іншої форми… Ірочку самою намагалися більше не залишати.
Коли бабця Марія Сивулька несподівано захворіла, а потім опинилася в лікарні на Пекарській у Центрі переливання крові, малій Ірочці було 4 рочки і пів. Ірочка на той час вже була «артисткою», її мама Лідія-Надія, що мала дзвінкий оперний голос і була солісткою народної капели зв’язку, часто брала на репетиції в РОКС. Дівчинка знала весь тодішній мамин репертуар. Якось мама Лідія-Надія взяла Ірочку з собою в лікарню, щоб розважити бабцю Сивульку. Вся палата тішилася приходу гостей. Для малої організували табуретку, мала впевнено вилізла на неї і співала:
[i]«В гаю зелененькім вода тече.
Що мені дівчатко на то рече.
Ой чи рече, чи не рече,
В гаю зелененькім вода тече».[/i]
Пам’ятаю втомлене, але усміхнене лице бабці Сивульки. Коли ми виходили з палати, мама запитала в медсестри про діагноз. Та щось по-мудрому відповіла… «лімфолейкоз». «А по-простому?», - перепитала мама. «Рак крові», - відповіла сестра. Бабці діставали якесь дуже дороге німецьке лікарство, це лікарство пришвидшило розв’язку, воно розклало їй печінку.
Другого березня 1968 року дідо Михайло Вовк піднімався по крутих сходах флігеля нашого будинку на Поліграфічній, похитуючись і голосно стогнучи. Мама відкрила двері з запитанням: «Що, Сивулька померла?».
У пам’яті пропливає спогад: бабця Сивулька у домовині у вітальній кімнаті квартири на Шпитальній. Дідо Михайло обрізає гніт на великих церковних свічах в голові покійної. Родина окремо від інших стоїть по праву сторону від неї. І слова вуйка Зенка, звернені до мене, малої: «Більше ти її ніколи не побачиш».
Коли зараз трапляється їхати трамваєм уздовж центрального входу до Парку культури, по другу сторону колії є невеличкий дворик – там колись на другому поверсі були цехи лікеро-горілчаного заводу, де варили солодкі сиропи. Бабця Сивулька працювала у тих цехах і я інколи бувала в неї та спостерігала, як у великих виварках парували і густіли сиропи. Інколи навіть мені давали їх продеґустувати. З тими об’ємними виварками, які доводилося виважувати на газові плити і знімати з плит, пов’язана трагічна історія, що сталася з бабцею Сивулькою в часі, коли вона була вже дружиною діда Михайла Вовка. Будучи вагітною на 8 місяці, вона заходилася знімати з подругою повнісіньку виварку з сиропом. У неї сталися невчасні пологи і народилася 8-місячна дівчинка, яка через кілька днів померла. Дівчинку назвали Олею і поховали хрещеною як Ольгу Вовк. Дітей більше бабця Сивулька не народжувала, бо їй тоді було вже за сорок. Я – маленька, з мамою Лідою та вуйком Зенком, що лишися по війні півсиротами, стали для неї відрадою і віддячували їй навзаєм турботою та великою любов’ю.
Тепер це місце колишньої бабциної праці є місцем зустрічі з минулим, з рідними обличчями і голосами уже покійних дорогих мені людей. Кожен раз, проїжджаючи, примовляю: «Бабця Сивулька».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888509
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2020
[color="#ff0000"][i]«Се така робота,
що її можна писати і з початку, і з кінця, і з середини,
бо буде ряд маленьких оповідань — картинок» [/i]
(Михайло Коцюбинський)
[/color]
[color="#ff0000"][b]З нагоди свого Дня народження 4 вересня 1963 року.[/b][/color]
[i][b]«Місяць і зорі як міражі -
Тож грай, вітре буйний, кружляй від душі…
Як серцю люба дивна ця гра -
Втіхи та чуда настане пора»…[/b]
[/i]
Розпочнеться ця оповідь зі спогаду, а власне з вільно перекладеного мною тексту пісні, що звучала в американському дитячому фільмі «Мері Поппінс» далекого 1964 року і співали її знамениті актори Джулія Ендрюс та Дік Ван Дайк, виконавці головних ролей знаменитого мюзиклу. Стихія настрою дитячої казки англійської пиьменниці Памели Треверс, що ліг в основу згаданого фільму, захопили мою творчу уяву, глибоко зворушили і дали поживу для відтворення картинок з минулих моїх дитячих та юнацьких літ, коли я ще вміла розгадувати знаки природи і довколишнього світу… Світу, в якому було багато неймовірних речей, що здатні вдумливим інтелектуальним істотам розказати про щось більше, ніж про буденну реальність чийогось земного буття, наповненого трафаретними датами і подіями: народився, пішов у перший клас, закінчив школу, поступив у вищий навчальний заклад, закінчив його, одружився і таке інше.
В мене було завжди таке відчуття, що поруч існує ніби паралельна реальність, яка інколи втручається і змінює моє життя як неприборкана стихія.
У деяких дивовижних історіях, описаних у дорослій та дитячій світовій літературі, які відбуваються з людьми, містами і природою, з усім Живим Світом (до якого не по-науковому зачислюємо і Світ Речей довкола нас), все відбувається саме тоді, коли дме Східний Вітер. Вважаймо, що і в моєму випадку теж присутній цей шалений віщун перемін – Східний Вітер.
[b]Картинка І. ДОТОРК ТЕПЛОГО МОРЯ. ДАЛЕКА ЯЛТА.[/b]
Запитаю у вас таке: хто пам’ятає себе в минулому? Якщо відповідь «так», то наскільки віддаленому минулому? Мені інколи виринає з підсвідомості одна і та ж картинка: я (ще ненароджене немовля) прориваюся через якусь перепону і не можу її подолати – і так кілька разів – невдалі спроби повертають мене назад (в лоно матері)… І раптом я однією рукою як плавець прориваю те, що стояло в мене на дорозі і заважало рухатися далі – роблю глибокий вдих і бачу якусь простору освітлену кімнату з великим вікном… Це новий для мене світ і я НОВА у ньому. Таке відчуття миті мого народження, яка настала не в галицькому місті Львові, де дідо Михайло Вовк ще в 1939 році купив помешкання на вулиці Поліграфічній, колишній Замойських – якраз навпроти типографії «Атлас». Осяйна простора кімната, очевидно, існувала в пологовому будинку далекої Ялти, що розкинулась на кам’янистих схилах півострова Крим, на побережжі Чорного моря. Туди за дивним збігом обставин Східний Вітер перемін (що по-народному зветься «Доля») заніс мою маму, яка лікувалася від страшної хвороби – відкритої форми туберкульозу, батька – який щез з нашої родинної біографії ще до мого народження і мене, яка мала щастя саме тут народитися 4 вересня 1963 року. Мама Лідія-Надія Вовк розповідала мені через багато років, що я дійсно народилася, вихопивши вперед ліву руку… Ліва рука з мого глибокого дитинства стала панувати над правою і виявила в мені нахили до різноманітних видів творчості, проте аж ніяк не до математики, геометрії, фізики, хімії – до всього того, чим пишалися носії родини Стасів-Вовк, до якої і я стала належати.
Серед найпотаємніших лоскітливих спогадів з дитинства – доторк теплого моря, в яке мене занурювала мама аж по шию, а я з насолодою видавала звуки захвату і показувала вільними незапеленаними руками, що хочу туди опуститися ще раз, а потім ще…
Глибинна пам’ять минулого показує мені ще інші картинки з південними обрисами – це Нікітський ботанічний сад, де в 60-их роках ХХ століття знаходився дитячий садок-ясла. Перша спільнота в моєму кількамісячному житті. Моє ліжечко-візочок знаходилося в другому ряді біля вікна кімнати зі сторони моря. Відчуваю протяг від відчиненого вікна і свій озноб – а можу покликати на допомогу лише плачем, проте не чути, щоб плач мій був рятівним. Як наслідок – двостороннє запалення легень, довге інтенсивне лікування і пропозиція лікарів відправити мене з різкого клімату Ялти в рідну Галичину, до Львова. Мама не довго вагаючись, повертається в родинне помешкання на Поліграфічній, де нас чекає дідо Вовк, бабця Сивулька – друга дружина діда, з якою він в любові та злагоді прожив 22 роки спільного сімейного життя, вуйко Зенко – мамин рідний брат, ще не одружений. Зрештою, дідо Вовк з бабцею Сивулькою жили тоді окремо – по вулиці Шпитальній, і моє раннє дитинство однаково тепло малює яскравими тонами обидва родинних вогнища, де панувала особлива атмосфера різноманітних родинних клопотів і щоденних турбот про хліб насущний.
Про сонячну Ялту згадували дуже рідко і лише в контексті маминої операції – семиреберної торокопластики, після якої на спині лишився величезний шрам, що проходив уздовж лопатки і гостро в’їдався в тіло, окреслюючи поламані ребра. Мама ще зітхала, що в таксі у день від’їзду з Ялти не вмістилася коробка з родинними альбомами, де були шлюбні світлини діда Вовка з першою дружиною – Марією Стасів-Вовк, моєю рідною бабцею, що померла на 41-му році життя від скоротечного туберкульозу в час, коли мама Ліда була ще 12-літньою дівчинкою і проживала спільно з бабцею після розлучення з дідом Михайлом та розподілом дітей в родинному маєтку Стасівих у селі Велика Горожанка на Львівщині. Там, у Великій Горожанці, Марія Григорівна Стасів-Вовк померла на руках у своєї мами Анни, неповнолітньої доні Лідії-Надії та брата Миколи, що після Першої та Другої світових воєн і Стрілецьких зрушень, залишився з шести братів сам на обійстю і ховав нашу бабцю в той день, коли його примусово совіти записали у перший колгосп, до того ж зробили його головою, «аби не шкода було, коли розстріляють». Моя мама мала тоді необережність заразитися туберкульозом і згодом багато років лікуватися від спалахів «невиліковної хвороби століття».
Невимовно теплі спогади – Ялта… море… Нікітський ботанічний сад…
Збережене фото: я біля пальми у скверику широко усміхаюся, сидячи в модному на той час візочку, тримаю фрагмент бублика і чухаю ним зубки, що прорізаються… Я ще тоді, вочевидь, розуміла мову тварин і рослин, розпізнавала шум вітру і голос моря – як говорять у казках про діток з непрорізаними зубами… Ще тоді – в іншому вимірі буття, на межі з реальністю.
Початок вересня 2020 року
Продовження буде)))...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020
В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним [color="#ff0000"]білоруський[/color][color="#ff0000"] ВІА "ПЕСНЯРИ"[/color], в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня[color="#ff0000"] [b]"Спадчына" [/b]("СПАДЩИНА")[/color] за поезією [color="#ff0000"]Янки Купали [b]"Родны край"[/b][/color], написаної в 1918 році.
Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".
Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді [color="#ff0000"]"ПЕСНЯРИ" [/color]виконують" свою [color="#ff0000"]"Спадчыну"[/color].
https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc
[b]Янка Купала. Рідний край (1918)[/b]
Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.
Про неї бають казки-сни
Весня́нії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.
Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці скрекотом …
І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.
І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…
Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.
Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…
19 серпня 2020 року.
[color="#ff0000"][b]ЯБЛУНЕВИЙ СПАС
[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886313
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2020
…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж но́ву, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.
[i]7 березня 2020
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867201
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2020
Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.
Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…
Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє ви́щати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…
6 березня 2020
[color="#ff0000"][b][i]Вітаю всіх жінок і дівчат з Весною. Сонця вам, любові, втіхи, творчих звершень!
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867087
рубрика: Поезія, Рондель
дата поступления 06.03.2020
Ох же, жіночі ті палати,
І біль образ, і просто біль…
Стиснувши зуби, як солдати
Дівчата тут приймають бій.
Свій перший на життєвім полі,
А перший – то найважчий бій.
Життя на рани сипле солі
І болем убиває біль.
Хірург працює вправно, вміло
І тіло стратою спива.
Та тіло все-таки півділа –
Лишилася б душа жива.
Так, я про тих, хто втратив милих,
У кого горе – за вину…
Вже світло медсестра згасила,
А дівчина лежить без сну.
Я їм бажаю перемоги,
В одну із тих важких хвилин
Пізнать, що вбогі ті, хто зводить,
Але не ті, кого звели…
[i]З раннього.
[/i]
[b]
[i][color="#ff0000"]ЮЛИЯ ДРУНИНА
«Ох, эти женские палаты!..»
Ох, эти женские палаты!
И боль обид, и просто боль!
Здесь, стиснув зубы, как солдаты,
Девчонки принимают бой.
Свой первый бой в житейском поле,
А первый — самый трудный бой…
Жизнь раны посыпает солью,
Жизнь болью убивает боль.
Хирург работает умело,
Над бедным телом казнь верша.
Но тело все-таки полдела —
Не надломилась бы душа…
Да, я о тех, кто брошен милым,
Чье горе вроде бы вина…
Свет санитарка погасила,
Лежит девчоночка без сна.
А я желаю ей победы:
В одну из самых злых минут
Понять, что жалок тот, кто предал,
Не те, которых предают![/i]
[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864127
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.02.2020
[i]"...але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали́ на світі цім
життя величне і страждальне..."
[b](Богдан-Ігор Антонич)
[/b][/i]
…Ті, що у небі високім лишились навічно,
Ті, по котрим їх родини довічно голосять –
Браття і сестри - земляни – не раз вас прикличуть
В зоряні пущі отав в срібних місячних росах…
Як вам ведеться у тому високому небі
У хмарино́вих облаченнях тіл легковійних! –
Хто вам стелитиме ложе при першій потребі,
Хто проспіває вам тексти пісень мелодійних…
Мовою матері тихо на ймення прикличе,
Теплою ласкою шерхло діткнеться до скроні –
Лиш біля рідних осель птаха співно курличе,
Лиш небеса шлють на землю краплини солоні…
Знову розгадуєм бутності знаки ворожі –
Дивні старі письмена, що їх смисли двозначні…
Терпко в небеснім саду пахнуть зболені рожі,
А на землі лише вітер обачний завіює плачно…
Пухом земля розкриває долоні затерплі,
Наче дітей пригортає в розлогеє лоно…
Мир вашим душам, хай буде вам світло і тепло,
А пам’яті свічка над вами живе – не холоне!..
[color="#ff0000"][i]Трагічним подіям з нашим літаком в Ірані…і всім душам, що навіки лишилися у небі!
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861039
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.01.2020
…Що ж ми, оті що будні в свято
Перетворили (і не раз!) –
Ми, ті що віруєм в присвяти,
Ми, що звільняєм від образ…
Ликуймо! – зараз як ніколи
Тепло своїх сердець несім
Усім, хто спраглий слова, мови,
В святочну хату, в щедрий дім,
Де наші корені врослися
У пам’ять роду вікову –
Нехай буянить ще міцніше,
Нехай тримає на плаву –
І нас, і Божу іскру кличе
До сніговиснучих небес.
Щоб і в наступному сторіччі
Наш дар могучий, наче Крез,
Сповитий вірою й завзяттям
Вершив дива, творив добро –
Дарую Вам, панове браття,
Лиш чистий аркуш і перо!
Пишіть, творіть, нехай це буде
В майбутність наш посильний крок…
А там – я вірую! – прибуде
І від небес, і від зірок!
[color="#ff0000"]З наступаючим Новим Роком і Різдяними святами!
Всіх благ – миру і злагоди в країні, в родинах – здоров’я і благополуччя.[/color]
31 грудня 2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859858
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 31.12.2019
[color="#ff0000"][i]В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у [b]літстудії "Франкова кузня" [/b]при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.[/i][/color]
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
[i]Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.12.2019
[color="#ff0000"]У Львові нарешті сніг - навертає на новорічний біг Природа... Ностальгія по минулих обличчях і подіях не полишає мене. Пишучи на сайті про 80-90-і роки, про контрапункти піднесення національно-патріотичного духу у Львові, неодмінно виринає Театр естради "Не журись", про який я от-от згадувала в публікації про світлої пам'яті барда Андрія Панчишина і його пісенні візитівки Старого Львова.
Львівський письменник і журналіст Юрко Винничук, прозваний в культорологічному середовищі за свої кусючі висловлювання "Львівським Мефістофелем", автор багатьох сценарних ідей Театру естради "Не журись!" і до слова - самої назви театру, згадуючи Андрія, свого доброго приятеля по сцені і в житті, писав таке:
[i]"Андрій був до мозку кісток львів’янином. Був перейнятий духом Львова, міг вільно говорити львівським балаком і творив свій міф Львова. У його текстах багато ностальгії за тим старим Львовом, якого він ніколи не бачив, але про який не раз чув від своєї родини. Від таких текстів віє солодким смутком, як от від пісні «То було так давно»[/i]:[/color]
Коли на Вірменскій ше жили вірмени,
коли на Жидівскій ше жили жиди,
коли в Стрийскім парку пасли сі олені,
а в крані ніколи не бракло води -
То було так давно
То було так давно...
Коли на Пекарскій пекли караваї,
коли їден когут пів-Львова будив,
на Замок ходили мацьопкі трамваї -
то було, коли я сі ше не вродив...
Коли ше свічками світили в Опе́рі
і били на вежах годинники всі,
коли перший поверх не був на партері
і пливали в Полтві живі карасі...
Коли на Підзамчу стояла Рогатка,
по Цісарскім лісі блудили вовки,
коли шанували і матку, і батька,
коли не давали до шлюбу дівки..
Коли ше на рондо ходили батяри,
на Сихови вуйки пасли барані́в.
а люди співати могли без водяри -
бракує, панове, мені давних днів...
То ніколи сі не ве́рне
скорше світ сі переверне,
так ніколи вже не буде
не то місто, не ті люди -
То було так давно...
[color="#ff0000"]Читайте ці тексти - в них дух Старого Львова, його носії - люди зі шляхетних галицьких родин, складної небуденної життєвої долі, - а їх повірте, не так уже й багато!!!
[/color]
Пісня [b]"То було так давно..."[/b] у виконанні Віктора Морозова - побратима Андрія Панчишина у Театрі естради "Не журись" є на інтернет-сторінці за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=sjY47XezzQ0
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019
[color="#ff0000"][i]Я вже знайомила читачів сайту з творчістю талановитого письменника, драматурга, публіциста, громадського діяча, перекладача і викладача Коломийської гімназії - [b]Дмитра Нико́лишина[/b], діда мого чоловіка по маминій лінії. Він загинув у Львові, в тюрмі на Лонцького 14 грудня 1950 року в період сталінських репресій. У нього немає земної могили, швидше за все його останки у братській могилі на території тюрми, відкритій нещодавно археологами. Поминаючи всіх родичів у період різдвяно-новорічних свят. хочеться поставити свічку Пам'яті і цій геніальній людині і запалити невгасимий вогонь...
[/i][/color]
[b]Дмитро Нико́лишин[/b]
[i](1884‒1950)[/i]
Химерна людина,
хвилинне творіння Господньої волі.
В майстерні, та кволі
клітини кори мізково́ї
паде їй на хвилях снаги життєво́ї
од вічного Тво́рця ума одробина.
Вона ж ним усесвіт охо́пити хоче:
озброює очі
дотепними склами
і смі́ливо мірить думками
безмежність
направо й наліво в безкрає.
В минулість померклу ввіходить,
кришка́ми визбирує тайни природи,
бо в гордощах «правди бажанням» палає.
Захоплена нею, ликує, радіє,
а Творця впізнати не вміє…
Не може,
не хоче,
стидиться
й нена́вистю дише
і мрію про щастя без нього колише.
Маленька людина!
На зрадно крихкій шкаралущі вогнистої кулі,
що довгі епохи минулі
з життям буйноцвітним сховала безслідно
у ша́рах підземних і скалах,
двонозі слабкій, нетямущій
все сон про безсмертя і велич верзеться.
З безумного дива
одвічного Тво́рця береться
з живого стягати престолу додолу
і в місці «порожнім»
в лукавстві безбожнім
силкується свого амбітного сина
навіки вмістити.
Маленька, брехлива,
нікчемна,
химерна людина.
[i]Цю поезію свого діда особливо вагомо декламує мій чоловік, Роман Гринько - багатолітній диктор Львівського радіо, в минулому актор Театру імені Леся Курбаса і Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", що у Львові.[/i]
ДМИТРО НИКОЛИШИН "Моя автобіографія"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757551
ДМИТРО НИКОЛИШИН "Поминальна (листопадова) симфонія"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758273
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859358
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.12.2019
Трохи ретро-історії з зимового передноворічного Львова...
Львів кінця 80-их - початку 90-их бурлив: відроджувалися аматорські народні вертепи, дуже популярним був Театр Естради "Не журись", який мав статус неформального: співав і проголошував зі сцени злободенні гасла, при тому вбравши їх у дуже вишукану творчу форму, переважно гумористичну, ба навіть батярську. Так у Львові "народився" відомий сатирик і журналіст Юрко Винничук, виростав і мужнів як бард Тарас Чубай, ставав улюбленцем публіки покійний уже, на жаль, пісняр Андрій Панчишин, мужнів своїм чудовим неперевершеним пісенним талантом Василь Жданкін. Мені поталанило бути серед них зовсім поруч, знати їх особисто, товаришувати і навіть брати участь в одному з творчих проектів: Вертеп на сцені естрадного театру " Не журись" 1989 року, де я несподівано для себе зіграла Рахиль під чудовий супровід колядки " Не плач, Рахиле", а в кінці дійства віншувала як колядничка текстом, записаним мною на археологічних розкопках давнього Крилоса, що неподалік від Галича:
[b][i]"Пчілка, худібка най вам ведеться.
най божа ласка дощиком ллється.
Плоди стократні, дай Бог збирати -
радуйся-радуй, Божая Мати!"[/i]
[/b]
Щоб ви відчули атмосферу Різдвяного Львова у часовороті кінця 80-их, скажу що ці Вертепні вистави мали 28 аншлагів, а на останній виставі юрба вибила двері Львівської філармонії і стояла в проходах, насолоджуючись дійством і зовсім не переживаючи за скоєне)))...
Хочу познайомити читачів сайту з ліричною-ностальгійною піснею про "Чортове колесо" Андрія Панчишина - як пам'ять про ті дорогі обличчя, яких уже з нами нема...
[color="#ff0000"][b] "ЧОРТОВЕ КОЛЕСО"[/b][/color]
[i]Слова і музика [b]Андрія Панчишина[/b][/i]
В парку культури і відпочинку
Крутиться колесо.
Без перестанку, без відпочинку
Крутиться колесо.
Двадцять копійок, більше не треба
Крутиться колесо.
І без зупинок їдеш на небо -
Крутиться колесо.
Люди ж маленькі, наче мурашки -
Крутиться колесо.
Автомашини - наші ігра́шки -
Крутиться колесо.
Наша дорога - замкнуте коло,
Крутиться колесо.
Спочатку в гору, потім додолу
Крутиться колесо.
Ми би хотіли ще раз злетіти -
Крутиться колесо,
Місце для інших треба звільнити -
Крутиться колесо.
Ми відпочили, йдемо додому,
Крутиться колесо,
А за плечима в небі пустому -
Крутиться колесо.
[i](1988-9 роки. Львів)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858631
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2019
[color="#ff0000"][i]Будучи студенткою філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, отримавши звання Шевченківського стипендіата за відмінне навчання, ректорат зробив мені подарунок - спільно зі студентами-богемістами скерував на практику до Оломоуського та Празького університету у Чехії. Нам тоді поталанило об'їхати старовинні міста і замки - Боузов, Брно, Братіславу, Аустерліц і Могилу Миру,а також величний Штернберґський замок ХІІІ століття, що в час Другої Світової став резиденцією Гімлера (на один день), а зараз там чудовий музей світової колекції годинників різних епох. На висоті цього замку я зустріла своє 20-ліття і група студентів-слов'ян вручила мені подарунок - блокнот з ручкою в дорогій різьбленій інкрустації з побажаннями щось там поетичне написати. Мій творчий шлях лише розпочинався. Я тоді була учасницею літ-студії при університеті "Франкова кузня" та літ-студії при Будинку Преси "Гроно". Моя перша публікація була ще попереду.
Зараз несподівано цей блокнот потрапив мені в руки при переїзді на нову хату. Я побачила там свої юначі тексти і вони мені здалися вартісними для публікації. Отож, з раннього... ненадрукованого...
[/i][/color]
[b]«ОЙ НЕ ХОДИ ГРИЦЮ…» [/b]
[b][i](над книгою у віршах «МАРУСЯ ЧУРАЙ»)[/i]
[/b]
[i]«Летить безумна пісня, - стережіться,
Бо жаль ваги не має – так, як смерть.»
(Леся Українка)[/i]
Жаль не має ваги.
Жаль не знає розваги і прощень.
Розійшлись береги…
Десь над гаєм сопілка озветься…
І тополі старі заколи́сають піснею осінь,
І стривожать моє наболіле від споминів серце.
Як давно це було,
Та з жалю все ще тьмариться розум.
Ген отам – за селом –
Заросли вже травою стежини.
Тільки пам’ять ще й досі
Від хати до хати розносить
Ту мелодію втрати,
Ту помсти мелодію дивну.
Божевілля! Мара!
Вгомонися нестримна уяво –
Вже і так той тягар, наче хрест,
Моє тіло поранив,
Вже і так між людьми
Йде про мене згорьована слава,
Вже і так на мені
Самоти лиш довічні кайдани…
…а сопілка голосить,
Знай, мотивом зболілого серця,
І ховається в осінь
Давніх весен мелодія пізня,
Ох шалена! З кайданів
Вона таки скоро прорветься –
І з жалю без ваги
Лунко гаєм покотиться пісня…
[i] моє 20-ліття
Штернберґський замок, Чехія.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855419
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2019
[color="#ff0000"][i]У далекому 1983 році вийшов костюмований фільм "Пізня любов" за мотивами драми Олександра Островського, у якому я вперше почула виконання прекрасного старовинного романсу [b]"НЕ УХОДИ"[/b]...
https://www.youtube.com/watch?v=7WYQx3unbII
Спливло багато часу, допоки якось мені трапилася хвиля настрою перекласти-переспівати його українською мовою (про мою зацікавленість романсовою культурою читачі сайту вже знають )))...). Переспів стався блискавично, на рівні імпровізації. Отож, віддаю його на прочитання разом з історією романтичного кохання автора тексту і музики поета-пісняря із збіднілого дворянського роду Миколи Володимировича Зубова до прекрасної. рідкісної вроди співачки циганських і класичних романсів Анастасії Вяльцевої.[/i][/color]
О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!
Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!
***
[b] Слова і музика Миколи Зубова, 1899 рік?
[/b]
«Не уходи, побудь со мною,
Здесь так отрадно, так светло,
Я поцелуями покрою
Уста, и очи, и чело.
Не уходи!Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Я так давно тебя люблю.
Своею страстью огневою
И обожгу, и утомлю.
Не уходи! Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Пылает страсть в моей груди.
Восторг любви нас ждёт с тобою,
Не уходи, не уходи!
Не уходи! Побудь со мной!»
«НЕ УХОДИ!» Один з найвідоміших старих романсів з такою ж романтичною історією, як і саме його зміст. До останнього часу вважалося, що автором слів романсу є Михайло Петрович Пойгін (відомостей про поета-романсиста дуже мало, зокрема, збереглося кілька його авторських текстів та є інформація, що він працював у банку). І тільки зовсім недавно історикам музики вдалося встановити, що і текст, і музику романсу написав один автор - російський композитор, поет-пісняр МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ ЗУБОВ (22.07 (03.08) .1867, Вологодська губ.Помер - (імовірно), Російська імперія -1908 рік (не раніше).
Народився в збіднілій дворянській родині зі старовинного вологодського роду. Ріс у музичній атмосфері, але професійної музичної освіти не отримав, так як сім'я жила в бідності. Працював канцеляристом в Санкт-Петербурзі. З 1892 по 1906 роки (приблизно встановлений період творчої діяльності) написав не менш 165 вокальних творів та фортепіанних мініатюр (серед них - вальси, баркароли, елегії, марші, мазурки). З 1906 року перестає писати музику. Остання інформація про Миколу Володимировича Зубова датується 1907-им роком. У цей час він служив у Канцелярії Управління Російського товариства Червоного Хреста у званні колезького секретаря. Про його подальшу долю нічого не відомо. Центральне місце в творчості Миколи Зубова займають романси. Найвідоміший серед них – «НЕ УХОДИ»/«О не іди, побудь зі мною» написаний в 1899 році (імовірно, не пізніше 1901 року) і присвячений його творчій музі - знаменитій виконавиці романсів, російських і циганських пісень Анастасії Дмитрівні Вяльцевій (1871 - 1913), в яку він був без взаємності закоханий. Вперше почувши Анастасію Вяльцеву в 1899 році, зачарований нею, Микола Володимирович Зубов з цього часу присвячує їй майже всі свої романси, які співачка з особливою душевністю виконувала.
[i]На фото: співачка романсів Анастасія Вяльцева[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853918
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2019
[color="#ff0000"][i]Я вже якось видруковувала на сайті свій вірш [b]"Над могилою "Прокаженої"[/b] (дуже мене схвилював у свій час чудовий фільм Єжи Гоффмана 1976 року за мотивами 12 книжок польської письменниці Ґелєни Мнішек за участю Лєшека Телєшинського та Ельжб'єти Старостецької).
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735368
Правда, набагато пізніше в часі я прочитала в перекладі всі 12 книг "Tręndowata" і зрозуміла, що фільм - це окремий твір мистецтва і змістовні акценти в ньому суттєво зміщені. Попри це, мене не перестає вражати добротність польської кінематографії, коли йдеться про їхні національні літературні надбання. Отож, у фільмі були використані співані тексти з Адама Міцкевича і я спробувала знайти їх в оригіналі та переспівати (не кажу перекласти, бо мій переклад - не дослівний, він лише вписується в ритміку Міцкевича. а відтак і співаного тексту).[/i][/color]
[b]ДО М*** (фрагмент) з Адама Міцкевича[/b]
Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.
Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.
На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.
[b] [i] «Na każdym miejscu i o każdej dobie,
Gdziem z tobą płakał, gdziem się z tobą bawił,
Wszędzie i zawsze będę ja przy tobie,
Bom wszędzie cząstkę mej duszy zostawił».[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853438
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2019
[color="#ff0000"][i] Сьогодні нашому старенькому котику Сивульці [b]17 років і 10 місяців[/b]. Чотири дні тому у нього був тяжкий приступ (давні проблеми з травленням), після якого він майже перестав їсти і різко схуд, п'є дуже мало - водичку, а рідке яєчко і молочко від вчора даємо піпеткою, бо зрозуміли, що повністю впав зі сил.
На сайті я вже писала про нього, коли святкували його[b] 17-річчя[/b].[/i]
[/color]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818395
Ми вже два місяці як переїхали, іде глибокий ремонт в іншому домі - і Сивулька, який тяжко пережив сам переїзд, почав по-тихеньку освоюватися на новому місці. Спокоєм і впевненістю дихають старий диван, фотель, ліжко, де спить доня Устя, годинник з боєм і старенька книжкова шафа, якій наші коти (Сивулька з кицею Ласочкою) неймовірно зраділи, коли вона стала в центрі кімнати і почала заповнюватися книжками.
Ми боремося за його життя - оточили його неймовірною ласкою, любов'ю, бо він - довголітній член нашої сім'ї, знав Устоньку ще 8-літнім дитям, знав покійну уже 7 рік маму, пережив кілька тривалих у часі ремонтів родинної хати. Пригадую дивний випадок, коли ми обклеїли кухню обоями і розширили її, розбивши стіну коридора. Сивулька ліг на дубову табуретку і просидів у новій кухні через цілу ніч, а потім вже не боявся її, вона була для нього вже "своя".
Сивулька - наш третій кіт, попередніх двох Лапчиків спіткала трагічна доля і вони загинули, Перший - у 9-місячному віці, другий - в рік і 9 місяців. Сивульку ми вже не випускали на вулицю, і тепер, коли на новій хаті маємо внутрішній двір практично увесь наш - Сивулька його не відчуває так, як молода Ласочка, яка годинами хоче бути на природі.
Зате Сивулька і доня Устя нерозлийводи, от і зараз він, слабо тримаючись на ногах і стогнучи при кожному намаганні самостійно попити воду, спить в її обіймах. Він пам'ятає її гру на скрипці в музичній школі і дуже любить класичну музику - фортепіанну та скрипкову.
Моє найбільше побажання йому сьогодні - ВИЖИТИ і ЗУСТРІТИ З НАМИ РІЗДВО, бо він дуже любить присутність ялинки у хаті, її запах і новорічну метушню.
[color="#ff0000"][b]ЛЮБІМО ТВАРИН, ВОНИ НАШІ НЕЗРАДЛИВІ ДРУЗІ - ТАК ЗРАДіТИ ПРИХОДУ ДОДОМУ СВОЇХ ДОМОЧАДЦІВ МОЖЕ ТІЛЬКИ ДОМАШНЯ ТВАРИНА!!![/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852129
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.10.2019
[color="#ff0000"][i]Вчора я святкувала свій черговий неювілейний))) День народження - святкувала тихо-мирно в колі найрідніших мені людей, в колі своєї сім'ї. Думки і емоції були різні - від ностальгійних сліз на початку дня під улюблені пісні Вакарчука і до погідного стану настрою під кінець. Завершився день переглядом - вкотре! - одного з улюблених фільмів "Легка поведінка".[/i][/color]
…І так мені хотілося б сказати,
Що ще далека відстань до розплати,
Що щастям упиваюся щодня,
Хоча бреду і справді навмання
Між берегів любові й нелюбові…
Аби лиш вдома всі були здорові,
А решта все - безмовна суєта,
То й не вартує нашої уваги…
Волію мати стільки я наснаги,
Аби свій келих виповнить ущерть…
А там – на обрії дороги й бездоріжжя,
Біля самого ирію підніжжя,
Там де живе безвічна краля –смерть,
Ми побуваєм рано, а чи пізно,
І наш годинник відбиває, звісно,
Хвилини й миті кра́сного життя…
Отож, допоки ми живі й здорові
І повен келих божої любові –
Співаймо гімн життю, цінуймо ближніх
І ті дари, що послані з вовишніх –
бо в тих хвилин немає вороття,
і миті не повернуть нас, колишніх…
Співаю славу всіх земних і грішних,
Що іскру Прометея зберегли…
Ми тут були – ми вірили й любили,
Ми у душі багаття запалили –
…і сповнили… допили… допливли…
[color="#ff0000"][i]4 вересня 2019 собі на День народження
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847211
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2019
Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…
Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2019
[color="#ff0000"][i]Чи ви малювали коли-небудь словами, чи займалися [b]каліграмами[/b] - я спробувала - дуже цікаво...[/i][/color]
Мені часто сниться, що я метелик, мені Світе весняного оновлення, вій проти
що сів на ріг закоханого було сонця, лопочи мільярдами
носорога, тепло крилець -
я бачив себе і радісно нехай юна тривога
в його здивованому оці, тріпотіти не полишає закоханих ніколи…
в промінчиках його веселкових легенькими Очі, сповнені жаги, любові і смутку -
зіниць крильцями
назустріч
вітру
[color="#ff0000"][b]ПОЛУМ'ЯНІ
СЛЬОЗИ
ДАЛІ[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2019
[color="#ff0000"][b]Видавництво "СПОЛОМ", 2019.[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Щойно у видавництві "СПОЛОМ" у Львові побачили світ сигнальні примірники мого альбому "СТЕЖКАМИ "ЖИВОПИСНОЇ УКРАЇНИ" ТАРАСА ШЕВЧЕНКА". Окрім цього видання окремі статті циклу були видрукувані і далі друкуються у часописі "Дзвін" та у науковому "ВІСНИКУ Львівського Музею Історії Релігії". До слова, мій 32-літній науковий шлях як співробітника Львівського музею історії релігії і 22-літній стаж як зав.відділу Інституту релігієзнавства - філії музею несподівано завершився обірваною атестацією в п'ятницю 3 травня 2019, бо, як виявилося зі слів Директорової Інституту, пані Омельчук М.М. "Вона Інституту не потрібна" і Директор музею, Малиць Орест Григорович, їй не перечив, а навпаки намагався підтримати. Отож, я прощаюся з музейним середовищем саме виходом у світ цього видання, яке директор музею охрестив "позаплановим" і музею нецікавим.
Оскільки на моїй сторінці Клубу Поезїї є окремий розділ циклу під однойменною назвою, де видрукувані всі 9 статей, а також нещодавня публікація "До 205-ліття Великого Кобзаря", то завершую цю тему довідкою про Шевченків АЛЬБОМ "ЖИВОПИСНА УКРАЇНА"[/i][/color]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828383
[color="#ff0000"][b]Альбом «Живописна Україна», «Мальовнича Україна» («Живописная Украина» у Шевченка)[/b][/color] – серія малюнків Тараса Григоровича Шевченка, виконаних у техніці офорту в 1844 році. Шевченко-художник прагнув видавати по 12 естампів щороку, але через матеріальну скруту цей грандіозний задум реалізувати не вдалося. Замість того, було видано лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів:[b] [color="#ff0000"]«У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».[/b] [/color]
Задум видання серії офортів, що оспівують красу України виник у Тараса Шевченка в 1843 році під час його Першої подорожі Батьківщиною, про що свідчать його малюнки та замальовки, зроблені під час цієї поїздки. Рішення автора виконати задуману серію саме в офорті було для його часу сміливим і новим, так як в Імператорській академії мистецтв, де в цей час панувала класична різцева гравюра, офортом практично ніхто не займався.
Повернувшись до Петербурга в березні 1844, Шевченко почав працювати над підготовкою до видання альбому [b]«Живописной Украины»[/b]. Митець прагнув оформити свої твори як художнє періодичне видання про історичне минуле, народний побут, звичаї і фольклор, природу й історичні пам'ятники України. Над цією серією він продовжував роботу упродовж всього 1844 року і далі – у 1845 році. Шевченко сам працює над виготовленням гравюр, в процесі роботи освоюючи складну техніку.
З початком роботи над виданням, Тарас Шевченко одночасно звертається листовно до різних осіб з проханням допомогти йому розповсюдити [b]«Живописну Україну».[/b] В листі від 1 жовтня 1844, адресованому чернігівському цивільному губернатору П. І. Гессе, він пояснює мету задуманого видання:[color="#ff0000"][b][i]«Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле – и то бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекрасных полях. Что же нам сказать ее детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я как член ее великого семейства служу ей ежели не на существенную пользу, то по крайней мере на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина».[/i][/color][/b]
Тарасу Григоровичу довелося займатися цією новою для себе роботою майже самостійно. Матеріалу, привезеного з України, Шевченку вистачало, треба було тільки вибрати сюжети, які відповідають задуманій ним програмі. В листі до Осипа Бодянського від 6-7 травня 1844 він повідомляє:[i] «Три естампи уже готові – [b]"Печерська Київська криниця"[/b], [b]"Судня в селі рада"[/b] і [b]"Дари Богданові і українському народові"».[/i][/b]
Три інші офорти – [b]«Видубецький монастир», «Старости» [/b]та [b]«Казку» [/b]Шевченко мав закінчити в серпні: [i]«…ще три будуть готові у августі»[/i] (Лист до О. М. Бодянського від 29 червня 1844 р.). Проте в серпні 1844 року Шевченко зміг закінчити лише офорт [b]«Казка»[/b], про що свідчить опублікована в газеті «Северная пчела» об’ява від 24 серпня 1844. Щоб остаточно закінчити роботу над виданням, в цьому ж місяці Шевченко звернувся до Товариства заохочування художників з проханням надати йому грошову допомогу:[color="#ff0000"][b][i]«…беру смелость просить о помощи в предпринятом мною деле. И почту себя счастливым, ежели общество благоволит мне дать возможность от[п]ечатать первые два выпуска, состоящие из 6-ти эстампов, в количестве 600-т экземпляров, и соизволит принять от меня 100 или более экземпляров моего издания».[/i][/b][/color]
Товариство заохочування художників надало Шевченкові допомогу в сумі 300 карбованців. Як свідчить лист Шевченка до Я. Г. Кухаренка, всі шість офортів вийшли з друку в кінці листопада 1844 року:«На тім тижні вийде 6-ть картин…» (Лист до Кухаренка від 26 листопада 1844 р.).
На підставі цього листа і визначено остаточну дату виходу в світ художнього альбому «Живописної України». У 1845 році повинен був вийти другий випуск із цієї серії. Задум Тараса Шевченка з ентузіазмом підтримали його однодумці. Ідею випуску видання, а згодом і його поширення, гаряче підтримала княжна Варвара Рєпніна, дочка колишнього генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського:[i] «... одержавши Вашого листа, я часто молилася за Вас або, краще сказати, за успіх Вашого діла»[/i]. Але для успішного здійснення свого грандіозного проекту Тарасу Г ригоровичу знадобилася допомога (особливо, матеріальна) і взагалі всіляке сприяння офіційних осіб і установ. Княжна Варвара Рєпніна провела підписку на «Мальовничу Україну» з допомогою друзів Шевченка та за сприяння офіційних осіб. Так, 6 вересня вийшов рапорт з повідомленням про організацію передплати на це видання.
20 жовтня 1844 року на ім'я харківського генерал-губернатора надходить повідомлення виконуючого обов'язки предводителя дворянства Полтавського повіту про вжиті заходи щодо поширення видання. Цим же днем датовано лист чернігівського губернського предводителя дворянства В. М. Ладомирского чернігівському, полтавському і харківському генерал-губернатору М. А. Долгорукову з повідомленням про підписку на естампи «Мальовнича Україна»:
[color="#ff0000"][i]« Ваше сиятельство милостивый государь
князь Николай Андреевич!
Отношение вашего сиятельства я сообщил г.г. уездным предводителям дворянства для приглашения г.г. дворян к подписке на периодическое издание г[осподина] Шевченка под названием: «Живописная Украина», и просил их подписку на это издание, препроводить прямо от себя в канцелярию вашего сіятельства».
[/i][/color]
Це була відповідь на вже згадуваний лист М. А. Долгорукова (вересень 1844) з проханням про поширення передплати на «Мальовничої України» серед дворян. А незабаром, 3 листопада, в канцелярію генерал-губернатора М. А. Долгорукова звернувся харківський цивільний губернатор С. Н. Муханов з проханням надіслати йому естампи Т.Г. Шевченка.
Наприкінці листопада 1844 вийшов друком повністю весь альбом офортів під назвою «Живописна Україна». До автора продовжували надходити неофіційні та офіційні замовлення на це видання. Так, у листі від 13 грудня 1844 княжна Рєпніна просить вислати їй "на перший випадок хоча б 100 примірників «Живописної України»".
У 1845 році, вдруге подорожуючи Україною, Тарас Шевченко запланував продовжити видання і підготувати до друку другий випуск «Живописної України», але через брак грошей мав припинити цю справу. Перший випуск не приніс йому очікуваних коштів на запланований ним викуп з кріпацтва родичів Шевченка.
[color="#ff0000"][b][i]"...Хочу рисовать нашу Украину (...)
Я нарисую ее в трех книгах, а в первой будут виды, то по красоте своей, или по истории заметны, а во второй настоящий человеческий быт, а втретьей историю"
ТАРАС ШЕВЧЕНКО ( з листа другу)
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834563
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 05.05.2019
Ми –[color="#ff0000"]первородні люди, АДАМ і ЄВА,[/color] на благо сотворені Богом,
посеред [color="#ff0000"]Саду райського [/color]з дивовижними створіннями поруч,
живимось озону земного ефірними кульками,
що розквітають віялами павичів солодоустих,
плодимо Дерево Роду людського [i]на гіллях вічнозелених[/i]…
Раси людства [color="#ff0000"]у божім Саду[/color] – білі, чорні і жовті,
з мушель велетенських риб на сушу спроваджені –
групи етносів давніх і нових, з планет паралельних прибулі,
з космічних сталевих квіток розливають нектари…
…Множиться, наче зерня з оголених тіл проростає [color="#ff0000"]Гріх Первородний[/color],
копошиться в [color="#ff0000"]Саду тих земних насолод[/color] [i]Океан велелюдний[/i],
де ж це, де в океані спокус благодатний куток віднайдеться,
що надію на вічну у часі тривалість життя закарбує?…
Глум розпусти, жадібність, лукавство, цинізм, себелюбність –
це [color="#ff0000"]ХИМЕРИ, ЩО МНОЖАТЬСЯ,[/color] [i]Сад насолод пожирають[/i] –
мушлі чорних перлин, розкотіться по Всесвіту грізно,
наче дивне намисто, що Бог загубив ненароком,
[color="#ff0000"]коли Єву, від щастя в раменах Адама, зімлілу
він побачив Всевидящим Оком в оточенні Змія[/color]…
[i]На фото: полотно Ієроніма Босха "САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД",1500-1510.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834197
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 02.05.2019
[color="#ff0000"][i]Вітаючи усю громаду Клубу Поезії з Великодніми святами, хочу запропонувати рецензію своєї доні - Устини - на виставу "ІСУС, СИН БОГА ЖИВОГО", що йде у Львівському академічному національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької з 1994 року, себто 25-ий рік поспіль[/i].[/color]
[b]Устина Вовк[/b]
[b]Вистава-містерія за Чотириєвангелієм
«ІСУС, СИН БОГА ЖИВОГО» на сцені "заньківчан".
[i](автор – Василь Босович, режисер-постановник – н.а. України Федір Стригун)[/i][/b]
У Театрі імені Марії Заньковецької, як і в інших театрах Львова, є улюблені довголітні вистави – вистава Василя Босовича «Ісус, Син Бога Живого» саме належить до таких вистав, вона улюблена для глядачів, які приходять дивитися її цілими сім’ями неодноразово, вона дорога і самим акторам, які граючи цю ілюстрацію Нового Завіту Біблії, щоразу переживають особливе духовне потрясіння, що для акторської професії притаманне як в ніякій іншій з творчих професій. Скажімо, артистка Тетяна Павелко, що вже багато років виходить у цій виставі в образі Матері Марії, говорила якось, що кожен раз перед виставою у неї піднімається тиск, а перший виконавець ролі Ісуса – теперішній артист Київського Національного драматичного театру ім. І.Франка, з.а. України Тарас Жирко, кожен раз перед виставою усамітнювався, аби ніякі світські чинники та галас не відволікали його від стану душевного спокою і самозаглиблення. Така роль (і якщо хочете знати місія!), яка дісталася йому за принципом майже кінематографічного ефекту зовнішності, а в теперішньому часі – з.а. України Андрію Сніцарчуку – трапляється раз на життя.
Вистава [b]«Ісус, Син Бога Живого»[/b] Василя Босовича іде у Театрі ім. Марії Заньковецької вже 25 років, її було зіграно понад 200 разів (в ювілейній виставі у 2014 році роль Ісуса виконував Тарас Жирко), прем’єра її відбулася у травні далекого 1994 року. Про неї я чула ще від своїй батьків, які розповідали про це неймовірне видовище, коли Львів переживав цю виставу як нове театральне дійство під Великодні свята. Так і пішла традиція показувати цей матеріал, цю містерію, саме під свято Пасхи. І кожен раз, коли грається сюжетна колізія Ісуса Христа, Сина Божого, у колі простих людей, де багато підлості, невірства і найчорнішої зради, стає моторошно від ілюстрації тортур Назаретянина з наказу Понтія Пилата, бо на очах занімілої глядацької зали постає закривавлена постать Вчителя, у якого дрижить кожен м’яз на тілі. А сцена страти Ісуса на Хресті – кульмінація драматичної оповіді, перетворює сцену театру в Часі і Просторі на Гору Голгофу, що знаходилася за міськими стінами Єрусалима.
Батьки розповідали і про давній склад акторів, задіяних у цій виставі понад двадцять років тому, яких уже немає серед нас – тоді виходив у ролі законовчителя Никодима н.а. України Олександр Гринько, у ролі Каяфи первосвященика – н.а. України Олександр Гай та інші. У ролі Спокусника з’являвся на очі глядачів тоді ще молодий, тепер уже актор старшого покоління – н.а. України Євген Федорченко, на зміну йому наше, теперішнє покоління глядачів, бачить в образі Спокусника Олеся Федорченка, що і манерою гри, і тембром голосу дуже нагадує батька. Понад двадцять років тому Богоматір Марію грала н.а. України Таїсія Литвиненко, в цій ролі вона завжди була м’яка і, по-материнському, чуйна. З давнього складу акторів до сьогодні виходять на сцену: Іродіада – з.а. Украни Ірина Швайківська, з.а. України Людмила Нікончук і їх донька Соломія – з.а. України Альбіна Сотникова (минулоріч на Великдень грав Ірода н.а. України Петро Бенюк, на жаль, уже покійний). Хочеться бачити в ролі юної Соломії когось із молодого складу заньківчан, бо кого-кого, а дівчат – вродливих, талановитих і гарно танцюючих у театрі предостатньо! Незмінним виконавцем ролі Пилата, прокуратора Юдеї, залишився н.а. України – Богдан Козак. І старе, і нове покоління глядачів не уявляють цього персонажа в іншому прочитанні.
А от н.а. України Григорій Шумейко, що у старому складі виходив в образі брата Ісуса – Якова (кілька років тому я бачила його в цій ролі – в ній він блискучий, по-братньому добрий, і дотепний!), тепер вже виходить у ролі Ірода і, як на мене, програє Іроду – Петру Бенюку, занадто вже він патетично-гротескний.
З пам’ятних масових сцен вистави – це весілля в Каннах, де на сцену у танці виходить весь акторський склад театру від старого до малого; це сцена «Нагірної проповіді» та «Тайної Вечері» перед Тортурами і … вже згадувана цена Страти.
Усі дванадцять Апостолів у виконанні заньківчан – характерні і виразні, особливо запам’ятовуються: Симон Петро – н.а. України Степан Глова, Нафанаїл – з.а.України Ігор Гаврилів, Яків Заведеїв – н.а. України Ярослав Мука, Матвій – Роман Біль. Відчувається ансамблевість у колі акторів - «Апостолів». Коли вони співають на березі моря у залі стає тихо-тихо, глядачі з насолодою вслухаються в мотив пісні.
Не можна в цій виставі обминути сценографію і костюми давньої Палестини (художник-постановник – народний художник України Мирон Кипріян), це ж за жанром історична містерія за Чотириєвангелієм, тому у цій виставі особливо прискіпливо глядачі споглядають всі дрібниці – від скелястих рельєфів, що перетворюються на образи-символи Скрижалів; до семисвічника «менори» на раді священослужителів Синедріону, що голосують за страту Ісуса, задмухуючи свічки в свічнику.
Вистава вражаюча. Вона нікого не залишає байдужим. Особливо хвилює музичне оформлення, зокрема, музична тема Ісуса Христа.
Такі вистави мають довгу і непересічну сценічну біографію, бо історично-духовний матеріал, на якій побудований сюжет драми Василя Босовича, не втрачає своєї актуальності ні в Часі, ні в Просторі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2019
Серце обливається слізьми, дивлячись як горить Нотр-Дам...
[b]Ірина Вовк. NOTRE DAME DE PARIS
[/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731187
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832872
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.04.2019
[color="#ff0000"](З циклу радіопрограм[b] "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка[/b] на радіо "Воскресіння")[/color]
У 1843 році разом зі своїм другом Євгеном Гребінкою Тарас Шевченко приїхав із Петербурга на Яготинщину. З родиною Закревських, якій на той час належали навколишні села, молодий поет познайомився саме завдяки Євгену Гребінці на балу у старої поміщиці Тетяни Волховської у сусідньому Драбівському повіті (сьогодні – Черкаська область). Після знайомства Тарас Шевченко став частим гостем у маєтках братів Платона, Михайла та Віктора Закревських у селах Березова Рудка та Лемешівка.
Село Березова Рудка засноване в 1717 році гетьманом України Іваном Скоропадським, воно з 1752 року стало родовим помістям династії Закревських. До наших днів тут збереглося рукотворне диво – палацово-парковий комплекс садиби Закревських та одна з трьох європейських пірамід. Тут у 1843-1846 роках 5 разів перебував Т.Г. Шевченко.
На той час Закревські уже були знайомі із творчістю молодого талановитого поета. Його «Кобзаря» привіз сюди ще один їхній спільний друг – граф Яків де Бальмен. Тож коли Тарас Григорович прибув влітку, а саме 29 червня 1843 року до Березової Рудки у маєток старшого брата Платона Закревського, там його радісно і весело зустріла уся родина. Гостював Шевченко у Закревських два тижні. За цей час він дуже зблизився із молодою вродливою дружиною старого Платона Закревського – Ганною. Небайдужий до неї, Шевченко написав її портрет (15-24 грудня 1843 року) та уже згодом, через 5 років по зустрічі, на засланні, присвятив два вірші:[b] «Г. З.» [/b][b](«Немає гірше, як в неволі...»), «Якби зустрілися ми знову».[/b] Талановитий художник також намалював портрети Платона Закревського та їхніх дітей, Гната та Ольги.
Про[b] Ганну Іванівну Закревську (1822-1857)[/b] знаємо небагато, що походила вона зі старовинного козацького роду (дівоче прізвище Заславська).У сімнадцятирічному віці одружилася з полковником у відставці, поміщиком, співвласником помістя Березова Рудка – Платоном Закревським. Померла у віці 35 років.
Надалі Тарас Шевченко неодноразово бував у Закревських. З натяків у спогадах О.Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав "Ганну вродливу" (так Шевченко назвав її в листі до свого друга, брата Платона Закревського - Віктора). Під час першої зустрічі на балу у поміщиці Тетяни Волховської в її родовому маєтку села Мойсівка, він не відходив від неї протягом усього балу, а прощаючись, відірвав на пам'ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську проніс Тарас Григорович через усе життя. На думку деяких дослідників Шевченко присвятив Закревській і [b]поему "Сліпий"[/b]. Після повернення із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в 1859 р., поет глибоко сумував через передчасну смерть справді красивої жінки – Ганни Закревської.
[color="#ff0000"][i]Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може, потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселее та молодеє
Колишнє лихонько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми – водою розлилось,
Колишнєє святеє диво![/i][/color]
[Друга половина 1848р, Кос-Арал]
[i]«Славна молодичка, і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне…»,[/i] - писав про Ганну Іванівну Закревську у листі до Віктора Закревського Тарас Шевченко. А в поезії закохано згадував очі пані Ганни:
[color="#ff0000"][i]«"...А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними-голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?»
[/i][/color]
На портреті чоловіка Ганни Закревської, Платона Олексійович(1801-1882) виразно простежується особливість творчого методу Шевченка-художника: чітке моделювання обличчя, не позбавленого сили та енергії, зосереджений і заглиблений у себе погляд, сіро-темна колірна гама – все це створює злегка суворий і внутрішньо напружений образ сильної особистості. Шевченко не зумів подолати дещо прохолодно-стримане власне ставлення до особи портретованого.
Тоді у щасливому1843 році під час першого знайомства з Закревськими, коли Шевченко побував у їхніх маєтках у селах Березова Рудка та Лемешівка, поету стало зрозуміло, що Платон Закревський має риси типового кріпосника. Крім чималої земельної власності, у нього була велика цукроварня; він нещадно визискував кріпаків на бурякових плантаціях. За спогадами селян, Закревський особисто брав участь в екзекуціях на стайні.
У доносі, поданому 1848 р. на Тараса Шевченка і його оточення,
Петро Селецький окремо виділив брата Платона – Михайла. Йому інкримінувалося те, що він носить бороду, на кожному кроці виявляє свої демократичні думки й проголосив у маєтку Вольховської на обіді 15 квітня тост: «Хай живе Французька республіка!» .
Найцікавішою постаттю серед трьох братів був Віктор Закревський — наймолодший у сім’ї, ротмістр у відставці, людина демократичних поглядів. У родині його називали «enfantterrible». Коли вийшов у світ «Кобзар» Шевченка, Віктор відразу захопився його полум’яною поезією .
Збереглися перекази селян-колгоспників с Березова Рудка, записані до війни М. Шагінян:[i] «Віктора брати Платон і Михайло не любили за те, що він добре поводився й стояв за людей. Коли Тарас Григорович приїжджав до Віктора на запросини, вони були в повній згоді... Шевченко поважав його за дотепні жарти та прогресивні демократично-революційні погляди. Віктор мав невеликий одноповерховий будинок, під липою стояла альтанка, землю він віддавав селянам на гурти, сам не господарював, збіжжя не сіяв, але вишневий садок мав. Жив в економії цілий рік». А місцева жителька Н. Різва, яка п’ятнадцять років служила в онуки Ганни — Марії Григорівни Закревської, котру любив О. М. Горький і якій присвятив «Клима Самгина», — доповнює цю розповідь цікавою подробицею: «Віктор усе життя прожив у цивільному шлюбі з простою селянкою».[/i]
Тож удруге по знайомстві, в 1844 році, Шевченко прийняв запрошення і прибув у с. Лемешівку до Віктора Закревського на день народження. Будинок у Віктора був невеликий, тож гостей розмістили поруч – у вишневому саду. Тут Тарас Григорович знову зустрівся із Ганною Закревською, прогулювався з нею вишневим садом, каштановою алеєю понад ставом, слухав із її вуст свої вірші.
У Березову Рудку Тарас Шевченко приїздив до арешту ще кілька разів – у 1845 та 1846 роках.
Знаменитий [b]«Садок вишневий коло хати»[/b] буде написаний Шевченком набагато пізніше, уже перебуваючи під слідством «в казематі»1847 року, як рефлексія-спогад за мальовничими місцями маєтку у Лемешівці і дорогими серцю людьми.
[color="#ff0000"][b] [i]«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Донька вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих»[/b].[/i][/color]
[i] [Між 19 і 30 травня 1847, Санкт-Петербург]
[/i]
По знайомстві з Закревськими з Березової Рудки Тарас Григорович, очевидно, поїхав у с. Линовиця (між Прилуками й Пирятином), у маєток Петра де Бальмена, сини якого були офіцерами й під час відпустки приїжджали до батька. Особливо цікавою постаттю був один із синів, старший – Яків де Бальмен, художник-аматор. Він дуже любив вірші Шевченка й пізніше разом із російським художником М. Башиловим ілюстрував рукописну збірку поета, переписану латинкою для видання за кордоном («Wirszy T. Szewczenko»). Молодший брат його Сергій де Бальмен після арешту Шевченка разом із Закревськими проголосив тост за Французьку республіку. Всі вони 1848 р. були заарештовані, доставлені до Петербурга, допитані в III відділі, відпущені, але під нагляд поліції.
Трьома роками раніше – у 1845 році – знову ж таки в Лемешівці, у маєтку Віктора Закревського, Шевченка застала трагічна звістка про загибель на війні проти черкес Якова де Бальмена. Саме тоді він написав перші рядки поеми «Кавказ», присвятивши її своєму незабутньому другові: [i]«Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, и плачуся и день, и нощь, о побиенных…» [/i](Иеремии, глава 9, стих – епіграф до поеми «Кавказ ).
Нині маєток Віктора Закревського у Лемешівці – це напівзруйнована будівля, що потребує реконструкції. Проте допомоги на цю доброчинну справу ні держава, ні місцева влада не виділяє. Отож доводиться людям все робити своїми руками та власним коштом: вже полагодили стіни та підлогу у кількох кімнатах колишнього маєтку Віктора Закревського, зібрали у односельчан та сусідів старовинні знаряддя праці – планують облаштувати та колись відкрити тут музей історії села Лемешівка.
А в 2014 році до 200-ліття Тараса Шевченка тут, поруч із будинком, на пустирищі, було закладено новий вишневий сад – на спогад про той давній, що колись надихнув Шевченка. Силами релігійних громад було висаджено понад 200 дерев!
[i]Рік написання статті 2014 - до 200-ліття Тараса Шевченка. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828385
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 09.03.2019
[color="#ff0000"]Дорогі члени Клубу Поезії, зустрічаючи [b]205-ліття Шевченка[/b], хочу відіслати Вас переглянути цикл моїх нарисів [b]"Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b], видрукуваних слідами радіопрограм на Львівському радіо "Воскресіння", створених до 200-ліття Тараса Шевченка у 2013-2014 роках (див. цикли авторської сторінки).[/color]
[b]"У рідній Кирилівці"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782846
[b]"Стоїть в селі Суботове"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781272
[b]"Мотронин монастир"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781494
[b]"Слідами Шевченкового "Іржавця": Січова Покрова"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781727
[b]"Межигірський Спас та Видубецький монастир"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781949
[b]"Густинський монастир"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782312
[b]"Шевченко в маєтку Рєпніних"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782134
[b]"Шевченко на Західній Україні: Почаївська Лавра"[/b]
www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=782573
[color="#ff0000"]У 2015 році Львівське радіо "Воскресіння" розформували і перенесли до Києва, так що з моїх програм у тезі авторів радіо залишились тільки дві [b]"Густинський монастир"[/b] і[b] "У рідній Кирилівці"[/b].
Щойно у Львівському видавництві "СПОЛОМ" закінчили макетувати окреме видання-[b][i]альбом "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/i][/b], ідея макетування належить співробітниці видавництва Галині Хомуляк. Видання матиме 155 сторінок і повний колір. Меценатів нема, єдиним меценатом стануть авторські кошти)).
[/color]
[color="#ff0000"]У вінок Кобзареві були написані мною раніше поезії, які і зараз не втратили актуальності:
[b]"Роковини Тараса: дзвонять дзвони"[/b][/color]
www.poetryclub.com.ua/goto.php?id=781030&go=next
[color="#ff0000"][b]"Слово про Долю і Волю"[/b]
[/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744444
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828383
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 09.03.2019
[i]В цей день народилася моя донечка - [color="#ff0000"][b]Устонька-Златоустонька)[/b] [/color]26 років тому. З 3 років і 7 місяців почала топцяти гаївочки і виводити старосвітські коляди (та інші календарно-обрядові пісні) у фольклорному ансамблі "Джерельце" при Львівському Будинку вчителя. А в 4 рочки, у 1997 році пережила незабутні хвилини дитячого щастя, коли в церкві Стрітення відбувалося храмове свято і настоятель церкви о. Володимир оголосив на всю церкву про іменинницю. Вся церква багатоголосо гримнула співом "МНОГАЯ ЛІТА". З того року кілька років підряд ми приходили на обряд Стрітення в церкву Стрітення і кожен рік слухали зі сльозами на очах і комом в горлі "многая літа". А після Служби діти виходили на подвір'я перед церквою - ставили в центрі опудало Зими-Марени, підпалювали його, ставали в коло і співали прощальні коляди та водили перші весняні хороводи, прикликаючи Весну. А ще пригощали всіх присутніх хлібними "жайворонками". Скільки було галасу, щасливого захвату, сміху, незабутніх дитячих вражень.
Пройшли роки. Настоятеля церкви о. Володимира за неканонічне "вільнодумство" перевели на окраїну Львова в іншу церкву. Свята припинилися.
Цьогоріч я звернулася з проханням до старенької, але незмінної керівнички "Джерельця" - Світлани Костянтинівни Стефан, відродити свято. І що б ви думали, жоден настоятель центральних церков Львова не дав дозволу на "нехристиянський" обряд Стрітення... ЖОДЕН! Ані Шевченківський гай (боячись живого вогню), ані управлінські культурні владні структури.
Закінчилося тим, що самі батьки повезли діточок 4-6 років на площу перед торговим центром на окраїні Львова, де нема храмів, а тільки новітні забудови і багато людей довкола, аби показати незнищенність народних традицій.
Це пишу з комом сліз у горлі - але вже не від радості, а від великого суму.
[/i]
Як би там не було - обряд СТРІТЕННЯ відбувся. (І доня моя святкує свій черговий "стрітеньський" день народження!)
Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей [color="#ff0000"][b]«СТРІ́ТЕННЯМ»[/b][/color] зоветься…
Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:
День цей зветься[color="#ff0000"][b] «ЗИМОБОРОМ».[/b][/color]
А Весна запалить свічку,
У водиці вмиє личко,
Громом вдарить по сестриці –
День цей звуть іще[color="#ff0000"] [b]«ГРОМНИ́ЦІ».[/b][/color]
– Помагай-Біг, люба сестро,
Людям я тепло принесла.
Жде земелька сонця й цвіту –
Твій щербатий горщик збито!
А Зима лютує трішки,
Щипле щічки, студить ніжки…
Сила Божа нам поможе:
Ве́сна Зиму переможе!
[i]15 лютого 1997 року - Злотим Устонькам 4 роки[/i]
На фото: [i][color="#ff0000"]Стрітення [/color]біля церкви Стрітення фольклорного ансамблю "Джерельце"(Львів,1997), на передньому плані перша зліва - доня у "плетеній" хустці, а в юрбі батьків є і мама (хто здогадається!).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825589
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 15.02.2019
[color="#ff0000"]От і прийшли в Україну [b][i]"три празники в гості"[/i][/b]... Ще не кінець Коляді... Вона звучатиме в українських містах та селах до Стрітення (до 15 лютого), коли будуть палити опудало Зими-Марени і водитимуть довкола вогню перші весняні гаївки.
А зараз, по Водосвятті, хочу нагадати цікавим, що на моїх сторіночках є опис і цього обряду - [b]"Другий Святвечір або ГОЛОДНА КУТЯ"[/b]:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772015
Проводжаючи Водохреща дівочими щедрівками та віншівками, скажу, засіваючи поетичну сторінку і своє дар-слово:
[b][i]"Та й вроди, Боже, пшеницю
і всяку пашницю,
у полі - ядро,
у домі - добро;
у полі - колосок,
у домі - пиріжок;
у стодолі - телицю,
у домі - дітей копицю!
(Хлопчака - до бунчука
і дівку - відданицю)..."
[/i][/b]
Дай, Боже!...[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822073
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 20.01.2019
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники під вікнами хати[/b]:
[/color]
[i]"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.
А вибирався він з гір по дівку,
він з гір по дівку, та й по вірмінку.
Вона до його переказала,
пане Василю, не труди коней...[/i]
[i]На Дай-Боже!.."[/i]
[color="#ff0000"]ЩЕДРУВАННЯ[/color]: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
пане Господарю,
прийшли ми до тебе орати:
дві синиці в колісниці,
два ведмеді упереді,
дві курці в ярмурці!
-Щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на цей вечір,
дай, Боже!
[color="#ff0000"]ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:[/color]
-А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
-...підмітає сургучі - від порога до печі...
- ...розливає воду на злую погоду...
- Василь уставай, Боже помагай!..
[color="#ff0000"][b]Щедрівка[/b][/color]:[i]"Ой вчора-вчора із вечора
пасла Меланка два качура.
Ой пасучи, загубила -
А шукаючи, заблудила.
Приблудилася в чистеє поле
А там Василько плужком оре.
Гей, оре-оре, жито сіє,
а за ним жито зеленіє.
Гей, оре-оре, поганяє,
Догори личком спочиває.
Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.
Ой, Черчику-Васильчику,
Посію Тебе в городчику.
Буду я Тебе шанувати,
По тричі на день поливати.
Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.
Ще й до церковці виряжати,
та й "Василе́чком" величати.
Ой, Черчику-Васильчику,
Не гони кури по хлівчику.
Бо мої кури дорогії -
все по чотири золотії.
Ой, Черчику-Васильчику,
Не сідай скраю на припічку.
Або ж мені горшка збавиш,
Або ж собі жупан спалиш.
А сядь собі на лавочці,
Коло своєї Меланочки.
Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила, пила.
На камені ноги мила, мила,
Срібний перстенець упустила.
Срібний перстенець достягала,
Тонкий хвартушок замочала.
Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартуx тонесенький.
Повій, вітре, сюди-туди,
Висуши хвартуx межи люде!
Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартуx, як мак, як мак.
Повій, вітре, зо всіx сторон,
Щоби Меланці не був сором.
Щоби матінка не пізнала,
Щоби із хати не прогнала.
Наша Меланка малесенька,
Як конопелька тонесенька.
Наша Меланка неробоча -
На ній сорочка парубоча.
Наша Меланка не сама xодить,
Нашу Меланку парубки водять.
Наша Меланка током-током,
За нею хлопці скоком-скоком.
Наша Меланка украдена,
В Далекі Краї заведена.
Ні стежечки, ні доріжечки, -
Пішов би я до воріжечки.
Най ми ворожка відгадає,
Де Меланка пропадає.
А вороженька заxорувала,
Мені правдоньки не сказала.
Ой, Господар-Господарочку,
пусти у хату Меланочку.
Неxай Меланка погуляє,
Як тая рибка по Дунаю...
Як щука-риба з окуньцями
Наша Меланка з молодцями!
На Дай-Боже...
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники:[/b][/color] - Ой Васильку, Василечку,
чи любиш нашу Меланочку?
[color="#ff0000"]ВАСИЛЬ:[/color] - Як ми Меланку не любити,
коли ж не здужає робити...
У Господаря - по сто кіп,
а у Меланки - один стіп...
Дай,Боже...[/i]
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники-посівальники[/b]:[/color] - Сієм-сієм, посіваєм,
з Новим Роком вас вітаєм -
коноплі під стелю, а льон по коліна,
щоб у вас, хрещених, голова не боліла...
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники:[/b] [/color]- Дай же Вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а за столом - ситтю...
Дай же Вам, Боже,
синів оженити.
дочок віддавати,
пива наварити,
і нам погуляти!
- З Щедрим вечором!
[color="#ff0000"]ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках[/color]:
- На здоров'я!
[color="#ff0000"]ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.
[/color]
[i]З фольклорних записів 1989,90,91 років.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821376
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 14.01.2019
[i]Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову Новонародженому Сонцю. А може, то промовляє словами одкровення чи молитви до нас, земних, втілена Оранта-Богородиця, сповиваючи сина Ісуса, своє Небесне Немовля – «Світло від Світла».
