| Сторінки (6/529): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[color="#ff0000"][i]Моя кохана малеча!
Сьогодні найзаповітніший день грудня - день святого Миколая.
Тож зустрічаючи цього щедрого гостя, хочу подарувати тобі оживлену замальовку свята в оточенні улюблених персонажів Ангелика і Чортика Антипка, аби тобі було радісно і тепло поруч із ними.
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]"Просимо тя, святий Миколаю,
до нашої хати - дітей дарувати".
[/b][/color]
АНГЕЛ: Добрий вечір вашій хаті! Слава Йсу!
ДІТИ: Вечір добрий! Слава навіки!
АНГЕЛ: Де з молока тече дорога,
де безліч зір, де царство Бога,
я звідти йду і вість веселу
несу у вашу я оселю.
Ще хвилька, діти, і між вами
тут стане Миколай святий.
Він з щирим серцем і дарами
опиниться в оселі цій.
ЧОРТИК /вбігає/: Привіт, дзєнь добри, ґутен таґ!
Вітаю вас на різний смак.
Мене звуть Чортиком Антипком,
Антихристом, Нечистим, Дітьком.
До вас примчав аж із пекла:
у вас - зима, в нас - хата тепла,
у вас мороз за хвіст щипає
і снігу в очі насипає,
не дивиться що я тут гість,
морозить, студить, як на злість.
...І голод дав копитам раду:
я з'їв цукерки й мармуляду,
горішки, груші і цитрини,
смачненькі ябка, мандарини -
і залишились тільки нові
для діток прутики вербові.
/показує дітям "різочки"/
Кожен з прутиків придасться
тим лінивцям, що не вчаться.
АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
лінюхів у нас нема.
/питає в діточок: "нема?",
діти відповідають: "нема"/.
АНТИПКО: Хай ці прутики придбає,
хто непослух в серці має!
АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
неслухняних тут нема.
/питає в діточок: "нема?",
діти відповідають: "нема"/.
АНТИПКО: До цих прутиків охочий,
хто від всіх ховає очі.
На словах він дуже чемний,
а на ділі - неприємний.
АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
брехунів у нас нема.
ДІТИ: Геть, Антипко!
/Антипко ховається, але ще не втікає/.
АНГЕЛ: Ви молитву пригадайте,
на Антипка не зважайте.
/нагадує: "Ангеле-хоронителю мій..."/
ДІТИ /хором/: "Ангеле-хоронителю мій,
завжди біля мене стій:
рано, вечір, вдень, вночі
будь мені до помочі!"
/Антипко лякається молитви і втікає/.
СВЯТИЙ МИКОЛАЙ входить втомлений.
СВ.МИКОЛАЙ: Добрий вечір вам, громадо!
Насилу добрався.
Поспішав до вас я радо
в путі підтоптався.
Присяду я, відпочину,
бо ноги не носять,
сили мої старечії
відпочинку просять.
/сідає/
Нині свято в вашім домі -
і я вас вітаю -
гаразду, здоров'я, долі
щиро вам бажаю.
Вчіться, дітки! Без науки
і сонце не світить!
А ліниві і неуки -
то убогі діти.
В праці, дітки, хто як може
най батькам поможе,
щоби тішилися вами
і татко, і мама.
...А тепер біжіть скоренько
до мене, маленькі,
мій міх розглядати -
дарунки приймати.
...А Ангелик чемно буде мені помагати.
/Діточки отримують дарунки під благословення СВ.МИКОЛАЯ, в подяку вони співають, танцюють, розказують улюблені вірші/
СВ. МИКОЛАЙ: Вітаю вас, милі люди,
при вашій родині,
нехай добро з вами буде -
будьмо все єдині!
АНГЕЛ: Нехай смуток ваш і горе
спливуть за водою,
хай їх втопить синє море
з слізьми і бідою.
СВ. МИКОЛАЙ: Мир несу я вам в оселі -
щирість, правду, згоду,
щоб завжди були веселі
діти в вашім роду.
АНГЕЛ: Щоб серцями не черствіли,
не були байдужі,
щоб ви інших розуміли
в голоді і в стужі.
СВ. МИКОЛАЙ: Щоб ви вміли любуватись
з краси світу цього,
щоб зуміли відцуратись
усього лихого.
АНГЕЛ: Щоби кривда в домі вашім
і не ночувала,
щоби правда в серці вашім
повік панувала.
Прощавайте, добрі люди!
СВ. МИКОЛАЙ: Прощавайте діти!
АНГЕЛ вкупі зі
СВ.МИКОЛАЄМ: Мир хай завжди з вами буде
й щастя розмаїте!
/Відходять. Діточки радо ласують миколаївськими смаколиками - медівниками, пампухами, макаґіґами, водять таночки, співають... Свято триває/
/з українських літературних джерел 30-40-их років/
З ігрової практики театру "МЕТА" /Львів/.
Р.S.[color="#ff0000"] [i]У кінці 80-их – початку 90-их років минулого століття у Західній Україні і у Львові зокрема, почалася новітня хвиля Українського Відродження в тому розумінні, що молодь з великим жаром серця заповзялася відроджувати занедбані радянською добою українські календарні звичаї та обряди. У Львові поруч із «Товариством Лева» цій справі, починаючи з 1979 року, натхненно служив єдиний україномовний Молодіжний Експериментальний Театр Аматорів «МЕТА» при Будинку Вчених, що ним у той час керував Григорій Шумейко, а всі неформальні мистецькі акції очолювала сім’я старости театру Володимира Кривдика. Це з його ініціативи були започатковані щорічні Купальські забави «МЕТи» у Нижньому Синьовидному у Карпатах, та перші вертепи у 1989 році, що згодом вийшли «з підпілля» на сцену Львівської філармонії у Зимовій програмі Естрадного театру «Не журись!» / першу сценарну ідею тогочасного вертепу здійнив відомий у мистецьких колах чоловік – Ігорко Подоляк, а костюми до нього віртуозно виконали: уже покійна нині художниця Софія Буряк і теперішній емігрант Ігорко Дерев’яний/ . Що вже казати про вертепи та Коляду на вулицях Львова, де нарід плакав від розчулення – «йой, діточки, я таке ще за Австрії бачила» – і йшов за своїми кумирами засніженими вулицями міста від одної ігрової площадки до іншої.
[/i]
[/color]
В інтернеті можна відшукати фото тих часів: https://zbruc.eu/node/72053
Площа Ринок у Львові. Зустріч двох вертепів – «Товариства Лева» та Театру «МЕТА». Колядують Дзвінка Калинець-Мамчур та Ірина Вовк.
[color="#ff0000"][i]У той самий час «МЕТА» почала грати сценарії «МИКОЛАЯ» у різних місцях, де було багато діточок, обійдених долею – сиротинцях, інтернатах, лікарнях, спеціалізованих Центрах соціального і медичного захисту. Пропонований сценарій власне і створений у ті неспокійні часи з різних дитячих українських видань 30-40-их років передвоєнного часу ХХ століття.
Хочу опублікувати цей матеріал для нового покоління молоді, аби й вона мала з чим виходити до діточок у цей радісний день сповнення їх заповітних мрій.[/i]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767021
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 20.12.2017
[color="#ff0000"][i]Так сталося, що Зимові свята (мої улюблені) наступають тепер уже до нашої хати із терпким присмаком Смутку. Якраз 5 років тому, в ніч на 18 грудня відійшла у Небесний Світ моя мама... Тож нехай сняться їй Там між Зорями світлі і мирні сни!..
[/i][/color]
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомо́стами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки...
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?..
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку...
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими,
Сльозами-росами із віч Пречистої...
Дитя у світ прийде, устане сонечко –
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
Із калачів батьків, у вир’ї втрачених...
...Сніги розбавлять ніч... І враз – зійде в о н о!
...Неначе й солодко... неначе й солоно...
[i]В ніч під 18 грудня 2012р.[/i]
[i](Зі збірки "ОБРАНІ СВІТЛОМ". - Львів: Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766663
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.12.2017
[color="#ff0000"][i]"... а з того деревця зроблена церковця,
а в тії церковці різьблені віконця,
а у тих віконцях - чотири сокольця...
Щедрий вечір, добрий вечір!"
(Староукраїнська Щедрівка)[/i][/color]
Я Божий храм зведу в височині.
Раба землі приречена на працю.
Життя і смерть покладені на тацю.
Життя і смерть даровані мені.
Від антифонних гласів до псалмів.
Від страдного до співного, святого ...
Пливуть віки. І що мені до того --
мій "зіккура́т" іще не овдовів!
Пригляньтеся, старезний пнеться дуб,
небесними вогнями обгорілий.
Болить душа, судомить чорно тіло,
та не дається часові на зруб.
Тисячоліття звернені до нас.
Тисячоліття б`ють у наші скроні.
І ми такі ж вразливі, безборонні --
відважний профіль, лицарський анфас.
... І в нас потреба божої руки ...
... І в нас одвічна тяга до любові ...
Гойдаються колисочки кленові --
іде життя. Минаються віки.
За віком -- вік. У величі і в скверні.
Вслухаючи биття прийдешніх чад,
Стоїть мій храм -- і кличе до вечерні ...
Оселя Духа. Вічний "зіккурат"!
[color="#ff0000"][i]"... Хай пам`ятають люди,
хай волають до неба!
Божествам хай приносять хлібні офіри!
… Хай країни свої піднесуть,
хай храми свої збудують!
Воістину, кажу, богам це любо ...
... Хай постане подоба наземна
тих творінь, що діткнулися бога!
Воістину, кажу, безмежна у тім
н а с о л о д а!"*[/i]
[/color]
-----------------------------------------
*1 "зіккурат" -- ступінчастий храм у Стародавньому Вавілоні.
*2 вільно переспіваний фрагмент старо-вавілонської поеми
про сотворіння світу "Коли вгорі".
На фото: Різьблена церква св. Миколая із села Кривка
(Шевченківський гай, Львів)
Зі збірки історичних портретів "[b]СЕМИВІДЛУННЯ"[/b]. - Львів:Каменяр,2008.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2017
[color="#ff0000"]До Дня пам'яті апостола-проповідника Андрея Первозваного, думається не буде нічого кращого, аніж нагадати сучасному поколінню українців - і молоді, і старшим людям - звернення-молитву Митрополита Андрея Шептицького, у якій нема нічого вищого за батьківську українську землю під лучами Божої опіки та благодаті.[/color]
[i]"Всемогучий Боже і Царю всесвіту, спасителю наш, Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь людський рід і своїм безмежним промислом опікуєшся кожним народом зосібна!
Споглянь милосердно і на наш український нарід, і на кожний інший нарід, що з повною надією припадає до Тебе, як до свого найліпшого Отця і премудрого Царя. Ми, діти цього народу, покірно послушні Твоїй святій волі, любимо всі народи, що їх Ти відкупив своєю святою кров'ю на хресті, а передусім любимо щирою християнською любов'ю наш український нарід. Тим то з любови до нього, а радше з любови до Тебе, наш Боже, благаємо:
Прости йому всі провини, поправ всі його злі нахили, а скріпи добрі нахили; змилосердися над ним у всіх його потребах. Борони його перед усякою кривдою і несправедливістю ворогів.
Зливай на нього безнастанно Твоє щедрее благословення.
Благаємо Тебе, наш Боже, про особливу опіку і поміч для нашого народу, щоб серед усіх переживань і спокус з боку світу, диявола і його слуг він міг завжди зберегти небесне світло віри, перемагати витривалістю у добрім всякі труднощі і завжди належати до благословенного Твого Божого Царства, і тут на цім світі, і в небесній батьківщині.
Дай нам ласку, щоб ми всі до одного, залучені єдністю віри і союзом любови під Твоїм проводом і проводом святої Вселенської Церкви, йшли завжди дорогами правди і справедливості, любови та спасення. Пішли українському народові святих, великих своїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного й громадського життя.
Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба, дай йому численне і добре та святе духовенство!
Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого Хрещення, щоб одержувала в родині й школі основне християнське виховання і виходила на пожиточних синів свого народу. Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й певними християнами, а матері визначались мудрістю, побожністю й дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости. Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу.
Просвіти всіх нас, нахили всі серця, щоб усі якнайліпше пізнавали й цінили святу католицьку віру і, визнаючи її, почували себе щасливими, стояли в ній непохитно, хоч би треба було понести й мученичу смерть та й щоб по законам святої віри уладжували своє життя.
Благослови також і дочасне добро нашого народу.
Дай йому волю, щоб міг свобідно розвивати свої природні, Тобою дані сили. Обдаруй його правдивою незіпсованою просвітою. Благослови його працю на всіх ділянках науки, мистецтва й добробуту та благослови всіх і все, щоб наш нарід, живучи мирно та щасливо, міг добре Тобі служити, а з Твоєю поміччю одержати вічну небесну Батьківщину.
А Ти, Пресвята Богородице, Непорочно-Зачата, Мати і Царице України, Святий Обручниче Йосифе, покровителю Вселенської Церкви, святий Архангеле Михаїле і ви всі, покровителі українського народу, опікуйтеся завжди цим народом, щоб він став народом святим, щоб сповнив своє Боже післанництво, щоб навернув увесь Схід до світла віри, щоб причинився до світлого добра людського роду, щоб був поміччю і потіхою святої Вселенської Церкви та щоб приносив Вічному Цареві Безперестанну славу, честь і поклін на віки вічні. Амінь". [/i]
1933 рік.
Виступ-благословення Митрополита Андрея на Першому з'їзді "Українська Молодь - Христові".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765745
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.12.2017
[color="#ff0000"] [b][i]„Für mich, Rio Rita,
Bist du Granadas schönste Señorita,
Für dich, Rio Rita,
Klingt meine Serenada in der Nacht.
Und ich will dir singen,
Um dein Herz zu erringen.
Für mich, Rio Rita,
Kommt gar kein anderes Mädel in Betracht!”[/b]
(„Rio Rita” O. H. Adam, J. Brest,
фрагмент оригіналу німецької пісні 1932 року)[/color]
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=TP7VlJx-L-8
[color="#ff0000"][i] „РИО-РИТА”, „РИО-РИТА вертится фокстрот –
на площадке танцевальной 41-вый год...”
(З воєнної фільмографії)[/i]
[/color]
Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика звідтіль...
Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...
„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:
[i]„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.[/i]
„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Із воєнного із Літа – музика сумна.
„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....
[color="#ff0000"][b][i]„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!” *[/i]
[/b]
[/color]
[i]*Переклад авторський - І.В.
[/i]
Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765136
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.12.2017
[i][b]«Тече річка невеличка з вишневого саду».[/b]
(З народної пісні)
[/i]
…А поради не буде уже ні від кого – ти сама собі пані!
(Везуть сани кленовії пані у срібнім жупані)…
А стежки́ все завіяні сніжними горами-долами:
Скільки кубків відпито, жалів ненаситних подолано,
А санчата все далі і далі, куди ж ви, нестерпнії, -
У майбутнії вересні чи в роз’ятрені серпня дні,
Чи у квітні в’юнкі, наче мислі вишнево смаковані,
Чи у травні тремкі, чи у розпал червневої повені…
Гей, розлуки, мов змії, під серцем пекучим заклубляться…
Тільки й тої солодкої муки, як голуби любляться!
У вишневім саду
душка душку святу
облюбовує крилами:
«Гляньте, люди, на нас –
в сей же час… в сей же час…
[color="#ff0000"][i]вмійте бути щасливими»[/i][/color]!
Гей, розрадо, на думи облачені
пла́чними хмарами-втратами –
хто які стежки́-мережки́ не на рік – на вік обиратиме…
В непролазних борах,
на нічних берегах
над крутими обривами
раптом зчується глас:
«… ще є час… ще є час… -
[color="#ff0000"][i]будьте, люди, щасливими»[/i][/color]!
Голубині уявлення щастя – для людини непросто це…
Наче з раю на землю принесене заповітне яйце-райце…
А в яйці-райці Стратим-птах сидить, течуть ріки молочнії,
А в райці-яйці сивий Дух димить,
що за ним все молодшає:
Ген довкіл-довкіл ще маленьких нас світ мережиться…
Жаботить зелен-гай… і хлюпоче Час, безбережиться…
А із рік отих вдачних, молочних
дівчата зростуть норовистії –
На широкому білому світі для краси завше місце є –
На любов’ю обжитому світі, на світі предивному
Голубиному бути добру і буяти красивому!..
Розродіться вишневі дощі
доленосними зливами:
«Гляньте, люди, на нас –
в добрий час… в добрий час… -
[color="#ff0000"][i]будьте, будьте щасливими»[/i]![/color]
Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017.
P/S [color="#ff0000"][b][i]до уваги організаторів конкурсу "Новорічне теплослів'я".[/i][/b][/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764924
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765007
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.12.2017
[color="#ff0000"]Шановні організатори конкурсу "НОВОРІЧНЕ ТЕПЛОСЛІВ'Я"!
Звичайно, задумка конкурсу ЗИМОВОЇ ПОЕЗІЇ чудова, але не можна зібрати в один конкурсний міх передноворічну зимову поезію і різдвяну з усіма календарними святами січня, бо тоді втрачається золоте правило і мистецтва, і життя [b][i]"Дорога ложка до обіду"[/i][/b]. Отож, я думаю частково обминути конкурс із тих міркувань, що поезія має відповідати Плину Часу.
Щиро Ваша - СІРОМАНКА.[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764924
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 09.12.2017
Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ…
Благословенні зорі, що під Богом…
Веде нас Доля стрімко з [b]Козерогом[/b]
поміж небесні пущі й осоки…
Де воду набирає [b]Водолій[/b],
пірнаючи у веселкові плеса, -
там Риби крутять срібні перевесла
у круговерті сповнених надій.
Де молоко стікає по ріці,
де[b] Близнюки[/b] у братнім хороводі
між світанкових звуків і мелодій –
гамують спрагу [b]Овни[/b] і [b]Тельці[/b].
У диких нетрях чути позіх [b]Льва[/b],
на дні імлистім видно клешню [b]Рака[/b]…
Могутня велич зоряного знака –
шумить-гуде одвічна перезва!