Живе пісня, живе віра, поїть коріння нації пам’яттю її предків. Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що наповнюють оселю любов’ю і злагодою, прощають гріхи, звільняють від боргів. Ми частуємо їх кутею, запалюємо ритуальну свічку, бо так вже ведеться, що на Святий вечір вогонь горить від зорі до зорі. А потім збираємо для них у далеку дорогу вираю їстивну офіру «коляду», а вони, у гомінливих масках ряджених щедро посівають світлицю зерном, віншуючи «сійся-родися…». А ще, дбаючи про наш статок, ведуть по хаті «Козу», бо за повір’ям, ця козовидна істота не що інше, як Душа Лану, котру переслідують завзяті женці, а вона ховається в останньому снопі. Ось він, різдвяний Дідух, у святому куті, під образами…
І святочна хата – вже не просто хата, а храм, де нема місця поганій мислі, поганому слову, поганому вчинку. Тут батьки в пошанівку у дітей, тут у мирі родина, а коли хто відсутній, тому хай легенько згадається, де він здоров повертається, бо, за вкраїнським звичаєм, велике для чоловіка горе – не поспіти додому на Багату Кутю.
Чуєте, як урочо лине у різдвяну ніч колядка, сповіщаючи хатнім і подорожнім про уродини Бога. Тож пильнуйте колядку та веселітеся, українці! Сьогодні Він з нами – Той, хто окрилить наші душі, вознесе їх до неба, очистить від скверни, наділить святістю і благородством; хто оберегами пісні, легенди, повір’я розповість про перемогу світла над темрявою, добра над злом. Він завітає в господу вертепом і Вифлеємською зіркою, що зійде з неба, благословляючи нас на щастя, здоров’я і многая літа.
[/i]
[color="#ff0000"][i]«Мовит батечко, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Вифлеємською тов звіздою,
Тов Різдвяною Колядою!
Мовит матінка, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Місяцем, зірочками –
Краснов жо́нов та діточками!»
-Христос ся раждає!
-Славімо Його!
[/color]
З авторської передмови до збірника [b]«Колядки»[/b]. – Львів:Каменяр, 1990.
[/i](Першого пісенника колядок у пострадянському просторі Галичини, підготованого до друку у стінах Львівського музею історії релігії).
На фото: ілюстрація художниці [b]"Колядок"[/b] - на жаль, уже покійної, ЗЕНОВІЇ ЮСЬКІВ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820446
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 07.01.2019
[color="#ff0000"][i]Наближається Різдво... А яке ж Різдво без вертепу?..
Хочу всю Громаду Клубу Поезії запросити у засніжений різдвяний Львів (не тільки сьогочасний, а й на відстані 20-річчя), коли в Галичині відроджувались забуті давні обряди вертепної Коляди. Тоді юна авторка цих рядків влилася в єдиний україномовний Театр "МЕТА" (Молодіжний Експериментальний Театр Аматорів) і бродила через різдвяні дні і ночі святочними вулицями рідного міста, даруючи перехожим радість чудових вертепних текстів, записаних на фольклорних практиках під час навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Як літератор признаюся, що де-не-де вносила маленькі правки, аби рима складалася...
А зараз... на відстані Часу... враховуючи обставини Сьогодення, вертеп тих часів набуває нового, особливого звучання. Отож, вітаю усіх з Різдвяною Великою Колядою, що наближається - МИРУ, ЗЛАГОДИ, БОЖОЇ ЛАСКИ Вам і Вашим оселям...[/i][/color]
І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.
ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.
АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!
І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.
ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…
ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.
І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…
ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.
ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.
ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…
ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…
І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?
ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ [i](разом)[/i]: Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.
ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…
І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.
ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.
ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.
ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!
СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.
СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…
[i](СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).[/i]
АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!
ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.
АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!
І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.
ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.
ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!
ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!
ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.
КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…
Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…
Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».
[i]Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.
[/i]
[i]Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.
[/i]
На фото: авторка в незабутній час розквіту Великої Коляди у Львові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819920
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 02.01.2019
[i][b]Грудень[/b] - для мене місяць більше печальний, ніж радісний. У грудні в ніч на 18-те шість років тому відійшла мама... Дні поминань мами з роками перетворюються на ностальгійні спомини, коли всі з нашої родини були ще живі, а я - ще мрійливе дівчатко, оточене турботою і ласкою старших...і казкою довколишнього світу.
[/i]
…і ми ще діти – милі та веселі…
І хата, наче світиться, нова –
в чеканні див пресвітлого Різдва
у білі рядна вбралися оселі,
і наші всі зібрались за столом
на «отченаш» - родиною…споло́м…
Діткаються уста живильних слів –
І постають з святочної молитви
обличчя ближні, що в сю мить розквітли,
як ружі ніжні з ангельських садів…
…Там мама – юна, мама – молода…
Там баба з дідом у святочнім вбранні,
Там ллється в мелодійному зітханні
Дзвінка старовкраїнська коляда.
Вершинно так і затишно довкіл –
І невтямки про долі грізні знаки:
Пощо́, пощо́ вплелись червоні маки
У цей небесночистий виднокіл.
…Ні-ні…не треба…мить цю не згубім –
вона у часі нам дорожча злота –
відкриє Небо Зоряні Ворота,
Різдвяна ніч постукає у дім…
…І оживе бурхлива течія –
Із голосів найближчих, найдорожчих,
І одцвітуть нестримним сміхом рожі
Святої ночі і Святого дня!
Різдвяних див блакитні каруселі,
Де ми ще діти - милі та веселі…
[i]22 грудня 2018[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818583
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 22.12.2018
[color="#ff0000"][b]Сьогодні нашому сивенькому котику СИВУЛЬЦІ
17 РОКІВ!!![/b][/color]
Колись, 17 років тому, мала 8-илітня Устонька - моя донечка придумала про Сивульку приказку:
[color="#ff0000"][b][i]"Сивоушко-Сивух-Сив
сиву бороду носив".[/i][/b][/color]
Вітаючи нашого улюбленця з його 17-им днем народження, хочу перефразувати стару українську колискову на наш родинний лад - про усіх котиків, яких з 1999 року і по сьогодні знала наша хатка:
[i]"А-а, а-а, котки два,
шарі-бурі обидва.
Один пішов на миші,
другий - Устю колише.
А ти, [b]коте Сивий[/b],
вимети нам сіни.
А ти, [b]коте Рудьку[/b],
витопи нам грубку.
Ти, [b]Чорно-Біленький[/b],
люляй веселенько.
А ти, [b]коте Чорний[/b],
сідай в срібний човен.
Сідай в срібний човен,
Лови рибки повен."[/i]
Довідка:
Кіт Чорно-Біленький - [b]Лапчик[/b] (перший), 9 місяців.
Кіт Рудько - [b]Лапчик[/b] (другий), 1 рік і 9 місяців.
Кіт Сивий - [color="#ff0000"][b]Сивулька, 17 років, живий-здоровий!!![/b][/color]
Кіт Чорний - [b]Ясь,[/b] мале котеня!
А ще в найлютіші березневі морози у нас прижилася [color="#ff0000"][b]киця Ласочка[/b][/color] - їй уже 10 місяців:
[b][i]"Киця Ласочка,
будь чемна, будь ласочка"![/i][/b]
- ось і вся невечірня казочка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818395
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.12.2018
[color="#ff0000"][i]Ох, як малеча чекає це свято!..
З мандаринками, шоколадними цукерками, новорічними кульками та дощиком, що вже чекають на ялинку, м'якими іграшками, теплим одягом, святковими піснями, віршами та молитвами до Святого Миколая...
А як дорослі чекають на це свято - чекають Благословення Миколаївської доброї руки - аби при хаті всі були живі та здорові, а Вкраїна - МИРНА!
Отож, не гріх при Миколаї розпочати віншування зимово-різдвяні з співаними мотивами староукраїнських коляд, от хоча б із [b]"Саду божественних пісень" [/b]Григорія Савича Сковороди"[/i][/color]
"Ангели знижайтеся, ко землі зближайтеся,
Господь-Бог, сотворший ві́ки,
живе нині з челові́ки...
Станьте хором, всі собором,
веселітеся, яко з нами - Бог!
Се час ісполяється, се Син посилається,
се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.
День приходить, Діва родить,
веселітеся, яко з нами - Бог!
Ми ж тобі рожденному, Гостеві блаженному,
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм!
Піснь співаєм, восклицая,
веселящеся, яко з нами - Бог!
[i]Цю староукраїнську колядку Львівський народний Театр "МЕТА" співав на площах рідного міста і в кожній оселі, де побував з вертепом, починаючи з 1979 року, вкупі з моїм голосом десь уже з 1986-го. Ця коляда звучала і в мене на ювілейному творчому вечорі 5 грудня (по Введенню) і знаменувала початок зимових календарних свят. Докладаю до цієї колядки ще тепле авторське віншування і гайда з хати, розносити "миколайчики" своїм уже дорослим похресникам!
[color="#ff0000"]"СВЯТИЙ МИКОЛАЙ, НА ВСЯКИЙ ЧАС ПОМАГАЙ!!!" [/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Рвійно і граційно, наче німфи білі,
на порозі стануть сніжні заметілі...
Новоріччя кличе - олені в упряжках
заглядають в вікна в розмаїтих стяжках.
Любий Санта Клаусе, щедрий, добрий Діду,
не шкодуй до свята ситного обіду,
молока парного Духу домовому,
радості премного - бідному й малому.
Веселися, Роде! - Рождеству вклонися...
Веселися, Мати! Хато, веселися!..
Хай горить-не гасне свічечка офірна:
буде Бог - при хаті, а Вкраїна - МИРНА!
[/b]
[/color]
[i]19 грудня, при святі Миколая 2018 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818158
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.12.2018
[i]Нарешті побачила світ моя ювілейна збірка [color="#ff0000"]"ТУГА ЗА ЄДИНОРОМ"[/color], яка була задумана як ілюстрована збірка-альбом. До неї увійшли поезії останніх років, макет та підібрані ілюстрації з майстерні Жозефіни Уолл були втіленням моїх творчих ідей і бачення поезії через світ живопису.
Видало збірку, як і останні мої книжки періоду 2013-2018 років, видавництво "СПОЛОМ" у Львові.
Готуюся до творчого вечора, який пройде 5 грудня о 16.00 у виставковій залі (історичній Трапезній) Львівського музею історії релігії.
Аби створити відповідну атмосферу, готую декламацію віршів під звуки органу старенького органіста Віталія Півнова, а також кличу до себе на вечір артистів Львівських театрів, естрадних виконавців та хор "Осанна", - з усіма ними пов'язана давньою міцною творчою дружбою. Виконавці будуть співати пісні на мої тексти. Завершиться вечір фрагментом вистави про Шептицьких [b]"У прихистку Божої ласки: Мати і Син"[/b], де я є одночасно автором сценарію і виконавицею ролі Графині Софії з Фредрів-Шептицької. Ця вистава створена мною у 2015 році і за ці чотири роки набула великої географії і широкого розголосу, ми відіграли її з чоловіком Романом Гриньком, виконавцем ролі Сина Романа-Андрея, та хором "Осанною" під орудою Володимира Беня, понад 80 разів.[/i]
До збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ" писалися і передмови, і післямови - серед них ось такі...
[color="#ff0000"] [b]Творення свята Блакитного Сонця
і Пісні Життя[/b][/color]
Поезія Ірини Вовк – це своєрідний романтичний світ, у якому живуть: міфічний образ Єдинорога; бог тварин і лісів, покровитель мандрівників Велес; міфи давніх слов’ян; повір’я наших пращурів; народні традиції, що збереглися й понині.
Прочитавши ці поезії, ніби занурюєшся в магію незвичайного, казкового, міфічного, це ніби напій із цілющих вод, що веде нас за ниткою часу з тисячоліття в майбутнє.
Разом з поетесою ми потрапляємо в свято на колісниці часу, де «Дух Різдва малює дарчі скрині», де звучать староукраїнські щедрівки і громовержець Ілля і собі на весняній летить колісниці. Нас кличуть «хмарин білі пущі несходжені», бо прокидаються Блакитні сонця, бо спить приручений дракончик у мохах волохатих… Звичайно, ці образи нас ведуть у казку, де панує Дух світла і свободи, де в ній є теж пульс сучасності, бо авторка скорбить над Небесною Сотнею, бо:
[color="#ff0000"][i]«Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова».[/color]
[/i]
І коли «небо на землю паде» у вірші «…бо війна – війною», по-материнськи хочеться за авторкою повторити, коли морок регоче, оскаливши зуби: повертайтесь живими!
[color="#ff0000"][i]«…тільки що це?.. Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…
… пісня має бути доспівана…
«…гайта-вйо, вісьта-вйо…».[/i]
[/color]
Споконвічні пісенні мотиви , колискові, роздуми про жіноче щастя, туга за нейздійсненним, прекрасним властиві цій поезії. Скільки ніжності і любові у магічних словах:
[color="#ff0000"][i]«люлі-люлі, дівчаточко, люлі –
повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа у шлюбній кошулі,
у косицях зірки́ потонулі…
…доня спати не хоче…».[/i]
[/color]
Про кохання поетеса пише трепетно, чуло і відсторонено, питаючи у нас: «Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця. Що приходять укупі з гримавою силою весняного пробудження?» І сама ж відповідає, перелічуючи перечитані міфи любовних історій. Роздумуючи над ними, поетеса пише:
[color="#ff0000"] [i] «У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і воро́ння, і втечі…
Чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
Що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…»[/i]
[/color]
Вона зауважує, що в Любові «люди, як і бо́ги, безсмертні», тому в її поезії є стільки радості і оспівування жаги кохання, а ще туги за досконалістю і красою почуттів.
Поетесі Ірині Вовк затишно і тепло у створеному нею світі. Тут вона щаслива, бо у себе вдома. Їй милі серцю усі створені образи: Вужа-Домовика і Вужихи-Домахи, Змії-Цариці, Духових Криниць, Долини Єдинорогів, Червоного Півня… І все це для того,
[color="#ff0000"][i]«аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…
…і вустами – квітучими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…».
[/i][/color]
Розділ «Мої каріатиди» - інтимний, болючий, бо тут авторка розкрила себе, свої пориви і тривоги, і зуміла в читача викликати співпереживання, бо оголила своє поетичне «я», яке кленовим листочком просить його зігріти. Освідчуючись у любові беззахисному опалому листю, «порі опадань», поетеса зізнається:
[color="#ff0000"][i]«У мені ностальгія свій жар рознесе, аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється,
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах».
[/i][/color]
Не залишить нікого байдужим вірш «Майдан: на 4-і роковини з присвятою Ромчику Гурику, герою Небесної Сотні», а також «Пісня Життя», присвячена матері.
І. як пише поетеса, «ми усі на землі – в нетрях часу лишень подорожні», та звучить і не минає Пісня Життя. Надіюсь, що залишається з людським серцем і Поезія, бо вона вміє розказати світові про таємниці буття, про любов і тугу, про щастя і розкіш – жити на цій землі…
[b] Марія Людкевич,
15.06. 2018,
Львів [/b]
[color="#ff0000"][b] Жага прадавніх джерел[/b][/color]
Ми живемо у суспільстві, яке з прадавніх часів змушене було віками лише мріяти про власну Державу – проте якимось незбагненним дивом жило державницьким життям!
Я над цим роздумую, перечитуючи книгу своєрідноїпоетеси Ірини Вовк. Так от: саме у її творах я постійно знаходжу ту пильну увагу до нашої одвічної звичаєвості, до традицій, забобонів і заклять, молитов і зичень, та й багато чого іншого. І це непросто посилання на відомі чи майже невідомі прадавні тексти – вони в Ірини набирають ваги свідчень своєрідних божеських правил, канонів, законів нерушимих, за якими жили наші предки. І тим викликали подив навіть у нас самих: як же це ми, бездержавні, живемо за тими конституційними приписами, чому вони непорушні на всьому етнічному обширові, чим дорогі, наче правдиві заповіді Божі?
У поезії Ірини Вовк глашатаями цих прадавніх звичаєвих істин стають казково достовірні герої – від Мавок і Лад, Лелів і Перунів, до безіменних носіїв таїни…
[b]Микола Петренко
(з передмови до ювілейного видання Львівських ПЕГАСІВ
«Вовчі іменини». – Львів: Ліга-Прес, 2013)[/b]
[color="#ff0000"]Хочеться вірити, що ця збірка-альбом матиме щасливе і довге читацьке життя - думаю, що це мрія кожного автора, що вкладає у кожну зі своїх книжок потужну енергію власного серця.
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814294
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.11.2018
[i]Мова піде про спільну творчу роботу - пісню, слова до якої написав Микола Петренко, патріарх Львівської письменницької братії, а музику - Ірина Вовк, себто я...
Сталося це у 2000 році у травні, коли поховали [b]Ігора Білозіра[/b] - довголітнього пісняра, легендарного керівника ВІА "Ватра", кумира української публіки, особливо галицької та львівської зокрема.
Тоді в газеті "Літературна Україна" почали видруковувати спогади творчих побратимів Ігоря Білозіра, серед них - Богдана Стельмаха, що як автор текстів найтісніше був із ним пов'язаний і ще... Миколи Петренка про одну спільну творчу ідею, якій не суджено було зреалізуватися.
По смерті одного з членів родини, а саме батька Ігора Білозіра, - сум і туга за ним спричинили бажання сина посвятити йому пісню, текст до якої Ігор замовив Миколі Євгеновичу Петренку. Микола Євгенович перейнявся цим Ігоревим пережиттям - так були написані слова [b]"Батьківського щему[/b]". Як авторський текст, він був самодостатній без музики і все ж... Це мала бути пісня. Ігор Білозір не встиг її написати - спочатку не міг! - надто сильною була травма втрати, а потім із ним самим трапилося лихо, яке раптово забрало його життя.
Так залишилися слова до недописаної пісні, які Микола Петрено уже тепер переадресовував самому Ігору Білозіру.
Я прочитала текст, мене він вразив глибиною і мудрістю - так може писати лише людина з неабияким поетичним даром і багатим життєвим досвідом. Мене цей текст почав переслідувати - і якось, сівши вдома за фортеп'яно, я щось почала награвати, музика прийшла легко, без надтуги.
Вперше прозвучала вона " а капела" у виконанні церковного хору Свято-Іванівської Лаври "Осанна" під орудою Володимира Беня в мене на ювілейному вечорі до 50-ліття у історичній Трапезній Львівського музею історії релігії, вдруге - на 90-літті Миколи Петренка у тому ж виконанні на сцені Львівської філармонії.
https://www.youtube.com/watch?v=fQU0pBwk5mk
Віддаючи шану пам'яті Ігора Білозіра, хочу скерувати всіх читачів Клубу Поезії до посилання, де відео відтворить хвилююче звучання пісні на ювілейному вечорі Миколи Петренка, а також видрукувати текст пісні [b]"Батьківський щем"[/b].[/i]
[color="#ff0000"][b]БАТЬКІВСЬКИЙ ЩЕМ
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Слова: Микола Петренко
Музика: Ірина Вовк[/i][/color]
Хотілося мчати - за гори, за доли, за обрій,
Підковами креше мій коник, а поїзд гуде:
Провів до порога: - Мій сину, в цім світі недобре,
Там зло і сваволя, а правди не знайдеш ніде.
Рука затремтіла, і скроні посріблились русі:
Вже син у польоті - літак із єдиним крилом.
Там друзі й недрузі, там віра, пісні і спокуси,
І батьків урок за добро віддавати добром.
Ніколи не пестив, ховалась любов за суворість,
Лиш руку підвів - і бджола біля неї бринить.
Та якось незримо плила попід серцем спадковість:
Любить Україну, і пісню, і правду любить.
Стрічались нечасто - листів недописаних зграйка
Сідала на плечі, про все повідала сама.
А вже твої очі покрила червона китайка,
Вже зірка твоя в небесах догоріла - нема...
Прилине душа до небесної вічної брами,
Там ангели стрінуть - і кожен свій смуток хова.
Відкриє Петро всі замки золотими ключами:
Ти щось поспішивсь, - а Вкраїна твоя ожива!..
Ніколи не пестив - а як тобі буде ще треба
Єдиного слова, що зніме зневіру і щем.
Лиш зоряний хрест проплива у високому небі,
Та з білої хмари крапну́ло солоним дощем.
[i]Видрукувано листівкою з нотами у видавництві "Ліга-Прес", 2000.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813086
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.11.2018
Миколі Петренку вчора виповнилося 93!!!
Микола Євгенович знав мене ще нескладним дівчатком у косичках, «гидким каченям», що полюбляло писати вірші – і топтало стежечки до знаменитої у творчих колах Львова школи №28, де вчилися діти Петренків, Лучуків, Ступків, Стригунів... Те, що «гидке каченя» (читайте: «вовченя»!) перетворилося чи то у «лебедівну», чи швидше всього у «зубасту літературну вовчицю» великою мірою спричинилася його надзвичайно тепла, батьківська опіка. Це Микола Євгенович завжди був поруч у цікавих подорожах дорогами Львівщини із творчими бригадами Клубу Творчої Молоді, а також на поетичних фестивалях, таких як незабутня «Львівська поетична весна», що у часі переросла у «Галицьку літературну осінь». Це ж той самий Микола Петренко, поруч із Оксаною Сенатович (укупі із Володимиром Лучуком) і Миколою Ільницьким благословили мій прихід у Спілку письменників, не кажучи вже про творчу співдружність із моїми театральними побратимами із Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА», що продовж 80-90-их років відроджував традицію різдвяних вертепних ходів вулицями Львова, Купальських забав у мальовничих куточках природи (львівсько-карпатської і не тільки), а також національно окреслених вистав «опальних» класиків української літератури і обов’язкового вечора поезії на «останній сторінці» театрального року. Пам’ятаю презентацію першого видання «Молитви отця Зенона» Миколи Петренка у виконанні акторів «МЕТи» (і себе серед них) у холодних зимових стінах Домініканського костелу…
Микола Євгенович, жартуючи, каже, що ми з ним розминулися у часі і просторі, на що я з радістю заперечую, що, Богу дякувати, таки не розминулися – у тому і щастя, адже відбувся спадкоємний ланцюг поколінь.
[color="#ff0000"][b]МИКОЛА ПЕТРЕНКО[/b]
[/color]
[color="#ff0000"]До вибору кращий крам,
і хрестик, і усміх мами...
Ішли ми до світлих брам,
прийшли ми під чорні брами!
Невже та мета не та,
і вів нас на Бог, а Ірод...
Не гудьмо свого Христа -
нам просто бракує віри!
[/color]
[color="#ff0000"][b]МИКОЛІ ПЕТРЕНКУ
[/b][/color]
[i][color="#ff0000"]«От жив. Нічого. Скупо та убого,
І все ж - нічого. Рай там, чи не рай.
Аж тут душа стає з києм на Бога -
Давай мені завіщене. Давай!
Давай мені в цім пеклі Україну,
а чи мене до неї відпусти.
Лицем у сніг. А снігу - по коліна,
А снігу вище над усі світи.
Годуєш снігом долю нетерплячу.
А що ж іще... А що? - не знаю сам.
Вхоплю сокиру. І пущу в Авачу.
Давай мені Вкраїноньку.
- Не дам».
Микола Петренко.
(Зі збірки [b]«Молитва отця Зенона»[/b])[/color][/i]
Давай мені Вкраїноньку, Миколо!
Як не сьогодні, то уже й ніколи.
А як не даш – візьму кия, та й годі –
Давай мені Вкраїноньку у згоді!
А як не даш – вхоплю мерщій сокиру –
Давай мені Вкраїноньку із миром!
Вирує, повноводиться Авача –
Химерна, бачу, у Миколи вдача.
Ріка бурхлива як Душа Поета –
З перепустками в рай не спішно, де там…
Микола посміхається у вуса:
- Таку, як є, бери її, Ірусю!
[i]За ювілейною книжкою "Микола Петренко. Життя і творчість". - Львів:Сполом,2015.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812916
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.11.2018
[i]По перших лагідно-теплих днях листопада, вночі з суботи на неділю розпадався дощ - і зараз у Львові туман, наче у Лондоні. Такий стан Природи навіяв на мене ностальгію, і я вернулася думками у кінець 70-их років (а саме у 1978 рік), коли у Львові у Будинку Преси на вулиці Володимира Великого зібрали з усієї області талановиту літературну молодь і утворили літстудію "ГРОНО", керувати якою довелося протягом десятиліття уже покійним Василю Іванишину та Роману Качурівському, і ще нині бадьорій і добре знаній поетесі старшого покоління Марії Людкевич.
В останній четвер місяця збиралося нас багато, десь під чоловік 200!!!, під дахом Будинку Преси, де нижче поверхами діяла тоді газета "Ленінська молодь" (згодом "Молода Галичина"), саме цій газеті і дописам наших керівників ми, молоді початківці, завдячували журналістській опіці діяльності літстудії і щонайважливіше - першим нашим публікаціям. Моя перша публікація сталася в листопаді 1983 року до Дня студента з чудовим фото із серії перших моїх салонних фотосесій рукою знаменитого Володимира Дубаса.
Робота літстудії проходила як творчий вишкіл: керівники "ГРОНА" аналізували творчу пошту за місяць, відбувалися живі читки-декламації і тут же живе обговорення почутого, кожен з присутніх мав право докинути свою думку про автора і критикувати його з таким натхненням, що інколи від новотворів не лишалося каменя на камені. Так, будучи восьмикласницею, я познайомилася з багатьма тепер уже добре знаними письменниками - поетами, прозаїками, піснярами - і з моїми майбутніми побрамимами по літстудії Львівського університету "Франкова кузня", серед яких були: уже давно покійний журналіст, прозаїк Василь Левицький (майбутній керівник "Франкової кузні", директор письменницького літклубу), поети Віктор Неборак, Василь Терещук, Володя Олейко, Марія Шунь, пісняр і радіожурналіст Богдан Кучер, майбутній мер Львова Василь Куйбіда, прозаїк Олекса Вільчинський, пісняр і поет Олесь Дяк, журналіст і прозаїк Олег Пендерецький, журналістка і поетеса Вікторія Завгородня-Садова, Оксана Лозова, Іван та Тарас Лучуки, Володимир Прус, покійна Зорянка Гладка та багато інших.
Як члени літстудії "ГРОНО" ми започаткували молодіжний літературний фестиваль "Львівська поетична весна" і в період фестивальних днів зустрічалися з різними аудиторіями - їздили у райони Львівщини, виступали у Львові - у студентських аудиторіях та гуртожитках, в районних Клубах творчості, у стінах рідного університету... Слідами фестивалю завжди друкувалися добірки наших творів зі звітами у газеті "Ленінська молодь" ("Молода Галичина"). Це був розквіт молодої літературної хвилі 80-90-их років, усім гуртом ми влилися в літературну секцію КЛУБУ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ, від якого у тому ж 1983 році об'їздили з творчими виступами усю Східну Україну, закінчуючи Донецьком: нас чули в шахтах на перезмінках у Червонограді, Павлограді, Горлівці, Макіївці, в сімейних гуртожитках Дніпропетровська та Дніпродзержинська, на взуттєвій фабриці Рівного, тощо.
Хто пройшов вишкіл літературної студії "ГРОНО" ввійшов у велику літературу зрілим і професійним творцем, і дух графоманії, поширений у сьогоденних літературних пошуках, не торкнувся пера і серцевиння "Гронівців".
По-різному склалася доля студійців - багато моїх однолітків-побратимів емігрували за кордон (Володя Олейко у Лондон, Марія Шунь у Штати), деякі з "гронівського" коша, на жаль, уже не з нами - відійшли трагічно, у розпалі своєї молодості і творчих сил. Серед них уже згаданий прозаїк Василь Левицький - втонув на будові у Миколаєві, так і не побачивши з друку свою збірку прозових новел "Великий день".
"Навчив нас плакати, а сам
ледь-ледь зсутулений і гордий,
пішов в трагічні небеса,
як гуцул у високі гори", - епітафія побратима по перу, поета Василя Терещука.
... Деякі зі студійців, змагаючись з буденщиною, набули міці, деякі, навпаки, набралися гіркоти...
Життя - не поле...
На своїх сторінках буду потрохи знайомити вас із літературними побратимами. Першим буде Вітя Неборак - багатолітній учасник "ГРОНА", літстудії "Франкова кузня", що згодом став відомий у літературних колах України як творець групи постмодернової поезії "Бу-Ба-Бу". Але я його знала ще в ті часи, коли його поезія дихала юначим романтизмом, таким він мені здається набагато яскравішим.
[i][/i][/i]
[color="#ff0000"][b]ВІКТОР НЕБОРАК[/b][/color]
Такий туман - здається, плисти можна,
вікно унастіж - і піти в туман...
На дно морське подвір'я наше схоже,
русалки авта ловлять жартома.
Спиняються потоплені фіати,
химерним косяком птахи пливуть.
Мені будь-ласка до кінотеатру,
до будь-якого, до якого-будь...
І дві години надзвичайних видив
русалкам завдають таємних ран.
На вулицю після сеансу вийдуть -
парк водоростями заріс, туман.
***
Листопад - вечірній настрій мій,
крапельки туману на обличчі.
Перехожа, вам туман цей личить -
каблучки на вулиці старій.
Я спинятись вас і не просив,
навіть листя падаюче знає -
нас розвозять втомлені трамваї
в різні долі, виміри, часи.
Не знайти для зустрічі прикмет,
та послухайте, чужі кохані,
личить вам це місто у тумані -
це не образ, просто комплімент.
Ви його почуйте і прийміть,
і прийдіть додому небуденно.
І комусь дорожчому за мене
розкажіть про цю щасливу мить.
Я ж піду - високий і стрункий -
між вікон, де ваше щастя світить,
з настроєм освідчуватись світу
полохливому, як каблучки.
***
Давайте дочекаємось весни,
було б сумним знайомство наше зараз,
холодні дні створили б сірий нарис,
бо забуденні для новел вони.
Я б так хотів, щоб зразу все знайшлось -
слова і почуття, але найбільше,
щоб став для вас я другом наймилішим,
хоч зараз просто хтось я, просто хтось.
Я б так хотів, щоб наша самота
розклала нам лише щасливі карти -
якщо ви та, ви будете чекати -
я вірю, саме та ви, саме та!..
[i](Вірші Віктора Неборака 80-их років XX cстоліття)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812514
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 04.11.2018
Досліджуючи історичну постать Гальшки Острозької, я мала велику насолоду прочитати [b]поему Світлани Луцкової "Плач за рожевою птахою"[/b] - це безсумнівно дуже талановито і по-жіночому емоційно. Хочеться, аби читачі Клубу Поезії відчули в цій поезії серцебиття Гальшки, бо справжня поезія має таку властивість...
[color="#ff0000"](поема)
[/color]
[color="#ff0000"]"[b]Острозький замок [/b] - родове гніздо найбільшого українського магнатського роду князів Острозьких. Праворуч - перебудовані залишки Мурованої вежі, з якої, власне, у 1300-ті роки й почався замок, котрий дістався Беаті і Гальшці від Іллі Острозького. Посередині - Богоявленський собор (1400-ті), ліворуч - Кругла або Нова вежа. Її ренесансна верхівка якраз і споруджена за часів Василя-Костянтина Острозького.
Гальшка Іллівна Острозька… Вона була такою багатою! Проте ніколи так гостро не відчувала своєї бідності, бо не було поряд ні дитини, ні по-справжньому близької людини, ні сил, щоб жити далі. Та Господь дав Гальшці зрозуміти, що є у світі інші цінності – важкі недзвінкі монети, що звуться пізнанням. У своєму заповіті княжна надала щедру фундацію Острозькій Академії – [i]"шість тисяч коп грошей лічби литовської"[/i]. У тому ж заповіті усе своє рухоме майно Гальшка дарувала слугам, простим людям, що її оточували і просила, щоб її[i] "тіло грішне..., як християнський закон велить, в Острозі в церкві Замковій або в костелі римському поховати"[/i]. Проте, як переповідається у давній острозькій легенді, Гальшка не померла, а перетворилась у птаху…
Якось на моє підвіконня упало дивне перо – рожеве, як ілюзія воскреслого. Так я спізнала політ...
Спроба ескізу життя княжни Гальшки Острозької – першої у Східній Європі жінки-меценатки вищої освіти. Виконано не маляром[/color]».
[i](З передмови Світлани Луцкової до поеми «Плач за рожевою птахою», 1999)[/i]
[color="#ff0000"][b]Шкіц І. КРИЛА
[/b][/color]
Яке обличчя!.. Писано по нім
Життям і вітром – сонячно і хмарно.
Розкрилля брів (тоненькі, аж сумні)
Такі нестримні – аж насправді гарно.
Штрихами уст покладено печать.
Вдивляйтесь, очі зір, у вимір інший:
Рожеві птахи з виміру летять.
Чи з вирію? Чи з вимрію? Чи з віршів?
Авжеж, летять – близенько до трави,
Рожевий пух обтрушують на п'яльці.
Наздожени! Одненького злови –
Вберуться в пір'я збайдужілі пальці.
...Блудила голка вишитим у снах, –
Іще боліла сколена долоня, –
Коли з'явився той самотній птах,
Коли він тихо сів на підвіконня,
Коли умить забув свої пісні
Й рожеві крила скинув необачно...
Розкрилля рук ( гарячі, аж земні)
Такі відверті – аж насправді лячно.
Яке обличчя!.. Зоране усе.
Сльоза найглибша, наче плугом, крає –
Печаль журбі полуднати несе.
Не вберегла. Він більше не літає.
Стріла спинилась. Курява вляглась.
Прощальний легіт - хвилями на воду.
Червона кров по небу розлилась
І потекла. До заходу. Чи сходу...
[b]
[color="#ff0000"]Шкіц ІІ (незримо присутній). ОСТРОГ. ДЗВОНИ[/b]
[/color]
...Тоді я був ще дуже молодим –
Впивався сонцем і сміявся дзвінко, –
Коли її у мій просторий дім
Нежданно привела одна чужинка.
Була тяжба в її скупих речах.
Ввійшла - й одразу впала на коліна
(Тавро, як чорна хустка, на плечах):
"Прийми її. Вона - твоя дитина".
Я зашарівся. "Доня? Доню... Дон!" –
Мов задзвонили дзвоники сріблясті.
Моя дитина – це таки не сон.
Моє маленьке – і найбільше – щастя.
О, мій великий – і найменший – гріх,
Освячений небесними отцями!
Якщо життя – розлущений горіх,
Нехай зачепить землю корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте трава з порепаного тіла.
Ув інший світ пройшла без перепон
Моя дитина. Кажуть, відлетіла.
Чи бачиш звідти? Тато вже старий.
Заклякли руки і робить не годні.
Вже й трохи змерз. Течуть йому з-під вій
Дві сиві річки – дві сльози холодні.
Коли на серці чорно від ворон,
А небом кружеляють хмари білі,
Я часом кличу знову: "Доню! Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...
[color="#ff0000"][b]Шкіц ІІІ. РОЗП'ЯТТЯ НАД СТОЛОМ[/b]
[/color]
Цей довгий дощ болючий, наче сповідь
В чиїхось ще не скоєних гріхах,
Іде в душі, затоплює, мов повінь,
Заплутується, б'ється у думках.
Очей віконця - в сірім павутинні.
В куточку серця ще жевріє Бог.
... На березі прадавньої Горині
Свої вогні запалює Острог
В холоднім замку і халупах чорних,
І мовчки зирить з-під кошлатих брів,
Як труться долі у життєвих жорнах,
Як день згорає чи й уже згорів.
У цім полоні, начебто на волі,
Мовчать святі – зі стінами злились.
Летять за хмари змучені тополі
І розбивають скам'янілу вись.
Яка брудна, яка холодна хата -
Розсипані уламочки душі.
Під церквою безкрилі янголята
Вмирають на промоклім спориші.
А ти у жмені маєш трохи неба,
У другій – мить, лише єдину мить.
Устань з колін. Молитися не треба.
А Бог... Він є. Він просто зараз спить.
Не плач: сльозами моря не напоїш,
Не захистиш таврованих птахів.
Цей довгий дощ... І перед ним не встоїш.
Бо стільки ще нескоєних гріхів.
[color="#ff0000"][b]Шкіц ІV. ТІНЬ[/b]
[/color]
"...Я так втомилась! Ллються коси з пліч,
А я не в силі їх спинить руками.
Сей камінь сірий, стіни – віч-на-віч,
Хвилини, що отут стають роками.
О, Боже мій, яка вже я стара...
Годочків тих – немов піску в Горині.
До Тебе, Боже, йти мені пора.
Збиралась вчора я. Збираюсь нині.
От тільки коси... Мамо, заплетіть.
Допоможіть, матусенько Беато.
Як важко жити!.. Чом так важко жить?
Добраніч, мамо. Я лягаю спати.
Я так втомилась. Серце, ніби хрест,
Невпинно у терпінні кам'яніє.
Недобра доле, твій безжальний перст
Мене позбавив крихітки надії.
Як річка, що виходить з берегів,
Русло єдине я собі шукала.
Старенький клен востаннє облетів,
І я, безсила, клену в ноги впала.
О, Боже мій, яка я молода...
Чого ж весна завчасно пожовтіла?
Сльоза застигла, мов гірська слюда.
Невже колись я плакати уміла?
А ця пожежа... Як мені болить!..
Хіба людині може так боліти?..
Палає час. Не встигну загасить.
Я ще жива. Я ще хотіла жити"...
[color="#ff0000"][b]Шкіц V. РАМА.
[/b][/color]
І буде так: закриються уста,
Останні фарби одкровення зблиснуть, –
За знаком королівського перста
Мою картину в гарну раму втиснуть.
... А що король? Король собі – і все.
Усенький шлях – від столу і до трону –
Король високо голову несе,
Щоб не згубить, бува, свою корону.
У нього під короною – думки,
Затягнуті у вузол, щоб їм трясця!
Король розумний, добрий! Він такий! –
Роти щербаті плямкають від щастя.
Предовгі руки ловлять кожен знак.
Маленькі очі бігають, як миші.
Не чути навіть гавкання собак
У цій нестерпній, цій проклятій тиші!
А що? Вклонюся! Зуби цокотять
Од радості... Чи холоду? Чи страму?
Напевно, кинусь руки цілувать:
Король мені пожалували раму!
Сплетіння прямокутників, кругів,
Щоб це життя перетворить у нежить.
Я вийду з рамок, наче з берегів,
І буду говорити, як належить!
Вже досить є з народження німих,
Чиїм рукам завжди потрібні пута.
А королі? У нас шукають їх.
Щоб не боліла спина розігнута.
[color="#ff0000"][b] Шкіц VІ. ЗАПОВІТ
[/b][/color]
" Я не слабка, не зломлена, о ні!
Ще б'ється сила у моєму слові.
Я ще горю в шаленому вогні
Життя, надії, віри і любові.
Я знаю те, що зло – порожній плід,
Що воля – не повинність, а потреба.
Я залишаю людям заповіт,
В якому стільки сонячного неба.
Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим.
І буде в Академії світать.
І зродять серце й розум дивні вірші.
А я хотіла вам лише сказать:
Ви чуєте?.. Земля весною дише,
Весною усміхається до вас, –
Голубоока, барвами розквітла.
Ідіть разом крізь простір, вічність, час
Дорогою, котра веде до світла.
[color="#ff0000"][b]Шкіц VІІ. ВІКНО НАВПРОТИ[/b]
[/color]
Тобі кімната стала замала.
Ти виросла із неї, як з одежі.
До себе кличуть піднебесні вежі,
Повітряна дзвіниця, мов зі скла,
Виблискує... Тут янголи ночують,
Рожеві хмари і рожевий сніг.
Заходь сюди, - вони тебе не чують
За співом сурм архангельських своїх.
...Все відчинилось – ні ключів, ні шпар,
Ні шпор для коней ані їх, крилатих.
Вікно навпроти – без гардин і штор.
На те воно й вікно, щоб спокушати.
За ним давно нема чужих облич.
Не в хрест – у хрестовину вбито цвяхом
Короткий сон: торкнися, – і облиш.
Тобі так личить знову бути птахом!
Тобі кімната стала замала.
Твого мовчання більш ніхто не слуха.
Була сльоза – гаряча, як смола.
Була в садку рожева завірюха.
Прибігли діти: гай, рожевий сніг!
Такого снігу ще ніхто не бачив!..
А ув очах засніжених твоїх
Вікно навпроти світиться і плаче.
Черкни крилом – одразу відчиню.
Рожеве пір'я упаде за ґрати...
В тісній кімнаті (Боже, що чиню?)
Своє пташа також учу літати...
[color="#ff0000"][i]Луцьк,1999
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810377
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 17.10.2018
[color="#ff0000"] [b] до 375-ліття з часу смерті Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни-Лозки
(1575 - 1642)
фундаторки Братської школи (майбутньої Києво-Могилянської академії), засновниці Київського православного братства,
благодійниці Братського монастиря, меценатки. [/b][/color]
…Спекотливого липневого дня 1614 року на Київському Подолі скоїлося лихо – за якусь годину люте полум’я охопило чи не всі будинки міщан, ремісничі майстерні та купецькі крамниці. За кілька днів на Подолі вигоріло все дощенту. Чорні від кіптяви й горя люди порпались у згарищах, намагаючись відшукати хоч щось зі свого добра. Та де там!
Лихо було б іще важчим, коли б на допомогу не прийшли ті, кого вогонь обійшов стороною. Купець Булига, колишній запорозький курінний, пожертвував погорільцям дві тисячі золотих і двадцять пар волів із возами. Міщанин Ходик відрахував тисячу золотих і дав чимало лісу на будову нових домівок. Але найщедрішим був дар добре знаної всіма на Подолі Гальшки Гулевичівни-Лозки: вісім тисяч золотих. До того ж у своїх маєтках вона розселила двісті родин погорільців та наказала щодня годувати за власний рахунок п’ятдесят теслярів і каменярів, які працювали на відбудові Подолу.
Але то було ще не все…Порадившись із своїм чоловіком, мозирським маршалком Стефаном Лозкою, вирішила Гальшка пожертвувати свою садибу з землями на Подолі для влаштування Богоявленського монастиря і школи при ньому. А ще виділила на цю благородну справу двадцять тисяч золотих…
Походила Гальшка зі знаменитого старовинного православного роду Гулевичів, а саме шляхтича Василя Гулевича із родинного дерева Острозьких, ймовірно, із села Затурці, що на Волині.. Шляхтанський рід Гулевичів був добре відомий вже на початку ХVІ століття: Гулевичі посідали друге місце серед можновладців Волинської землі, обіймали високі посади воєвод та підстарост, отож маєтки їхні були розкидані на Волині, Поділлі, Київщині.
У сім'ї Василя Гулевича, який одружувався тричі, за одними даними, було п’ятеро дітей, а Єлизавета була серед них наймолодшою. Матір Гальшки — третя дружина Василя, Настася Патрикіївна. Її діда Федора Гулевича було обрано під іменем Феодосія владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку і найняв вчителювати вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета освоює основи право-славної віри, граматику рідної мови, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії під опіку родича, старого князя Острозького. Наступні дитячі та юнацькі роки Галька провела в родинному гнізді – Острозі, де дістала найвищі основи виховання та освіти. Вона часто бувала в домі Смотрицьких – Герасим Смотрицький був першим ректором Острозької академії, а його син Мелетій Смотрицький – майбутній автор граматики слов’янської мови – вчився там. Власне, родинна гілка шляхтичів Гулевичів була безпосередньо причетна до створення в Острозі академії, адже старша їх родичка Гальшка (Елизавета) Іллівна Острозька надала фундацію «на шпиталь і академію Острозьку» ще в 1579 році. Наслідуючи свою родичку, на честь якої отримала своє ім’я, Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка почала брати активну участь у діяльності спочатку Луцького, а потім Київського братств.
У 1594 році Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка вийшла заміж за Христофора Потія – сина берестейського каштеляна, потім Володимирського єпископа, митрополита Української Греко-Католицької Церкви Іпатія Потія.
Овдовівши, Гальшка сама виховувала доньку Катерину, котру у 1615 році віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка.
1606 року Гальшка вийшла заміж вдруге – за Стефана Лозку – представника заможного руського (українського) шляхетського роду Київщини, мозирського маршалка, відомого від початку XVI ст. Вони мали сина Михайла.
14 жовтня 1615 року Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка складає й підписує дарчу-«фундуш», 15 жовтня вносить її при поважних свідках до київських «гродських» (магістратських) книг, за чим вона набрала юридичної ваги. За тим «фундушем» Гальшка Гулевичівна відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти і міщан. У дарчій вона зазначила:
«Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх – народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити……Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи.»
***
…Йшли роки, і невблаганна старість з її хворобами непомітно підступила до князя Василя-Костянтина Острозького. Але серце раділо, що його «кохане дитя» – Академія – з кожним роком мужніло на силі. Друкарня Острозької академії видавала все нові і нові книги – серед них були «Буквар» та «Острозька Біблія» Івана Федорова-Федоровича. Недаремно король Стефан Баторій прилюдно назвав князя Костянтина «верховним охоронцем і захисником Православної церкви в Західній Русі». А ще… радувала князя Василя-Костянтина Острозького юна вродливиця, онука Анна-Алоїза – таке миле, розумне дитя! Тривожила лише одна мисль, що довкола їхнього сімейства забагато отців-єзуїтів. Ось спочатку – сини, а за ними і онука потягнулися до них. Чи, може, він помиляється?..
І справді, ще не встигла душа діда, князя Острозького, у 1608 році відлетіти до Бога, як онука Анна-Алоїза рішуче заявила, що тут, ув Острозькій академії, лише вона повноцінна спадкоємиця та господиня. І зробить усе, аби вигнати з покоїв академії дух православ’я!
Минуло ще кілька років. Анна-Алоїза Острозька вийшла заміж за вельможного шляхтича Ходакевича. У молодят Ходакевичів, що поселились в Острозькому замку, все, що нагадувало просвітницькі діяння діда – князя Василя-Костянтина, викликало відразу…
…Тої особливої ночі на Острог поволі насувалася гроза. Задушлива темрява вповзала в покої замку. Лише кілька свічок окреслювало світлове коло біля конторки. У кріслі задумано сиділа Анна-Алоїза Ходакевич, з роду Острозьких. Збоку стояв духівник-єзуїт, смиренно прикриваючи повіками очі. За його підказкою власниця родинного замку складала заповіт-«тестамент» – у заповіті все, що було пов’язане в Острозі з освітою – шкільні будівлі, бурса, друкарня передавалися отцям-єзуїтам. У 1624 році в колишній православній академії відкрили єзуїтський коледж.
Уже після смерті Анни-Алоїзи Острозької-Ходакевич, католицька церква, враховуючи особливі заслуги її на шляху до полонізації освіти волинського краю (що, зрозуміло, мало означати знищення справи діда, Василя-Костянтина Острозького – мецената і захисника православ’я), - оголосила Анну-Алоїзу святою… По цьому, пам’ять про Анну-Алоїзу Острозьку-Ходакевич губиться на перехрестях історії.
…Натомість Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка, ще одна Гальшка з роду Острозьких, одноліток Анни-Алоїзи (обидві народжені у 1575 році), стала меценаткою нової київської школи, а тодішній київський митрополит Ісайя Копинський став її організатором. Він упорядкував навчальний процес, дібрав учителів та учнів. З того часу за школою закріпилася назва «Братської», бо, окрім інших, опікувало нову школу Братство київських міщан і ремісників. Усі подальші роки, аж до своєї смерті, Галька (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка щедрою рукою надавала школі чималі кошти. Останні роки її життя пройшли в Луцьку, де вона брала активну участь у діяльності місцевого Луцького братства, у церкві якого й похована. Отож, вона, як і її славна родичка Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька, стала меценаткою доби Середньовіччя на Західній Русі.
У 1632 році прийшов час Петра Могили – нового київського митрополита. У цьому році злилися в єдине дві школи: «Братська» і «Лаврська», започаткована Петром Могилою. Так виник Київський колегіум, який з часом, уже стараннями і коштом Івана Мазепи, переріс у Києво-Могилянську академію.
2017р.
[color="#ff0000"][i]* [b]Ім'я Галшка, Гальшка, пол. Halszka [/b]— польський варіант імені Єлизавета, скорочений від Гальжбєта, пол. Halżbieta
[/i][/color]
[i]Література:
1. Boniecki A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne S. Orgelbranda S[yn]ów), 1908. – Cz. 1. – t. 7. – S. 398-399.
2. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. – Луцьк: Вежа, 2000.
3. Галина Мариновська. Нетлінні скарби Галшки Гулевичівни. – К.:
4. Галшка Гулевичивна-Лозчина // Персоналии / Гулевичи XV– XXI– история и современность.
5. Довідник з історії України. За редакцією І. Підкови та Р. Шуста. – К.: Генеза, 1993.
6. Извлеченіе изъ дарственной записи Галшки Гулевичовой Лозчиной въ пользу Братскаго монастыря. 1615. Октября 14. / Отделъ ІІІ. Извѣстія грамотъ и документовъ // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. – Кіевъ: типографія Е. Я. Федорова, 1874, с. 57.
7. Korosteszów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innychkra jówsłowiańskich. – Warszawa : FilipSulimierski i WładysławWalewski, 1883 . – T. IV : Kęs – Kutno. – S. 418.
8. Корсак Іван. Мисливці за маревом. – К. : «Ярославів Вал», 2014, с.58.
9. Мазур П. Дві долі // Історичний календар – 2000. – К., 1999, с.120-121. – 383с
10. Щербак В. О. Гулевичівна Єлизавета (Гальшка) Василівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2004. – Т. 2 : Г – Д, с. 250.
[/i]
Видрукувано у журналі "Дзвін". №7,2018.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809648
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.10.2018
[i](До 435-ліття з часу смерті, присвячуєтьс[/i]я)
[color="#ff0000"][b]Гальшка Острозька[/b][/color], ота сама славнозвісна (і сумнозвісна, водночас!) княгиня, що стала в майбутньому засновницею Острозької Академії, народилася в день святої Єлизавети, тобто 19 листопада 1539 року. В офіційних документах, зокрема, в книгах Литовської метрики вона записана під ім'ям [color="#ff0000"][b]«Ельжбьєти» («Альжбьєти», можливо, звідси пішло простонародне «Гальшка»)[/b][/color]. Під цим ім'ям вона увійшла в україно-польську історію.
Батько Гальшки Острозької – [b]Ілля Острозький[/b], старший брат Василя-Костянтина Острозького, мав прихильне ставлення спадкоємця пре-столу Сигізмунда ІІ Августа і перебував при королівському дворі. При дворі Іллі Острозькому підібрали дружину – красуню Беату Косьцєлєцку (Костелецьку). Беата належала до одного з найзаможніших і найвпливовіших родів королівства, проте деякі історики вважають, що її дійсне походження було ще вищим. На думку багатьох сучасників, Сігізмунд віддав володарю Волині свою власну позашлюбну доньку від довголітнього зв'язку з Катаржиною Тельничанкою. З Катаржиною Сигізмунд I Старий одружитись не міг, тому видав Катаржину за коронного підскарбія Анджея Косцелецького і Беата була його невизнаною дитиною.
[color="#ff0000"][b][i]Беата Костелецька[/i][/b][/color] й справді була донькою Катаржини Тельничанки, у якої був з королем Сигізмундом довголітній зв'язок і троє визнаних дітей: Ян, Регіна та Катаржина. Беата до числа цих визнаних дітей не входила, оскільки народилася далеко пізніше, коли її мати давно вже була одружена з Анджеєм Косьцєлєцкім (Костелецьким), а король - з Барбарою Запойяї, попередницею королеви Бони. Отож, можемо бути більш ніж упевнені півкоролівського походження Беати.
Доволі дивно, як це дівчина з таким родоводом стала ще й улюбленицею королеви Бони. Либонь, королева, і сама - не зразок доброчесності, поблажливо дивилася на слабості короля, а взагалі-то була "особою отруйною в прямому значенні слова" (герцогиню міланську підозрювали в причетності до смерті її невістки - другої дружини Сігізмунда ІІ Августа Барбари Радзивілл, але історики не знайшли жодних доказів цих підозр).
Чутки про нестрогість звичаїв королеви базувалися на тій обставині, що старша дочка Бони і Сигізмунда, королівна Ізабелла-Беата, народилася через 8 місяців після шлюбу. (Цю давню плітку не завагався повторити Павло Загребельний, скоротивши той критичний термін до 6 місяців).
Шлюб Ілля Острозький та Беата узяли 3 вересня 1538 року, майже відразу ж після ще більш урочистого одруження королевича Сигізмунда і його першої дружини - Єлизавети Габсбургівни.На честь подвійної урочистості при дворі відбулися бучні святкування і турніри, в одному з них князь Ілля виступив як супротивник молодого короля. Зрештою, після свята подружжя Острозьких від'їхало у свої волинські володіння - красуня Беата виглядала щасливою та закоханою, з'явилася вже й надія на продовження роду.
Але спільне життя закінчилося несподівано швидко: в 1539 році, через півроку після одруження, здоровий і сильний князь Ілля раптово помер. Ходили глухі чутки, що смерть Іллі Острозького зовсім не була природною, а спричинена повільною отрутою. Але як там було насправді - сказати важко.
У заповіті князь подбав про майновий стан своєї родини й визнав законність появи на світ дитини, яку чекала його дружина Беата. Крім того, заповітом визначались опікуни для дружини і для ненародженої ще дитини, ними князь просив стати польського короля Сигізмунда ІІ Августа, його дружину — Бону Сфорцу і свого брата Василя-Костянтина Острозького.
В тому ж 1539 році, 19 червня, народилася у князя Іллі Острозького єдина донька, хресне ім'я якої - Єлизавета (можливо, вибране на честь молодої королеви, а також бабусі, Катаржини Костелецької, друге ім'я якої теж Єлизавета, а можливо й тому (і це теж вірогідна версія!), що дівчинка народилася за католицьким календарем саме в день святої Єлизавети. Повністю в офіційних документах, себто в книгах Литовської метрики, вона записана під ім'ям Ельжбьєта Катаржина. По звуковому ланцюжку змін - Ельжбьєта -Альжбьєта -Альшбьєта перетворилося на «Гальшку», з цим іменем вона ввійшла в україно-польську історію.
По народженню[color="#ff0000"][b] Гальшка Іллівна[/b][/color] стала власницею багатьох міст, містечок, замків, маєтностей у родинних волинських володіннях, а після смерті матері за заповітом Іллі Острозького повинна була отримати ще частину спадку. Ця обставина стала пізніше причиною трагічних маніпуляцій матері Беати долею доньки-Гальшки та постійних позивань з князем Василем-Костянтином Острозьким за спадщину.
Пройшло 13 років. Багато чого змінилося: помер старий король і воцарився його син Сигізмунд ІІ-ий Август, який навіть столицю переніс із Кракова у Варшаву. Новий король устиг овдовіти (його перша дружина страждала від епілептичних припадків), удруге романтично одружитися з коханою Барбарою Радзивілл і знову трагічно овдовіти.
Беата, княгиня Острозька, звикла до самостійного життя багатої вдови і закінчила мировою давню сімейну сварку з родичами-Заславськими, розпочату ще її покійним чоловіком-Іллею.
Василь Острозький досяг повноліття і почав проявляти властолюбні ознаки глави сімейства, через що вони з Беатою смертельно посварилися. Головне ж - підросла Гальшка, найбагатша спадкоємиця Речі Посполитої, і в дім Острозьких почали юрбами з'їжджатися юнаки із найзнатніших магнатських родів, щоб добитися її прихильності.
Про дитячі та юнацькі роки Гальшки залишилось небагато відомостей. Відомо, що вона уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо й, очевидно, крім «русинської» говорила вільно польською мовою. Гальшка була вродливою дівчиною. Сучасники називали її найгарнішою жінкою XVI століття. Доводиться повірити їм на слово, оскільки жодного прижиттєвого портрета Гальшки Іллівни Острозької не збереглося. Зображення князівни на полотні Яна Матейка «Сказання Скарги» і незліченні портрети Гальшки, виставлені в Острозькій Академії, імовірно написані під враженням портрета її матері Беати – Гальшку зображують темноокою брюнеткою, часто одягненою в костюм чужої епохи.
Вигідною «партією» для представників багатьох магнатських родів робили юну Гальшку (Ельжбьєту Іллівну) її багатства і бажання породичатися з династією князів Острозьких. Шлюбні питання доньки вирішувала мати Беата, дядько Костянтин-Василь Острозький і король Сигізмунд II Август, кожен із яких ( і, як не дивно, мати Гальшки у першу чергу), перш за все, намагався подбати у цьому «зміїному» клубку інтриг, змов і тяжких кривавих злочинів, про свій власний інтерес і вигоду.
Так, у 1551 році Сигізмунд II Август, бажаючи видати Гальшку за вигідну йому людину, на Віленському сеймі добився ухвали спеціального положення, за яким питання про заміжжя дівчат-сиріт повинно було вирішуватися їх найближчими родичами, отож, такими особами стосовно Ельжбьєти Острозької були – родинне гніздо Острозьких та польський королівський дім. Мати Беата в цей час займається сватанням доньки за Марціна Зборовського, сина каліського воєводи. В той час до дівчини сватались також подільський воєвода Миколай Мелецький, Дмитро Санґушко, лютеранин Анджей Ґурка і князь Ян Зембицький. Існує напівісторична-напівлітературна легенда, використана пізніше Пантелеймоном Кулішем (також твердження польського історика Юзефа Вольфа), що серед претендентів на руку і серце Гальшки був і князь Дмитро Вишневецький, відомий як «Байда». У легенді йшла мова про глибоке почуття до Гальшки, яке зрештою змусило Дмитра Вишневецького не одружуватись зовсім.
Сімейним станом своєї племінниці зацікавився князь Костянтин-Василь Острозький, який пропонував Гальшці одружитись із Дмитром Санґушком, старостою канівським й черкаським (фактично це звання означало, що він отримав в оренду від короля територію довкола Канева і Черкас), першим красенем і перший лицарем Русі – героєм оборони Житомира від нападу татар, який був по-європейському вихований та освічений, з витонченими манерами, до того ж - син найкращого друга покійного князя Іллі.
Дмитро отримав письмову згоду дядька-опікуна ( по-народному, «стрийка») Василя Острозького та матері Беати, котра пізніше відмовилась від дотримання власного слова. Коли дійшло до сватання, Беата почала явно затягувати справу: зволікала, тягнула, посилалася на необхідність королівського дозволу. Існували різні пояснення її поведінки. Якщо нам видається непереконливим те, що Беата просто не хотіла розлучатися з юною донькою – Гальшці на той час не було й 14-ти – то залишається ще версія про те, що вона не бажала втрачати право на управління маєтками дочки. Існує також підтримувана багатьма сучасниками думка: Сангушка зустрів би куди тепліший прийом, якби він свій закоханий погляд звернув не на дочку, а на матір. Зрештою, Сангушко зовсім втратив терпець і звернувся по допомогу до дядька Гальшки - князя Василя-Костянтина. Схоже, Дмитро зробив дуже щедрі обіцянки майнового характеру, оскільки Острозький урочисто пообіцяв йому руку Гальшки Іллівни, підтвердивши заодно, що саме такий шлюб планував покійний брат, а також зумівши переконати Сангушка в тому, що підступна Беата і не думала віддавати за нього доньку.
Князь Дмитро поклявся відомстити. Нічим не виявляючи своїх намірів, він приїхав у Острог, а при цьому частина його почту начебто випадково залишилася біля брами. Ледве гість привітався з господарями, як слуги повідомили про те, що збройний загін з 50 чоловік та з князем Василем Острозьким на чолі наближається до замку. Княгиня Беата розпорядилася зачинити браму, але люди Сангушка вже встигли роззброїти охорону. Тріумфуючий Василь-Костянтин Острозький вступив у власний родовий замок, яким давно так пристрасно жадав оволодіти. Це сталося на початку вересня 1553 року.
За легендою, Дмитро Санґушко був вражений красою дівчини і закохався в неї до безтями. Хоч як княгиня Беата перечила цьому шлюбу, вінчання відбулось попри її волю: Беату, щоб не заважала і не верещала, закрили у її ж кімнаті під вартою. Гальшку Іллівну відвели у замкову каплицю, де привезений дядьком священик обвінчав її з князем Дмитром. Перелякана дівчинка не в силах була ні відповісти згодою, ні запротестувати, тож замість неї слова згоди промовляв князь Василь.
Народний переказ змальовує це вінчання так:
[i]«Настав час мінятись шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер. Який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.
– Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик. – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь Василь Костянтин Острозький».[/i]
Відразу ж після вінчання молодий князь Дмитро Сангушко відвіз юну княгиню в Канів. Василь Острозький залишився господарем Острога і лише суворий наказ короля змусив його випустити Беату.
Попри обставини цього "дивного шлюбу", юна княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька-Сангушко не відчувала неприязні до вродливця-мужа і звиклася би з цілком завидним положенням коханої дружини першого лицаря Русі. Але такої можливості їй не дали…
Мати Беата, обурена що вийшло не на її користь, звернулась зі скаргою до короля Сигізмунда ІІ Августа. У королівських палатах, при наймело-драматичніших ефектах – з криком, риданням, розтріпаним волоссям, вона впала в ноги королю і королеві-матері, благаючи про повернення викраденої доньки і найсуворішої кари для самозваного зятя й ненависного шурина.
Королю Сигизмунду ІІ Августу не хотілося встрявати у ці усобиці. Молодий Дмитро Сангушко йому був досить симпатичний, а Беату, капризну й свавільну істеричку, він не особливо жалував. Але вимоги Беати, на превеликий жаль, підтримали майже всі магнатські роди Речі Посполитої. Вислизання з їх рук Гальшки Острозької (та її величезного посагу) ці королята сприйняли як смертельну образу свого ґонору.
Король під тиском змушений був призначити суд відразу по зимових святах 1554 року, а відбутися він повинен був у Книшині - містечку біля Вільна. На суд Дмитро Сангушко і князь Острозький, зачувши неладне не з'явилися, лишень довірили захист шляхтичу Одаховському. Даремно захист намагався довести, що шлюб їхнього підзахисного цілком законний і згідний з волею покійного батька Гальшки, князя Іллі Острозького.
Звинувачувач Станіслав Чарнковський, референдарій (ця впливова посада при дворі забезпечувала надходження скарг на ім'я короля) коронний, гримів на всю залу:
– Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок Дмитрія ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці: у княгині доньку відібрано, а у Вашої Королівської Мосці піддану зневолено, якій за правом опіки Ваша Королівська Мосць батька заміняла!
І з неприхованою погрозою:
– Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.
Король проголосив вирок. Дмитро Сангушко (заочно) засуджений на страту і безчестя. Збереже життя гарантоване лише при умові, коли згодиться на розірвання шлюбу і повернення Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької матері Беаті. Тоді покарання замінять йому ув'язненням у вежі. А якщо зважиться на втечу, то стане вигнанцем, «банітою-інфамісом».
Такому вироку «посприяли»: зацікавлений в Гальшці воєвода Марцін Зборовський-старший, який хотів видати її за когось з синів – Пйотра чи Марціна; а також віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний», через намагання збільшити власні впливи у Великому Князівстві Литовському, чому заважав тесть князя Острозького – Ян Амор Тарновський.
Що характерно, про дійсного натхненника наїзду на Острозький замок, князя Василя-Костянтина, у присуді не згадано й півсловом. Князь із його грошима і військом справді був некоронованим королем.
Універсали було надіслано по всіх містах, замках і монастирях для того, щоб швидше піймати князя. Звістка про вирок суду блискавично дійшла і до Канева. Дмитро Сангушко навіть не думав ані розлучатися з дружиною, ані чекати кари…У найбільшому поспіху він зібрав найцінніше майно, найдорожчому ж своєму клейнодові – Гальшці Іллівні – наказав переодягнутися в чоловічий одяг, і в морозний січневий ранок вони разом з найвірнішими слугами спершу вирушили у родовий маєток Сангушків, власність сестри князя Дмитра, Федори – Влодаву над Бугом, а звідти, змінивши коней і оминаючи більші поселення, – до чеської границі. Там, y Чехії, князь Сангушко сподівався знайти притулок у Рудницях, замку тестя Василя Острозького, гетьмана Яна Амора Тарновського (шлюб Василя Острозького і Софії Тарновської відбувся у 1553 році).
Дмитро Санґушко перетнув кордон Речі Посполитої. Проте задуму не суджено було здійснитися…
У Великопольщі за втікачами збиралася погоня. Княгиня Беата не жаліла грошей. Згуртувалася ціла армія на чолі з каліським воєводою Мартином Зборовським-старшим із синами, до нього приєдналися інші вельможі зі своїми збройними загонами – брати Ґурки та родичі Беати. Дуже швидко їм стає відомо, що втікачі перетнули карпатські перевали і повернули в бік Чехії.
В Чехії на той час уже більше сторіччя як закінчилися буремні події гуситських війн, в які вв'язувався один із засновників роду Острозьких – Федір. Фактично Богемія належала імператорам Священної Римської імперії.
Над гігантськими – від Мексики до Угорщини – просторами цієї імперії Габсбургів, за висловом Карла V-го Габсбурга, "ніколи не заходило сонце", і Дмитро Сангушко міг сподіватися, що тут він буде в безпеці. Але на початку лютого 1554 року відбулися жахливі події, які надовго запам'яталися жителям тихої чеської провінції.
Впевнившись, що втікачі заночували в заїзді чеського селища Лиса (інакше «Лиска» чи «Лиски»), переслідувачі спершу поїхали в найближче місто Німбурк, запевнили тамтешнього «гейтмана» (представника імператорської влади) Матеса Вахтеля в тому, що на ввіреній йому території переховується «страшний злочинець і ворог роду людського», а потім, прихопивши з собою ріхтаря (війта) Адама Кухту і бирича (ката) Матея Зоуфалого, вирушили ловити обложеного з усіх боків «звіра». До того часу вже майже весь мотлох з округи, наслухавшись про величезні багатства князя-втікача, приєднався до погоні.
У сільський заїзд озброєний натовп увірвався зранку, коли Сангушко, накинувши на себе кунтуш, спустився в кухню замовити сніданок. Навіть меню того останнього сніданку знаємо: князь був веселий і просив приготувати каплунів, щоб порівняти, де вони кращі – в Чехії чи на Русі.
Нападаючі стріляли з мушкетів, але не влучили в Дмитра. Князь був беззбройним, так що кинувся вгору по сходах до кімнат, де Гальшка і слуги, ледве прокинувшись, не могли зрозуміти, що відбувається. Переслідувачі схопили його, зірвали одіж з дорогими самоцвітними ґудзиками, побили і тяжко поранили.
Даремно Сангушко звертався до їх християнських почуттів і нагадував, що тут вони на чужій землі зі своїми законами. Даремно Гальшка, ридаючи, впала перед катами на землю і обіймала ноги Мартина Зборовського, благаючи про милосердя. Не для того вони приїхали так здалека, щоб тепер відпустити здобич!
Майже непритомну від страху й потрясіння Гальшку посадили у ридван. Можливо, вона ще встигла помітити, як її мужа, закованого в кайдани, скривавленого, напівоголеного, на возі відвозять у Яромеж (Яромир), оголошуючи по дорозі, якого страшного злочинця піймали.
У Яромежі його закрили у хліві, тяжко пораненого, не дозволивши дати йому навіть ковтка води. Там він і помер від гарячки в ніч з 3 на 4 лютого 1554 року.
За іншою версією, його жорстоко убили з настанням ночі. Навіть і така помста видалася Мартину Зборовському недостатньою - він ще наказав викинути тіло нещасного у купу гною.
Лише через 4 дні, 7 лютого, коли місцевий нарід опам’ятався від брехливої полуди, князя вдалося поховати. Співчутливі городяни поховали Дмитра у місцевому костьолі, а на плиті із знаком литовської Погоні (родового герба Сангушків) спадкоємець Дмитра, його брат Роман, наказує вибити напис:
[i]- Hoc loco conditur corpus clari lithuuaniae ducis Dimithr Sanduskowic ex magnifica Olgerdorum familia nati, capitanei Cyrkoviensis et Kanowiensis, quem perfide insidiose Martinus Zborovski trucidavit.
(«Тут спочиває прах славного литовського князя із знаменитого дому Ольгерда, старости черкаського і канівського, по-зрадницьки і віроломно убитого Мартином Зборовським»).[/i]
У міській книзі Яромежу (Яромира) написали також, що [i]«заупокійну по князеви на чотири голоси по-чеськи співали».[/i]
Після всього жителі Яромежу та округи зрозуміли, що стали свідками, а то й співучасниками, злочину і жорстокої розправи над невинним. Почалося довготривале слідство, під час якого власник сільського заїзду у Лисках Мартин Ліва і замковий урядник Вацлав Коханек померли «від гризоти», головним же винуватцем був оголошений ріхтар-війт Адам Кухта, якого в 1557 році в Празі побили різками, затаврували і вигнали з міста.
Що ж стосується головних винуватців, підданих польської корони, то їх після втручання короля відпустили, змусивши попередньо поклястися, що вони вже ніколи не тривожитимуть спокій мешканців Яромежу.
Однак імператор Фердинанд, обурений таким самоуправством на його території, ще довго закидав великопольського короля Сигізмунда ІІ Августа письмовими протестами.
Тим часом Гальшка опинилася у Познані під опікою матері і тут засвідчила познанським міським властям своє викрадення і пізніше "визволення".
…А при королівському дворі вже повним ходом йшли торги і змагання за руку князівни Острозької та її придане. Численні претенденти доводили свої права і пропонували плату.