Там за княгиню – благородна [b]Діва[/b],
а за князенка – стриманий [b]Стрілець[/b],
веде їх спільно Доля навпростець –
правдива й чесна Доля-Доброгніва…
Там все праве́, там зорі і закони
пильнують час, як мислить Числобог,
свята Любов там оре перелог
і не отруйні навіть [b]Скорпіони[/b].
Несуть там лік розважні [b]Терези́[/b]:
кому і скільки, і коли, і по́що…
І світять зорі людям як на прощу
між блискавиць небесної грози.
… Гроза проскаче в ніч за [b]Козерогом[/b].
Минеться гнів, закрутиться у ріг…
[b]Молочний Шлях [/b]розкине оберіг –
благословенні зорі, що під Богом.
Во ім’я Боже… з Божої руки –
Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ.
* * *
Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764550
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2017
Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…
…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!
…Сп’янілий Дух Різдва...
…Так спрагло дзвони б’ють…
[i]Зі збірки, що вкладається [b]"Туга за Єдинорогом". [/b]- Львів,2017.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764298
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 06.12.2017
Коли вітер накине на тебе пеле́ну зі снігу
і твій погляд зависне,
як висне захмарена синь -
ти втомився з дороги,
втомився від марного бігу –
ти спинися – на Бога –
спинися. Приста́нь – і спочинь…
Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі,
як панни-Сніжанни,
сніжинки метуть…
А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зморена Путь.
Ти спинися, мій друже, на мить між отими снігами,
між Землею і Небом зависни хоч зором німим -
між крутими земними і білими хмар-берегами
Віз везе Чумаків… Гей ви, коники, нумо за ним!
Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі,
як панни-Сніжанни,
сніжинки метуть…
А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Праведна Путь.
Ген на білій мережці змережана батькова льоля…
Мерехтить, як зоря, його чинна-невинна душа…
І тече-не стече в білий світ нерозтрачена воля,
як тече молоко, коли смокче дитинно лоша.
…І тоді - молоді, щойно вбрані у сніг заметілі
свій танок новорічний
одвічний
святочно почнуть…
А в твоїм надлегкім і прозорім –
наснаженім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зоряна Путь.
[i]Зі збірки [b]"Семивідлуння".[/b] - Львів:Каменяр,2008.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764199
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 05.12.2017
[color="#ff0000"]Четвертого грудня відзначаємо свято [b]Введення в храм Пресвятої Богородиці – “Введення”, або “Третю Пречисту”.[/b]
[/color]
[i]У Святому Євангелії нічого не згадується про подію Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято, як і свято[b] Різдва (“Друга Пречиста”) й Успіння Божої Матері (“Перша Пречиста”),[/b] засноване на традиціях Церкви та на апокрифах. Церковні джерела подають, що батьки Пресвятої Богородиці св. Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що якщо в них народиться дитя, то вони віддадуть її на службу Богові у Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Назвали її Марією. Коли Марії виповнилося три роки, батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька св. Івана Предтечі.
Первосвященик Захарія разом з іншими священиками у найкращому облаченні вже чекав Діву Марію на паперті, оскільки від Святого Духа йому було дано знати, хто саме прийде у храм.
У деяких церковних творах це оповідання доповнене суттєвою деталлю: натхненний від Духа Святого, первосвященик увів майбутню Богоматір у Святая Святих храму — місце, що заховане від людських очей завісою, тому що саме там перебувала незрима Слава Господня. Тільки первосвященик Захарія мав право заходити туди з очисними Жертовними Дарами і то лиш раз на рік.Тому всі очевидці тієї події дивувалися й вбачали у ній чудесне Господнє знамення.
Як розповідається далі у «Євангелії Якова», Марія «виховувалася, як голубиця у храмі Господньому, і одержувала вона їжу з рук ангелів». Тут вона дістала високу освіту й побожне виховання, крім того, навчилася виконувати всілякі ручні жіночі роботи. За християнським тлумаченням, свято Введення розповідає про те, як перша з роду людського — Богородиця вступила до незбагненних глибин спілкування з Богом.[/i]
У календарному циклі українського народу свято Введення завершує осінній сезон і починає зимовий. Головною метою святкувань цього дня було накликати багатство та добробут на майбутній рік.
Як на Різдво і Великдень, хто перший вранці “на Введення” прийде до хати, той буде першим “полазником” – тим, хто приносить добро чи якесь лихо – на новий господарський рік. Тому сусіди стримуються заходити на Введення зрана до чужої хати, щоб потім не було нарікання, що то вони принесли нещастя. Коли першим до хати увійде молодий гарний чоловік, а ще й з грішми, то добра ознака: весь рік у хаті всі будуть здорові і вестимуться гроші. Якщо ж увійде старий та немічний, а ще бідний, то і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Найгірше ж, переказують люди, як зайде першою до хати стара жінка – “то вже добра не жди”. Недобре також, якщо хтось із сторонніх приходить в цей день щось позичати.
Початок нового господарського року у введенських повір’ях виступає дуже виразно: [i]“до Введення можна копати лопатою землю, а від Введення до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирає”[/i]; жінки запасаються глиною до Введення. Від Введення до Дев’ятого четверга (після Різдва Христового) не годилося бити білизну на воді праниками, бо то, мовляв, шкодить ниві та може влітку навести бурю на поля. ...А ще через страх зневаги від людей, треба було й коноплі потерти до Введення.
Вночі проти Введення подекуди дівчата святили воду ще дохристиянським звичаєм: брали воду в такому місці, де сходяться три струмки, проливали воду через полум’я так, щоб вона проходила поміж двома вогнями, і потім уживали тієї води проти хвороб, від зурочення та на любовні чари. По півночі жінки сідали голі на порозі і пряли самосівні коноплі, щоб “прядиво пішло на руку”. Обсипали того дня корови сім’ям і мастили маслом вим’я, щоб давали багато молока, і обкурювали їх, щоб ніхто не міг того молока відібрати.
Як із іншими великими річними святами, і це свято пов’язувалося з культом померлих родичів:
[i]“На цей день Бог одпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому воно називається “Видінням” (народна етимологія Введіння — “видіння”), що душа бачить своє тіло”.[/i]
В цей час в Україні вже зазвичай випав сніг, тому кажуть:
[color="#ff0000"][i]“Третя Пречиста снігом покриває”.
[/i][/color]
[b]Народні прикмети на ІІІ Пречисту :[/b]
[b]• “Як горобець нап’ється на Введення в бичачім сліду води, то напасеться худоба до Юрія трави”.
• “Як є на Введення вода, то буде в літі молоко”.
• “Як Введення мостить мости, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде”.
• “Введенські морози ще зими не роблять”.
• “Як ляже глибока зима, то готуй глибокі закрома”.[/b]
За виданням [i]"Ірина Вовк. За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". [b][/b][/i]- Львів:Сполом,2015.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763874
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 04.12.2017
І хто склав притчу про старих ворон,
І хто сказав, що око в них вороже.
Он прилеліла, сіла і тріскоче,
І сніг збиває з гілки, онде, он…
Розважна вельми і поважна. Може,
Побачила за свій пташиний вік,
Що кожен рік зима лютує, кожен -
Але під сонцем гине рік-у-рік.
...І, каркнувши собі на повні груди,
Ворона підлетіла до вікна:
Вуглини крил – і снігу білизна…
- Що принесла, вороно?
- Місяць ГРУДЕНЬ!
[i](З першої збірки [b]"Дзеркала"[/b]. - Львів: Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763715
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 03.12.2017
Прощатися не слід. Ось бачиш – відмерзання
завмерлої сльози на зімкнутих устах.
Прощатися пощо́?.. Не перша й не остання
кваплива мить чумно́го розминання
характерів і рис... А серце, наче птах
трикрилий, тужить –
прощатися?.. пощо́, мій милий друже!
Слідам услід скресає лід. Авжеж ...
Скресає лід блакитних побереж –
навіщо це, давно пригасле мрево?
Троянди розквітають кришталево,
а в кришталевій чарі срібна креш!
(Чи ж ти мене у біле убереш?!)
Навіщо про любов... Навіщо все про те ж ...
[i]Зі збірки [b]"Семивідлуння". -[/b] Львів:Каменяр,2008
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763531
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.12.2017
[i]“… прахом “Уста Земель” не вкрив би…”
[b](З міфопоетичного епосу Шумеру)[/b][/i]
Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…
…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…
Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…
…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…
…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!
…Уста Земель нашіптують молитву.
[i]*тоя - архаїчне: туя.
На фото:"Лісова пісня" Лесі Українки, у ролі[b] Мавки[/b] - авторка.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763120
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2017
[color="#ff0000"]Штрихи до портрета [b]МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ[/b]
(Марія Заньковецька у листуваннях і спогадах сучасників)
[/color]
[b]П.РУЛІН «Акторський образ М.Заньковецької»,1929, с.74-75.[/b]
«…Хоч і не мала Україна своїх театральних закладів, хоч і не сприяли самі умовини театрального життя на Україні утворенню виразних, цілком уже усталених акторських традицій, раз-у-раз з’являлися на її грунті талановиті актори…що безперечно мали вплив на утворення характерної маніри гри. Почуття міри, знання тих меж, що їх не слід переступати, щоб не порушити художнє вражіння – одна з найкращих рис акторської вдачі Марії Заньковецької».
Вигляд Марії Костянтинівни – її струнка та рухлива постать, врода, очі,надзвичайно виразний голос, і перш за все, молодий і жвавий темперамент, - усе це з першого виступу привабило публіку. Голос був не тільки приємний та мелодійний, спершу мецосопрано, потім контральто, але, як стверджують критики: мав «здібність схопити глядача з усіма його почуттями, глибоко передавати відтінки власного почуття, примусити глядача жити життям дійової особи…».
[b]А.СУВОРІН, с.86 / «Одесский вестник», 1892, №329. [/b]
«Голос її був надзвичайно гнучкий. Нерідко вона вживає шепоту. Це той шепіт, що зворушує душу; слухаючи його ви відчуваєте острах, передбачаєте якусь страшну грозу, якийсь фатальний кінець. Від такого шепоту мороз пробирає по шкурі…».
[b]ВЛАДИСЛАВ ЄРМИЛОВ/ «Артист» №15, 1891.[/b]
«Міміка Заньковецької не має собі нічого рівного. На її обличчі з дивовижною швидкістю відбиваються найменші душевні рухи. Воно не знає спокою на сцені і тоді, коли артистка говорить, і тоді, коли вона мовчить; дивлячись на її обличчя, чуєте ви, розумієте те, що в цей момент вона думає, що вона переживає. І ці різноманітні мімічні комбінації не дозволяють глядачеві відірвати очей од сцени; вони захоплюють його та примушують душею бути там – на сцені…».
С.158[b] [color="#ff0000"][b]Листи Марії Заньковецької[/b] до[/color]:
Панаса Карповича САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«…Я довго не могла зібратися з духом, щоб написати до тебе. Насамперед. Я не знаю: «чи я на сім світі, чи на тім?». Так у мене все перекрутилося, так я одуріла од всього пережитого, що не можу нічого зміркувати. Скажу тільки, що Коля (Микола Садовський) хворий і лікар мені особисто сказав, що його треба поберегти, він не хороший. Не втаю від тебе, що я ще люблю Колю, і його серйозна хвороба примушує мене забути все і всіх – і нема в світі такої жертви, якої я не принесла б для нього. Тепер, я думаю, тобі зрозуміла моя відсутність у твоїй трупі?
Мені було добре в тебе… щохвилини згадую мого доброго, ласкавого брата Фушу, за яким я скучаю; та що робити – серцю не закажеш… Я кінчаю тут дев’ятого, і якщо я тобі потрібна, то приїду – куди напишеш. Цілую тебе, мій хороший.
Любляча тебе сестра [b][i]Маня Адасовська[/i].[/b]
[i](без дати)[/i]
С.159 [b]Панаса Карповича САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«… Прости, дорогий мій Фаню, що так довго не відповідала тобі на твій милий лист і не подякувала тобі й Нінуші (по батькові не знаю)* за привітання. Повернувшись із Кавказа, весь час я боролася з хворобами й думка про смерть не відходила від мене. Тепер я вже почуваю себе настільки добре, що, хоч з трудом, - можу писати, гуляти по хатах і навіть на балкон до сонця. Та сонце не хоче проглянути на довго, мабуть противні йому люди і їх вчинки. Та й правда, моторошно жити на світі, боязко. А з другого боку, подумаєш – прекрасне життя: скільки дивних відчуттів може зазнати серце людське до іншого серця, одне недобре – «все проходить». А втім, я вірю, що навчаться люди берегти свої почуття і іншого, зрозуміють вони, що почуття любові повинно охоронятися пильно, що не можна, не вірно думати, що любов – все видержує. І ось тоді буде рай на землі, тоді перестануть люди страждати, стогнати, тоді всі будуть поважати й любити одне одного, що нікому не захочеться принижувати й зневажати іншого.
А тепер, поки інші не навчилися, ми, братику, з тобою складемо дружбу справжню.
Звичайно, тепер я грати не можу: бо я так ослабла, що вся трушусь – стомилася. Цілую тебе й Нінушу. Дуже прошу Вас приїхати до мене, я страшенно буду рада, тай не тільки я буду рада, он моя стара мама, яка з захопленням згадує тебе, Фуша, і Аня теж – ми всі будемо раді й зустрінемо Вас як своїх близьких, рідних. Цілую і жду Вас.
Ваша[i] [b]Марія Адасовська.[/i][/b]
Чи розбереш моє дряпання?
[b][i]Ніжин, 7 жовтня 1911 року.
[/i][/b]
[color="#ff0000"]Листи [b]до Марії Заньковецької[/b] від[/color]
[b]Марка КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«…Так, Марія Костянтинівна, тільки в моєму товаристві Ви повинні найти той духовний світ, яким Ви колись так безрозсудливо (вибачте за різкий вираз) знехтували; я був і залишусь служителем святого мистецтва, і кожен, вступивши в храм моїх богів, відчує себе оновленим, задоволеним і відродженим, бо воно тільки, святе мистецтво, живить натури виняткові, до яких я Вас завжди зачисляв, і тому моє ставлення до Вас часто було обожненням, ідолопоклонством…
Так, Ви повинні були написати мені і сказати: «або до Вас, або нікуди!» Я й чекав цього листа, він надійшов, і Ви приїдете до мене.
Слово, дане Вами Панасу Саксаганському, Ви можете обміняти на багато слів, які Вам давала вся фамілія Тобілевичів: купно, компаніями, групами й поодинці. Марія Карповна стільки ж була винна перед Вами, скільки Ви перед нею. Тепер Ви мені необхідні, тому що від мене пішли: Маркович і Ліницька; залишилась Немченко, для якої Ви потрібні як учителька і повірте, що вдячнішої учениці Ви не зустрінете. Мені ж Ви потрібні для того, щоб я міг зійти зі сцени зі свідомістю, що храм моїх богів вищий усіх життєвих сутолок і перетурбацій.
Глибоко люблячий Вас[i][b] М. Кропивницький
15 травня 1891 року[/i][/b]
[b]Марка КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«Вельмишановна Марія Костянтинівно!
На станції Крути я просидів 16 годин і перед тим, як Ви мали приїхати, нечиста сила понесла мене спати в вагон; тільки в Чернігові, вийшовши з вагона, я зустрівся з Володею Карнауховим, від якого я дізнався, що Ви проїхали в Ялту. Не можу Вам переповісти, як я страшенно був опечалений тим, що не побачився з Вами. «Маня буде дуже шкодувати», - сказав Володя.
…Повірте ж мені, що Ви для мене завжди були тією ясною «зірочкою» на українській сцені, якою Вас назвав Н.Н.Каразін колись за дружньою вечерею у квартирі вашого покійного брата Явтуха, мого незабутнього, дорогого друга.
Вірте, що всі малоприємні й печальні чутки про Ваше гірке життя-буття, які доходили до мене, яких я намагався не слухати, від яких затикав вуха і тікав, щоб не дослухувати до кінця, - лягали кривавим болем на мій мозок і на мою душу. Клянусь, мені тоді здавалось, що ось-ось у Вас наболить до неймовірного і Ви крикнете «Марко Лукичу, рятуйте мене!» - і я ні хвилину не задумався б і кинувся б Вас рятувати. Так, знали б Ви мене, Ви б крикнули. Жорстокі егоїсти, подлі експлуататори, нахабні промисловці вбивали, систематично вбивали Ваш талант! Я ж тільки спостерігав з тяжким почуттям, з безконечним сумом і тугою всю цю ГРУ. У Вас я завжди уособлював всю мою любиму Україну і ніколи ні одної з артисток я не поставив навіть на перший підніжок того п’єдесталу, на якому Ви завжди стояли у моїх мріях... В душі Ви були для мене: Дузе, Беланчіоллі, Сарра Бернар – Ви були для мене вся Україна.
Оповідання власника готелю «Золотой якорь» в Орлі про Ваше розходження з Миколою (Садовським) і про приїзд з цього приводу Вашого покійного брата з Петербурга довело мене до того, що я пролежав усю ніч з відкритими очима…
Отже, Ви чудово зробили, що нарешті залишилися самітньою, знаю, що Вам це багато і дорого коштує, та, бог дасть, все потрошку поправиться і прийде в норму: Ви ще не старі, поздоровшаєте тільки й легко буде наздогнати втрачене. Бажаю Вам від душі одужати, піднести духа й знову завоювати те високе становище, на якому Ви лише достойні бути і з якого Вас зштовхували брудними руками нахаби й негідники. Вірте, що я тільки порадуюсь Вашому відродженню.
Щиро відданий Вам [b][i]Марко Кропивницький.
9 квітня 1898 року.[/i]
[/b]
[b]УРСР. Наркомосвіти.
Державний Драматичний Театр імени М. Заньковецької. [/b]
Вельмиповажна Марія Костянтинівна!
Вітаємо Вас з сьомою річницею існування нашого театру й з початком сезону 1928/1929 рр.
Одночасно повідомляємо Вас, що в порозумінні з Народним Комісаріатом Освіти Ви, яко патронеса нашого театру, зараховуєтесь до його складу почесною актрисою.
Сердечно просимо Вас не відмовити нам в цьому глибокому бажанні мати серед наших імен Ваше почесне та поважане для нас ім’я.
Перебуваємо з щирим побажанням всього найкращого, а голівне, здоров’я.
За дорученням театру
[b][i]Директор (підпис)
16/ІХ 1928 р. №7/4
М.Луганськ
Донбас[/i]
[/b]
[i]На фото: Марія Заньковецька з братом Євтухієм Адасовським, 90-і роки ХІХ ст.[/i]
ДАЛІ БУДЕ.
[i]За машинописом сімейного архіву:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.
[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762588
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 27.11.2017
Буде ніч листопа́дова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -
до стін і вишиваних руж –
ми в цю пізню пору́
понесем наші думи розквітлі.
У дрімучім бору
відсвяткуєм одруження душ –
і весіллю осінньому
травні позаздрять і квітні…
[i]З першої збірки [b]«Дзеркала»[/b]. – Львів:Каменяр,1991.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762538
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.11.2017
І коли наречеться листо́пад
розлучником душ,
І коли нам до завтра дожити
сумнівним здається –
Ані крик спересердя,
ні біг невтямки́, -
ані руш! –
Ні від себе
й до себе,
ніщо навкруги не озветься…
Тільки шорох падучого листя
в розкрите вікно,
Тільки скрипи пралітньої липи
та вітер у скроні –
Тільки образ дитячий
і пізнє твоє рамено,
І зів’ялого сонця
шорсткі,
але рідні долоні.
[i](Зі збірки [b]«Обрані Світлом»[/b]. – Львів:Сполом,2013).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762448
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2017
У календарі на сьогодні [b]День пам'яті жертв Голодомору[/b].
Моя донька як студентка кафедри сценічного мистецтва факультету культури і мистецтв Львівського ЛНУ присвятила одну з рецензій виставі Львівського Театру Юного Глядача [b]"Зерносховище"[/b], видрукувану у журналі "Кіно-театр" №2 за 2017.
Пропоную читачам Клубу Поезії познайомитися з нею.
[i][b]Пам'яті жертв голодомору в Україні,
присвячується[/b][/i]
[i]"...Сидять люди за столами,
Матирь Божа поміж нами.
Сидять люди за обідом,
А Спаситель стоїть з хлібом.
Помоляться люди Богу –
Душа стоїть коло столу.
Помолились люди Богу –
Душа іде у дорогу.
Як виходе й душа з хати,
А навпротів Божа Мати.
– Де ж ти, душечко, ходила,
Що ж ти в світі заробила?»
– [b]Я ходила й до родини,
Де справляють див’ятини,
Сорок день і годовини[/b].[/i]
[i](Фрагмент співаної «псальми»
з вистави[color="#ff0000"][b] «Зерносховище»[/b][/color])
[/i]
26 листопада в Україні на державному рівні оголошено Днем жалоби за жертвами Голодомору. Кількість українців, що загинули в лихолітті Голодомору 1920–1930-х років, нараховує за різними підрахунками вітчизняних та зарубіжних експертів приблизно від семи до дев’яти мільйонів осіб. Усі українці сьогодення, хто відчуває біль за невинно замордованими голодом людьми, у День жалоби поминають їх у молитвах і запалюють свічку Пам’яті. Символічно, що і пам’ятник жертвам Голодомору в Києві над Дніпром теж має образ велетенської свічі.
26 листопада 2016 року у Львівському Театрі юного глядача відбулася особлива вистава-реквієм, вистава не для дітей – для дорослих (на афіші окреслене обмеження: дітям до 18 років вхід не рекомендований – у виставі використовується нецензурна лексика). Вистава [b]«Зерносховище» [/b]Львівського ТЮГу за п’єсою сучасного драматурга Наталії Ворожбит, прем’єра якої відбулася у квітні 2015 року, присвячена саме темі Голодомору і має конкретну географію – село Зелений Кут Миргородського повіту на Полтавщині.
Зелений Кут – мальовниче село в розкішних зелених краєвидах. Полтавці – люди веселі, з особливим почуттям гумору, моторні, хазяйновиті. Ще з часів Котляревського та Гоголя повелося відтворювати етнографічні замальовки полтавських ярмарків та ремесел, традиційної народної звичаєвості – весільного обряду, хрестин, різдвяних та великодніх свят тощо. Ці яскраві описи українського полтавського побуту можна знайти в класичній драматургії та прозі минулих століть. А от тема Голодомору, так вражаюче точно змальована в п’єсі сучасної авторки Наталі Ворожбит і втілена на сцені завдяки таланту режисера Андрія Приходька, – це зовсім протилежне, це контраст до минулого усталеного погляду на Полтавський край у часи миру і процвітання, гармонії і щасливого безтурботного життя українського селянина-середняка, прозваного новою владою, що прийшла із Москви, «куркулем».
І закрутилося колесо новітньої історії – сторінки-ілюстрації войовничого атеїзму, коли з церков летіли дзвони, а храми перетворювалися на склади-«зерносховища» з зотлілим від безгосподарності «больших керівників» зерном; і політика нової влади, що прийшла в українське село, аби сповнити ідею комунізму: «кто бил нічем, тот станєт всєм»! Та «большая могучая» рука захланно відбирала в селянина-середняка все до останньої сорочки на благо «совєтськой власті». Політика Голодомору, придумана у стінах Кремля, несла в собі нищівну глобальну ідею фізичного знищення українського етносу – кадри хроніки, що відтворюють ці події недавньої історії України, вражають своєю оголеною страшною правдою.
В [b]«Зерносховищі»[/b] подано новітню історію ніби окремими кадрами-штрихами. Сценографія «оживленого екрана», в якому діють персонажі вистави, дуже вдало передає зорові обличчя-маски та голосові емоції-інтонації – від щемливого відчуття присутності покійних душ померлих, що тісно туляться одна до одної за родинним поминальним столом (вони ніби з потойбіччя, зі зворотного боку екрана спускаються на театральну сцену), проминаючи лялькові сатиричні кадри совітських атеїстичних агіток та пантомімні картинки людського натовпу у момент повалення церковного дзвону, до сентиментальних сцен любовних залицянь і трагічного видива сновидіння-прощання між головними героями вистави – [i]Арсеєм Печорицею (Михайло Понзель) і Мокриною Старицькою (Наталія Мазур).[/i]
Простір театру оживає багатолюддям, до того ж задіяно всі елементи простору: весь об’єм сцени, а також балкони і бічні проходи у глядацькій залі, і переходи між глядацькими рядами, і навіть несподіваний рух в «народ», себто по кріслах глядачів. Така багатовимірність допомагає оживити картини театральної гри, особливо пожвавлено зал реагує на повторювані сцени репетиції зустрічі американського кореспондента, що мав приїхати в Зелений Кут з метою свідчень про «щасливе життя українців» при «совєтской власті», зустрічі абсурдної для виснажених голодом людей. Це справжній сміх крізь сльози! Не було би так смішно, якби не було так моторошно страшно…
Кінець вистави, коли оживають душі померлих і спілкуються з тими, хто залишився, неможливо споглядати без сліз. Та і завершення сюжетних біографічних ліній, що охоплює і переплітає минуле з майбутнім персонажів вистави, зал теж слухає в моторошному онімінні. Останній вихід акторів «у люди» з хлібом на рушнику – ніби послання від минулих поколінь: [color="#ff0000"][b]«Бережіть хліб святий, бо він даний вам ціною життя!»[/b][/color]
Серед колоритних персонажів [b]«Зерносховища» [/b]– і головні дійові особи, і другорядні, епізодичні. Це, зокрема, [i]Самсон (Ігор Гулюк)[/i] – пишнотілий чолов’яга, який є душею громади Зеленого Кута, як на початку п’єси, коли завдяки його веселій вдачі і вмінню співати, радісно й безтурботно тішиться Божому дню вся сільська громада; так і всередині дійства, коли треба наперекір голоду, що висмоктав з людей всю життєву силу, зобразити удавану радість у вже згадуваному епізоді «репетиції зустрічі американця на українській землі».
Особливе, наскрізне місце у виставі посідає тема Бога і релігії. «Войовничому» атеїзму совітів протиставляється народний релігійний примітив, себто глибоко вкорінена на підсвідомому рівні інтуїтивна віра в Бога, продиктована ситуаціями родинних стосунків і зовнішніми обставинами страхітливого життя за приходу «совє-є-тської власті». До серця кожного глядача линуть прості, дохідливі, «не так, як книжка пише» тексти молитов про найнеобхідніші потреби людей, інколи вони набувають смішних підтекстів, але у виставі про голод сміх глядацького залу має теж особливий гіркий присмак. Матір Божа на іконі храму, перетвореного у зерносховище, незримо присутня у трагічних біографіях селян Зеленого Кута, в часи скрутних ситуацій і найважчих випробувань люди згадують про неї і просять допомоги. А ще зеленокутці звертаються до Матері Божої співаними текстами духовних псалмів, до того ж професійно виконаними, до цього приклалася артистка Театру ім. Курбаса [i]Наталя Рибка-Пархоменко, учасниця гурту «Курбаси»[/i]. У виставі також постійно звучать етноспіви – співає весь акторський склад, солюють окремі актори. Співають захоплююче!
[i]"…І спасиба й господині,
Та й усій її родині.
І спасиба й господарю
За його Божую да́ру.
Щоб його Божая дара
На престолі засияла."
[/i]
Вистава не була б така успішна без праці усіх цехів театру – це і художнє оформлення Богдана Поліщука, і хореографія Нінель Збєрі, і відеопроекції Володимира Стецьковича, і знахідки художника зі світла Світлани Коренькової.
На завершення додам, що з’явилося «Зерносховище» як спільний проект Львівського ТЮГу і Творчої майстерні «Драбина». А сама п’єса [b]«Зерносховище» [/b]([i][b]«Наглядноє пособіє для куркульскіх пособніков на 2 дії»[/b][/i]) написана як спеціальний проект на замовлення Королівського Шекспірівського театру в Лондоні.
Творчий експеримент не просто вдався. Він засвідчив можливості акторського складу театру, в одному з інтерв’ю писалося, що актори, захоплені ідеєю творчого процесу, збиралися на репетиції в позаробочий час і вчилися майстерно співати і грати на різних інструментах, аби у виставі зазвучав живий оркестр. Думаю, великою мірою успіх належить і режисерові-киянину Андрію Приходьку. Така вистава як [b]«Зерносховище»[/b] є непересічною подією театрального Львова. Не дивно, що її хочуть побачити в інших містах України (нещодавно актори ТЮГу побували у Краматорську і розказували, як щиро і зворушливо люди дякували їм за гру). Бо що потрібно сучасним людям від театральної справи як не гірка, прикра ПРАВДА ЖИТТЯ про ті втрачені покоління, на долю яких випало таке тяжке випробування, назване моторошним словом:ГОЛОДОМОР...
За публікаціями:
Устина Вовк. [b]"А Спаситель стоїть з хлібом..."/"Кіно-театр", №2,2017[/b].
Устина-Златоуста Вовк. [b]"А Спаситель стоїть з хлібом..."/"Дзвін", №3,2017.
[/b]
www.ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1997
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762260
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 25.11.2017
[color="#ff0000"][i](імпровізація)[/i]
[b]З[/b]надою
[b]Л[/b]еліяно
[b]А[/b]роматом
[b]Т[/b]ендітних
[b]О[/b]рхідей
[b]У[/b]поваю
[b]С[/b]миренно
[b]Т[/b]и – моє
[b]А[/b]нгелятко! [/color]
P.S. [color="#ff0000"][i]Зараз у нашої сім'ї тяжкий період - дуже хворіє наша донечка Устонька, тому вибачте за затримки з видруком матеріалів по біографії Марії Заньковецької - буду видруковувати по мірі сприятливих обставин. Бо я в першу чергу МАМА, а вже потім член Клубу Поезії...[/i][/color]
Фото з авторських інстаграм Zlata_Vovk
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761960
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 23.11.2017
[color="#ff0000"]Штрихи до портрета МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
(Марія Заньковецька у відгуках і витягах з рецензій)[/color]
Зі статті О.БОРЩАГІВСЬКОГО [b]«Артистка-громадянка»[/b]:
С.67 «Марія Костянтинівна зробила дуже багато для зростання й існування "мандрівного" українського театру. Десять довгих років – з 1883 до 1893 – лежала заборона на влаштування українських вистав у межах київського генерал-губернаторства Дрентельна. Величезна частина України – Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь – перестала існувати для українського театру. І Заньковецькій належить далеко не остання роль у тій «облозі» Києва, про яку докладно говорить у своїх спогадах Микола Садовський.
Не один раз в Одесі і в ряді інших міст Марія Костянтинівна домагалась скасування наказу міністра внутрішніх справ графа Толстого від 22 липня 1884 року, що виголошував:
[i]« …поставити за обов’язок всім трупам ставити нарівні з малоруськими п’єсами однакову кількість актів руських п’єс…».
[/i]
І тільки згодом за допомогою зв’язків, які мала Заньковецька, при активному протесті найзначніших українських труп (зокрема, скарга Саксаганського 1891 року) поступово втрачає значення і силу наказ міністра і частково касується. 1897 року Марія Костянтинівна робить доповідь про український театр та проблеми його «нежиттєвого, мертвотного і шаблонного» репертуару, зумовленого численними мовними заборонами царського уряду, на І всеросійському з’їзді сценічних діячів, організованому в Москві.
Прекрасна і чутлива людина, Заньковецька завжди була душею того театру, де працювала, користувалася величезною любов’ю всього, особливо низового, допоміжного персоналу. Вміла розрізняти людські «душі», відгукуватися на горе кожного і допомагати, витягати з біди друзів, знайомих, а часто і випадково зустрінутих людей.
Особливої уваги заслуговують зусилля Заньковецької, вжиті до визволення з ув’язнення, з заслання деяких її знайомих і близьких (Карпенка-Карого, брата дружини Миколи Лисенка). Ось уривок з листа Ольги Лисенко [i]«Дорогій, милій Марії Костянтинівні».
[/i]
[i]«Чи не маєте Ви змоги допомогти мені визволити брата… У Вас, мабуть, найдуться впливові люди, які могли б для Вас щонебудь зробити, я вірю; адже вп’яте відмовляють…». І далі: «Коли б треба було неодмінно взяти на поруки, Ви виявились би його родичкою і просили б взяти його на поруки собі. Потім би Ви його послали до мене, але хоч би звільнити, можливо, вони іншій особі і віддали б. Маріє Костянтинівно, голубонько, Ви вибачте мені, що говорю з Вами так одверто й прошу Вас такого, яке я не в кожного б відважилась попросити…».[/i]
І справді з такими листами зверталися до небагатьох. До тих, хто розумів людське горе, глибоко ненавидів устрій насильства і феодальної реакції, хто вмів допомагати друзям, ризикуючи власним добробутом. До таких рідкісних людей належала Марія Костянтинівна Заньковецька.
Про це говорив на 25-літньому ювілеї сценічної її діяльності талановитий комедійний актор, в минулому робітник-гравер І. Загорський, що не раз за час своєї праці в театрі просив допомоги і підтримки в Заньковецької.
[i]«… Як про людину і товариша по сцені, можу сміливо сказати, співчутливішу за неї я мало зустрічав, у неї нема різниці між першим актором і хористом. На моїх очах захворів на сухоти хорист Селецький, якого вона понад рік тримала у себе на хуторі. Потім на її ж руках помер другий хорист – Поляков. Взагалі скажу, що я знаю багато фактів її співчуття і варто тільки кому-небудь заявити їй про свою нужду і горе – і вона зараз же допоможе». ( «Київська мисль»,15 січня 1908).
[/i]
С.74 Особиста трагедія, повне гіркоти і чвар сімейне життя з Миколою Садовським, що завдав їй багато горя, фізична недуга, довгий час цілковитий розрив із рідними лише загартовували мужність Заньковецької, підсилювали любов до людей, що її оточували, стимулювали бажання робити життя друзів і товаришів радісним і щасливим. Ні особисте життя, ні театральні каверзи і плітки, і наклепи, які в ті часи не обминали навіть таких акторів як Заньковецька, не могли звести її з цього вірного шляху, яким сміливо і здебільшого одинцем пробиралася вона. Цей «гуманізм» не був звичайною «філантропією», піклування її було скероване саме на допомогу покривдженим, хто потребував підтримки, всім тим, кого насамперед можна було зачислити до «паріїв» тогочасного суспільства».
Ще кілька слів про Заньковецьку-людину. У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просив помогти, бо він тяжко бідує. Ну, словом. Довго говорити, а коротенько: Заньковецька майже останні гроші, не будемо говорити скільки (досить крупні суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М.Устенко (був тоді такий молодий актор) ще почав казати:
[i]«Мамочко! (так майже вся молодь називала Заньковецьку) …навіщо ви? Може він і бреше».
– «А, мовчи, що ти тямиш!», - відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати».[/i]
ДАЛІ БУДЕ
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву Дмитра Николишина. «Марія Заньковецька (Матеріали)». – Львів,1947р.[/color]
[color="#ff0000"][b]УВАГА![/b]
www.zankovetska.com.ua/repertoire/main_stage/marija-zankovecka.html
Зараз, у ці хвилини у Львівському Театрі ім. Марії Заньковецької відбуваються хвилюючі події: прем’єрою другої постановки п’єси Івана Рябокляча «Марія Заньковецька. Нескорене серце» (перша постановка відбулася у далекому 1972 році) Театр святкує своє творче 100-ліття.
У першій постановці п’єси роль Марії Костянтинівни Заньковецької виконала (тоді ще засл. арт. УРСР Лариса Кадирова). В інтерв’ю Лариса Кадирова назвала цю роль «золотою» у своїй мистецькій скарбниці, адже в цій ролі довелось їй виходити до глядача понад 600 разів.