Мартин Зборовський, "забійця злочинний і віроломний", вже вважав свою перемогу безперечною. Він сватав Гальшку за сина, теж Мартина і теж злочинного учасника достопам'ятної розправи. Але не на його вийшло. Король Зборовського-старшого терпіти не міг, в листах до шуряків-Радзивіллів називаючи його «змією, яку і взагалі не слід впускати в королівство». Ні, король мав інші плани щодо Гальшки – він збирався з її допомогою зміцнити свій союз із найвпливовішим магнатським родом Великопольщі, могутніми Ґурками. Мати й дочка дістали наказ прибути у Варшаву до королівського двору, де їм і проголосили королівську волю.
Вирок приголомшив княгиню Беату. Замість того, щоб вберегти дочку від небажаного з її точки зору шлюбу, вона сама прирекла єдину дитину на стократ гіршу долю. Мало того, що пропонований муж, Лука Ґурка, на 35 років старший від Гальшки, він ще й владний і непоступливий тиран. Так що про надію на подальше управління острозькими маєтками можна було забути. Попри протести обох жінок, король настоював на негайному вінчанні.
У розпачі Беата зважилася на трагіфарсовий крок – під якимось приводом вийшла з кімнати і щезла, у наївній надії, що без неї обряд не відбудеться. Даремно, слуги обнишпорили весь замок і зрештою знайшли княгиню – як писав хроніст Лука Гурницький – "у місці не надто пристойному", тобто у палацовій вбиральні. Силою зняли їй з пальця родинний перстень, який потім король показав Гальшці як знак материнської волі. Княжна, зрештою, згодилася, прийнявши перстень як підтвердження згоди матері.
Познанський єпископ Станіслав Чарнковський, отой самий, що на суді у Книшині так яро виступав супроти шлюбу з князем Сангушком, у крайньому поспіху в присутності короля провів вінчання. Тут з'явилася Беата, як завжди, з криком і протестами. Побачивши матір, Гальшка вирвалася з рук давно немолодого нареченого Лукаша Ґурки, що йому на той час виповнився 54 рік(інші джерела пишуть – 64!). Обидві жінки – мати і донька – замкнулися в своїх кімнатах королівського палацу у Варшаві..
Хто тільки не підходив під двері, щоб вмовити їх заспокоїтися і змиритися з королівською волею – сам король, єпископ, Гурка, канцлер – все даремно. Зрештою, король вирішив, що й так забагато часу витратив на розлючене бабство, і від'їхав у Пйотриків (місце засідання сейму). Разом з ним виїхав Лукаш Ґурка і більшість сенаторів.
Беата, скориставшись нагодою, втекла з королівської столиці-Варшави. На цей раз – у Львів. Не могла ж драма Гальшки Іллівни Острозької у своїх звивистих мандрах оминути наше містичне місто!
Опинившись у Львові, Беата під'їхала до монастиря отців-домініканців і попросила в них притулку. Достойні отці опинилися перед складним вибором. Оскільки вони вже знали про королівське сватання, то щиро жаліли Гальшку, та й гостювання казково багатих власниць Острозького замку давало надію на значні пожертвування. Але стягнути на свою голову королівський гнів і ворожнечу потужних Ґурків... До того ж Беата Острозька з її жахливою репутацією – про жорстоке і віроломне вбивство князя Дмитра Сангушка вже співали всі діди-лірники на всіх ярмарках.
Зрештою, домініканці зважилися впустити Беату й Гальшку, сподіваючись якось помирити їх з королем. Княжна Гальшка-Ельжбьєта Іллівна, у прихистку отців-домініканців, подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до осоружного Лукаша Ґурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Вона відмовилась вважати свого чоловіка законним, бо на цей час була уже зацікавлена князем Симеоном Слуцьким і проявила вольовий характер.
Напочатку все складалося добре. Королю Сигизмунду ІІ Августу було не до полювання за Гальшкою Острозькою та її шлюбним «віном», були нагальніші клопоти: королева-мати, ображена на сина, Польщу і весь світ, надумала покинути країну. Від'їжджаючи, Бона Сфорца ухитрилася до дна спорожнити королівську скарбницю та ще й продати прибуткові посади на кілька років вперед. А потім почалася Лівонська війна з Іваном Грозним за контроль над прибалтійськими землями – перша війна, в якій офіційно згадується про участь українського козацтва.
Так що наші втікачки провели у Львові кілька тихих років, особливо не привертаючи до себе уваги. Але на прощання вони воістину гучно гримнули дверима!
У 1559 році руки короля нарешті дійшли до вирішення "проблеми Гальшки". Змусили до цього Його Королівську Мосць безперервні нарікання Лукаша Ґурки, який так і не зміг заполучити ні молодої вродливої дружини, ані приналежних їй острозьких маєтків. Король надіслав грамоту, у якій наказав львівському старості Пйотру Бажому відібрати Гальшку в матері та віддати Лукашу Ґурці – її законному чоловікові.
Спершу староста міста намагався діяти мирно, але почув від Беати, що вона швидше вб'є і дочку, і себе, ніж підкориться насильству. Отож, почалася справжня війна. Разом із сильним збройним загоном до Львова прибули брати Ґурки, до них приєдналися магістратські слуги, монастир був узятий в облогу, до того ж на нього були наведені зняті з Порохової вежі гармати (довго ще показували отці-домініканці сліди від їх ядер на монастирських стінах).
…І тут княгиня Беата Острозька викинула нечуваний фортель! Попри строгості облоги, неможливо було не впускати до монастиря сліпих і жебраків, яких на Русі споконвіку дуже шанували. Один такий старець-жебрак, намацуючи костуром дорогу, ввійшов у монастирську хвіртку, а тоді відкинув палицю разом із жебрацьким лахміттям, під якими були одягнені багаті княжі кармазини, і вступив у кімнати Беати. Вона ж радісно його привітала і тут же представила Гальшці її нового мужа – князя Симеона Юрійовича Слуцького – сина Юрія Семеновича Слуцького-Олельковича і Гелени Радзивилівни, отже – внука княгині Анастасії Слуцької і двоюрідного брата Василя-Костянтина Острозького. За переказами, князя Симеона Слуцького обвінчали з княжною Гальшкою Іллівною у тому ж таки 1559 році, коли їй було 19 (таємно від короля це вінчання спланував уже згадуваний віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний»).
Рід князів Слуцьких – освічений, багатий і впливовий, крім того, це одруження давало Гальшці змогу повернутися в лоно сім'ї, помирившись з могутнім дядьком, Василем-Костянтином. Та й за віком наречені пасували одне одному, Семену Юрійовичу - трохи більше тридцяти, Гальшці - двадцять.
Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі видавався дещо театралізованим, але попри все історично правдоподібним.
Вінчання провів монах, канонічні сумніви якого втихомирила величезна грошова винагорода. Тим часом облога монастиря тривала і гармати били. Монастир опирався вечір та ніч, а на ранок виявилося, що у захисників немає води. Міський староста наказав перекрити водогін. Монастирська брама розкрилася і Пйотр Бажий знову представ перед Беатою, читаючи їй наказ короля. Вона ж розреготалася йому в обличчя, повідомивши, що дочка її знову вийшла заміж, шлюб здійснено і довершено. На це львівський староста відповів, що такий шлюб без згоди королівської милості недійсний – і перед людьми і перед Богом – і тут же, разом зі слугами, зайшов в кімнати Гальшки Іллівни та вивіз її. Дівчину силоміць віддали деспотичному і чванливому Лукашу Ґурці, що був присутній під стінами монастиря зі своїми озброєними людьми.
Отож, Ґурка якнайшвидше перевіз Гальшку через Познаньщину в родовий замок у Шамотулах. Тут, у своєму родовому гнізді, він намагався добитися її прихильності, спершу по-доброму, ласкою і вмовляннями. Але все даремно… В молодої княгині нарешті прокинулася родова гордість, вона так і не згодилася визнати Лукаша Ґурку своїм чоловіком.
Таке положення справ насправді було дуже вигідним для короля – доки те, та доки се, а маєтності Гальшки Іллівни Острозької залишалися під Його Мосці королівським наглядом.
Матері Беаті залишалася тільки помста, яку вона почала здійснювати негайно: вона переписала всі свої та Гальшчині острозькі володіння на любого її серцю князя Симеона Слуцького, бо вважала і надалі його своїм законним зятем. Перш, ніж підписатися, княгиня-мати трохи подумала і витребувала від Слуцького довіреність на управління ними. Що він, не задумуючись, зробив… Його Королівська Мосць, король Сигизмунд ІІ Август, не особливо звертав увагу на ті скарги, якими княгиня Беата Острозька засипала його самого, єпископа-«примаса» Станіслава Чарнковського, першого серед католицького єпископату Польщі, та інших державних мужів. Зрештою, король доручив «примасу» розібрати справу з юридичної точки зору. Бідолашний церковний ієрарх опинився в незавидному положенні: і тут сильні, і там можні, і у Варшаві шлюб, і у Львові шлюб, як не Лукаш Ґурка накаже його убити, то княгиня Беата отруїть. Написав, бідолаха, що сидить «як мертвий і в постійній гризоті».
Не дивно, що підстаркуватий Лукаш Ґурка тяжко ревнував Гальшку Іллівну до коханого їй князя Симеона, то ж згодом князя було змовницьки вбито, і на доказ його смерті Гальшка отримала відрубану руку свого вінчаного чоловіка з обручкою. Гальшку ув’язнили у Шамотульській вежі.
За іншою офіційною версією, що дійшла до єпископа Чарнковського,
князь Слуцький помер від нещасного випадку – втопився начебто. Полегшено зітхнувши, королівський «примас» пояснив княгині-матері Беаті, що тепер, коли її дочка овдовіла, не годиться робити її ще й розлученою. Беата у відчаї запропонувала Ґурці 50 000 золотих за звільнення доньки. «Примас» оголосив, що за таке обидві сторони повинні стати перед судом у Пйотрикові. Замість цього, розлючений граф Лукаш Ґурка остаточно замкнув непокірну дружину в Шамотульській вежі…
Мати, Беата Острозька, ще довго не могла змиритися із вчиненим над донькою насильством і розпочала ряд процесів проти Гурки, останній з них датувався 1565 роком. Тоді княгиня-вдова здійснила ще один несподіваний відчайдушний крок: хоча їй було вже близько 50-и, вона повторно вийшла заміж.
Обранець Беати, Альбрехт Ласький, воєвода серадзький, на 21 рік молодший від неї, був рідкісним навіть для свого бурхливого часу негідником. Попри молодий вік, за ним уже тягнувся шлейф численних звинувачень у розбої та грабунку.
Дуже швидко новий чоловік відібрав «у віно» всі маєтності Беати, а її саму зіслав у замок Кєжмарк, що у Спіжиній долині в Угорщині. Звідти вона посилала розпачливі листи, благаючи про заступництво імператора.
Отак, волею долі, і мати, і донька опинилися в однаковому становищі, а їх могутній родич князь Василь-Костянтин Острозький і пальцем не ворухнув, щоб врятувати коли не братову, то хоч єдине дитя покійного брата Іллі. Ну, і Його Королівська Мосць, якому, нагадаю, таке положення було дуже вигідним, теж… Нарешті, втручання імператора визволило Беату, але була вона така виснажена духом, квола і хвора, що не спромоглася навіть повернутися додому – померла в Кошіце.
Молода княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька залишилась без захисників і прожила в Шамотульській вежі близько чотирнадцяти років.
Гурка наказав одягти на обличчя дружини маску, щоб ніхто не бачив її красу. Із вежі вона могла робити лише одну прогулянку – підземним коридором у костьол, де за ґратами могла прослухати месу. Люди називали її «Чорною Княгинею» через жалобний одяг, який постійно носила вона ще з часів втрати молодого князя Дмитра Сангушка. свого першого шлюбного чоловіка. За час, проведений у вежі, прочитала молода княгиня багато книг.
Після смерті матері Гальшка Іллівна начебто стала ледь терпиміше відноситися до свого квазі-мужа, навіть показалася з ним кілька разів публічно на великопісних прийомах при королівському дворі. Але своїм чоловіком його так і не визнала, їх шлюб так і залишався таким хіба що на папері. Свободу Гальшка здобула лише напочатку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки. Спадкоємці Гурки навіть не намагалися розпочати судовий процес за володіння Гальшки, зате батькова рідня (в особі князя Василя-Костянтина Острозького) нарешті згадала про неї.
Отримавши довгождану волю, княгиня Єльжбьєта-Гальшка повернулась до стрийка, князя Острозького, передала йому управління своїми родинними маєтками. Мала намір вийти заміж за Яна Остроруга, та стрийко не допустив того, не бажаючи віддавати Остроругу за неї шлюбний «викуп». По тих подіях переїхала княгиня проживати до Дубного.
У польських хроніках епохи Середньовіччя, а також у працях істориків XVIII–XIX століть зустрічаються згадки про психічну хворобу Гальшки, що нібито вона втратила розум і доживала свої роки у Дубно на утриманні дядька (стрийка) – Василя-Костянтина та двоюрідного брата Януша Острозького. Та після 1573 року були знайдені документальні свідчення того, що Гальшка Іллівна вела на той час численні господарські справи, виступала перед свідками в суді. Про ясність її розуму свідчить і складання княгинею в місті Турові заповіту-«тестаменту», що датується 16 березня 1579 року. У своєму заповіті Гальшка Острозька заповіла 6 тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю й православної академії, що планував відкрити в Острозі її дядько:
[i]«…на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».[/i]
Таким чином, Острозька академія з'явилася з волі та за кошти княгині Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької. Це свідчить про те, що Гальшка була меценаткою доби пізнього Середньовіччя. Завдяки Гальшці та її дядькові, князю Василю-Костянтину Острозькому постали «Волинські Афіни» – центр культури та освіти в Острозі.
Наприкінці життя Гальшка прийняла православ'я, про це свідчать дарунки православним храмам і монастирям. Останні роки життя Гальшка провела в Закриниччі на Поділлі, у так званому замку на водах, де й померла в 1582 році у 43-річному віці. Старі українські повір’я та легенди розповідають, що коли молодий місяць виходить з-за хмар і місячне світло м'яко падає на страшні стіни Шамотульського замку, біля однієї з веж з'являється жіноча фігура в Чорному і досі оплакує своє нещасне кохання…
Деякі джерела твердять, що загинула Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька під час татарського нападу. Вкрай сумнівно: сподіваючись одержати за Гальшку величезний викуп, татари в жодному разі не вбили б її, коли б вона потрапила в полон, і постаралися б, щоб вона не стала випадковою жертвою.
Так що нам залишається лише здогадуватися - чи то смерть наступила через хворобу, чи то доля або й сама Гальшка не захотіли, щоб нещасна князівна ще раз стала предметом торгу. Історик того часу написав: [i]"Доля вилила на цю жінку повну чашу скорботи. Не було в неї ні хвилини щастя".[/i]
За рівнем популярності в читаючої і пишучої публіки Гальшка впевнено випереджає більшість своїх сучасників та земляків, включаючи Дмитра Вишневецького та Івана Федорова, поступаючись хіба що своїй історичній ровесниці – Роксолані-Хуррем.
А ще існує чи то міф, чи переказ, що мовляв не померла молода нещасна княгиня, а перетворилася на Птаху, а було це так:
[i]«…Одного дня, коли сиділа Чорна Княгиня й дивилась в безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадалась церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала, її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою гарна-прегарна, такою якою була в п'ятнадцять років, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі пожадливі людці – король і його свита, і Зборовські… і ненависний тиран Лукаш Гурка… і, зрештою, її віроломна мати-змовниця Беата».[/i]
Чи ж мала Гальшка Іллівна Острозька спадкоємців, чи так і зійшов це незбагненний цвіт молодої дивовижної вроди на безвість?
Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка, припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька у 1554 році народила сина від князя Дмитра Санґушка. Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно майбутньої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина сходяться. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем'ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі і були не простими слугами: Дем'ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя.
Про те, що у Гальшки був син, мова йде у волинських легендах:
[i]«Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам'яній печері, що біля Межирича, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили й поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір».[/i]
Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка у своїх історичних студіях Михайло Грушевський:
[i]«Скоро по смерти – а, може, ще й за життя, Наливайко виріс до розм[/i]ірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».
***
Доля вродливої, мудрої та нещасливої української княгині з роду Островських дала плідний матеріал історикам, релігієзнавцям, митцям та мистецтвознавцям, а також літераторам багатьох поколінь – української, польської та чеської сторін – для створення численних творчих інтерпретацій її життя та образу. Така вже парадоксальна залежність між трагічними подіями та постатями – і майстрами пензля і пера, що чим буремніші сторінки життєписів, тим палкіше бажання торкнутися їх творчою уявою і розгадати нерозгадане, приховане за лаштунками Часу. Так і з Гальшкою… Портрети її вроди писані вже пізніше, інтерпретовані з образу її матері Беати. А щодо української літературної спадщини, то кілька прізвищ є безпосередньо пов’язані з іменем Гальшки Іллівни:
1) Отець Іван Гушалевич – галицько-руський поет, письменник, драматург, священник УГКЦ, написав повість «Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст.»;
2) Петро Угляренко – написав роман «І був ранок, і була ніч…»;
3) Сценічний постановник театру «Бенюк і Хостікоєв. Театральна компанія» Андрій Батьковський разом з київським режисером Мирославом Гринишиним поставили виставу «Гальшка Острозька». Андрій Батьковський адаптував для вистави однойменний рукопис відомого українського філолога та історика Омеляна Огоновського, написаний ще в кінці XIX століття;
4) Образ Гальшки змальовано і у творах молодих українських поетес.
Так, поеткою Іванною Голуб'юк у 2008 році написано вірш
«Привид Гальшки Острозької»:
[i]«…Панно з вустами спілої вишні,
панно з очима карими,
дайте вгадаю, що з того вийшло, — вас бо покарано.
Вас бо посаджено в вежу муровану,
грізна сторожа,
для світу сього вас немає.
Заховано панночку гожу…».[/i]
5) Світланою Луцковою написано поему «Плач за рожевою птахою» .
[i]«…Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим...";[/i]
6)Доля та діяльність Гальшки привабила і українського художника Юрія Нікітіна. Ним у 1998 році було створено портрет княгині.
2017 рік.
[i]Література:
1.Антонович В. Б. Изследование о городах юго-западногокрая. – Т. І. – С. 71-72.
2. Гординська А. Гальшка Острозька – Чорна Княгиня. Нещасливі шлюби найбагатшої нареченої. // «Історична правда» від 12/05/2011.
3.Гулашевич І. Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст. Поема. – Львів, 1883 р.
4.Дем'янчук О. Непризнаний син Гальшки Острозької? чи Пошанівок відважного ватажка // Вісті Рівненщини. – 2010. – № 7 (18 лют.). – С. 11.
5.Дем'янчук О. Пані фундаторка // Україна молода. – 2009. – № 68 (14 квіт.). – С. 14.
6. Żelewski R. Górkowa Elżbieta (Halszka z Ostroga 1539 –1582). – Warszawa,1911. – S. 424.
7.Жертва інтриг магнатських: [Княжна Гальшка] // Волинь в легендах і переказах. Упоряд. П.Андрухов. – Остріг, 1995. – С. 13-15.
8.Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579 р.,березня 16. // Острозька давнина: Дослідження. і матеріали. – Острог, 1995. – Вип.1. – С. 110-111.
9.KempaTomasz. Dzieje rodu Ostrogskich. – Toruń, 2002.
10.Ковальський М. Гальшка, княжна Острозька. Джерела і література про Гальшкукн. Острозьку // Етюди з історії Острога: Нариси. – Острог, 1998. – С. 29-81.
11.Kuchowicz Zbigniew. Wizerunki Niepospolitych niewiast staropolskich XVI—XVIII wieku. – Łódź, 1972
12.Луговий О. Княжна Гальшка Острозька // Вісті Рівненщини. – 1997. – 3 жовтня.
13.Над Іквою-рікою. Літературно-мистецько-краєзнавчий альманах / Упоряд. Л. Пшенична. – Дубно, 2007. – 240 с.
14. Niesiecki Kasper. Korona Polskaprzy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierweyCnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … – T. 3. – Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1740. – 938 s. – S. 433.
15. Пашковець М. Історія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка // День. . – №42-43 (3443-3444), 11-12 березня. . – 2011.
16.Пашковець М. Северин Наливайко, князі Острозькі та історична велич України - Русі / М. Пашковець, Я. Пляс. – К., 2011. . – 544 с.
17. Poczet Królów i Książąt Polskich Jana Matejki. – Warszawa, 1896.
18. Сергійчук В. Дм. Вишневецький // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. – К.: Варта, 1994. – 560 с. – С. 11.
Видрукувано у часописі "Дзвін" №7 за 2018 р.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808707
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 03.10.2018
[color="#ff0000"]Сьогодні, в цей чудовий осінній сонячний день - останній день вересня - вітаю усіх жінок і дівчат, хто з народження наречений [b]Вірою, Надією, Любою та Софією [/b]з іменинами. Сонця Вам, дорогі - в душі і в серці. А жінкам-поетесам ще бажаю сонячних промінних поезій, аби черпали свою наснагу з щедроти невичерпної Матінки-Природи, а мудрість - з висоти Небес! На многая літа...
[/color]
На сайті Клубу Поезії вже видрукуваний мною вірш-присвята [color="#ff0000"]"ТРИ ДИВНІ ДІВИЦІ"[/color], отож посилаю усіх цікавих на авторські сторінки СІРОМАНКИ:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752994
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808382
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 30.09.2018
[color="#ff0000"]Вітаючи усіх [b]з Другою Пречистою[/b], з побажаннями добра і миру нашим оселям і родинам, а відтак і рідній прадідизні, відсилаю охочих почути мою авторську програму на радіо "Воскресіння" [b]"ПРЕЧИСТІ в УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДНОМУ КАЛЕНДАРІ"[/b]
[/color]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/
(З Архіву радіо "ВОСКРЕСІННЯ")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807387
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 21.09.2018
[color="#ff0000"][b]Як на Іри уродини
та спекли ми коровай -
до щасливої години -
(слово-слово, дві словини!) -
булки,
кренделі,
коржини
для вродливої Ірини -
купно,
браття, випікай![/b][/color]
[color="#ff0000"]ЖАГА ПРАДАВНІХ ДЖЕРЕЛ[/color]
Ми живемо у суспільстві, яке з прадавніх часів змушене було віками лише мріяти про власну Державу – проте якимось незбагненним дивом жило державницьким життям!
Я над цим роздумую, перечитуючи книгу своєрідної поетеси Ірини Вовк. Так от: саме у її творах я постійно знаходжу ту пильну увагу до нашої одвічної звичаєвості, до традицій, забобонів і заклять, молитов і зичень, та й багато чого іншого. І це непросто посилання на відомі чи майже невідомі прадавні тексти – вони в Ірини набираютьваги свідчень своєрідних божеських правил, канонів, законів нерушимих, за якими жили наші предки. І тим викликали подив навіть у нас самих: як же це ми, бездержавні, живемо за тими конституційними приписами, чому вони непорушні на всьому етнічному обширові, чим дорогі, наче правдиві заповіді Божі?
У поезії Ірини Вовк глашатаями цих прадавніх звичаєвих істин стають казково достовірні герої – від Мавок і Лад, Лелів і Перунів, до безіменних носіїв таїни…
[b]Микола Петренко
[/b]
[i](з передмови до ювілейного видання Львівських ПЕГАСІВ
«Вовчі іменини». – Львів: Ліга-Прес)
[/i]
[color="#ff0000"]РІЗЬБЛЕНА МАВКА
[/color]
[i]Монолог скульптора, який мав би вирізьбити поетесу в образі Мавки, зіграному нею в студентському театрі.
[/i]
Кусень брили від скелі відламано -
Чи не витешу Мавку із каменю?
Чи не вирізьблю, чи не виріжу -
Мені в камені тім залишену?
Бачу ж усміх твій, чую твій голос -
Щоб лиш зайве від брили кололось.
Чую подив, а в подиві пісню -
це ж різьблю тебе знану й незвісну.
Вірю в слово, що ти проказала
На Купала, в ту ніч на Купала.
Ти предивна, захована в брилу -
сто сім раз притупилось зубило.
Та проте - ти видніша й видніша,
Ти подоба - чи пісні, чи вірша.
Чи вітрила, чи ватри, чи квітки,
Ти до мене сяйнула - а звідки?
Ні розради, ні втіхи нема мені -
Є лиш вибита Мавка у камені!..
[b]Микола Петренко
[/b]
[color="#ff0000"]ВОВЧЕ ІМЕННЯ[/color]
Намарно споконвік в нас не дають імен:
Ось ти - Ірина, так? Для когось ти - Ірен.
Та не один із нас запевнить поспіша:
У імені твоїм уся твоя душа.
Тож в пращурів своїх ти запитай, коли
Їх за звірячий дух вовками нарекли?
Ти мрійна і палка, ти ніжна, наче шовк,
Ти не вовчиця, ні - ти поетичний Вовк!
[b]Микола Петренко[/b]
[color="#ff0000"]НИТКА[/color]
Тамую спрагу ненаситну -
А це немов на рану бинт:
Це що - це нитка з лабіринту?
Чи може - нитка в лабіринт?
А ти - невже ти Аріадна?
З весняним шумом не збагнеш:
Така зваблива і принадна -
Куди, куди мене ведеш?
Однак - ні краплі остороги,
Веди, щоб я повірить зміг:
Куди б не йшов - усі дороги
Ведуть, куди нема доріг.
***
[b]Володимир Бондаренко
[/b]
[color="#ff0000"]ШЕСТИКУПЛЕТТЯ ПРО ІРИНУ ВОВК
[/color]
Збірки поезій Ірини Вовк: "Дзеркала", "Самоцвіти сокровення, "...І все ж - неопалима", "Семивідлуння"
Чомусь перед дощем
думки - мов кастаньєти...
Антонич був хрущем,
а потім став поетом.
Ірина Вовк вовків
не бачила ні разу
і навіть їх слідів
на стежці до Парнасу.
В ній інша дивина:
крізь урвища й провалля
у світ поезії вона
прийшла із задзеркалля.
Як пілігрим ішла
дорогами натхнення,
Коштовності знайшла
для сокровення.
У пралісах лексем
і зрима, і незрима,
опалена вогнем
"...І все ж - неопалима".
А доки йдуть роки
та десь тече Замбезі -
Хай множаться рядки
окрилених поезій.
***
[b]Богдан Чепурко[/b]
[color="#ff0000"]ГАЛИЦЬКИЙ КЕЛИХ
[/color]
Світанок в Ялті - полудне в Львові:
в дзеркалах сонце колише тишу.
У самоцвітах душа колише
Семивідлуння зірвиголове.
Барвистоцвітно й неопалимо
квітне елегій галицький келих.
Троянди в'януть, і вітер стелить
темне пелюстя на білі зими.
З джмелем на пару джмілка захоче
Густи-джмеліти понад потоком.
Стиснулось серце - кров тихо ойкне:
горять сузір'їв вологі очі.
***
[b]Володимир Олейко[/b]
[color="#ff0000"]ДІВЧИНІ В БІЛОМУ[/color]
Дівчино в білому... Колір цей личить тобі.
Тільки твоя неприступність була ще біліша.
Хочу повірити в твій непідроблений біль.
Навіть повірю. На хвилю. На білу. Не більше.
Довше не втримаєш хвилю у плині юрби,
Що білизну́ розтерзає на тисячі клаптів.
Може, я справді лиш колір твій білий любив,
Не розумівши, крім себе, нікого насправді?..
Я став жорстким у жорстокому плетиві днів.
Я ще повірю. Я потім тобою запла́чу.
Тільки хоч зараз не треба прощати мені.
Хай відійду я від тебе таки не пробаченим.
***
[b]Віктор Неборак[/b]
[color="#ff0000"]З далеких студентських років, із горнила "Франкової кузні"[/color]
- Ірочко! Вітаю тебе з Весною, якої всі ми так чекали, бажаю тобі всього-всього-всього, а особливо - стати неперевершеним науковцем, найвідомішою серед новітньої генерації українських поетес, а ще бажаю, незважаючи на всі ті високі титули, залишатися завжди такою ж товариською і ліричною, якою ми всі тебе знаємо зараз.
...Небо повне ірами тріпотіло крилами
а на очі падали пальці наче ангели
п р о кохання і п р о гай ротик п р о читай...
***
[b]Богдан Смоляк[/b]
[color="#ff0000"]ІРИНІ ВОВК,
ім'я якої означає мир, злагоду, гармонію[/color]
Хоч так, на жаль, з-перед віків:
З вовками жить -
по-вовчи вить... -
Прийшла із миром між вовків -
Поезією повнить світ!
***
[b]Петро Шкраб'юк[/b]
[color="#ff0000"]ФРАШКА
(на збірку Ірини Вовк "Обрані Світлом")[/color]
Душа моя розквітла,
бо й Ірина Вовк - обраниця Світла.
[b]Петро Шкраб'юк[/b]
[color="#ff0000"]ІМПРОВІЗАЦІЯ
звітно-виборні збори у письменників Львівщини[/color]
Сидить Іра в капелюшку,
срібні кульчики у вушку.
Файна Іра, файна днина -
хоч життя і швидкобіжне...
І не Вовк вона Ірина,
тільки Вовченятко ніжне!
***
[b]Микола Петренко[/b]
[color="#ff0000"]ПЕРО З КАПЕЛЮШКА
"Я намалюю пташку (за Превером!)
Я намалюю пташці зелен-трави...
Я намалюю пташці подих вітру...
Я намалюю жар-перо для пташки"...
Ірина Вовк, вірш "Малюнок з пташкою"[/color]
А та пташка наставила вушка
на ліричні твої голоси:
- Те перо - із твого капелюшка?
Не даруй, вже сама доноси!...
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805456
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.09.2018
[color="#ff0000"]Я люблю старовинні романси, їх ще маленькою чула багато з голосу мами. Якось до нас у Львів приїхав з концертом циганський ансамбль і стара циганка заспівала романс "Две розы" - мене вразили і мелодія, і глибокий зворушливий текст. Нещодавно знайшла - після великої прірви в часі - і текст оригіналу цього чудового романсу, і неменш чудові варіанти виконань. Мені дуже захотілося, аби цей романс зазвучав українською мовою - звичайно, дбаючи про мелодичну відповідність і палітру образів у романсі з'явилося і дещо від мого авторського чуття. Але й по-іншому і не могло бути!! Отож, це не переклад, а переспів. [/color]
https://www.youtube.com/watch?v=pbL6s8Uyp14&feature=player_embedded
[b]ДВІ РУЖІ, [i]старовинний романс[/i]
[i](переспів)[/i]
[/b]
Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.
Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.
Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.
Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…
Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.
* [i]memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.[/i]
[i]13 серпня 2018
[/i]
[color="#ff0000"]Текст оригіналу:[/color]
[color="#ff0000"][b]ДВЕ РОЗЫ [/b][/color]
[i]Музыка Самуила Покрасса
Слова П. Г.
[/i]
Капли испарений катятся, как слезы,
И туманят синий вычурный хрусталь.
Тени двух мгновений, две увядших розы,
А на них немая, мертвая печаль.
Одна из них, белая, белая,
Была как улыбка несмелая,
Другая же алая, алая,
Была как мечта небывалая.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Одна из них, грустная, грустная,
Была как свирель безыскусная,
Другая же – странная, странная,
Безумная, наглая, пьяная.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Они увяли, не цвести им вновь,
А с ними увяла и чья-то любовь.
Счастья было столько, сколько влаги в море,
Сколько листьев желтых на сырой земле,
И остались только две увядших розы,
Две увядших розы в синем хрустале.
[i]Слова і музика романсу написані не пізніше 1924 року.
P/S Автором слів криптоніму [b]"П. Г."[/b] міг бути, поет Павло Григорьєв (Горинштейн), друг і співавтор Самуїла Покрасса, чи Павло Герман. Обоє в 1920-их роках були відомими авторами романсових текстів. За іншими джерелами, слова написав Д'Актиль.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.08.2018
[i]До теми гетьманського та співочого Глухова дуже підходить біографія двох братів Розумовських. Цього року виповнюється 290 років від дня народження Кирила Розумовського і 215 років з часу його смерті. Дати Олексія Розумовського припадають на наступний, 2019 рік. Отож, запрошую у подорож...
[/i]
[color="#ff0000"]Між братами Олексієм і Кирилом Розумами (Розумовськими) 19 років різниці. Старший Олексій потрапив у Петербург часів Єлизавети Петрівни завдяки своєму непересічному дару співака. Юнак українського походження, піднявшись до статусу генерал-фельдмаршала, титулованого князя Священної Римської імперії та графа Російської імперії, а попри все – фаворита цесарівни, її коханця і незабаром таємного чоловіка, він не забув і про свого молодшого брата. Кирилу Розумовському була вготована інша місія – стати останнім гетьманом українського козацтва. Обидва прожили дивовижне, повне доленосними подіями для Російської імперії та України, життя. [/color]
[color="#ff0000"] [b]Олексій Розумовський – з Лемешів у Петербург,
«путі несповідимі…»[/b][/color]
Народився [color="#ff0000"][b]Олексій Розумовський[/b] [/color]17 (28 за ст. ст.) березня 1709 року у селі Лемеші, Київського полку, на Гетьманщині (тепер Чернігівська область), у сім'ї реєстрового козака Григорія Розума та його дружини Наталії Розумихи.
За переказами, козак Григорій полюбляв заглядати в чарчину, при цьому він щоразу хрестився, примовляючи: «Прощай, розуме, завтра зустрінемось». Саме за цю приказку козаки й дали йому прізвисько «Розум», що згодом не лише прив’язалося до рідних, а й стало прізвищем видатного козацького роду –Розумів (Розумовських).
Перший син Розума – [color="#ff0000"][b]Олекса,[/b][/color] маючи неабиякий хист до співу, з дитячих років співав у церковному хорі. Якось у їхньому селі Лемеші (нині Козелецького району Чернігівської області) зупинився, щоб перекувати коней, російський полковник Вишневський із Петербурга. Почувши «янгольський тенор» 22–річного хлопця, він вирішив забрати «співучого козелецького козака» до столиці. Олекса залишав рідне село проти власної волі – батька вже не було в живих, сім’я дуже бідувала, але відмовитись від «пропозиції» царського слуги він не міг.
У Петербурзі молодий Розум продовжив співочу кар’єру. Завдяки чудовому голосу його прийняли співаком до церковного хору. Полковник Вишневський рекомендував його обер-гофмаршалу графові Левенвольде, а той 1731 року дав Олексі Розуму місце в хорі імператорських півчих (під прізвищем Розумовського). «Причепурений та добре вбраний, Олекса Розум почав співати в палацовій церкві, і на нього звернула увагу цесарівна ’Лизавета. Ніжний тенор, козача врода скорили серце веселої Петрової доньки, і вона закохалась у співака», – пише в своєму дослідженні журналіст та історик Євген Онацький. Невдовзі Олексій, як його називали при дворі, стає фаворитом доньки Петра І. У той час її обранцем був інший Олексій – ординарець, солдат (а згодом унтер-офіцер, прапорщик Семенівського полку) Шубін, але вона побоювалася його норовистої вдачі і почала задивлятися на Розумовського. Відтак переконала графа Левенвольде поступитися їй молодим співаком.
Олексій став спершу придворним співцем, а коли почав втрачати голос — бандуристом при цесарівні Єлизаветі. Приблизно тоді ж Шубіна за наказом імператриці Анни заслали до Сибіру. Його місце при Єлизаветі звільнилося. Подруга і родичка цесарівни, Анастасія Ізмайлова, зробила, за її наполяганням, пропозицію молодому Розумовському, яка і була прийнята: він з'явився серед придворних Єлизавети і незабаром став відомий як її коханець. Цесарівна підвищувала Розумовського, як могла, і незабаром зробила його головним інтендантом свого двору. По смерті імператриці Анни й незадовго до свого сходження на престол Єлизавета призначила його своїм камер-юнкером.
Слід зазначити, що майбутня імператриця Елизавета була вельми охоча до українських парубків – у монаршому дворі придворним бандуристом служив ще один козелецький козак Григорій Любисток, який спробував втекти, але за наказом царівни був упійманий і повернутий у Петербург. Проте тимчасова відсутність Григорія Любистка відкрила Олексі шлях до серця цесарівни. За свідченнями сучасників Миколи Ханенка та Якова Маркевича, Розумовський потім усе життя був вдячний Любисткові.
Після палацового перевороту в 1741 році, коли на імператорський престол вступила Єлизавета Петрівна, Олексій Розумовський, що відіграв у перевороті особливо значиму роль, отримав вагомі важелі впливу на систему російського царату. Це дозволяло йому проводити проукраїнську політику, сприяти проханням і клопотанням української старшини. У день коронації Єлизавети І Олексій Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного, підполковником лейб-гвардії Кінного полку.
Таємне вінчання з імператрицею наступного після коронації – 1742 року, (без права наступництва на трон) – ще більше посилило позиції Розумовського. Відбулося таємне вінчання у підмосковному селі Перово (звідси родинна гілка графів Перовських). Весільним подарунком від Єлизавети Олексію був Ани́чків палац, найстарішій на Невскому проспекті – один з імператорських палаців Санкт-Петербурга, біля Аничкового мосту на набережній річки Фонтанки. Свою назву палац дістав від Ани́чкового мосту.
Після вінчання Розумовський поселився в Петербурзі поряд із покоями імператриці: вранці царське подружжя разом снідало. З цього часу борщ і вареники поселилися в царському меню. Найбагатша людина імперії, Його Світлість граф Олексій Розумовський залишався собою: скромним, набожним, любив полювання, гру в карти. На той час він уже був помітною фігурою в Російській імперії. Натомість висока, струнка сіроока красуня-імператриця Єлизавета Петрівна не позбулася в шлюбі своїх особливих великосвітських примх: з дня своєї коронації цариця не одягала жодної сукні двічі (у її гардеробі було 15 тисяч суконь).
На вінчання Олексія з Єлизаветою до Петербурга запросили його рідних – матір Наталку Розумиху та сестер, Наречений особисто вийшов зустріти матір, але вона не признала в статному благородному чоловікові свого сина. Олексієві довелось показувати родимі плями, аби довести це.
Царське подружжя таємно повінчав Федір Дуб’янський – духівник царської родини. І ця обвінчана пара щонайменше мала шлюбне церковне свідоцтво. Та коли померла Єлизавета Петрівна, і на трон, після того, як було задушено Петра ІІІ, прийшла Катерина ІІ, над Олексієм Розумовським нависла смертельна небезпека.
Царенаслідниця знала, що Олексій та Єлизавета були обвінчані. Катерина боялася, що Олексій Розумовський може претендувати на престол. В цій ситуації вона прислала гвардійців Орлова, які їй допомогли стати імператрицею, у палац Розумовського, аби він підтвердив, чи є у нього свідоцтво про шлюб. Очевидно, він зрозумів, що йому буде після того, як він документ покаже, а тому й сказав, що ніякого свідоцтва немає.
До слова, збереглася картина ще із XIX століття, на якій зображений старий із обвислими вусами Олексій Розумовський, в напівтемній кімнаті спалює шлюбне свідоцтво, а за вікном видно, як гвардійці Орлова сідають на коней.
Олексій Розумовський не залишається осторонь українських проблем – часто зустрічається з козацькими старшинами, які приїздять у Петербург, допомагає у задоволенні прохань та клопотань. Дехто з істориків натякає, що прихильність Розумовського доводилось «купувати», підносячи йому коштовні дарунки. Втім підтвердження (як і спростування) цьому немає. Зрештою, саме завдяки Олексі Розуму вдалося добитися від Єлизавети відновлення деяких вольностей та автономних прав українського козацтва та української православної церкви. У 1745 році завдяки його клопотанням було відновлено Київську митрополію. Ідучи назустріч проханням Ро-зумовського та української старшини, імператриця відновлює гетьманство. Гетьманську булаву на Глухівській раді 1747 року отримує Кирило Григорович Розум-Розумовський.
Після смерті Єлизавети Розу¬мовський-старший пішов у відставку з посади генерал-фельдмаршала. На противагу братові Кирилу, він не брав участі в палацовому перевороті Катерини II. Але зміг заслужити прихильність і цієї цариці. Як писала про Олексія у своїх записках Катерина II, «не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важким на руку у нетверезому стані». Сучасники відзначали, що Олексій Розумовський «був ласкавий, поблажливий, привітний у поводженні з молодшими, любив клопотатися за нещасних і користувався загальною любов’ю».
Олексій Григорович Розумовський доживав віку в Аничковому саду в Петербурзі — у подарованому Єлизаветою палаці. Помер граф 62-річним 6 (17 за ст.ст.) липня 1771 році у Петербурзі. Похований у Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі.
За весь час свого життя в російській столиці Олексій Григорович лише одного разу зміг побувати в рідних Лемешах.
Люди, звичайно, пам’ятають і знають цей рід. У Козельці і навколишніх селах за тих часів було побудовано багато церков, чоловічий монастир, школу. Залишилася садиба Драганів (гілки роду Розумовських), де під час приїзду 1744 року зупинялися Олексій Розумовський із царицею Єлизаветою. Про приїзд коронованої пари в Україні ходять легенди та бувальщини. Ось, наприклад, про приїзд Єлизавети розповідають таке: щоб привітати імператрицю, козацькі старшини зібрали всі війська, які тільки були, вбрали їх у нові однострої. Але й цього було замало. Тож по всьому напрямку руху царського кортежу козаки з тих шеренг, які Єлизавета вже проїхала, переїздили вперед. І так до самого Глухова. Кажуть, ті козацькі хитрощі мали неабиякий ефект – Єлизавета І відновила гетьманство, побачивши єдність і велику силу козацтва. А поза тим, вона виконала свою обіцянку – слово, яке дала своєму чоловіку Олексію.
Є щоденник подорожі Єлизавети Петрівни Україною – від Стародуба до Києва. Там розписано, хто і як кожного дня її зустрічав. До речі, цікава деталь: коли царицю Єлизавету І зустрічали в сусідньому з Лемешами Козельці, і лакеї відкрили дверцята карети, то перше, що вона зробила, ставши на українську землю, стала на коліна перед матір’ю свого чоловіка – простою козачкою Наталкою Дем’янівною Розумихою. Це було закономірно і говорило про виховання Єлизавети, адже вона таким вчинком виявила повагу до свого чоловіка.
Існує також легенда про позашлюбну дитину Олексія Григоровича, яку він покинув разом із її знедоленою матір’ю, їдучи ще молодим і невідомим Олексою Розумом із Лемешів у Петербург.
Час від часу у Лемешах з’являлися самозванці, які називали себе нащадками Розума-старшого. Починаючи з 1991 року, на Козелеччину приїжджають і засвідчені Розумовські – цілими делегаціями, аж до 15 осіб. Так, наприклад, Андрій Розумовський, далекий нащадок з Аргентини, почувши зворушливу історію свого предка, прибув сюди, аби й самому повінчатися в одній із побудованих його прадідами церков. Зокрема, церква Трьох Святителів була зведена у 1755 році на замовлення Олексія Розумовського. Храм побудували над могилою батька – козака Григорія Розума. Церква була названа в ім'я трьох святителів – Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста – Григорій Богослов був патроном Григорія Розума. Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала і доводила до пуття його мати, козачка-вдова Наталка Розумиха.
[color="#ff0000"][b] Ліна Костенко: Стара церковця в Лемешах
[i](фрагмент)[/i][/b][/color]
«Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по соті.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода.
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п'яндига й гуляйда.
Але й козак! Просмолений, як човен.
Жагучо любий до безтями рук.
Як він умер, весь світ, сльозами повен,
в дощах стояв по самий Базавлук!
Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать.
А двох синів, Олексу та Кирила,
в капелу царську мусила віддать.
Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клирошани
за упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
у тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за твої одмолені гріхи
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вони ж тут руки дряпали в шипшині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..»
[color="#ff0000"][b]Кирило Розумовський –
«золота осінь української Гетьманщини»[/b][/color]
[i] 5 травня 1747 року – російська імператриця Єлизавета І видала указ «Про буття в Україні гетьмана згідно тамтешніх прав та звичаїв». Указ став до певної міри несподіванкою, адже від 1734 року гетьманів в Україні не було, як не було й серйозних передумов для відновлення гетьманства. В 1750 році гетьманом був обраний 22-річний Кирило Розумовський, але в 1764 році гетьманський уряд так само несподівано скасувала Катерина ІІ.
Генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької імператорської академії наук, граф і останній козацький гетьман Лівобережної України – [color="#ff0000"]Кирило Григорович Розумовський.[/color]
[/i]
Біографи братів Розумовських – [color="#ff0000"][b]Олексія та Кирила[/b][/color] - відзначають, що сім’я українця Григорія Розума була такою бідною, що в дитинстві Кирило пас кіз, причому не своїх.
Історики зауважують, що в єлизаветинську епоху талановиті люди з низів могли проявити себе, показавши свої особливі здібності і заслуги перед імперією, і зайняти досить серйозні посади в ієрархічній драбині влади. Кирило Розум-Розумовський не був у їх числі – його життєва історія зовсім інша. Завдяки своєму братові Олексію, який був фаворитом і таємним чоловіком імператриці Єлизавети, один брат допоміг іншому зробити успішну кар’єру. По вінчанню з імператрицею, Олексій Григорович забирає до себе в Петербург молодшого брата Кирила і, не маючи можливості навчатися самому (він вже був для цього застарий), забезпечує 14-літньому Кирилові освіту в кращих університетах Берліна, Страсбурга, Кеніґсберга. Юний Кирило здобуває знання під керівництвом таких відомих вчених, як Ейлер і Штрубе. Відразу після повернення з-за кордону 18-річного Кирила – за сприяння Єлизавети, а отже, передусім за сприяння Олексія –призначають президентом Петербурзької академії наук (цю посаду обіймав Кирило Розумовський більше 50 років, і саме він представив світу Старої Європи Михайла Ломоносова).
У тім часі імператриця нагороджує братів графськими титулами.
Після повернення з-за кордону Кирила Григоровича одружили з аристократкою, донькою флотського капітана – Катериною Іванівною Наришкіною, яка дуже швидко народила йому дітей. Катерина Наришкіна доводилася троюрідною сестрою імператриці Єлизаветі I. Рано втратила батьків, виховувалася стрийком Олександром Наришкіним, впливом державним діячем часів Петра I та Анни I. Згодом Катерина стає фрейліною цесарівни Єлисавети Романової, а в 1741 році статс-дамою.
27 жовтня 1746 року відбулося вінчання Наришкіної з Розумовським. На весіллі Кирила та Катерини були присутні іноземні посли і сама Єлизавета, шлюбна церемонія мала всі ознаки справжніх царських урочистостей. Як посаг Розумовський отримав великі землі на території сучасної Москви та Московської області, а від монархині — відновлення гетьманства та невдовзі булаву гетьмана «всея Малыя России, обоих сторон Днепра и войск запорозских».
Варто відзначити, що XVIII століття, в якому жили Кирило та Олексій Розуми, можна охарактеризувати, як епоху просвітництва. Разом з тим, практично в усіх європейських країнах відбувся процес абсолютизації монархії. Росія не виняток – в цей період вона стала називатися імперією. Для українських земель це означало, що вони повинні були стати частиною великої держави. Відповідно і таке явище як Гетьманщина мало відійти в минуле.
Це б і неодмінно сталося, якби Росія не почала чергову війну з Туреччиною, в якій імперії було не обійтися без стабільної України. Бажаючи отримати підтримку козацької старшини, імператриця Єлизавета поставила питання про відновлення гетьманщини, і на політичній арені з’явився останній козацький гетьман – Кирило Розумовський.
Коли в 1747 році Кирила Григоровича призначили на посаду гетьмана, він навіть засмутився, оскільки сильно звик до столичних розкошів і не хотів залишати Петербург. Обирали Кирила Розумовського в тодішній гетьманській столиці Глухові заочно – він на цей час був з родиною у Петербурзі. І лише суворе братове слово та царський указ змусили його взятися до керівництва. Кирило приїхав до Глухова вже як гетьман аж через рік – у 1749 році. Розумовський довго не перебував в Україні – кілька місяців, і повертався назад у столицю. Родина Розумовських періоду його столичної кар’єри постійно перебувала у Санкт-Петербурзі.
Однак, як і його брат Олексій, Кирило будучи «російським графом», все ж залишався в душі щирим українцем і на посаді гетьмана хотів хоч щось зробити для своєї рідної землі. Взявшись за справу, він зробив, по суті, неможливе. Із часом Кирилові вдалося втілити в життя чимало важливих і корисних реформ. По-перше, велика частина податків тепер залишалася для потреб України. По-друге, українські справи стали вирішуватися в іноземній колегії, а не в Сенаті. По-третє, реформував козацтво, що стало добре підготовленою військовою силою з єдиною уніформою та сучасною зброєю. По-четверте, він заборонив записувати селян кріпаками («холопами»). По-п’яте, завдяки відновленню старшинських рад, він був в курсі про всі справи на українській землі. Через це у гетьмана почалися серйозні тертя з російською аристократією (не з Єлизаветою, що була покровителькою Розумовського!), адже фактично Україна стала політично і економічно віддалятися від імперії. До того ж, гетьман отримав контроль над землями Запорізької Січі – великою родючою територією, на яку давно мали види найвищі кола російської аристократії.
Уперше з часів Хмельницького Україна отримала право самостійно здійснювати міжнародні стосунки — було створено колегію зовнішніх зносин. Розумовський-молодший мав право самостійно призначати полковників та нагороджувати старшину землями, а на території України, окрім невеликого Київського гарнізону, не залишилося царських військ. Звичайно, всі ці та інші реформи втілювалися не без сприяння брата Олексія. Невідомо як би склалася ситуація далі, але в 1762 році імператриця Єлизавета помирає.
Кирило Розумовський взяв участь у двірцевому перевороті, завдяки чому, замість імператора-самодура Петра III на трон зійшла його дружина Катерина Друга. На час цього перевороту, коли Катерина ІІ брала владу, Кирило Розумовський фактично командував петербурзьким гарнізоном, він був шефом Ізмайлівського полку. І якби не його слово як військовика і президента академії наук, Катерина могла би й не посісти великодержавний престол. Кирило Розумовський відіграв таку роль у тогочасному перевороті, очевидно, сподіваючись на те, що Катерина ІІ за це віддячить. Та він прорахувався, бо добре не знав норову молодої імператриці Катерини ІІ. Це дуже швидко виявилося – після того, як він зібрав у Глухові великий з’їзд козацької старшини у вересні 1763 року. Цей з’їзд звернувся до українського народу і до цариці Катерини ІІ щодо реформи на право наслідування гетьманського уряду. До речі, це було повернення до ідеї Богдана Хмельницького.
Нова імператриця виявилася із тих коронованих осіб, хто не особливо пам’ятав людей, які допомогли їй прийти до влади. Підняте Розумовським питання про спадковість гетьманства, незабаром привело до його відставки і зречення від булави – Катерина ІІ виявилася занадто сильним суперником, щоб вступити з нею в боротьбу.
Проживши наступні тринадцять років Європі, в 1777 році Кирило Розумовський повернувся в Україну. Відзначимо, що до кінця життя Кирило не зміг змиритися з втратою влади, а Петербург на все життя перестав йому бути симпатичним. Подальше життя останній гетьман Кирило Розумовський провів з великою своєю сім’єю у резиденціях – гетьманських містах Батурині та Яготині.
Взагалі, з Батурином Розумовський був пов’язаний більшу частину свого життя. У 1750 році місто було подаровано йому Єлизаветою І. За задумом Кирила Григоровича місто повинно було стати столицею Гетьманщини, він навіть хотів тут відкрити університет. В останні роки життя Кирило Розумовський побудував у місті розкішний палацовий комплекс, в якому була величезна бібліотека. Над проектом, до слова, працював знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон.
Говорячи про особисті якості гетьмана, відзначимо, що він був добрим, доступним у спілкуванні чоловіком, людиною прямою, безпосередньою, до того ж володів почуттям гумору. Незважаючи на розкішне життя і багаті столи, улюбленими його стравами були український борщ і гречана каша. Кирило Григорович був щедрим меценатом Православної Церкви і культури.
В останній період свого життя займався розведенням іспанських овець, вирощуванням шовковиці і шовківництвом, механізував сільськогосподарську працю, будував млини. Сім’я останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського була справді велика – шість синів та п’ять доньок. Така кількість нащадків сприяла стрімкому розвитку роду Розумовських. Але, водночас, створювала підґрунтя для чвар та суперечок між чоловіком і дружиною щодо виховання дітей. Гетьманша Катерина Іванівна, незважаючи на деяке нудьгування під час перебування в Україні (їй не подобалися українські звичаї, а до населення й козацької старшини уродженка столичного Петербурга ставилася із пихою), була за висловами архівних документів «верною супругой, попечительной матерью, доброй родственницей и кроткой госпожой в доме». У 1762 році Катерина Наришкіна-Розумовська стає дамою Ордену Святої Катерини.
В останні роки стосунки Кирила та Катерини погіршилися. Казали, що основною причиною того були любовні походеньки відомого ловеласа, яким вважали Кирила Розумовського. В 1764 році, коли Катерина II повністю скасувала Гетьманщину, як компенсацію останній гетьман України, не маючи ніякого вiйськового досвіду, отримав статус генерал-фельдмаршала і велику пенсію. Після цього Кирило почав більше часу проводити за кордоном, що ще більше погіршило стосунки з дружиною Катериною Іванівною. Померла Наришкіна-Розумовська у 1771 році, поховали її в Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі, поруч з могилою Кирилового брата – Олексія Розумовського.
Кирило Григорович Розумовський помер в самотині 9 січня 1803 року і був похований у збудованій ним Воскресенській церкві в Батурині.
Його гетьманство нащадки назвали «оксамитовою осінню української державності», особа Кирила Розумовського досі викликає в істориків суперечки і дискусії – з одного боку він був відданим «матінці»-імперії, але з іншого – він зробив спробу відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу російського монарха.
[i]Література
1.Абліцов Віталій. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
2.Бикодір Геннадій. Його імператорська величність із села Лемеші // Україна Молода, № 057, 28.01.2009.
3. Васильчикова А. А. Семейство Разумовскихь. — Т.1. — СПб, 1880.
Модзалевський В. Л. Малоросийский родословникь. Т.4. — Киев, 1914.
4.Путро О. І. Розумовський Олексій Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 268.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802546
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.08.2018
[color="#ff0000"]Серед членів Клубу Поезії є багато прихильників музики - про це свідчать численні пісенні тексти дописувачів сайту та тексти написані під впливом музичних творів. Думаю, що поетам буде цікавим цей матеріал про "столицю співочих талантів (а разом з тим і гетьманів!)" Старої України.
[/color]
[i]Ось уже п'ятий рік серед моїх завдань як наукового співробітника Інституту релігієзнавства при Львівському музеї історії релігії є формування календарів знаменних дат на наступний рік. Так випереджуючи події майже на півроку маю змогу ознайомитись із цікавими датами та іменами в історії та культурі України.
Мотивом до написання цієї мистецтвознавчої статті стали ювілейні дати дворічної давності - у календарі знаменних подій на 2016 рік у світі музики: [b]Корнелію Івановичу Юзефовичу[/b], капельмейстеру Глухівської хорової капели доби Кирила Розумовського, виповнилося 290 років від часу народження і 250 років від часу смерті (дні та місяці народження і смерті невідомі).
Дуже скупі енциклопедичні відомості, а саме: подаються лишень рік і місце народження –1726, село Парафіївка, нині смт. Ічнянського району Чернігівської області та рік і місце смерті – 1766, м.Глухів, нині Сумської області. Далі – роки навчання в Київській академії і роки керування хоровою капелою у Глухові – от і вся творча біографія. Ця обставина змусила поглянути на карту музичної України ХVІІІ століття і виокремити [color="#ff0000"][b]Глухів як центр музичної культури[/b][/color] доби гетьмана Кирила Розумовського. Під таким кутом зору висвітилася ціла плеяда талановитих українських митців, серед яких ім’я Корнелія Івановича Юзефовича стоїть першим у списку.
Отож, завдяки йому виникло бажання ще раз торкнутися світлої пам’яті відомих на увесь світ талановитих українців, які славою своєю підносили авторитет України на мистецькій мапі Старої Європи.
[/i]
Знамените мальовниче [color="#ff0000"][b]містечко Глухів[/b][/color], що у Сумській області – одне з найдавніших поселень на території Чернігівсько-Сіверської земель. Вперше згадується воно в літописі під 1152 роком, а вже у ХVIII столітті Глухів стає політичною резиденцією лівобережних українських гетьманів, переймаючи повноваження від Батурина, до того ж культурною столицею України, і перш за все – музичною!
Уже сама урочиста процедура «елекції» гетьманів не обходилась без музичного супроводу. Особливою помпезністю відрізнялася церемонія «поставлення на гетьманство» миргородського полковника [color="#ff0000"][b][i]Даниїла Апостола[/i][/b][/color] 1 жовтня 1727 року. Під час її проведення всі козацькі полки зі зброєю вишикувалися в пішому порядку на Радній площі Глухова біля Миколаївської церкви. У супроводі військової музики принесли атрибути гетьманської влади – печатку, булаву, велику корогву, значок і бунчук. Після вручення царським міністром новообраному гетьману клейнодів, «знаменами військовими його покрили, і крикнули всі сильно ... І вдарили в усіх полках на котлах, і на трубах віват заграли». Після святкової служби Божої в Миколаївській церкві, коли обраний гетьманом Даниїл Апостол прямував до свого будинку, «віддавали йому все честь від усіх полків боєм на котлах і військових музик ігрою».
Козацька Миколаївська церква була на той момент головним храмом Глухова, а значить і всієї Гетьманщини! Ця святиня національної державності збереглася до нашого часу. Споруджений був найдавнішим храм Глухова майстром М.Ефімовим 1693 року в стилі бароко.
Але не тільки козацькі марші звучали в місті Глухові. Після того, як в 1750 році гетьманом став [color="#ff0000"][b][i]Кирило Розумовський[/i][/b][/color], при його дворі в Глухові з'явився професійний театр. Крім драматичної, театр мав також оперну і балетну трупи, хор і оркестр. В оркестрі театру спершу грали переважно італійці, однак згодом з'явилися і українські музиканти. У 1751-1753 роках хоровою капелою Кирила Розумовського керував [color="#ff0000"][b]Корнелій Іванович Юзефович (1726-1766)[/b][/color], випускник Київської академії, де навчався з 1741 по 1750 роки і був солістом хору. Потім керування Глухівською капелою перейняв відомий український композитор, хоровий диригент[color="#ff0000"][b] Андрій Рачинський[/b] [/color]- батько знаменитого скрипаля ХІХ століття [color="#ff0000"]Гавриїла Рачинського.[/color] Освіту Андрій Рачинський здобув у Львові, де протягом трьох років був реґентом єпископської капели. З 1753 року став придворним капельмейстром гетьмана Кирила Розумовського.
Співаками хорової капели були [color="#ff0000"][b]Марко та Федір Полторацькі [/b][/color]– уродженці Чернігівщини. Марко Полторацький народився в Сосниці, протягом 30 років очолював Придворну співочу капелу в Петербурзі, де його учнями були знамениті композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський. Онукою ж Марка Полторацького була оспівана О. С. Пушкіним вродливиця [color="#ff0000"][i]Анна Керн[/i][/color], а правнучкою - [color="#ff0000"][i]Катерина Керн[/i][/color], якій композитор Микола Глінка присвятив романс «Я помню чудное мгновенье».
Любов до музики гетьмана Кирила Розумовського «у спадок» перейшла до його сина Андрія Кириловича, який народився в Глухові. Будучи послом у Відні, він був особисто знайомий з Л.В.Бетховеном, Й. Гайдном, В. А. Моцартом. Здібний скрипаль, член струнного квартету, Андрій Кирилович був меценатом мистецтва, другом і покровителем великого Бетховена, який записав від нього кілька українських пісень і присвятив Андрію Розумовському три струнних квартети і дві знамениті симфонії - П'яту і Шосту. Після відставки, Андрій Кирилович у 1810 році утримував прекрасну хорову капелу в Батурині, півчі якої «вчилися у Бортнянського і у чудових майстрів в чужих землях".
Славилася раритетними виданнями і величезна музична бібліотека Розумовських, збори якої налічували понад 23000 творів оперної, симфонічної та камерної музики.
Глухів також став центром підготовки малолітніх півчих для потреб Придворної співочої капели. Оскільки Придворна капела в Петербурзі на початку ХVIII ст. формувалася майже виключно з українців, в Глухові було вирішено відкрити перший в Російській імперії спеціалізований музичний навчальний заклад – Глухівську співочу школу.
Ще в 1714 і 1717 рр. Государя дяк і регент Іван Петров приїжджав до Глухова за співаками. На початку 1727 року імператриця Катерина І зверталася до Даниїла Апостола з приводу [i]"розшуку двох півчих альцест, які необхідні до єя двору".[/i] А вже наступного, 1729 році датується указ про [color="#ff0000"][b]створення в Глухові співацької школи[/b][/color]. У 1730 році вона почала свою діяльність, а в 1732 відбувся перший випуск!
Царським указом від 1 вересня 1738 року наказувалося побудувати для школи окрему будівлю і знайти [i]"бажаного київського і партерного співу майстра»[/i]. У школі постійно навчалося 20-30 учнів. Середній термін навчання становив 2 роки. Щорічно 10 випускників Глухівської школи поповнювали Придворний хор і оркестр в Петербурзі. Всього ж за 48 років плідної роботи в школі було підготовлено понад 300 музикантів, хористів, солістів і регентів для Придворної співочої капели!
Учні Глухівської співочої школи обов'язково відвідували хорові і симфонічні концерти, опери і балети при дворі гетьмана Кирила Розумовського, співали в хорі Миколаївської церкви. У Глухівській співочій школі навчали також грі на гуслях, бандурі та скрипці. Про це свідчить все той же царський указ, в якому наказувалося [i]«підшукати майстра гусляра, бандуриста з малоросіян, які грати знають на гуслях, на бандурі, на скріпіци, і щоб оні майстри на оних інструментах зі свідчень хлопців семи чоловік навчали струнної музиці по ноті "[/i].
У відкритій же в 1740 р. в Петербурзі студії Придворної капели тривали традиції Глухівської співочої школи, при цьому акцент робився на обов'язковому оволодінні грою на музичних інструментах. Зокрема, в урядовому указі, наприклад, йшлося про те, щоб "відтепер надалі для придворної капели містити при дворі нашому з малолітніх малоросійського народу людей навчених нотного співу до дванадцяти чоловік, яких ... на різних пристойних тієї капели інструментах навчати". У 1730-1749 рр. придворним бандуристом при дворі імператриці Єлизавети Петрівни був городовий козак із Прилук [color="#ff0000"][b]Григорій Любисток,[/b] [/color]який отримав музичну освіту Глухівської співочої школи. У 1747 році музиканту за його мистецтво було «пожалувано» дворянство і чин полковника. За даровані царицею гроші митець скуповував будинки в Петербурзі та Москві, в одному з них «в домі каміннім дворянина Григорія Михайловича Любисткова над Мойкою» у 1747 році продовж семи місяців засідав Сенат Російської імперії. Відомо, що кобзар та бандурист Григорій Любисток на кілька місяців утік із царської служби в Україну, аби піднімати в народі дух непокори та ідею відновлення гетьманства. Любив співати пісню-думу «Про правду й неправду». Наприкінці життя придбав землю поблизу Лубен і жив там до смерті. Дата смерті та місце поховання бандуриста-кобзаря Григорія Любистка невідомі. На кобзі і бандурі непогано грав і сам гетьман Кирило Розумовський.
Цікаво, що саме з співочого Придворної співацької капели почалася стрімка і блискуча кар'єра [color="#ff0000"][b]Олексія Розумовського[/b][/color] – брата Кирила. Якраз в період початку роботи Глухівської співочої школи, на Різдво 1731 р. проїжджав через село Чемер на Чернігівщині полковник Федір Стефанович Вишневский, який віз з Угорщини токайське вино до царського столу. Зайшовши до місцевої церкви і почувши чудовий голос Олексія – сина збіднілого козака з хутора Лемеші Григорія Розума, полковник запропонував хлопцеві їхати з ним до Петербурга. Так, в 22 роки Олексій потрапив до Придворної співочої капели, де на нього звернула увагу дочка Петра І, цесарівна Єлизавета – сама любителька хорової музики. Підкоривши серце царівни, Олексій стає її фаворитом і найближчим радником. А після сходження на російський престол Єлизавета Петрівна дарує Олексію, тепер уже Розумовському, звання фельдмаршала і титул графа, дарує також із щедрої царської руки йому величезні маєтки, більше того - вступає з ним у таємний шлюб.
Графський титул отримав поруч з братом Олексієм і [color="#ff0000"][i][b]Кирило Розумовський[/b][/i][/color], а в 1750 році він став останнім гетьманом України. Ось так завдяки музиці відродилася українська державність!
[b][color="#ff0000"]Уродженці Глухова: мистецькі долі…[/color][/b]
Справжньою гордістю і співочої школи, і самого Глухова є його уродженці – знамениті композитори[color="#ff0000"][b] Максим Березовський та Дмитро Бортнянський. [/b]
[b]Максим Березовський (1745-1777)[/b][/color] з дитинства в умовах високої хорової культури глухівських храмів засвоїв мелодійну красу і прекрасну гармонію партесних співів. Після навчання в Глухівській співочій школі, він продовжує навчання в Київській академії. За добре поставлений голос і музичні здібності його взяли співати в Петербурзьку придворну співочу капелу. Максим Березовський також успішно виступав солістом в Петербурзькій італійській оперній трупі. У 1765 –1774 рр. він удосконалював свою композиторську майстерність в Італії, в Болонській філармонічній академії, під керівництвом видатного теоретика музики Джовані Батіста Мартіні, і в 1771 р склав іспит на звання композитора-академіка. Ім'я Максима Березовського було вигравірувано золотими літерами на будівлі Болонської академії поруч з ім'ям великого Моцарта!
Високе звання давало можливість композитору в Придворній співочій капелі отримати гідне місце капельмейстера. Але правителі імператорського двору фактично проігнорували звання і талант Максима Березовського, що і привело композитора, в результаті, до трагічного кінця – в 32 роки він наклав на себе руки. Не набагато більше прожив і сам Моцарт ...
Музика Максима Березовського виявилася безсмертною. Сьогодні повсюдно на церковних службах і в концертних залах можна почути хорові твори композитора – «Хваліте Господа з небес», «Прийдіть, поклонімся», концерти «Слава в вишніх Богу», «Не відкинь мене під час старості». Всі вони відрізняються глибиною внутрішнього змісту, саме ж музичне полотно пронизане мотивами української церковно-народної співочої культури.
На згадку про Максима Березовського в його рідному Глухові кілька років тому був поставлений пам'ятник. Автори монумента трактували образ Максима Березовського як персоніфікований образ трагічної Долі митця, його тонкої, ранимої, змученої душі.
Набагато щасливішою склалася доля [color="#ff0000"][b]Дмитра Бортнянського (1751-1825)[/b],[/color] хоча основні віхи його творчої біографії були майже такими ж, як у Максима Березовського. Маючи чудовий голос, майбутній композитор після нетривалого перебування в Глухівській співочій школі незабаром опинився в Петербурзькій придворній співочій капелі. Потім протягом 10 років Дмитро Бортнянський удосконалював своє мистецтво композиції в Італії, де були поставлені його опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Повернувшись до Росії, Дмитро Бортнянський займає посаду капельмейстера при царському дворі в Гатчині і Павловську, а в 1796 році його призначають директором вокальної музики, капельмейстером і правителем Петербурзької придворної хорової капели. Він уклав ще три опери – «Торжество Сеньйор», «Сокіл», «Син-суперник», велику кількість духовних хорових концертів, творів для фортепіано, камерних ансамблів та інших творів.
Дмитро Бортнянський в своїй творчості органічно поєднав досягнення західноєвропейської музики з особливостями української мелодики. Його музику цінували Петро Ілліч Чайковський і Гектор Берліоз, хорові твори композитора нині входять в літургії всіх православних церков світу.
У Глухові творчості Дмитра Бортнянського присвячений окремий стенд місцевого краєзнавчого музею, а пам'ятник композитору було встановлено у міському сквері навпроти пам'ятника Максиму Березовському.
[i]Література:
1.Митці України: Енциклопедичний довідник / Упор.: М. Г. Лабінський, В. С. Мурза. За ред. А. В. – К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992, с. 667.
2.Мистецтво України: Біографічний довідник / Упор.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За ред. А. В. Кудрицького.– К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997, с. 668.
3. Києво-Могилянська академія в іменах, XVII — XVIII ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького.– К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001, с.453–454.
4. Ірина Вовк. Максим Березовський //Вісник Львівського музею історії релігії. – Львів, 2012, число 11, с.3-11.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802177
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.08.2018
[color="#ff0000"][i]Читачі сайту Клубу Поезії, цей сценарій Купальських забав взятий з ігрової практики Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", який був заснований у 1979 році творчою молоддю мистецьких кіл Львова. Майже 40 років святкують Купала "метяни" з родичами і друзями з усіх неформальних товариств у Нижньому Синьовидному в Карпатах. Бували роки особливі, коли "метянські" Купала бачили в Гідропарку на Дніпрі (1989), в Ченстохово на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ (1991), на Львівському Знесінні (1991). Бувало, що на лісовій галявині біля річки (обов'язкова умова!) збиралося біля 2000 люду, а то й більше. Виконавці головних ролей: Лада та Іван, пройшовши крізь купальський вогонь в майбутньому ставали подружжями, бо це давня магія... Пропоную відчути цю незвичну атмосферу, бо Купальська ніч не за горами...[/i][/color]
[color="#ff0000"] [b]СВЯТО ІВАНА КУПАЛА[/b]
[/color]
Громада обирає [b]Війта.[/b]
[b]Війт. [/b]А кого візьмемо в Писарі?