Відзначити ювілей заньківчан хочу знахідкою – у сімейних архівах збереглася театральна програмка 1972 року з переліком дійових осіб першої постановки вистави «Марія Заньковецька». Хочу видрукувати її, аби теперішні читачі знали про старше покоління знаменитих нині акторів, багатьох з яких уже нема серед нас! (Не здивуйте, коли побачите деякі ознаки минулої для усіх нас епохи, а саме йдеться про титули акторів – н.а. СРСР та лауреат Державної премії СРСР, на зміну якій прийшла Національна премія ім. Т.Шевченка)[/color]
[b]І. Рябокляч
МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА (Нескорене серце)[/b]
Драма на 3 дії
[b]Режисер-постановник[/b] – Олекса Ріпко
[b]Художник[/b] – з.д.м. України Мирон Кипріян
[b]Консультант[/b] - н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка Борис Романицький
[b]Музичне оформлення[/b] - Дмитра Іванюка
[b]Асистент режисера [/b]– з.а. УРСР Федір Стригун
[b]Помічник режисера [/b]– Зоя Коноваленко
[b]Дійові особи та виконавці:[/b]
[b]Заньковецька М.К.[/b] – з.а. України Лариса Кадирова.
[b]Кропивницький М.Л.[/b] – н.а. УРСР В.Максименко
[b]Садовський М.К.[/b] - з.а. УРСР Федір Стригун
[b]Саксаганський П.К.[/b] – В.Коваленко
[b]Старицький М.П. [/b]– з.а. УРСР Б.Антків, С. Максимчук
[b]Адасовський К.К., батько Заньковецької[/b] - н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка Б. Романицький; М.Біловодський
[b]Марія Василівна, її мати[/b] – н.а. УРСР Л.Кривицька; з.а. УРСР Г.Босенко; н.а. УРСР В.Полінська
[b]Хлистов С.М., її чоловік[/b] – Б.Козак, Б.Ступка.
[b]Горпина Захарівна, тітка Хлистова[/b] – н.а. УРСР Н.Доценко, Т.Колесник.
[b]Єсипов І.В., генерал [/b]- н.а. СРСР, лауреат Державної премії СРСР В.Яременко; з.а. УРСР А.Тимошенко
[b]Іда Гаврилівна, його дружина[/b] – Г.Шайда
[b]Троян, актор [/b]– Б.Ступка, Є.Федорченко, В.Заярний
[b]Барська, актриса [/b]– О.Журавльова, О.Піцишин, М.Телішевська
[b]Стасов[/b] – з.а. УРСР О.Гринько
[b]Суворін, критик[/b] – Б.Мірус, С.Максимчук.
[b]Погожев, представник дирекції імператорських театрів [/b]– Б.Кох, П.Голота.
[b]Дрентельн, київський генерал-губернатор[/b] – В.Розстальний, В.Сухицький.
[b]Полковник[/b] – з.а. УРСР А.Тимошенко, В.Сухицький, Ю.Брилинський.
[b]Поліцмейстер[/b] – н.а. УРСР В.Аркушенко, П.Бенюк.
[b]Лірник [/b]– В.Глухий, К.Губенко.
[b]Хлопчик[/b] – Н.Міносян, І.Шик.
[b]Городовий[/b] – А.Кириленко, Л.Рега.
[b]Ад’ютант[/b] – В.Бероєв, Є.Козак.
[b]Студенти, молодь, службовці театру[/b] – артисти театру
На фото: Сцена з вистави "Марія Заньковецька" (1972):
Марія Заньковецька - з.а. УРСР (в часі н.а.України) Лариса Кадирова.
Стасов - з.а. УРСР (в часі н.а. України) Олександр Гринько (батько чоловіка).
[color="#ff0000"]За програмкою «Театральний Львів», 7 листопада 1972 року
(З сімейного архіву).
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759925
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.11.2017
[color="#ff0000"]Штрихи до портрета МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
(Марія Заньковецька у відгуках і витягах з рецензій)[/color]
С.227 [b]І.МАР’ЯНЕНКО «М.Заньковецька – геніальна українська артистка» у кн. «Моє життя – моя праця»,1936[/b]
[i]«…Якими ж засобами розкривала свої завжди глибокі, хвилюючі сценічні образи геніальні артистка? Насамперед, Марія Костянтинівна, маючи виключну акторську інтуіцію та хорошу пам’ять, була надзвичайно спостережлива, знала добре тодішнє село, бо виросла в ньому (хутір Заньки, біля Ніжина). Звідси виключно колоритна мова, з особливостями чернігівської говірки. А найголовніше – це стихійне акторське начало, уява, уміння швидко і легко перевтілюватися. Далі вроджена благородність, почуття міри, ціла гама найскладніших і найтонших психологічних візерунків, що втілювались в художньо-правдиву, виразну і разом економну форму. До цього треба додати, що Марія Костянтинівна якось відразу глибоко охоплювала роль в цілому, а в процесі роботи вже з’являлися все нові і нові деталі. Коли говорити про національну форму, то Марія Костянтинівна була до того ж глибоко національна по формі артистка.
Творчий діапазон Заньковецької був колосальний: від бурхливо драматичної Лимерівни, де в сцені з свекрухою (в 4-ій дії) вона виявляє майже неймовірну для жінки силу обурення, протесту, коли з її очей сипалися іскри гніву і абсолютно мінялося обличчя, - до «Наймички», де Марія Костянтинівна давала незрівняний по глибині образ скривдженої жінки-селянки, яка з покорою приймає свою тяжку долю і йде на страту; від «Наймички» до 15-літньої Зіньки ( в п’єсі Л.Яновської «Лісова квітка»), наівної, безпосередньої і чистої дівчини з лісу, майже дитини; від Зіньки – до веселої звабливої молодиці, п’яненької Ївги-Цвіркунки в «Чорноморцях», де вона то безжурно носиться в танку, приспівуючи «Додому йду, товченики…», то, обливаючись сльозами, співає широким, грудним контр-альтом, розплітаючи коси Марусі, відому народну пісню «Плавай, плавай, лебедоньку» якоюсь особливою манерою, властивою лише українській селянці; від Цвіркунки до Олени в «Глитаї», від Олени до Циганки Ази і так далі, і так далі… Геніальність Марії Костянтинівни Заньковецької в передачі страждань селянки-покритки можна порівнювати лише з геніальністю Тараса Шевченка в його творах на цю тему.
С.228 У моїх театральних спогадах Марія Заньковецька посідає виняткове місце: я не зустрічав на своєму віку другої актриси з такою геніальною інтуіцією, з такою глибокою і тонкою передачею психологічних можливостей жінки-селянки, з таким широким діапазоном театрального перевтілення. Не зустрічав я другої актриси і з таким життям, де дійсність і сцена так переплелися, так обумовлювалися одне одним, що часом важко було сказати, де кінчається творчість і де починається життя.
Все життя цієї видатної людини було в різних контрастах. Від великого буряного піднесення до повно протилежності – лагідності, ніжності, безмежної любові. Такою вона залишилася до самої смерті.
Марію Костянтинівну я знав давно, ще з 1896 року, але працювати довелося разом з нею тільки з 1907 року в театрі Садовського. Минуле у цієї артистки було на диво яскраве. Це був безперервний якийсь тріумфальний похід. Я був свідком, коли молодь після вистави (Кам’янець-Подільський та інші міста) випрягала коней. Впрягалася сама в фаетон і відвозила Марію Костянтинівну до її приміщення, або садовила її на крісло і на руках відносила додому. На сцені під час дії Марія Костянтинівна своїю натхненною грою, силою свого могутнього таланту захоплювала не тільки глядача, але й нас – її партнерів вона підносила на вищий творчий щабель. В патетичних сценах її очі то затуманювались, то горіли, як зорі, то кресали іскри. Голос то м’який, то дитячо-довірливий, то повний безнадійності, горя, то клекочучий (здавалося могутній баритон дзвенить), то раптом сріблястий сміх розкотиться. Хто раз почув цей чарівний голос, той все життя пам’ятав його. Розказати про свій метод творення сценічного образу і навчити інших вона не могла. Марія Костянтинівна тільки показувала, як би вона це зробила. Несвідоме, інтуітивне було заложене в цьому геніальному створінні так глибоко і виливалося в такі емоційні та інтонаційні нюанси, які ані повторити, ні занотувати не можна.
Мені довелося бачити не мало талановитих, навіть геніальних актрис на російській сцені, як наприклад, В.Ф. Коміссаржевська, М.Г. Савіна, О.Л. Кніппер, але жодна з них не була подібна до Заньковецької. Марія Костянтинівна мала такі зовнішні дані, таке особливе звучання голосу і такі засоби в передачі найглибших і найрізноманітніших станів людської душі, що разом давали їй особливе, виключне місце в українському театрі.
Для нас, акторів старшої генерації, Марія Костянтинівна завжди була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Костянтинівна серед нас жила, творила і своїми театральними образами зворушувала і наповняла любов’ю серця покривджених людей.
Хай же пам’ять про цю винятково обдаровану артистку живе в наших серцях!»[/i]
[b]І.НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. «Марія Заньковецька, українська артистка». Твори,т.Х, с.248-253,1931.[/b]
[i]С.225 «… д. Заньковецька вміє з непорівняним майстерством зобвиджувати передсмертні муки сконання і саме вмирання. Її «вмирання» на сцені таке фізіологічно правдиве, передсмертні муки такі натуральні, що допроваджували до істерії й зомлівання не тільки слабонервне жіноцтво, але й декотрих мужчин.
«Не грай, моя дитино, з таким огнем, бо це тобі буде шкідливо для здоров’я», - не раз говорив славній артистці Віардо її ментор. Ці слова нераз приходили нам на думку, як ми дивилися на патетичні грання д. Заньковецької. І справді, перших років артистичної діяльності д. Заньковецької таке щире гаряче грання шкодило для її здоров’я, бо вона грає, і ніби перебуває й переживає те життя, те горе й ті радощі, які зобвиджує у ролі на сцені. д.Заньковецька незвичайно гарно та виразно вміє грати очима. Її чималі темні очі виявляють дуже виразно страждання й муки душі. Вона спустить віка, слоняє віка, розплющує очі і втуплює їх в одне місце, в один ніби пункт. У цьому длявому повертанні очий виявляється в д. Заньковецької таке горе, такий одчай, такий смуток, що здається, йому нема і не буде ні полегшення, ні кінця. І не диво, що д. Заньковецька викликає в глядачах ті ж самі почування, які перебуває й почуває у своїй душі вона сама, бо одна тільки щирість та правда в артизмі мають впливову силу і вдівають на людську душу, викликають у ній спочування.
Добувши собі слави великої артистки в драматичних і інших ролях д. Заньковецька виявила дуже артистичний талант і в комічних ролях. За яку роль вона не візьметься, все в неї виходить до ладу. В веселих комічних та водевільних ролях її великий талант настачає і веселости, і жартівливості, і незвичайної ворушливости та жвавости. І тут вона швидка, метка та проворна. Чи вийде вона на сцену молодицею, чи дівчиною, вона і «киває і моргає», і в’ється, і пурхає, і пританцьовує, і приспівує, а очі так і зорять огнем залицяння, так і бризкають веселістю».[/i]
[b]Ремарка від Дмитра Николишина: [/b][i]«По тім вміщений прекрасний образ-портрет Марії Заньковецької в старшому віці, колірова відбитка великого портрету кисті художника Фоміна. Вона сидить у фотелі, сперта на праве рам’я, нахилена до переду з руками одна в другій на колінах, і дивиться на маляра, повернувши голову дещо на право. За нею -праворуч неї пяніно з отвореними нотами, ліворуч шафка з книжками. Сама вона в темному жакеті поверх сукні з коронковим ковніром та фіолетовим жаботом».[/i]
ДАЛІ БУДЕ.
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.
[/color][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759608
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.11.2017
[color="#ff0000"]С О Н Е Т И
[b](продовження)[/b][/color]
ХV.
Скінчилося...Порозходились люди
та й потали в імловищі вогкому.
Поплівсь і я (з дружиною) додому,
а рій думок пустив гуртом на блуди...
Неначе в сні вони кружляли всюди:
і тут, де люди ловлять невідому,
і там, де злочин злиться гірше грому,
де й комісар не знає, що з ним буде.
І знову сумнів загорівсь... Де сила,
щоб людоїдний лад той завалила
й добула творче джерело з землі?
Десь відповідь повисла за імлою,
а в серці знов зійшлись у впертім бою
п’янкі ідеї світа – добрі й злі.
ХVІ.
Добродію людства, блаженний Сне,
всім бажаний всесильний чародію!
Ти нуждарям у фантастичну мрію
замінюєш леговище тісне.
Я ждав, що ти, приборкавши мене,
збереш бажання, що в душі лелію,
і створиш з них величню веремію
для скріплення душі, що з туги схне...
А ти створив химерну мішанину:
гора світлиста і – згори вдолину
черга вогнистих поїздів-каскад...
Мала дитина... Жах... Утеча з хати
в бурливу пітьму... Встиг уратувати
мене світанок – перший листопад.
ХVII.
Сьогодні в церкві свято богодарне:
Літургія – за небувалу ласку,
що Бог довів нас пережити казку
колишніх княжих днів нелєґендарних.
Пережиття було жахливо гарне:
завдань потопа, плянів, - обов’язків...
Та не подбали за топір до в’язки
і – скоро Божий дар пішов на марне...
Велична казка, ворогом заклята,
розсипалась... Лиш образи мов Фата
Моргана в серці мерегтять яскраво...
Блистять вогнями як грізне Мементо,
нашите терням на кроваву ленту...
За те Тобі, Всевишній, дяка й слава!
ХVІІІ.
Бо й чим були б ми нині, якби Ти
нас виймив був „з народів вольних кола”?
Коли б кінця діждалась наша школа,
коли б тоді втворились нам світи?
Коли зуміли б ми тоді стрясти
той сором, що палив би наші чола?
Чим заглушили б регіт, що довкола
зняли б його лукавці та кати?...
Нічим... Рабами ми були б довіку
і, склавши жертв чужим богам без ліку,
без радощів у чорнозем всякли...
Та Ти сказав: Народом маєш бути!
І наложив на нас ярмо покути. –
О, Ти достойний чести і хвали!
ХІХ.
З вежі дзвіниці відіграли дзвони
святочний свій, в акорди литий зов...
Ось сяйва блиск розливсь по храмі знов,
сріблом триктратний тон дзвінка в нім тоне.
На Службу став „єрей со діякони”.
Почавсь екстази акт, що в нім Любов
дає небесний дар: Господню Кров,
жертвовану щодня за міліони...
З глибин душі окрилена молитва
знімається на хвилях пісні вгору,
ген під зеніт аж до житла святого.
Знечевля сумнів гострий наче бритва:
Чи переб’ється через хаос твору
людської злоби й стане перед Богом?...
ХХ.
„Святий Безсмертний”, - з хором кличуть люди –
„помилуй нас”... Нема стражданням міри;
печуть – нічим сорочка Деяніри...
Чи то вже нам ратунку з них не буде?
Засмічена гріхами думка блудить
по образах іконостасу сірих,
крізь царські двері преться в царство віри,
бо жаль і туга розпирає груди...
Святий Безсмертний, де Твоя всевлада?
Чому одна розбавлена громада,
а друга п’є з ріки життя полин?...
Прости! – До нас ішла від Тебе Воля...
Та впилась кров’ю й заков’язла в болях,
як ворог бгав у нас червоний клин.
ХХІ.
„І всіх вас христіян Господь хай тямить
у царстві свому все, по всі часи...”
В котрім, Владико? В тім на небеси?
Бо тут його давно нема між нами.
Давно його завалено стрільнами...
Всі вогники небесної краси
діявол смерти подихом гасить,
глушить насіння правди бурянами.
І скрізь він єсть: у Твому храмі теж
поставив слуг своїх нахабно темних,
бо й тут на Тебе зброї він шука...
О, лагідність Твоя не знає меж,
коли безумці крають гльоб Твій земний,
і їх Твоя не досяга рука! –
ХХІІ.
Стояв Ти перед хитруном Пилатом,
звеличником Тиберія й Астарти,
що над Тобою суд прийняв за жарти
юрби, жадної крови перед святом.
Дививсь на нього і мовчав завзято...
Оце ж він кинув боязько: „Чи цар Ти?”
А Ти, хоч бачив дій майбутніх карти,
відрікся того... І Тебе розп’ято...
Чому Ти взяв несьогосвітнє царство,
як учням хрест і меч вложив у руки
й поганський світ їм добувать велів?..
Твій ворог став володарем землі:
хрестом дратує хмари хижих круків,
мечем Твоє вирубує лицарство...
ХХІІІ.
„Твої дарунки від Твоїх людий
тобі за всіх ми і за все приносим!”
За безчисленні і товсті покоси,
що їх поглинув степ наш нехудий...
За стятий зруб і доріст молодий
ми дякуєм Тобі й покірно просим:
Зішли на нього благодатні роси,
щоб ріс він дужий, жилавий, твердий.
Жаждущу душу просвіти Розп’яттям,
налий любов’ю, гнівом і завзяттям,
щоб хрест і меч приняв він серцем щирим,
повстав на прю з насильником лукавим,
очистив землю – і Тобі на славу
здвигнув одвічній Правді світлий терем.
ХХІV.
Задушна днина: Дмитрова субота.
За всіх, що перед нами будь-коли
тут хрест свій - легкий чи тяжкий – несли
й позасипляли – в щастю чи в турботах –
у церкві Служба. Ті, кого робота
не ув’язнила, не обсів малих
клопотів рій чи лінощі, прийшли
з молитвою за них до Саваота.
Душа з усім живущим поколінням
на стрічу йде покійним рідним тіням,
в неоднородний скованим ланцюг.
Який богатий видав з себе посів
в житті боляще славному, а й досі
в нім не розцвивсь державно-творчий дух...
ХХV.
А як на місто сутінком холодним
спускався вечір, млистий обрій блід,
дорогою від церкви йшов похід
під гомін дзвонів – ніби великодніх...