Вибирають [b]Писаря.[/b] Війт вручає йому перо і папір.
[b]Писар:[/b] Дякую громаді за довіру! Постараюсь літопис гарно писати, щоб нащадки могли прочитати. Тільки дайте назву хати, щоби було що писати. Мушу вас порахувати і усіх переписати, ні про кого не забути, а про всіх вас пам’ятати, бо як вхопить чорт дівчину, буду нести я провину. Наскільки мені відомо, серед присутніх тут нечистої сили нема. Тому хочу дівчат попередити, що коли парубки будуть вам говорити, що бачили перелесника, чи відьму, що з димаря вилетіла і шастала по селу, то не вірте тим пліткам, бо хлопці навмисне залякуватимуть вас ними, щоб провести додому, чи поцілувати, чи… повечеряти. Ну, а так як у нас мова зайшла про нечисту силу, то не лякайтесь, якщо буде погана погода. Коли дощ буде іти крізь сонце – то це чорт дочку заміж віддає; коли грім та блискавка – то сам чорт вирішив побратися з відьмою. Недаремно в народі кажуть на погану погоду «чортове весілля». На тому буду кінчати, але мушу нагадати, щоб не забули дати назву своїй хаті.
[b]Війт: [/b]Писар свої обов’язки знає, тільки ще щоб дав назви вулицям і пронумерував хати, а то ще хтось вночі заблудиться і до сусіди зайде. Будівничі ж нехай гарно наше село побудують, щоб того не сталось, бо не оберемось клопотів. Ціпакам буде завдання берегти нас відлукавих духів та людей. Корчмар і кухар щоб зважали, щоб наші шлунки наповняли. Тепер громаді вказівки: не сумувати, спиртного не вживати, годинники заховати, бо відтепер у нас один годинник – сонце, а хто не заховає, то того будемо топити й витягнемо тоді, коли годинник зупиниться. Стежити за порядком, не нищити природи. [i](Вказується «знак» для сходу, а також різні побутові речі і всі розходяться).
[/i]
[i]Перед обідом [b]дівчата[/b] плетуть з квітів гірлянду. Беруть дві палиці (одна рівна, а друга розгалужена внизу) і зв’язують їх так, щоб вгадувалась людина з розведеними руками. Прикрашають гірляндою. Це [b]«Коструб» (або по-іншому«Іван»)[/b]. Ще готують пучки кропиви.
[/i]
[color="#ff0000"] [b]ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦІ[/b]
[/color]
[i][b]Дівчата[/b] з Кострубом ідуть по селу і, співаючи, збирають людей до криниці. У руках у дівчат кропива.
Пісня: «Ходіть, дівки, на вулицю, викопали вже криницю.
В нас водиця чудова – чиста, свіжа, здорова…».
Коструба застромлюють у криницю.[/i]
- [i]Наша водиця студена – сонцем, місяцем і зорями свячена!
- Куди водиця тече, там травиця росте.
- Водиця – наша матінка, все сполоще, крім лихого слова.
- Чиста вода, як сльоза; глянь у воду та на свою вроду.
- Всього не переймеш, що водою пливе.
- Прийшло з води, пішло з водою.
[i][/i][/i]
[b]І дівчина:[/b] «Гей, око Лада,
Леле Ладове,
Гей, око Ладове,
Ніч пропадає,
Бо око Лада
З води виходить,
Ладове свято
Нам приносить.
Гей, Ладо!
А ти, Перуне,
Отче над Ладом.
Гей, Перуне,
Отче над Ладом.
Гей, Перуне,
Дай дочекати
Ладо Купала.
Гей, Купала!
[b] Всі: [/b]Гей, Купала!
[b]І дівчина: [/b]У нашу хату.
Гей, Купала!
[b] Всі: [/b]Гей, Купала!
[b]І дівчина:[/b] Солод ситити.
Гей, Купала!
Всі:[b][/b] Гей, Купала!
[b]І дівчина:[b][/b][/b] Щоби і внукам
Те пам’ятати.
Гей, Купала!
[b] Всі[/b]: Гей, Купала!
[i]Одна або більше [b]дівчат [/b]читають, а друга повторює для громади ті рядки, які говорять всі.[/i]
[b]Дівчата:[/b] Добрий день, водичко, найстарша сестричко!
[b]Всі: [/b]Добрий день, водичко, найстарша сестричко!
[b]Дівчата:[/b] Обливаєш гори, коріння, каміння, облий і мене!
[b]Всі:[/b] Облий і мене!
[b]Дівчата: [/b]Від всякої мерзи, від пагуби.
[b]Всі:[/b] Від всякої мерзи, від пагуби.
[b]Дівчата:[/b] Абим була така велична, як весна.
[b]Всі:[/b] Як весна!
[b]Дівчата:[/b] Абим була така красна, як зоря ясна.
[b]Всі:[/b] Як зоря ясна!
[b]Дівчата: [/b]Як радіють теплу, так аби мені раділи.
[b]Всі:[/b] Так аби мені раділи!
[b]Дівчата: [/b]Щоб була така сильна, як вода.
[b]Всі: [/b]Як вода!
[i][b]Хлопці[/b] виймають Коструба з криниці, замочують його зелену голову-гірлянду у воді і окроплюють присутніх.
- Що з неба каплею, то на землю сторицею!
- Води боятися, то не купатися!
[b]Дівчата[/b] беруть кропиву, жалять хлопців і всі пересуваються від криниці на галявину.
[/i]
[color="#ff0000"][b] ПРОЩАННЯ З ПЕТРІВКОЮ
[/b][/color]
[i][b]Всі [/b]виходять на галявину. [b]Хлопці[/b] збоку застромлюють в землю коструба, а [b]дівчата[/b] складають посеред галявини кропиву в одну купу. Потім співають і скачуть через неї, а хлопці грають «Гиля-гиля» (футбол), або ж роблять якусь роботу.
Звучать купальські пісні:
«Ой за нашим садом три місяці рядом…»
«Та ходила Уляночка по межі…»
«Через наше село везено дерево…»
«Ой у полі криниченька, упалася зозуленька…»[/i]
[b]І дівчина:[/b] Дівчата, а чи знаєте ви, як виникла кропива?
[b]Всі:[/b] Ні, не знаємо!
[b]І дівчина:[/b] Ходіть же сюди. Я розповім вам дуже цікаву легенду про кропиву, волошку та пташку зозульку. (Усі сідають). Було це дуже давно. Тоді ще ліси не насаджувалися людськими руками і все йшло за велінням матері-природи. Жив собі один чоловік. І була у нього донечка Марійка: вродлива та добра дівчина. Любила вона сидіти на березі річки, вишивати та співати. І від співу її розцвітали квіти, зеленіли дерева, соком наливались плоди, а водиця підхоплювала її дзвінкий голос і несла аж до синього озера, в якому жив Вуж. І посіяв він в його самотньому серці неспокій, і привів на берег річки. Відтоді, обернувшись у красеня-парубка, Вуж щодня з’являвся на протилежному березі ріки і слухав пісні Марічки. Поява незнайомого парубка спочатку злякала дівчину, але згодом вона звикла та співала лишень для нього. Минав час і одного разу у хаті Марічки з’явилися старости. Не хотів батько віддавати доньку незнайомому парубку, та довідавшись, що Марічка давно знає і кохає його, погодився і благословив їх на злуку. Покинула Марічка батьківську оселю. Зостались позаду ліс, річка, а попереду синіло озеро! В’їхали вони в озеро і опинилися на дні. Там стояв палац Вужа. У злагоді та любові жили Вуж та Марічка. І знайшлося в них двійко діточок: Василько і Горпинка. Якось захотіла Марічка відвідати батька. Довго відмовляв її Вуж та нічого не міг вдіяти проти бажання коханої дружини. Зібрав він її та дітей у дорогу й суворо наказав, щоб не говорили вони батькові, що він вуж. Доїхали вони до річки, перекинувся Вуж мостом і залишився чекати на їх повернення. Зрадів старий батько приїзду доньки й онуків, та все допитувався: чому не приїхав з ними зять, хто він є, де вони живуть? Марічка пам’ятала наказ чоловіка і нічого не відповіла на ці запитання. Втомлена дорогою, вона лягла спати. А дідусь, частуючи внуків яблуками, все допитувався і допитувався. Маленька Горпинка про все розповіла дідусеві. Взяв він сокиру, подався на берег річки, порубав Вужа-моста і повернувся додому. Під вечір зібралася Марічка з дітьми додому. Приїхала до річки – мосту нема, а на березі море крові. Дізнавшись, що Горпинка усе розповіла дідусеві, вона сказала: «За те, що ти, Горпинко, зробила усіх нас нещасними, бути тобі кропивою! Нехай твою серцевину так же точать черви, як тепер моє серце точить зле горе! І будеш ти приносити людям жагучий біль, який тепер ти принесла мені!.. А ти, мій милий Васильку, будеш волошкою. Люди будуть насолоджуватися тобою, дивуватимуться твоїй красі і завжди триматимуть тебе у своїх хатах!» Ще сильніше заплакала Марічка і полетіла в ліс зозулею, а діти зосталися на березі річки: Василько – запашною Волошкою, а Горпинка – жалючою кропивою.
[i] [b]Дівчата[/b] розходяться або відразу ж ідуть збирати квіти.[/i]
[b] [color="#ff0000"]ВІНКОПЛЕТЕННЯ[/color][/b]
[i]Назбиравши квітів, [b]дівчата[/b] сідають в коло, плетуть вінки, співають, розповідають легенди.
[/i]
[b]ІІ дівчина:[/b] Дівчата,нарвіть і вплетіть у свої вінки терлич та тою.
[b]Всі:[/b] А навіщо?
[b]ІІ дівчина:[/b] А тому, що терлич і тою боїться нечиста сила, яка може завітати до нас на свято. Розповідали мені, що в одну дівчину закохався чорт. Довго ходив він до неї у вигляді парубка. Нарешті вирішив взяти її до себе. Мати, готуючи доньку до від’їзду, вбрала голову її квітками терлича та тої. Коли прийшов чорт, то ніяк не міг підступити до дівчини і став її просити зняти з голови квіти. Дівчина, не зрозумівши, чого він від неї хоче, стала скидати з себе все, що було на ній і тим самим дотягла доти, доки не заспівали півні. Тоді чорт сказав: «Якби не терлич та не тоя, була б дівчина моя» і в ту ж мить зник.
[b]ІІІ дівчина[/b]: А я знаю іншу оповідь. Дівчина прибрала свою голову квітками тої і пішла в ліс. Там зустріла вона чорта в подобі молодого та вродливого парубка, який почав до неї залицятися. При тому він постійно просив її: «Скинь, дівко, тою і підеш за мною». В пориві хвилюючих її сердечних відчуттів, дівчина виконала прохання – і чорт зразу ж заволодів нею.
[b]ІІ дівчина: [/b] А ще соком терлича відьми змазують себе під пахвами, коли збираються летіти на шабаш.
[b]І дівчина[/b]. Відваром його вмиваються дівчата, щоб швидше вийти заміж. Скільки дівчина весною знайде кущів терлича, стільки матиме вона коханців.
[b]ІІІ дівчина[/b]. Терлич і тою освячують у церкві і кладуть до колиски маленьких дітей.
Сплівши вінки, дівчата розходяться.
[color="#ff0000"]
ВБИРАННЯ КУПАЙЛИЦІ[/color]
[i]Після вечері [b]дівчата[/b] збираються на галяві.[/i]
Дівчата (співають):
«А наші хлопці недбайливці,
Не вирубали Купайлиці».
[i]Співають доти, доки[b] хлопці [/b]не принесуть їм «Купайлиці» (невелике деревце верби). Тоді дівчата її гарно вбирають. А хлопці збирають сміття по хатах.
[/i]
[b]Хлопці: [/b]Здорові будьте! З Купайлом!
[b]Господарі:[/b] Будьте й ви здорові.
[b]Хлопці:[/b] А чи нема у вас сякого-такого, давно застарілого, геть спорошнілого?
[b]Господарі:[b][/b][/b] У душі не тримаємо, а на дворі може щось і маємо.
Хлопці:[b][/b] Тоді вимітайте! Щоб воно прахом пішло у вогні Купала.
Коли зібрали сміття до однієї купи, скликають громаду.
[b]І хлопець: [/b]Виходьте, старі баби, вже заквохтали в болоті жаби!
[b]І дівчина: [/b]Виходьте, старі мужі, вже засвистали в болоті вужі!
[b]Молодиця:[/b] Виходьте, молодиці, вже дівчата на вулиці.
Громада збирається на галявині, запалюється сміття.
[b]І хлопець: [/b]Хай усе погане й зле пропадає, а добре – зостається й розростається!
[i]Усі сидять біля вогнища, співають. Коли ж вогнище починає згасати, а пісні замовкати, то наближається час казкового дійства.[/i]
[color="#ff0000"] [b]КАЗКОВЕ ДІЙСТВО[/b][/color]
[i] З лісу, несподівано для присутніх, виходить[b] Волхв[/b].[/i]
[b]Волхв: [/b]Добрий вечір, добрим людям!
[b]Всі:[/b][i] (озираючись) [/i]Добрий вечір!...
[b]Волхв:[/b] Цілий день спостерігаю за вашими ділами і тішуся вашими піснями. Чи справді ви приїхали сюди святкувати Купала?
[b]І хлопець: [/b]Так, та не з чужої волі, а з своєї. Бо живуть у нас ті сили небесні, що світом керують, і хоч багато чого не знаємо, та віру носимо в серці щиру.
[b]Волхв: [/b]Я знаю, бо це очі і душі ваші говорять. Хай завжди дарує вам своє світло Сонце, зігріває вогонь і радує Купало. Хай будуть благословенні сини великого Руса, онуки Яр-бога!
[b]Всі:[/b] Дякуємо.
[b]І дівчина[/b]. А ви хто, діду?
[b]Волхв:[/b] Я Волхов. А ви звідкіля прийшли у володіння ці лісові?
[b]І хлопець:[/b] Ми не тутешні, ми – з міста Лева.
[b]І дівчина:[/b] Дуже любимо ці вічнозелені гори, де й зібралися зустріти Купала.
[b]Волхв:[/b] А чи знаєте ви, як виникли ці чудові гори?
[b]Всі: [/b]Не знаємо!
[b]І дівчина: [/b]А розкажіть нам, діду!
[b]Волхв.[/b] То ж слухайте! Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами і тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на дрібну та велику рибу. Володарем долини був велетень на ймення Силун. Він жив у великому палаці й на нього працювало все населення долини. Люди не сміли покидати маєток Силуна й змушені були працювати на нього безкоштовно аж до смерті. Служив у нього хлопець Карпо Дніпровський, що прийшов від берегів Дніпра. Він подався в мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і Карпо мусів їй чимось допомогти. Працьовитий хлопець був, ніякої роботи не боявся. Через деякий час Карпо вирішив повернутися додому. Але, як попросити у Силуна гроші за службу, не знав. Одного разу, коли Силун вийшов уночі поглянути, як ночує худоба, Карпо попросив у нього плату. Розгнівався велетень, почувши такі слова, схопив Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю так, що аж яма зробилася. Але з Карпом нічого не сталося. Звівся він і відчув у собі непереможну силу. Це, мабуть, землиця подарувала йому за те, що працював на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, та розкололася, іСилун опинився під землею. Став він головою пробивати землю і від того поробив високі гори. Чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімалися навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі. Уранці наймити, прокинувшись, дивувалися. Навколо гори, а там, де був палац велетня – прірва. Раптом з-під землі вдарила вода і заповнила ту прірву. Чудувалися люди, зібралися на раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським , бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.
[b]І хлопець:[/b] Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею.
[b]Волхв:[/b] Так-так, пробує вирватись, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої вже не має. Та не вирватись йому на поверхню вже ніколи.
[b]І дівчина:[/b] Дякуємо вам, діду, за цю оповідь.
[b]І хлопець:[/b] А скажіть-но, діду, чи багато в Карпатах папороті?
[b]Волхов. [/b]Еге ж, багато! І здогадуюсь, чому ви про неї питаєте. Тому, що саме сьогодні вночі папороть цвістиме маленькими квіточками, які горять, як вогонь. Хто роздобуде квіточку папороті, для того нема нічого неможливого. Він (кепкуючи) буде знати, де знаходяться скарби в землі і буде їх добувати без зайвого труду; йому будуть відмикатися всі замки при одному лишень дотику руки; він зможе закохати до себе будь-яку дівчину… Але роздобути квітку папороті дуже важко, тому що вона цвіте тільки одну мить і пильно охороняється від людей чортами, які роблять різні спроби налякати сміливця: повзуть на нього вужами, накидаються звірями, оглушують свистом, ревом, кидають камінням і деревами, стріляють… Жахи добування квітки можуть бути настільки великі, що їх найчастіше ніхто не витримує. Господарем чудового талісману можна зробитися тільки випадково, при чому чорти все-таки відберуть його собі.
[b]І хлопець:[/b] Невже неможливо роздобути цвіт папороті?
[b]Волхв: [/b]Бачу, що серед вас є парубки, охочі отримати цей талісман. То ж нехай вони вийдуть і стануть поруч мене.
[i] Виходять [b]парубки[/b][/i].
[b]Волхв: [/b]У цій небезпечній справі я не стану вам у пригоді, але ви можете заручитися благословенням Лісовика, лісового духа, який є сином чорта й відьми. Вставайте і повторюйте за мною:
О Велетню, лісовий царю!
[b]Хлопці:[/b] О Велетню, лісовий царю!
[b]Волхв:[/b] Прийшли ми до тебе з поклоном…
[b]Хлопці:[/b] Прийшли ми до тебе з поклоном…(вклоняються)
[b]Волхв:[/b] Пусти нас у свої володіння…
[b]Хлопці: [/b]Пусти нас у свої володіння.
[i]Виходить [b]Лісовик.[/b]
[/i]
[b]Волхв: [/b]О Велетню, лісовий царю, прийшли вони до тебе з поклоном.[i] (Хлопці вклоняються)[/i]. Пусти їх у свої володіння.
[b]Лісовик:[/b] А що шукають вони у моєму лісі?..
[b]Волхв:[/b] Хочуть роздобути квітку папороті.
[b]Лісовик: [/b]А для чого їм вона?
[b]Волхв:[/b] А про це відомо лишень їм самим.
[b]Лісовик: [/b]Я дозволяю вам увійти в мої володіння.
[b]Хлопці:[/b] Благослови нас, лісовий царю.
[b]Лісовик: [/b]Благословляю вас на щасливе повернення.
Парубки йдуть в ліс.
[b]Волхв[/b][i] (до громади).[/i] А ви сидіть тихо, щоб не сполошити нечисту силу.
[i]У лісі чується перший свист і крик. Вибігають перші шукачі. Шум в лісі все зростає і на галявину один за одним вибігають і інші «сміливці», яких женуть Чорти. Залишається лише один. Через деякий час він вбігає на галявину.[/i]
[b]Останній шукач:[/b] Знайшов! [i](показує на закриті долоні).
[b]Всі: [/b]Де? Невже! Покажи![/i]
[i]Останній шукач розкриває долоні і, побачивши, що нічого нема, стоїть деякий час мовчки.
[/i]
[b]І хлопець:[/b] Оце так нечиста сила!
[b]Волхв: [/b]Я ж казав вам, що знайти і втримати квітку папороті неможливо!
[b]Лісовик: [/b]І це не дивно. Колись люди вільно володіли чудодійними квітами, аж доки з їх допомогою стали творити погані вчинки. І тоді боги звеліли нечистій силі берегти цвіт папороті і не допускати до неї людей. Але ви не сумуйте. Сьогодні ніч чудес: збуваються бажання, звірі говорять, дерева ходять.
[b]Волхв[/b]: Цієї ночі все дозволено. Саме купальської ночі Велес – бог скотарства украв Райдугу-веселку, жону бога грому – Перуна. Тож, хлопці, пильнуйте своїх дівчат, щоб часом хто не вкрав.
[b]Лісовик: [/b]Якщо ви хочете, то я вкажу вам дорогу у цю країну казки, країну чудес, де живуть добрі і злі боги. Сьогодні вони разом з вами святкують перемогу сонця, могутнього бога Ярила, над темрявою. І саме цієї ночі донька Ярила, прекрасна богиня любові, плідності та парування Лада має передати владу Купайлові, богові жнив. Чи хочете ви у цю країну див?
[b]Всі: [/b]Хочемо!
[b]І хлопець[/b]. Покажи нам дорогу туди.
[b]Лісовик:[/b] Тоді треба тут залишити смуток і образи. Треба бути сміливим, веселим. Не боятися вогню, води. Сили природи не бувають добрими чи злими самі по собі; вони тільки у відношенні до людини бувають різними, тож треба заслужити їхню прихильність. Ну, то як? Зможете? Не боїтесь?
[b]Всі: [/b]Не боїмося!
[b]Лісовик:[/b] Якщо ви пройдете крізь вогняну браму, то опинитесь у цій країні. А я повинен залишити вас і оглянути свої володіння. Прощайте!
[b]Всі:[/b] Прощайте! До зустрічі!
Лісовик зникає в лісі.
[b]Війт[/b]: Дівчата! Беріть «Коструба» та «Купайлицю», а хлопці смолоскипи.
В путь!
[i][b]Всі [/b]проходять крізь вогняну браму. Співають пісню. Дорогою їх лякають[b] Чорти[/b]. Тільки-но починають виходити на галявину, як нечиста сила краде Коструба, який потрапляє в руки до [b]відьми Хвеськи[/b]. Всі в розпачі.[/i]
[b]І дівчина: [/b]Коструба нашого украли!
[b]І хлопець:[/b] Волхве, допоможи нам відібрати Кострубонька!
[b]Всі: [/b]Допоможи!
[b]Волхв[/b]: Поганий то знак. Але я вам допоможу.
[i](Говорить заклинання до ідола Світовида).[/i]
-Чорна смерте-сноровице,
Вража язво-язвовице,
Мертва крівце-кровавице,
Йдіть на води, на три броди,
Йдіть до лісу, до пралісу,
Цур вам, пек, цур вам пек!
Розійдіться, розкотіться
По льодових морях, по пустелях,
Де ні дерева, ні трави,
А тільки скелі на скелях.
Там вам селитися й будитися,
Проживати й пробувати,
Мене у вічі не видати,
Одсилаю вас –
Нічних, північних, сходових
На пусті місця,
Рвіть лози, смичте сухі ліси,
Тремтіть купинами, очеретами і болотами.
Ідіть на Кремінну гору,
Глитайте каміння.
Каміння вам на язик.
Каміння вам на зуби і вуста,
Кам’янійте й ви самі!
О Ідоле-Світовиде, допоможи мені і моєму народові побороти злих духів і повернути коструба!
[i] (Ідол мовчить).[/i]
-Погані справи. Напевне у спілку з чортами вступила стара відьма Хвеська.
[b]І хлопець: [/b]Що ж робити?
[b]І дівчина:[/b] Де шукати допомоги?
[b]Волхв:[/b] Треба знову гукнути Лісовика.(Кличе). О Велетню, лісовий царю, вернись і допоможи!
[b]І хлопець і І дівчина: [/b]Вернись і допоможи!
[b]Всі:[/b] Вернись і допоможи!
[b] Виходить Лісовик.[/b]
[b]Лісовик[/b]: Ви знову турбуєте мене?
[b]Волхв[/b]: О лісовий царю! Нечисті сили вкрали в нас Коструба, який потрапив до рук старої відьми Хвеськи. Допоможи повернути.
[b]Всі[/b]: Допоможи!
[i][b]Лісовик [/b]повертається до ідола Світовида, робить магічні рухи руками, від яких з’являється вогонь. Знімає з плеча лук, бере стрілу, запалює її, повертається і стріляє в бік нечистої сили. З лісу виходять [b]Чорти [/b]і падають до ніг [b]Лісовика[/b]. За ними йде [b]відьма Хвеська, [/b]яка несе Коструба. Чорти просять пробачення, а [b]відьма [/b]віддає Коструба і відразу ж зникає в лісі.[/i]
[b]Лісовик [/b][i](до Чортів)[/i]: На цей раз я вибачаю вам, але на майбутнє не смійте заважати добрим людям! Ідіть! [i](Чорти схоплюються і втікають. Лісовик передає Коструба Волхву).[/i]
[b]Волхв[/b]: Дякую тобі від усього народу за допомогу. Будь же у нас на святі жаданим гостем.
[b]Лісовик: [/b]Ваше запрошення приймаю і зостаюся.
[b]І хлопець[/b]: Час нашого кострубонька привітати, час йому шану віддати! Ну ставайте в коло, а ви там і вогнище запаліть!
[b]І дівчина. [/b][i](До Волхва)[/i]. Благословіть, Волхве, Івана Купала зачинати!
[b]Волхв: [/b]Благословляю! [i](Віддає Коструба).
[/i]
[i][b]Хлопці [/b]розпалюють вогнище, а всі решта стають в коло і починають ходити навколо Коструба з піснею «Через наше село, та летіло помело,
Стовпом дим, стовпом дим.
Сіло спочивати на Кирила хаті,
Стовпом дим, стовпом дим.
А Уляна з радощами
носить воду пригорщами,
Та й гасить, та й гасить.
Що погасить, то займеться,
а Уляна засміється, -
Та й гасить, та й гасить».[/i]
[b]І дівчина:[/b] А тепер звеселим нашого парубочка з кленочка, щоб цілий рік реготався та в тугу не вдавався! Ануте, хлопці, чи готовий у вас вогонь?
[b]Хлопці:[/b] Готові! А чи у всіх є головні?
[b]Всі:[/b] Є!
[i]Всі беруть по прутику в руки і запалюють їх від вогнища. Потім з ними танцюють навколо вогнища та Коструба. Співають:
«Ой гоп на Купала
Танцювала та й упала;
А Іван, як той пан, підіслав ще й жупан!
Ой гоп, лежи тихо,
Щоб минуло тебе лихо!
Не боюся я біди
Та й утечу до води»![/i]
[b]І дівчина: [/b]Годі! Час топити Коструба: нажився і натішився!
[b]ІІ дівчина:[/b] Нехай ще постоїть хоч трохи.
[b]ІІІ дівчина:[/b] Хоче ще пожити, щастя зазнати.
[b]І дівчина[/b]: Смерть йому і його милій буде смерть.
[b]ІІ дівчина: [/b]Як топить, то й топить! Ану, дівчата, «гірлянду» рвати!
[i][b]Дівчата[/b] розривають зелену «гірлянду». А [b]хлопцям[/b] віддають лишень палиці. Квіти з Коструба розкладають біля вогнища.[/i]
[b]І дівчина:[/b] Кидайте, хлопці, Коструба у річку.
[i][b]Хлопці[/b] ідуть до ріки. Якщо до неї далеко, то громада залишається на галявині, танцює навколо вогню і співає. А якщо є доступ і близько, то всі йдуть до ріки і там співають «Купався Йван, та й у воду впав…».[/i]
[b]І дівчина [/b][i](До Молодиці)[/i]: Ой молодая молодице,
Вийди до нас на вулицю,
Винеси нам Купайлицю!
[i]Виходить [b]Молодиця[/b] і виносить дівкам Купайлицю. Всі роблять коло. І дівчина стає в центрі з Купайлицею, а всі навколо неї ведуть хоровод і співають
Пісні: «Ой молодая молодице, розведи дівкам Купайлицю», «Ой посаджу рожу…», «Ой на Івана, на Купала, вийшла Марічка, як та пава…»
Раптом з’являється [b]відьма Хвеська, [/b]яка трубить в кулак диким і хриплим тоном. Всі зупиняються.
[/i]
[b]І дівчина: [/b]Ох, ненько, се Хвеська-відьма!
[b]ІІ і ІІІ дівчина:[/b] Точно вона!
[b]І хлопець: [/b]Навіщо вона прийшла ?
[b]І дівчина: [/b]Та тікаймо відсіль! Се нам халепа!
[i]Всі кинулися втікати, та в цей час з лісу вискакують [b]Чорти[/b] і починають переслідувати втікачів, з яких дехто опиняється у воді. Хвеська ще раз і Чорти збираються біля вогнища.[/i]
[b]І хлопець: [/b]Волхве, допоможи нам прогнати нечисту силу!
[b]Всі: [/b]Волхве, допоможи!
[b]І дівчина:[/b] Лісовику, прожени їх!
[b]Всі: [/b]Лісовику, прожени їх!
[b]Хвеська:[/b] Ха-ха-ха! Кричіть, кричіть! Ніхто вам не допоможе. Сам бог Ярило та його донька Лада розгнівались на вас за те, що ви забули про них. Ха-ха-ха!
[b]І хлопець:[/b] [i](До Волхва)[/i]. Так що ж робити?
[b]Всі:[/b] Що?
[b]І дівчина: [/b]Треба прогнати нечисту силу і попросити прощення в богів.
[b]Лісовик: [/b]Я допоможу прогнати нечисту силу.
[b]Волхв:[/b] А потім я випрошу прощення в богів.
[b]Лісовик: [/b]Принесіть мені водиці із свяченої криниці. [i](Хтось з натовпу приносить воду)[/i]. Відьми й чорти бояться води.
[i][b]Лісовик [/b]бере воду і кропить нечисть, яка швидко втікає.[/i]
[b]Волхв:[/b] А тепер, слухайте мене, робіть, що я накажу і говоріть те, що я говоритиму. Встаньте на коліна. [i](Всі встають)[/i]. О всемогутній Ярило, слава тобі!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Слава тобі!
[b]Всі: [/b]Слава тобі!
[b]Волхв:[/b] Ти даєш усьому сущому на землі світло і тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, і звірям, і птахам, і рибам, і плазунам! Ти все можеш!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Ти все можеш!
Всі: [b][/b]Ти все можеш!
[b]Волхв: [/b]Будь же милостивий і захисти нас від усякої напасті. Ми приносимо тобі жертву і молимо тебе, щоб ти прийняв її в знак нашої любові і пошани до тебе, боже сонця і життя. [i](Кидає у жертовний вогонь ложку меду)[/i]. Молимо тебе!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Молимо тебе!
[b]Всі: [/b]Молимо тебе!
[b]Волхв:[/b] Молимо тебе, захисти нас від злих духів і нечистих сил. Яви нам свою ласку. Прийми, Ярило-боже, жертву! [i](Кидає у вогонь кусок м’яса, хліба і крапає вино).[/i]
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]Прийми, Ярило-боже, жертву!
[b]Всі:[/b] Прийми, Ярило-боже, жертву!
[i]Із жертовника, в супроводі [b]Слуг[/b], які несуть смолоскипи, виходять [b]Ярило та Лада.[/i][/b]
[b]Волхв [/b][i](встає на коліна)[/i]: О великий Хоросе! Преславний Ярило! Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість. Будь славен, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Будь славен, Ярило!
[b]Всі:[/b] Будь славен, Ярило!
[b]Волхв:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]Всі:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]Волхв: [/b]Пошли нам літечко красне, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Ярило!
[b]Всі:[/b] Ярило!
[b]Волхв:[/b] Щоб усе росло і родилось, просимо тебе!
І дівчина і І хлопець: Просимо тебе!
[b]Всі:[/b] Просимо тебе!
[b]Волхв:[/b] Щоб квіти розцвітали і людям усміхались. Пошли врожай на славу, воздамо тобі ми хвалу!
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]Слава тобі!
[b]Всі: [/b]Слава тобі!
[b]Ярило: [/b]Я на вас сердитий і не просіть пощади!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] О всемогутній Ярило! Пробач нам сліпим, глухим і нерозумним! Твоє прощення запалить в наших серцях добро. Будем завжди тебе пам’ятати і тобі служити!
[b]Всі:[/b] Тобі служити!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Будем Ладі поклонятися!
[b]Всі:[/b] Будем Ладі поклонятися!
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]А людям добро творити!
[b]Всі:[/b] Добро творити!
[i][b]Ярило[/b] мовчить.[/i]
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]О Ладо, наша покровителько, богине весни, злагоди, любові і щастя! Заступись за нас!
[b]Всі: [/b]Заступись за нас!
[b]Лада: [/b]Мій батьку, пробач їм, вони помилились, бо люди.
[b]Ярило:[/b] Добре! Встаньте! Я пробачаю!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Слава тобі! Слава довіки!
[b]Всі:[/b] Слава тобі! Слава довіки!
[i]Пісня: «Ой на Івана, на Купала,
Вийшла Лада, як та пава.
На неї хлопці зглядаються,
Її займати встидаються.
Наше Купайло з верби, з верби,
А ти, Іване, прийди, прийди.
Наше Купайло не ламати,
А собі дівку вибирати».[/i]
[b]Волхв: [/b]Сьогодні небо вступає в шлюбну злуку з землею і кличе до такої ж свяченої спілки й людину. Сьогодні боги єднаються з людьми і в знак того єднання поведемо купальський хоровод.
[i]Всі стають у коло і разом з [b]Ярилом[/b] та [b]Ладою [/b]ведуть купальський хоровод і співають.
Пісні: «Посію я рожу…»,«Не стій, вербо, над водою рано, рано…»
[/i]
[b]Ярило[/b]: Сьогодні закінчується весна і настає літо. Вся земля уквітчана, дозрівають плоди. А щоб настало літо, треба Ладі передати свою владу чоловікові – працьовитій і добрій людині, який після одруження стане Купайлом – богом жнив і достатку.
[b]Лада:[/b] Брат Перун вас всіх вітає
Блиском, дощем, громом.
Жене вітри-вітровії
Горами і долом.
А вітри несуть на крилах радісну новину,
що вже літо, що вже красне увінчає днину.
Я ж бо землю устеляю квітами й зелами,
Судженого виглядаю з щедрими дарами.
Подарую очі й руки, і ніжну розмову,
Ніч вдарую теплу й гожу, й радість світанкову.
[b]Ярило[/b]: Хто з парубків відгадає сім загадок і проявить свою сміливість, той і дістане руку Лади.
З громади виходять [b]парубки.[/b]
[b]І Слуга[/b]: Одгадає хто – його Лада.
Не одгадає – батькова буде.
А що росте без коріння?
А що сходить без насіння?
А що плаче – сліз не має?
А що грає – голос має?
А що горить без полум’я?
А що шумить без буйного вітру?
А що біжить безперестанку?
[i][b]Парубки [/b]мовчать.[/i]
[b]Чорт[/b] [i](перебраний Парубком)[/i]: Я знаю. Живе без коріння – каміння, біжить безперестанку - вода, росте і не цвіте – папороть…
[b]Ярило[/b][i] (гнівно закричав)[/i]: Не так! Папороть цвіте.
[b]І дівчина: [/b]Та я ж того парубка знаю. Та це ж чорт! Бий його!
[b]Всі: [/b]Бий його! Геть!
[b] Чорт[/b] втікає.
[b]Ярило:[/b] Бачу, що ніхто не може розгадати моїх загадок.
[b]І дівчина: [/b]А ми ж забули про Івана! Він розгадає! Треба покликати його:
- Іване!
[b]Всі: [/b]Іване! Іване!
З купальської громади виходить [b]Іван[/b].
[b]І хлопець[/b]: Славний бог Ярило загадав сім загадок, хто відгадає їх, той пошлюбить доньку Ладу і стане богом Купалом.
[b]Іван[/b] [i](до Лади)[/i]: О богине! Я давно мріяв побачити тебе і завоювати твоє серце і руку. Я відгадаю загадки твого батька. Загадуйте.
[i] [b]ІІ Слуга[/b] повторює загадки.[/i]
[b]Іван:[/b][color="#ff0000"] [i]Камінь росте без коріння.
Сонце сходить без насіння.
Серце плаче – сліз немає.
Скрипка грає – голос має.
Любов горить без полум’я.
Річка шумить без буйного вітру.
Час біжить безперестанку.[/i][/color]
[b]Всі:[/b] Слава! Слава! Слава!
[b]Ярило: [/b]Ти відгадав мої загадки. Але чи сміливий ти, молодче, ми ще не переконалися.
[b]Іван:[/b] Заради щастя людей і за руку Лади я все зможу і будь-що переможу!
[b]Ярило:[/b] Все?! Не кажи так, зухвальцю! Бо все не можуть навіть Боги. А ти, смертний, осмілився з ними змагатись!Докажи свою сміливість на ділі. Ну, чи боїшся ти Смерті? А ходи-но сюди, Морено! (Входить Морена. Всі лякаються і відступають). Не боїшся, парубче?
[b]Іван: [/b]Не боюся. Я готовий.
[b]Ярило:[/b] Зав’яжіть йому очі й нехай вибирає свою долю.
[b]Слуги[/b] зав’язують [b]Іванові [/b]очі. [b]Морена[/b] та Лада стають поруч. Іван простягає руки до Лади, але хитра Морена встає перед нею і потрапляє до Іванових рук. Той знімає пов’язку. Морена сміється, робить помах рукою й Іван падає мертвий, а сама зникає.
[b]Лада [/b][i](до батька-Ярила)[/i]: Батьку мій! Ти своїм жорстоким вчинком потьмарив радість у очах землян. Воскреси його! Гнів не гідний твого величного наймення.
[b]Ярило:[/b] Я покарав Івана за його зухвалість.
[b]Лада:[/b] Зміни свій гнів на ласку, а вона гори рушить. Богів, як і людину красить їх душевна доброта. Воскреси його, батьку!
[b]Ярило: [/b]Я сказав «ні», і це моє останнє слово!
[b]Лада:[/b] Але ж я люблю його, батьку! [i](Ярило мовчить, Лада підходить до лежачого Івана, стає на коліна)[/i].
Ой чого ж ти, Іваночку, на личку поблід.
Чого ж в тебе, мій соколеньку, невеселий вид.
Та чого ж ти, мій лебедику, лежиш, не встаєш.
Та чого ж свою Ладоньку до шлюбоньку не ведеш.
Та для кого ж мене друженьки будуть наряджати?
Та із ким же, моє Ладонько, на рушничок маю стати?
Та краще мені, молоденькій, в сирій землі згнити,
Ніж без тебе, мій миленький, на сім світі жити.
[b](Встає і підходить до батька).[/b]
О всемогутній боже,
Таточку мій ріднесенький.
Ти посилаєш на землю тепло,
Зігріваєш своїм подихом і рослинку, і тваринку.
Чом же ти не розтопиш в серці моєму чорної розлуки?
Ти зігріваєш землю, небо, даруєш людям щедрий урожай.
Нащо спопелив ти моє щастя,
Нащо допустив смерть мого судженого?
О всемогутній боже!
Зглянься над єдиною донечкою своєю,
Не дай згинути у довічній журбі,
Поверни мені мого судженого. Молю тебе!
[b]Ярило: [/b]Любов земна сильніша за вічність зоряного світла!
Я вибачаю йому і воскрешаю.
Слуги беруть і кидають Івана у воду. Іван оживає. Лада бере до рук сорочку.
[b]Лада:[/b] [i]Шила сорочку та й вишивала,
Коло комірця – місяця вклала,
Коло пазушки – золоті ланцюжки,
Коло рукавців різні пташечки.
Ой шила, шила, позолотила
Своєму милому на подарунок.
Пташечки різні будуть співати,
Золоті ланцюжки будуть бряжчати,
Місяць та зоря будуть світити,-
Буде Іванко сорочку носити!
[/i]
[i][b]Лада[/b] подає сорочку [b]Іванові[/b]. Той її вдягає. Потім разом устають перед [b]Ярилом[/b] на коліна.
[/i]
[b]Лада та Іван[/b] [b](разом)[/b]: Благословіть нас, батьку!
[b]Ярило:[/b] Хай здійсниться ваша воля. Побороти смерть можуть лише люблячі серця. А Іван своєю сміливістю довів, що гідний звання бога Купала. Благословляю вас, діти. А на знак вашої злуки обміняйтеся вінками. [i]([b]Слуги [/b]приносять вінки: [b]Іван [/b]одягає [b]Ладі[/b], а [b]Лада[/b] – [b]Іванові[/b]). [/i]Поцілуйтеся ж, бо в поцілунку єднаються ваші душі. (Цілуються).
[b]Волхв:[/b] А чи є серед вас молоді люди, які б хотіли заручитися благословенням самого бога Ярила!
[b](І варіант, якщо нема).[/b]
[b]Волхв: [/b]На жаль, немає нікого!
[b](ІІ варіант, якщо є, то молоді люди мають вийти і встати перед Ярилом на коліна).[/b]
[b]Пари: [/b]Благословіть нас!
[b]Ярило: [/b]Благословляю! І на знак вашої злуки обміняйтеся віночками і поцілуйтеся!
[i](Ритуал повторюється. Лине пісня: «На Івана Купала, на калину роса впала…» Потім молоді пари встають біля Лади та Івана).[/i]
[b]І дівчина:[/b] О великий боже, Ярило, на щастя, на долю благослови ж і весь народ. [i](Встає на коліна, а за нею і весь народ).
[/i]
Раптом з’являється [b]відьма Хвеська.[/b] В руках у неї посох.
[b]Волхв: [/b]Ми тебе не кликали, чого прийшла?
[b]Хвеська: [/b]Світ поділений на день і ніч, на біле і чорне. Я володарка чорного світу і приходжу непрошена.
[b]Ярило:[/b] Хай здійсниться воля моя і помчать лихії буревії в гори далекії льодянії і заснуть. Хай здійсниться воля моя і страшний вогонь, що спопеляв міста і села ваші, пригасне і перетвориться у життєдайний вогонь достатку, щоб урожай був багатий.
[b]Хвеська:[/b] Ха-ха-ха! Запам’ятайте, у цьому світі одні сіють, другі збирають, одним колос, другим стерня!
[b]Волхв: [/b]Будьте праведними! Жодне слово, яке має зійти з ваших уст, не вдягайте в одежу брехні.
[b]Хвеська:[/b] Бути праведним однаково, що голим. Вас і люди засміють, і змерзнете, і пропадете…
[b]Лісовик: [/b]Батьки дали вам життя, пробудили ваші серця. Любіть і шануйте своїх батьків і тоді, коли вони біля вас, і тоді, коли підуть у світ вічний!
[b]Хвеська: [/b]Ніколи вовченя не тягло з кошари ягнят для старих вовків. Ніколи пташеня не ловило комах для своїх крилатих родичів! Хо-хо-хо! У житті йдете – не озирайтесь, знайшли – не діліться! Живіть для себе, наче поруч немає нікого!
[b]Волхов: [/b]Будьте щедрими до роботи, добрими до людей, тоді вас любитимуть та пам’ять про вас берегтимуть.
[b]Хвеська:[/b] Будьте сильними, щоб владарювати над іншими. Хто стане на вашій дорозі, не обходьте його. Убийте і переступіть, хо-хо-хо! Хто робить добро – того швидко забувають, хто вбиває – того довше пам’ятають… Так було й так буде!
[b]Ярило:[/b] Хай щезнуть сили нечисті й духи недобрі в лісах густезних, де не ходила нога людська, і згинуть там у безсилій своїй люті.
[b]Іван:[/b] Любіть сонце, любіть землю, любіть все, що на землі. Воно живе! Воно ваше! Воно для вас!
[b]Відьма[/b] хотіла щось сказати, але [b]Волхв [/b]вихопив у неї посох, розломив його й кинув у вогонь. Хвеська зникає.
[b]Волхв:[/b] Як оцей посох, хай згорять і димом розсіються слова відьми… Хай назавжди у вашій пам’яті залишаться добрі слова!
[b]Лада:[/b] Сила життя й сила щастя народжуються в доброті вашій, у доброті кожної людини. Насильство, брехня, всіляке зло буйно ростуть. І їх може побороти тільки сила доброти та ваша духовна краса. Хай ясне сонце гріє ваші душі, джерела поять чистою водою, а соловейко в дорогу виряджає.
[b]Іван:[/b] Ви діти матінки-землі української, на якій ви живете і хліб з неї їсте. Предки ваші – то ваше коріння. Як відцураєтесь ви від них, загинуть вони у вашій пам’яті, загине й ваше життя. Бережіть коріння, шануйте!
[b]Ярило: [/b]Будьте благословенні!
[b]Лада:[/b] Будьте благословенні!
[b]Іван:[/b] Будьте благословенні!
[b]Волхв:[/b] Будьте благословенні!
[b]Лісовик:[/b] Будьте благословенні!
[b]Ярило [/b][i](бере смолоскип)[/i]: Вогнем з цього смолоскипу запаліть свої купальські леліти! [i](Дає смолоскип Війтові)[/i]. Лісовику, забери своє Чортяче військо! (Лісовик робить якийсь знак і біля нього збираються Чорти, з якими він потім зникає в лісі). Я переконався, що серед вас немає поганих людей і дарую вам доступ до квітки папороті в честь весілля Лади та Івана!
[b]Війт:[/b] Чи всі друзі сьогодні веселі?
[b]Всі: [/b]На добрий час!
[b]Війт:[/b] Чи всі свої?
[b]Всі: [/b]Свої, чужих нема.
[b]Війт:[/b] Чи всі брати?
[b]Всі:[/b] Брати, всі до одного,
на все життя до праці і меча!
І зрадників немає серед нас.
[b]Війт: [/b]Хай буде так. На честь весілля Івана, що з Ладою сьогодні обручивсь, весільні ми запалимо свічки. Тепер нехай через вогонь святий пройдуть за звичаєм прадавнім молоді.
Дівчата запалюють у віночках свічки і стають у два ряди одна проти одної.
І дівчина та І хлопець з Купайлицею проходять першими, а за ними ідуть Іван та Лада, а потім і молоді пари. Всі співають.
Пісня:[i] «Ой пройшлася Ладочка крізь вогонь,
Наче щире золото через горн.
Ти світи їм вогнику все життя,
Щоб не було в темряву вороття,
У хатині весело їм палай –
Ясне щастя й доленьку їм надай!»
[/i]
Потім і іншим молодим парам теж співають цю ж пісню, тільки замінюють імена дівчат. Усі йдуть до річки, дорогою співають. Зупиняються на березі.
[b]Війт [/b][i](до Івана)[/i]: Купайло! Віднині ти став володарем природи. Дозволь на твою честь втопити Купайлицю.
[b]І дівчина[/b] [i](кидає Купайлицю в річку)[/i]:
У перепелички
Ніжки невеличкі,
На гору не зійде,
Купала.
І в долині не стане
На Йвана.
[b]Війт[/b] [i](до Лади)[/i]: А на твою честь, богине кохання, дозволь дівчатам поворожити і на воду віночки спустити.
Дівчата по черзі, не поспішаючи, кидають свої віночки на воду. Хлопці трохи нижче за течією виловлюють вінки.
[b]Війт: [/b]А тепер, громадо, питаю у вас поради: чи підемо шукати цвіт папороті, чи може краще йдемо спати?
[b]Всі: [/b]Ідемо шукати цвіт папороті! Ідемо!
[b]Війт:[/b] Тоді беріть, хлопці, смолоскипи і в путь!
Усі йдуть шукати квітку папороті й переходять на іншу галявину. Там знаходять квітку папороті, розпалюють вогнище, перескакують його по одному і парами, гойдаються на гойдалці. Співи й забави навколо вогнища тривають до рана.
Львів: театр «МЕТА», 1990 р.
Автор сценарію - Купальська Лада 1989-1991 рр. - Ірина Вовк.
[i]Сценарій побудовано на текстах класичної української літератури, поетичних текстах "Золотослова. Поетичного Космосу Древньої Русі" та етнографічних записах М.Воропая.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798326
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.07.2018
…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..
Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́́́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…
…і ти, мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…
Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…
…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…
Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...
[i]*[b]болід [/b]- великий вогняно-яскравий метеор, досить рідкісне явище, що виглядає як вогняна куля, що рухається в небі. 24 січня 2016 болід пролітав над Львовом.
[i][/i][/i]
18 червня 2018 року, імпровізація.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796113
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2018
[color="#ff0000"][i]«Ку-ку, ку-ку, чути в ліску,
Ходім-співаймо, радо вітаймо
Божу, Божу, Божу Весну».
[b](Улюблена веснянка з голосу мами,
Лідії-Надії Вовк)[/b]
[/i][/color]
Пісня Життя…
ці святкові пташині акорди,
що волають з вершин: «пробудись!»…
Посилає Зима,
наче луни,
розталі офорти:
– Мамо… мамо… прокинься
і дзвінко співай, як колись…
На Голоску* в ліску вже весна владарює, о диво –
геть же, геть, заметілі,
щезайте і йдіть в небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені голосом маминим
Пісню Життя!..
Проспівай мені, мамо, лікуй і образи, і рани,
Наче воду цілющу на втомлені чола пролий…
Ця Зима промине,
і Весна, наче пава, постане,
і народиться ранок…
голублений і голубий…
Ми усі на Землі – в нетрях часу лишень подорожні –
Та в розкрилених наших дзвінких і квітучих устах
Зріють чари хмільні…
і слова визрівають неложні…
І зринає у небо з’ясніле
стривожений Птах…
На Голоску в ліску вже весна владарює, о диво! –
Вже й веснянка-паняночка,
наче лу́на з небес,
з небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені вдосвіта зраночку
Пісню Життя!..
– Гей, веснянко-паняночко, у рожевім серпаночку,
пробуди мою мамочку –
з небуття у буття…
…Вдосвіта зраночку
прощебечи мені, мамочко,
Пісню Життя:
[color="#ff0000"][i]«Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла Зима».[/i][/color]
5 червня 2018
*[b]Голоско[/b] - один із заміських цвинтарів за Львовом.
Увійде до ювілейної збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Сполом,2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794452
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.06.2018
[color="#ff0000"]У житті Львова пам'ять про Франка має особливу вагу, бо Львів - Франкове місто: тут він жив, боровся, закохувався, одружувався, писав свої твори. Тут народжувалися його діти. Тут 28 травня 1916 року перестало битися його серце. Земля Личаківського цвинтаря навіки прихистила його тіло.
На сайті Клубу Поезії уже видрукувані мої присвяти [i][b]Іванові Франку[/b][/i]:
[b] "Місяцю-князю..."[/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735654
та [b]"Сіє сонечко світло промінне...".[/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750500
Не зайвим буде перечитати їх з нагоди [b]Франкових днів[/b].[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793562
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.05.2018
[color="#ff0000"][b](традиції українських весняних обрядів
і СЬОГОДЕННЯ)[/b]
[/color]
З авторського циклу [color="#ff0000"]"ЗА НАШИМ ЗВИЧАЄМ БОГА ВЕЛИЧАЄМ: ВЕСНА"[/color] (у рукописі)
[i]«Хороводи одкриваються з весною, коли небо вступа в шлюбну злуку з землею – і кличе до такої ж свяченої спілки й людину.»/7, 27/
«Хоровод взагалі має зв’язок з представленням сонця як божества, що запліднює землю – під образом колеса. Ще в давній час хороводи мали значіння супроводити зародження любови межи обома полами, любови, що знаходила своє здійснення у шлюбі. Власне, ця ідея любови й наступного за нею шлюбу є головний мотив, розвинений у хороводах…» /7,50/ [/i]
Щойно торкнеться легка весняна хода Землі, розкутої «рибою-щукою», щойно перший промінь Ярила обійме Її-Кохану, як серце людини переповниться радісним щемом і виникне бажання приєднатися до шлюбного розвою Природи. Піднесений настрій пронизає наскрізь численні весняні обряди – і втілиться у цілому ряді народних грищ:
[i]
«Ой не ходи, качуро́ньку, в горохо́вім вінку.
Вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку»!
«Вербовая дощечка, дощечка, дощечка -
по ній ходить Насточка, Насточка,Насточка.
Де ти, Насте, бувала,бувала,бувала,
як діброва палала,палала,палала»…
- Горю-горю пень!
- Чого гориш?
- Красної дівки хочу!
- Якої?
- Тебе молодої![/i]
Так зазивали у сиву давнину своїх обраниць наші далекі предки, коли збиралися на веселі гаївки у заповітних гаях Красних Гір, довкола священних дерев бога Перуна. [b]Свято Красної Гірки[/b], або [b]Красної Лелі,[/b]дзвеніло над урочими гаями 22 квітня у день «Юної,чи то Ранньої Весни», коли за спостережливим оком старожитніх природолюбів починав цвісти ясен. А ще такі дерева, в яких цвіт і листя з’являються одночасно. Щодо Красних Гір – то на Україні ще й досі зберігаються старі урочища, здебільшого високі горби з однойменною назвою. Лісисті гори – колиска людського житла. Виходить, що люди і рослини мають спільні долі.
З літопомної «Влес-книги» дізнаємося, що первісно [b]Красну Гірку[/b] [i]«діяли на спомин гори Карпатської. У той час іменувалися роди наші карпени, яке придбали ми, бувши в лісах, тим іменем звалося дерево…»/1, 39 /. Дерево,що особливо полюбляв громовержець- Перун і пускав у нього[/i] блискавки-стріли. Про таке дерево казали: «красне», або «перуневе». До «Перуневого дерева» приходили усім родом,на чолі зі старійшинами – співати хвалу богові першого весняного грому, воєводі війська небесного, свідка перемог і самозреченої доблесті наших пращурів. Тут силу двожилу показували юнаки, а тих юнаків проводжав Перун до січі кривавої. Колір крові теж був [b]«красним»[/b], уподібненим до яскравих язичків незгасимого Вогню. До слова,старожитній бог Підземного Вогню – Сварог- Зодіак, господар Небесних Лук, де спочивали у вічній радості та цвітінні душі померлих, кілька разів на рік давав можливість цим душам покинути країну Ірію (Вирію) і відвідати Землю. Перший раз – [b]на свято Красної Гірки, потім на Радуницю – Проводницю, далі на Навин День[/b].
Навесні, коли Красна Леля бенкетує, покійні виходять «у світ Яви»(на «цей світ») та в часи весняного похмілля розважаються разом з живими.
[color="#ff0000"][i]«[b]Красна Гірка [/b]– погуляння,
[b]Проводниця [/b]– проводжання.
[b]Радуниця[/b] – сади садить,
Сади садить – поливає,
Столи з хлібом-сіллю ставить,
Старих людей поминає.
[b]На Радуницю весінню[/b]
Мертві і живі радіють!»/4,136/
[/i][/color]
Чи не тому дівчата-відданиці виводили гаївки саме на могильних горбах Красних Гір, можливо,звідси походить і назва «гробки», а парубки тут же вели свої грища, щоб не обділити родичів чоловічої статі.
[i]«Рисою поганської обрядності являється двоїстість святошних уособлень та двоїстість у вдачі обрядів – з одного боку веселих, гульливих, з другого – сумних, і оплакування потоплених чи схоронених колишніх поганських богів. Це ніби єднання представлень про весняного могутнього бога Світла і про неминуче його осінньо-зимове обмирання».[/i]/2,286/
Обряд поховання Зими-Смерті у вигляді «Морени», що морила Землю стужею, а людину хворобою і голодом , сповнений глибокого драматичного змісту. Солом’яне опудало Зими клалося у труну, яку з плачем несли до річки, кидали у воду і топили:
[i]«Прийшли до Морени чотири дівоньки,
Принесли Морені чотири кубоньки,
Спи, Морено, спи!»/4,131/[/i]
За слов’янським міфом, несли води Морену до русла сонячної Ра-ріки, туди, де Земля межувала з Небом. Там зустрічала Морена душі померлих, що теж перепливали Ра-ріку і вертали на небесні луки Сварога-Зодіаку, захопивши з собою у Вирій грудочку живої рідної землі. Мовляв, блаженний той, хто є повен землі своєї , бо неможливо його відділити від неї!
На честь померлих родичів святкували праукраїнці урочисту тризну з жертвоприношеннями.
[i]«Обряд тризни супроводився в старовину грищами… З людською істотою по смерті відбувається ніби обертання, заміна однієї форми іншою – і народ одзначив свідомість про це обертання в широкім вжитку перебирання в похоронних обрядах. Супроводили похоронний обхід грища мирної вдачі, хоч і вразливі широкою гульнею. Так на Україні заховався звичай… веселитися над умерлими, співати та грати на жоломійці – як повелось у давнину на тризні».[/i]/2,296/
[i]«- Уже несемо Смерть із села!
- А нове Літо в село!
- Здорове будь, Літо ласкаве!
- Здорове будь, багатство зелене!»/4,130/
[color="#ff0000"][b]«Святий Юрій, божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю, випусти живу травицю,
а на трави, на новії, пусти роси медянії!»/4,136/[/i][/b][/color]
Так сповнивши обряди смутку та пам’яті за померлими, проводивши «на той бік» стужу та Смерть, давня спільнота починала виводити ритуальний живопліт [b][i]«Шума»[/i] [/b]- що був не чим іншим, як заворожуванням шуму зеленої весни: листя на деревах, соковитої трави на луках, вруну на полях…
[i]« - Ой нумо, нумо!
В зеленого Шума.
Шума заплетімо,
гуляти ходімо…»
[/i]
І не тільки про [b][i]«виплітання шуму»[/i][/b] йшлося у весняних магічних ритуалах, згадаймо з дитинства знайомі нам ігри-хороводи: [b][i]«а ми просо сіяли…», «край долини – мак…», «ой посадим грушечку», «ой питала мати в дочки, чи посієм огірочки…», «розлилися води на чотири броди…», «соловеєчку,сватку-сватку…», «ти,бджілонько яра, вилети з-за моря…» [/i][/b]і багато-багато інших.
Ото розбудили усі стихії,усі надземні і підземні сили Природи, подбали про літо рослинами буйне, про злаки і городину, що Мати-Земля трудовому люду у дар принесе. про плоди соковиті,що з дерев упадуть долу, про меди духмяні, що ріками у світ потечуть – і нумо дбати про втіхи подружні, аби наш прадавній рід не перевівся, аби було кому на цьому дивному,прекрасному світі ряст топтати:
[i]«Волочився Ярило та й по всьому світу -
Полю жито родив, людям діток плодив!»/4,133/
[/i]
Ой же, Ярило – Сонечко Весняне -- у білу льолю та золоту кирею вбране, вінком з польових квітів уквітчане, з царським посохом у руках. Вдарить об землю – зерно проізростає, торкнеться людини – запалає Любов’ю невситимою…
[i]« - Ой воротар – воротарчику,
утвори нам воротонька!
А що там, а що там за пан іде?
А що там, а що там за дар несе?»/4,124/
«- Їде Весна,їде,
їде Красна Пані -
на золотім коні,
в золотім жупані!»/4,116/[/i]
Коли ж уже Весна «приїхала» – люди святкують «маївки» (у маю, себто у травні), замаюють житло і свій побут, їздять на весняні ярмарки, дбають про дітей та старших у роді, аби їм було ситно і весело...
[color="#ff0000"]Тоді, [b]18 травня[/b], коли у церковному календарі [b]День святої Ірини[/b] – себто у День мого Ангела, у музейної спільноти (автор цих рядків теж себе до неї причисляє, бо з 1987 року незмінно топче стежечку до Львівського музею історії релігії!) – професійне свято – не тільки в Україні, а й по всьому світу. Об’єдналися духовно – та й закарбували у календарі дату: [b]МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МУЗЕЮ![/b]
У цей особливий для музейників день року Божого 200(…) у вічноюному Львові на площі Музейній перед Божим храмом «топтали ряст» дрібонькі діточки з зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце»,а навчила їх стародавніх гаївок – Світлана Костянтинівна Стефан. Вчила вона водити гаївочки і мою донечку Устоньку, коли вона у 3 рочки переступила поріг «Джерельця», навчена бабциних пісень – «ку-ку, ку-ку, чути в ліску», «вишла жабка спацероваць», «вже дзвіночок кличе нас, до забави час-час-час»…
Прислухаймося до дитячих дзвінких голосочків, придивімося, що за давню магію для нас – людей мистецтва і культури – вони сповняють:
[i]«Заспіваєм коломийки та й при файній днині —
Міжнародний день музею святкуємо нині.
Заспіваєм коломийки , піде луна гаєм --
всіх музейників у Львові красно привітаєм.
Ой пролягла доріженька по старій бруківці –
а ми весну прикликаєм у старій гаївці.
Нумо шума заплетімо,мости розведімо,
та й на площу, на Музейну,гуляти ходімо!
Ой чи файна коломийка, я ся не питаю –
а я площу перед храмом ніжками топтаю:
--Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть.
І ще буду топтати,
щоб на той рік діждати…
Дзвени наша гаївочко, при щасній годині –
Міжнародний день музею святкуємо нині»!*
[/color] [/i]
*Гаївчані хороводи виводила, площу перед храмом топтала та новітні тексти творила – [color="#ff0000"]Ірина Вовк[/color]
З книжки дружніх присвят "ВОВЧІ ІМЕНИНИ" з серії "ПЕГАСИ": Львів, Ліга-Прес,2013.
***
[i][b]Список літератури до традиційної весняної обрядовості:
[/b]
1.Велес-книга. Легенди. Міти. Думи.— Київ: Індоєвропа,7503(1995).
2.О.Веселовський. Старинньій театр в Европе.— Варшава,1895.
3.О.Воропай. Звичаї нашого народу.—Мюнхен,1958 у 2 т.
4.Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі.—Київ,1988.
5.Стешенко І. Історія української драми // Україна.—Київ,1907,т.1.
6.Сумцовь. Религіозно-мифическоє значеніе малорусской свадьбьі //Кіевская Старина,1885.
7.Х.Ящуржинський. Лирическіє малороссийскіє пьсни.— Варшава,1880.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792240
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.05.2018
[color="#ff0000"][b]Сьогодні 18 травня - мої чергові іменини, вітаю всіх посестер Ірин з Днем Ангела - миру, любові, гармонії, божої ласки, дорогі Ірини![/b][/color]
[i]Сьогодні я віддаю свою сторінку для привітання людині, якої вже нема серед нас. Це отець Самуїл Мосціпан зі Львова, що спричинився до наших гастролей з виставою про Шептицьких містами та містечками, церквами та монастирями Західної України. Це завдяки йому ми побували з виставами в Зарваниці, в соборі м.Бережан, в Коломийському драматичному театрі, Прикарпатському художньому музеї Івано-Франківська та в центральній церкві Миколая в середмісті, в старовинній церкві Миколая в Трускавці, не кажучи вже про храми рідного Львова...
Він дуже одержимо пропагував нашу творчість і сам був людиною творчою - писав вірші: до свят, до подій Української державності, вірші для дітей.
В ніч на святого Володимира Великого 28 липня 2016, о. Самуїл (в миру Степан) Мосціпан відійшов у вічність.
Світлою пам'яттю про нього стане його ж вірш-присвята нам... Іринам.[/i]
[color="#ff0000"]ІРИНАМ
…А Іринка, як дитинка,
А Ірина – то газди́ня.
По-батькові – не дрібничка,
А солідна жінка.
Просто Іра – крута дівка,
Як лещу́ся, то Іруся,
Ірусик, Іриночка,
Я ж їх не боюся.
Хоч поважні, музикальні,
«Снайпери», «колючки».
Прості, щирі і приємні,
Милі балакучки.
Є мовчазні, малослівні,
Корисні́, не корисливі.
Невибагливі і модні,
Сумні і щасливі.
Професійні і людяні,
В міру ґонорові.
Є привітні, милосердні,
Гідні, а не горді.
Свято Ваше хай принесе
Радості багато,
Щоби нині серце Ваше
Билося ритмічно.
Щоб нічого не боліло,
Настрій не псувало.
Щоб недругів помаліло,
І миром запахло…
Хай не слинять, а цілують,
Не плюють у душу.
Хай душею, серцем люблять,
Я ж Вас повінчую.
Многа літа в цьому часі,
Як тропар співають.
З Воскресінням Вас, Ірусі,
Хай усі вітають!
[/color]
[i][b]18 травня 2016 р[/b].Б. м. Винники
Ієрм. Самуїл Мосціпан
+в ніч на Володимира 28 липня 2016
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792237
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.05.2018
[color="#ff0000"][i]Завершуючи видрук авторської антології Марійської поезії, хочу познайомити читачів з розділомV [b]"ОСПІВАНА, ТИ ЖИТИМЕШ В ВІКАХ"[/b], де зібрані мотиви духовних марійських пісень, відомих попередньому поколінню українців, і співаних в свята та в часи, коли тяжко на душі. Марійська співана поезія по тематиці ділиться на молитви до Коронованих ікон Богородиці, в яких закладена історична основа, і молитви про зцілення і поміч в боротьбі з ворогами України. Думається, що Матір Божа почує щирість, з якою звернені душі нового покоління українців з молитвою про МИР, ДОБРОБУТ і РОЗКВІТ Української держави.[/i][/color]
(у музиці і в співі)
[b][color="#ff0000"]ПОЧАЇВСЬКА МАТІР БОЖА
(балада)[/color][/b]
Ой зійшла зоря вечоровая,
Над Почаєвом стала.
Виступало турецькеє військо,
Як та чорна хмара.
Турки з Татарами облягли
Манастир звоювати,
Мати Божа Почаївська
Буде нас рятувати.
Отець Залізо з келії вийшов
Та сльозами умліває…
«Ой рятуй, рятуй, Божая Мати,
Манастир погибає!»
Ой вийшла, вийшла Божая Мати,
На хрест вона стала.
Кулі вертала, турків вбивала,
Манастир врятувала.
А ми, люди, всі християни,
До Бога всі ударяймо, -
Матері Божій Почаєвській
Поклін всі воздаймо.
[i]«Життя» 1954, ч.7, с.2.[/i]
[color="#ff0000"][b]СТРАДЕЦЬКА МАТІР БОЖА
(текст пісні)[/b][/color]
Ой, хто з вас терпить, хто журу має,
Най в Страдче спішить, ласки благає
Ту Страдецьку Матір Божу,
Ту Пречисту квітку гожу, -
Вона всіх там жде,
Полегшу дає.
Хто хорий-слабий, того лікує,
Хто бідний, сумний, жаль його чує, -
Хто в нещастю упадає –
Тому щиро помагає
Мати на горі,
У Страдчі, в селі.
О, Пресвятая Страдецькая Мати,
Зволь нам в потребі руку подати –
Близкій родині,
Ненці-Вкраїні!
[i]«Калєндар Сирітського Дому» 1938, с.56-57.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Остап Грицай
ГИМН ДО БОГОРОДИЦІ[/b][/color]
Царице Неба, Божа Мати,
Пречиста, Пресвята!
О, як Тебе не обожати,
Родителько Христа?
Ти світла небесам Леліє,
Пренепорочная Маріє,
Хвала Тобі, хвала!
Покрово, Господом ізбранна,
Защитнице краю!
Владарко, ангелами званна,
Хто збагне міць твою?
Ти омофор, щит України,
Блистиш Едемом в тьмах руїни,
Хвала Тобі, хвала!
Прещедра ласкою для люду,
Бездоння доброти,
Ти твориш діла всилу чуда,
Щоб люд від гроз спасти.
Як на Почаїв шла навала,
Ти кулі турків відвертала,
Хвала Тобі, хвала!
А козакам на Запорожжю,
Ти сторож, мов скала:
Борола з ними тьму ворожу
І морем їх вела.
У церкві у твоїй, на Січі,
Усе Тобі горіли свічі,
Хвала Тобі, хвала!
Ти ж плакала, Святая Мати,
За військом козаків,
Як довелось їм Січ кидати
У час полтавських днів.
І в Крим йти під татарські стріли,
Де церкви будувати не сміли…
Хвала Тобі, хвала!
Твоєю міццю чудотворні
В нас вівтарі Твої:
Красою всі нерукотворні,
Бо з неба чар її.
Де Лубні, Гошів, Зарваниця –
Скрізь чудом образ твій славиться,
Хвала Тобі, хвала!
Княгине Неба, Божа Мати,
Пречиста, Пресвята!
О, як Тебе не обожати,
Родителько Христа?
Ти світла небесам Леліє,
Пренепорочная Маріє,
Хвала Тобі, хвала!
[i]Карлсфельд, 30.ІХ.1945
Текст пісні Остапа Грицая /У кн. «Поклін Марії». – Мюнхен,1947.[/i]
[b] [color="#ff0000"] Пісня до БОРОНЯВСЬКОЇ ІКОНИ
БОЖОЇ МАТЕРІ[/color][/b]
Від сина корону маєш, о Маріє,
За християн заступаєш, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
Бороняву заступила, о Маріє,
Монастир ти обновила, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
Ми тя з Хуста перенесли, о Маріє,
На руках тя діти несли, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
В Бороняву всі приходять, о Маріє,
В монастирі тя знаходять, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
Народ тебе величає, о Маріє,
І дуже тя прославляє, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
Тебе люблять, як царицю, о Маріє,
Наймилішу заступницю, о Маріє.
Маріє, Маріє, ти наша любов,
Візьми нас, покрий нас під свій покров.
Травень,1991.
[color="#ff0000"][b]Пісня-молитва до ікони ГОШІВСЬКОЇ
МАТЕРІ БОЖОЇ на Ясній Горі [/b][/color]
Гора Ясна, де прекрасна
Діва сіяє,
З своїм Сином улюбленим
Всіх там приймає.
Вона грішних прикликає,
Ласки Свої уділяє
Всім, що каються.
Поспішаймо до святої
Квітки Лелії,
Там на гошівськім престолі
Діви Марії.
Вона в нуждах помагає
І від свіх бід заступає,
Яко Цариця.
Чудотворна Божа Мати
Нам допомагай,
З материнської опіки
Нас не випускай.
Ти бо можей ублагати
Свого Сина, яко Мати,
Пані ласкава.
В нашім краю всі пізнали
Доброту Твою,
Бо Ти завше об’являла
Благодать свою.
Проси Господа за нами,
Щоб нас учинив синами
В небі на віки.
[i]Львів, 20 серпня 1904.
Вірші і мелодія о. Мелетія Тибінки.
Накладом о. Мелетія Тибінки, ігумена монастиря у Гошеві.[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий
ЗА БОГА, ЦЕРКВУ І ВІТЧИЗНУ[/b][/color]
З низин, де тисне людське горе,
Де вялить холод цвіти надії,
Спів наш благальний лине в простори
До Тебе, Мати наша, Маріє.
Ми життя наше, щастя і долю
Складали в жертві кожної днини
За добро, славу, свободу, волю
Святої церкви й Руси-Вкраїни.
В тім лютім бою, сердечнім бою,
Сил не ставало, в серцях надії,
Та ми побіди певні з Тобою,
Прапор твій нести бодро, Маріє!
І дальше нести будемо в чести
Прапор Твій, Мати, аж до загину,
Хоч би прийшлось нам і смерть понести
За Бога, Церкву і Україну.
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1914, с.76.
[/i]
[b] [color="#ff0000"] Пісня-молитва
«ПІД ТВОЮ МИЛІСТЬ»
[/color][/b]
Під Твою милість, Покров любови,
Маріє Діво, горнемся всі:
Прийми піснь нашу, потіхи словом,
Зроси нам душі, серця грішні́.
А просьби наші, мольби благання,
О Мати Божа, нині прийми,
І увільни нас від сліз, ридання,
Бо втіхи сонцем, Мати, лиш Ти.
Єдина чиста, Маріє Мати,
Від скорб, печали нас ізбави́,
Позволь спасення руку подати
І всіх до себе нас пригорни.
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1914, с.7.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791757
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 15.05.2018
[color="#ff0000"][i]ІV Розділ авторської антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!" має назву "ПІД ОМОФОРОМ ЗЛОТОТКАНИМ..." і складається з Марійської (Богородичної) поезії української еміграції 20-70 років минулого століття - це все автори з насиченою творчою і життєвою біографією боротьби з тоталітарним режимом. Всі вони на чужині плідно творили і в їх творах відчувається велика туга за рідним краєм. Ці автори в більшості невідомі сучасному українському читачеві, а коли й відомі, то лише вузькому колу істориків-літературознавців.
У цих авторів багато псевдонімів, криптонімів та невідомих імен з огляду на ту буремну добу, в якій вони жили і творили.[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Скиталець
МОЛИТВА[/b][/color]
До тебе, Мати, ми з чужини
всі линем в щирих молитвах:
вітай нам, Мати, все між тими,
що нам являються лиш в снах!
Йдемо Христовими слідами,
скитальців хрест на плечах в нас,
хоч ллється кров дітей за нами,
однак вогонь надій не згас.
Бо Ти, Пречистая, для Сина
благання наші всі береш,
і віруєм - прийде хвилина,
в якій нам волю повернеш.
Бо кров, терпіння і наруга,
це шлях до вічного життя –
до рідного повернем плуга
і піде біль наш в забуття.
Тебе благаємо, Пречиста,
бери нас всіх під Свій Покров!
Плестимем з серць Тобі намиста,
вкрашатиме їх наша кров.
І будеш вічно Ти між нами
і Бог Христос, Твій любий Син,
і непорочними устами
славитимем Христовий чин!
[i]На скитальщині, в Байройті, 31 травня 1947 року Божого цю віршовану молитву склав, імовірно, Остап Грицай.
«Календар Світла» 1958, ст.4.[/i]
[color="#ff0000"][b]Деріян
МОЛИТВА[/b][/color]
Богородице Діво, в мандрівну годину –
на моря випливаючи, в простір шумкий,
ще поглянемо зором на Схід, в Україну,
і медалик затиснем в долоні міцній,
той медалик сріберний,що перед роками,
коли вперше виходили в далеч, у світ,
мозолистими з праці твердої руками
наша мати в’язала на шию. Привіт
далечінь шле та пісню чужу і грайливу,
береги промиває солоний прибій…
О прийми, о прийми, Богородице Діво,
Нас тривожних під прапор оспіваний Твій…
Богородице Діво, далеко у мряках,
за горами, за ріками, за обрієм –
залишили ми, добровільні бурлаки,
найдорожче, найкраще, все рідне своє.
Ми вийшли у світ розшумілий на зорях,
ми вийшли шукати чужинних скарбів;
пронесли ми криштальне, скривавлене горе,
понесли ми терпіння і рани віків.
І немає для нас понад батьківську ниву!
І немає для нам понад це більших мрій…
О верни, о верни, Богородице Діво,
Нас у край незабутній, в омріяний свій!
[i]«Церковний календар-альманах», 1982, с.4.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Євген Мацелюх
ЗАРВАНИЦЯ[/b][/color]
Знана всім нам Зарваниця,
Чар Подільських, тихих сіл…
Чудотворна там керниця,
Лік на кожен смуток, біль…
Гай зелений, ліс співучий,
В межах золотих ланів…
Там несеться спів могучий
Відпустових молебнів…
Літом тисячні прочани
З міст Поділля, з гірських сіл,
В Зарваницю йдуть стежками,
З вірою несуть поклін.
Гомін пісні дзвенить в полю,
В долі чути десь дзвінок…
О, Маріє! Дай нам волю!
Щастя, радости вінок!..
Сад вишневий і ліс гордий
Шумить пісню давніх літ,
Бо там образ чудотворний,
Ще з минулих літ, стоїть…
В долі Стрипа круто в’ється
Серед зелені лугів…
Соловейків спів несеться
З білих, вишневих садів.
Світять світла вечорами…
Йдуть прапори, чути спів…
О, Маріє! Все будь з нами!
В щасті, горю наших днів!..
Тужно нам без Батьківщини,
Як згадаєм Рідний Край,
Лине серце до родини,
В Зарваницю, тихий рай…
[i]«Слідами Малої Святої» 1950, число 3, ст.14.
[/i]
[color="#ff0000"][b]А. Трух, ЧСВВ
МАТИ УКРАЇНИ[/b][/color]
Непорочна Діво-Нене, Мати Бога-Сина,
Як сердечно Тебе любить наша Україна!
Вже літ тисяч – ще від Ольги, від Володимира
До Марії з України лине просьба щира.
Пливуть мольби, щедрі жертви на гарні святині,
Щоб Марії честь складали по всій Україні.
Честь складали, піснь співали на славу Цариці –
Діти Руси-України на рідній землиці.
Чи то в Києві престольнім, чи в Галичі, Львові –
До Марії Україна горнулась в любові.
Навіть Січ і Запорожжя любило Марію,
В небезпеці в Ній все мало опіку й надію.
Як під Віднем проти турка ставали до бою:
«Пречистая Діво-Мати», співали з мольбою!..
Похилилась в горю-смутку червона калина –
Завитала в Україну недобра година…
Течуть сльози, вмліва серце від смутку, недолі –
Погибають Її діти в жорстокій неволі.
О, Маріє, Ти, що з Сином царюєш у небі:
Кинь луч ласки вірним дітям, дай поміч і потребі!
Хай підійме Твоя ручка червону калину,
Хай поверне Воля й Доля на всю Україну!
Хай ще в Києві заблисне гетьманська булава –
Тоді буде, Божа Мати, Тобі дяка й слава!
[i]«Калєндар Українських Вістей» 1939, ст.57.
[/i]
[color="#ff0000"][b] Микола Матіїв-Мельник
СПАСИ, РЯТУЙ НАС, БОЖА МАТИ"[/b][/color]
Спаси, рятуй нас, Божа Мати –
Кричать серця в нас і уста,
Кричить крізь чорну ніч окату
Наш біль, розп’ятий на хрестах!..
Рятуй нас: Ірод поля топче,
Січуть нас полчища бутні –
Клює нам крук голодний очі
І кляті на чужині дні.
Рятуй від голоду й від спраги –
В неволі наша вся земля.
І поганьблені наші стяги,
І стид на нас камінням ляг.
Зніми із нас нестерпні кари:
Горить душа від мук і ран…
Цілили обри нас, татари
І цідить кров червоний хан!
Ми знаємо, за що ті муки…
Дав чорнозем нам Бог…мечі,
Й плуги… дав талани нам в руки –
І золото, і колачі…
І ми від туків оп’яніли
Й заснули каменем в лігвах,
Аж в полі смерчі задудніли
І потяглася Чудь… Мордва…
В огнях збудилась Україна
Без воїв, сурм і рогатин –
Прости, Пречиста, нам провину,
Ачей простить нам і Твій Син!..
Отчизну знов верни нам милу,
На рідний стати дай обліг,
Побиті спростувати крила
І рідний цілувать поріг.
Ми чорнозем наш на долонях
Нести будем. Насущний хліб
Із наших золотих загонів
Не забере нам злий сусід.
І встане наша рать, як плова,
На тих, що нам заступлять путь
До сонця і до Твого Слова –
І кров на жертву понесуть!
[i]«Калєндар Української Родини», 1952, ст.98.[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий
МОЛИТВА[/b][/color]
О Мати Ізбранна, Царице Маріє,
До Тебе ми шлемо все наші мольби,
Ти Русь-Україну й народ наш веди,
Єдиний Покрове і наша Надіє!
За ті сліз потоки і поту, і крови,
Що в бою за долю крізь шлях горя й бід,
Нам труди значили, наш крок, кожний слід,
Спаси нас, Маріє, немічних Покрове.
Веди нас, Маріє, благаєм єдина,
Прихильним глянь оком на працю й наш труд,
Най двигнесь у славі і чести наш люд,
Най Мати воскресне, величня Вкраїна!
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1923, с.94.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий
МОЛИТВА[/b][/color]
Обдерті з цвіту всякої надії,
До Тебе всі звертаємось, Пречиста:
Дай, щоб заблисла в нас зіниця мглиста,
Щоб нам сльоза не зрошувала вії!
Дивися, Мати, в крайний час потреби,
З низин до Тебе простягаєм руки,
Збав наші душі від скорбот і муки:
З сліз наших світиться любов до Тебе!
Навколішках Тебе благаєм, Мати,
По імени Тебе зовем, Маріє,
Єдина жизні нашої надіє,
Лише від Тебе ждемо благодати!
Як очі путника серед пустині
Лиш за оазою зорять без впину,
Так ми до Тебе просьбу шлем єдину,
Будь поміччю нам у важкій годині.
Дай одність нам – а ми здобудем сили!
Дай провід нам – а ми як один станем!
Під омофором Твоїм злототканим
Ми всі постанемо з могили!
[i]«Із глубини возвах», Жовква 1905, с.123.
«Калєндар Місіонаря», Жовква 1922, с.80.
«Калєндар Доброго Пастиря» 1949, с.3.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий
"У ЧЕСТЬ МАРІЇ, ТРОЯНДИ МІСТИЧНОЇ" [/b][/color]
Хвала Тобі, Трояндо
Містичної краси,
Не на землі розцвіла
Не в жемчугах роси.
Хвала тобі, Трояндо,
Святих небес висот,
Хвала Тобі, Маріє,
За пахощі чеснот.
Ти найчистіший творе
Небесного Вітця,
Оздобо наймиліша
Душ праведних вінця.
Маріє-пишноквіте,
Що звеселяєш рай,
Наш український нарід
В опіці завжди май.
[i]«Місіонар», Філадельфія 1951, ч.4. с.116.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий
"МАДОННА"[/b][/color]
Мадонно ясна, зорецвітний мій раю,
Запашная квітко з померлих вже літ!
Тобі я молюся й на Тебе вповаю, -
Ти сонечком сяєш і грієш мій світ.
З дитинства ще тямлю: в голубії ночі,
Коли мамин шепіт застиг в тишині,
Я чув Твою близькість крізь замкнені очі,
Що ласкою сяла з ікон на стіні.
Тоді Ти у снах наді мною леліла
І пряла в клубок щиро-злотії сни…
А ранком Ти яблуні квіттям біліла
І пестила чаром дзвінкої весни…
А потім – спокуси. Як бурі шаління
Вчіпали мій дух, - деревце молоде,
Ти тьму роздирала неземним промінням,
І вела на шлях, що в безпечність веде.
Як гіркість життя і зневіри безодні
Вливались у душу й палили, мов грань,
О часто вже доторк Твоєї долоні
Зганяв із чола накип дум і страждань!..
На цій сліз долині, в мандрівці без краю
Для мене на світі тільки Ти одна,
Надія пресвітла, розкішний мій раю,
Мадонно моя пресвята, неземна!
[i]«Місіонар», Філадельфія, ч.9-10, с.260-261.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Василь Лімниченко
ДО ЯСНОЇ ГОРИ В ГОШЕВІ…[/b][/color]
Із душ, нанизаних чуттями скарг і кривд
І сподіваннями та споминами днів
Прокладені шляхи до Ясної Гори,
Якої світлий верх вже два віки виднів…
Впродовж цих двох віків туди йшли шукачі
Здорових, свіжих сил та життьових полегш,
Ішли з безоднями страждання у душі
На наш преясний Верх, до брам його, до веж.
Це ж чудотворний Верх! Його храмний поріг,
Зцілований часом і міліоном уст,
Це світляна межа печалів і потіх,
Погідних почувань душі й тремких покус!
Це наш родимий Верх! Його храмний вівтар
Це пристань грішних душ, що наче кораблі
Із вихорів та бур, із досвідів і кар
Натрапили на твердь багнистої землі.
Із цього вівтаря вже много-много літ
Блакитна Пані ласк прочанам вік пряде,
Тому на Ясний Верх і до його воріт
Наш нарід звідусіль щороку йде та йде.
[i]На спомин прощі Перемиської Землі на Ясну Гору в Гошеві (9-10.VІІ.1938).
Друкарня ОО.Василіан у Жовкві. Наклад ОО.Василіан у Перемишлі.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Роман Оріон Климкевич
РАДУЙСЯ, МАРІЄ![/b][/color]
У пристані на вежах грають дзвони,
Із далечі надранній вітер віє,
Несе солодкий гомін в небосклони –
Пренепорочна
Радуйся, Маріє!
Ген, поза хвиль тремтливе колихання,
Там, де на самоті вітрило мріє,
Уноситься розмолене вітання -
Пренепорочна
Радуйся, Маріє!
Злітають вгору зграї голубині,
Біліють… гинуть… небо лиш синіє…
Благословенна в цій ясній годині,
Пренепорочна
Радуйся, Маріє!
Недільна тиша сонячного ранку
Сповнила груди цвітами надїї.
Пречиста Діво в срібному серпанку,
Пренепорочна
Радуйся, Маріє!
[i]«Католицька акція», Едмонтон 1954, ч.11-12, с.2. Зі збірки «На синіх обріях»[/i]
[color="#ff0000"][b]Юрко Шкрумеляк
МАТИ БОЖА У ПИЛАТА
[i](легенда)[/i][/b][/color]
Забажала Божа Мати
Свого Сина рятувати,
Бо взяли Його на муки
Люті фарисейські руки.
Копу яєчок зібрала,
В полотенце зав’язала,
Та й понесла до Пилата,
Щоби ласки ублагати.
- Він не винен, любий пане!
Чи вчинив Він щось погане?
Не давай його на страсти,
Не давай святому впасти!
А Пилат говорить: - Знаю,
Та ніщо вже не зділаю!
На Голгофті цеї ночі
Син твій, мати, замкнув очі.
Похилилась, заридала,
Гей трава скошена, впала –
І яєчка розв’язались,
По камінню розкачались.
А Пилат поглянув живо –
Що за чудо – що за диво!
Це не яєчка біленькі,
Але писанки пишненькі!
Ломить руки з болю й дива:
«Мати! Мати нещаслива!
Вірю – Син Твій Бог обнови!
Я не винен в Його крови!»
Писанки гей барвні цвіти,
Розкотилися по світі.
Добрі люди їх забрали,
Христа Бога прославляли.
[i]«Америка» 1935, ч.50, с.3.[/i]
[color="#ff0000"] [b]Володимир Янів
УСМІХ ОТЧИЗНИ[/b][/color]
В сірий день нераз звитяжний промінь
Зломить силу мряк і лютість грому –
Лихоліть зловіщий зов.
Так теж в сірий день я блуканини
Дорогу іконку з України
В сірім провулку знайшов.
Вирізьблений в пам’яті й уяві –
Як тягар зневіри й болю здавить,
Він проміттям скрізь мені.
Ні! Ніколи зло мене не стріне
І даремно не пройду, не згину
У розпуки чорні дні.
Виповню обіт – найкращу мрію
І по днях невдач, війни, стихії
Принесу іконку знов.
І в моїй отчизні, в тихій хаті,
Буде образ ореолом сяти
У горінні молитов.
***
… І прийду колись, приб’юсь, припаду
До порогів, де я пив розраду,
Що навік її зберіг.
…І в молитві ще слабі долоні
Простягну я, може, до ікони,
Де царить Твій щастя сміх.
[i]«Шляхи», Мюнхен 1951, ст.127.[/i]
[b]
[color="#ff0000"]"ІКОНА В СІРІМ ПАВУТИННІ"[/b][/color]
У житті моїм, колись в дорозі,
Я спинивсь на стоптанім порозі,
Де замешкав стиду біль.
В темноті розбитої каплиці,
В бруді сум пониження таїться,
Студінь пустки відусіль.
Там, де слово падало з амвону,
Де псалом з грудей нестримним тоном
До небес в неділю плив,
Олтарі – без ладану й кадила,
В поросі стоять, покриті пилом,
Миті струменями злив.
А ікона в сірім павутинні,
В холоду імлі прозоро-синій,
На пустій стіні тремтить.
Тайнами життя глибокі очі
Вже повік мене скувати хочуть,
Щоб століттям стала мить.
Сивий сумерк день короткий ловить;
В настрою, у припливі любови,
Я молюся за батьків.
Так нераз на путей бездоріжжі
Родяться слова й натхнення свіжі
З почувань забутих днів.
І дивлюсь: ікона оживає
В слів моїх нестримному ручаї,
І рука благословить.
Павутиння вже сріблом ясніє,
І німа сльоза на довгих віях
В пустки темноті блистить.
[i]Шляхи», Мюнхен 1951, ст.128.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Дан Мур (Данило Муринка)
ПРОМІННЯ ЛАСКИ[/b][/color]
Ні, не кошмар зрадливий в сні хмільному,
Ані примара в тьмі лихої ночі,
А в день погідний, при труді важкому,
Побачили душі моєї очі
Пречисту Діву в сяйві осяйному.
В прозрілі очі сяйвом б’є картина:
Стоїть Пречиста, білий цвіт-долоні…
Під пагорбом розложиста долина
І постаті в чернечому. Їх скроні
Схилила каяття свята година.
В одних, мов ночі розпростерті крила,
Зневіри тіні, сутінь маловір’я
І сумнівів імла обличчя вкрила,
А в других, близько до вершка узгір’я,
У сніжній білі ясність – віри сила!
На них спливає Ласка Пресвятої –
Проміння злива ніжна і прозора…
Не сонця золото сівби яркої –
Предивна ткань сяйного омофора,
Спадь золотава сині голубої.
Не описать мені, убога мово,
Святу красу Пречистої словами,
Проймає серце трепетом тривога…
Бо хто земними зобразить красками
Прикрасу неба, Діву, Матір Бога!?
Німе довкілля, сповнене журбою,
Збудило тишу криком передгрози –
«Що діялось і діється з тобою!?»
Слова гасили струмом щастя сльози,
Що променіло Ласкою Святою.
Налите серце вірою горіло…
Гостило Дари Пресвяті кивота…
Лице на муках радістю ясніло,
Родило усміх в тіні ешафота –
Кого Проміння Ласки осінило.
[i]«Світло» 1963, ст.226.[/i]
[color="#ff0000"][b]Дан Мур
НЕ ОСКОРБИ, МАРІЄ![/b][/color]
Торкнулось сонце сяйва скронь…
і наче болі змило…
Скотилось вниз у цвіт долонь…
і злото вій стулило…
Це не краса – а всесвіт мук…
мов мармур, сніг біліє…
Торкнусь Твоїх устами рук…
Не оскорби, Маріє!
Мій поцілунок не терпкий,
без зради і облуди.
Серпанком ласки оповий, -
не крам продажний Юди, -
Бо це любови й віри жар,
що ним душа жевріє…
Мого це серця щедрий дар…
Не оскорби, Маріє!
Його у серці заховай,
пробитому мечами…
Душі моїй тоді віддай,
як ночі стануть днями…
Як темінь очі погасить,
а кров заціпеніє,
Востаннє серце проквилить:
Не оскорби, Маріє!
[i]«Світло» 1963, ст.227.[/i]
[color="#ff0000"][b]Л. Ромен
ОСВЯТИ[/b][/color]
Тобі ця молитва горить як свіча,
Надією, Матінко Божа, єдина, -
Такий, як мій біль, гірш удару меча,
Прошив Твоє серце й за рідного Сина!..
А нам розп’яли Землю-Матір кати…
Несилу Ти нам, Милосерда, прости…
Не встоялись мужні в над смертнім бою…
Та, руки умивши, дивились Пилати,
Не знали, ствердивши «невинність» свою,
Що прийде Господня рука їх карати…
За байдужність наших сусідів прости
І нас від байдужости всіх захисти!
Та вимоли в Бога ще мужності й нам –
За нашу стражденну, за Матір обстати,
Щоб – вільна! – всміхнулась. Простила синам,
Що слово шанують величнеє – МАТИ!..
Як Син Твій здіймав на негідних бича,
Ти нам освяти на безбожних меча!
[i]«Наша Мета» 1954, число 22, ст.5.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Віра Вовк
РІЗДВО[/b][/color]
Всміхнися, Мамо! На Твоїх колінах
Проснулось нині дороге Дитя;
Його загріли сарни і ягня,
Як догоряли в вогнищі поліна.
Прийшов і князь, і воїн, і чумак
Розпромінити личенько дитяче,
Та й розстелили взори мерехтячі,
Пшеничні ядра і пахучий мак.
Лягає ніч на вбогім оборозі
І світить мирно уставками зір.
Усе: і янгол, і пастух, і звір
Клякає тихо на Твоїм порозі.
[i]«Правда», Прудентопіль 1956, ч.51-52, с.5.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Христофорський
СЯЄ ТВІЙ, О МАТИ СТЯГ!
(фрагмент)[i][/i][/b][/color]
О краю мій! вже не стогнать Тобі в кігтях хижацьких,
Вже чути гомін волі, - когорти крицеві встають!..
На затризублених щитах, шоломах
Тобі скарб волі й перемог несуть!
Із запустіння встане Нарід,
Відродиться… промостить славі шлях…
Тоді на вежах Юра і Софії
Засяє твій, о Мати, стяг!
[i]«Слідами малої Святої» 1950. Число 4, ст.13
[/i]
[color="#ff0000"][b]Леся Храплива
УКРАЇНСЬКА МАДОННА[/b][/color]
Бачу Тебе у побіленій хаті
Українська Мадонно пахучих степів.
Під вікном простелився барвінок хрещатий,
При іконі старій чорнобривець розцвів,
А в очах твоїх сміх і несказанна ласка,
Як в вишиванці Сина свойого пестиш,
Сивих слави сторіч незабута ще казка,
Тиха гордість і блиск із небес висоти.
І я бачу, як йдеш, обездолена Мати,
Із терновим вінцем через муки і жах,
Бо далеко Твій Син, ні нема в Тебе хати,
Лиш надія одна ще жевріє в очах:
Що повернешся знов до забутої хати,
Де в куті на іконі рушник споловів,
І до Сина ще знов усміхнешся, о Мати,
Українська Мадонно цвітистих степів.
[b]«Світло» 1957, число 7-8, ст.45.
«Християнський голос» 1969, число 19, ст.3.
[/b]
З рукопису авторської антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!", 2018.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789706
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 30.04.2018
[color="#ff0000"] [i] ІІІ Розділ авторської антології Марійської(Богородичної) поезії має назву "СВЯТА ПІЄТО...". У нім зібрано поезії пасхальної тематики невідомих українських авторів 20-70-их років минулого століття (багато з них опинилися в еміґрації в 30-40-их роках - сьогодні, в останні дні квітня- місяця, що приніс в Україну пасхальні свята, думаю, це актуально.
До того ж, тематикою ця поетична хвиля сягає значно ширше від теми виключно духовного змісту.
[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][b]М.Мартинюк
НА ХРЕСНІЙ ДОРОЗІ
[/b]
[/color] Маріє, гляди!
Чиї це сліди?
Це сліди Твойого Сина,
Тут ішла Твоя Дитина,
Тож поглянь, іди!..
І Вона спішить,
На землю глядить,
Як багриться кров слідами,–
Він ішов туди з катами…
Цить, Маріє, цить!
Ось серед юрби
Провадять кати,
А на Ньому хрест тяженький,
Це Твій Син, Син дорогенький,
Подивись туди!..
І Вона глядить,
А серце щемить,
Бо побачила, пізнала –
Жаль стиснув, і заридала:
«Це мій Син терпить!»…
[i]«Місіонар», Жовква 1937, число 4, ст. 73.
«Мій Приятель», Вінніпеґ, число 3, ст.3.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Володимир Янів
ОЧІ МАТЕРІ
[i](триптих)
[/i]
І Мати Вчителя[/b][/color]
Чом, - чому в очах Твоїх тривога?!...
Адже Син твій – обраний Учитель,
Цар-Спаситель,
Що ввесь світ віками ждав на Нього…
Ти ідеш сама житами,
У таких достойних шатах,
Вибрана поміж женами – Божа Мати!
Син Твій в слави ореолі!
Чи ж не чуєш слів: Осанна?!
В блеску сонця Ти у полі
Й жаху ув очах глибінь.
Слава – суєта оманна –
Й бачиш марево терпінь.
В золотих житах червоні маки
Кров’ю плигають в очах!
Навіть в сонці: паки й паки
Кров і жах…
[color="#ff0000"][b]ІІ Під Хрестом[/b][/color]
Бавиться юрба нежданим видом:
На хресті Юдейський Цар – Месія…
І зрадіють, в котрий раз зрадіють
Вороги з пониження й обиди…
Під Хрестом великі очі
І шовкові чорні вії,
Смолоскипи серед ночі
Променіють…
Усумнились маловіри,
Як не стало в них Пророка…
Залишивсь лиш попіл сірий
По чудес палкім вогні!
Лиш у Тебе міць глибока
Й віра у грядущі дні.
Очі всепрощаючі, не месні,
Бачуть завтра й чину чин,
Як знов встане і воскресне
Божий Син…
[color="#ff0000"][b]ІІІ Тріумф[/b][/color]
Знаєш, вже з’явився Магдалині!!!
Учням дав себе пізнать в розмові –
І Петрові!!
Що воскрес, вже всім відомо нині!
І вгорнувшуся в повагу,
Наче чудом не радієш,
Щастям виграного змагу –
Ти, Маріє?!
Ув очах знов вогневиці,
Як тоді, в Христа на страстях,
І завзяття в них блеститься
За всіх вірних, за мільйон,
Щоб лиш виграти, не впасти,
Щоб не вирвавсь кволий стон…
А враз з тим, для всіх любови море,
Повне материних сльоз,
Бо багато смерть поборе,
Як Христос…
[i]«Нова Зоря», Чікаго 1968, ч.21, с.4.[/i]
[color="#ff0000"][b]Н. К.
[/color]
[color="#ff0000"]З ЦИКЛЮ "МОЛИТОВ"[/b][/color]
Буди, Госпоже, Милость Твоя на нас…
Буди нам Захистом,
Мати Небесна,
Радісно-болізна!..
Духа прияла Ти, матір’ю стала Ти Вічного…
Матір’ю стала, радість пізнала болісну…
Болізну радість,
Боязку радість,
Сльози без сліз…
Радість віддала Ти, муку прияла Ти горесну…
Муку прияла, Сяєвом сяєш Світові;
Буди нам Захистом,
В тугах і радощах,
Мати Пречиста!..
[i]«Дзвони», Львів 1932, ч.2. с.81.[/i]
[color="#ff0000"][b]Дм. Лебяк, ЧНІ
"НЕУСТАННА ПОМІЧ"[/b][/color]
У синіх, злотих барвах на іконі
У княжо-діамантовій короні,
Со спів жалінням, смутком ув очах,
З наляканим Дитятком на руках –
Святий Лука віддав, як міг, подобу
Чи швидше тінь не точну, хоч чудовну,
Цариці Світу, Янголів, небес
І Розподільниці всіх ласк-чудес!
То Мати Божа дивиться спокійно,
Вона ж придержує Христа постійно –
Об грудь Її оперся Божий Син,
Чи ж Він відмовить Їй хоч раз один?
– Благаю, Пречиста, за тих, що в нарузі,
Молю Тебе, прошу за тих моїх друзів,
Що в тюрмах, кайданах, розбиті у тьмі.
Не сам же я, чую життя мільйонів,
Кипить моє серце все гомоном дзвонів –
Мільйони голосять у бездні душі!
«Подай нам Ісуса – життя воскресіння,
З кайданів, з неволі подай нам спасіння,
Ти ж Мати Страдальна, Ти знаєш наш біль…
Подай же. Пречиста, ту Божу весну,
Пошли в наші руки обнову чудну
Та змий з сердець наших тюремну цвіль»!
[i]«Калєндар Голосу Спасителя»,р.1949,с.3.[/i]
[color="#ff0000"][b]Василь Мельник
«ЗА ВСІХ МОЛИШИСЯ, БЛАГАЯ..."[/b][/color]
«За всіх молишися,Благая…» -
З грудей народу пісня ллється,
А наді мною сум витає
І дим кадила в гору в’ється.
Студену плиту мармурову
Сльозами покаяння рошу
Й Тебе, Порадницю Чудову,
З глибин душі розради прошу.
Душа у мене смутком дише
І горло висохло зі жалю –
Хто ж мої болі приколише,
Куди, Пречистая, причалю?
Моє судно вітри розбили
В барвистих лунах озаріння
І керму жизні поломили.
Розвіяли мої стемління…
Чоло вінчають діядеми
Жаги, розбілля та сорому –
Розбиті всі мої тереми
Важкими грохотами грому!
Молися, Чистая, за мною
У Твойого Страдальця-Сина!
Бо йде борня… а я до бою
Така марна , слаба людина…
До кого ж, бідний, притулюся,
Як не до Тебе, Божа Мати,
З Тобою громів не боюся,
З тобою любо й умирати!
Твоєї помочі благаю,
Мою жагу до Тебе несу –
До Тебе йду, Тебе глядаю,
З Тобою все я перенесу.
«За всіх молишися,Благая…» -
З грудей народу пісня ллється,
А наді мною сум витає
І дим кадила в гору в’ється.
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1924, ст.72.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Василь Мельник
"В ТВОЇ ДОЛОНІ..."[/b][/color]
В Твої долоні, Непорочна Діво,
Збери всі сльози тих, що потомились,
Зідхання тих, що їм в житті так сіро,
Бо на шляхах самі терни встелились.
Збери всі зойки тих, що марно впали
На роздоріжжях світової долі,
Що йшли в змаганнях, падали й вставали,
А врешті-решт діждалися неволі.
Перетвори в прокидану мережку
Буденність нашу сіру й нецікаву,
Розсип на нашу кам’янисту стежку
Барвисте квіття духового змагу.
Хай там, де було безпотішне лихо,
Надлине розмах льотів на вершини,
Хай без упину і без крику, тихо
Йде бій за правду всюди та щоднини.
Хай там, де всі вже опустили руки,
Найдеться хтось, що бодро заговорить
І світлом віри й справжньої науки
Борців за правду між народом створить!
Хай там, де смуток душі надторочив,
Де туга впала на людей, мов хмара,
Де хтось з дороги на безпуття збочив,
Хай стрепене їх ласка, або й… кара.
Хай там, де воля ніби сонна казка
Забуто гине на шаблях із стали,
Хай там, хай там Твоя велика ласка
Зворушить душі в змаг за ідеали!
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1934, ст.44.
«Калєндар Праці», Прудентопіль 1958, ст.3.[/i]
[color="#ff0000"][b]
Теофіль
БЛАГОВІСТЬ[/b][/color]
… Не знаєм, що ми і для чого
У крові-поті творим жертви,
Де нам початок і до кого
Нас поведе глуха тінь смерти.
У тьмі ми бродим, гріх наш давній
Стулив повіки, скривив гадку.
- О, хто віками, довгожданий,
Відкриє нам життя загадку?
Скажи, Юпітере-титане,
Для чого ставим пантеони?
Промовте, Молохи-тирани,
Скажіть Сократи, Ціцерони!
Чи все навік в землі загине
І з смертю все в нірван полине?
І хто зішле нам правди лучі? –
Кажіть, кажіть, о ви могучі!
… Радій, Невінчана Царице,
Бо Син Твій вкаже світу путі,
Пригорне страсних, смерть поборе,
Розсвітить тьму, обійме скутих
І двер спасіння світу втворить.
[i]«Благовістник»,Ужгород 1943, число 4, ст.10
[/i]
[b][color="#ff0000"]Дан Мур
ПІЄТА[/color][/b]
Під блискавками стріл порозсіваних грому,
Голготу притьмарила темінь густа.
Роздерлась завіса Господнього Дому
І смерть усмирила страждання Христа.
На мить не вгасає біль-мука вогниста,
Сталить і вбиває у серце мечі
В Твоє непорочне і чисте, Пречиста,
І блідістю жаль ціпеніє в лиці.
Твоя не пробігла Голготи дорога, -
Прошибнув спис серце, струмить кров свята…
Збичоване тіло безсмертного Бога,
На руки й коліна складають з хреста.
У мармурній тверді Твій біль кам’яніє,
Та ніжністю рук знов до повних грудей
Пригорнеш і серця любов’ю зігрієш,
Предвічне і Віще Спасіння людей.
Свята Пієто! Твої муки і болі,
Небесного царства сягнули вінця.
Проси в Свого Сина нам кращої долі,
Щоб наші Голготи добігли кінця.
[b][color="#ff0000"] Іриней Назарко, ЧСВВ
***[/color][/b]
...О, віри нам, зневоленим віками!
Ні атоми, ні космонавтів льоти
У дні страждань, хрестів важких Голготи,
Святий Покров, Пречистої руками!
І розпадеться прахом гріб неволі,
Воскресне правда до хреста прибита,
Заможе темінь, ночі злі недолі,
А Україна Ласкою сповита,
Здвигне прослави храм, під Сонцем Волі!
5.9.1962
[i]«Світло» 1963, число 5, с.225.
«Світло» 1970, число 3, ст.86.[/i]
(З рукопису авторської антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!, 2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789514
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 29.04.2018
[color="#ff0000"][b]З рукопису авторського антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!"[/b][/color]
[color="#ff0000"][i](Відома та невідома Марійська поезія України та українського закордоння)[/i][/color]
Працюючи понад 30 років у Львівському музеї історії релігії, зокрема в Інституті релігієзнавства, маю змогу вкладати авторську антологію поезії, присвяченій Богородиці, яка дістала назву [color="#ff0000"][b]"Марійська поезія" [/b][/color]- на основі заборонених радянською владою релігійних видань та календарів 20-70-их років минулого століття, що знаходяться у Фондах нашого музею.
Робота вже майже завершена, готуються відомості про авторів перед макетуванням книжки. Ця робота триває уже третій рік - і дала не тільки творчу насолоду від високопрофесійної Богородичної поезії, а й великий імпульс для пошуків і джерело для власних письменницьких проектів.
Антологія має 6 розділів, перший із них [color="#ff0000"]"ЄДИНОЧИСТА І БЛАГОСЛОВЕННА..."[/color] друкувати не буду, бо це розділ хрестоматійних, себто відомих українських авторів.
Отож, почну з розділу ІІ[color="#ff0000"] "РАДІЙ, НЕВІНЧАНА ЦАРИЦЕ..."[/color], де вміщені невідомі українські автори.
[color="#ff0000"][b]Олег Стюарт*
Ликуй, Княгине![/b][/color]
Ликуй, Княгине світлих зір,
Земель і вод, життя і мріє!
До Тебе свій підносим зір
І кличем: Радуйся, Маріє!
Поглянь, Пречиста, із висот
На український свій народ!
На наших землях кров і мста,
Ірод засів в Твоїй столиці,
І знов Пилат розп’яв Христа,
І сповнив учнями в’язниці.
І з тюрем кличуть голоси:
Спаси, Маріє, нас спаси!
Почуй слова тривожних уст,
Що шлють сини Тобі і доні,
Щоб сяли Київ, Львів і Хуст,
Як перли на твоїй короні.
Поглянь, Маріє, на наш край
І Україні волю дай!
[i]*Олег Стюарт – одне з творчих псевдо Теодора Курпіти
«Калєндар української Родини»1950, ст. 59.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Теодор Курпіта
Ave![/b][/color]
У розцвіті рожевім трави
І синя флейта – небеса.
Немов чернець стою я сам
Із піснею на серці: Ave!
За мною полум’ям заграви
Вечірні блимають вогні
І в фіолетній тишині
Несеться дзвона срібне: Ave!
Прийми із серцем нелукавим
Мене, Маріє, під покров.
Тобі жертвую душу, кров
І серця свого тихе: Ave!
Дозволь в Твої ступити лави
Відважних, смілих, чесних слуг
І в час незгоди і наруг
Тобі співати вічно: Ave!
[i]«Дзвони», Львів 1937, ч.5. с.171 [/i]
[color="#ff0000"][b]Ольга Сиротинська
В день Успення Пречистої Діви Марії[/b][/color]
На золотих крилах ангелів ясних
Між срібні зорі, в край неба красний
З цього провалля смутку, сліз і болів,
Та, що була нам всім провід-зорею,
Взнеслась на віки тілом і душею
В край вічний щастя, радости і волі.
Засумували води Йордану,
Імлою смутку вкрився ліс Ливану;
Прибравсь в жалоби паполоми чорні.
Ллють сльози горя вірнії синове,
Бо хто ж то нині під крилом любови
Так, як Пречиста їх усіх пригорне?
А часи люті; ворог так шаліє;
В серцях згасає віра і надія…
І холод тиснеться повільним ходом…
Не опускай нас, о Мати Пречиста!
Крізь життя темні дороги імлисті
Будь нашим сонцем і нашим проводом!
Бо нам так важко, бо нам так сумно;
Життя на світі наче чорна трумна,
Гробова студінь, здається, кругом віє…
Як на нас вдарять лютії морози,
Як спадуть тучі й горя-болю сльози,
Не опускай нас, о Мати Маріє!
Не бійтесь, діти, хоч я між зорями
Царюю нині, то завжди я з вами
І помагати буду вам невпинно,
Чи в щастю-долі, чи в смуткуі горю,
Для вас повік я – та Провідна Зоря,
Лиш дайте серце ви мені невинне!
[i]«Наш Приятель», Львів 1924, число 8, ст..106.[/i]
[color="#ff0000"][b]М.-ч.
Чистая Діво! [/b][/color]
Чистая Діво, Царице Мая,
Роже цвітуча, перло святая,
Тобі на честь ми пісню співаєм,
З всіми святими враз величаєм.
Діво Пречиста,Мати Ласкава,
Що володієш в блиску і славі,
До Тебе просьби наші підносим,
Для Підкарпаття доленьки просим.
Ми – руські діти, Ти – наша Мати,
Не дай нам духом підупадати,
Захорони нас від злої долі.
Не дай попасти в ярмо неволі.
Діво Маріє, Тобі з поклоном
Пісню співаєм сердечним тоном;
Благослови нас, встався за нами
В Того, що править всіма віками.
[i]«Благовістник», Ужгород 1937, число 5, ст.17.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Марія Я.Мятка
Маївка[/b][/color]
Пречиста Діво,
радій, радій:
ввесь світ хвалу шле
красі Твоїй!
Ось в кожен теплий
травневий день
гуде молебень
з-поміж вишень!
Гудуть, співають
в яснім теплі
хрущі, - і діти, -
й бджілки малі.
І гомонить скрізь
пташиний спів
з гаїв зелених,
з шумких степів.
А в кожен вечір
лунає дзвін –
і в храм твій люди
йдуть на поклін.
І зорі сяють
красі Твоїй…
Пречиста Діво,
радій, радій!
[i]«Християнський голос» 1952, число 21, ст.3.[/i]
[color="#ff0000"][b]Ю. Паломник
Гимн Марії
[/b][/color] Освяти, о Пречиста, мій дім
і всіх тих, що живуть у цім домі:
тих, що пориви в них молоді,
тих, що в старості чають на поміч.
І кімнату мою освяти:
і ці вікна, і стіни, і двері,
і той стіл, на якому застиг
недокінчений гімн на папері…
І мене освяти за столом
у найбільшім, найтяжчім зусиллі:
серце грає Тобі, о Маріє, псалом,
я ж у вірш його вкласти не в силі…
[i]«Поступ»1969, число 22, ст.7.
[/i]
[color="#ff0000"][b]
Олена Печеніг
Мати Божая…[/b][/color]
Мати Божа йшла та долинами
Широчезними та з тернинами.
«Земле, земленько многогрішная!
Сестро, сестронько неутішная!
Я печалі твої рукавом ізітру, -
Квіт-пахуч, зілля-сад ізсаджу між журу.
В табуни, у бистрі, ой зберіться, вітри,
Покотіться сюди із крутої гори!
Рознесіть., розсадіть молоді паростки –
Хай зів’яне печаль, де зростуть ці квітки.
Хай росою сльоза зсохне з променем дня;
Хай же плаче Душа лиш одна, лиш Моя…».
Мати Божа йшла та долинами
Широчезними та з тернинами.
Мати Божая – Радість соняшна,
Охороннице наша горішня!
[i]«Дзвони» 1932, число 2, ст.81.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Ірка Трусь
Марія[/b][/color]
В смарагдовій, довгій сукні,
Густо тканій звіздочками –
Йшла Марія полем, лісом,
Йшла дібровами, гаями.
Ліс шумить ніжну молитву,
Шепчуть тихо щось діброви:
- Пригорни нас всіх. Маріє,
Хорони нас під покрови.
Пісню матінці співають
Пташенята всі і квіти –
Так солодко, милозвучно,
Ось послухайте лиш, діти!, -
Треба серденька вам мати,
Як лелії сніжні, чисті,
А тоді і ваша пісня
Мила буде теж Пречистій.
[i]«Наш Приятель» 1934, число 11-12, ст.12.
[/i]
[color="#ff0000"][b]П.Штокалко
Діти Марії
[i](з уст народа)[/i][/b][/color]
По райських стежечках іде
Марія Божа Мати,
Гурток дітей малих веде
В садочку забавляти.
У них одежа мов би сніг, -
Її Марія шила, -
Несесь дівочий тупіт ніг,
Мигтять ангельські крила.
Розкішний довкруги садок,
У стіп пахучі цвіти,
Ягідки клоняться з гілок,
Їх рвати хочуть діти.
Пречиста Діва все спішить,
Гіллячки пригинає,
Ягідки рве і в тую ж мить
Ягідки кожен має.
Лящить дітвори срібний сміх
Йде гомін від забави,
Глядить на діточок усіх
Марії зір ласкавий.
[i]«Наш Приятель» 1924, ч.5, с.73.[/i]
[color="#ff0000"][b]
Євгенія К-івна
Поклін[/b][/color]
Склонило Сонце русу головку
В поклін найнижчий аж до землі
Та в перлоцвіти, срібні намиста
Прибрало землю в привіт Її.
Склонилось Сонце в поклін найнижчий
Молиться тихо природа вся:
- Радуйся Діво благословенна,
О Непорочно За-ча-та-я!..
[i]«Місіонар», Жовква 1935, ч.12, с.273.
[/i]
[color="#ff0000"][b]І. Сендецький
[/b][b]Розбитий човен[/b][/color]
На синім морі човен розбитий…
Сном оповитий
пливу в човні…
Хвилі вдаряють і заливають,
в шалі-розпалі човном хитають.
Горе мені!
Але ось руку хтось простягає,
мене спасає.
Дивлюся я:
Пречиста Мати, Скарб благодати
подала руку, щоб рятувати
своє дитя.
І сльози кануть. Сила любови
здійма окови
з серця в огні.
А Божа Мати зайшла в палати,
щоб своїм словом в Сина благати
щастя мені!
[i]«Календар Доброго Пастиря» 1950, ст.53.
[/i]
[color="#ff0000"][b]М.Щ.[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Мати Милосердя[/b][/color]
Вона полями йшла
В рожевій ранку млі,
Вкраїнських рук діла
Оглянуть на землі.
Схилив головку цвіт,
Колосся пало ниць
Дивіть, дивіть, дивіть! –
Роздався голос птиць.
Схилив головку цвіт,
Дорогу Їй стелив.
Дивіть, дивіть, дивіть! –
Привіт ланами плив.
Вона так тихо йшла,
Так плиламоветер…
Аж щось ось там найшла,
Де видний лан тепер…
Схилилась як лоза,
Що з вітромйде у бій;
І канула сльоза
Її гаряча з вій.
І тихий плач без слів
Озвався… ріс і ріс;
В нім жаль і біль рабів
До неба вітер ніс.
Замовкли голоси,
Замовк ланів привіт:
Між каплями роси
Багрів кровавий піт…
Вона зібрала кров
Як дорогий алмаз,
А сльози лились знов
З очей Їй раз-у-раз.
І скоро вже ішла
Полями в ранку млі.
Бо скарб вона знайшла
Великий на землі.
[i]«Наш приятель» 1922, ч. 2., ст.27.[/i]
[color="#ff0000"][b]
Автор невідомий
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]А як прийде той місяць май[/b][/color]
А як прийде розкішний май,
Цвітучий май чудовий,
Вбереться в цвіт діброва, гай,
В килими луг шовковий;
Як соловій струмом пісень
Затьохкає й принишкне,
І як теплом на сад вишень
Легенький вітер дихне;
Як в тихім сні листки беріз
До долу схилять віти,
Як серед рос, дрібоньких сліз,
Заснуть пахучі цвіти;
І як обгорне душу жаль
За ясним днем, красою,
Навіє сум важку печаль
І грози неспокою;
То я тоді у хвилю ту,
Забувши земське горе,
З мольбами тихими піду
До Тебе, ясна Зоре!
[i]«Місіонар», Жовква 1908, с.141.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор невідомий[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]Не дай, Маріє…[/b][/color]
…А як звалить мене, знеможе
Тягар житейських мук, терпінь,
Скує мене в ярмо вороже
Нетями сонна, чорна тінь:
Не дай в безсилля впасти плінь…
Не дай знеможеному в бою
Соромно впасти на шляху,
Бо я, Маріє, все з Тобою
Надії віри повен йду,
В побіди силу йду до бою.
[i]«Калєндар Місіонаря», Жовква 1926, с.128.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Дмитро Николишин[/b][/color]
[color="#ff0000"] [b] Божий мир.[/b][/color]
Ти добру частку вибрала, Маріє:
вогнем буття захоплення німе;
воно в жарі кохання не зотліє,
ні буревій холодний не розвіє,
ні хитрий друг його не відніме.
Воно в душі зростить і скріпить віру
в могутній світ краси живих ідей;
із серця струн дзвінку збудує ліру
й сотати буде з неї пісню щиру
про сон життя, невгадну для людей.
Воно самотній шлях устелить квіттям,
освітить сяйвом кременисту часть,
жар соняшний відхилить верховіттям
рясних алей і снам – химерним дітям
уяви – творчий зміст і тривок дасть.
Воно тобі у дні борні поможе
переплисти зрадливий світа вир;
сичання заздре заглушить вороже,
пахучий щастя цвіт у серце вложить, -
воно віллє у душу Божий мир!
16. ІV. 36
[i]«Калєндар родини», Львів 1936., с.3.
[/i]
з рукопису антології Марійської поезії "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!",2018.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789128
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 26.04.2018
[color="#ff0000"][b]Великдень [/b]– цілковита перемога весни над зимою, життя над смертю. Це одне з найбільших після Різдва Христового свят у християнській релігії, яке називають[color="#ff0000"] [b]Пасхою.[/b] [/color]В цей день на світанку наші предки прямували до церкви. У старій Галичині на Великдень спочатку відбувалася служба Божа, під час якої виносили святу Плащаницю. Присутні християни з хоругвами і співом обходили навколо церкви. Зі сходом сонця церковний хор починав співати[i] “Христос Воскрес із мертвих...”.[/i] Обзивалися три дзвони, сповіщаючи про те, що пора нести паску для освячення. Традиційно до кошика клали паску або «бабку», сир, масло, домашні ковбаси, яйця, писанки, хрін, сіль, паску, заквітчану барвінком. Після освячення великоднього кошика сім’я прямувала додому. Урочисто сідали до столу. Освячене яйце розрізали на частини – скільки було людей за столом.
[b]Христос Воскрес! [/b]Радіє світ приходові весни, пробудженню життя, з дзвіниць церковних передзвонюються голосні та мелодійні дзвони. Із барвистими, ошатними кошиками до церкви прямує гурт людей, щоб поклонитися Христові.
Слова “Христос Воскрес!” мають велику силу у народній уяві. Згідно з легендою, від дня свого воскресіння Спаситель посадив у підземелля (під скалою, де був його гріб) головного сатану і наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей та 12 залізних замків, Якщо сатана перегризе все це від одного Великодня до другого – тоді буде кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері, і ось-ось перегризе останній ланцюг. У цей момент заспівали люди [i]“Христос Воскрес!”[/i]. Всі замки, двері і ланцюги знову відновилися, і нечистий мусів починати все спочатку. А якщо настане такий час, коли люди перестануть співати “Христос Воскрес!”, тоді сатана перегризе останній ланцюг і буде кінець світу.
Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави. Молодь збиралася біля церкви водити [b]ГАЇВКИ (ГАГІЛКИ,ЯГІЛКИ)[/b]. [i]Гаївки [/i]– обрядові весняні пісні у супроводі дівочих хороводів. Вони є невід’ємною частиною християнської культури, хоча виникли ще в далекі язичницькі часи. День воскресіння природи у наших пращурів був святом зустрічі [b]Гайбога[/b] і [b]богині Гаї[/b]. В цей день у священних гаях понад річками, де стояли зображення кумирів, яким поклонялися наші предки, молодь співала гаївки. Поруч із зображеннями кумирів ставили квіти, рушники та писанки. Традиції Великодніх забав та тексти гаївок передавалися із покоління в покоління. В дохристиянських гаївках відтворювався процес посіву, саджання в землю всякого зела, його росту та збирання врожаю. У християнських традиціях гаївки відображають радість весни та Воскресіння Христового.
З давніх часів на Великдень дітвора в Галичині бавилася в[b] [i]“жмурки”, “гойданку”, “млинець”, “лавку”[/i].[/b] Особливо полюбляли гратися в [i][b]“цоканє” [/b](биття яєць)[/i]. Той, кому вдалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубоцькі ігри [b]([i]“піп”, “чорт”, “харлай”, “бити лупака”, “довгої лози”, “шила бити”, “кашу варити” та ін.)[/i][/b] показували змагання у спритності, швидкості і силі. У дівочих ([b][i]“кострубонька”, “мак”, “кривий танець”, “жельман”, “подоляночка”, “шум”, “вербова дощечка”)[/i] –[/b] випробовувалися художні здібності учасниць, вміння танцювати та співати, перевтілюватися в певний художній образ. Зустрічаючи весну-красну, вимощували руками дощечку, виспівуючи при цьому “Вербовую дощечку” вітали її жученьковою музикою [i](“А в нашого жученька”)[/i], [b][/b]загравали з хлопцями (“Коло млина долина”). Старожили пам’ятають, як ще до середини 40-х років місцеві парубки в центрі села монтували гойдалки-“колиски”, на яких впродовж Великодніх свят колисали дівчат.
Дуже цікаво укладати гаївчаний етнофольклорний матеріал, залучаючи все нові посилання і анотації – від давніх, класичних текстів веснянок (дохристиянських і християнських), зібраних ще наприкінці ХІХ століття відомими українськими етнографами, на яких базується така наука як етнофольклористика, і першоджерельні записи яких стали невід’ємною складовою українського великоднього народного гуляння. Що вже написано авторських сценаріїв і радіопрограм, от як [b][i]«Буде Горі красно», «На Великдень дзвони грають», «Весна іде назустріч нам», «Бенкет весна справляє»[/i][/b] - і все ж ця тема невичерпна, бо щоразу можна подати її під новим кутом зору.
Пам’ятаю 1988 рік у Шевченківському гаю у Львові, коли тодішня молодь усіх молодіжних неформальних спільнот вийшла на перші Великодні Гаївки, убрана в рідні українські строї, і співала забуті «бабцині» веснянки, і водила хороводи, і палила опудала [b]«Зими-Марени»[/b] та [b]«Коструба»[/b]…Солодка доба весняного пробудження і нашої юності!..
[/color]
[i](ТЕКСТИ ГАЇВОК ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ)[/i]
[color="#ff0000"][b]КРИВИЙ ТАНЕЦЬ*[/b][/color]
Ми кривого танця йдемо,
Ми в нім кінця не знайдемо.
Ані кінця, ані ладу,
Не пізнати котра ззаду.
Ти, сивая зозуленько,
Закуй же нам веселенько.
Ти тоді нам закувала,
Як панщина панувала.
А тепер ти вже не куєш,
Бо панщини вже не чуєш.
Ми кривого танця йдемо,
Ми в нім кінця не знайдемо!
[i](Дівчата водять «Кривого танця» змійкою, тримаючись за руки. «Змійка» ходить зигзагами та заплутує коло, потім з кінця розплутує його).[/i]
[color="#ff0000"][b]ВЕРБОВАЯ ДОЩЕЧКА, ДОЩЕЧКА[/b][/color]
Вербовая дощечка, дощечка,
Ходить по ній Насточка, Насточка.
На все поле леліє, леліє,
Звідки милий приїде, приїде.
Звідки милий приїде, приїде.
Щось Насточці привезе, привезе.
Червонії чоботи, чоботи,
Косівської роботи, роботи.
А в Косові роблене, роблене,
А у Львові ношене, ношене.
Як Насточка бувала, бувала,
Вся діброва палала, палала.
Ідіть, дівки, гасити, гасити,
Цебром воду носити, носити.
Скільки в цебриці водиці, водиці,
Стільки в дівках правдиці, правдиці.
Скільки в цебрі дощечок, дощечок,
Стільки хлопцям болячок, болячок.
Скільки в решеті водиці, водиці,
Стільки в хлопцях правдиці, правдиці.
[b]А ВЖЕ ВЕСНА СКРЕСЛА, ТРАВИ ЗЕЛЕНІЮТЬ[/b]
А вже весна скресла, трави зеленіють, трави зеленіють,
А на Закарпаттю могили чорніють.
Чорніють могили, піском висипані, піском висипані,
Там лежать герої, що за волю впали.
Що впали за волю, не було ріжниці, не було ріжниці:
Жінки брали коси, мужчини рушниці.
Молоді дівчата рани завивали, рани завивали,
Молодих героїв в шпиталь відправляли.
А в тому шпиталю – ріжними ліками, ріжними ліками...
Не один заплакав гіркими сльозами.
Не одная мати питає ворожки, питає ворожки:
"Чи скоро повернесь синочок з дорожки?"
[b]Не одная жертва за Вкраїну впала, за Вкраїну впала –
Слава Україні! Всім героям слава!
[/b]
[color="#ff0000"][b]А МИ ПРОСО СІЯЛИ…*[/b][/color]
– А ми просо сіяли, сіяли,
Ой дід-ладо, сіяли, сіяли.
– А ми просо витопчем, витопчем.
Ой дід-ладо, витопчем, витопчем.
– А чим же вам витоптать, витоптать,
Ой дід-ладо, витоптать, витоптать?
– А ми коней випустим, випустим,
Ой дід-ладо, випустим, випустим.
– А ми коней переймем, переймем.
Ой дід-ладо, переймем, переймем.
– А чим же вам перейнять, перейнять,
Ой дід-ладо, перейнять, перейнять?
– Ми шовковим поводом, поводом,
Ой дід-ладо, поводом, поводом.
– А ми коней викупим, викупим,
Ой дід-ладо, викупим, викупим.
– А чим же вам викупить, викупить,
Ой дід-ладо, викупить, викупить?
– А ми дамо сто рублів, сто рублів,
Ой дід-ладо, сто рублів, сто рублів.
– Нам не треба й тисячу, тисячу,
Ой дід-ладо, й тисячу, тисячу.
– А ми дамо дівчину, дівчину,
Ой дід-ладо, дівчину, дівчину.
– А ми її візьмемо, візьмемо,
Ой дід-ладо, візьмемо, візьмемо!
[i]*Записано В. Когут. у с. Білоголови Зборівського р-ну Тернопільської обл. від Липак Климентини, 1934 р.н. .
[/i]
[color="#ff0000"] [b]А НАШ ЖУЧОК*[/b][/color]
А наш жучок дуже ладний,
А на жучку жупан гарний/
Приспів:
Грай, жучку, грай, небоже,
Най ти пан Біг допоможе.
А на жучку поясики,
Зав’язані черевики.
Приспів:
Грай, жучку, грай, небоже,
Най ти пан Біг допоможе.
А на жучку є свитина
І червоная хустина.
Приспів:
Грай, жучку, грай, небоже,
Най ти пан Біг допоможе.
[color="#ff0000"][b]ХОДИ ЖУЧОК ПО ДОЛИНІ[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ходи жучок по долині,
А Жучиха по дервині.
Приспів:
Грай, жучку, грай, небоже,
Най ти Господь допоможе.
А у того Жученяти
Та сонечко в рученяті.
А наш Жучок — як пан, як пан,
Купив собі жупан, жупан.
А наш Жучок невеличкий,
Купив собі черевички.
На Жукові жупанина,
Бо наш Жучок, як дитина.
А хто хоче Жучка грати,
Мусить йому паски дати.
[i]
*Записано. від Павла Лозинського (1910 р.н.) у с. Хоросно Пустомитівського р-ну Львівської обл.
[/i]
[color="#ff0000"][b]А ВЖЕ ВЕСНА СКРЕСЛА, ЩО ТИ НАМ ПРИНЕСЛА? [/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Дівчата:[/b][/color]
А вже весна скресла,
Що ти нам принесла? (2)
А я вам принесла
Парубоцьку красу. (2)
Парубоцька краса
В болоті мочена. (2)
В болоті мочена,
У калюжі прана. (2)
У калюжі прана,
На терню сушена. (2)
На терню сушена,
У хліві схована. (2)
[color="#ff0000"][b]Хлопці:[/b][/color]
А весна-весною.
А дівка-дівкою. (2)
Ходить, світом нудить,
Спідницею крутить. (2)
Крутить, щоб видати:
Хочеться віддати. (2)
Дома не сидіти,
В дівках не сивіти. (2)
Покрить головоньку,
Не буть дівчиноньков. (2)
Дранов нагавицев,
Стати молодицев. (2)
[b][color="#ff0000"]ОЙ ПИТАЛА МАТИ ДОЧКИ, ЧИ САДИЛА ОГІРОЧКИ[/color][/b]
Ой питала мати дочки, чи садила огірочки –
То сію-звиваю, то сію-звиваю…
Ой садила-підливала на пень фартух розірвала –
То сію-звиваю, то чію-звиваю…
Ой питала мати дочки, чи полила огірочки –
То сію-звиваю, то сію-звиваю…
Ой садила-підливала на пень фартух розірвала –
То сію-звиваю, то сію-звиваю…
Ой питала мати дочки, чи вже в бочках огірочки
То сію-звиваю, то сію-звиваю…
[color="#ff0000"][b]БІЛА ХУСТИНА НА ШТИРИ РОГИ*[/b][/color]
Біла хустина на штири роги,
Кого я люблю – стелю під ноги.
– Іди, миленький, досередини,
Най ся миленька за тобою дивить.
Біла хустина на штири роги,
Кого я люблю – стелю під ноги.
– Іди, миленька, досередини,
Най ся миленький за тобою дивить.
[color="#ff0000"][b]БЛАГОСЛОВИ, МАТИ!
Благослови, мати,
Весну накликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимочка – в возочку,
Літечко – в човночку.
[/b][/color]
[i]*7 Записано від фольклорного колективу у с. Почаєвичі Дрогобицького р-ну Львівської обл.[/i]
[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ ТУТ БУЛА ПОДОЛЯНОЧКА[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона впала, до землі припала,
Личка не вмивала, бо води не мала.
Ой встань, встань, подоляночко,
Обмий личко, як ту шкляночку,
Возьмися за боки, покажи нам скоки,
підскочи до раю, бери ту, що скраю.
[i](Дитячий гурт водить хоровод і співає. Посередині гурту «Подоляночка» імітує різні дії: припадає до землі, вдає, ніби вмивається, скаче, «узявшись за боки» і вибирає ту, «що скраю»).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ТРАВКО-МУРАВКО…*[/b][/color]
Травко-муравко,
Чом ти чорна, не зелена? (2)
Чи тя коні притоптали, притоптали,
Чи тя гуси вискубали? (2)
Мене коні не доптали, не доптали,
Мене гуси не скубали. (2)
А на мені паняночки, паняночки
Виводили гагілочки. (2)
Червоними чобітками, чобітками,
Золотими підківками. (2)
[i]
* Записано від Греви Анни у с. Розжалів Радехівського району Львівської області.
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ, ВОРОТАР-ВОРОТАРЧИКУ[/b]
(гаївка-гра) [/color]
[i](Дівчата стають парами, тримаючись за руки. Перша пара піднімає руки, утворюючи "ворота", і всі проходять попід ними. Пройшовши, кожна пара і собі піднімає руки, пропускаючи тих, що позад неї. Так ідуть «крізь ворота» і співають).[/i]
– Ой, Воротар-воротарчику, відчини нам воротонька!
– А що там за пан іде, а що ж там за дар везе?
– Веземо тобі в дари та всі пчолоньки ярі.
– За дари не маємо, за дари не приймаємо.
– Веземо ти дівоньку та в рутянім віноньку.
– То за дари маємо, за дари приймаємо!
[color="#ff0000"][b]ЯГІЛ-ЯГІЛОЧКА*[/b][/color]
Ягіл-ягілочка,
Ягілова дочка
Устала ранесенько,
Вмилася білесенько.
Ягіл-ягілочка,
Ягілова дочка
Головоньку чесала,
Квітами ся вбирала.
Ягіл-ягілочка,
Ягілова дочка
Ой на вулицю вийшла
Та як зоря зійшла.
[i]*9 Записано. від фольклорного колективу у с. Почаєвичі Дрогобицького р-ну Львівської обл.
[/i]
[color="#ff0000"][b]ХОДИТЬ КУПСА ПО РИНОЧКУ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ходить Купса по риночку
Та й купує писаночку.
Куп си, куп си, уродливий,
Куп си, куп си, чорнобривий,
Куп си, куп си, будеш мати,
Що дівчині дарувати.
[i](Писанку кладуть на якесь підвищення – камінь, горбочок чи купину. Навколо неї ходять хлопці з піднятими топірцями й пильно стежать, щоб хтось її не вхопив. Однак знаходиться відважний і хапає писанку. Хлопці стараються, щоб смільчак не утік. Але коли він зуміє вирватися з кола, то писанка його. Тепер хтось кладе другу писанку – і гра продовжується).
*Записано у с. Крушельниця Сколівського р-ну від Ф. С. та О.М. Корчинських.[/i]
[color="#ff0000"]
[b]ТАМ НА СТАВІ, НА СТАВОЧКУ*[/b][/color]
Там на ставі, на ставочку
Там плаває сім качочок.
Одна другу доганяє,
Кожна свою пару має.
Та дівчина зажурилась,
Свою пару загубила.
Обізвався Господь з неба:
– Тобі пари ще не треба.
Обізвався Господонько:
– Не журися, дівчинонько.
Я за всіх вас пам’ятаю
І для тебе пару маю.
Там у лісі є дубочок,
Там стоїть твій парубочок.
Йшла дівчина до дубочка,
Натрапила парубочка.
– Ой, дівчино, де ж ти росла,
Що до мене сама прийшла?
В чім тя мати викупала,
Що мені ся сподобала?
Чи в барвінку, чи в шалвії,
що за тобов серце мліє.
– Ой ти, милий, в чім купався,
що ти мені сподобався?
– Скупався я в панській рожі,
аби був я хлопець гожий!
[i]*Записано від Катерини Сусь (1940 р.н.) у с. Стільсько Миколаївського р-ну Львівської обл.[/i]
[color="#ff0000"][b]МИ ГОЛУБКУ УЛОВИЛИ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ми голубку уловили,
Всі довкола обступили.
Ти, голубко, чого тужиш,
Вибирай си, кого любиш?
[i](Дівчата і хлопці, взявшись за руки, ідуть з піснею по колу. В середині кола стоїть дівчина – Голубка. Після закінчення куплету вона вибирає собі з-поміж хлопців коханого. При повторенні пісні вже хлопець вибирає собі Голубку. Таким чином створюється друге коло, яке рухається в протилежний бік. Після кожного повторення всі зупиняються і з початком пісні ідуть в протилежний бік).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ ЗАЦВІЛИ ФІЯЛОЧКИ[/b][/color]
Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
аж ся гори з долинами покрили.
Збирала їх Марусенька знизенька,
а за нею їй батенько зблизенька.
– Не ходи ти, мій батенько, за мною,
не люба ми’ бесідонька з тобою.
Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
аж ся гори з долинами покрили.
Збирала їх Марусенька знизенька,
а за нею їй матінка зблизенька.
– Не ходи ти, моя мамцю, за мною,
нелюба ми’ бесідонька з тобою.
Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
аж ся гори з долинами покрили.
Збирала їх Марусенька знизенька,
а за нею їй миленький зблизенька.
– Ой ходи ж ти, мій миленький, за мною,
люба мені бесідонька з тобою.
[i]* Записано у м. Дрогобичі від Л.В. Кикавець.
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ У ЛЬВОВІ РАНО-ЗРАНКУ*[/b][/color]
Ой у Львові рано-зранку
Ходять хлопці по ярмарку.
Один хлопець конем грає,
А на руці перстень сяє.
А на руці перстень сяє,
Із кишені хустка має.
Із кишені хустка має,
Він до скрипки промовляє:
– Скрипко моя золотая,
Струни мої шовковії!
А сьогодні на ярмарці
Заграйте ми штири танці.
Бо дівчина моя ходить,
Сама перша танець водить.
[i]* Записано у с. Грусятичі Жидачівського р-ну від Г.І. Бесараба.[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ У ПЕРЕПІЛКИ ТА ГОЛІВКА БОЛИТЬ[/b]
(гаївка-гра)[/color]
[i](У колі «перепілочка» імітує все, про що співається у гаївці. Врешті у гру вступають парубки – «старий» і «молодий»).
[/i]
Ой у перепілки та голівка болить.
Приспів:
Ти ж моя, ти ж моя перепілочка,
Ти ж моя, ти ж моя сизокрилая!
Ой у перепілки та плечиці болять.
Ой у перепілки та рученьки болять.
Ой у перепілки та колінця болять.
Ой у перепілки та спинонька болить.
Ой у перепілки та старий чоловік.
Із комори йде і нагайку несе.
Нагайку несе, бородою трясе.
А у перепілки молодий чоловік.
Із базару йде, черевички несе.
[color="#ff0000"][b]ОЙ ПОСАДИМ ГРУШЕНЬКУ[/b][/color]
Ой посадим грушеньку –
Гай буде, гай.
Нічка ж моя темная
І ти зоре ясная –
Дай, Боже. Дай! (2)
Ой виросте грушенька –
Гай буде, гай.
Нічка ж моя темная
І ти зоре ясная –
Дай, Боже. Дай! (2)
Ой паліє грушенька –
Гай буде, гай!
Нічка ж моя темная
І ти зоре ясная –
Дай, Боже. Дай! (2)
Ой рясніє грушенька –
Гай буде, гай!
Нічка ж моя темная
І ти зоре ясная –
Дай, Боже. Дай! (2)
Ой потрясем грушеньку –
Гай буде, гай!
Нічка ж моя темная
І ти зоре ясная –
Дай, Боже. Дай! (2)
[color="#ff0000"][b]ОЙ, ДАНЧИКУ, БІЛОДАНЧИКУ![/b][/color]
Ой, Данчику, Білоданчику!
Поплинь, поплинь по Дунайчику,
Росчеши косу русу,
І чорненькі брівця:
Ти возьмися за під боки,
Покажи свої скоки,
Ти возьмися за під вижки,
Шукай собі товаришки,
Вибери собі другу
З калинового лугу.
[color="#ff0000"][b]ОЙ НЕ ХОДИ, КАЧУРО́НЬКУ, В ГОРОХО́ВІМ ВІ́НКУ[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ой не ходи, качуроньку, в гороховім вінку, в гороховім вінку,
Вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку, щонайкращу дівку.
Не казала мені мати кралі вибирати, кралі вибирати.
А казала мені мати сиротоньку взяти, сиротоньку взяти.
– Теши, сину, ясенину – буде добре клиння, буде добре клиння.
Бери, сину, сиротину – буде господиня, буде господиня.
– І та файна, і та файна, і та непогана, і та непогана.
Межи ними Марусенька як намальована, як намальована!
[i](У дівочому колі ходить підліток-«качурик» у «гороховім» вінку і під час співу надивляється собі «найкращу дівку». Коли спів завершується пара покидає коло. Гаївка починається спочатку уже з іншим «качуриком»).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ НА ГОРІ, НА ГОРБОЧКУ*[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Ой на горі, на горбочку
Стоїть церква на видочку.
Коло неї ростуть квіти,
Ходять старші, ходять діти.