Там на горбку за храмиком Господнім
у могилках дріма покійний рід
(по багатьох згубивсь уже і слід...):
у згоді поруч прості й благородні.
Туди звичай і почування сила
розгойдану громаду покотила:
візвав її могил таємний зов.
За ним і я з громадою пішов;
Ловив розливний шум і тихий гомін
та розпливавсь у єдности фантомі...
ХХVI.
А цвинтар весь у заграві жовтавій...
Гроби горять вогнем лямпок і свіч.
На церкву сперла млисті поли ніч
і дише зверха холодом лукавим.
А там високо на могилі слави
різблений хрест, від церкви правобіч,
на спогад тих, що за Велику Річ
їх серця жар боротися заставив.
Німу могилу щільно обступила
жива громада, наче матку бджоли,
й обставила вінків пахучим тином...
І диво! Враз промовила могила
так виразисто й щиро, як ніколи,
як рідна мати д’синові за сином.
ХХVІІ.
Стоїть стрункий і гарний під хрестом
меткий слуга Господнього престолу,
осяяний мінливим світлом здолу,
душі збірної молодий атом.
І словом Божим потряса гуртом,
що вже пройшов жорстоко довгу школу,
а й досі ще піддержує крамолу,
хоч з рідним розвела його кутом...
„Не думайте, що ця могила мертва!
В ній спить безсмертна, не даремна жертва
і важить хід розладдя та квилінь...
Ізлийтесь лиш в вогні любови й віри,
а жаден ворог ваших сил не змірить,
і наша Правда встане знов! – Амінь!”
ХХVІІІ.
Конець відправам. Ще пливе дзвінка
із туги ткана пісня про калину,
що й досі все ще хилиться вдолину;
та в ній бурлить надія гомінка.
Могила й хрест купаються в вінках...
Хоч на великих Поминок годину
вона єдна розсварену родину: -
записано на сірих сторінках.
Відколи з нас ругається Обида,
заєдно нас єдна лиш – панахида,
надгробна пісня та гнітучий біль.
А там... Забувши все велике, гарне,
витрачуєм народню міць на марне
в безумних змагах серед диких піль...
ХХІХ.
Ото й майнули свята листопадні,
а з ними спогад золотої волі,
дві ясні шпиці в днів і ночий колі,
налиті чадом смутку й туги два дні.
Нас обступили будні безпощадні:
ми серед них розгублені і кволі,
визбируєм важкі трофеї болів
і без протесту пасемо ще задніх...
А в далині горить Базар і Крути –
символи два, у мармур перекуті,
трагічний хід покинутих борців.
Відрадний знак, що в нас герої є ще
і все нові вступатимуть на грище –
з оруддям Правди Божої в руці!
[color="#ff0000"]
[i]В Коломиї в листопадні дні 1936 р.
Дм. Николишин.
[/i]
З сімейного архіву.
За виданням: [b]ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) симфонія. - Коломия,1941.[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758275
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.11.2017
[color="#ff0000"]С О Н Е Т И
[/color]
[color="#ff0000"][b]"Переднє слівце до другого видання.[/b]
[/color]
[i] Ці сонети мають свою історію. Надрукувало їх Видавництво „Смолоскипи” у Львові 1937 р. в останніх днях жовтня п.з. „Листопадова симфонія”; та польське львівське городське Староство сконфіскувало збірку, а окружний суд затвердив конфіскату, мотивуючи, що вона – „має на меті через пропаганду українських націоналістичних сепаратистичних кличів накликувати до державної зради чи пак похваляти цей злочин”. На розправі, в наслідок спротиву проти конфіскати, 11 січня 1938 р. суд не добачив знамен такого злочину і відхилив конфіскату. Але прокуратор цьому спротивився і збірку задержано.
Після того появилася 30 січня того року оцінка збірки в „Ділі”, в якій між иншим сказано: „Всі сонети витримані у строго клясичній формі; - автор дуже дбайливо стежить за мовою, не зловживає наголосами ні ліценціями, пам’ятає про те, що остання строфа повинна кінчитися рефлексією... Не один сонет міг би стати добрим текстом для деклямації на ріжних патріотичних святах”. Та мабуть ця оцінка рішила долю збірки: апеляцийний суд конфіскату затвердив – і сонети не появилися.
Видаючи оце друге видання під дещо зміненим заголовком, висловлюємо думку, що і серед змінених державно-політичних умовин збірка не втратила своєї вартости як документ свого часу.
[b]Коломия, серпень 1941 р.
[/b]
ВИДАВНИЦТВО „ВОЛЯ ПОКУТТЯ”[color="#ff0000"][/color][/i]
І.
Останній передлистопадний вечір
розсівсь вогкою млою по дахах.
На пасмах дротів та в дерев верхах
пробує вітер знов холодні скечі.
Із церкви дзвін у дужій круготечі
розливсь широко містом по домах,
колошкає в затурканих умах
принишклий спогад про Великі Речі.
І кличе всіх – роз’єднаних на части –
під зоряне склепіння куполасте,
зіпняте дужим знаменем хреста.
Там радощі зливаються з журбою,
в надії стовп, гартований у бою,
базальтом віри в серці вироста.
ІІ.
Із передмість крутими вуличками,
і з середмістя хідниками – всім
застелена дорога в Божий дім
кільчастим смутком та пливкими снами.
То одинцем, то тихими гуртами
народ спішиться в забуттю німім.
І не в одному серці стогне злім
надій колишніх, ломаних літами...
О, скільки віри треба нам бездольним,
що йшли на біржу світа безконтрольним
гуртом – із векслями без покриття...
Та тільки віра зарівня ті зломи,
ослобонить нам душі з перевтоми
й віллє в них свіжий еліксір життя!
ІІІ.
По церкві блудить стоголосий шум...
Враз чобітки дівчат застукотіли;
на хвилі шуму їхній стукіт смілий
паде, мов на мережку смутку глум.
По павуках пробіг елєктрострум:
усі свічки знечевля загорілись
і загатили блиском гостро білим
розливну річку каламутних дум...
Се стали панотці на панахиду
за тих, що змили вікову обиду
з народу кров’ю: за святих Героїв.
І котиться молитва-пісня з хорів –
жалібна хвиля в тоновім уборі –
останній відгомін бравурних боїв...
ІV.
З амвону впало слово про Стрільця,
що запалав святим бажанням Чину
і без вагання рідний дім покинув,
щоб послужить Ідеї до кінця.
Він перейшов страждання всі кільця:
знімавсь угору, то зсувавсь вдолину,
аж поки там в борні за Батьківщину
не дослуживсь тернового вінця...
Священник словом розгорнув завісу:
з-за неї вийшла сіра постать з крісом
святої волі лицаря-жерця.
Кровавий цвіт горить на грудях досі...
І сиплеться із нього свіжий посів...
Хто зловить те зерно? Які серця?
V.
„Богато вас зійшлося тут сьогодні:
і не зчислити всіх голов в цім морі,
що в молитовній хиляться покорі
з п’ятном неволі під хрестом Господнім.
Воно палить вас, бо напередодні
річниці Зриву ваші душі хорі,
розгублені в ворожому просторі,
знов чують подих чорної безодні...
Не подавайтесь лиш під тиском болів:
істніння наше тче думками Бог,
лікує кволість довгих поколінь.
Всі будьмо все – як той Стрілець у полі!
Тоді Він дасть нам низку перемог
І справдить з нами свій завіт. Амінь”.
VI.
Я бачу вас, достойні Комбатанти,
товариші Героїв, що лягли.
Ви теж у жертву кров і труд дали;
за те ж у серці – тільки близни й канти.
Ось „Вічна пам’ять”... І я чую: з ран тих
засклеплених краплини запекли...
Бо вам прочувся глухо, мов з-за мли,
тон довгої грізної домінанти...
Я знаю вас: із попелищ , руїн,
крізь поле смерти й табори суворі
розхитану будівлю принесли ви...
Та хоч купали вас вогнисті зливи,
вогню душі не затопили в морі
безвірства; все ще ясно світить він...
VII.
І ти тут, Вітко золота народу,
що розгорнулась після бурі в цвіт
та з висоти буйних юнацьких літ
цінуєш хід буття людського роду.
Стоїш півколом біля тетраподу
від комбатантів до царських воріт,
задивлена в окремий кращий світ
із творчих первнів Заходу і Сходу.
Невже й тепер ти серцем осторонь
від тих, що їх ти струнко обступила,
котрим негода підірвала крила?
А то ж Чети Безсмертної штафета!
Чи з рук її зумієш ти зловити
правдивий, немальований вогонь?
VIII.
Скінчилося. А світло світить ясно...
Народ мовчить, не квапиться, не йде;
вдививсь у хрест, неначе звідти жде
для себе чуда... Годі! Передчасно.
Хвилина – дві... і свічі нагло гаснуть...
Зникає чар – і не вгадаєш, де. –
Там вулиця хвилюється, гуде:
на радощі мота журу напрасну.
І звільна з церкви наче з муравлища
виходить люд на мокрі тротуари
і губиться у нетрах міста сірих...
У кожнім серці дальша ціль і ближча...
Та дехто лиш несе свідомість кари
Господньої за брак кріпкої віри. –
ІХ.
Із тих, що в церкві за стрільців молились,
лиш небагато ще найшлось охочих
послухать дії вантажної ночі,
як українські стяги підносились.
В тій салі, де колись юнацькі сили,
заслухані в співців кличі пророчі,
єднались дружно на шалений почин,
крутилась думка мотилем безкрилим...
О, як далеко хвиля віднесла нас
від того місця, де державний човен
пускали ми на політичні води...
Кругом пустиня піщана, незнана...
З народів вольних гордої розмови
до нас лиш гомін глуму ще доходить...
Х.
На салі тиша. Спогад – реферат
із уст промовця мов ніжна музика:
Шалів борвій... А гін до волі кликав
малий гурток почати свято свят.
Там над Дніпром піднявся більший брат;
з ним епопея почалась велика.
Тут менший ще полин неволі ликав,
Світ вольний мірючи з-за ржавих крат...
Упав приказ... У вирішну годину
так мало сил у них було для чину;
та не було вагання в їх серцях.
Їх творча воля йшла по вулицях...
І перший тон світанку листопаду
вітав у соннім місті рідну владу.
ХІ.
Гей, хто ж не тямить досі того дня,
тих зворушливих, незабутніх годин,
як після волі радісних народин
віталася заскочена рідня?...
В моїй душі ще й досі метушня
великих днів, її нервисті ходи:
грізна як повінь, що колотить води,
вона текла під обрії в вогнях.
Холодну повінь загадали ми
спинить синів гарячими грудьми
та на ворожі завернути скелі...
Так метушні не осідлали – ні!
Державний човен сів на мілині
і – залили його бурхливі хвилі...
ХІІ.
Думки вганяють, мов голодні коні
по царині, де рута поросла.
Та ось падуть між них слова посла
й гамують їх в безпутньому розгоні.
В нас хора воля в’ється на припоні
звичок, що їх історія внесла:
то женемось без керми, без весла,
то киснемо у стухлім пантеоні.
Пора до бою з дикими звичками!
Стопити волю, перелити в сталь
і фронт життя обставити гранітом!
Як свіжа сила виросте між нами,
тоді ми стежі – у ворожу даль
на переможні розрахунки з світом!
ХІІІ.
І знов паде на тиху салю спогад:
несе нас в ті великі дні над Сян,
що перерізав одноцілий лан
мов кована в яру сріблом дорога,
у княжий город... Власна думка вбога
не спромоглась його убгати в плян
борні: старих збуваючись кайдан,
не відгадав, не тямив волі Бога...
За те позбувся слави днів великих,
не став звеном корони золотої,
не вклав свого листка в вінок Героїв...
Давно минула метушня і крики,
А він лежить собі німий над Сяном
і – тужить за колишнім княжим паном...
ХІV.
Останнє ще – палке надії слово
на гущу смутку кинув сивий парох:
Брак єдности і віри з нас отару
створив і Бог нам помочі відмовив...
І наш жертовник, повен сльоз і крови,
сповивсь у болю й безнадії хмару...
Та Справедливість Божа спинить кару,
як віра в нас і єдність встане знову.
Хай нашу віру живить Листопад,
а єдність нашу зціплює потреба
відкинути грізний червоний вал
та завести у себе власний лад.
Щойно тоді нам буде поміч неба
в борні за наш найвищий Ідеал.
ДАЛІ БУДЕ.
[color="#ff0000"][b][i]P/S Ця збірка Дмитра Николишина присвячена Галицьким подіям повстання Листопадового Чину, утворенню ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки). Тому доречно опублікувати цей матеріал саме до цієї дати.
[/i][/b][/color]
https://uk.wikipedia.org/wiki/Західноукраїнська_Народна_Республіка
[color="#ff0000"]З сімейного архіву:
За виданням ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) Симфонія. - Коломия,1941р.[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758273
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.11.2017
[color="#ff0000"] [i]Видруковуючи сімейні машинописні архіви діда свого чоловіка, Дмитра Николишина, зокрема "МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА. (МАТЕРІАЛИ). - Львів,1947р.), хочу познайомити читачів сайту Клубу Поезії з самим ДМИТРОМ НИКОЛИШИНИМ, тим паче, що сьогодні його 133-я річниця народження. Отож, хто він - дізнаєтеся від нього самого...
Надалі я ще не раз звернуся до його Світлої Пам'яті, бо хто ж, як не близькі та рідні, розкаже людям про надбання Людини-подвижника, земної могили якої, на превеликий жаль, не залишилося! 14 грудня 1950 року він загинув у застінках Львівської тюрми на Лонцького як в'язень сталінського режиму.[/i][/color]
[color="#ff0000"]М О Я А В Т О Б І О Ґ Р А Ф І Я[/color]
[i]Я народився 28 жовтня 1884 р. в Іванкові, недалеко Збруча, в борщівському повіті, тепер район Скала подільська, тернопільської области, під сільською стріхою. Мій батько називався Василь (помер 1934 р.), а мама – Варвара з Гарасимових (померла 1885 р.)
Початкову науку побирав я в селі й один – останній рік у сусідній Скалі над Збручем, ґімназійну – нижчу – в Станиславові, вищу в Коломиї, де і склав іспит зрілости 1906 р. Того ж року вписався на філософічний виділ німецького університету в Чернівцях і посвятився студіям української мови і літератури (під кермою професора Степана Смаль-Стоцького) та клясичної філології й історії; попри те відвідував виклади ґерманістів (німецької й анґлійської мови) та філософії.
Весною 1910 р. покінчив університетські обов’язкові студії й у вересні того ж року почалась моя учительська практика в українській ґімназії у містечку Вижниця над Черемошем на Буковині; по році перенісся до такої ж ґімназії в Коломиї.
У вересні 1911 р. я одружився з Наталею Молодіївною, народною учителькою, дочкою убогої міщанської родини в Коломиї.
Учительський іспит у Чернівцях почав я весною 1914 р., а закінчив – через війну – щойно в листопаді 1918 р.
При війську служив тільки як ополченець вісім місяців під час першої світової війни, в році 1915.
В Коломиї в державній ґімназії учителював я до 1930 р. Того року (відомого з польської пацифікації українців у Галичині) мене спенсіонували; тоді я перенісся на постійне до приватної ґімназії товариства „Рідна Школа”; там учив аж до кінця шк. року 1939/40, коли ґімназію, вже за радянської влади, перетворено на десятирічку. В шк. році 1940/41 приділено мене до двох инших десятирічок – купецької, коло міського цирку, і єврейської в колишній школі барона Гірша. Крім того від осені 1939 р. вчив я у вечірній школі для дорослих української мови й літератури (більшість слухачів були жиди, абсольвенти колишньої польської ґімназії, в якій не вчили української мови, і тепер вони мусіли її доповняти у власному інтересі), а весною 1941 р. викладав українську граматику на учительських педаґоґічних курсах. За німецької окупації вчив я тих самих предметів у реактивованій клясичній ґімназії, від грудня 1941 до березня /23/ 1944 р.
У громадському житті брав я участь як безпартійний педаґоґічний та освітний діяч у товаристві „Рідна Школа” (був навіть через чотири роки головою філії чи пак кружка, а через чотири заступником голови) та міщанських читальнях „Просвіти” в Коломиї. Крім того від грудня 1916 року працював у драматичних гуртках то як актор, то як дириґент хорів і орхестри, то вкінці як провідник гуртка.
Був теж довгі літа дириґентом міщанського церковного хору; виступав з ним на популярних концертах „Просвіти”, а то й давав самостійні світські концерти.
Після відступу Червоної Армії в липні 1941 р. й зайняття Коломиї мадярами український місцевий провід – Головна Управа, до якої я не належав – вложила на мене, як на учителя української мови й письменника, обов’язки формально начального (з уваги на вік), а фактично то технічного (мовного) редактора місцевого часопису „Воля Покуття”, хоча фаховим журналістом я ніколи не був і публіцистикою не займався. Німці, що прийшли до Коломиї на місце мадярів у серпні того ж року, зразу поклали на часопис свою важку руку – до речі, нічим його не підпомагаючи, - а зимою 1942/43 перенесли редакцію до Львова. Тоді й покінчилися мої „редакторські” обов’язки. Підкреслюю: відповідальним редактором я не був і часопису не підписував, а також не мав ніякого впливу на його ідеолоґічний напрямок. Під тодішнім режимом він не був навіть можливий.
Крім того був я від осені 1941 р. через зиму до весни 1942 референтом культурно-освітньої праці при Українському Окружному Комітеті. Та в тому часі Комітет був щойно у стадії орґанізації й фактично праці на культурно-освітній ділянці не було.
В березні 1944 р. прийшла тямущими головами давно передбачена німецька катастрофа. Та місцеві чинники мабуть самі не уявляли собі розмірів тієї катастрофи; через те взялися евакуювати громадян.