Ходять хлопці і дівчата,
Українські соколята.
Хоч ягілка невесела,
Заспіваймо, міста, села.
Най почують з могил тії
Стрільці наші січовії.
Най воскресне Україна,
Сріблом-злотом замаїна.
Най приведе за собою.
За рученьку добру долю.
Нарід її привітає,
"Ще не вмерла заспіває".
Най почують усі люди,
Що колись весело буде.
Ще не вмерла тая слава,
Що сімсот літ в степу спала.[/color]
[/b]
[i]*Записано у с. Нем’яч Бродівського р-ну Львівської обл. від Олійник Олени, 1927 р.н.. Нотна транскрипція М. Вовк. Варіант записів із Козівського р-ну Тернопільської обл..
[/i]
[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ ТУТ БУЛА ЦАРІВНА**[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь тут була царівна, царівна, царівна,
десь тут була царівна, царівна молода.
Царівно, бійся відьми злої, відьми злої, відьми злої,
царівно, бійся відьми злої, відьми злої.
Аж тут прийшла та відьма зла, відьма зла, відьма зла,
вона царівну приспала, приспала, приспала.
Аж ось прийшов царевич, царевич, царевич,
аж ось прийшов царевич, царевич молодий.
І поцілунком розбудив, розбудив, розбудив,
і поцілунком розбудив царівну молоду.
І всі кричали «слава», «слава». «слава»,
І всі кричали «слава» тій парі молодій!
[i](Гаївка-гра виконується з дійовими особами в колі – на початку «царівна», потім «відьма», а далі «царевич» - вони ілюструють усе те, про що співається у гаївці).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ВЖЕ ДЗВІНОЧОК КЛИЧЕ НАС…**[/b]
(гаївка-руханка)
[/color]
Вже дзвіночок кличе нас:
До забави час, час, час.
Затанцюймо раз, два, три,
Заспіваймо – я і ти.
Рученьками хлоп, хлоп, хлоп,
Ніженьками топ, топ, топ.
Вліво – раз, вправо – два,
В нас забавонька нова!
[color="#ff0000"][b]ГЛЯНЬТЕ, ДІТИ, ГЛЯНЬТЕ, ЛЮБІ…**[/b]
(гаївка-гра)
[/color]
Гляньте, діти, гляньте, любі –
Щось сидить там, у норі…
Довга в нього борода
І велика голова…
Гляньте, діти, гляньте, любі –
Щось там вилізло з нори…
Довга в нього борода
І велика голова…
[color="#ff0000"][b]«КУ-КУ», «КУ-КУ», ЧУТИ В ЛІСКУ…**[/b]
(гаївка)
[/color]
Ку-ку, ку-ку, чути в ліску,
Ходім співаймо, радо вітаймо
Божу, Божу, Божу весну.
Ку-ку, ку-ку, птичко мала.
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла зима.
Ку-ку, ку-ку, чути в ліску.
Гаєм-поточком, бором-лісочком
Голос, голос, голос гуде!
[color="#ff0000"][b]-ХРИСТОС ВОСКРЕС!
-ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!
[/b]
[/color]
[i][b]**Мамині гаївки, співані з голосу Вовк Лідії-Надії Михайлівни (Львів, 1936 р.н.)[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786597
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 08.04.2018
[color="#ff0000"][i]«Ой не ходи, качуроньку,
В горохóвім вíнку.
Вибирай си, качуроньку,
Щонайкращу дівку…»
[b](Гаївка)[/b] [/i][/color]
Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне… Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?
Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громни́ці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…
Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – грома́виця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!
Де коник гривастий у брами б»є…
[b]Хто вірує – тому і Бог дає!
[/b]
2009 рік, зі збірки[b] "Обрані Світлом"[/b]. - Львів:Сполом,2013.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786431
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 07.04.2018
[color="#ff0000"]Я вже розповідала на сайті "Клубу Поезії" про своїх побратимів по перу в час студентського вишколу у літстудії "Франкова кузня" Львівського університету ім. Івана Франка.
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784113
Сьогоднішній сніг у квітні нагадав мені знову давній улюблений вірш Віктора Неборака, який був опублікований дуже давно у газеті "Молода Галичина" напочатку 80-их років минулого століття. Оскільки газет не збереглося, то тепер лише пам'ять є найдорожчим архівом того часу, який уже поза нами...[/color]
[b][i]"У квітні - сніг. Не квіти - сніг.
Наївний танець, тане дивно.
Летить біліший від усіх
і кличе до вікна дитину.
- Дивись це сніг на квіти ліг, -
На нього злі захриплі авта...
Жалійте сніг, квітневий сніг,
його уже не буде завтра"![/i][/b]
80-і роки, Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785719
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.04.2018
[color="#ff0000"]Сьогодні Міжнародний день театру.
Вітаю всіх працівників театральних осередків і митців сцени з побажаннями здоров'я, натхнення, невичерпного джерела для творчої праці і вдячного глядача.[/color]
Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне́ апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…
…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…
...СПІВАЙ!..
27.03.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784765
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 27.03.2018
[color="#ff0000"][b][i] на роковини В'ячеслава Чорновола
«…У Стародавньому Світі чорний колір
був кольором священної жертви, міченої богом Сонця.
Звідси египетський Чорний Бик – Апіс, давньоруський войовничий Яр Тур,
власне український Чорний Віл».
[/i][/b][/color]
… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.
-Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.
Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!
Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!
Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…
І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:
- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..
1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784276
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.03.2018
[color="#ff0000"]Період навчання на філфаці Львівського національного університету ім. Івана Франка привів мене до студентського товариства літературно-обдарованої молоді "Франкова кузня", з якої багато хто прийшов у професійне письменство. Серед цих імен є доволі знайомі в українському обширі: світлої пам'яті Василь Левицький - прозаїк, керівник літстудії; Василь Терещук - поет. журналіст; Василь Габор - поет, видавець; Богдан Кучер - поет, пісняр; Олексій Вільчинський - прозаїк, Віктор Неборак - поет, Володимир Прус - поет, Іван Лучук - поет, перекладач, Тарас Лучук - перекладач та багато інших.
До Всесвітнього дня поезії на сайті Клубу Поезії писалося багато чудових текстів програмного звучання, а мені нагадався ранній вірш Віктора Неборака періоду "Франкової кузні", що живе в моїй пам'яті як спогад про ті далекі часи творчого вишколу. Отож...
[/color]
[b][i]"Не вистачає гострих відчувань,
поет себе надломлює навмисне -
і біль у супокої сталлю зблисне,
коли душа його вогонь, не твань!
Людина вся - замріяність і злет!
Завіса впала, в поросі мій спокій -
палає серце в синяві високій...
Поет не в слові, у житті - поет!..
І ти творець потрібен світу, поки
ти дивишся й людей ведеш вперед."[/i]
[/b]
1980-і роки...Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784113
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.03.2018
[color="#ff0000"]З авторського циклу програм [b]"Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b], записаного на радіо "Воскресіння" у рік 200-ліття Кобзаря.[/color]
[color="#ff0000"]Із повітового міста Чигирина Київської губернії Шевченкові було близько поїхати до села Суботова, звідти – до Кирилівки, де відразу пішов до брата Йосипа. Тарас привітав брата з новонародженим первістком, для якого став хрещеним батьком 20 вересня 1843 року. У селі нарисував батьківську хату та портрет свого діда Івана Андрійовича. Щодо того, чи намалював маляр-Шевченко місцеву парафіяльну Кирилівську церкву, у якій побував під час обряду хрестин, існують тільки здогади, але, на жаль, без фактичних доказів. Невдовзі Шевченко побував у селі Березані, а потім і в Яготині, у родини Рєпніних, аж до 10 січня наступного 1844 року. Перед поверненням до Петербурга Шевченко побував у Мойсівці, Березовій Рудці, Качанівці, а звідтіля знов у рідній Кирилівці … сучасному селі Шевченковому (до початку XIX століття Керелівка, до 1929 — Кирилівка).[/color]
Хто з вас не був у селі Шевченковому, Вільшанського повіту на Черкащині, на Придніпрянській височині, що розкинулася на вододілі двох річок – Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікича, води якого течуть до Південного Бугу? Не були, то обов'язково побувайте! Особливо хороше там весною, коли все село потопає в молоці яблуневого цвіту. Не село, а суцільне море квітів. А ще краще там восени, коли від важких червонобоких яблук
додолу звисають гілки яблуневі, а над землею лине їх аромат. Через поля, зелені гаї і ліси довгою мережкою тягнувся Чорний шлях. Обабіч шляху подекуди тулилися невеличкі села, а найчастіше - окремі двори селян, що освоювали безлюдний край Звенигородщини. Місцину цю заселили люди із давніх-давен. Про це свідчать виявлені поруч Кирилівки скіфські кургани.
Посеред лісу, якому, здавалося, кінця краю немає, побіля річки осів осаул Кирило з кількома козаками. Влітку козаки їздили на Запорізьку січ, залишаючи на господарстві одних жінок. Жінки доглядали худобу, птицю, косили на берегах річок та озер трави, випалювали ліс і на галявинах сіяли пшеницю та жито.
Осаул Кирило незчувся як і старість підкралася, зсадила з коня, прикувала до своєї оселі. Сусіди поважали Кирила за його розум і дотепність, за цікаві розповіді про давнину.Розмовляв Кирило незвичайно: в словах замість "и" вимовляв "е". Тому і дражнили "Керелівка", а хутір, ним заснований, назвали «Керелівкою».
Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року.
Всередині ХVІІ століття французьким інженером Бопланом намальовано карту, де зазначені між Вільшаною і Лисянкою [b]«Керелів ліс»[/b] і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях.
Поруч легендарного осавули Кирила почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило до Брацлавського повіту. Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Григорій Потьомкін.
1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою [b]Коліївщина,[/b] по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.
Село Кирилівка, в якому 9 березня 1814 року народився Т. Г. Шевченко, належало до вільшанського маєтку, успадкованого племінником найяснішого князя Гр. О. Потьомкіна-Таврійського, дійсним таємним радником, генерал-губернатором псковським і смоленським -- Василем Васильовичем Енгельгардтом. Останні роки свого життя пан Василь Енгельгардт провів у м. Вільшаній, де він мав великий дерев’яний будинок з тінистим парком, псарню і оркестр, для якого було споруджено цілий ряд будиночків, що виходив на базарну площу, навпроти поміщицького дому. Пан жив і помер нежонатим, але мав двох синів од якоїсь метреси — польки чи німкені, похованої у с. Кирилівка з північного боку парафіяльної православної Кирилівської церкви. Вільшана з Тарасівною, Зеленою, Вербівкою, Воронівкою і Сегединцями перейшла до В. В. Енгельгардта у спадщину від Потьомкіна, а Кирилівку, Гнилець, Петрики, Моринці й Пединівку він купив. Після смерті Василя Васильовича в 1830 році вільшанський маєток перейшов до рідної його сестри Олександри Браніцької, а Кирилівка, Моринці та інші придбані села разом із капіталами покійного — до незаконнонароджених його синів, один з яких, полковник гвардії Павло Васильович Енгельгардт, став власником Кирилівки і поміщиком Тараса Шевченка ; з 1828 року підліток-Тарас служив у пана Павла козачком.
За життя Енгельгардта-старшого управителем усього вільшанського маєтку був якийсь Дмитренко, православний, а конторником чи секретарем його канцелярії у Вільшаній — Федір Штанько, величезний на зріст бас; усе діловодство велося російською мовою. Після смерті Енгельгардта-батька управителями були вже поляки, які привели з собою цілу фалангу своїх одноплемінників, і ті зайняли посади економів, лісничих, писарів і т. п.; разом із тим в економічному управлінні діловодство почали вести польською мовою. Кирилівка, Моринці, Сегединці й Пединівка нагадують і досі суцільні яблуневі, грушеві, сливові й черешневі сади. У Вільшаній, Зеленій і Тарасівці було не так багато садів.
Тягар панщини і зубожіння селян почалися після переходу вільшанського маєтку у володіння шляхтанки О. В. Браніцької, під управлінням поляків.
[color="#ff0000"]Тарас Григорович Шевченко [/color]народився на світ при панові[b] Василю Енгельгардті,[/b] коли у вільшанському маєтку польського духу і польської мови не було і в згадці, і коли живі ще були спогади про гайдамаччину, про набіги кримських татар, про спалення у Вільшаній Данила Кушніра та інші. Ще зовсім малим розлучився він із сестрою Катериною, яка вийшла заміж у с. Зелену за селянина Антона Красицького, високого і ставного чоловіка. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою».
Перший учитель Тараса Шевченка, стихарний дячок села Кирилівки [b]Петро Федорович Богорський[/b], був сином священика із села Верещак, учився в колишній київській академії до середнього класу риторики, а після вивчення при архієрейському хорі церковного уставу і нотного співу в 1824 р. був призначений дячком у село Кирилівку; в 1827 р. йому було двадцять сім років. Саме він прихистив Тараса, який блукав по селу, навчив його книжної мудрості й познайомив із дияконом села Лисянки — маляром, а далі… з дячком села Тарасівки, маляром села Хлипнівки та іншими грамотними людьми, які стояли вище селян. За свідченням покійного священика Кирилівської парафії о. Григорія Кошиця, Богорський сам добровільно взяв до себе Тараса, і ніхто йому за нього нічого не платив. На цьому акцентує викладач Київської духовної академії[b] Петро Гаврилович Лебединцев[/b]* у своїх спогадах про Тараса Григоровича Шевченка, які він видрукував у журналі «Київская старина» 1882 року як рецензію на книгу М.К.Чалого, тодішнього директора 2-ої київської гімназії «Жизнь і произведения Тараса Шевченко».
[i]«Якимось гірким п’яницею він не був, хоча на требах і в товаристві не відставав у пиятиці від своїх парафіян. І тому Тарас Григорович, який залишив свого вчителя по цій частині далеко позаду себе, надміру малює його у своїх спогадах відчайдушним п’яницею і дарма не згадав його хоча б одним словом подяки. Якби не взяв його Богорський до себе в науку, Тарас, певно, загубився б серед інших сільських дітей. А що дячок посилав Тараса читати псалтир над померлими, за це не можна його осуджувати: такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні; звичай цей подобався самим батькам дітей, а дячку полегшував виконувати обов’язки, що лежали на ньому, і був певною допомогою за безплатне навчання.
А коли згадати звичаї міських училищ того часу, гімназій і пансіонів, у яких не шкодували лози для бешкетників, то не дивно, що дячок Богорський не дуже панькався з таким зухвалим і мінливого норову хлопчиком, яким був Тарас Шевченко в роки свого дитинства.
У домі священика Іоанна Нестеровського Тарас не жив і нічого не вчився у нього, та й не міг учитися, оскільки Нестеровський був уже старий для того, щоб учити грамоти, а жив він якийсь час у іншого священика тієї ж Кирилівської церкви о. Григорія Кошиця, виконуючи обов’язки хлопця-погонича, який доглядав худобу й запрягав його булану і широкохвосту кобилу, про що згадувалось і пізніше, під час обох приїздів Тараса Григоровича в Кирилівку — в 1845 і 1859 роках. Покійна дружина о. Григорія переказувала нам, що, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні щось читав про себе, як грамотний хлопчик, а за словами о. Григорія, Тарас в його кухні вивчив дві кафізми із псалтиря. Гадаємо, що в домі о. Григорія Тараса Григоровича не кривдили, бо о. Григорій був людиною заможною, мав добре господарство і два великих садки біля будинку, а дружина його була дуже славна жінка; жили вони досить патріархально, і вдень і ввечері були серед прислуги на великій чистій кухні, що займала половину будинку, і лише коли хотіли відпочити або приймали гостей, переходили у свої світлиці, які складалися з двох невеликих кімнат на другій половині будинку. Проте відгуки Григорія були не на користь Тараса Григоровича: він і пізніше називав його все-таки ледачим, тобто нездатним до будь-якої господарської роботи. Хоч я часто бував у домі о. Григорія Кошиця, син якого, Іван, учився разом зі мною і моїми братами в богуславському училищі і їздив туди на тій же буланій кобилі, та, на жаль, не примітив я тоді її погонича, в душі якого таївся поетичний геній. Від о. Григорія Тараса взяли до управителя в слуги і незабаром відправили у Вільно до Енгельгардта».[/i]
Прибувши в 1843 році на Україну, на рідні терени Тарас Шевченко виконав низку малюнків з натури, які вражають своєю викінченістю та майстерністю. Надзвичайно промовистим є малюнок, на якому зображено убоге селянське житло — власне, лише половину хати з обдертою стріхою і великим незграбним комином на першому плані. Під хатою сидить напівголе дитинча, на подвір'ї пасеться миршавий підсвинок. На звороті ліворуч угорі олівцем напис рукою Г. Честахівського: [color="#ff0000"][b]«Вдовина хата на Україні».[/b][/color] Під такою назвою цей рисунок вніс Честахівський до свого списку за № 116.
[i]«Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки.
На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200.
1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — Степана Боровиченка та братів Гнатенків.
За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ»[/i].
Про важку кріпацьку долю односельців Тарас Шевченко згадає у своєму вірші [color="#ff0000"][b]«І виріс я на чужині»[/b][/color], написаному в роки свого заслання:
[color="#ff0000"]«…Страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть». [/color]
В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток [b]Еразму Фліорковському.[/b] На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття.
В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики.
На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко.
Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тягнулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Тараса Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.
На початку 20-го століття у селі Кирилівка діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. У маєтку поміщика було 3 095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювали близько 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 — 12 чоловік, припадало по 2 — 2,5 десятини. Всі непридатні землі належали селянам.
Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 селян прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки.
В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом[i] [color="#ff0000"]«Тут була хата Т. Г. Шевченка»[/color][/i], а в 1914 селяни посадили [b]пам'ятний дуб [/b]у садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Відтоді вона стала доступною для багатьох відвідувачів.
Отож, як згадувалося раніше, у вересні (а потім вертаючи до Києва – у листопаді) 1843 року під час першої подорожі по Україні, відвідавши рідну оселю в Кирилівці, художник виконав малюнок хати, в якій минули його дитячі роки. Під час перебування поета в Яготині в маєтку Рєпніних, не пізніше 10 січня 1844 року, Варвара Рєпніна виконала копію цього рисунка, на якому Шевченко зробив начерк автопортрета.
Незабутній і сумний образ батьківської хати неодноразово виринав у творчій уяві митця на далекому засланні. Ось як описує письменник рідну хату на сторінках повісті [color="#ff0000"][b]"Княжна":[/b] [/color]
[color="#ff0000"] [i] "Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычипку яблоня с краснобокими яблоками, а вокруг яблони цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки!"
[/i][/color]
Копія виконана для себе княжною Варварою Рєпніною у січні 1844 р. На копії Варвари Рєпніної дата народження Тараса Шевченка записана за старим стилем, який тоді був прийнятий —[i] "1814 г. февраль 25"[/i]. Будівля під солом'яною стріхою, білена, з чорним димарем. Типова для наддніпрянських сіл і містечок ХІХ ст. Такі старосвітські релікти сьогодні називають [color="#ff0000"][i]"шевченківськими"[/i]. [/color]Техніка виконання — папір, олівець.
Із великим сумом згадує поет батьківську оселю у вірші[b] [color="#ff0000"]"Якби ви знали, паничі...",[/color][/b] сповненому страждань і болю:
[color="#ff0000"][i]«За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло..
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм…».[/i][/color]
Як контраст до своїх тяжких спогадів про побут дитячих років, про рідну Кирилівську оселю, Тарас Шевченко до кінця життя мріяв про власний сімейний затишок, про свій «тихий рай» на Канівській горі над Дніпром.
На фото: Рисунок Тараса Шевченка [b][color="#ff0000"]"Хата батьків у Кирилівці"[/color], листопад 1843 р.
[/b]
2014 р.
[i]*[b]Петро Гаврилович Лебединцев (1819 — 1896)[/b] — український історик, археолог, педагог, журналіст, релігійний та освітній діяч. Почесний член Імператорського Московського археологічного товариства, Київської духовної академії, Університету святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), член-засновник Історичного товариства Нестора-літописця, дійсний член Тимчасової комісії для розбору давніх актів при київському військовому, волинському і подільському генерал-губернаторові, Імператорського православного Палестинського товариства, Одеського товариства історії та старожитностей, член Київської духовної консисторії (з 1863 року). [/i]
[i]Література:
1. П. Г. Лебединцев. ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО // «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 560 — 567.
2. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К.,1950, с. 43 — 47.
3. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К.,1950, с. 55 — 58.
4. Статистическое описание Киевской губернии, ч.2. - СПб, 1852, с.410.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782846
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.03.2018
[color="#ff0000"]З авторських радіопрограм [b]"Стежками "Живописної України Тараса Шевченка"[/b] на радіо "Воскресіння", записаних до 200-ліття Кобзаря.
[/color]
[color="#ff0000"][i]Після закінчення Петербурзької академії мистецтв Тарас Григорович Шевченко прибув до Києва, де в 1845 році поступив у щойно створену Археографічну комісію, метою діяльності якої було вивчення пам’яток старовини 10 грудня того ж року Шевченка було затверджено співробітником цієї комісії 21 вересня 1846 року. Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Д.Г. Бібіков підписав відповідне розпорядження за яким Шевченку доручалось відправитися у різні місця Київської, Подільської і Волинської губернії для збору різноманітної культурної спадщини цього регіону. В одному із пунктів цього документу зазначалося й таке:
[i]„…оправитесь в Почаевскую лавру и там спишете:
а) обший наружный вид Лаври, б) внутренность храма,
в) вид на окрестность с терасы “[/i], – що свідчить про велику зацікавленість святинею. [/i]
[/color]
Серед завдань поставлених Тарасові Шевченку Археографічною комісією навесні 1845 року під час його другої подорожі по Україні, що тривала до
5 квітня 1947 року, коли поета заарештували, було ознайомлення з церковними та монастирськими спорудами на території Київської, Подільської і Волинськоїгуберній, про що красномовно свідчать два пакета за номерами 7250 та 7251, які були адресовані Подільському архієпископу Арсенію та Волинському Никанору, і йшлося в них про те, [i]„чтобы г. Шевченке оказываемо было со стороны духовных лиц надлежащее содействие в отношении поручения, в случае осмотра им каких церквей и монастырей“.[/i]
Шлях поета пролягав по великому польському тракту через Васильків, Білу Церкву, Сквиру, Липовець, Брацлав, Могилів – Подільський. Не більше тижня він провів у Кам’янці (нині Кам’янец – Подільський), але дорога кликала на Волинь.
Більшість дослідників, і зокрема автор книги "Шевченко і Західна Україна" Микола Дубина, схильні вважати, що Шевченко їхав із Кам’янця – Подільського через Дунаївці і Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси, завітавши до Меджибіша, Летичива і Хмільника, через Староконстянтинів – Ямпіль поїхав до Почаєва дорогою він декілька днів зупинився у Вишнівці. Це містечко його привабило своєю багатою історією. Насамперед Шевченка зацікавив палацовий комплекс, витриманий в класицистичному архітектурному стилі, в якому побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішеки зібрали бібліотеку, що налічували 15 тисяч книг, у тому числі чимало стародруків, рідкісних видань. Були тут і древні рукописи, листи магнатів, королів та царів. У картинній галереї були полотна Рембрандта, Гольбейна, Каналетто та інших видатних художників. Привертали увагу його і дерев’яна Михайлівська церква, зведена у 1726 і споруджений у 1640 році монастир кармелітів.
З Вишнівця Тарас Шевченко продовжив свій шлях до Почаєва. Їхав, очевидно, через село Старий Тараж (Кременецького району Тернопільської області, що розкинулося на річці Іква; до нього примикали хутори Гнилий Ліс, Грабники та Сіножаття)– так пролягав старовинний тракт. Відомо, що до Почаєва поет прибув у другі половині жовтня . Тогочасний Почаїв був невеликим містечком, котре, по суті, не могло похвалитися нічим, окрім Лаври. Саме за 13 років до приїзду Кобзаря у 1833 р. монастир отримав статус Лаври.Намісником був тоді архімандрит Григорій (Немоловський), який, як відомо, за два роки до приїзду Шевченка приймав у себе видатного вченого Миколу Костомарова. Сам Костомаров у листі до О.М. Сементовського після відвідин Почаєва писав:[i] "Намісник малорос з – під Києва, говорить російською мовою і сипле анекдотами: людина найлюб’язніша і разом з тим втілена доброзичливість". [/i]Мабуть таким він був і до Шевченка.
[color="#ff0000"]«Ідуть люди в Київ
Та в Почаїв помолитись…»,[/color]
- знаходимо у Шевченковому [b]«Невольнику»[/b].
Де жив Кобзар у Почаєві? Тривалий час вважали що поет зупинився в архієрейському будинку. Розташованому безпосередньо на території Лаври. Саму тут селили найбільш поважних гостей, до числа яких, без сумніву, належав Тарас Шевченко. Цей будинок, зображений на двох його акварелях зберігся донині. У 1964 році на ньому встановлено меморіальну дошку. Але цілком можливо, що поет поселився у новому, відкритому в липні 1846 року готелі – „ Будинку для прочан “. Він розміщений справа біля підніжжя пагорба при в’їзді до Лаври. Крім загальних номерів, у цьому «П» – подібному будинку із заїжджим двором були окремі кімнати, одну з яких могли відвести Тарасу Шевченкові. З галереї – балкону готелю відкривався чудовий вид на Лавру. Саме від цього будинку Кобзар виконував [color="#ff0000"][b]акварель "Почаївська Лавра зі сходу". [/b][/color]Цей готель також зберігся до наших днів, однак побачити звідси Лавру так, як її бачив Тарас Шевченко, неможливо: вид заступає зведений у 1903 році на подвір’ї готелю будинок, нині це приміщення Почаївської Духовної Семінарії. На жаль, всі документи про перебування Шевченка в готелі були знищені під час фашистської окупації у 1941 році.
У Лаврі Тарасу Григоровичу показували і Чудодійну Стопу, і печеру в скелі, де преподобний Іов перебував в усамітненому богоміллі. Цілком ймовірно, що під час перебування в Лаврі Т.Г. Шевченко ознайомився з її бібліотекою. Перешкод для його роботи не було, адже керівництво Духовним собором Почаївської Лаври отримало розпорядження Волинської духовної консисторії в якій йшлося про те, щоб надавати Шевченку всіляку допомогу з боку духовних осіб при виконані його обов’язків.
У розпорядженні Бібікова про в’їзд Т.Г. Шевченка йшлося про те, що він повинен "зняти" три види Лаври. Тарас Григорович виконав тут чотири малюнки аквареллю, два ескізи й начерк олівцем.
[b]Малюнок І: [color="#ff0000"]"Почаївська Лавра з півдня"[/color][/b] – один із дуже відомих малюнків, що найкращим чином подає привабливі архітектурні риси лаврського ансамблю.
Справа внизу є підпис автора: [i]„Шевченко“[/i].На звороті – ескіз Лаври зі сходу, а у лівому верхньому куті напис чорнилом:[i]«1846 Почаївська Лавра з півдня»[/i].
Стрімкі куполи Успенського собору та інших споруд чітко прорисовані на тлі погожого осіннього неба. Світло післяобіднього сонця і довгі холодні тіні створюють контрастні зіставлення на пластично виразному фасаді собору. Поряд Троїцька церква з високим цоколем, на місці якої з 1912 року височить Троїцький собор. Між ними нема існуючої тепер дзвіниці – вона була зведена лише через 20 років після перебування Т.Г. Шевченка. На передньому плані акварелі – дві убогі хатини – мазанки під соломою. Вони створюють разючий контраст порівняно з величною архітектурою Лаври.
[color="#ff0000"][b]Малюнок ІІ – "Почаївська Лавра зі сходу".[/b][/color]
Акварель займає проміжне місце між пейзажем і жанровим малюнком. Помітно, що зі сходу Лавра не так ефектна, як с південного боку. На цій акварелі – міський мотив з Лаврою на задньому плані. Посеред вулиці на горбку височить дерев’яний Хрест. З ліва ще один Хрест, кам’яний. Хата, перехожі, тополі відволікають увагу, але й поступово підводять глядача до Лаври. Успенський собор і фронтон Надвратного корпусу з голубими дахами займають центр акварелі.
[b]Малюнок ІІІ – [color="#ff0000"]"Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври"[/color].[/b] Привертає увагу вивірена, продумана композиція, геометричним центром якої є декоративна ваза на огорожі. На попередньому плані художник зобразив частину тераси з металевим парапетом і вхід до Успенського собору. Біля входу – дві масивні фігури монахів у високих клобуках, з рудими бородами. Ажурна металева решітка ( нині балюстрада), декоративні вази на подіумах виявлені значно чіткіше, ніж фасад собору. Тут, як і в інших малюнках, відчувається досконале володіння засобами повітряної перспективи. Вдалині видніється гора Підкамінь. До австрійського села Підкамінь (тепер Львівська область), в якому хотів побувати Т.Г. Шевченко, прямим шляхом близько 20 кілометрів. Відомо, що селяни з Австрії приходили у свята до Лаври, а з Росії – на ярмарок у Підкамінь.
[color="#ff0000"][b]Малюнок ІV– "Собор Почаївської Лаври" (внутрішній вигляд). [/b][/color]Вертикальний формат акварелі дав змогу краще закомпонувати інтер’єр Успенського собору з його високими склепіннями, оформлення, яке виконав у 1807–1810 роках живописець Лука Долинський. Геометричний центр композиції міститься трохи вище Чудотворного Образу Богородиці в обрамленні золотого сяйва. М’яке сонячне проміння падає зверху вниз, зі сходу, так, що права стіна затемнена. Три постаті ченців на різних відстанях сприяють виявленню глибини простору. Очевидно, для збереження цільності інтер’єру художник відмовився від зображення розписів на стінах, орнаментів і написів по краю арок. Виділені лише ікони в різьблених із позолотою рамах і капітелі пілястр. Інтер’єр вирішений у теплих золотистих тонах. В малюнку просвічуються олівцеві лінії побудови, надаючи йому чіткості і графічної виразності.
Інтер’єр собору з його казковою пишністю свідчить про те, як глибоко Тарас Шевченко вникав у суть архітектурних стилів. Цей та попередні малюнки дають уяву про особливості українського рококо з його видовженими, стрільчастими формами. Представляючи пам’ятки архітектури, він подавав їх у відповідному освітленні і з певної точки зору, звертав увагу на найсуттєвіші особливості споруд.
З огляду на мистецтво світлотіні, Т.Г. Шевченко був новатором у графіці середини XIX століття. Недарма стільки часу присвятив він вивченню в Ермітажі творчої спадщини Рембрандта. Художник творив композиції з глибоким внутрішнім змістом, що вигідно виділяє їх порівняно з працями інших майстрів, наприклад, Михайла Сажіна, який також виконував завдання Археографічної комісії.
Усі чотири акварелі зберігаються у Київському державному музеї Тараса Григоровича Шевченка АНУ. Є дані, що в Почаєві Т.Г. Шевченко зустрічався з польським скрипалем віртуозом і композитором Каролем Ліпінським. Дослідники вважають, що Шевченко відвідав також деякі села поблизу містечка – Крутнів, Лідихів, Лопушно, Лосятин та інші.
У Почаєві 20 жовтня 1846 року Тарас Шевченко записав до свого рисувального альбому кілька народних пісень, серед них жартівливу веснянку [b]«Гиля, гиля, селезню»:[/b]
[color="#ff0000"][i]«Гиля-гиля, селезню,
Гиля-гиля, білокрилий,
Ох мій милий чорнобривий,
Прибудь ти аж до хати,
Щоб не чули отець, мати.
Селезню...
Ой на тому селезеню
Жупан куций,
І сам селезень
Чорноусий.
Гиля-гиля, селезню.
Ой на тому селезню
Та панчішечки,
Ой пристав селезень
Та до душечки.
Ой на тім селезню
Та черевички,
І сам селезень
Та невеличкий.
Ой на тому селезню
Ковпак сивий,
Ой сам селезень
Чорнобривий».[/i]
[/color]
Наступною в альбомі Шевченка була пісня[b] «Ой у саду, саду…»[/b]:
[color="#ff0000"][i]«Ой у саду, саду
Ходила кокошка,
Чорнявая, білявая
Дзюбатая трошки.
Хоча ж я дзюбата,
Таки ж бо я пишна,
Якби мене, серце, любив,
Я б за тебе пішла.
Я б за тебе пішла,
Я б тебе любила,
То б я тобі щосуботи
Кучерики змила.
Ой ізмила б я, змила,
Та ще й розчесала,
Ой я б тебе, моє серце,
Ще й поцілувала».[/color]
[/i][[b]У Почаєві
1846 ок[тября] 20[/i][/b]
Третьою жартівливою піснею, що увійшла в альбом Шевченка, був куплет весільної [b]«Ой пила, вихилила»:
[/b]
[color="#ff0000"][i]«Ой пила, вихилила,
Сама себе похвалила.
А я доброго роду,
П’ю горілочку, як воду»[/color].[/i]
З Почаєва його дорога пролягала до древнього міста Кременця, в якому він пробув доволі часу і познайомився з усіма його визначними пам’ятками як от: Замкова гора, гімназія та ліцей, будинок, де проводив дитинство відомий польський поет Юліуш Словацький та інші.
Археографічна комісія організувала нову експедицію на західноукраїнські землі. Але Т.Г. Шевченко участь у ній уже не брав, бо 3 березня 1847 року його за доносом звільнили з числа співробітників комісії, а 5 квітня заарештували при в’їзді в Київ, куди поет поспішав на весілля Костомарова.
На фото: Акварель Тараса Шевченка [b]"Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври", 1846.
[/b]
2014 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782573
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 16.03.2018
[color="#ff0000"]З авторського циклу радіопрограм "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка", записаних на радіо "Воскресіння" до 200-ліття Кобзаря.[/color]
У середині лютого 1844 року Шевченко-художник прощався з багатьма друзями та знайомими. Його подорож пролягла знову через Москву до Петербурга.
У столиці Росії Шевченко оселився у будинку Костюріної на п’ятій лінії Васильєвського острова, де він жив із художником Олександром Козловим (1818-1884). Крім іспитів із малювання у квітні, травні та в жовтні поет займався щоденними справами, яких у нього не бракувало. Писав вірші, поеми й, як зазвичай, готував офорти для [color="#ff0000"]альбому «Живописна Україна»[/color]. Після виходу друком у серпні-вересні 1844 року цей альбом, де було вміщено шість офортів художника, здобув високу оцінку передової критики та мав великий вплив на дальший розвиток українського образотворчого мистецтва.
22 березня 1845 року на підставі поданої Тарасом заяви рада Академії мистецтв у Петербурзі постановила присвоїти йому звання художника. Того ж дня, після закінчення навчання в Академії мистецтв, Шевченко звернувся до її правління з проханням видачі йому білета для ІІ подорожі в Україну. Подорожний білет із датою «25 березня» вказував, що його відправляють «у малороссийские губернии» для художніх занять.
І знову з Петербурга – до Москви, а звідти його шлях пролягав через Подольськ, Тулу, Орел, Есмань, Глухів і Кролевець до села Мар’янського. 31-річний мистець подолав далеку і нелегку дорогу потягом. Приїхавши туди у квітні на запрошення поміщика Олександра Лук’яновича, малював портрети членів його родини, подорожував Полтавщиною, робив зарисовки. У червні поет жив у Києві. Мабуть,це Михайло Максимович запропонував Київській археографічній комісії запросити Шевченка для роботи в змальовуванні історичних і архітектурних пам’яток в Україні. На завданням комісії художник уже в червні1845 року побував у Прилуках — повітовому місті, де познайомився з отцем протоієреєм Ілією Бодянським. Усе, що той розповів маляреві про місцевий монастир у селі Густині, він занотував, зокрема, що було його поставлено коштом і працею гетьмана Самойловича (1664).
[color="#ff0000"]Густи́нський Свято-Троїцький жіночий монасти́р [/color]розташований на правому березі річки Удай біля міста Прилуки Чернігівської області. Початки Густинського монастиря сягають 1600 року. Засновником його був ченець Йоасаф, який разом з ієромонахом Афанасієм прийшов з Афонської гори і з благословення настоятеля Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького оселився тут для усамітнення. Для облаштування монастиря Йоасаф уподобав землі князів Вишневецьких по течії річки Удай, де зі своїми учнями оселився на острові, що заріс густим віковим лісом, звідки і пішла назва монастиря – [color="#ff0000"][b]Густи́ня.[/b][/color]
Серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, йшли у ченці – але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів.
Відразу на острів почали прибувати люди з усіх усюд заради монашого житія і спасіння.
Місцеве населення допомагало монахам харчовими запасами, грошима, будівельним матеріалом. Завдяки цьому в 1614 році була споруджена мала дерев'яна церква на честь Пресвятої Живоначальної Трійці (Троїцька церква).
Так виник монастир. Ігуменом вибрали старця Йоасафа. В допомогу собі з керування Густинським монастирем Йоасаф обравІсаю Копинського –ігумена і настоятеля Антонієвих (ближніх) печер при Києво-Печерській лаврі.
Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісая виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів, право на володіння ним. В 1615 році Михайло Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, лук та орних земель. Після її отримання монастир забезпечив своє подальше існування, Ісая приступив до його розбудови.
В 1620 році, в часі повернення із Москви через Україну, Густинський монастир на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного відвідав єрусалимський патріарх Феофан (Теофан) ІІІ. У Києві патріарх, на прохання гетьмана і згідно зі своїм виключним правом, висвятив Київського митрополита Іова Борецького та п'ятьох єпископів. Так було відновлено вищу ієрархію української православної Церкви. Серед нових єпископів був фундатор монастирів на Прилуччині, тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишлі, через гоніння та переслідування він змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, згодом зовсім перебрався знову до Густині. Ісая Копинський при житті першого ігумена Йоасафа (починаючи десь з 1615 року) протягом двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.
У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець: [i]«…создаша зело красну»[/i] церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапезна з церквою Успіння Богородиці.
Пожежі, які були в 1625 та 1636 роках, знищили майже всі будівлі. В 1636 році монастир згорів до тла, «со всією окрасою і ліпотою». Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, біля гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636–1637) вдалося побудувати Успенську церкву з трапезною, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопати його ровом.
У цей час за підтримки лівобережними монастирями народних повстань проти шляхти, Ярема Вишневецький почав карати не тільки козаків і посполитих, але й ченців. Ігумен Василій із братією Густинського монастиря, не чекаючи своєї черги та прихопивши все найцінніше, втік до Путивля, [i]«в чужую землю Московськую»[/i], як записав літописець.
У 1639 році монастир відвідав митрополит Петро Могила і привіз із собою нового ігумена з Лаври Іллю Торського. Митрополит Петро Могила встановлює хрест на місці, де має бути нова церква. Він назначив нового ігумена та наказав збудувати нову велику церкву. На будівництво нової церкви у 1641 році ігумен випросив значну допомогу від молдавського господаря Василія та від московськогоцаря Михайла Федоровича.
За п'ять років монастир був відновлений, побудована небаченої краси Троїцька церква. В 1641 році вона була закладена, а в 1644році вона була побудована та посвячена, як Церква святої Трійці.
Густинський літопис, розповідає, що Троїцька церква стоїть на тілах трьох мучеників. З літопису дізнаємося і про трагедію, яка розігралася у 1640 році.
Татарська орда з Криму дійшла під самий Київ і лише там, одержавши грізну відсіч, пронеслась назад до Перекопу, люто випалюючи на своєму шляху козацькі села й хутори. Дуже постраждала й Прилуччина. Коли все вгамувалося, через три дні, подорожні поблизу монастиря натрапили на порізаних дітей, кинутих на роздоріжжі й доправили до монастиря. Ігумена Іллі на той час не було, а хтось із монахів розпорядився поховати дітей у старій келії. А потім про це й зовсім забули, і навіть отцю-ігумену не доповіли. Якось отець Ілля уві сні побачив трьох діток, які молилися перед Всевишнім, прохаючи милості Божої Густинській обителі та її братії. Ігумен розповів про це братії, тоді ж хтось і згадав про поховання, їх розкопали, знайшовши тіла мучеників-немовлят нетлінними і, поклавши до гробниці-раки, урочисто поховали посеред монастиря, де розпочалося будівництво нової церкви. І саме над могилою спорудили вівтар на честь Святої Трійці.
В 1648 році монастир зруйнували повстанці, але Богдан Хмельницький взяв цю обитель під свою «протекцію й оборону» та забезпечив її земельні володіння, що ствердила також своїм універсалом 1655 року гетьманова дружина Ганна Золотаренко.
У 1654 році, їдучи з Києва до Москви, Густинювідвідав антіохійський патріарх Макарій із сином Павлом Алеппським, який залишив чудовий опис монастиря. Особливо високоповажних арабських мандрівників вразила краса іконостасуТроїцької церкви.
Пожежа 1671 року знищила Троїцьку церкву, дзвіницю, келії та побутові будівлі. Залишилися тільки Успенська трапезна церква, церква Петра і Павла. Відновлення почалося з ігуменського, або Варваринського корпусу з келіями, брамою й дзвіницею. До 1672 року зведено нові будівлі замість знищених, а в 1674–1676 роках на кошти гетьманаІвана Самойловича було розпочато будівництво нової великої кам'яної п'ятиглавої Троїцької церкви, яка існує і понині.
23 травня 1675 року Троїцька церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. У 1670–1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках його син, теж прилуцький полковникДмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цеглянімури навколо монастиря, побудували кам'яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.
Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам'ятка.
У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754–1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново.
Крім Самойловича й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII століття монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Гетьман Мазепа збудував кам'яну церкву Успіння Богородиці.
В кінці XVIII століття цей монастир був одним із найбагатших в Україні, але 1786 року російський уряд секуляризувавйого володіння. Катерина II, указом 1786 року перевела монастир до розряду «позаштатних», а потім і зовсім ліквідувала. Після затвердження штатів для монастирів в 1793 році Густинський монастир був закритий. Більш ніж 50 років він простояв недіючим, огорожа, будівлі, церкви було пошкоджено, напівзруйновано.
Відновлення почалося в 1841 році зі збору коштів серед населення Полтавщини, до якого і звернувся Гедеон із відозвою. У 1843 році вийшов указ Синоду про присвоєння монастиреві 3-го класу, а ще через півроку —15 травня 1844 року, на храмове свято, в день Святої Трійці відбулося урочисте відкриття монастиря. Але з відбудовою не поспішали. Тоді ж, у1844 році, настоятелем у Густиню Синод призначив колишньогоархімандрита одного з монастирів Санкт-Петербурзької єпархії - Варсонофія.
Як зазначає український письменник Олександр Кониський,[i]«…першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах все, що нагадує українську окремішність, усе, що не підходить під мірку й смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму».[/i]
В головній Троїцькій церкві знищили портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи, засипали родовий склеп Горленків, познімали з образів і переплавили дорогоцінні шати з гербами Горленків і Самойловичів. Старовинні іконостаси й козацькі ікони замінили новими, замовленими вПетербурзі. Ось, що встиг за роки свого правління Варсонофій. Проте за цей же час він відновив напівзруйновані церкви, спорудив дзвіницю, побудував також готель, два флігелі для монахів, господарчий двір із коморами й стайнями.
В монастирі після відродження його, одна за другою відновлювались церкви. Усі вони в якійсь мірі були перебудовані, модернізовані, деякі споруди від цього значно втратили, залишилася непорушною й незмінною лише головна Троїцька церква.
Як уже згадувалося раніше,28 червня 1845 року на Прилуччині побував Тарас Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні й історичні пам'ятки стародавньої Густині.
У тому ж 1845 році на території монастиря був похований генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Рєпнін. Згодом під Трапезною церквою був влаштований родинний склеп Рєпніних-Волконських. Під Троїцькою церквою є склеп Горленкових та Марковичів. В церкві з лівого боку іконостасу знаходиться чудотворна Густинська ікона Богоматері з Передвічним Немовлям на руках.
Уприлуцькому селі Густині крім зарисовок Густинського монастиря Шевченко мав нагоду зробити ще три акварельних малюнки однакового розміру, які ввійшли до альбому 1845 року: [color="#ff0000"][b]«В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи» та «В Густині. Трапезна церква».[/b]
[/color]
13 листопада 1845 р. Тарас Шевченко написав поему[color="#ff0000"] [b]«Наймичка»[/b].[/color]
Вже будучи на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко напише і свою повість «Наймичка»,поставивши з конспіративних міркувань дату написання 1845 роком.Підписуючи фіктивні дати під своїми російськими повістями [b](«Наймичка», «Варнак», «Княгиня»)[/b] Шевченко мав намір заплутати сліди, коли йшлося про царську надсувору(«строжайшую»)заборону поету на засланні писати і малювати.
Так, у повісті [b]«Наймичка»[/b] докладно описуються археологічні пам'ятки Полтавщини, які Шевченко вивчав восени 1845 р. за дорученням Київської археографічної комісії. До речі, опис давніх курганів у [b]«Наймичці»[/b] відповідає археографічній нотатці [color="#ff0000"][b]«Миргород»[/b][/color], складе-ній у жовтні 1845 р.:
[color="#ff0000"][i]«Между г[ородом] Миргородом и местечками Богачкой, Устывицей и Сорочинцями все возвышенности заняты разной величины укреплениями, я насчитал более сорока, исключая сторожевых курганов, некоторые из них имеют названия, как-то: Мордачевы, Дубовы, Королевы, но когда, для чего они построены — народное предание молчит. Самое огромное из этих укреплений — это Королевы могилы, близ местечка Сорочинец».[/i][/color]
У повісті «Наймичка» згадано про відновлення Густинського монастиря, який мала намір відвідати Лукія:
[color="#ff0000"][i]«Она хотела зайти в Густыню, в то время только возобновлявшуюся…».[/i]
[/color]
Офіційне відкриття Густинського монастиря відбулося 15 травня 1844 році. Три Шевченкові малюнки Густинських монастирських споруд [b](«В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква»)[/b] свідчать, що й через рік після відкриття цієї пам'ятки архітектури відбудова її була ще далекою від завершення.
Архімандрит Нектарій, що правив у Густині наприкінці XIX століття довершив відродження монастиря. Він подбав про те, щоб створити людям усі умови для спілкування з Богом. Густиня стала прекрасним місцем для душевного спокою та відпочинку. Нектарій відновив стару валківськугреблю з п'ятьма містками, сад біля монастиря, започаткував декоративнийпарк навколо монастирських мурів. Були вже висаджені дерева, влаштовані квітники, алеї з альтанками і зручними лавами, побудована загорожа з хвіртками. Перед монастирем дивував богомольців сонячний годинник із чудернацькими знаками зодіаку. Густиня знову стала місцем паломництва і святим місцем. Під її стінами збиралися велелюдні ярмарки, ікону Густинської Божої Матері урочисто виносили з Троїцької церкви і ставили у капличці посеред ярмарку.
У наш час в монастирі перебуває Густинська чудотворна ікона Божої Матері та мощевичок із часточками мощів святих Феодосія Чернігівського, Йоасафа Білгородського, преподобних Лаврентія Чернігівського, Кукші Одеського, великомучеників Варвари й інших святих, а також святині, зібрані із усього православного світу й Святої землі.
Коло монастирського паркану влаштоване цілюще джерело.
День у монастирі починається із калатання дзвіночка в 5 годин 30 хвилин, що скликає насельниць на «полуночницю» (так називається ранкова храмова молитва). Після неї сестри підходять до матушки Ігуменії під благословення і одержують кожна свій послух.
Послухи різні: крилас, келарня, просфорня, церковниці, городниці, швачки, трапезниці, птахівниці, коровниці й таке інше.
В монастирі іде повсякденне життя: відбуваються Богослужіння,читається Неусипний Псалтир – поминаються мертві і живі, і всі православні християни, моляться до Небесної Цариці України за батьків і дітей наших, за мир і спокій та Благодать Небесну в українських оселях, як молилися в часи буремних сторінок неспокійної Історії нашого народу.
[color="#ff0000"][i]«Пом’янем ім’я Твоє в усякому роді
і роді!
Прибігаємо до Тебе, Царице наша,
і ревно Тя просимо –
заступи нас Своїм омофором,
як заступила ти наших гетьманів,
що їхняя слава ввесь світ наповнила...
Влий і в наші серця
Ти надію великої радости...
І причини сили нашим змаганням,
і покрий нас від всякого зла...
Да устоїм перед ворогом
отчої віри і всего народу...
І двигни наш нарід з неволі
до колишньої слави. Амінь»![/i][/color]
На фото: Акварель Тараса Шевченка [b]"Брама в Густині. Церква св. Ніколая"[/b], 1845.
2014 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782312
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 15.03.2018
[color="#ff0000"][i]Із циклу авторських програм, записаних до 200-ліття Кобзаря на радіо "Воскресіння" і об'єднаних назвою [b]"Стежками «Живописної України» Тараса Шевченка"[/b][/i][/color]
Староукраїнське містечко Яготин розкинулося у колишньому Пирятинському повіті Полтавської губернії, згадується в літописних джерелах з 1552 року.Тарас Шевченко вперше відвідав Яготин 2 липня 1843 року, під час першої подорожі по Україні, в супроводі декабриста Олексія Капніста з наміром оглянути картинну галерею князя Миколи Рєпніна.Як свого визнаного і шанованого поета, зустрічала Україна Тараса Шевченка влітку 1843 року. Його «Кобзар» збудив національні почуття, любов до рідного слова не тільки серед простого народу, а й серед українського родового панства. Для людей, з якими зустрічався і спілкувався тоді поет, «сяйво духу його було чимось надприродним», - згадував Пантелеймон Куліш.
У сучасному Яготині праворуч від княжої картинної галереї, у парку стоїть музей «Флігель Тараса Шевченка». Власне і будівля галереї, й парк, і флігель – залишки колись величного маєтку Кирила Розумовського, що перейшов як посаг за онукою гетьмана Варварою до її чоловіка Миколи Репніна-Волконського.Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—1845) — князь, державний діяч, малоросійський військовий губернатор, старший брат декабриста Сергія Волконського, батько Варвари Рєпніної. І надалі, аж до 1917 року Яготинський маєток належав нащадкам цієї пари. Микола Репнін-Волконський ,що походив із чернігівських Рюриковичів, був особистістю неординарною. Належав до вищої російської аристократії, тож і кар’єра його була блискучою. Та мав один гріх – любив українське населення, відстоював його інтереси перед російським урядом. І вже творив просто «неприпустимі речі», а саме співчував державницькому рухові в Україні й підтримував зв’язки з його керівниками. Тож довелося йому покинути Малоросію й пожити на еміграції за кордоном. Вже на старості років повернувся Репнін-Волконський у свій Яготинський маєток, в якому радо приймав талановитих гостей. Тут побували Микола Гоголь, Василь Лукашевич, Євген Гребінка, Василь Штернберг, Михайло Глінка, Микола Маркевич.
З Репніними Тараса Шевченка познайомив декабрист Олексій Капніст. У липні 1843 року Тарас Шевченко двічі відвідав Яготин, а вже з жовтня 1843 р. до 10 лютого 1844 р. з перервами мешкав у флігелі Яготинськогокняжого маєтку. Свого часу князь Микола Рєпнін використовував флігель як готель дляшанованих гостей, до числа яких увійшов і Тарас Григорович. Тут у затишному, мальовничому куточку Живописної України Тарас Шевченко і писав, і малював, створював портрети і краєвиди, працював у бібліотеці, спілкувався з Репніними-Волконськими та їхніми гостями. У маєтку Рєпніних збиралося добірне місцеве товариство, обізнане з літературою і мистецтвом. На літературних вечорах Шевченко-поет читав свої твори – поеми «Катерина», «Слепая» та інші. В Рєпніних Тарас Григорович познайомився з сестрами Глафірою, Олександрою та Тетяною Псьол, а також з лікарем Рєпніних, привезеним із Саксонії – Фішером і домашнім учителем, що з ним князь Рєпнін прибув із Петербурга – російським журналістом Романом Штрандманом.
До слова,у родині Рєпніних виховувались троє сестер Псьол: старша – Олександра, середня – Глафіра, і найменша – Тетяна. Їх батько, Іван Михайлович, служив у канцелярії Миколи Григоровича Рєпніна, коли той був на посаді малоросійського генерал-губернатора. У 1823р. Іван Михайлович Псьол і його дружина померли, залишивши семеро дітей. Сиріт розібрали родичі та друзі. Сестри Псьол закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, засновницею і фундаторкою якого була дружина князя Рєпніназ Розумовських – Варвара Олексіївна. [i]«Сестры Псел были весьма образованные и талантливые девушки. Глафира Ивановна прекрасно рисовала, а Александра Ивановна недурно писала малороссийские стихи»,[/i]- писав у своїх спогадах Микола Стороженко, внук місцевої полтавської поміщиці із с. Велика Круча Пирятинського повіту Марії Давидівни Корсун (1812 – 1880). На час перебування Шевченка у Яготині Олександрі було 26 років, Глафірі - 20.
В Яготині Тарас Шевченко опинився у доброзичливому і щирому оточенні, всі були у захопленні від його поезії, мови, манери читання віршів. [i]«Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо было все мокрое от слез… Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке…»[/i], - так писала княжна Рєпніна про сприйняття поеми «Слепая» у листі до Шарля Эйнара від 27 січня 1844р.
Як відомо, у серці Варвари Рєпніної зародилось глибоке і пристрасне почуття до поета. Серед «яготинських анахореток» (так назвав Шевченко жіноче яготинське товариство в одному з листів із заслання до А.І.Лизогуба) він надавав перевагу молодій і вродливій Глафірі Псьол. [i]«Я втайне и не сознавая того, чувствовала ревность из-за предпочтения, которое он оказывал Глафире»[/i], = зізнається у тому ж листі-сповіді Варвара Рєпніна. Безперечно, що ті самі настрої і почуття переживала і Олександра Псьол, талановита поетеса, у житті – скромна і сором’язлива дівчина.
Уся родина Рєпніних і їх велике товариство з приязню ставилася до Шевченка, але найбільше здружився він з Варварою Рєпніною, донькою князя, відставного генерал-губернатора, що з захопленням допомагала йому, переписуючи рукописи поета. Про дружбу, що зародилася поміж Шевченком і княжною, свідчить відомий у літературознавчих студіях факт: у Яготині Тарас Григорович пише російською мовою поему [color="#ff0000"][b]«Тризна»[/b] [/color]з присвятою:[b] [i]«На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной»[/i][/b], розгледівши у ній спадкоємницю родового дерева Розумовських:
[color="#ff0000"]«…Взор стыдливый
На нем красавица порой
Покоя, тайно волновалась;
И симпатической красой
Украдкой долго любовалась.
И, может, многие грустили
Сердца девичие о нем,
Но тайной волей, высшей силой
Путь одинокий до могилы
На камнях острых проведен.
Изнемогал он, грудь болела,
Темнели очи, за крестом
Граница вечности чернела
В пространстве мрачном и пустом.
Уже в постели предмогильной
Лежит он тих, и — гаснет свет.
Друзей тоскующий совет
Тревожит дух его бессильный».[/color]
У поемі [color="#ff0000"][b]«Тризна»[/b][/color] уже звучить волелюбний Шевченко, що підсвідомо вносить у канву сюжету елементи власної життєвого досвіду і антиімперських переконань:
[color="#ff0000"]«…Не пропою вам песни новой
О славе родины моей.
Сложите вы псалом суровый
Про сонм народних палачей;
И вольным гимном помяните
Предтечу, друга своего.
И за грехи... грехи его
Усердно богу помолитесь...».
«Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил».
[/color]
Княжна Варвара Рєпніна не сумнівалась, що Шевченко у «Тризні» розповідав їй про себе, бо вже 27 січня 1844 р. вона напише у листі до Шарля Ейнара: [i]«23 лютого 1814 р. народилася дитина… у селянина, це був бідний кріпак… Цей хлопчик Тарас і є геніальним поетом – Шевченком… Ці два слова: Шевченко – і кріпак, о жах! Боже! Де ще так потрібні людині віра, надія, переконання, що усе слід зносити задля любові до Бога, як у цій нещасній країні!»[/i]
Тоді й написала Варвара свій ранній твір «Дєвочка», який високо оцінив Тарас Григорович.За головним героєм Березовським сховала княжна любий їй образ Шевченка. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. В листі до Варвари Миколаївни він писав: [color="#ff0000"][i]«О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».[/i][/color]
Варвара Миколаївна з розумінням і глибокою симпатією поставилась до творчості Шевченка, сприяла поширенню перших естампів [b]його «Живописної України»[/b], пізніше допомагала у влаштуванні вчителем малювання в Київському університеті. Щодо цих благородних рис в її характері знаходимо в некролозі такі слова: [i]«Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала у ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях». [/i]
У згадуваній відомій посвяті до поеми [b]«Тризна»[/b], адресованій Варварі Миколаївні, Шевченко щиро зізнався:
[color="#ff0000"]«Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил».[/color]
Щирість у стосунках Шевченка і Рєпніної переросли для княгині з дружби в прив’язаність, а далі у палке кохання. У листі Варвари читаємо:[i] «Я очень привязанная к нему, что если бы я увидела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью»[/i]. Проте – не судилося! Розуміння, що вони належать до різних станових щаблів, неминуче привело до розлуки.
В Яготині Шевченко-художник виконав дві копії портрета князя М.Г. Рєпніна-Волконського пензля швейцарського художника Йозефа Горнунга – одну для Григорія Тарновського, другу – для Олексія Капніста. Йдеться про портрет князя Миколи Рєпніна, який виконав у 1841 році швейцарський художник Йозеф Горнунг підчас перебування Миколи Григоровича Рєпніна у Швейцарії.Про замовлення Шевченкові копій із портрета князя розповіла Варвара Рєпніна у листі до Шарля Ейнара від 27 січня – 19 березня 1844 року: [i]"...я поїхала з батьками у Седнів. За час нашої відсутності Шевченко знову побував у Яготині, в мого брата і моєї невістки, щоб подивитись портрет, писаний Горнунгом, оскільки йому замовили дві копії з цього портрета».[/i]Обидві копії виконав Шевченко між 16 жовтня 1843 – 9 січня 1844 року.
У цей же час він намалював портрет дітей В.М. Рєпніна – Варвари та Миколи, а також автопортрет (подарував його княжні Рєпніній).що нині зберігається у Музеї приватних колекцій у Москві.
Тут зароджувались патріотичні та мистецькі ідеї знаменитої серії офортів «Живописная Украина».Тоді ж і розписав Тарас Григорович флігель в якому жив. Нажаль, розписи не збереглися, але є фотографії, а значить є надія на можливе відродження цих розписів.
Рік 1845-ий був надзвичайно насиченим для поета мандрівками по рідній Україні. У січні він дізнався про смерть Миколи Репніна-Волконського, тож заїхав у Яготин, щоби засвідчити свої співчуття його родині, намалював [b]офорт «Сільський вид на Україні»[/b], а потім відвідав [b]Густинський монастир,[/b] де було поховано генерал-губернатора. Побував він ще у маєтку декілька разів у тому ж 1845 році.Про перебування Шевченка в Яготині згадується у листах князівни Варвари Рєпніної. Коли через два роки, у квітні 1847року, Шевченка було заарештовано – княжна Варвара і сестри Псьол– Шевченкові «яготинські анахоретки» сприйняли арешт поета як особисту трагедію.Варвара Рєпніна та сестри Псьол були одними з тих, хто підримував і допомагав Тарасові Григоровичу вижити у найперші найважчі роки солдатської неволі: вони писали йому листи,пересилали книги, підтримували морально, складали авторські поетичні тексти-молитви… Але це вже інша історія!
В Яготині під час різдвяних свят (за записом Шевченка «на святках в Яготині» - між 25 грудня 1843 року і 7 січня 1844 року) поет зробив фольклорні записи пісень «Соколе мій, чоловіче» та «І ворони клюють...». Згадки про Яготин є в Шевченковій повісті російською мовою «Близнецы», «Археологічних нотатках» та вбагатьох Шевченкових листах. У листі з Оренбурга до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року поет писав:
[i] [color="#ff0000"]«Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасних воспоминаний».[/color][/i]
1859 року по дорозі до Петербургу також відвідав Яготин.
Дерев’яний флігель, у якому мешкав Тарас Шевченко було дуже знищено у часах веремії большевицької революції та Другої Світової війни.
Яготинський маєток Рєпніних – пам’ятку архітектури ХІХ століття відбудували й облаштували в музей. Відбудовою флігеля займався колишній директор Яготинського державного історичного музею Олександр Непорожній. Його задум втілили вже по його смерті — у вересні 2003 року відроджено пам'ятку, яку в народі назвали «флігелем Шевченка».
Шість залів розповідають про життя поета в Яготині. Відвідувачі мають змогу оглянути речі з маєтку Репніних-Волконських, стіл, за яким працював Шевченко. Представлені тут картини з колекції колишніх власників та картини сучасних митців.В Яготині встановлено погруддя Тараса Шевченка (1959 року) і пам’ятник поетові (1971 року). Ім’ям Шевченка названо історичний музей, вулицю й парк.
На фото: з портретної галереї Тараса Шевченка (Варвара Рєпніна,рисунок)
[i]Література
1.Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників.- К., 1958.- 438с.
2. Кониський Олександр.Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. - К., 1991. – 702с.
3.Листи до Т.Г.Шевченка. – К., 1962. –332с.
4.Псьолівна Олександра. Писання. - Краків,1943. - 28с.
5.Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – 548с.
6. Стороженко Н.И. Первые четыре года ссылки Шевченка // Киевская старина. – 1888. - №10. –356с.
7.Стороженко Н.И. «Свячена вода», стих. А.И.Псиол // Киевская старина, 1894. – №2. – 376с
8.Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк // Киевская старина, 1901, № 2, с. 178 — 179.
9. Н. С(тороженко). Памяти кн. В. Н. Репниной // Киевская старина. — 1892, февраль.
10. Шевченко Тарас Документи та матеріали до біографії.. – К., 1982. - 432с.
11.Шевченко Т. ПЗТ: У 12т.-К., – 2003.- Т.5 – 496с.
12.Шевченко Т. ПЗТ: У 12т.- .-К., – 2003.- Т.6. – 632с.
13.Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж,
Нью-Йорк:«Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000
[/i]
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782134
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 14.03.2018
[color="#ff0000"] [i]З циклу авторських програм на радіо "Воскресіння", записаних у рік 200-ліття Кобзаря і об'єднаних назвою [b]"Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b].
[/i][/color]
У другій половині травня 1843 року , під час першої подорожі по Україні, Тарас Шевченко вирушив із Петербурга через Москву разом із своїм другом та літературним побратимом Євгеном Гребінкою, а під кінець того ж місяця зупинився в Качанівці, в маєтку Григорія Тарновського (1788-1853). Побував у навколишніх селах, ознайомився із життям місцевих селян, а звідти поїхав до Києва. На початку червня Шевченко вже був у місті, зустрічався з київськими діячами —своїм другом, письменником Пантелеймоном Кулішем, ученим Михайлом Максимовичем, редактором журналу «Основа» Василем Білозерським і іншими молодими людьми.
Крім поїздок у різні місцевості Шевченко у свій вільний час виконав ескіз [color="#ff0000"][b]Видубицького монастиря в Києві,[/b] [/color]що розкинувся в урочищі Видубичі, збудований сином Ярослава Мудрого князем Всеволодом у другій половині ХІ століття.
13 червня 1843 року, перебуваючи в околицях колишнього села Міжгір’я Київського повіту Київської губернії (нині мальовнича місцевість Києво-Святошинського району Київської області), що знаходиться приблизно за 20 км на північ від Києва, поблизу міста Вишгорода, на березі Дніпра, Тарас Шевченко відвідує також разом із друзями [color="#ff0000"][b]Межигірський Спасо-Преображенський монастир[/b][/color], одну з найдавніших давньоруських пам’яток. Обидва рисунки Тарас Шевченко зробив олівцем, та коли в художника виник задум видати альбом «Живописна Україна» в кількох періодичних виданнях, він створив офортний твір. Таким чином рисунок Видубицького монастиря потрапив до першого випуску згаданого альбому в 1844 році. В [b]офорті «Видубицький монастир»[/b] маляр зобразив чітким силуетом монастирську Михайлівську восьмистовпову церкву, що височіє над мальовничими лісистими горами та Дніпром. На передньому плані розбірливо видно пастуха з коровами та човни, якими перевозять людей з одного берега широко розлитої ріки до іншого. Передавши своєрідні особливості храму, його неподільний зв’язок із навколишнім пейзажем, маляр створив сповнену поезії картину рідної природи.
На другому малюнку Тарас Шевченко зображує архітектурний комплекс [b]Межигірського Спасо-Преображенського монастиря,[/b] одного з найдавніших в Україні, заснованого ще 988 року, одночасно із введенням християнства в Київській Русі. У центрі композиції – за брамою – п’ятибанева церква Преображення Господнього (1676-1690), праворуч – Петропавловська церква з дзвіницею. Перед огорожею – одноповерховий дерев’яний будиночок.
У ХІІ-ХІІІ ст. Межигірський монастир став релігійним центром Запорозької Січі, одним з осередків антиуніатської боротьби в Україні та місцем останнього притулку запорожців. Саме там, за переказами, деякий час був послушником ватажок Коліївщини Максим Залізняк. Старі козаки йшли до монастиря доживати віку, спокутуючи свої гріхи. На їхнє утримання Запорозька Січ виділяла кошти і наділи землі. У Межигірському монастирі був похований Семен Палій, оспіваний Шевченком у[color="#ff0000"] [b]поемі «Чернець»[/b][/color]. Після пожежі 1764 року за допомогою самих запорожців (під керівництвом отамана Петра Калнишевського) споруди монастиря були зведені наново впродовж 1772-1774 років. Монастир припинив своє існування після пожежі 1787 року і не діяв аж до 1860 року. А у 1860-му монастир був знову відновлений і підпорядкований Києво-Печерській Лаврі [i](за книгою Закревській Н. Опісание Києва. – М., 1868. – Т. ІІ, с. 499)[/i]. Очевидно, саме з того часу він і почав називатися «Києво-Межигірський монастир». Тарас Шевченко у поемах [b]«Сліпий», «Чернець»[/b], у вірші [b]«Заступила чорна хмара»,[/b] у повісті [b]«Близнюки»,[/b] в листі до Я. Кухаренка від 26 листопада 1844 року та у [b]«Щоденнику»[/b] згадує Межигірський монастир. До слова, у той час, коли його малював Шевченко, монастир не діяв.
Відомо, що 13 червня 1843 року Шевченко разом із П.О. Кулішем та О.Ф. Сенчилом-Стефановським побував у Межигір’ї, що під Києвом, і відвідав Межигірський монастир. Тоді ж до альбому Шевченка рукою Пантелеймона Куліша були записані народні пісні про Палія. Вгорі альбомного аркуша – кінець запису народної пісні [color="#ff0000"][b]«Да все луги, все береги..!»[/b][/color]. Нижче ліворуч – ескіз рисунка «Судня рада», праворуч від якого рукою того ж таки Куліша зроблений напис: [i]«1843, іюня 13,въночи на плыту, на Днепре противъ Межигорского монастиря»[/i].
[color="#ff0000"][i]"Да все луги, все береги, ніде води да напитися,
Все чужина, роду нема – ні до кого прихилитися.
Да зійду ж я на горочку, да гляну я у долиночку,
Ой там козак коня пасе, все кволиться на голівочку:
Ходи к мені, дівча моє, ох мій невінчаний друже!
Зв’яжи мені головочку, нехай вона не болить дуже.
Ох у степу круті гори, ой, не дійти, не докинути,
Проси, серце, за мне Бога, щоб у війську не загинути.
Нехай гинуть, нехай гинуть все старії, бородаті,
Ви вертайтесь, козаченьки, молодії, нежонаті.
Да брязнули ключі двічі, поуз мої ворота йдучи,
Виплакала дівка очі, козаченька виглядаючи.
Ой летіло дві галочки, а третяя да попереду,
Виходила кумпанія з сего села да й у середу.
Чом ти мене, моя мати, рано не будила,
Ой як тая кумпанія з села виїздила?
Тим я тебе, моя доню, рано не будила,
Що твій милий попереду, щоб ти за ним не тужила.
Ой ти кажеш, моя мати, що я не журюся,
Ой як вийду за ворота, од вітру валюся.
Чи всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються,
Одна пара да й вінчається, а другая розлучається".[/i] [/color]
Тарас Шевченко у своїх поетичних творах, в листах та у «Щоденнику» Межигірський монастир постійно називає [color="#ff0000"][b]«Межигорським Спасом»[/b].[/color] Так, в листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року він пише із Санкт-Петербурга:
[i]«Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса»[/i]*2.
У поемі [b]«Сліпий»[/b] (жовтень 1845 р.) Шевченко-поет декілька разів згадує про нього:
[color="#ff0000"][b]«…У Межигорського Спаса
Тричі причащалась»;
«…І Межигірського Спаса
Вночі запалила»;
«…Ой Спасе наш чудотворний,
Межигорський Спасе!»[/b] [/color]*3
У поемі [b]«Чернець»[/b] (1847рік, Орська фортеця) Шевченко пише:
[color="#ff0000"]«Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним і товариство,
І ввесь святий Київ.
Крикнув: «Пугу! пугу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!»
Свята брама одчинилась,
Козака впустили,
І знов брама зачинилась,
Навік зачинилась
Козакові. Хто ж сей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом недобитий.
Ой високо сонце сходить,
Низенько заходить.
В довгій рясі по келії
Старий чернець ходить.
Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидіть на пригорі,
Та хоч пожуритись.
Іде чернець дзвонковую
У яр воду пити
Та згадує, як то тяжко
Було в світі жити.
Іде чернець у келію
Меж стіни німії
Та згадує літа свої,
Літа молодії.
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає…
А думкою чернець старий
Далеко літає.
І тихнуть Божії слова
І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазирає в вічі».[/color]*4
У вірші [b]«Заступила чорна хмара»[/b] (1848, Кос-Арал) знаходимо:
[color="#ff0000"][b]«А я, брати-запорожці,
Возьму собі рясу
Та піду поклони бити
В Межигор до Спаса»[/b][/color]*5
У [b]«Щоденнику»[/b] поета за 18 червня 1857 року є такий запис:[i] «Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую Криныцю и потом Выдубецкий монастырь»[/i]*6. З огляду на це, можливо, варто було б назвати рисунок Тараса Шевченка «Межигорський Спас», повернувши йому ту назву, яку надав своєму мистецькому твору багато років тому сам автор.
[color="#ff0000"][b]«До утрені завив з дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв…
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав».[/b][/color]
[З поеми [b]«Чернець»[/b].Друга половина 1847,
Орська кріпость].
На фото:Рисунок Тараса Шевченка [b]"Межигорський Спас", 1843.[/b]
[i]Література
1. Судак В.О. В класах Академії мистецтв. // З досліджень про Т.Г.Шевченка. — К., 1968. — С.17.
2. Резвый М.Д. ВыставкаСанктпетербугскойАкадемиихудожеств в 1839 году.
// Отечественные записки. — 1839. — 11. — С.51
3. Владич Л. Шевченко і вітчизняна книжкова графіка 40-х рр. ХІХ ст. // Збірник праць 15-ї наукової шевченківської конференції. — К., 1968. — С.201
4. Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — К., 1982. — С.78, №172
5. Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — С.164, №308, прим.1
6. Антонович Д. Т. Шевченко як маляр. // Шевченко Тарас. Повне вид. творів: У 16 т. — Варшава-Львів, 1937. — Т.12;
7.Бурачек М.Г. Великий народний художник. — Х., 1939.
8. Степовик Д.В. Українське мистецтво першої половини ХІХ століття. — К., 1982.
9. Петро Жур. Труди і дні Кобзаря. – К., 2003. – С. 115-127.
*1 Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 10 т. – Київ, 1961. – Т.7, кн. 2, № 292.
*2 Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – Київ, 2003. – Т. 6, с. 31.
*3 Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – Київ, 2001. – Т. 5, с. 297, 562, 723.
*4Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – Київ, 2001. – Т.2, с. 49, 402, 583.
*5Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – Київ, 2001. – Т.2. – С. 165, 449, 658.
*6Шевченко Т. Повне зібр. творів: У 12 т. – Київ, 2003. – Т.5. – С.18.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781949
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.03.2018
[color="#ff0000"][i]З циклу авторських радіопрограм на радіо "Воскресіння"[b] "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b], записаних в рік 200-ліття Кобзаря[/i][/color]
Вшановуючи поетичну спадщину Великого Кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка, його особливу глибинну любов до славного козацького минулого України, присвячуємо цю розвідку історії Святопокровської січової козацької церкви, долю якої вичитуємо з рядків поеми «Іржавець»,що була написана в Орській кріпості, 1847 року.
Історик Запорожжя Дмитро Яворницький оповідає, що першу січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці побудовано над річкою Чортомлик 1659 року, де на той час розташувалася Запорозька Січ. Ця дерев’яна церква стояла недовго, бо в 1664 році згоріла від удару блискавки – старі люди казали [i]«… то лихий знак»[/i]!
Удруге будували церкву Святої Покрови на тому ж місці декілька років підряд, дбайливо обкладали із зовні цеглою-«межигіркою» з Києво-Межигірського Спасівського «військового» монастиря. Року 1693 гетьман Іван Мазепа подарував цій церкві різьблений коштовний іконостас, виготовлений у Києві. Коли за дорученням гетьмана гадяцький полковник Степан Трощинський з почтом віз той іконостас запорожцям і наблизився до Січі, то назустріч йому вийшла процесія – шість січових священиків, церковні причетники з хрестами та хоругвами і кошовий отаман з січовим товариством та з гарматами. При самій зустрічі запорожці вклонилися гетьманському дарові і воздали врочисту подяку з гармат.
1695 року гетьман Мазепа ще подарував січовій Покровській церкві 300 червінців, а для козацтва Січі – дорогий прапор з мистецьки вишитим на ньому образом Покрови Богородиці, яку прийняли запорожці як свою Небесну Заступницю.
Багатий за часів гетьмана монастир – Межигірський Спас, якому підлягала січова церква, також дбав своїми дарами про її оздобу. Найвищою святинею для козаків-запорожців була в церкві ікона Покрови Богородиці, привезена разом з іконостасом з Межигірського монастиря. Намалював «Запорозьку Покрову» ієромонах цього монастиря Віталій, талановитий маляр, прізвище якого, на жаль, загубилося у вирі історії. На цій іконі Богородиця покриває святим омофором молитовну січову старшину Війська Запорозького. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Храмову ікону Покрови дбайливо охороняли козаки в найлихіші часи.
Тож на початку ХVІІІ століття Святопокровська церква на Січі купалася у красі та багатстві.
Проте 1709 року цар Петро І, опісля знаменитої перемоги під Полтавою, розлючений домовленістю гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ проти Росії, вирішив знищити Січ. У травні того ж таки року три полки російського війська під проводом генерала князя Г. Волконського, полковника Яковлєва та загін українських козаків, очолюваних прилуцьким полковником-перебіжником Гнатом Галаганом, напали на Січ і з бою зайняли її. Майже всіх полонених запорожців по-звіриному було убито, а січові будівлі зруйновано дощенту. Ця дика руйнація не минула і Святопокровської церкви. Її насамперед пограбували – всі золоті та срібні Богослужбові речі, три Євангелії в коштовних оправах, хрести, різьблений гетьманський іконостас, дорогі шати з настінних ікон та інші скарби, навіть свічки і ладан забрали, а саму будівлю церкви у варварський спосіб зруйнували.
[color="#ff0000"][b]«Пішла орда по курінях
Зброю відбирати,
А московська вся старшина
Церкву обдирати.
Брали срібло, брали злото,
Ще й воскові свічі…»[/b][/color]
Грамотою від 26 травня 1709 року цар заборонив пускати запорожців у Росію. Отож, козаки, що вижили по руїні, попросилися під протекцію кримського хана й поселилися військовим табором нижче Казикермена в урочищі Олешках у пониззі Дніпра, заснувавши там Олешківську Січ, де у 38-и куренях проживало майже півтори тисячі запорожців. Інші ж кочували куренями по Бугу, Великому Інгулу та інших річках.
На Олешківську Січ помандрувала з козаками-запорожцями і вирятувана з руїни храмова Свята Покрова. Про це читаємо в поемі Тараса Шевченка «Іржавець»:
[color="#ff0000"][b]«Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли…[/b]».[/color]
Тільки в 1733 році з огляду на початок російсько-турецької війни, царський уряд, маючи на меті використати запорожців як військову силу, дозволив їм «навсегда» вернутися на своє Запорожжя, де вони знову заснували Нову Січ біля річки Підпільної. Відбудовуючи Січ, козаки почали зводити й церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Вже 1736 року церква була збудована.
Зокрема, знову допоміг Межигірський Спасо-Преображенський монастир, його коштом споруджено для нової церкви різьблений іконостас. Церкву побудовано у стилі бароко, з трьома банями, у вигляді корабля. У відбудовану церкву повернулася врятована козаками ікона січової Богородиці Покрови.
На початку червня 1775 року з наказу імператриці Катерини ІІ майже сімдесяти-тисячне російське військо у складі 31 полку та 37 ескадронів під орудою генерала Текелія обступило Січ. Запорожці міркували битися до загину, але настоятель січової церкви архімандрит Володимир Сокальський і старші січовики, розуміючи безнадійність оборони, порадили не гинути марно, бо сили надто нерівні – козаків було тоді на Січі всього 10 тисяч і мали вони менше як 20 невеликих гармат.
Уранці 17 червня генерал Текелій запросив козацьку старшину до себе «на гостину». Порадившись із козаками, кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Головатий, січовий писар Іван Глоба та курінні отамани пішли до російського генерала, хоча Калнишевський і припускав, що звідти вони вже не повернуться. Так воно і сталося. За наказом генерала Текелія кошового Калнишевського, Головатого і Глобу закували в кайдани і того ж дня повезли в Петербург, звідки їх за звинуваченням новоросійського генерал-губернатора Григорія Потьомкіна відправили на довічне заслання: Калнишевського – на Соловки, а Головатого і Глобу – в Сибір.
Козаки, дізнавшись від курінних, що повернулися від Текелія, про долю старшини і про те, що з наказу цариці Катерини Запорозьку Січ скасовано, вночі на човнах тихо перепливли з Січі в Дніпрові плавні, захопивши зброю та харчі, аби потім вибратися за Дунай. В дорогу, як уже повелося в часи небезпеки, козаки взяли свою найбільшу святиню - храмову січову ікону «Запорозької Покрови».
Уранці 18 червня військо генерала Текелія, мов сарана, навалилося на Січ. Солдати розсипались по куренях відбирати зброю у козаків, а старшини взялися грабувати церкву, бо чули що «вона багата». Курені були вже майже порожні, бо в них залишилися лише кількадесят запорожців-дідів.
Тому із неймовірною лютістю військо почало розправу – руйнувалися курені та інші будівлі Січі. Зі Святопокровської церкви солдати забрали геть усе: срібні врата з іконостасу мистецької роботи,коштовне Євангеліє в мистецькій оправі (дар кошового Петра Калнишевського), багаті митри, ризи, чаші, хрести… То були безцінні пам’ятки українського сакрального мистецтва. Шукаючи більших скарбів, перевертали престол та вівтарі, а закінчивши той грабунок, наказали солдатам зруйнувати церкву. Дзвони церковні порозбивали, а металеві уламки продали перекупникам. При руйнації Січі та її церкви військо генерала Текелія не помилувало навіть померлих козаків, похованих за церковною огорожею. Всі надгробні пам’ятники у варварський спосіб було знищено. Страшну, моторошну картину руйнації Січі змалював Тарас Шевченко у поемі «Невольник»(1845р.).
[color="#ff0000"][b]«… А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-запорожці
І в Січ завертають,
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло,злото
І свічі забрали у Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю…
Ляхи були – усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ божий
В путо закували.
Отаке-то!»
[/b][/color]
Запорожжя перестало існувати, не залишилося навіть назви «Січ»! На її місці було засновано слободу Покровську. Землі запорозької Січі імператриця Катерина ІІ пожалувала генерал-прокуророві – князю Вязємському та князю Прозоровському. З ліквідацією Січі Межигірський монастир утратив свій особливий статус «військового» Запорозької Січі та почав занепадати. 1787 року монастир закрили. Тяжкі непроминальні уроки історичної минувшини козацької України!
Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній, ікона запорозької святої Богородиці-Покрови потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси та міста Дніпра.
Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
Згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви (дар кошового Петра Калнишевського), як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Зрозуміло, що за стінами Кремля вони знаходяться поза зоною доступу і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!
[b][color="#ff0000"]«Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!»[/color]
[/b]
Як не постане з руїни стерта з лиця землі пам’ятка колишньої слави та величі запорозького козацтва – Січова церква Пресвятої Богородиці Покрови. Лише невмирущі тексти Шевченкового «Кобзаря» розказуватимуть про неї українським нащадкам.
[color="#ff0000"][b]«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива
Як Господа слово!»[/b][/color]
(Тарас Шевченко [b]«До Основ’яненка»[/b])
На фото: [i]Січова Святопокровська церква на р.Чортомлик. Рисунок Тараса Шевченка,1843.[/i]
2014рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781727
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 12.03.2018
[color="#ff0000"]з авторського циклу радіопрограм на радіо "Воскресіння", записаних до 200-ліття з дня народження Кобзаря і об'єднаних назвою[b] "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][i]До улюблених церковних святинь, пам’ять про які Тарас Шевченко зберігав багато років, він як поет, художник і українолюб ставився дуже шанобливо. Шевченко був глибоко віруючою людиною, релігійною, християнською, мотивованою та свідомою того, що молитва української нації – розмова з Богом, а знак хреста – оберег людини перед злом. Малим ще хлопцем бував на Високій могилі, де були поховані славні козаки.
На прощу у славний Мотронинський монастир він пішов із дідом, аби там побачити церкву з однією банею та великим хрестом, зустрітися із ченцями та побувати за брамою на цвинтарі; до дяківської школи ходив, аби читати навчитися; останню молитву священика під час похорону своєї матері довго пам’ятав; "Часослов" умів читати й над труною багатьох покійників "Псалтир" читав; до "Біблії" часто брався, що настільною книгою в хаті була. Християнський світогляд дедалі міцнів, на що вказують поетичні та прозові твори Шевченка. Своїм непорочним, морально чистим, безгрішним землякам нагадував: [b]«Земля ваша мов рай, мов сад насаджений рукою Богочоловіколюбця, а ви тільки безплатні робітники в цьому родючому та пишному саду».[/b]
[/i][/color]
Місто Переяслав у часі ХVІІ – ХVІІІ століть був нерозривно пов’язаний з Правобережною Україною, яка лишалася під владою Польщі аж до самого її розпаду в 1795 році. У ХVІІІ столітті саме Переяславським єпископам підпорядковувалися православні парафії та монастирі Правобережжя загальною кількістю понад 500. Серед усіх правобережних монастирів найавторитетнішим був [color="#ff0000"][b] «Мотронин» (або "Мотрин") монастир,[/b][/color] розташований неподалік від першої гетьманської столиці Чигирина в Холодному Яру.
З Мотрониним монастирем пов’язано багато легенд. І найперша з них – про заснування монастиря ще в домонгольську добу, тобто за часів Київської Русі, у 1204 році. У середньовічних джерелах уперше згадується під роком 1568.
Він містився в лісовому урочищі Холодний Яр на велетенському скіфському городищі. Городище датується VІ – ІV століттями до нової ери і є одним з найбільших у Європі.
У ХVІ столітті на місці староукраїнського городища уздовж Холодного Яру розкинулося село Мельники, по обидва боки якого текла річка Сріблянка.
Сам Холодний Яр – унікальне явище природи – з мережаною сіткою численних ярів та байраків, порослих прадавнім дубовим лісом із джерелами, потічками та озерцями, став неприступною фортецею для козаків Богдана Хмельницького у ХVІІ столітті, бунтарів-гайдамаків Максима Залізняка у ХVІІІ столітті, бійців так званої «Холодноярської республіки» у 20-их роках ХХ століття.
Мотронинський Троїцький чоловічий монастир, заснований у реліктовому Мотрониному Холодноярському лісі за благословенням митрополита Київського Іони Протасевича, напочатку був лише скитом із невеликою капличкою. У 1648 році Київський митрополит Сильвестр Косов своїм коштом спорудив у монастирі дерев’яну трапезну церкву. Згодом Мотронинський монастир підтримували не тільки гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Павло Тетеря, Богдан та Юрій Хмельницькі, Петро Дорошенко, ІванСкоропадський, митрополити Київські Йосиф Нелюбович-Тукальський та Гедеон (Святополк-Четвертинський), єпископ Львівський, адміністратор Київської митрополії Йосиф Шумлянський, а й навіть польський князь Ян Яблонський. Проте аж до початку ХІХ століття всі монастирські споруди були дерев’яними.
Хоча монастир і містився на правому березі Дніпра, він традиційно підпорядковувався Переяславським єпископам, які намагалися якнайчастіше його відвідувати. Монастирські ігумени навзаєм часто їздили до Переяслава. Найвідомішими ігуменами Мотронинського монастиря були двоє запорізьких козаків, які заховалися під чернечими іменами Ігнатій і Мельхіседек. Ігумен Ігнатій – це колишній чигиринський сотник Устим Сахненко, учасник оборони Чигирина від турків у 1677-78 роках. У час турецької навали Мотронинський монастир, вірогідно, був повністю зруйнований. Незабаром, починаючи приблизно з 1685 року з благословення митрополита Київського Гедеона (Святополка-Четвертинського) монастир почав відроджуватися. Ігумен Ігнатій опікувався Мотронинським монастирем та піднімав його з руїни з 1717-го по 1753-ій рік. Після нього ігуменом став син лубенського полкового осавули Карпа Значко-Яворського Матвій, який прийшов до монастиря у 1745 році 22-річним козаком і отримав староєврейське чернече ім’я Мельхіседек, під яким і увійшов в історію. Протягом 1753-1777 років ігумену Мельхіседеку підпорядковувалися крім Мотронинського монастиря ще й усі православні парафії і монастирі Правобережної України. Він був дуже активним пастирем – багато їздив по краю, відстоював права православних, а під час відвідин у 1756-1766 роках Петербурга і Варшави отримав підтримку від російської імператриці й від польського короля.
23 липня 1766 року, коли Мельхіседек повертався на Чигиринщину з Переяслава, його заарештували поляки на Сокирнянському перевозі через Дніпро і в кайданах відправили до Дерманського монастиря на Волині, де він зазнав катувань. Йому вдалося втекти з ув’язнення, але до Мотронинського монастиря Мельхіседек уже не повернувся, а перебрався до Переяслава.
А тим часом до Холодного Яру, що розкинувся довкіл Мотронинського монастиря звідусіль стікалися ватаги невдоволених польською владою – серед них селяни-втікачі, гайдамаки та запорозькі козаки під проводом Максима Залізняка та Семена Неживого. Серед товариства пішли чутки, що той-таки ігумен Мельхіседек у Мотронинському монастирі під час всенощної освятив гайдамацькі ножі, на боротьбу православних християн із католицькою шляхтою. Тарас Шевченко через століття використав цю легенду у своїй героїчній поемі [b]«Гайдамаки», [/b]а український художник Опанас Сластіон додав до «Гайдамаків» свої рисунки-ілюстрації. Серед них і «Освячення гайдамацької зброї» у Мотронинському монастирі.
[color="#ff0000"][i]«Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє,круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначезна, що не треба
Людям йогосвіту,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.
І смерклося, а в Чигрині,
Як у домовині.
Сумно-сумно. (Отак було
По всій Україні
Проти ночі Маковія,
Як ножі святили).
Людей не чуть…
А де ж люде?... Над Тясмином,
у темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались – дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться. Лягли по долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки. На ґвалт України
Орли налетіли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть».
[/i][/color][Тарас Шевченко [b]«Гайдамаки»[/b], фрагмент]
Отож, у травні 1768 року розпочалося велике повстання, відоме в історії України під назвою «Коліївщина». Максима Залізняка проголосили гетьманом України. Повсталі здобули штурмом міста Умань, Черкаси, Канів, Богуслав, Корсунь та багато інших.
[color="#ff0000"]«[i]Отакий-то наш ота́ман,
Орел сизокрилий
І воює, і гарцює
З усієї сили –
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу…
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава».[/i][/color]
[Тарас Шевченко [b]«Гайдамаки:Свято в Чигирині»[/b]]
Але незабаром повстання придушила російська армія, яка прийшла на допомогу полякам. Росія епохи Катерини ІІ зуміла дуже добре скористатися наслідками Коліївщини: під приводом неефективності польської влади та неспроможності її навести лад на українських землях, під благородним гаслом захисту православних від утисків єзуїтів та уніатів, імператриця Катерина ІІ спершу ввела свої війська на територію суверенної держави, а через два десятиліття просто приєднала її до своєї імперії. (У контексті сьогодення і подій відторгнення Криму та російської агресії на східно-українських землях не можна не розгледіти традиційної стратегії імперських апетитів Росії: все повторюється знову, за тим же сценарієм «воєнно-агресивного благородства»).
До феномену україно-російських «історичних паралелей» дуже промовисто свідчить обставина, що тодішні видатні, мислячі й патріотично налаштовані українські діячі дуже активно й цілком щиро підтримували імперську політику. Серед них був не тільки Мотронинський ігумен Мельхіседек Значко-Яворський, а й син генерального писаря та генерального судді Гетьманщини Андрія Безбородька – Олександр, «Свєтлєйший князь» і канцлер Російської імперії, керівник її закордонної політики та дипломатії. Причому Олександр Безбородько, один з найрозумніших людей ХVІІІ століття, не просто підтримував, а сам творив цю імперську політику, бо вважав необхідним зібрати таким чином усі українські землі в межах якоїсь одної держави. Чи не його військовій стратегії належить легенда про «православну царицю Катерину», яка прислала Холодноярським гайдамакам на підтримку «золоту грамоту» та багато возів зі зброєю.
[color="#ff0000"][i]«Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані.
Уміла що кому давать.
Нівроку їй, нехай царству́є;
Нехай не вадить, як не чує!
Поміж возами нігде стать!
Неначе в ірій, налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли».[/i][/color]
[Тарас Шевченко [b]«Гайдамаки:Свято в Чигирині»[/b]]
Під час Коліївщини Мотронинський монастир був пограбований і частково зруйнований, проте у 70-их роках ХVІІІ століття він швидко відродився. У тогочасному Мотронинському монастирі існували побудовані з дуба соборна Троїцька церква, Трапезна церква Іоанна Златоуста, надбрамна дзвіниця та братські келії. Після 1793 року Мотронин монастир перейшов у відання Київської єпархії, тут було небагато ченців та послушників.
На початку ХІХ століття монастир перетворили з чоловічого на жіночий. Імперська влада Росії позбавила монастир земляних угідь, проте тут і далі продовжувалося коштовне муроване будівництво. Муровану соборну Троїцьку церкву почали будувати у травні 1800 року замість старої дерев’яної. Будівельними роботами керував підрядник з міста Єлисаветграда – Артем Чеменко.
У жовтні 1802 року майже завершена мурована церква обвалилася. ЇЇ руїни розібрали і побудували церкву наново у 1804 році. Мурована соборна Троїцька церква непогано збереглася і до сьогоднішніх днів. Храм має дуже цілісний, величний і парадний інтер’єр, у якому відчуття піднесеності створюється за допомогою щедрого потоку світла, завдяки численним вікнам. Хоча храм зводився, коли в архітектурі уже панував класицизм, проте у Троїцькій церкві ще виразно відчутні риси українського бароко. Ця пам'ятка є одним з яскравих творів української національної архітектури на Правобережжі.
У період 1824-1830 років у Мотрониному монастирі збудували нові муровані споруди Трапезної церкви, настоятельських келій та інші. Таким побачив Мотронин монастир Тарас Шевченко, який побував тут двічі: у 1843 та 1845 роках. Під час останніх відвідин у квітні-жовтні 1845 року він написав відому акварель [b]«Мотронин монастир» з підписом на звороті «Чигринський дівочий монастир».[/b] Ще наприкінці ХІХ століття у Свято-Троїцькій церкві монастиря поруч з іконами висіли портрети Максима Залізняка та Івана Гонти.
У 1923 року потік безбожного радянського атеїзму не оминув і його. Монастирище стояло пусткою до 1965 року, коли в дивом уцілілій Троїцькій церкві місцева влада заходилася створювати музей Коліївщини.
І лишень наприкінці 80-их років тут відродився жіночий монастир, нині ж у Мотрониному монастирі понад 20 черниць. Місцина Мотрониного монастиря та холодноярське монастирське довкілля - жива пам’ятка буремних часів визвольних рухів українства, живий свідок гайдамацької звитяги, що її так натхненно відтворив Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках», аби онуки крізь віки не забували на якій землі вони живуть і чиїх батьків вони діти.
Чей, не на пустирищі з’явився у Холодному Яру гордий Дух Чорноуса (Чорноусенка), відомого у народній пам’яті«Чорного ворона», у кровопролитні 20-і роки минулого ХХ століття, що про нього згодом - уже у новітній час
ІІІ тисячоліття – дізнається українське лицарство не тільки у Задніпров’ї, а й по всій неосяжній Україні.
[color="#ff0000"][i]«Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько ходя, розмовляє
І поглядає на Чигрин».[/i][/color]
[Тарас Шевченко [b]«Гайдамаки:Свято в Чигирині»[/b]].
На фото: Тарас Шевченко [color="#ff0000"][b]"Мотронин монастир", акварель, 1845 рік[/b][/color].
2014 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781494
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.03.2018
[color="#ff0000"] [i]з циклу радіопрограм: [b]Стежками «Живописної України» Тараса Шевченка,[/b]озвучених на радіо "Воскресіння" у рік 200-ліття Тараса Шевченка[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][i]У рік 200-ліття Великого Кобзаря маємо на меті пройтися стежками Тарасової «Живописної України» і дослідити історичні легенди довкола тих церков, соборів та монастирів, що їх замальовував Шевченко упродовж своїх кількох подорожей по Рідному Краю.
[/i][/color]
У 1826 році вийшла книга Дмитра Бантиша-Каменського «История Малой Росии», у якій був малюнок занедбаної святині часів козаччини Свято-Іллінської Суботівської церкви, родинної церкви Хмельницьких, де була захована домовина Великого гетьмана України Богдана Хмельницького.
У 1843-му та 1845-му роках під час першої і другої подорожей по Україні Тарас Шевченко відвідав Чигирин та хутір Суботів. Самим Чигирином цікавився тому, що історія міста безпосередньо пов’язана з життям і діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького.
[color="#ff0000"]«Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине…».[/color]
[Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844]
У Чигирині були намальовані Шевченком [b]«Дари в Чигирині»[/b], сепія [b]«Чигиринський дівочий монастир»[/b] і акварель [b]«Мотрин монастир»[/b], тою ж технікою було створено малюнок [b]«Чигирин з Суботівського шляху». [/b]На ньому ліворуч за високою горою в далечині та за двома вітряними млинами ледь можна запримітити споруду церкви з її дзвіницею.Під час другого приїзду до Суботова він намалював аквареллю [b]«Богданові руїни в Суботові»,«Богданову церкву в Суботові»[/b] та козацькі [b]«Кам’яні хрести» [/b]поруч неї. Малюнок [b]«Будинку Хмельницького в Суботові»[/b] не зберігся. Під впливом побаченого у жовтні 1845 року написав вірша [color="#ff0000"]«Стоїть в селі Суботові»[/color] (у Шевченка-поета в топонімі «Суботів» авторський наголос падає на другий склад),*1 тут є такі гіркі рядки:
[color="#ff0000"]«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!»…[/color]
…Та почнімо з історії самого Суботова, села неподалік Чигирина, що на Черкащині. Земля цябула заселена уже з періоду пізньої бронзи, археологічні знахідки підтверджують обжитість цієї території і в епоху раннього залізного віку, а також слов’яно-руського часу 9-10 століть. Розкинулося село Суботів на річці Суба (Суботь) і було засноване як хутір у володіннях магната Яна Даниловича. Свою назву «Суботів» село дістало, за одною версією, від невгасимого вогнища «суботки» з дубових дров, що палало на честь бога Перуна в часи старожитньої України, а за іншою – від слова «суботь», тобто місця, де стікаються води двох річок Суби та Тясмина. Тут, на правому березі річки Тясмин, правої притоки Дніпра, у 1616 році чигиринський сотник Михайло Хмельницький за службу по обороні рубежів від кримських набігів отримав у дар від Даниловича наділ землі «з пущею». Відомо, що перед тим Михайло Хмельницький служив на Львівщині у галицького шляхтича та військового діяча, згодом великого коронного гетьманаРечі Посполитої Станіслава Жолкевського (відомого на Львівських теренах засновника Жовкви), а пізніше у його зятя – Яна Даниловича. Коли Ян Данилович отримав посаду чигиринського старости, то переїхав на Черкащину, а разом із ним і Михайло Хмельницький. За часів Хмельницьких хутір Суботів обжився, почалося будівництво з деревародинного маєтку на горі Замчище, себто «Городище», розташованому на мисі, природно утвореному долинами Тясмина і Суби. З напільного боку Замчище було захищене дерево-земляними укріпленнями: валами, ровами, підкопами, чистоколом. Сотник Михайло Хмельницький створив у Суботові велике господарство зі ставками, млинами, пасіками, шинками, льохами та пивницями. А поруч Суботова заснував слободу Новоселиця.*2
Незабаром польський король призначив Михайла Хмельницького чигиринським старостою, а тим часом його син Богдан-Зиновій, який народився 1596 року, навчався – спочатку в Братській школі в Києві, потім – у єзуїтському колегіумі у Львові. Шкільна наука закінчилася в 1620 році: він отримав перше бойове хрещення під Цецорою і потрапив у турецький полон. У тій же битві загинув і його батько Михайло Хмельницький, і коронний гетьман Станіслав Жолкевський (до слова, у бою Жолкевському турки відрубали голову і як трофей повезли її з собою у Стамбул).
По турецькім полоні у 1624 році повернувся Богдан-Зиновій на рідні терени, спадкоємець роду Хмельницьких узявся відбудовувати та укріпляти маєток, оточувати його подвійним частоколом. Постала у Суботові в’їзна та оборонна вежі. На території маєтку було споруджено кам’яний будинок майбутнього гетьмана українського козацтва, господарські приміщення та склади, казарми для постійного гарнізону.22 липня 1646 року грамотою польського короля Владислава ІV було підтверджено права Богдана-Зиновія на родинні землі в Суботові. За даними історичних джерел, король Владислав ІV, який давно був знайомий з Хмельницьким і мав його за дипломатичний авторитет, того ж таки 1646 року залучив Богдана-Зиновія до таємних перемовин про участь козаків у війні з Туреччиною.
Проте довкола земельної спадщини Хмельницьких розгорілися гострі суперечки: на той час на Суботів претендував великий хорунжий коронний гетьман Станіслав Конецпольський та його урядник Чаплинський.По смерті Конецпольського у 1646 році, охота Чаплинського на Суботів лише зросла. Останній навіть здійснив напад на хутір Хмельницького у 1647 році, з цієї події власне і починаєтьсявідлік Національно-визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти 1648-1676 років.Після перетворення Чигирина на фактичну столицю війська Запорозького, Суботівський замок став заміською резиденцією гетьмана,де він відпочивав, приймав іноземних послів, проводив наради зі старшиною. Сам Суботів перетворився на місто і центр сотні Чигиринського полку (1654 рік).
На Суботівській землі,на так званому Козацькому майдані в центральній частині Суботова поблизу стародавнього цвинтаря стояла дерев’яна Свято-Михайлівська церква, збудована ще батьком Богдана сотником Михайлом Хмельницьким, у часі заново перебудована уже самим Богданом; згодом коштом Богдана-Зиновія Хмельницького у 1653 році (за іншими джерелами у 1656) була збудована в стилі раннього українського бароко мурована церква Іллі Пророка. Церква була складена з каміння і цегли, і мала риси оборонної споруди – товщину стін до 2 метрів та бійниці. Обидві церкви – і Свято-Михайлівська, і Свято-Іллінська нерозривно поєднані з родинною біографією Хмельницьких, в обох відспівували і заховували членів їх сім’ї. Свято-Іллінська церква стала придворною церквою гетьмана Богдана і, водночас, родовою церквою-усипальницею.
[color="#ff0000"]«Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали.
Бо так сказав Петрові Бог:
«Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох»», [/color]
- писав Тарас Шевченко у жовтні 1845 року у містерії «Великий льох».
[i]«У жовтні, - згадував Андрій Козачковський, - приїхав знову Шевченко і проживав у мене біля двох місяців»[/i]. У свого приятеля та лікаря, знайомого ще з Петербурга, Шевченко мешкав і раніше, десь із середини серпня. Від маєтку Козачковськогоїздив Шевченко до хутора Суботова на малюнки. Про свої враження від родинного гнізда гетьмана Богдана та його велично-сумного історичного спадку багато чого записав у своїм [b]«Щоденнику».[/b] З’явилися також і поетичні твори, окрім [b]«Великого льоху»[/b] та [b]«Стоїть в селі Суботові»,[/b] такі як [b]«Заступила чорна хмара», «Осії. Глава ХІV» та «За що ми любимо Богдана»…[/b]
[i]«Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорізьких, скоритель фортець і антихриста…» - так починався лист англійського діяча Олівера Кромвеля, що вітав Хмельницького з першими днями державного народження України.*3 [/i]
Йшов 1654 рік. Виснажена шестилітньою війною, досі ніким непоборна Польща знаходилася в потрясінні. Ледве й дихала Україна.З 5-тимільйонного українського народу мільйон загинув. Невідворотним роком для Польщі став 1648 рік, коли під гетьманською булавою Хмельницького рушили проти неї спершу численні сотні запорізьких козаків, а згодом українські селяни та міщани. Битви і перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями й Збаражем над наймогутнішою тогочасною країною приголомшили Європу – такого ще не бувало, щоб увесь народ, від молодого до старого, підвівся за свою гідність та незалежність. Рятуючи Річ Посполиту від українського козацтва король оголосив тотальну мобілізацію. Обидві армії – польська та українська – знову зійшлися у кривавім бою, цього разу під Берестечком. Перевага була на боці Хмельницького, проте зрада його непевного союзника – кримського хана–принесла успіх польському королю. По Берестечку козацька армія зуміла зберегти себе, ба навіть у наступні роки зупинила польські віська під Білою Церквою, Жванцем і розгромила під Батогом на Поділлі. Головна мета – здобуття незалежності України – була досягнута. Проте жодна з воюючих сторін не могла здобути остаточної перемоги.
За цих умов, аби закріпити незалежність Української держави, Богдан Хмельницький починає шукати союзівта спілок з Швецією, Молдовою, Валахією, Семигородом та Московським царством. У січні 1654 року Хмельницький заключив військовий союз з Московським царем Олексієм Михайловичем,у місті Переяславі на козацькій Раді була підписана історична угода. За цим документом, оригінальний текст якого не зберігся, цар погодився на те, щогетьмана України та козацьку старщину обиратимуть самі козаки на козацькій Раді; українська чинність і судова система залишатимуться незалежними від Москви; податки збиратимуть гетьманські посадовці; козацький реєстр становитиме 60 тисяч осіб; на теренах України залишатиметься давній поділ на стани (козацький, шляхетний, міщанський і духовний), кожен з яких збереже свої права; за Україною визначалося право вести переговори з іншими державами. Однак, за угодою у Києві мала розміститися московська залога під орудою воєводи, призначеного царем, а гетьман мав повідомляти московського царя про свої наміри та перемовини з державами, як і козаки мали сповіщати царя про вибори нового гетьмана. Ідучи на підписання Переяславської угоди, козацька верхівка на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким сподівалася, що новий сюзерен стане гарантом збереження виборених внутрішніх та зовнішніх свобод, культурних та релігійних потреб українського народу. Про характерні ментальні риси північного сусіда тоді ніхто не задумувався, а даремно – скажімо, у хроніках послів Османської імперії ХVІІ століття збереглися відомості, що вихідці із Московського царства на той час займали останнє місце у своєрідному рейтинговому списку народівза свою брехливість і легкодушність.Проте ці риси проявилися дуже швидко: у 1656 році під час перемовин Московії з Річчю Посполитою у Вільні українські делегати не були допущені до дебатів і навіть не поінформовані про їхній зміст.Це повідомлення привело гетьмана Хмельницького у ярість, він[i] «…заволав, немов шалений, і мовив: «Уже, діти мої, про те не печальтеся! Я знаю, що зтим треба робити: треба відступати від руки Царської величі, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика».*4 [/i]Гетьман поновив перемовини з Кримським ханством та турецьким султаном, а також поновив домовленості з Яном ІІ Казимиром, метою яких було визначення місця Козацької держави на геополітичній мапі Старої Європи та легалізація свого становища як зверхника українського народу.
[color="#ff0000"]«За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??» [/color]
[Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844]
Ще 1655 року під час перемовин у Львові Богдан Хмельницький оголосив польському послові:[i] «Я уже став господарем усієї Русі і не віддам її нікому»[/i]. На докори московського посла «… чому гетьман ніколи не приїде сампорозумі-тися з царем», генеральний писар і дипломат Хмельницького Іван Виговський відповів:[i] «… як цар у своїй землі – цар, так гетьман у своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив». [/i]Наприкінці життя гетьман розмірковував над тим, аби владу і гетьманські клейноди передавати у спадок своїм нащадкам.
Гетьман Богдан Хмельницький сподівався передати владу та гетьманські клейноди старшому синові – Тимошу. Проте Тиміш мав буйну вдачу та норовливий характер. Так, запідозривши другу жінку батька Мотрону (Олену) у подружній зраді, він без зайвих роздумів наказав повісити її на воротах гетьманського замку в Суботові.
1652 року Тиміш взяв шлюб з молодшою донькою володаря Молдовії Васіле Лупула – Розандою (Руксандрою, Роксаною). Весілля було гучним і пишним. Проте одразу ж по весіллю 15 листопада 1652 року часопис «Gazette de France» сповістив сенсаційну новину: [i]«… відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі побив свою молоду дружину, дочку молдовського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й за ласки візира сподівалася дістати волю». [/i]
Наступного 1653 року за дорученням гетьмана Тиміш на чолі дев’яти-тисячного козацького війська вирушив у Молдову на допомогу своєму тестю, якого хотіли позбавити престола. Під час оборони міста Сучава 12 вересня 1653 року Тимоша смертельно поранили уламком дерев’яного воза, і через три дні він помер від гангрени. На той час Тимошу йшов 21 рік.
Понад місяць траурний кортеж долав відстань від Сучави до Суботова. Детальний опис траурної церемонії подав Михайло Грушевський в «Історії України-Русі», опираючись на звіти російських послів, що прибули в Суботів на чергові перемовини з гетьманом Хмельницьким: [i]«2 листопада привезли Тимоша до Чигирина під доглядом свояка Павла Яненка… Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла там того свояка і з ним приїхала до Чигирина. Там стріли Тимоша і дружина, і брат Юрій, і сестри, наказний полковник Василь Томиленко, і козаки кінні і піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, «на поле». Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його у церкві і до приїзду батька ховати не будуть».*5 [/i]Далі тіло Тимоша перевезли у Суботів.
Зі щоденника «Подорожей» Павла Алеппського (арапа Булос аль-Халябі Ібн аз-Заїма, сина Антіохійського Патріарха Макарія, майбутнього архідиякона і письменника, що на той час із батьком перебував в Україні)маємо такі спогади:[i] «… ми прибули до поселення під назвою Суботів, де зазвичай жив небіжчик Тимофій, гетьманів старший син. Суботівці вийшли назустріч нам хресною ходою й провели до великої нової церкви в ім’я Святого Михайла. Тут зібрано скарби вірменських церков, зруйнованих і пограбованих небіжчиком Тимошем у Сучаві, молдовському місті. Тут, у Свято-Михайлівській церкві, Тимошева гробниця. Тимошева удова, донька молдавського господаря Васіле, декілька разів відвідувала нашого патріарха. За кілька днів до поховання Тимоша, Розанда народила йому двох хлопчиків-близнят… У неділю вранці ми учинили після надранньої в її присутності поминування Тимоша. Над його гробницею за їхнім звичаєм висить велика корогва, на якій написано вельми правдоподібний портрет гетьманича – верхи на коні, з мечем у правиці та булавою в лівиці, а на передньому плані – мапа Молдови, яку він пішов здобувати. Ці поминки зворушували присутніх до сліз».*6[/i] Розанда Хмельницька – удова Тимошева ще кілька років до смерті гетьмана постійно жила у родинному маєтку в Суботові. Далі сліди її та синів Тимошевих – внуків Богданових тогочасні хроніки вислідковують двома «дорогами»: українськими та молдавськими. Деякі українські джерела сповіщають, що Роксолана домна Хмельницька зареєстрована як власниця Кам’янки Дністровської у подимному реєстрі Брацлавського воєводства Речі Посполитої 1664 року. За іншими джерелами, старший брат Тимоша - Юрій Хмельницький видав Розанду заміж за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі польського короля, але згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ’я і ставАндрієм Антоновським. Від шлюбу з Антоновським, імовірно, Розанда мала ще сина Петра. Жило подружжя над Дністром, у містечку Рашкові. За молдавськими джерелами, з 1666 року двадцять років Розанда прожила у Молдавії, допоки у 1686 (1687) році під час одного з польсько-молдовських конфліктів не була захоплена польськими вояками в полон біля фортеці Немц і страчена як невістка ненависного їм гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького.
Смерть сина Тимоша тяжко вдарила по здоров’ю батька. На початку 1657 року гетьман Богдан занедужав. Чуючи, що маліє на силі, Богдан Хмельницький «за радою полковників та всього війська запорозького по хворобі та старості передає гетьманство молодшому синові – Юрію. А нині йому 16 літ і булаву йому гетьманську дали, лише влади йому жодної не мати до тих пір, поки живим буде його батько. А володіти всім і гетьманом називатися і писатися батькові його Богданові Хмельницькому».*7
Однак жити гетьману Богдану лишалося не довго.
[b]СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
[/b]
[i]«Гей, зажуриться Хмельницького сідая голова,
Що при ньому сотників ні полковників нема:
Час приходить умирати – нема кому раду дати,
Тільки був при ньому та й Іван Виговський,
Писар військовий, козак лейстровий.
«Іване Виговський, писарю військовий!
Та скоріш біжи та листа пиши,
щоб сотники та полковники мерщій прибували,
При смерті моїй малу раду давали», - [/i]
так розповідає історична дума про прощання з гетьманом Богданом Хмельницький.
6 серпня 1657 року Богдан Хмельницький, за текстом літопису Самійла Величка, [i]«… докінчив у Чигрині, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне й великопечальне життя. лишивши махину війни своїм спадкоємцям, козацьким гетьманам, а всій осиротілій по собі Україні немалий жаль».[/i]У 1836-1837 роках Тарас Шевченко серед інших малюнків Чигиринської тематики намалював «Смерть Богдана Хмельницького».
Причиною смерті гетьмана, якому ледве перевалило за 60 років, стало постійне нервове напруження,пов’язане з тягарем особливої відповідальності за долю Рідного Краю та українського народу, що лежав на його плечах. Тіло Хмельницького «при великій публіці і церемоніями» на чолі з доглядачем митрополичого престолу Лазаря Барановича було перевезене з Чигирина до Суботова. У «Літописі» Самійла Величка наводиться текст Самійла Зорки, гетьманського секретаря, що виголосив перед труною велику промову:
[i]«Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські, всього славного Запорозького війська та цілої козацько-руської України… Промов до нас, братів своїх і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями і ворогами!... Дай нам пересторогу,щоб не були ми звойовані й переможені ворогами нашими».*8[/i]
Історичні джерела свідчать про те, що гетьмана поховали в родинній церкві Святого пророка Іллі. Як фундатора храму гетьмана Богдана було поховано біля південної стіни церкви, праворуч від вівтаря.Про Свято-Іллінську церкву залишив записи уже згадуваний раніше письменник – арап за походженням– відомий в Україні під ім’ям Павло Алеппський. У «Подорож-ньому щоденнику: Україна – земля козаків» він писав про те, що християнська церква Іллі-Пророка містить каміння зі стін мусульманської мечеті: «Ми помітили в підмурівку цієї церкви кілька валунів, величина яких викликала подив. Нам сказали, що ці камені привезено з міста, яке належало туркам, за п’ять миль ізвідси, там вони мали мечеть. З турецької мечеті наказав гетьман перевезти камені для спорудження цієї церкви».*9
А Грушевський в «Історії русів» описує чин похорону Хмельницького:
«… над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким надписом:
[i]Сей образъ начертанъ Козацкого Героя,
Подобно грекам темъ, отъ коихъ пала Троя!
Помпей и Цесарь, что были у Рими,
У Руссов значилъ то Хмельницкій делами своими:
Польщу он низложил козацкими полками,
Татаръ и Турков усташилъ теми же войсками;
Наказавъ варварство, пресек вероломство,
Вечно не забудет то Польское потомство…».[/i]*10
Проте неспокійними стали для гетьмана Богдана та його сина Тимоша родинні церкви-усипальниці. У Чернігівському літописі є записи про те, що наказний гетьман польського війська Стефан Чарнецький, котрого козаки за жорстокість і химерний одяг із тигрової шкури прозвали «рябим собакою», 1664 року через сім років по смерті Хмельницького оволодів гетьманським гніздом – хутором Суботовим. За його наказом спалено замок і дерев’яну Михайлівську церкву й учинено наругу над могилами гетьмана та його сина: [i]«И там в Суботові тіло старого Хмелницкого и Тимоша, cына его, которого під Сачавою забито, казал з гробов в рынку выкинути на попелище».*11 [/i]
А етнограф Марко Грушевський, котрий з 1897 по 1910 роки був настоятелем Михайлівської церкви, а згодом – єпископом Української автокефальної церкви, зберіг запис переказу місцевого суботівського селянина Маркіяна Бердника: [i]«Кажуть, що Хмельницького поховано у Мурованці («Мурованкою» тутешні називали муровану церкву святого Іллі), з правого боку в церкві під стіною, де мідна плянка з написом про це прибита; а другі говорять, що він похований на дворі під церквою коло стіни цієї самої і проти цього самого місця. Та тут горе: кажуть, що Хмельницького узяв Чарнецький-лях та й спалив на попіл і попіл той зарядив у пушку та й випалив на вітер в урочищі Греченім, що звемо «могилками», де саме нива Богуна».[/i]*12
Тривалий час Іллінська церква, що уціліла під ворожими гарматами, стояла пусткою. З 1674-го по 1676-ий рік зруйнований гетьманський Суботів займали московські війська, а в 1677-78 роках – османські. Суботів знелюднів і став відроджуватися після повернення під владу речі Посполитої 1714 року.
В 1793 році Суботів перейшов під владу Російської імперії, а 1808 офіційно статус Суботова було змінено з містечка на село.
Зубожілою пам’яткою старовини застав Суботів Тарас Шевченко під час своїх подорожей-експедицій «Мальовничою Україною». Козацьке минуле Чигирина, Богданові руїни у Суботові, занедбані родові храми, а над усім цим - тираніяяк визначальна характеристика імперської Росії, відгукнулася у серці Шевченка-поета тяжкою поезією [b]«Осії.Глава ХІV. (Подражаніє)».[/b]
З аналогіями до теперішнього протистояння в Україні, у дворічному періоді вторгнення Росії на терени Української Землі, у відторгненні українського Криму – пророче сприймаються Тарасові рядки:
[color="#ff0000"]«…Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить… Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу.
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють,
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього плача
Ісполню гради і поля, -
Да зрить розтлєнная земля,
Що я держитель і все бачу».
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони лихі,
Що їх безчестіє і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий,п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хреств усім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію собаки,
Собак напоять…».[/color]
[25 декабря 1859, Санкт-Петербург]
Тут доречно згадати, що мешканці Суботова у період 1919-22 років брали активну участь у бойовій організації, відомій як Холодноярська республіка.
В кінці 60-их, початку 70-их роках минулого століття у Свято-Іллінській церкві ішли розкопки. Домовини гетьмана Хмельницького так і не знайшли, проте поблизу фундаменту північної стіни й біля виходу з церкви виявили три добре збережені поховання – з залишками одягу і натільними хрестиками. Усі поховання датуються ХVІІ століттям, усі належать чоловікам – родичам і соратникам Богдана Хмельницького. Можливо, один з похованих – Данило Виговський, зять Хмельницького, рідний брат писаря Війська Запорозького Івана Виговського, замордований у таборі московського війська. За писемними джерелами, тіло Данила було видано родичам для поховання в Суботові.
Під час розкопок біля південної стіни поблизу вівтаря виявили також поховальну яму – місце останнього спочинку гетьмана Хмельницького, що була накрита великою масивною брилою, виготовленою із місцевого каменю- пісковика. Тут, на місці цієї ями, встановлений символічний саркофаг гетьману Богдану Хмельницькому, а Свято-Іллінська Суботівська церква перетворена у часі на музей славного сина української вільнолюбної людності. Одну з експозицій музею посвячено Шевченку.*13
[color="#ff0000"] «О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди,не собаки!»…[/color]
Уклін тобі, Тарасе, за твоє розуміння патріотизму, якому немає часових меж – прислухаймося, адже у Шевченкових рядках дороговказ у майбутнє вільної України:
[color="#ff0000"]«… Усім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли».*[/color]
[Тарас Шевченко «Молитва»,1860 рік, Санкт-Петербург]
На фото: акварель Тараса Шевченка "Свято-Іллінська церква".
[i]Література
1. Шевченківський словник. – К., 1977, с.247.
2.Сучасна Україна від А до Я. – Харків,2009,с.514.
3. Микола Вінграновський. Чотирнадцять столиць України. – К., 2002, с.84-87.
4. Сергій Сегеда. Невідома Україна. Гетьманські могили. – К.,2009,с. 91.
5.Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т.,12 кн. – Т.9. – Кн.2: Роки 1654-1657. – К.,1997, с. 599.
6. Халебський Павло. Україна – земля козаків: Подорожній щоденник/ Упорядник М. Рябий. – К., 2009, с. 248-249.
7. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003, с.384.
8. Величко Самійло. Літопис. Том другий/ Переклад з книжної укр. Мови В.Шевчука. – К.,1991, с.207-210.
9. Халебський Павло. Україна – земля козаків: Подорожній щоденник/ Упорядник М. Рябий. – К., 2009, с. 250.
10. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т.,12 кн. – Т.9. – Кн.2: Роки 1654-1657. – К.,1997, с. 605.
11. Чернігівський літопис / Підготовка до друку, передмова і коментарі Ю.Мицика // Сіверянський літопис. – 1996. - №4 (10), с.105-112.
12. Сергій Сегеда. Невідома Україна. Гетьманські могили. – К.,2009,с.101.
13. Шевченківський словник. – К., 1977, с.247.
[/i]
*тут і всюди в статті поезії Тараса Шевченка цитуються за виданням: [b]Тарас Шевченко.Кобзар. – К., 1974.[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781272
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.03.2018
Які Тарасу сняться вівтарі
на тій горі, на тім стрімкім узвишші…
Об чім блаженне Слово думи пише
і молиться тихенько до зорі…
Хіба не все їдно! Не все їдно!
Бо ще брати таки не заодно,
бо каламутне ще в джерелах дно,
а в душах повно золотої скверни,
іще пан Біг з Украйни гріх не верне
на голови «воздамшеся за злая»,
і ще не раз Скорбота заволає
своє «кру-кру» у сиву далину
і зродить сніп зони́, чи полину,
на пагорбах і зрівняних могилах…
Але й на те і кров шумує в жилах,
аби вчитать молитви «Кобзаря»
не те щоб в лад… і рівно монотонно,
а гнівно так… огненно- співно-мовно,
кому на спалах, а кому на жах,
кому на хрест, зчорнілий в попелах,
аби збудить останнюю колоду,
аби нову поезію, як моду,
не бамкали в пустопорожній дзвін,
бо він як Бог… Все чує й бачить Він…
…І нам не все одно, бо ми ще в силі,
бо «Заповіт» співаєм на могилі,
бо материнський горнемо сувій
до душ обпалених… Народе страдний мій,
увий вінець… чоло вінцем увий…
Допоки зорі попід небесами
Тарасовими виснуть голосами,
а над колисками туркочуть ніжно мами
своїм жаданим чадам,[color="#ff0000"][b] [i]Ти – живий[/i][/b]!
[/color]
[i]зона́ - хвороба хлібних знаків, сажка.[/i]
Увійшов до збірки [b]"...І все ж - неопалима"[/b]. - Львів:Логос,2000-2001.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781144
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 09.03.2018
[color="#ff0000"][i][b]Вітаю всіх посестер зі святом Весни!
[/b][/i][/color]
Ох шалена, утишся, весна ще он-он на порозі,
Чом же так невгамовно у тиші снуються думки?
Чую голос трави на одвічнім землі перелозі,
Хай же буде цей ранок у березні знадно легкий…
Хай же буде вам, сестроньки, обрано світлою долею -
У розквітлому маєві цвіту простелений шлях…
Між брунькатих дерев хай витає луною прозорою
Гімн стогривого сонця на ніжних жіночих устах!
Клич стозвукого щастя,
що ллється з джерел омолоджених,
Переливами втіхи, любовних таємних тривог…
Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені,
Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог…
Ми звабливі, ласкаві, а спробуй, торкнися цілунками –
Мов розбуджене птаство, душа навздогін продзвенить…
Веселковими барвами світу, п’янкими медунками,
Пролісковим серпанком займеться розчулена мить…
Мить овогнених слів, мить розкрилених снів на світанні –
Все, що спало взимі і весною збудилось з оков –
Я дарую своє найтепліше Любові вітання
Цій весняній землі, що вдягнула зелений покров.
Цій весняній землі…
і жінкам, що весняно розквітли,
Бо в високому березні все неповторне… і світле…
8 березня 2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781030
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 08.03.2018
[i]Коли за календарем [color="#ff0000"][b]1 Березня[/b][/color], а за вікном глибокі кучугури снігу і морозець під - 15", мимоволі згадуєш заклинання давнини, що Слово (та ще й поетичне!) має велику магічну силу!!!
Отож, вертаюся в думках у березневу весняну теплінь і малюю в уяві рідне місто, залите променями першого несміливого весняного сонця і розлитими скрізь калюжами талого снігу...
Відразу Часоворот продиктовує мені ранній вірш, періоду 8-9 класу школи, і мене - юну мрійницю, що тільки відкриває свій поетичний світ...[/i]
Знов весна... знову радість оновлення
наших змучених холодом душ.
Знову серце прийма задоволення
від розлитих під сонцем калюж...
Де береться бадьорості гомін,
що зимою так рідко зринав.
Сніговії журби, наче спомин,
промінь сонця на дні заховав.
Так і хочеться в думці співати
про всевладну любов до життя,
промінь сонця душею обняти
без миттєвих вагань каяття...
- Зимо-Зимонько, вже не лютуй!
- Весно-Ве́снонько, владу вартуй!
[i]1979 р. (зі шкільного зошита)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779648
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2018
[color="#ff0000"][b]Сьогодні Лесі Українці виповнються 147! [/b]
Вчора до цієї дати по каналу "Культура" з Волинського меморіального музею був репортаж про збережені рукописні архівні документи Лесі Українки, серед них вперше показано на камеру зошит з фольклорними записами та нотами, знайдений колись давним-давно випадково серед паперового мотлоху в закамарках історичного музею у Києві.
Серед них, певно, був запис і цієї української колискової, наспіваної Лесі Українці у селі Миропілля Звягельського повіту:
[i][b]"ОЙ ДЕ Ж БО ТИ, МАТИ БОЖА..."[/b][/i][/color]
[b][i]— Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
— В Іванихи-породіллі дитятко купала.
— Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
— В Іванихи-породіллі дитя повивала.
— Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
— В Іванихи-породіллі дитя годувала.
— Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
— В Іванихи-породіллі дитя колихала.
[/i][/b]
[i] (Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 255.)
[/i]
Навчаючись у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на факультеті української філології, мала щастя багато років спілкуватися з відомим професором [b][i]Іваном Овксентійовичем Денисюком[/i][/b], який присвятив свою наукову діяльність вивченню спадщини Лесі Українки, оскільки народився на Волині, у місцині, що сусідила з Лесиним Колодяжним і знаменитим Скулинським лісництвом та, тепер уже зарослим густою ряскою, Мавчиним озером Нечімлим (Нечімним). Всіх своїх улюблених студентів Іван Оксентійович возив з ночівлею до Колодяжного і до заповітного лісу, неодмінно розказуючи легенди про місцевих відьом, що літають на свої шабаші до пралітніх дерев і замовляють худобу та зміїв (вужів). Це з його ініціативи двічі у різний період його наукової кар'єри студенти-філологи грали "Лісову пісню" - у 60-их роках та у 80-их роках минулого століття. Так сталося, що у 80-их роках Мавку в "Лісовій пісні" випало зіграти мені. Про свої спогади Іван Овксентійович Денисюк написав щемливу, повну любові до Лесі Українки та її "Лісової пісні" (а з нею і всієї складної драматичної творчості своєї талановитої землячки) статтю "МАГІЯ СТУДЕНТСЬКОГО ТЕАТРУ", що видрукувана у №1(2) Львівського часопису "Просценіум" за 2002 рік. Ця стаття заявлена в інтернеті, проте сторінка з її публікацією є чомусь заблокована і недоступна (надіюсь, тимчасово!) www.anthropos.net.ua/jspui/handle/123456789/1347
Зате доступною є інша стаття Івана Овксентійовича, вірніше, його інтерв'ю в Львівській газеті "Високий замок"за 1 липня 2004 року. Витяги з цього інтерв'ю хочу навести у цій публікації.
"[i]– Ви є одним із найвідоміших дослідників життя і творчості Лесі Українки, видали спільну із Тамарою Скрипкою працю ”Дворянське гніздо Косачів”, де описана доля батьків і дітей Косачів. Чи віднайдені всі архіви Лесі Українки?
[/i]
[b][i]– Ще студентом я був у Колодяжному, коли хата Лесі була вкрита солом’яною стріхою. Зустрічався із Варварою Дмитрук, яка пам’ятала Лесю. А коло озера Нечимного зі студентами ставили в природних декораціях “Лісову пісню”. Моя дипломна робота була присвячена творчості великої поетеси. І пізніше я займався вивченням біографії поетеси і всієї її родини.
А щодо архівів, то немає листів Івана Франка, Ольги Кобилянської та багатьох інших до Лесі Українки. Згідно з легендою академіка Михайла Возняка, архів поетеси був замурований у стінах одного волинського монастиря. Тамара Скрипка шукала архів у Запрудді, де жила тітка Лесі Українки, орала трактором землю і знайшла… срібний посуд.[/i]
[/b]
[i]– Як часто ви буваєте у своїх рідних місцях?
[/i]
[b][i]– Щороку влітку я їду до рідного села Заліси на Волинському Поліссі, відвідую село Тур, де народилася моя мати, і обов’язково декілька днів проводжу з сином Андрієм на Святому озері, що знаходиться в лісі на околиці Тура. За легендою, на цьому місці стояла свята обитель-монастир, яку розгніваний Бог затопив за гріхи. І тепер шелестять молитов старі дуби, які були колись ченцями. Традиційно зупиняємося в одного господаря. Вдосвіта син пливе на човні забирати рибу з сітей, потім смажить її. Господиня готує мої улюблені з дитинства страви, які стоять в печі гарячими цілий день.[/i]
[/b]
[i]– Розкажіть про давню поліську кухню. Які страви готувала вам мати?[/i]
[b][i]– Страв багато, і готувалися вони в печі, завжди були свіжими, із екологічно чистих продуктів. На Різдво варили чорний борщ на свинячій крові зі свіжиною із особливо заквашеними буряками. Особливий смак мають запечені в печі головки капусти, смажені на салі гриби, вареники із гречаної муки, начинені пшоняною кашею із сиром, хліб, випечений на листі лепехи або тополиному чи кленовому. Рибу сушили в напаленій печі на соломі. Вона тоді дуже смачна. Додавали до борщу. На Великдень пекли порося, начинене намоченими сухарями. Кутю робили із обдертого ячменю, з медом і маком."
http://portal.lviv.ua/uncategorized/2004/07/01/142210
[/i][/b]
Завдяки Івану Овксентійовичу Денисюку не одне покоління українських філологів пізнало Лесю Українку та її творчий світ не з трафаретних сухих сторінок підручників та хрестоматій, а з живого трепетного слова людини, що відчувала її особливо глибоко, десь на рівні етногенетичних коренів, бо й сама черпала свою життєву енергію, свій Дух до праці і творчості з цього ж невичерпного джерела.
Свої авторські присвяти Лесі Українці вже видрукувані мною на сайті "Клубу Поезії". Бажаючим відновити їх в пам'яті з нагоди Лесиних днів, даю посилання на інтернет-сторінки:
[color="#ff0000"][b]"Офелія...і Тірца... і Йоганна"[/b][/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738966
[color="#ff0000"][b]"Лесиними стежками"(цикл)[/b]
[/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738814
[color="#ff0000"][b]"Сцена з Перелесником" з циклу "Лесиними стежками"[/b][/color]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738815
[color="#ff0000"][b]"Мавчине..."[/b][/color] www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763120
25 лютого 2018 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778976
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 25.02.2018
[b] [i] з присвятою Ромчику Гурику,
19-літньому Герою Небесної Сотні[/i][/b]
[i]«Ой Романе, Романо́чку,
Відгадай ми загадо́чку…»
(З народної пісні)[/i]
Ромчику… Гурику… Очі твої тернові…
Поле Життя несходжене… тихо на Полі Крові…
Лихо на Полі… Холодом віє лихо…
Чом же завжди перед боєм –
так божевільно тихо…
Ніч яка – Боже! – тривожна... підступна… свавільна…
Зараз або ніколи!.. Буде Вкраїна вільна!
Вільна… велична… розкута – як в піднебессі птаха…
Мовлено тричі: «БУТИ»!.. Неба простерта плаха -
«Смерть ворогам»!..
…Конає
Лжі безпросвітня темінь...
Що то готує день нам? - вигострить з серця кремінь?..
Виносить в серці щемінь… пізні слова любові…
Що то готує день нам! –
Стежку на Полі Крові…
…А що росте без коріння? -
тіл крижана безодня…
…А що зійде без насіння? –
з сонцем… Небесна Сотня…
А що по ній заграє? -
скрипка… між хмари сині…
серце без сліз заволає:
[i]«пливе кача́ по тисині»[/i]…
Серце без сліз заплаче – і стрепенеться птаха…
В крівці терпкій гарячій Неба роздерта плаха…
«Ка́ча пливе»… Одначе
людно на Полі Крові –
Тиха молитва, наче
пізні слова Любові…
…Серце стерня поколе… Сповниться болем ущерть:
[b]«Зараз або ніколи!
Всі на Майдан!..
На смерть!»[/b]*
[i]*Останній запис Романа Гурика перед смертю.
[/i]
18 лютого 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777961
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.02.2018
[b][i]По Небесній Сотні 9 днів
[/i][/b]
…Не гасне, не вмира – витає Дух Свободи,
На Світло наверта, де ве́рші голубі…
Вкраїнці – не раби!.. Ми – правнуки народу,
що волю здобував в кривавій молотьбі.
Ярій, душе моя – бо буде бій кривавий,
Утишся, не щеми, вселенськая журо!
Підуть з життя Сини… Умруть не ради слави,
А за Любов святу, що серце вберегло.
…Почезне тіло враз, спаде з очей омана,
Окропить весь Майдан кривавая яса –
Сто змовлених «прощай», та Смертю Смерть попрана,
Сто криків, сто зітхань розірвуть Небеса.
Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова.
[i]28 лютого 2014, на дев'ятий день по Кривавому Майдані
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777708
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2018
[b][i]У нас в очах доби трагічні очі -
одвічний страх... пустелі... потолочі...
і слабість тіла... трем... глуха бентежність...
і до землі зболіла приналежність.
[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777496
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2018
Скажи мені правду, якою б вона не була…
Про місяць упо́вні… Про два лебединих крила…
Про літа веселки барвисті… про теплі дощі…
Про пестощів ласки іскристі… про сповідь душі…
Скажи мені правду, що й досі у серці щемить…
Про ту найдорожчу, про найсокровеннішу мить…
Про всесвіт у зорях, утоплений в глибах криниць…
Про мову безмовну промінних широких зіниць…
Про сонце, що сходить в обіймах і чезне в імлі…
Про стежку до саду, де бродимо ми ще малі…
Про мамину ніжність, про батькову гордість німу…
Про сльози печалі на вижовклих трав килиму…
Про муки відталі, душевний утрачений рай…
Скажи мені правду – нічого в собі не ховай…
Я знаю, що тяжко – правдивий, оголений біль…
Я знаю ж бо – тяжко, бо цілі не видно відсіль…
Не видно ж бо цілі – далеко далекі світи…
Скажи мені правду – бо з правдою легше іти!
Крізь бурі і товщі, де квітне неторканий Сад,
Крізь товщі і бурі, пургу і рясний снігопад…
Скажи мені правду – і я тоді ска́жу сама…
Про те, що у серці не все ще панує Зима…
Хоч журно над чо́лами пам’ять пече і тяжить…
Про шлях, нами сходжений – що у багрянцях лежить…
Про місяць уповні… Про два лебединих крила…
Скажу тобі правду, якою б вона не була…
7.02.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775717
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.02.2018
Зазиває Зима місяць Лютий, свій посох даруючи...
Знов вальсує сама, про січневе уже не сумуючи...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, владний муженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку!”
Погуляємо ще, поміж віхол-стуж, погуляємо –
поміж білих руж, сніжинко́вих руж, Долю вкраємо...
„Хто мене таку за жону візьме! - то здивує світ,
Між гарячих зір, білих чистих зір, між ледових віт –
На баскім коні пролечу вві сні Нареченою, -
Закую мости, уберу сади та й пеле́ною:
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, милий друженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку”...
Ох же буде ніч, сім весільних свіч в Нареченої,
У вінок із руж, білих сніжних руж, обрамленної,
На семи вітрах та по всіх світах шати віються –
Та по всіх кутках, по усіх стежках снігом сіються...
І біжить Зима на баскім коні ощасливлена,
На семи вітрах на Чумацький шлях, в Ніч задивлена...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, невпокорений,
Та лютуй-лети, та мети – не жди, сніг незораний”...
І лютує Князь, та дарує Князь дар-за-да́рами,
Веселиться Князь, п’є-гуляє Князь із боярами...
І мете – не жде між гарячих зір білу віхолу...
...І минає в нас цей зимовий час щастям-втіхою...
3.02.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775063
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.02.2018
Білим по білому.
Білим по білому
тихо–претихо паде ...
У вишитті хресто –
білім по білому
чисто Пречиста іде.
Білим по білому,
білим по білому
стелиться, стелиться сніг.
Серцю зболілому,
герцю здимілому
дав би водиці Даждь-Біг.
Може, освячена
днесь нерозтрачена
втолить нас Ясна Вода –
білим по білому
любому, милому
зблисне Весна Молода!
Молодо – зелено
килим розстелено,
ніби у Райськім Саду ...
Скільки пшениць
у млинах перемелено –
крига скреса на льоду!
Води освячені,
душі облачені –
Хрестя Любові ... Йордан!
Риньмо в світи
у казкові, небачені
в Зоряний Шлях–Білодан ...
Ні, не відлюбиться,
в зорях не згубиться
щастя, відпите на двох.
Десь, у Галактиці,
дзвінко пригубиться
Чара, що виповнить Бог ...
[i](Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ".- Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773849
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 28.01.2018
[i]19 січня на Йордан у Надвірній в Івано-Франківщині народився цікавий для Львівської громади чоловік - колекціонер старожитностей українського етносу [color="#ff0000"][b]Іван Михайлович Гречко[/b][/color]. На другий рік (у 2019) йому виповниться 90!
Моє знайомство з Іваном Гречком та його домашнім музеєм строїв, писанок, рукописних ікон на шклі, різної старожитньої утварі українців - трисвічників, посуду, різьби, ліпки, саморобних ялинкових прикрас - розпочалося в далекому 1988 році, коли я, як молодий працівник Львівського музею історії релігії, монтувала свою першу різдвяну виставку з приватної колекції Івана Гречка.
Скільки радості принесла мені (і в ті роки Львівському мистецькому товариству) ця пам'ятна виставка з елементами відтворення куточка сільської хати, прикрашеної до Різдва. На старому дерев'яному столі стояли: трисвічник із запаленими свічками, велика миска з кутею, власноруч приготована мною, глиняний розписаний посуд, наповнений пиріжками, яблуками та горіхами. На лаві, покритій веретою, поруч стола лежали українські давні сорочки, кептарі з коралями, кожухи з хустками.
А на стінах - унікальні ікони на шклі, що їх пан Іван Гречко носив на голові крутими гуцульськими горами-долами, аби не побити. Більшість їх власників, корінних гуцулів, за особливу прив'язаність до рідних серцю звичаїв та обрядів, радянська влада виселяла на "Сибірські гаразди́"...
Цю виставку приїхали подивитися Московські журналісти програми "Время" і знімали про неї сюжет, бо на той час такі сюжети були рідкістю!
З того часу Іван Гречко став постійним незмінним другом всіх музеїв Львова, особливо музею історії релігії, Національного та Львівського музею етнографії - саме там, де час-від-часу відчували потребу в його великому досвіді і знанні українського світського та духовного мистецтва.
Отож, коли приходить дата 19 січня, і пан Іван Гречко святкує уродини на Йордан (він по гуцульськи каже "на Ардан"!), то музейники всіляко вимудровують способи віддячити цій дорогій людині).
Пропоную Вам власний текст [color="#ff0000"][b]щедрівок для Івана Гречка,[/b][/color] проспіваний йому під склепіннями комплексу Домініканського монастиря і собору, що тепер належить церкві Пресвятої Євхаристії, а у 80-90-их роках належав як єдиний архітектурний ансамбль Музею історії релігії у Львові. На фасаді Домініканського собору висічені слова латиною [b]«Soli Deо honor et gloria»[/b], що в перекладі українською означає [b]"Єдиному Богу честь і хвала".
[/i][/b]
Ми з віншівками до Гречка із музейного містечка.
«Soli Deo…», пане Гречко, несем тобі письменечко –
Про твої скарби душевні, про набутки твої ревні –
Про стежини Гуцулії, що за ними серце мліє,
Де Батьківська Віра бродить – Гречка за собою водить,
Де робітніх рук малярство, ще й родинне писанкарство,
де ікони в кожній хаті і трисвічники при святі…
Де жиють на Божі святки ялинкові янголятки,
Де мальовані тарелі – в них вареники веселі,
Де вкраїнці, в стрій убрані, знай, щедрують на Ардані!
«Як на річці на Йордані там Пречиста ризи прала,
Там Пречиста ризи прала – Йвану долю замовляла:
На дай Боже, тому Йванку - з Надвірної вишиванку!