Евакуаційна хвиля несподівано захопила й нас: дня 24 березня ми з жінкою та дочкою Оксаною покинули Коломию з усім, що надбали літами невсипущою працею. Старші діти: Роман був на самостійному становищі в Державному Банку й мусів з ним від’їхати, а Ірина була вже замужем. Ми троє перебували спершу на Лемківщині в селі Верховні Великій (урядово: Верхомлі), яке призначили для коломиян. Ле-жало воно на етноґрафічній границі над Попрадом як останнє лемківське село на заході української землі по північному боці словацької границі. Там мали ми нагоду ближче зазнайомитися з тим найдальше на захід висуненим племенем українського народу. „Бідне та гідне плем’я”. Та вже в серпні, після появи погрозливих оповісток польської підпільної військової орґанізації, звернених проти лемків, що передержували по своїх хатах українців зі сходу, нас усіх забрано на Словаччину до табору в Оремовому Лазі. Звідтіль при кінці вересня перевезено нас несподівано до переходового табору робітників зі Сходу у Штрасгофі недалеко Відня.
В часі тої мандрівки, в якій доводилося ночувати й на возі, й під возом, на підсінню, в стодолі, а то й під голим небом, втратили ми Оксану, яка з часом попала щасливо до швейної, чи до трикотажної фабрики в Гартмансдорфі коло Хемніц у Саксонії. В таборі нас із жінкою зареєстровано як фізичних робітників, як зрештою всіх, що їх доля загнала в той немилий табор; мене позначено числом 1517484, а жінку 1517640, і скоро вислано з одним транспортом до другого подібного табору „робітників зі Сходу” у Ноймюнстер на північ від Гамбурґа. Після двох тижнів нездужання в таборовому шпиталі вдалося нам – завдяки катастрофальному налетові анґлійців на табор – видістатися з нього й попасти до Гартмансдорфу, до дочки. В тій місцевості попав я до фабрики електромеханічних споруд і там я працював від грудня 1944 р. до 13 квітня 1945 р., тобто через зиму, до упадку націстичної влади.
Дня 14 квітня заняли Гартмансдорф американці і були в нім до 13 червня. Дня 14 червня прийшла на їх місце Червона Армія.
Ми з жінкою й дочкою з розмислом залишилися на місці, хоч мали час і змогу відійти з американцями. В нас жевріло бажання вернутися знову до Рідного Краю й віддати свої сили для праці в користь рідного народу; з того приводу я двічі відклонив пропозицію приняти німецьке громадянство й залишитися в Гартмансдорфі на все. Та радянська адміністрація задержала нас на місці ще цілий рік: мене як перекладача спершу в місцевому громадському Управлінні, опісля при демонтажі двох фабрик /по черзі/, а Оксану як художню малярсько-рисувальну і співочу силу для потреб командатури в Гартмансдорфі, потім ще й у Бад-Лявзику.
Демонтажні роботи покінчилися в перших днях червня, і 20 чер-вня 1946 р. ми від’їхали з Гартмансдорфу із транспортом здемонтованих машин у межі Радянського Союзу. Їзда тривала три тижні, так що ми щойно в половині липня опинилися у – Львові. Инакше й годі було. Оксана - студентка львівської Музичної Консерваторії в рр. 1938 – 1940 /яка своїми прилюдними виступами будила великі надії, і на конкурсі з творів Чайковського 1940 р. здобула першу нагороду, та – на жаль – через несподівану грудну недугу мусіла перервати улюблену науку співу/ склала з успіхом вимаганий після перерви іспит і записалася знову до своєї школи. Для нас із мамою залишилося тільки попіклуватися нею, щоб вона могла без перешкоди осягнути свою мистецьку ціль. З тою думкою ми й залишилися у Львові. /Первісно ми думали вертатися до Коломиї./ На те вплинула ще й та обставина, що до Коломиї не було чого їхати: власну хату при вул. Дідушицьких знищило нам ґетто, а з мешканням у місті пропало все наше устаткування й ціла моя неоцінена бібліотека з численними унікатами /книжки з бібліотеки продавано на ринку..../. Поновити наукову й по змозі літературну працю в нових умовинах можна було тільки в культурному осередку; таким осередком для нас залишився Львів.
Та тут висунулася клопітлива проблема, де найти приміщення. Перші кілька тижнів перебули ми в гостинному домі незабутньої артистки Стефи Стадниківни-Гелясової; добра, яке вона вчинила нам з власної понуки в перший день нашого побуту в чужому для нас місті, ми не забудемо ніколи. Її благородна пропозиція виявилася в тодішніх умовинах справжньою саможертвою...
Пізніші немилі клопоти з приводу приміщення зняла з нас відома письменниця Ірина Вільде тим, що віддала нам до диспозиції одну кімнату в своїй домівці, і ми перебралися туди в останній вечір 1946 року.
Залишалася проблема засобів прожитку. Спершу думалось мені активізуватися як письменник. Так от перша спроба з життєписом
М. Заньковецької – зладженим весною й літом 1947 р. за доступними мені джерелами – не вдовольнила редактора Видавництва. Я зрозумів, що там мені нічого шукати. Тому звернувся до шкільництва. Справа видання клясичної бібліотеки при університеті ім. Івана Франка, яка спершу, здавалося, заповідалася добре, застрягла на мілині. От я, видужавши дещо з помітної перевтоми – наслідків переживань останніх років – взявся шукати місце викладача при якій-будь школі. І від вересня 1947 р. став я викладачем анґлійської мови при Медичному Інституті /кафедра іноземних мов/, а коли там під час літніх ферій наступили поважні редукції, перенісся на запропоновану мені посаду учителя німецької мови на такій же кафедрі при Педаґоґічному Інституті. В цьому поміг мені богато проф. Михайло Рудницький, керівник кафедри іноземних мов при університеті. Там я тепер працюю.
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Літературну діяльність почав я ліричними – як звичайно буває – спробами 1902 р., яким дав заголовок [b]„Первоцвіти”[/b]. Перші друковані вірші появилися в черновецькій „Буковині” 1907 р., а перша лірична збірка п.з. [b]„Хвилини”[/b] в Коломиї 1919р. Пізніше, в 1936 р., надрукувало в-во „Ізмарагд” мої сонети [b]„Світанки й сутінки”,[/b] а [b]„Смолоскипи”[/b], 1937 р., [b]„Листопадову симфонію”[/b]. В загальному віршів друкував я мало. Повна й упорядкована збірка лірики п.з. [b]„Хвилини”[/b], а з нею дещо епічних та сатиричних творів, пропала в часі останньої заверюхи.
Підо впливом театру та драматичної літератури з’явилися в мене скоро /вже в 1904 р./ спроби драматичного діялоґу. В 1910 р. взяв я участь у драматичному конкурсі Галицького Краєвого Виділу драмою „Розладдя” і здобув третю нагороду. Був то мій дебют у драматичному письменстві”.
Від 1918 р. віддав я більше часу драматичному мистецтву й написав низку драматичних творів. З них частина появилася друком:[b] „Маєві акорди”, „Тайна”, „Артисти”, „Мати”, „Самсон”, „На становищі”, „Королівна”, „Ірод Великий”; підкреслені твори були /укупі з „Розладдям”/ [/b] багато разів на професійній або на аматорській сцені; а недруковану картину [b]„Синя квітка”[/b] спопуляризував у Західній Україні театр Йосипа Стадника в рр. 1937-1938. Инші твори залишилися в рукописах, між ними цикль [b]„У вирі молодощів”[/b] /п’ять драм із наймолодших літ, які разом творять сценічну повість/, цикль [b]„Марта”[/b] – з життя відомої української письменниці Уляни Кравченко, в яке уві-йшла й частинка життя великого Каменяра Галичини; друга частина циклю п.з. „Підводні скелі” здобула першу нагороду на літератур-ному конкурсі 1943 р., а четверта п.з. „Борвійні хвилі” була відмічена на драматичному конкурсі 1937 р. Вкінці невеликий цикль /дві дра-ми й епілоґ/ п.з. [b]„На закруті”[/b] – історія міщанської родини, з якого перша частина – [b]„Братня колотнеча” [/b]була теж нагороджена 1943 р. Друга частина п.з. [b]„Повінь”[/b] повстала в часі війни, а а епілоґ уже на еміґраційній мандрівці. Тоді ж із’явилася драма [b]„Два світи”[/b] та картина [b]„Волошки”[/b]. Вкінці – вже у Львові – написав я комедію п.з.[b] „Модний паша”[/b] – з сучасного побуту.
З вичислених довоєнних драм три були нагороджені /в ріжних часах/, а дві відмічені.
Крім того зладив я низку перекладів драматичних творів із ріжних мов: з грецької[b] „Елєктру” Софокля[/b]; з німецької [b]„Торквато Тассо” Ґетого[/b],[b] „Ева в вечеровій сукні” Ніко Досталя й „Пасхальна драма в Обераммерґау”[/b]; з французької[b] „Витівки Скапена” Молієра[/b] та [b]„Моя родичка” Г. Мейляка[/b]; з анґлійської [b]„Пані Бельмонту” Ервіна. [/b]За переклад „Торквата Тасса” побрав я вже був навіть гонорар від „Українського Видавництва”, але воєнні дії друк припинили. Де рукопис, не знаю...
З прозових праць згадаю в першу чергу популярно-наукову розвідку про [b]„Козаччину у Шевченка”[/b], що появилася в ювилейному 1914 р. /дещо скорочено/ в „Звіті Дирекції коломийської ґімназії” за шк. рік 1913/1914 п.з. [b]„Погляди Шевченка на Козаччину”[/b]. Зокрема використав я її широко у „Вступі” до [b]„Історичних поем Т. Шевченка”,[/b] що вийшли першим виданням 1914 р., а другим, повнішим, 1921 р. Обидва видання появилися як перший випуск Видавництва „Загальна Книгозбірня”, заснованого мною саме 1914 р.
В тому ж видавництві надрукував я вже після першої світової війни переклади з латинської мови: [b]Саллюстія „Змова Катиліни” [/b]та [b]Ціцерона „Промови проти Катиліни”,[/b] обидва з просторими історично-літературними вступами та річевими поясненнями. Згодом започа-ткував я новий переклад Овідієвих „Перемін” і видав там дві перші пісні; та залишив її, не найшовши зрозуміння для свого розміру вірша в наших критиків. Видав також переклад [b]„Олінтийських промов” грецького промовця Демостена. [/b]/Мав то бути початок усіх промов Демостена проти Пилипа Македонського./
Зокрема згадаю свою принагідну граматичну невелику працю п.з.
[b]„Недостачі української письменницької мови”[/b], зладжену в 1923 р. з приводу непередуманої правописної реформи в Галичині на початку того ж року. Видана 1923 року, вона викликала доволі жваву й цікаву дискусію, не змінивши зрештою нівеляційної хвилі часу, яка збала-мутила навіть тямущих граматиків.
З инших прозових писань згадаю низку промов і рефератів, що добігали числом до трицятки /28/; з них чотири були надруковані /про Шевченка, Шашкевича, Федьковича й А. Чайковського/ в Галичині, одна /про Шевченка/ на Буковині.
З автобіоґрафічних, не позбавлених подекуди ширшого інтересу, додам „Записки” з 1907 і 1917 року, описи мандрівок /одна „З Красноїлі в Буркут” – в „Колом. Вістях” 1927 р./, тощо.
Вже на еміґрації, спонуканий відозвою празького Музею, зладив я ширшу автобіоґрафію п.з. „Дещо про себе”, з приводу скінченого 60-ліття.
[color="#ff0000"]У Львові написав я згадану вже джерельну життєписну повість п.з. „Марія Заньковецька”.[/color]
Крім того зладив переклад з анґлійської мови романтичних повісток[b] А.Т. Уайт п.з. „Пропащі світи”.[/b] Змістом тих повісток є археоло-ґічні розкопки від найдавніших часів по розкопи в Мексику.
Оце в загальному білянс моєї праці пером.
Дещо з того надбання під час останньої заверюхи загубилося і може й на все пропало /нпр. деякі циклі лірики, сатири й ліросатири, драматична поема [b]„В Різдвяну ніч”, цикль „На закруті”, переклад „Елєктри” й „Ева в вечеровій сукні”, „Записки” з 1907 і 1917, всі промови й реферати/.[/b]
Виснажлива праця в школі та зв’язані з нею доповняльні студії анґлійської й німецької мови просто виключають всяку свіжу творчу працю; можливі щонайвище перекладні вправи з тих мов.
Моя автобіоґрафія була б неповна, якби я не згадав про свою довоєнну редакторську й видавничу працю в [b]„Загальній Книгозбірні”[/b]. Звісно, намічена мною мета так і залишилася незреалізованою мрією. Все ж таки в найтяжчу переходову добу нашої історії зредаґував я й видав у ній поверх 30 випусків літературного /майже всі поезії Уляни Кравченко/ й популярно-наукового змісту – як „Загальні основи музики” Людкевича та „Вселенна” Раковського.
Вкінці згадаю, що працюючи зі своїм хором, я написав для нього кілька пісень для літурґійних потреб.
Оце і все.[/i]
[color="#ff0000"]Львів, у день Різдва Христового 1949 р.
[b]Дм. Николишин[/b].
[/color]
[color="#ff0000"](За машинописом сімейного архіву ДМИТРА НИКОЛИШИНА).[/color]
У переліку зшитків сімейного архіву "МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ" значиться [b]під №33[/b].
На фото: портрет Дмитра Николишина руки художника Ярослава Лукавецького. Львів,1930р. (Знаходиться в нашій сім'ї).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757551
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 28.10.2017
[color="#ff0000"]Штрихи до портрета МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
(Марія Заньковецька у відгуках і витягах з рецензій)[/color]
І.С. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ писав з нагоди [b]ювілею Заньковецької[/b]:
[i]«Од Чорного Моря й до Балтійського, од Вісли й до Сяна й Перемишля стало славним Ваше ймення, як ймення української артистки. Чимало є в нас перворядних артистів, але Ви своїм високим талантом, своїм артизмом, додали багато блиску українському театрові і добули для його честь і славу, навіть меж людьми, неприхильними до українського письменства та його розвитку… Український театр допоміг нам і в справі піднятку значення самої загнаної й занедбаної української мови, показавши для нашого громадянства її письменську вартість й соціяльне значення…» (З Ніжинського музею).[/i]
А. КРИМСЬКИЙ. «Зоря», 1891, №7, с.139-140. [b]Допис з Москви[/b]:
«Московській публіці Заньковецька дуже і дуже подобається. Поклонниці її… взяли навіть моду на вкраїнські вбрання; нема сумніву, що «восторг» од гри Заньковецької може зробити багатьох росіян терпимішими і взагалі до українщини, а тим самим і до нашого питання. А в театрі що витворюється! Які невгавучі оплески та брава дістає Заньковецька! І не можна ж сказати, щоб тутешня публіка була якась безпретенсійна, або шо, - о, ні! Треба піти в імператорський Малий Театр, щоб побачити, поскільки чутка московська публіка і який вона має смак. Од Заньковецької ж геть усі дуріють! По скінченні спектаклю її усе викликають, аж поки потомлена артистка перестане виходити; при цьому всі мають хустками і шапками проти неї. Та й у початку вистави, ледве Заньковецька встигне вийти на сцену, як уже її неодмінно вітають оплесками.
14 лютого чимала заля театру Горевої од низу до верху була битком набита. Безліч було студентів, од їх мундирів аж в очах рябіло. Певно, що багато було й українців: в антрактах нашу мову чулося скрізь; декого я бачив навіть у партері в свитках та баранячими шапками й капелюхами в руках. В самім настрою публіки було видно щось особливе. Немов щось мало вимовитися цього вечора, немов щось велике звершилось. Надто урочистий вигляд був на обличчях у молоди, що зібралась з усіх наукових закладів Москви і з инших місць. Здавалося, в Москві не лишилося ніякого українця, щоб він не прийшов у театр на свято «великої артистки української сцени»…
При першій появі бенефіціятки скоїлося в залі щось таке, чого й описати не можна. Більш, як п’ять минут лунали оглушаючі брава та оплески; на сцену грядом летіли квіти, букети, вінки та зелень; і на сцені, і по всенькій залі пурхали тисячами всякі різнобарвні папірці з написами: «Великой артистке украинской сцены Марии Костянтиновне Заньковецкой. С приветом московской публики». Впрочім бульшість їх летіла незнарошна в партер, на голови зрителів. Так що инші поважні старці з видом покривдженого достоїнства обтрушували з себе ці паперці, це непожадане для себе шанування. Рівночасно підносилися Заньковецькій деякі адреси, подарунки (між ними срібний вінок). Словом хвилина була така урочиста і велична, що українське чуття порушувалось до самого глибу. Знехотя згадав я тих, котрі не ентузіазмуються «народним дрантям і сміттям», та міг тільки пожалкувати, що вони не в стані дізнавати таких чудових величних моментів. Бенефіціянтка була глибоко зворушена, так що перші слова свої казала тремтячим голосом. І далі під час цього спектаклю Заньковецька бачила якнайбільші знаки прихильності. Кожне слово викликало грім оплесків, кожен спів вона мусіла повторяти або й повторювати; після кожної дії її визивали незчисленну силу разів та підносили їй величезні вінці, букети, завбільшки в колесо, адреси в гарних обкладках, альбоми та таке инше…
Взагалі видовище було й величаве, й умиляюче, й хапаюче за душу. Не знаю навіть, хто більше одчуває душевної втіхи та радості: чи Заньковецька, чи українці».
П.РУЛІН. [b]«Марія Заньковецька. Життя і творчість». [/b]– Київ: «Рух», 1929.
[i]«Лев Толстой, побачивши Марію Костянтинівну як Олену в «Глитаї», просив її через свого сина подарувати йому на пам’ять червону хустку, що була на ній під час вистави. Иншим разом була в неї Софія Андрієвна Толстая, і з того часу Марія Костянтинівна кілька разів одвідала Толстих в їх Хамовницькому домі. Захоплювався Заньковецькою і приятель Толстого, критик та філософ Микола Миколайович Страхов, що в проявах свого запалу не відставав від молоди. Заприятелився з нею і Антон Павлович Чехов, що захоплювався її грою з Суворіном, радив перейти на ширшу російську сцену, пропонував навіть написати для неї п’єсу. Опісля Толстой написав для неї двічі чи тричі, з Чеховим листувалася, Суворін писав дуже часто, особливо в той час, коли засновував свій власний театр. На жаль – доля архіву дуже сумна: з нього не лишилося майже нічого».