На дай Боже, Гречку Йвану – Долю шовком вишивану…
На дай Боже, в ясен-чоли – щоб жили в душі янголи.
Щедри-ведри, на всі луки – щоб ішли ікони в руки.
Брала Діва святу воду – Гречку Йвану Древо Роду.
На тім Древі пташка піє – душка мами Євдокії.
Пташка зліва, орел справа – душка брата Ярослава.
А живая б’ється в стрісі – душка сестрінки Орисі.
А четверта в хаті стала – батька Міхала згадала,
Гречка Йвана Древо Роду – брала Діва святу воду…»
Чолом тобі, пане Йване, наш гуцульський отамане,
Що знайшов те Євшан-зілля, що дає душі привілля…
І привілля, і Обнову – пісню давню… колискову.
Наш гуцульський Патріарше, а щедруй собі як завше –
На морози-сніговії, під опікою Марії…
А щедруй собі охоче, як Пречиста Діва хоче,
Доки Бозя ласку сіє, а і з нев Свята Софія,
Із родинов, із братами, ще й музейними устами:
«Soli Deo…» - чара ллється, най пан Гречко засміється!
[color="#ff0000"][b]Гречка Йвана Древо Роду – нема йому переводу.
Дай же, Боже, зелен-бору – Василині й Теодору…
Дай же, Боже, зелен-цвіта – Гречку Йвану многа літа!
[/b][/color]
[b][i]-Христос хрещається!
-В ріці Йордані!»
[/i][/b]
https://zik.ua/news/2016/08/02/ivan_grechko_dolya_skerovuie_lyudynu_tudy_de_vona_maie_vykonaty_svoyu_malenku_741412
ДОВІДКА:[i][color="#ff0000"][b]Іван Гречко[/b][/color]
Народився 19 січня 1929 р. у с. Рафайлова Станіславівського воєводства (тепер село Бистриця Надвірнянського району Івано-Франківської області). Навчався у школі м. Надвірна. Родина Івана була пов’язана з українським націоналістичним підпіллям – батько та брат загинули в УПА, а маму і сестру в 1946 р. заарештували та етапували на Сибір. Після їх арешту хлопець змінив свої біографічні відомості та втік до м. Львів, де продовжив навчання у Політехнічному та Лісотехнічному інститутах. Упродовж 1950–1980-х рр. збирав найбільшу колекцію гуцульських та покутських ікон на склі. З кін. 1980-х рр. брав активну участь у діяльності низки громадських організацій. 2013 р. передав свою колекцію Українському католицькому університету. Мешкає у Львові.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772516
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.01.2018
Ота вода… о, та чудна́ вода –
підступна і манлива, наче зрада…
Моя тобі, предивна Діво, рада:
коли прийде пречиста Коляда,
до тої каламутної води
ой не ходи, пресмутна, не ходи…
Посеред дзвонів щедрих Водохрещ,
Посеред магій Світлої вечері
вогонь завітний блисне на киче́рі,
і ти усе покинеш – і підеш
до тої заворотної води –
ой не ходи по вроду, не ходи…
Зведе на безвість… Боже, відверни!
(Отут Козу Лукавий напуває –
він душу вкрав і тут її ховає).
До тої душегубної води
Ой не ходи, прелюба, не ходи.
О, та вода! Ота чудна вода
тебе таки зманить, Предивна Діво…
Паде зерно… Чи плідні будуть жнива,
коли в Кози дозріє «борода»?
Тшшш!!! Тихо-тихо… Бачите: сліди!
Наврочиш лихо, Діво…
Не ходи!
(Зі збірки інтимної лірики [b]"Самоцвіти сокровення".[/b]- Львів:Логос,1997).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772229
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.01.2018
Сьогодні в Україні - третій і останній Зимовий празник - [color="#ff0000"][b]"ЙОРДАН" або ВОДОХРЕЩА.[/b][/color]
Отож, за обрядом сьогодні українці вітаються:
[color="#ff0000"][b][i]- Христос хрещається!
-В ріці Йордані! (Гуцули кажуть: "В Ардані!")[/i]
[/b][/color]
На відміну від Щедрого вечора та Різдва, на Водохреща віншують лише дівчата та співають Йорданські пісні.
Тому-то і я буду віншувати Вас, любі читачі Клубу Поезії, з чутливих жіночих вуст особливими Йорданськими текстами:
[color="#ff0000"][b][i]"Я вас віншую зерном ябло́чним -
добрим здоров'ям, ще й пожито́чним.
Хай з того зерня древа зростають,
хай ваші яблуні яблука мають.
Я вас віншую зерном пшениці -
щоб ви діждали з нього сториці.
Пшеничне зерня - окраса поля,
хай на нас зійде Добрая Доля.
Я вас віншую зерням гречаним -
Добром вас сію, щедрим таланом...
Мисочка гречки, глечик сметани -
хай Мати Божа стане меж вами".
***
"Дай же вам, Боже,
при хати ситно -
хлібно і питно,
а в дім прибитно!
Дай же вам, Боже,
при хаті зілля -
при хаті зілля,
в хату весілля!"
***
"Пчілка, худібка
най вам ведеться,
най Божа ласка
дощиком ллється.
Плоди стократні
дай, Бог, збирати -
радуйся-радуй,
Божая Мати!
***
"Як на річці, на Йордані
там Пречиста ризи прала,
на "Дай, Боже" промовляла:
ГОСПОДАРЮ, ГОСПОДИНІ,
ВСІЙ СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!
-ДАЙ, БОЖЕ!"
[/i][/b][/color]
Віншування, зібрані в околицях Крилоса та стародавнього Галича, використані у багатолітній практиці Театру "МЕТА", увійшли в видання[b] "Старі слова різдвяного вертепу".[/b] - Львів:Сполом,2013-2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772172
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.01.2018
Напередодні Водохрестя святкує Господиня-Україна [color="#ff0000"][b]«Голодну Кутю»[/b], [/color]так як і на [color="#ff0000"][b]Святвечір [/b][/color]удень українська спільнота нічого не їсть – постить.
Сяде за [color="#ff0000"][b]«другу Свят- Вечерю»[/b][/color] лише тоді, коли засяє вечірня зоря. Подасть на стіл пісні страви – смажену рибу, вареники з картоплею чи капустою, гречаники на олії, кутю та узвар.
По вечері діти проганятимуть Кутю: вибігатимуть з хати і паліччям битимуть знадвору в причільний кут –
[color="#ff0000"][i]
[b]«Тікай,кутя,із покуття, а узвар – іди на базар,
Паляниці, лишайтесь на полиці,
А Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух»![/b][/i]
[color="#ff0000"][/color][/color]
Уже геть увечері, як стемніє, Господарі виносять з хати дідуха і палять, пускають «на теплий дух». Горить дідух, а з ним втрачає сили люта Зима…
На Голодну Куту біля церкви святять воду. Глечики з водою квітчають сухими васильками, аби «Бог милував від злої напасті». Вода, освячена в надвечір’ї Богоявлення – «вечірня вода» за народним повір’ям «згідлива на всяке лихо».
Після вечері сім’я кладе свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину («най хліб ся родить»). А чия ложка вночі «сама перевернеться», той помре.
Дівчата на Голодну Кутю ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ними, «де пес забреше, туди заміж піду»!
Господиня-Україна в цей вечір щедрує:
[color="#ff0000"][b][i]«- Пане господарю, чи спите, чи чуєте,
Чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
*[/i][/b]
[/color]
«Ой на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає.
Ворон – коні напуває.
Там орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
- Ой місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, батеньку, біль збирати.
Батенько ся відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
- Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, братічку, біль збирати.
Братічок ся відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
- Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, миленький, біль збирати.
Милий ся не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані –
Буде Христа на Йордані»!
Ще за тиждень перед Водохрестям парубоча громада прорубувала на річці ополонку, випилювала з льоду великий хрест, ставила його над ополонкою і обливала буряковим квасом, аби був червоним. Біля хреста будувала льодяний престол, оздоблювала аркою ялинкових та соснових гілок «царські врата».
«Опівночі з 18 на 19 січня вода в ріках хвилюється, то за повір’ям «нечиста сила» проти «чистої» бунтує, а заправляє тою «нечистою» сам Водяник, «бісів батько», що зимує під льодом, тоді як всякій добрій людині відомо, що звичайні собі чорти, ось ті, що повсюди ведуться у хрещеного люду, морозу бояться і на зиму з рік вибираються… А щоб вигнати Водяника треба найняти молебень і відслужити над ополонкою водосвятіє».*
Ранком - «на Йордан» (за християнським календарем «на Богоявлення Господнє») - у церкві - богослуження. По службі Божій весь народ іде на річку до хреста. Попереду дерев’яний церковний хрест несуть і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором – священик прикладає золотий хрест до чола.
«Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а хор в цей час гримить «Во Йордані крещающуяся Тобі, Господи…». Хрест у воді – для «нечистої сили» погибель, тому всі чорти вистрибують з річки, а з ними і сам Водяник, і перебувають на землі до того часу, аж поки котра з жінок не прийде до ополонки білизну прати. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею попірнають і всі чорти, що на землі мерзли. Тому бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну ще цілий тиждень по Йордані, щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».*
Коли вже воду освячено, люди, що оточили річку барвистим колом розступаються, підходять до ополонки і черпають глечиками воду. «Водицю-Йорданицю» бережуть через увесь рік, бо то жива вода, а п’ють її, «аби хвороби не боятися і міцнішими бути».
Хлопці-молодці купаються в ополонці, а дівчата щедрують:
[i]«Йордан, Йордан, Йорданиця,
Там Пречиста воду брала,
Своє дитя напувала».
[/i]
Дівчата вмиваються в «йорданській» водиці, «щоб були рум’яні лиця». Господиня-Україна веде українських дівчат до ополонки, «аби сі умили та красно налили».
Після обряду водосвяття та пов’язаних з «йорданською» водою ритуалів, люди вертають до своїх осель. Священик ходить по селу і кропить святою «водицею-йорданицею» кожну оселю, «щоб до людей у двір приходило тільки щастя, щоб обминали їх нечисті сили зла».**
Вертаючи до хати, ворожать на погоду: якщо на Водохрестя день ясний, сонячний, то хліба на цей рік будуть чисті. Коли ж понурий, або небо плаче хмарами – у хлібі буде багато «сажки» («зони»). Якщо на Водохрестя дерева покриті памороззю, то навесні у відповідний день тижня треба сіяти ярину: «вродить, як гай»!
Ладнається святочний обід. Перед обідом п’ють свячену воду. Між людей ходить таке повір’я, що в день Водохрещ вода перетворюється на вино:
[i]«Зажурилися буйнії гори,
Що не зродили жито, пшеницю,
Але зродили зелене вино.
Гречная панна його стерегла,
Та, стережучи, спати лягла.
Гей, десь узялися дрібні пташеньки,
Та й обдзьоба́ли зелене вино.[/i]
[i]- Ей, гиля-гиля білі пташеньки,
Не обдзьобуйте зелене вино,
Бо мені треба вина багато.
[color="#ff0000"]Маю сестрицю – на відданицю,
Маю братічка – на оженічку.
Сама молодая, зарученая,
Аж до Галичі, за поповичі».[/color]
[/i]
А Господиня, галицька Україна, несе обід Господарю і своїм діточкам, і прощається з зимовими святами під величальні пісні останніх щедрувальників:
«Гей, ти, пане-господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
Із водицев, із царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядою,
І з синами-соколами,
Та й із чічками-дочками…
Господарю, наш владарю,
Щасти, Боже, із святами –
І з роями, і з ланами,
І з сусідами-панами…
І з Господом, Христом Богом,
На здоров’я, на літ много!
Христос ся хрещає!
В ріці Йордані!
[color="#ff0000"][b]Що ми казали, аби так і сталось і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему божому миру посполу. Най вам святиться, веселиться свята Йорданська водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік![/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]-Дай, Боже!»
[/b][/color]
[i]
Тут і надалі * позначені цитати з «Різдвяних святок» Матвія Номиса.
**Зі збірки Д.Павличка «Ой радуйся,земле!» - К. : «Веселка»,1990.
Автентичні фольклорні тексти узяті з видання Михайла Москаленка «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі». – К.: «Дніпро»,1988.
[i][/i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772015
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]«Оком, чи словом, чи співом
той колядник тебе врік?
Темним неправедним гнівом
розпочинається рік». [/b]
І.Римарук
[/i][/color]
Оком, чи словом, чи співом,
чи то нечистим посівом –
темним неправедним гнівом
розпочинається рік –
грішним, порочним зачаттям,
зламаним білим лататтям,
чи материнським прокляттям –
гнів несусвітній упік.
Свічка в руках побіліла,
свічка в руках обімліла,
свічка в руках обміліла –
хуга відьомська гуде –
холодно ніжкам ізбитим.
холодно плічкам невкритим,
холодно вічкам невмитим –
свічка
по воду
іде…
Снігом – босоніж… скажена!!!
Снігом – босоніж… блаженна!!!
Йде в снігопад Магдалена,
Де всепрощенна Кутя…
…Спалахом б'є зоряниця,
Обертом йде паляниця –
Десь там злучається Трійця
Йосиф…
Марія…
Дитя…
(Зі збірки[b] "Самоцвіти сокровення"[/b]. - Львів:Логос.1997.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771314
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 14.01.2018
[b][color="#ff0000"]За тиждень після коляди, напередодні Нового року (з 13 на 14 січня за новим стилем) – Щедрий вечір.[/color]
[/b] За стародавнім дохристиянським повір’ям на свято Щедрого Вечора народжується Місяць-Молодик. З нагоди цього народження Сварог-Зодіак подарував людям золотого Плуга, аби вони могли ним орати землю і зерно сіяти. Тому давні слов’яни ходили в цей щедрий на божі ласки вечір посівати, а ще імітували рухами оранку, заворожуючи таким чином майбутній врожай.
За слов’янським місяце-сонячним календарем на Щедрий Вечір новонароджене Сонце проходило центральні зорі сузір’я Перуна-Стрільця, себто було в апогеї своєї сили, отож цей день був справді щасливим і найсприятливішим для започаткування всіляких справ, для нових мрій і задумів.
[color="#ff0000"][b]За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або Меланки.[/b][/color]
На Щедрий Вечір випікає Господиня-Україна [i]три обрядові короваї[/i] – на честь новонародженого Сонця, [i]«бо прийдуть до тебе три празники в гості»[/i]. Муку через три сита просіває, обкурює над лемешем плуга. А воду зі студні приносить їй дівка-незайманка, що несе відра ні слова не мовлячи, щоби вода була чиста і непорочна як діва. І мають ті короваї вид круглий, як сонце, ще й «конячою підковою» огороджені, або бувають схожі до обори з худобою, бо ось де випинаються вгору «роги бика-тура».
Під короваї кладуться коноплі та мідна монета, а оперізуються святі хліби вінком із часника. Часник – то народний оберіг від хвороби та злої сили. Його носили як амулет на шиї. На Щедрий Вечір часником приправляли горох з бараболею. І приправу цю називали «ряженням» і казали, що таку їжу боїться темна сила, а чиста сила, навпаки, любить.
На честь Місяця-Молодика пекла Господиня-Україна на Щедрий Вечір пироги з гречкою та м’ясом і ліпила вареники. А Господар ховався за тими обрядовими стравами і ворожив на достаток, промовляючи до дружини:
- Чи бачиш ти мене?
- Не бачу!
- Щоб же ти не бачила за садами, городами, ярмарками світу!
Господиня вторила чоловікові:
- Чи бачиш мене?
- Не бачу?
- Щоб і ти не бачив за возами, снопами, копами світу!
Господарі ворожили дітям:
- Чи бачите нас?
- Не бачимо.
- Дай же, Боже, щоб і завше не бачили!
Тільки посідали за стіл, а за вікном уже щедрують та водять ряджену "МЕЛАНКУ":
- Щедрий вечір! Добрий вечір!
Добрим людям на здоров'я!
[color="#ff0000"][b][i]"Ой учора ізвечора
Пасла Маланка два качура.
Ой пасла-пасла, – загубила,
Пішла шукати – заблудила.
Ой приблудила в чисте поле,
Там Василечко плужком оре.
Ой ори-ори, Василечку,
Виведи мене на стежечку.
Виведи мене на стежечку,
Посію тебе в городечку.
Та й буду тебе поливати,
В русую косу заплітати.
В русую косу заплітати
Та й до церковки проводжати.
Наша Маланка ложки мила
Та й у тарілці утопила.
Ложки в тарілку утопила,
Біленький фартух замочила.
Наша Маланка не робоча,
В неї сорочка парубоча".[/b]
[/i][/color]
Серед українського народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих розкриває небо і вони можуть просити у святих все. Що їм заманеться: перетворити воду – на вино, камінь – на хліб, глину – на мід.
Так, Господиня (Ґаздиня у гуцулів) бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє:
- Не хліб ся купає у воді, але я – у здоров’ї та силі!
Набираючи воду в коновку, вона примовляє:
- Не воду беру, але мід і вино!..
Господиня вертає до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках. Без найменшого шелесту, підходить до своїх дітей і торкає їх голів змоченим хлібом:
- Абисьте були такі величні, як святий Василь!
У коновку Господиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою: «на щастя, на статок через увесь рік»!
[color="#ff0000"][b] У спокої та щасті приходить на землю Старий Новий Рік, за християнським календарем Святого Василя.[/color]
[/b] «… Ще тільки починає було розвиднятися, а тато вже будять мене:
- Вставай, сину, годі спати – пора посівати!
Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся – та за рукавицю дідову, а в ній сій-зерна повно: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху – всього по пригорщі і змішане разом.
- Спочатку вдома посівай, - каже батько, - а потім і до людей підеш!
Я став перед образами, набрав жменю зерна в рукавиці, посіяв і приказав:
[i]«На щастя, на здоров’я та на той Новий рік,
Щоб родило краще, як торік.
Зароди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю:
Корінь-коренистий, колос-колосистий,
З колоска – жменьку,
Зі снопа – мірку,
З копички – візок,
А з візка – стіжок.
Дай, Боже!»
[/i]
- Спасибі тобі, сину, що нас обсипав щастям. На ось тобі грош та будь завжди хорош!
А тепер можна і до людей щастям посівати».*
В цю ніч двері у хатах не замикаються – люди посівальників ждуть. Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і першим «полазником» - приносить до хати щастя. За народними віруваннями дівчата щастя не приносять, тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.
Інколи Господиня просить першого посівальника сісти на порозі, «щоб кури сідали та курчат висиджували», та «щоб добро у хаті велося».
Як була Господиня справна, то сміття з хати не виносила від Святого Вечора аж до Нового Року, «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік вона те сміття все ж таки виносила та висипала на одну купу в саду. Там його палили, воно горіло, а вогонь мав силу неабияку – ним обкурювали садові дерева «щоб ліпше родили».
А Господарі славні (Ґазди у гуцулів) стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.
У перший день Нового Року до всього приглядаються, бо все має віще значення: якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худібки.
Якщо сонце весело зійде і жити буде весело, та добре вродить садовина. А коли іней покриє дерева, чекай врожаю на збіжжя.
Якщо частина неба вкрита на Новий Рік хмарами, то з тої сторони сподівайся щастя. Сніг випаде на свято – теж добра прикмета.
[color="#ff0000"][b]Перший день Нового року – свято Василя. [/b][/color]В цей день Василі скликають своїх родичів на обід.
« Перед тим, як сісти обідати, батько Василь дає синові святочний пиріг і каже:
- Їж, сину, та пам’ятай: як трапиться тобі зимою збитися з дороги, то згадай, з чим на Новий Рік пиріг їв – нараз відшукаєш!
На столі таке стоїть, що не гріх і спожити: шинка, ковбаси та всякі припаси. Є до чого чарку випити та «дай, Боже!» сказати.
На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, «щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли», - так примовляють, коли Василі гостей приймають».*
Дай Боже у цей день у церкві побувати, щоби через увесь рік до храму Божого стежечку топтати.
А по обіді запрягали найкращі коні… Летять коні-змії, під собою ніг не чують, тільки сніг вихором на всі боки розлітається.
[i]«Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную.
Де цар ходить – жито родить,
Де цариця – там пшениця».
*
«Орел поле ізорав
Та пшениці насіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібен дощик підмочив.
Роди, Боже, пшеницю
І всяку пашницю.
Орел поле ізорав
Та ячменю насіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібен дощик підмочив.
Роди, Боже, сей ячмінь,
Старим бабам на кисіль,
Парубкам на пиво,
А дівкам на диво».
[/i]
[i]Тут * позначені цитати з «Різдвяних святок» етнографа Матвія Номиса.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771147
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 13.01.2018
[color="#ff0000"][b]Штрихи до портрета Марії Людкевич у гурті літстудії "Гроно". Риси, що не зітруться…[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]7 січня у Львівській Національній спілці письменників України Різдво подвійне - свою ювілейну дату в житті і творчості зустріла поетеса Марія Йосипівна Людкевич. Цей матеріал готувався їй у подарунок для книги:"МАРІЯ ЛЮДКЕВИЧ.ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ", що вийшла до ювілейних Різдвяних свят у видавництві "Сполом".
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Марію Йосипівну Людкевич[/b] [/color]пам’ятаю з кінця 80-их років минулого століття. Нас, творчих підлітків, об’єднала з нею створена у ті часи при газеті «Молода Галичина» обласна літературна студія «Гроно». До неї ввійшло понад 200 обдарованих молодих людей Львівщини, серед них опинилися поруч мене, восьмикласниці, і вже трохи старші студенти львівських вузів - Марія Шунь, Володимир Олейко, Віктор Неборак, Василь Терещук, Олекса Вільчинський, Олесь Дяк, Надія Мориквас,Василь Куйбіда, і покійний уже нині прозаїк Василь Левицький, та багато інших творчих особистостей мого покоління. Марія Людкевич перейняла естафету керівництва літстудією «Гроно» після Василя Іванишина та Романа Качурівського (обидвох уже немає поміж нас!). Засідання «Грона» відбувалися кожен останній четвер місяця на 11 поверсі Будинку Преси у Львові. Обговорювали прилюдно творчі дописи за місяць, читали нове і тут же слухали враження про написане. Це був дуже потужній стимул до самовдосконалення, коли хтось поруч звучав сильніше за тебе! До того ж були перші публікації в газеті «Молода Галичина» і звіти Марії Йосипівни про роботу «Грона» під відповідно ілюстрованою рубрикою, де були прописані наші імена, згодом були презентації і наших перших збірок… Хіба забудеш тодішні щорічні Львівські «Поетичні Весни», творчі подорожі районами Львівської області, а також творчу мандрівку на Схід України від поетичної секції Клубу Творчої Молоді у період його найвищого розквіту, а також поїздку в Польщу 1989 року, що зібрала в одне мистецьке ціле і львівську юну поезію, і молодіжну естраду… Пригадую, як ми виступали великою українською делегацією в місті Кракові:на відкритті Художньої Галереї у Центральній міській бібліотеці, де зібрався польський бомонд, серед них відомі на той час артисти, письменники, співаки. Потім було урочисте прийняття, мені поталанило сидіти навпроти молодого ще тоді і знаменитого після «Потопу» та «Прокаженої» кіноактора Лєшека Телєшинского. Це був підйом наших творчих потужностей – зараз згадується про це неодмінно з теплим щемом ностальгії. Марія Йосипівна була хорошим керівником – не диктатором, а порадником. Вона була зацікавлена у нашому зростанні. Проте до статусу членів Національної спілки письменників України доросло з учасників «Грона», мабуть, трохи більше десятка (природній відбір!). Завдяки практиці літстудії «Грона» ми пройшли творчий вишкіл у відповідний, дуже зручний для початківців період фахового навчання, до того ж, як правило, середовище гронівців було сформоване з молоді гуманітарного спрямування, хоча час-від-часу траплялися серед нас-«ліриків» і «фізики» теж. Відрадно одне: з когорти літстудії «Грона» ніхто не став графоманом.
Щодо Марії Йосипівни, то набуті нею в час керівництва «Гроном» педагогічні та організаційні навики знадобилися їй згодом, а саме упродовж великого і плідного творчого періоду керування літстудією «Джерельце» при газеті «Галицьке юнацтво». Не одне покоління літературно обдарованої молоді завдяки Марії Людкевич прийшло у новітню українську літературу – і всі вони мають свій особливий голос, своє індивідуальне творче обличчя.
Пам’ятаю свої враження відпрочитаної першої поетичної збірки Марії Людкевич «Червнева повінь». Один з віршів «Ніжність» мені тоді поклався на музику – співаю його і досі, коли приходить хвиля спогадів:
[b][i]«…Як тремкі дерева осінні
Ми тримались на злих вітрах.
Тільки ніжністю, мов корінням –
Той листок, відлетілий птах.
Гнізда, наче, самотні душі,
Тихо вищали над усім.
Ми любити безмірно мусили,
Щоби вірилось краще їм»…[/i]
[/b]
Моє творче покоління пам’ятає Марію Людкевич молодою, енергійною творчою ентузіасткою. Вона навчила нас вірити, що наша праця комусь потрібна, що бути ПОЕТОМ – це Доля щасливих!
Я відчуваю вдячність за творчий неспокій, бо належу до тої когорти учениць, які пов’язані з Марією Людкевич спілчанськими клопотами пожиттєво. Отож,
[i]«топчем, топчем ряст-ряст,
Бог здоров’я дасть-дасть,
Дай Біг діждати
і на той рік топтати»…[/i]
…І на той рік, і на другий… і на ще багато років вперед!..
МАРІЇ ЙОСИПІВНІ ЛЮДКЕВИЧ
[b][i]"Ми стояли на нитці променя
Під шаленим крилом грози,
Де сховатися не було мені
Від печалі і від сльози.
Не боялися тиші сніжності,
Що вихлюпувала з очей.
Це не повінь, а пізня ніжність,
Що до нас і між нас тече".[/i][/b]
[i]М. Людкевич.Зі збірки [b]«Червнева повінь»[/b][/i]
Ми стояли на нитці променя під шаленим крилом грози,
Літ п’ятнадцять тоді було мені – золоті молоді часи…
Вам, Маріє, в різдвяну чашу сипле Божа Родина вік –
На просвітлену творчість Вашу рідне слово Пан-Біг прирік.
На довіру життя побільшало – ми чужі, а рідніш нема!
Запечалені очі віршами – наші душі єдна зима…
В Грона зібрані лиця і постаті, проміж нами ріка тече –
Теплі гнізда чекають в розквіті, слово глодом терпким пече…
Повінь тиха червнева повниться, сніжна ніжність хлюпоче в нас –
Лист осінній багряно рониться, рік-за-роком спливає Час…
Як тремкі дерева осінні стоїмо на семи вітрах -
Божевільні й любов’ю зцілені, з словом зболеним на устах…
Стежко дивна, навіки обрана – Божа страта і Божий дар,
Не спішімо сідати в човен, ще під нами Жива Вода!
Поки весни лелечо сіються, риба-щука збиває лід,
Хай і повниться й світло мріється й білоусо зростає Рід…
Легко так і просторо, і вільно – ці слова як відлуння душ…
Творчу стежку топтати спільно – з Божим проводом – кроком руш!
Увійшло до книжки "Марія Людкевич.Життя і творчість".-Львів:"Сполом",2018.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770955
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]«Пречиста Діва, де Сина діла?
Славен єси, славен Господь Бог
на небеси».[/b]
(Староукраїнська щедрівка)[/color]
[/i]
Предивна ніч – займається Зоря,
Пречиста Мати, вбрана у намисто,
тримає Богом послане Маля –
і любо так… по-ангельськи врочисто…
І все б нічого!.. Повниться обрус
дванадцятьма ознаками Вечері,
віднині в хаті житиме Ісус –
прочинені до Світла вікна й двері,
устелені долівка і поріг –
вже й люд вертепний ломиться знадвору…
Чогось Пречистій тінню сум наліг
І «Stábat Máter» дисонує хору.
– Не плач, Рахиле! – і кладе Рахиль
у дар новорожде́нному Дитяті
пастирський посох і єпітрахіль
з благаннями Любові й Благодаті,
бо ось нависла Ірода печать
і на святочні, божії оселі
іде війною іродова Рать
з Косою Смерті на чужім веселлі.
Пресвітла ніч – народження Христа,
(махає Смерть Коси сталевим лезом) –
І у вертепнім хорі нароста
мелодія звитяжна «Марсельєзи»…
(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017-2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770922
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 12.01.2018
Звеселіє Зима. Захмеліє Зима. Захурделиться…
Снігом білим лапатим під ноги рипуче простелиться.
Зазирне до печі, напече калачі в сирі-ма́сельці…
Діва Сина свого між бидля покладе в теплі ясельці…
Наздоров’, Колядо, приступися старими поконами,
Запали невгасиму свічу під святими іконами.
Хай тупцює у хаті Коза - жито множиться…
Хай наш рід-родовід все росте-вироста… не тривожиться!
Застеляйте столи́ та наповнюйте кубки мед-винами -
Це ж бо в хату прийдуть гості з дальніх доріг та з новинами:
Діва Сина Христа привела в білий світ - тьма розсіється!
…Від воріт до воріт коляда загляда, снігом віється…
Кине батько кутю ген високо, під небо, під сволоки…
Геть із хати ідіть-пропадіть, щезніть мороки…
На дай Боже, співаймо сьогодні хвалу Світлу Денному –
За родинним столом та все купно, гуртом – Нарожденному!
(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017-2018)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770205
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 08.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]«ВЕРТЕП» походить від старослов’янського слова і означає «п е ч е р у», де за біблійною легендою народився Ісус Христос.
Промені зірки, яку носять разом з вертепом вертяться навколо своєї осі,отож у народі слово «в е р т е п» виводять від дієслова
«в е р т і т и с я».
[/i][/b][/color]
У книзі[b] Й. Ю.Федаса «Український народний вертеп» [b][/b][/b]знаходимо багато історичних цікавинок,що стосуються в е р т е п у: [i]«Дячки приходських церков, особливо в містах і містечках, носять протягом усього тижня Різдва надвечір по дворах з дерева і паперу зроблений будиночок для зображення Вифлеєму, де ляльками показують подію,що була після Різдва Христового. Цей будинок і називається в е р т е п. У верхньому ярусі будиночка вміщується іноді зображення святого сімейства і немовляти Христа,що лежить у яслах, тут відбуваються релігійні сцени поклоніння пастухів і волхвів, сповнені світлим,святковим настроєм. У нижньому ярусі відбувається світська частина вистави,що має назву і н т е р м е д і я,бо вклинюється між дією довкола святого сімейства – драма «Цар Ірод», народна драма «Коза» та побутові сцени».
[/i]Іншою своєрідною рисою українського вертепу є те,що в ньому ми маємо єдиний випадок злиття лялькової п’єси з церковною драмою – двох різнорідних елементів, що ніколи не змішувалися протягом усієї своєї історії, аж до ХVІІ ст., до якого,очевидно, і належить перша поява в е р т е п у на Україні.
За дослідженням етнографа Ізопольського перший український в е р т е п збудований «року Христового 1591» у Ставищах. Можна здогадуватися, що в перших зразках прототипу української в е р т е п н о ї д р а м и живі актори виконували релігійну частину, а ляльки інтермедійну – світську, і тільки пізніше обидві частини почали виконуватися ляльками. Що це було саме так, переконує нас видана [b]Іваном Франком «Гра з Бердою»[/b], в якій частину сцен, що відповідають cценам пастухів давньої містерії українського в е р т е п у, виконували живі актори, а сценки побутові – ляльки.
[b]Іван Франко, [/b]вивчаючи джерела народного в е р т е п у,писав:
[i]«Ляльковий театр від найдавніших часів мав чисто світський характер, малював типи та ситуації буденного життя, виключаючи теми релігійні. Це в’яжеться з тим огнищем, із якого вийшов цей театр.Тим огнищем були, як показують найстарші свідоцтва про існованє лялькового театру в Індії та Єгипті,салони та будуари знатних дам. Призвичаєні відмалку бавитися ляльками, а надто змушені своїм суспільним становищем проводити найбільшу часть свого життя в мурах свого гарему чи гінекея, вони більше, ніж хто інший мусили споконвіку почувати потребу бачити хоч у ляльковій грі образ того широкого світа, замкненого для них. Отсе, на мою думку, основна різниця між ляльковим театром і тим, де виступають живі актори.
Акторський театр постав у Греції, з культу деяких популярних божищ, особливо Діоніса, і весь час свого росту й розквіту заховав той свій всенародний і релігійний в е р т е п. [color="#ff0000"][b]В е р т е п постав, без сумніву, з комбінації релігійної різдвяної драми, витісненої з церковної огорожі на міську площу, і зовсім світської лялькової гри![/b][/color]
…Для розвою нашої в е р т е п н о ї драми турецький Карагец мав деяке значінє, зрозуміло вже з того, що тисячі наших людей, буваючи на сході, особливо в ХVІ-ХVІІ ст., чи то як купці, чи то як невольники, чи то як вояки, певно мусили знайомитися там із виставами в е р т е п н о г о театру і набирати з нього смаку. Зрештою,за ним не треба було й шукати далеко, бо він із Турції зайшов до Болгарії та Румунії, де переодягнений у національний стрій держиться серед народа ще й досі… стрічається з пережитками в е р т е п а, драми «Царя Ірода» та бетлейки, [u]занесених сюди з У к р а ї н и та Польщі.[/u]
[u]Те, що вистави в е р т е п у давалися на різдвяні свята – не є доказ церковного походження названого виду театру. Якби в е р т е п (його перша частина) був духовним продуктом церкви, ідея прославлення Христа стала б у театрі домінуючою.Та це не відбулося!
Розгадку слід шукати в народному сприйнятті Христа.[/u]»[/i]
Ми свідомо так довго цитували думки етнографів різних поколінь та шкіл, щоб хоч трохи пролити світло на непросте запитання про джерела виникнення і шляхи розвитку в е р т е п н о г о дійства на У к р а ї н і.
[color="#ff0000"][b]Найважливіше з цієї інформації зрозуміти, що, незважаючи на існування вертепної драми паралельно у різних народів середньовіччя, в е р т е п в У к р а ї н і м а є в л а с н і к о р е н і, себто виникає у взаємозв’язку, але н е з а л е ж н о від інших.І походження в е р т е п у слід шукати не так в культурі античного світу, як у давніх традиціях звичаєвого побуту східних слов’ян[/b]
Певна річ, що коли Київська Русь у 988р. прийняла християнство з руки Візантії, вона дістала у спадок і духовне надбання древньої Греції, але ж не треба забувати,що віруючи в Ісуса Христа, український народ вірив також, що поруч з Богом-Сином та Богом-Отцем на Небі серед Сонця, Місяця та мерехтливих Зірок живуть у країні Вираю (чи то у Райських садах Едему) душі померлих родичів епохи старожитності.[color="#ff0000"][/color][/color]
[color="#ff0000"]З давніх-давен на свято Різдва Світу Україна-Русь піднімала урочу «зірку», що оберталася довкола своєї осі на честь улюбленої слов’янської богині Вечірньої Зорі- Лади,Землі-Берегині, Матері новонародженого Сонця-Сварожича.
А коли Непорочна Діва породила Сина-Христа, «світло від світла», то У к р а ї н а - М а т и сповила його « во вертепі со бидляти», «в яслах на сіні, в бідній яскині» -- і вірила, непосильно працюючи,терплячи руїни і втрати,одержимо вірила у спасення душі свого народу!
Тому помиляється той, хто думає про в е р т е п як про пережиток минулого, як про проминальну втіху своїх бабусь та дідусів.
[/color]
В е р т е п діє і по сьогодні у виконанні живих акторів. На свято Різдва Христового несуть в е р т е п н и к и до хати одноярусну шопку (спрощений різновид в е р т е п у, де святі дуже добре почуваються серед людей), а звіздарі вітають хату віфлеємською «звіздою»,аби були ми щасливі та здорові
«н а м н о г а я і б л а г а я л і т а»!
[color="#ff0000"][b][i]Ангел небесний най між вас ходе
нині із Божим Дитятком.
Возвеселися, щедрий наш роде,
щастям, здоров’ям і статком.
На многая літа колядувати:
радуйся-радуй, Божая Мати![/i]
[/b][/color]
За дитячою книжечкою "Старі слова різдвяного вертепу". - Львів:Сполом,2013,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770204
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 08.01.2018
Віншує [color="#ff0000"]АНГЕЛИК*:
[/color]
Я маленьке Янголятко –
Маю Зірку і Крильцятка…
Чи щасливі тут малятка,
що ростуть, як янголятка!
Порадійте разом з нами –
вже Ісусик біля мами
простягає рученята…
Дай вам, Боже, гарні свята!
Віншує [color="#ff0000"]ПАСТУШЕЧКА:
[/color]
Я маленька Пастушечка,
В мене хлібця цілушечка.
Я собі не гордую,
лем овець нагодую.
А овечка: «бир» та «бир» --
пошли, Боже, хліб та сир,
щоб в коморі і на дворі…
Будьте з празничком здорові!
Віншує [color="#ff0000"]КОЛЯДНИЧКА:
[/color]
А я дівчинка – Устинка,
колядничка – веселинка,
б’ю у хаті Вам чолом,
Вас вітаю із Різдвом!
Віншує [color="#ff0000"]КОЗА:
[/color]
А я кізонька вперта –
кожушина затерта,
вам товчуся в комірку –
нате зернятка мірку,
аби малисьте в хаті
паляниці багаті…
На столи, на дубові –
Будьте ситі й здорові!
Віншує [color="#ff0000"]ЧОРТИК АНТИПКО:
[/color]
Я Антипко, я нечем,
вас вітаю рогачем!
А, чень, ви – нечемні діти –
в пеклі будете горіти…
Так Ангелик в царстві Божім
повелів колись згори:
ти, Антипко, дбай, небоже –
все,що гоже, Бог примноже,
що негоже – Чорт бери!
Віншує [color="#ff0000"]ЖИДІВОЧКА[/color]:
А я собі жидівочка,
як солодка медівочка…
А ви, люде, пильнуйте,
щедро гроші марнуйте:
на печені та ковбаси,
на заморські ананаси,
на вареники,галушки,
макаґіґі і пампушки –
а як станете при тілі,
хай щастить при кожнім ділі!
Христос ся рождає – ай вай,вай,ває…
Віншує [color="#ff0000"]ЦИГАНСЬКА ПАРА:[/color]
Циган, циган, циганіца,
добра з медом паляніца!
Добре жити-поживати,
золотії гори мати:
у пивничках – щоби лилось,
у комірцях – щоб копилось,
а у хаті, день по святі,
станьте щедрі і багаті,
не журливі, не злобливі –
а веселі, а красиві!
Гоп, каблуки-черевики…
Гоп, цицики-вициндрики!
Віншує [color="#ff0000"]ВЕРТЕПНИЙ ХОР[/color]:
[color="#ff0000"][b][i]Ми з колядою під ваші стріхи
несемо звістку щастя і втіхи.
Діва-Невіста в яслах на сіні
люлю вмостила Божій Дитині.
Пастир убогий горне ягнятко –
люляй та й люляй Боже Дитятко.
Ангел небесний в дудочку грає –
на Україні Христос ся рождає!
[/i][/b][/color]
[i]Авторські віншування написані для донечки Устоньки, що увійшла до найменшого покоління акторів театру «Юна МЕТА» - дітей акторів Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА», який діє у Львові з 1979 року і вертепом «за Семеном Дійовичем та іншими галицькими пастирками» відроджував у рідному місті традиції старожитньої Коляди. У 1989 році вертеп театру «МЕТА» постав на сцені Львівської філармонії у програмі різдвяної постановки театру «Не журись!»
[/i]
(З дитячої книжечки "Старі слова різдвяного вертепу"._ Львів:Сполом,2013,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770054
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 07.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]Чи любите ви, мої маленькі друзі, різдвяні свята?
А нічні вертепні дійства з Ангеликом, Пастушками, Антипком, Дідом та Бабою, впертою Козою, що вистрибує по хаті, Жидом та Жидівкою, що вступають у змову з Циганською Парою!
Це старовинне дійство відбувалося у нас, на українських землях, з діда-прадіда – і дійшло до наших днів, і пильнує оком Матері-Берегині та святочним Дідухом за святвечірнім столом, аби все відбувалося чин-чином, як і тоді, багато століть тому.
Тому зазирніть у різдвяне вікно 7 січня, надвечір,коли Ісусик вже народиться, і про цю новину маленькі колядники сповіщатимуть цілому світові, адже в руках у них буде Вертепна Зірка. Я переконана – не обминуть вони і вашої хати. Прислухайтесь до Їхніх голосів, до їх щирих та дотепних віншувань… А все, що бажається на Різдво, будьте певні –
з б у в а є т ь с я !
[/i][/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Д І Т О Ч И Й В Е Р Т Е П[/b]
[i](за Семеном Дійовичем та іншими галицькими пастирками).[/color]
[/i]
І ПАСТУХ: Добрий вечір вашій хаті,
ми прийшли вам розказати
про чудесную новину...
ІІ ПАСТУХ: ...про небесную дитину.
ІІІ ПАСТУХ: Розкажіть,як ви там були,
що ви бачили,що чули?
І ПАСТУХ: Ми вночі при стаді спали
і не чули і не знали,
що коїться в небесах
і в тих земних сторонах.
ІІ ПАСТУХ: Аж тут нагло серед ночі
протираєм сонні очі
і чуємо -- хтось співає,
а на сході -- зірка сяє.
ІІІ ПАСТУХ: Ми почули спів ангелів,
спів великий,спів веселий,
що в вертепі у яскині
Божий Син родився нині.
І ПАСТУХ: І всміхнулась Божа Мати
повна ласки й благодати.
ІІ ПАСТУХ: Було там і три царі,
ген зі Сходу владарі,
поклонилися дитяті...
ТРИ ЦАРІ: Ми прийшли вам розказати,
[i](хором)[/i] що в вертепі у яскині
Божий Син родився нині!
ІІІ ПАСТУХ: Ото я вже в тій хвилині,
йду з дарунком до яскині,
та й усіх буду скликати,
щоб Богові поклін дати.
ТРИ ПАСТУХИ: Хто вклонитись хоче Богу,
[i](хором)[/i] хай збирається в дорогу,
чи то студень, чи зима,
перешкоди нам нема.
ЖИД: Що я бачу, що я чую
щоб у ніч таку страшную
в такий студень мандрувати,
напасти собі шукати.
Чи не краще в хаті сісти,
та й усеньки гарно з’їсти,
те, що Мошко вам приніс,
і поставив перед ніс.
І ПАСТУХ: О ні, Мошку, так не буде!
Не такі вже нині люди,
щоб із Мошком гендель мати,
а про Бога забувати.
ІІ ПАСТУХ: Хто на добре вже рішився,
той із Мошком розлучився.
ІІІ ПАСТУХ: Хто вклонитись хоче Богу,
хай збирається в дорогу.
ЖИД: Ах, такі ви, ну-ну-ну,
Зараз Ірода гукну.
[i](гукає Ірода).
[/i]
ІРОД: А…ви тут мені сховались,
Що йому там поклонялись,
Добре,що я тут вас маю,
Зараз смертю покараю.
Гей ви, вої , всіх зв’язати,
у в’язницю заховати.
[i](ВОЇ схиляються перед ІРОДОМ).[/i]
ВЕСЬ ВЕРТЕПНИЙ НАРІД:
Боже,Боже,поможи,
свого лицаря зішли!
АНГЕЛ: Тут я сповню волю Божу
І покривдженим поможу.
ГЕТЬ від них!Це божа справа…
[i](до Ірода)[/i] Ти на них не маєш права!
[i](Проганяє з хати ІРОДА,ВОЇВ та ЖИДА).[/i]
ВСІ ПАСТУХИ: Слава Богу, слава Богу,
Можемо іти в дорогу.
АНГЕЛ: Можете іти свобідно,
І служити Богу гідно.
І ПАСТУХ: Господарі, прощавайте,
В гаразді ви проживайте.
Хай минає вас те лихо,
А біда сидить вже тихо.
ІІ ПАСТУХ: Щоб журби ви вже не мали,
І нестатків не зазнали.
Щоб у всьому вам щастило,
Щоб вам жити було мило.
ІІІ ПАСТУХ: Всім дорослим і маленьким
Зичу бути здоровеньким,
На потіху всій родині –
І на славу УКРАЇНІ!
АНГЕЛ: Прощавайте! Мир цій хаті,
Будьте щасні і багаті.
Майте д о л ю добру, гожу,
Тільки вірте в ласку Божу.
Ласка Божа вас спасе,
Край і нарід піднесе.
ВЕСЬ ВЕРТЕПНИЙ НАРІД:
«СЛАВА БОГУ» --заспіваймо,
У дорогу вирушаймо…
Честь сину Божому,
яко пану нашому,
поклін віддаймо.
[i](У хаті всі колядують «БОГ ПРЕДВІЧНИЙ»).[/i]
З дитячої книжечки [b]"Старі слова різдвяного вертепу".[/b]-Львів:Сполом,2013,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770047
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 07.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]З неба, суші і води
свята йдуть до нас сюди.
Народила немовля
взимку матінка-Земля,
і зимою у віконце
Новорічне світить Сонце,
Місяць світить і Звізда –
йде до хати Коляда.
Зірко, зіронько–Колядко,
засвітися Немовлятку!
Місяченьку, ясний братку,
засвітися Немовлятку!
Ти, Земелько, грій зернятко,
усміхнися Немовлятку!
А в зернятку – житній дух.
А в куті спить сніп–Дідух,
А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху,
а в Козиній бороді
буде тепло Коляді!
[/i][/b][/color]
На фото: авторка у гурті вертепників театру "МЕТА". Львів,1990р.
Фрагмент авторської "Дощечкової читанки": [b]"Звідки свята ідуть до нас"[/b]
Увійшов у дитячу книжечку [b]"Старі слова різдвяного вертепу"[/b]. - Львів: Сполом,2013,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770003
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]„ – Благослови, Боже,
і отець, і мати
у цій хаті коляду відспівати.
- Благословив Бог
і Божая Мати![/i]
[/b][/color]
На порозі – Різдво, Святвечір і галас Коляди. А що є ціннішого для нас, українців, як відчуття свого коріння та родинного вогнища, яке упродовж різдвяних свят горить особливо яскраво, зігріваючи нас теплом всебожої любові і благодаті.
Ми – українці з діда-прадіда. Наше коріння таке глибоке, а генетична пам'ять така прозора і стійка, що вартує найменшого доторку, натяку чи образу, як оживає цілий ланцюг міфологічної свідомості, що дав нашим пращурам невмирущу силу Духа, а саме народну звичаєвість, що бере свої витоки в обрядах річного календарного циклу. Звідси особливе духовне надбання нашого народу – українська народна драма, себто дійство в образах – масках. До такого народного театру належать різдвяні вертепи, що увібрали в себе історію (драма „Цар Ірод”) і культуру (народна драма „Коза”).
Про ту саму „Козу” і піде мова:
[color="#ff0000"][i]„Гоп, цицики - вициндрики, Кізонька гуляє,
то направо, то наліво хвостиком махає!”
[/i][/color]
Чи ж треба наголошувати на тому, що „Коза” для праукраїнської людності – це символ добробуту в домі і на землі. Це запах молока і каші, а згодом свіжоспеченого хліба, це ситна їжа і теплий одяг. А ще роги святості, що несуть у хату привілля і достаток. Тому первісні землероби епохи Трипільської культури називали себе „козиним народом”, визнаючи Козу предком свого роду. Тому закопували рогаті козині голови під домівками власних хат, аби Рід не перевівся. Тому, поклоняючись богу Роду та богиням Рожаницям, справляли їм трапезу з „крупичного хліба”, молока, сиру і п'яного меду. Цей звичай не перевівся і до наших днів.
Отож, все тота Коза... Що першими приручили Козу землеробські племена на теренах протослов'янських, а в часі і праукраїнських земель, свідчить міф про Козу як Душу Ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона ховається від них в останньому невижатому снопі.
Ось він – різдвяний Дідух стоїть на покутті і звістує час народження Нового Сонця, час Світлої Вечері.
У християнському вимірі – це народження Сина Божого, Світла від Світла...
Пливуть тисячоліття. Дерево Життя росте вгору та вгору, розростається, буяє своєю кроною, а коріння сягає глибинних надр. Хто дошукається тепер у потішному різдвяному обряді „водіння Кози” значущого магічного змісту. А проте у магії все дуже просто і дохідливо –[color="#ff0000"] [b][i]„де Коза ходить, там жито родить”[/i]:[/b][/color]
[color="#ff0000"][b][i]„Добрий вечір вам,
чи ви раді нам?
Ми не самі йдем,
ми Козу ведем.
Де Коза ходить,
там жито родить.
Де Коза туп, туп –
там жита сім круп.
Де Коза рогами –
там жито стогами.
Де Коза хвостом –
там жито кустом,
а де не сяга –
жито виляга...”[/color]
[/i][/b]
Ото ж бо й воно, що Коза – магічна, хоч і не зовсім міфічна істота: як от, скажімо, казковий Єдиноріг! Коза чимось на нього схожа... Не вірите, а чому ж? Згадайте, як називається перший по Різдві Світу знак Зодіаку – „Козеріг”:
[i] «з бородою народився, богу вгодився, а святим бути не може»… [/i]
Тільки-но ввійде до української хати Новорічний Місяць-Молодик чи то «Козлом рогатим»,чи «Василем багатим з золотим плугом у руках» - звеселиться Коза, стрепенеться Душа Ниви дзвінкою піснею орачів-землетрудичів:
[i]«Ой, Див, Див та Ладо, та повідай, Козле, правду»…
[i] [/i]
«Ходив Козел на базар,
Купив Козел косу.
-Нащо тобі косу?
-Щоб траву косити.
-Нащо ї косити?
-Коней годувати.
-Нащо годувати?
-Щоб дуб-ліс возити.
-Нащо ліс возити?
-Мостоньки мостити.
-Нащо їх мостити?
-Василю ходити!»
[/i]
…І битиме Коза рогами довкола Новорічної верби, смереки чи сосни, що в часи старожитності символізувала Прадерево Світу,у котрого коріння заховане глибоко під Землею, а крона розкидана геть по всій Зоряній Галактиці! Що ж, пильнуйте коляду, українці, пильнуйте і слухайте:[i] Коза тепер уже „гуляє” не тільки по Землі, але й по Зоряному Небу:
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]-Ой, Козонько мила,
Що будеш робила?
-Співати, гуляти.
Дітей цілувати!
[/i][/b]
[/color]
З дитячої книжечки [b]"Старі слова різдвяного вертепу".[/b] - Львів:Сполом, 2013,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770001
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.01.2018
[i]«Мати Сина виряджала,
Місяцем підперезала,
А Зорею застібнула,
А Долею обгорнула:
-Стрінь, Боже, ти моє Дитя,
На високім порозі,
У великій дорозі».
[/i]
Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову новонародженому Сонцю, виряджаючи його в далеку дорогу по Зодіакальному Небу.
[i]«Межи трьома дорогами, рано-рано,
Межи трьома дорогами, ранесенько.
Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
-Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік од року, рано-рано,
Бо ти Богом рік до року, ранесенько.
А я князем раз на віку, рано-рано.
А я князем раз на віку, ранесенько.
Раз на віку в неділеньку, рано-рано,
Раз на віку в неділеньку, ранесенько».[/i]
Спалахує Вечірня Зоря-вістунка, розносячи по всій старожитній Україні-Русі знаменну подію: щойно (вночі на 25 грудня) Годувальниця Світу, Берегиня-Лада породила Даж-бога, зимове новорічне Сонце і Воно вже ввійшло у володіння сузір’я Стрільця-Перуна.
Радіє Мати, радіє і Батько – древній Сварог-Зодіак появі Сина-Сварожича, і на його честь святкує Небесна Родина укупі з усім слов’янським світом Різдво протягом 12 священних ночей (з 25 грудня по 6 січня за старим стилем), сповняючи магію єднання Неба і Землі, прилучаючи нові покоління до заповітних міфів та легенд їх далеких предків.
Бо інакше, як розповісти людям, що 12 різдвяних ночей – це 12 космічних епох творення Світу, кожна з яких тривала (за уявленням етрусків) 1000 років. А число 12 відповідає божественним сузір’ям Сварога-Зодіаку, кожному з яких Господиня-Русь готувала жертовну страву. А коли Господар у ролі хатнього жерця виходив з хлібом на двір і обертався на місці супроти годинника, то тим самим виконував ритуал сонячного культу, бо так летить через усі 12 сузір’їв Зодіаку Дажбог-Сварожич…
Славить старожитній світ Новонароджене Сонце і його люблячу Матір, Зорю-Берегиню, що оберігає людей, посилає їм мир і злагоду. У Матері Сонця багато імен, що свідчить про щедрість її натури, а ще про ті образи-символи, у якихз’являлася богиня слов’янській людності. На свято Різдва Світу виходила вона на простори Неба яскравою Зорею-«Колядою» (від наймення «Кала» чи «Колєта» у давніх шумерів, бо ж Небесним світилам поклонялися усі розвинені цивілізації Стародавнього світу)…
Символом Звізди-Коляди, а отже, Матері-Берегині, що заховала Землю під свій небесний покров, рятуючи від нищівного проміння палючого Сонця, стала восьмикутна зірка колядників. Вона ще й досі зорить нам у хаті у ніч під Різдво.
[i]«Ішла Коляда та й по вулиці,
Та й по вулиці, по метелиці.
Прийшла Коляда на тисовий двір:
-А чи спиш, чи лежиш, пан-господарю?
А коли ж ти спиш, то здоровий спи,
А коли не спиш – відчини вікно,
Відчини вікно, подивись у двір!
На твоїм дворі та й що діється:
Ходили-гуляли колядники,
Коляда, Коляда!
Та й приходили на багатий двір.
Двір господаря – на семи стовпах,
Стовпи точені, позолочені.
На самім дворі – тереми стоять:
Як у першому – тепле сонечко,
В другім теремі – світлий місяць-пан,
В третім теремі – часті зіроньки.
Тепле сонечко – господинечка,
Місяченько-пан – господаренько,
Часті зірочки – малі діточки».[/i]
Зоря-Коляда скликає за спільний стіл Господаря, Господиню, малих діточок. Усіх земних і небесних родичів на Різдвяну Вечерю. На честь Небесної Сім’ї вечеряє земна родина. За легендою, в ніч під Різдво Світу сходять на Землю з небесних райських лук Сварога-Зодіаку душі померлих предків. Народ називає їх «святками» і шанує на рівні з богами.
Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що несуть у нашу хату цілунок богині Лади і дари її Сина – «Дай-бога». Ми частуємо їх обрядовою їжею – кутею і запалюємо священний вогонь з 12-ти полін, аби так палало Сонце в усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку. А потім збираємо їм у далеку дорогу вираю їстівну офіру-коляду, а вони у гомінливих масках ряджених колядників щедро посівають світлицю зерном, віншуючи:
[i]
«Зароди, Боже,
жито-пшеницю
на всяку пашницю:
корінь-коренистий,
колос-колосистий.
З колоса – жменьку,
зі снопа – мірку,
з копички – візок,
А з візка – стіжок».[/i]
Віншують від «Світлого» Вечора до Вечора «Щедрого». Коли Дажбог-Сварожич увійде в центральні «зоряні ворота» Стрільця-Перуна, народиться Місяць-Молодик і старий Сварог святкуватиме ще один Щедрий вечір – 1 січня (за старим стилем). Сварог-Зодіак «розщедриться» так, що подарує землянам дарунок із чистого золота – «Золотий Плуг».
Погляньте цікавими очима в цей вечір на високе зоряне склепіння і ви неодмінно побачите, що сузір’я Плуга-Оріона немовби «лежить» над горизонтом і Плуг ось-ось впаде з Неба на Землю. Тому і вечір називається Щедрим, що приніс слов’янину-землеробу найважливіше знаряддя праці; отож і назвався наш предок «ру-сином», «сином бога Сонця», бо з прароду став при Золотому Плугові орачем!
Так відзначив Сварог-Зодіак народини Місяця-Молодика, якого народ нарече «Василем» і на його честь приготує на щедрий Вечір пироги рогаті, як і він сам:
[i]«Свята Василля діжу місила,
Пироги пекла букатії, рогатії».
[/i]
Укине пироги в борщ, такий же тьмяний, як небо вночі.
Український народ уявляв собі Місяця-Молодика в образі ясноликого «пана Василя», що воскрес щойно із Духа Діда – Дідуха. А що приходив «пан Василь» не один, а з Золотим Плугом та «святками» в масках ряджених посівальників, то господарі зарані (ще з осені) готували йому житло: сніп необмолоченого жита, що стояв усі 12 священних ночей у святому куті – «на покутті».
[color="#ff0000"][b][i]«Ставай, Дідух, на покутті,
На покутті, та й на злоті,
Будем тебе частувати,
Мед-горілку попивати».[/i][/b]
[/color]
Дивився Місяць-Молодик з небесних лук бога Сварога, дивився Дідух з покуття, як ходили люди на Щедрий Вечір за плугом, промовляючи магічні слова, аби дістати за минулий рік прощення, а на майбутній благословення. Дивився Дідух, невмирущий Дух Прадіда нашого, як святкують на Землі його іменини, - і сумував за полем, залитим сонцем, за рікою, що вийшла з берегів, за предковічним буйно зеленим лісом…
Українська загадка каже:
[i]«З бородою народився,
Богу вгодився,
А святим бути не може…».
[/i]
Як добре подумаєте – зметикуєте, що то – Цап (чи Козел). Проте загадка не зовсім права: у давніх слов’ян Місяця-Молодика порівнювали з Цапом, бо Місяць, як і Цап, був «рогатим». А роги у старожитньому світі завжди були символом святості. Отож, про Місяця казали: «Он де Цап на полі басує з цапенятами», або « Місяць – Цап, а зірки – то його рідня».
За слов’янським міфом, була у «небесного Цапа» земна дружина – Коза, що вигодувала Стрільця-Перуна. Коза щедро розливала своє молоко і богам, і людям, не даремно ж давні слов’яни називали себе «козиним народом», або «народом пастухів». Коза стала для пращурів наших священною твариною, а що надто вона полюбляла пасовища, то про неї в народі казали:
[i]«Коза – Душа Ниви у подобі тварини,
що всеньке літо пасеться,
а на осінь рогами б’ється».
[/i]
Ото «Житня Коза» через весну зеленіє, через літо спіє, на осінь паліє, а на зиму за Дідухом мліє!
Як угледить Коза з поля завзятих женців, так і тікатиме від них аж до останнього снопа і в ньому житиме через усю зиму. А тільки-но ввійде до хати господарів Місяць-Молодик чи то «Цапом рогатим», чи «Василем багатим» з «золотим плугом» у руках, звеселиться Коза, стрепенеться Душа Ниви дзвінкою піснею орачів та сівачів:
[color="#ff0000"] [b][i]„Добрий вечір вам,
чи ви раді нам?
Ми не самі йдем,
ми Козу ведем...
Де Коза ходить,
там жито родить".[/i][/b]
[/color]
*
[i]«- Ой Див, Див та Ладо,
Та повідай, Козле, правду!
-А ми просо сіємо, сіємо,
Ой Див, Ладо, сіємо, сіємо»…[/i]
І битиме Коза рогами довкола Новорічної верби, смереки чи сосни, що в часи старожитні символізувала Прадерево Світу, з корінням захованим глибоко під землею, а кроною розкиданою геть по всій Зоряній Галактиці, і чекатиме Коза першої борозни на святі Овсяни Малої :
[i]«Ой у борі, борі
Там сосна стояла,
Зелена, кучерява,
Ой овсень!
Їхали бояре,
Та й сосну зрубали,
Дощечки пиляли,
Мостики мостили,
Сукном застеляли,
Цвяхом забивали.
-А кому ж там їхать,
Їхати мостами?
[color="#ff0000"][b]-Їхать Овсеньо́ві
Та Новому року»!
[/i][/b][/color]
Пронесуть бистроногі коні сосновими мостами Новий рік і піднімуть до Неба білу віхолу. Тоді ж озирнеться прощально новорічне Сонце на остання зорі в сузір’ї Стрільця-Перуна і Годувальниця Світу- Лада сповиє останнє немовля – животворну Воду-Лелю. Тоді слов’янський люд рубатиме на річці ополонку і рядитиме Водосвяття (6 січня за старим стилем). Від цього дня на устах в усіх буде наймення богині Води, а п’ятий день на тижні – стане святим днем її творчої праці.
[i]«Ой на річці, на бистринці,
Плинуть листи написані:
-Господинейко, одчиняй двері,
Маєш гостойки в свойому дворі.
Одчиняй двері все тисовії,
Стели килими та все новії,
Маєш гостойки вельми світлії.
До тебе йде свята П’ятінка,
Дарує тебе, як та матінка.
В комори іде замиканії,
Одчиня скрині мальованії.
У одну кладе тонке прядиво,
У другу кладе біле полотно,
У третю кладе добреє сукно.
Свята П’ятниця дари дарувала,
Бо господинею мудрою була,
Що у п’ятницю кужіль не пряла,
Хустя не прала, в золу не клала»[/i]
У народі кажуть, що на саме Водосвяття і опісля, щоп’ятниці, на можна прати на річці білизну, бо в цей день божа Леля творить «живу» воду і змагається з брудною талою «мертвою» водою – Мореною . А відтак, хто перешкодить Лелі, той накличе на себе її гнів. Господиня-Україна назове Лелю «Меланкою, вродливою панянкою».
«Меланка, вродлива панянка» скликатиме з рідних осель розчулені душі «святок»і накаже їм збиратися узворотню дорогу на небесні луки бога Сварога. О, на тих райських луках є де розвернутися Золотому Плугу! Там теж святкуватимуть Овсяну. А щоб добрим був урожай, земляни проводжатимуть своїх родичів «Голодною Кутею»: з пшеничного зерня, мовляв, не перевелося ще у нас «сій»-зерно; маку – пам’ятаємо про тих, що сплять сном солодким, вічним; і меду – живемо у статку, «з медом по вінця»! А що у нас «голодна кутя» - не здивуйте, бо після багатих та довгих свят, то ваша послідня їжа…
І не здивують «святки», подякують Господарю за шанування, а його Господині – за частування, а їх діточкам – за дзвінке щедрування:
[i]«Ой над Дунаєм, над береженьком
Стоїть там, стоїть світлонька нова,
Світлонька нова, гей, оріхова.
А в тій світлоньці сама ґаздиня.
Ой знати, знати, що за ґаздиня,
В неї челядка вся в золоті ходить,
В неї коники все воронії,
В неї возики все кованії.
А в тій світлоньці саме столове.
Поза столове видять особе,
Все ремісники, самі шевцове.
Ой ладять, ладятьчервін-сап’янець
Ой ґаздиненці, преясній Пані.
На Дунаєчку, край бережечку
Преясна Пані там чаші мила.
Гей мила, мила та й говорила.
-Гей, чаші мої горіховії!
Гей, чаші мої дрібні, злотії!
Не буду ж я вас так дуже мити,
Бо буде із вас Пан ясний пити.[/i]
*
[i]
-Уставай, Муже,
Не спи байдуже,
Дали нам свята
Добра багато –
Будемо жити,
Добро ділити!
[/i]
Посвітліють від щастя за нащадків своїх душі предків – « святок» і знову засяють на Небі зоряні світила, поселені на усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку.
З авторських матеріалів [b][i]"За нашим звичаєм Бога величаєм:Зима" [/i][/b]
(у рукописі,1996)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769444
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 03.01.2018
[color="#ff0000"][b][i]За ту Любов,
що серце зігріва,
за тих людей,
що поруч,
крок за кроком
з Надією,
що вища за слова,
живуть днем завтрашнім...
За щастя!
З НОВИМ РОКОМ!
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769070
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 01.01.2018
[color="#ff0000"][i]Сьогодні Католицький Святвечір, завтра - Католицьке Різдво.
Та і в наших предків, східних слов'ян, за міфом епохи старожитності [b]Світлий Вечір [/b]Спиридона-Сонцеворота, коли у календарного Року - Зимового Сивояра народжувалося [b]Нове Новорічне Сонце - Дажбог,[/b] наступав саме в ніч [b]з 24 на 25 грудня[/b]. Отож, ця ніч справді дивовижна.
В одну з таких ночей довелося мені колись дуже давно побувати у Празі, поблизу Ратуші, що до неї вів через ріку Влтаву старовинний Карлів Міст із старої частини середньовічного міста, що має назву "Ма́ла Стра́на" і слухати бій знаменитого годинника, бій у число "дванадцять", і задумувати заповітне бажання.
Кожен удар годинника супроводжувався рухом ляльок з обох сторін циферблату. Відкривалися дверцята годинникової вежі і перед людьми з'являлися фігурки вертепного дійства: королі, пастухи, ангели - і кланялися людям, а серед них і Ота, що з Косою...
Моє заповітне бажання, це [b]символ Життя[/b] - невмируще зеленолисте Дерево нашого Роду. БАЖАЮ бачити його у вічній зелені і цвітті...
[/i][/color]
Годинник на ратуші Праги б’є дванадцяту.
Середньовічна Ма́ла Стра́на та Карлів Міст поруч неї
оживлені, як мурашник.
Голівки вертепу життя кивають чо́лами на кожен удар –
ми є… ми є...
Ми теж є… Ми – з Дерева Роду листя розвинуте,
чашею цілющого травня переповнене…
Прапра́внуки Адама та Єви – житимем,
як і жили…
- Смерте, Смерте, а йди-но собі на куп’я-болота,
де кури не піють, де люди не ходять, де наш глас не заходить…
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити,
з косою не чатувати, буйноцвіття не вкорочати,
лицарів духа у часі розвою не зупиняти…
… бо будемо гнати–и–и… громадою божою
із вселенської світлої хати…
Собор Святого Віта ударить: «ars lónga»… привітаймо життя!
Собор Святого Юра підхопить і вознесе: привітаймо-о-о!
Людину, Богом сотворену, і працю рук її розкрилену
в середчассі минулому, теперішньому та майбутньому
пелюстками-листками барвінку вічнозеленого
увінчаймо-о-о…
Нам – бути.
Червонорутне зілля уже розквітло для нас.
Поза простір і час –
нам бути!
Не минути ні краплі з лавини образ.
Попри простір і час –
нам бути!
Не минути ні риски з довершених нас –
не минути…
Обертається колом Земля… Але ми – [b][i]залишаємось[/i].[/b]
Лише в часі, як маски з вертепу життя…
[b][i]обертаємось[/i]![/b]..
Зі збірки [b]"Обрані Світлом"[/b]. - Львів:Сполом,2013.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767860
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.12.2017
[i]З переспівів світової музичної класики для дітей
Польська народна пісенька
Обробка Тамари Попатенко
[/i]
[color="#ff0000"][b]Новий рік, Новий рік[/b][/color] –
Добрий він чоловік:
- Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Я ваш друг! Я ваш друг!
Гості йдуть, щось несуть,
Їм пиріг подадуть!
Вилочки́ – на бочки́!
А пиріг – у ручки...
А по тім, а по тім
Танцювати ходім.
Стук-каблук! Стук-каблук!
От так рух! От так рух!
P.S. [color="#ff0000"][i]У кінці 80-их років минулого століття до мене звернулися викладачі молодшої школи Львівської капели хлопчиків "ДУДАРИК" з проханням перекласти українською мовою збірку пісень для розспівок найменшеньких, бо україномовних музичних видань на той час не було. Так з'явилася на світ музична книжечка для дітей "В лапку джміль бере смичок" з переспівами світової музичної класики (Львів: Ліга-Прес,2008). Вона премійована в числі інших авторських видань 2008 року літературною премією ім. Маркіяна Шашкевича (2009, Львів).
[/color][/i]
[i]З дитячої музичної книжечки [color="#ff0000"][b]„В лапку джміль бере смичок”.[/b][/color] – Львів:Ліга-Прес,2008.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767439
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.12.2017
На відстані Любові, за пів кроку,
наближення Різдва, Нового року –
на відстані просвітлених обличь,
крізь темряву трагічних протиріч –
пливемо з а р і к о ю, з а р і к о ю ...
Збентежені, ми прагнем супокою,
гармонії, духовності ... д а р м а ...
... Та в утворі віконних шиб Зима
нас видивом різдвяних днів чарує –
на покуті кутя хмільна парує,
медами розтікається у світ ...
... Накуй мені, зозуле, “многа літ” –
м е н і ... й о м у ... і н а ш о м у д и т я т і –
пошли лише л ю б о в і й б л а г о д а т і,
примирення з земним буттям ... Утрьох
відчуєм купно: проміж нами Б о г –
нас мироносить і благословляє –
на небі з і р к а мерехтливо сяє,
провадить в ясла Божеє Дитя –
народжуються наші почуття
із попелу ... з серцебиття ... з нічого ...
Б о ж е с т в е н н і ! Ми маєм так премного
земних утіх і райських насолод,
принад, спокус, невтолених свобод,
що годі передати все у с л о в і.
... І все ж таки,
н а й в и щ и й с к а р б Л ю б о в і
не кожен з нас зуміє розпізнать!..
... Йде світом Коляда, небесна рать
усе нечисте викропить водою ...
Я йду до т е б е в пісні, з колядою –
з надією: народжується день!
... Я йшла ... і йду ... і йтиму за літами ...
Вітай мене н е л о ж н и м и у с т а м и :
“Христос рождається, кохана ...”
... Дзень-дзелень ...
[i](Зі збірки [b]"СЕМИВІДЛУННЯ"[/b]. - Львів:Каменяр,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767247
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 21.12.2017