«Суворін розповідає, що йому трапилося випадково чути, як Заньковецька читала ролю Луїзи Міллер (Шіллера «Лукавство та кохання») та сцену божевілля Офелії з «Гамлета». А було се, за словами Заньковецької, так: Суворін умовляв її прочитати щось по-російському, але весь час вона уперто від цього відмовлялася. Нарешті, згодилася на невідступні прохання його дружини, гадаючи, що ніхто, крім неї, її не слухатиме. Але за дверима був сам Суворін разом з відомим театральним письменником Д.А.Аверкієвим. Читала вона по-російському, не готуючись до того; проте «вражала своєю правдивістю, оживленням та оригінальністю. І скоро виступить колись Заньковецька на російському коні, - буде з неї перша зірка – це стверджуємо сміло…».[/i]
СУВОРІН. [b]«Хохлы и хохлушки».[/b] СПБ. 1907, с.8,10-11.
[i]«Це є актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним, натура, вся виткана з найчутливіших нервів. Рухливість її обличчя, всієї постаті підкоряється надзвичайною правдою всім душевним рухам. Про цю акторку не можна сказати, що вона особливо гарна, вдаючи драматичні поривання, чи спокійніші прояви життя; всюди – вона сама правда, поетична правда з усією її привабливістю… Взагалі є з неї одна з тих небагатьох акторок, що з першого свойого слова на кону стверджують нам свій видатний талант, його свіжість, незаплямовану жадним наслідуванням когось иншого…».
«Яка б чудова була з неї Офелія… яке б захоплення викликала вона у цій ролі, які б ролі здатна була б вона воскресити на російському коні, як віджив би театр. Проте, сконає, здається п. Заньковецька своє життя в українській трупі, закабаляючи свій язик в «хохлацьку» мову, здобуваючи акценту і вироджуючись у «хохлушку», що витягуватиме свої нерви до крайньої їхньої пружности на одноманітні ролі…»
«Отже, одночасно з захопленням цим дивним талантом, бере жаль, що акторка й досі грає тільки в українській наївній драмі, що історія мистецтва скаже про неї: «п.Заньковецька була незрівняна в драмах п. Карпенка-Карого, в яких з’єдналися і Шекспір, і Гете, і Шіллер, і Островський…».[/i]
[b]Лист[/b] І.К.ТОБІЛЕВИЧА [b]з грудня 1886 до (?) [/b]після лектури статтів Суворіна:
[i]«…В этом отзыве, волею неволею, есть именно то, чего я хочу, есть, хотя неясное, признание того, что и на малорусском языке, смешном почему-то великорусам, можно производить глубокое впечатление, заставившее заговорить даже камни. Если Суворин так отзывается, то это равносильно тому, что «камни говорят». В этом есть прогресс…
…Она, одна она (М. Заньковецька) силою своего таланта заставила камень заговорить, вызвала у крокодила слезы. Она заставила такого человека, как Суворин, сознаться, что он насмешливо относился и к драме малорусской и к языку, а теперь плачет. Это успех не только театральный, нет, это успех, за который любящие свою родину южане должны во веки веков помнить имя артистки. Должны иметь ее портрет и, передав его потомству, сказать: вот талант, который показал перед всеми, что наш язык не есть язык только чабанов, а что есть на нем можно писать и проводить в трепет узурпаторов художестенной передачею простейшей истории…».[/i]
С.312-313 К.Ванченко (ПИСАНЕЦЬКИЙ): [b]Із «Спогадів українського лицедія»:[/b]
[i]«Старенька жінка впросилася у Вороніжі до театру М.Старицького, запропонувавши йому горнятко свіжого масла за квіток, бо грошей у неї не було. Дістала безплатну контрамарку на вечірню виставу. Виставляли п’єсу «Глитай або ж павук».
Після вистави приходить та бабуся до нас на сцену.
- А покажіть но мені оту бідну Оленочку.
Її провели в убиральню М.К. Заньковецької.
- Ох, ти ж моя Оленочко, голубонько моя сизокрила, ти ж моя сирота безталанна. Доконав тебе отой проклятий бузувір. Зігнав з світа білого Ірод анафемський, - заголосила бабуся, обіймаючи Марію Костянтинівну.
- Це вже я мабуть скоро помру, а перед смертю сподобилася побачити таке чудо та диво… Ох, як же хороше! як хороше! Спасибі вам, голубчики, спасибі, ріднесенькі… Поїду на село, буду всім розказувати… І все то по-нашому, все точнісінько по-нашому…
Промовляла бабуся, виходячи з театру.»
[/i]
ДАЛІ БУДЕ.
[color="#ff0000"](За машинописом сімейного архіву: [b]Дмитро Николишин. Марія Заньковецька.(Матеріали). – Львів,1947.
[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757266
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 26.10.2017
Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -
Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…
Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…
І беззахисне листя опале – без тями люблю…
У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…
Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна…
яскрава… мов спалах…
мов зірка…
Мірка щастя людського у золоті років-одеж…
Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –
І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.
…Опадає-паде листя втишене – долі... під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…
Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…
23.10.2017
(Зі збірки, що вкладається [b]"Туга за Єдинорогом"[/b])
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756763
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.10.2017
[color="#ff0000"]УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ[/color]
[b]Н.М. Богомолець-Лазурської (завершення)[/b]
[i]С.131-133 «Пригадую, якось Панас Карпович Саксаганський, з яким Заньковецька завжди жила дружньо і часто працювала в одній трупі, почав мріяти, як би то було добре улаштувати на літо плавучий «морський театр-корабель».
«Пішли б оце до Севастополя, - говорив Панас Карпович, - до Ялти, до Євпаторії, до Феодосії, пограли б там, та й знов до Одеси. А взимку б грали у постійному, доброму театрові».
«Все це мрії, що може й не здійсняться, - сказала Заньковецька, - а поки що я витрачаю на театр своє останнє, але я не жалію. Коли це хоч одній людині допоможе вийти на широкий шлях справжнього артиста, то й за те спасибі».
Велика була її віра в улюблене діло, а по вірі своїй вона й мала. На її очах і під її керівництвом зросли й розвинулись такі молоді сили як Борис Романицький. Тетяна Садовська, Сосницький та інші.
С.134 Заньковецька ніколи не була в театральній школі ні як учениця, ні як викладач. Вона ставилась з великим сумнівом до колишніх театральних шкіл, де викладають деклямацію, наукові дисципліни та інше. Вона мала щодо цього свої думки, можливо, справедливі й корисні, але здійснити їх на власні кошти було дуже важко. Школа драматичного мистецтва, на її думку, мусить бути цілком практичною. Набирається молода трупа, виставляється кілька п’єс, на кожну роль призначається кілька виконавців, одбираються кращі. Спочатку ролі виконують артисти, потім учні. Але зараз же виникає питання: чи може такий театр-школа існувати на одному місці, чи він мусить переїздити? Безумовно, щоб окупити себе, трупа мусить мандрувати. Як же оплачувати учнів з дублерами на кожну роль? Потрібні великі кошти. У Москві був один капіталіст-українець, який сам нічого не розумів у театральних справах, але захоплений талантом Марії Костянтинівни, давав великі гроші на влаштування такого театру-студії імени М.К. Заньковецької. Сам він був готовий, як він казав, «служити швейцаром при цьому театрі, щоб відчиняти двері Марії Костянтинівні».
С.135 Але Марії Костянтинівні порадили відмовитися від цього проекту, та й сама вона не зважувалася з-за своєї надзвичайної делікатності використати чужі гроші навіть на таке дороге для неї діло. Одначе її бажання передати другим свій багатий досвід, своє уміння не загинули дарма. Вона завжди кого-небудь навчала, проходила ролі з окремими особами в себе вдома або керувала гуртком аматорів у Ніжині. Проходила і я з нею деякі ролі, виправляла з нею свою деклямацію і це були найщасливіші години в моєму житті. Коли вже роль або вірш пророблені за її вказівками, взагалі, дуже скупими, бо вона завжди вимагала самостійної праці, - Марія Костянтинівна наказувала стати перед нею і грати чи деклямувати, а сама просто пронизувала виконавця своїми виразними очима; на її чолі відбивалася кожна вдала інтонація, кожний правдивий жест. Ніколи сценічне натхнення не охоплювало мене з такою силою, як перед її судом. Тут вона вже ніколи не перебивала виконавця уривку чи вірша до кінця, а потім розбирала, що і як, давала вказівки, такі вірні і цінні. Якось розговорилася я з нею про молодих акторів. Вона дивувалася кількості колишніх драматичних шкіл.
«Наслідки цих шкіл дуже мізерні, - казала вона. – Боря (мова йде про Бориса Романицького) стверджує, що драматична щкола щось дає, а сам, скінчивши цю школу, ходить по сцені ненатурально, як ніхто в житті не ходить. Ось ми зараз сидимо і все робимо просто, розмовляємо натурально; і на сцені треба себе так тримати. А учні театральних шкіл навіть у житті розгублюють цю простоту, а на сцені замість жестів якісь візерунки викручують руками, туляться до стінок, натикаються на меблі. Коли я скажу Борі : «Садовський в цій ролі ніколи не зловживав жестом», Боря відповідає, що він не хоче копіювати Садовського. Але справа тут зовсім не в копіюванні, а в чудовому взірцеві. Адже Садовський і Саксаганський – світові актори, - все в них просто, сильно, красиво, - голос, жест-вимова. А Боря був дуже здібний хлопець. От я й муштрувала його, навіть по руках била, щоб відучити від негарних жестів. Бувало і він плаче, і я плачу, а от ще побачите, який з нього актор вийде.
А Таня (Садовська), як більшість молодих акторок, з усього робить драму. Вивчить вірша, в якому ясні, прості почуття й думки, а вона починає вити і з великими труднощами доводиться збивати її з цього тону».
Я сама була свідком того, як Марія Костянтинівна терпляче й зовсім безкорисно возилася з молодими акторами й актрисами, виправляючи їхні хиби, і роль починала йти добре, коли учень не був цілковитою бездарністю. Заняття в класі їй не доводилось провадити, та при її нервовій організації це б дуже стомлювало Марію Костянтинівну. От, якби своєчасно можна було організувати такий театр-студію, де б вона могла проходити ролі з найбільш талановитими учнями – то була б інша річ.
А вона ж прекрасно вміла підтримувати бадьорість у своїх часто слабодухих учнях. Той самий Боря (Романицький), що вона його по руках била за негарні жести, будучи в Одесі, пішов до Оперного театру і повернувся додому вражений його величчю й красою. На другий день він почав передавати ці свої враження Марії Костянтинівні і розплакався: «такий надзвичайний театр, - говорив він, - а актори погані». Нашим же корифеям українського театру, як от Заньковецька, Саксаганський, Садовський, доводиться грати просто по свинюшниках».
С.137-139 Заньковецька почала його умовляти:
- Ну, ви, молодь, вже не бачили, по яких свинюшниках я колись грала. Правда, мені доводилось виступати і в цьому самому міському одеському театрі, і в Маріїнському петербурзькому, а й по клунях ми теж грали. Одного разу запросили нас дати п’ять вистав на одній великій залізничній станції. Ми згодилися, жили в вагонах, а театром була якась стара гуральня. Вагони опалювалися, але «театр»… Він не опалювався зовсім, освітлювався гасовими лампами. Надворі стояли 30-градусні морози. Глядачі сиділи в кожухах, калошах, а ми тремтіли на сцені в літніх вбраннях. Грим застигав на обличчях, але публіки було дуже багато, і вітала вона нас гаряче. По стінах осідала пара, скло на лампах тріскалося. Ми всі там позастуджувалися, але коли виїжджали нас проводжали, як королів.
- Що ж, дуже пригнічували тебе такі умови? – спитала я.
- Так, спочатку дуже, але коли я побачила перед собою жадібні очі справжнього народного глядача, я стрепенулася, почала грати, співати, танцювати з великим натхненням; настрій піднявся, всі розвеселилися. А Боря за міським театром плаче. Це він від молодості... А я твердо вірю, що не завжди так буде, буде і на Україні художній театр. Мене не буде, а художній театр буде, і ця віра дає мені сили боротись і творити. Що ж, вона не помилилась.
С.140 Останній раз я навідала Марію Костянтинівну в січні місяці 1934 року. Вона вже не вставала з ліжка, погано бачила, важко дихала, бо її мучив старечий туберкульоз, їй уже зрівнялося 74 роки. Але розум її, її почуття були ще зовсім ясні, бадьорі, живі. Вона дуже раділа моєму приїздові. Зараз же до її кімнати внесли складане ліжко і вона сама керувала, як його поставити, щоб вона постійно могла мене бачити, навіть уві сні. Така щира приязнь, така щира любов зворушувала мене до сліз. Маленьке, змучене обличчя її сяяло радістю, а мені було так важко: я передчувала, що це наше побачення останнє. Останній місяць лікарі підтримували стомлене серце наркотиками. Не зважаючи на це, вона погано спала ночами і ми з нею багато говорили. Вона, правда, більше розпитувала мене про все: про нові театри, про акторів. Якось пізно вночі, коли всі в домі угамувались, вона попросила мене допомогти їй сісти на ліжку, і коли я зробила їй за допомогою подушок гарне кубелечко, вона загадала мені деклямувати все, що знаю. Я застудилася в дорозі і злегка похрипувала, але це не перешкоджало нашій літературній вечірці. І коли я стомилась, вона наказала мені сісти поруч неї і почала стиха наспівувати, начитувати своїм теплим голосом старовинні романси та пісні, кажучи: «те, що я співала й любила ще дівчинкою, з голови у мене не виходить». І як же вона добре передавала ці наївні, прості речі. На її натхненному чолі я бачила, що для генія нема смерті. Особливо добре в неї виходила пісня на слова Некрасова «В деревне», де дві старенькі розмовляють між собою. Одна з них поховала сина й виливає свою тугу сусідці:
«Кто приголубит старуху безродную?
Вся обнищала вконец –
В осень ненастную, в зиму холодную,
Кто запасет мне дровец?
Кто, как доносится теплая шубушка,
Зайчиков новых набьет?
Умер, Касьяновна, умер, голубушка –
Даром ружье пропадет».
С.141 Багато говорила Марія Костянтинівна і про свою смерть. Вона ясно розуміла свій стан і ставилася до нього цілком спокійно. Вона тільки шкодувала, що не може просто зникнути, розтворитися в повітрі, що її мертве тіло завдасть ще багато клопоту людям…
Передо мною лежить портрет Заньковецької. На ньому дата – 1904 р., а на звороті її нерівним нервовим почерком написано з Гоголя:
«Счастлив путник, который после длинной скучной дороги видит, наконец, знакомую крышу с несущимися навстречу огоньками».
Коли писала ці слова, то, мабуть, сама не знала, яке глибоке значення мають вони в її устах!»
[/i]
[b]Н.М. Богомолець-Лазурська[/b], подруга, учениця, біограф.
ДАЛІ БУДЕ.
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.
[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756557
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 22.10.2017
[color="#ff0000"]УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ[/color]
[b]Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)
[/b]
[i]С.119 «Наближалося 17 жовтня 1905 року. Марія Костянтинівна наготовилася вже до від’їзду в Галичину, я – до Києва, коли зовсім несподівано, блискавкою майнула звістка про залізничний страйк: зупинилися поїзди, замовкла почта і ми мусили припинити свої збори, чекаючи на щось незвичайне, велике.
То була мокра осінь; дощ лив безперестанку. Жахлива чорна грязюка на вулицях Ніжина доходила ледве не до колін. Не дивлячись на погану годину, я з небожем Заньковецької Тонею Адасовським (син її молодшого брата Олександра Адасовського) рушила в Заньки за 18 верст від міста Ніжина. Тоня був найулюбленіший небіж Марії Костянтинівни, майже мій одноліток і друг дитинства. Пізніше він загинув від туберкульозу в Єгіпті, куди вона посилала його лікуватися. (Лист Марії Костянтинівни до І.Антонова).
Але в часи, про які я розповідаю, він був хоч і слабий здоров’ям, але бадьорий духом студент медичного факультету київського університету. Туберкульоз він придбав почасти тому, що вперто відмовлявся від доброї іжі, мотивуючи це так: «велика більшість людей не може їсти так, як їдять привілейовані класи, а тому і я не можу дозволити собі ніякої розкоші». Хворість уже потрохи виявлялася, але, вірний своїм переконанням, він не звертався до лікаря.
С.120 Він знав, що мені хочеться побачити місце народження Марії Костянтинівни і запропонував мені їхати до Заньок. Я з радістю згодилася. Там саме будували на місці старого погорілого дому маленький будиночок – дачу для літньої резиденції бабуні Марії Василівни. Щоб я не змерзла, Марія Костянтинівна наказала мені одягти поверх мого міського пальта свій арештантський халат, який вона одягала в п’єсі «Нещасне кохання», і ми з Тонею весело рушили в путь. Непривітно зустріли нас Заньки: усе сіре, вогке, холодне.
Другого дня я пішла оглядати сад і старе попелище. Незвичайне почуття огорнуло мою душу; тут народився, тут зростав і розвивався мій старший геніальний друг – Марія Костянтинівни Заньковецька. Скільки цікавого могли б розказати ці величезні красуні-липи, коли б вони володіли даром слова. І хоч усе змарніло під частим холодним дощем, я ясно уявляла собі сонячні дні, зоряні ночі, бузок весь у квітах, співи соловейка і її, мою любу землячку, з сумнім і ніжним чолом.
Мої мрії перервав Тоня. Він загадав запрягти коней у Манину бричку» і кликав мене їхати, щоб оглянути село Заньки, сосновий бір, поля. На козлах угрунтувалася просто таки «доісторична» постать Антона, що все своє життя прослужив візником у родині Адасовських, і коні смачно зацокали по грязюці. Їхати було важко, і тому мандрівка наша була не дуже приємною, але ми все ж таки проїхали селом і полями, зупинились на узліссі соснового бору, я навіть спробувала набрати губрижиків, та руки задубіли від холоду.
Навідавши домовини родичів Заньковецької, ми ще походили по хатах, порозмовляли з селянами і повернулися додому. Через три дні ми вирушили з Заньок, але дощ за цей час до того зіпсував шляхи, що їхати ресорним екіпажем не було ніякої можливості і ми вирішили найняти звичайного воза. Їхали ми 18 верств не менш як 5 годин і тільки ввечері добралися до привітно освітленого будинку Марії Костянтинівни. У мене так зомліли ноги й задубіли руки, що я не могла без чужої допомоги злізти з воза, але я ні на що не нарікала й почувала себе щасливою, що побувала в Заньках.
Потім одноманітно потягнулися дні за днями серед напруженого чекання на щось значне і незвичайне, бо страйк не припинявся. І от, нарешті, прийшло воно «славнозвісне» 17 жовтня 1905 року. Виглянуло й сонце, вперше за два тижні.
Годині об 11 ранку до нас забіг один знайомий з новиною: «Дано конституцію і біля ліцею Безбородька збирається мітинг». Новина непевна, але яскрава, захоплююча! Марія Костянтинівна починає швидко одягатись, поспішаючи на мітинг, очі її палають, вона підганяє мене і обурюється проти матері, що з недовір’ям і сльозами зустріла цю звістку.
- Мамочко, чого це ви плачете? Таке щастя, а ви розойкалися. Свобода, радість яка! Ви ж ніколи не були старою кріпосницею, де ж ваші вільні погляди!
Але, видко, умудрована досвідом людина краще за нас передбачала, що свобода так легко не дається.
- Не кріпосниця я, Манічко, - відказувала бабуня, - а багато років прожила, всього бачила за своє життя і не вірю щось цій конституції, ще всього буде…
- І як не сором каркати? Такий момент, а ви… - І Марія Костянтинівна обурено знизала плечима.
Чудовий сонячний день і веселий гомін людей по вулицях розігнали смутний настрій, як маленьку хмарку. Ми не йшли, а, здавалось, летіли на крилах.
По дорозі ми зустріли знайомого візника. Він їхав порожняком.
С.122 Недовго думаючи, вскочили в екіпаж. Він, не питаючись, якоюсь особливою інтуіцією сильно зворушеної людини завернув коней і повіз просто до історико-філологічного інституту (колишнього ліцею Безбородька), де вже зібрався чималий натовп людей.
Високі, стрункі білі колони на інститутському ґанку яскраво виблискували на сонці, а всі його сходи й майданчик перед ним було вкрито, як комашнею, людьми різних станів, різних професій: тут і службовець з портфелем, і робітник, і селяни, і гімназисти, гімназистки, військові, жінки старі й молоді, а по деревах хлопчаки, як горобці під стріхою.
Вражала незвичайна як для громадських зборів відсутність поліцаїв і урочистий настрій юрби. З ґанку говорили промовці. Вони різними словами і з неоднаковим умінням говорили, приблизно, теж саме: «Одержано телеграму, що нашій пригнобленій країні дано конституцію. Тепер можна вільно дихати, тепер всі люди – браття, тепер почнеться нова щаслива доба на землі». От основна тема цих промов. Окремі слова й деталі розносив вітерець і почути все не було ніякої можливості. Ми довго стояли в юрбі, нарешті, стомилися і, довідавшись, що мітинг буде провадитися й завтра, повернули додому в чудовому настрої.
На жаль, передчуття бабуні справдилися і дуже швидко. Те, що почалося в Ніжині 17 жовтня 1905 року і хвилею прокотилося майже по всій Україні, в значній частині Росії, добре відоме усім. Жахливі погроми євреїв та інтелігенції, спровоковані царською владою і підтримані «чорною сотнею» примушували кров застигати в жилах.
С.123 Чорна грязюка Ніжина вкрилась, як снігом, пір’ям і пухом; вночі, як удень, було ясно від пожеж і близьких, і далеких, над містом стояв невгаваючий стогін, якесь нечуване голосіння, яке не замовкало ні вдень, ні вночі. Нервова і чула Заньковецька змарніла за один день. Її не можна було вдержати вдома. Вона вибігала на кожне голосіння, вона намагалася затримувати погромників, благала, сварила, переконувала, плакала, кричала. Не раз і не два її лаяли, погрожували, але не раз їй вдавалося силою свого незвичайного темпераменту і любов’ю до людини примусити погромників кинути кілки і повернутись до дому.
Кілька єврейських родин переховувала Марія Костянтинівна в своєму будинку в ті страшні дні, що змінялися в освітлені пожежами осінні ночі. Але нам здалося, що днів уже зовсім немає, а темна ніч, без просвітку і порятунку, нависла над нами і тяжко гнітить нашу, скривавлену людською кров’ю, землю.
Наш Тоня теж ледве уникнув кривавої розправи і в двір заходила осатаніла юрба, але, видко, ні в кого не знялася юрба на Заньковецьку, яка сама вийшла назустріч юрбі і не допустила її далі порога свого будинку.
Цей час ще більше з’єднав нас з Марією Костянтинівною. Страждання зв’язують людей тісніше і міцніше, ніж саме велике щастя, і коли, нарешті, все вгамувалося, - рушили поїзди й мені довелося розлучитися з нею – було дуже сумно на душі.»
[/i]
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву: [b]Дмитро Николишин.Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.
[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756284
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 20.10.2017
[color="#ff0000"]УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ[/color]
[b]Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)
[/b]
[i]С.109 «Марія Костянтинівна Заньковецька – ім’я, відоме кожній театральній людині не тільки України, але й усього Союзу, - ім’я, що в свій час хвилювало й примушувало тремтіти серця самих байдужих глядачів.
Мені припало велике щастя бути її ученицею, другом і ще замолоду наблизитися до її ніжної і прекрасної душі генія. Рік за роком я спостерігала, як Марія Костянтинівна оживляла своїм палким темпераментом, своїм ясним, оригінальним розумом сценічні образи, як часто вона силою свого таланту підносила на значну височінь твори декого з досить слабких авторів колишнього українського репертуару.
Переді мною завжди вставала думка: «Зійде Марія Заньковецька зі сцени, і невже ці перли сценічної майстерності загинуть без вороття?» Бо така є доля яскравих, але недовговічних образів сценічної творчості. Але ні. Вже більше 10-и років, як вона зійшла зі сцени, але ім’я її не сходить з сторінок радянської преси. Переді мною лежить один з листів Марії Костянтинівни до мене, писаний з Києва в 1933 році, коли вона вже була прикута до ліжка своєю хронічною хворобою – туберкульозом. Подаю уривки цього листа.
С.110 «Тасик мій рідний, половина душі моєї. Любов моя до тебе не потьмарилася, не зблідла, а горить в моїй душі палким полум’ям. Коли б мені крила… Лежу в постелі «та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю…». Взмахнула б крилами і полетіла б…».
…Я частенько гостювала у Заньковецької, і коли, розлучившись з нею, поверталася додому, я починала так сумувати за своїм дорогим другом, що місця собі не находила. Тоді починалося безупинне листування. От одного разу, Марія Костянтинівна замість відповіді на мій безпорадний лист приїхала до мене сама, приїхала зовсім несподівано одного чудового вечера в серпні місяці, чим зробила велику радість всій нашій родині, і більше за всіх мені. Вона не побоялася їхати 32 версти на конях, поганими шляхами, вона захотіла відвідати свого юного друга і забрати його з собою. Ночували ми з нею в одній кімнаті і майже зовсім не спали, бо любим розмовам не було кінця-краю. Те літо я жила в Козельці, на Чернігівщині, в якому є богато історичної старовини: будівлі архітектора Растреллі, садки з 200-літніми липами тощо. Все це треба було показати Марії Костянтинівні, покатати її в човні по маленькій, зарослій очеретом річці, познайомити з усіма моїми улюбленими куточками. Тоді саме вирішили ми з нею викопати в саду малесенького дубочка, перевезти його до Ніжина, де вона жила, посадити цього дубочка в її саду й назвати «дубом дружби». Сказано-зроблено. Маленьку садову рослину, що ледве з землі виткнулась, ми обережно разом з грунтом пересадили в горщик від квітів і повезли до Ніжина. Крім «дуба дружби» наш багаж складався з невеличкого клуночка й величезної купи нот, які Марія Костянтинівна розшукала в моїй скрині і збиралася грати зі мною в Ніжині в дві, в чотири, навіть у три руки. Вона дуже любила такі ансамблі.
С.111-113 На жаль, перед нашим виїздом з Козельця погода зовсім зіпсувалася, похолодало, нахмарило. Їхати доводилося до нічного поїзда і було зовсім темно, коли ми на скаліченому екіпажі козелецького візника рушили в путь. Коні затягані щоденною працею, шлях полягає лісами та пісками, - а тому посувались поволі. А тут ще дощ поливає зверху. Часами робилося якось сумно. Тоді Марія Костянтинівна починала співати і десь далеко-далеко в лісі відкликалася луна.
Ледве не спізнилися на поїзд. Ризикуючи зламати «дуба дружби», розгубити ноти, бігли по вогкій платформі. Осінній дощ бив у лице, а на душі було ясно й радісно. До Ніжина доводилося їхати ще півтора години поїздом. У вагоні сонне царство. Звідусюди стирчать роззуті ноги, скуйовджені голови. Ми ледве знайшли собі місце в куточку біля дверей і примостилися там, розмовляючи стиха. Тільки проїхали полустанок, увійшов кондуктор перевіряти білети, і зараз же в другому кутку почалася голосна розмова, на яку ми мимоволі звернули увагу.
С.114 КОНДУКТОР: - Ваш білет!
Типова українська бабуся замість відповіді низенько вклонилася кондукторові і подала невеличник клуночок.
- Вам русскім язиком говорят: пред’явіте ваш білет, - обурився кондуктор і відштовхнув клунок.
- Який там, голубчику, білет? Ми з сином уперше в житті їдемо машиною і ваших розпорядків не знаємо, звиняйте, коли що не так.
Із-за голови бабусі, замотаної величезною хусткою, визирало безвусе, перелякане обличчя молодого парубка, майже хлопчика.
- Нічего, нічего прікідиваться дурочкой! Знаєм ми вас – зайцев. Контроль пройдет – отвечай тогда.
- Ось вам свячені яблучка, - знов уклонилась бабуся своїм клуночком. – Сьогодні у Спаса була і посвячено. Візьміть, будь ласка, та довезіть нас до Ніжина.
«Свячені яблука» зворушили суворе серце кондуктора, тим більше, що поїзд робив останній перегін і баба з парубком лишилися в вагоні.
Марія Костянтинівна зацікавилася ними і розпочала розмову, з якої нам стало ясно, що баба дійсно вперше їхала залізницею й везла свого сина до земської лікарні, тому що він все «хворіє й марніє, марніє й хворіє». Парубок був дуже худенький, соромливий і тихий.
- А ви вже маєте в Ніжині де переночувати? Адже до прийому в лікарні ще далеко, а ми зараз приїдемо? – запитала Марія Костянтинівна.
- На станції, голубонько, на станції.
- На станції ночувати не дозволяють. Ну, та ми вам допоможемо.
На станції, після відходу поїзда, дійсно почали виганяти публіку з зали ІІІ класу і наша баба опинилася на вулиці та ще під зливою, а до того ж і вокзал у Ніжині далеко від міста. Ми ж так заметушилися через бабу, що всіх візників розгубили, і нам дістався «пітушок», як там звали візника з однією конячкою. Сяк-так умостилися ми зі своїм «дубом дружби» на вузеньких дрожках, а баба стоїть на ґанку і зовсім засмутилась. С.115 - Сідай, бабо, до нас, сідай і ти, парубче, – раптом запропонувала Марія Костянтинівна, - тут ще внизу можна примоститись і ногам тепліше буде.
Сказано – зроблено. Візник щось бурчить, незадоволений перевантаженням, але обіцянка доплати примиряє його, і ми помалу посуваємось серед дощу й темряви. Бабуня з сином давлять нам ноги; руки, якими доводиться тримати речі, мерзнуть, а Заньковецька шуткує, сміється і не помічає, що зробила дуже добре діло, на яке мало хто здатний. Стара з сином і повечеряла, і переночувала в Марії Костянтинівни, а ранком пішла до лікарні.
«Дуб дружби» ми посадили в садку, і коли я там була в 1917 році, він уже був зовсім міцним, великим і рясним деревом. Повертаючись додому, Заньковецька завжди в першу чергу йшла дивитися на нашого «дуба дружби», чи не всохнув він, чи не зламано його.
Добре пам’ятаю ще одну подорож з нею в осени 1904 року. Я жила тоді в Києві, а Марія Костянтинівна їхала в своїх справах на кілька днів до Одеси, з Ніжина через Київ. У Києві вона мала пересадку і я вийшла на вокзал, щоб побачитися з нею і проводити її на поїзд. Побачивши мене, вона раптом почала умовляти їхати з нею до Одеси.
- Їдьмо разом… Я тобі зараз візьму квітка. Я ж їду всього на два дні, разом і повернемось.
- А вдома що буде? – нерішуче запитала я.
- А додому пиши зараз записку, надійшли з «червоною шапкою». Пиши, що я тебе забрала з собою до Одеси і все гаразд.
С.116 Моя молодість вмент захопилася такою несподіваною подорожжю, і я радісно кинулась обіймати й цілувати Марію Костянтинівну. За півгодини ми весело розмовляли в вагоні з своїми сусідами.
Заньковецька любила іноді пошуткувати і «розіграти» людей. Вона умовилась зі мною, що в вагоні я буду звати її «мамою», і щоб я ні в якому разі не видавала її імени.
- Я – жінка-лікар, ти моя дочка, - наказала вона мені.
От і почалась розвага. Її виразне обличчя, жвава, весела розмова зараз же звернули увагу пасажирів, і ледви вона прикинулась, що спить, як один з сусідів почав мене розпитувати про «маму». Я глянула на Марію Костянтинівну, вона підморгнула мені лукавим оком з-під вій. На мене найшло натхнення і я почала вигадувати, що в голову влізе.
- Яка ви щаслива, що маєте таку ще молоду і гарну матір. Ви з нею, як подруги. І когось вона мені нагадує, так нагадує, тільки не пригадую.
- Може де на з’їзді лікарів бачили абощо, - кажу я.
- Ні, я на з’їздах лікарів не буваю… Десь в іншому місці…
Ми ж добре знали, що це інше місце - напевно, театр, але хай поміркує цікавий пасажир. Вранці він почав уже радитися з Марією Костянтинівною про хвороби своєї жінки, і та з такою умілістю давала йому поради, що я кусала собі губи, щоби не сміятися.
В Одесі ми чудово провели два дні, бігали в справах, а в вільний час їздили до моря і милувались з його дивної краси – то мовчки, то розмовляючи про мистецтво, про людей, про життя, таке складне й важке в ті часи – напередодні 1905 року. Тоді саме вона розповіла мені епізод із свого дитинства…
С.117 Вона народилась і виросла в селі Заньках, Ніжинського повіту, на Чернігівщині. Невеличкий будиночок старовинної української архітектури, фасадом з тилу, виходив у липову алею, що своїми власними руками насадили Манині батьки. Алея йшла просто до ставка, оточеного стрункими тополями. Цей ставок місячними ночами уявлявся дівчинці повним таємничого життя, тим самим ставком, біля якого марив гоголівський Левко.
За ставком сад густішав і непомітно переходив у гай. За гаєм звичайно розводили коноплі. Коноплі там виростали густі, соковиті, вищі за людину. Мані вже було років 10-11. Якось вона помітила, що в коноплях ховається якийсь чоловік. Він виглядав інтелігентом і був дуже замучений. Він, побачивши дитину, покликав її до себе, просив її нікому не говорити про цю зустріч, тому що він не зробив нічого поганого, але йому загрожує велике лихо і тимчасово він мусить переховуватись, сказав, що він дуже голодний і просить її іноді приносити йому їжу.
«Виростеш велика – зрозумієш і не осудиш мене», - додав він на прощання. Маня спочатку злякалась, але жалісний вигляд невідомого, його розмова з нею як з дорослою людиною, примусили її відчути те, чого ще не міг дійти її дитячий розум, і мала дівчинка свято зберегла чужу таємницю й годувала невідомого. Він, очевидячки, політичний утікач, прожив деякий час у Заньківських коноплях і зник так само несподівано, як і з’явився.
С.118 В 1905 році Марія Костянтинівна разом з Миколою Карповичем Садовським одержала запросини до Галичини, почасти як гастролерка, почасти як педагог. Треба було показати акторам-галичанам, як слід грати наш український репертуар. Словом, ця мандрівка мала показово-педагогічний характер. Саме в цей час Марія Костянтинівна була в Ніжині і викликала мене до себе, щоб попрощатись перед від’їздом за кордон.
Її будинок був, як і завжди, повний гостей, родичів, друзів. Так що за браком місця мені довелося спати в одному ліжку з Заньковецькою. Осінь стояла хмарна і дощовита. Увесь час доводилося сидіти в кімнатах, але ми не сумували.
Центром уваги, як і звичайно, була Марія Костянтинівна. Вона сама виконувала перед нами цілі п’єси. Чудово виходили «Вечорниці» Ніщинського, в яких вона надзвичайно добре передавала не тільки солістів, але й хори та окремі інструменти в оркестрі. Ми, молодь, не відходили від неї навіть тоді, коли вона збирала свої речі до подорожі. Підтикавши сукню, пов’язавшися хусточкою, вона клопоталася біля скрині, як та бджола в улику. Надокучимо ми їй, бувало, розгнівається і прожене нас на п’ять хвилин, а ми, як зграя воробців, перелетимо до матері артистки, до «бабуні» Марії Василівни Адасовської. «Бабуня» така цікава людина, що її не можна обійти мовчанкою. В ті часи вона сама собі налічувала 82 роки, а діти й онуки говорили, що їй 86. Вона чудово бачила, багато читала, цікавилася газетами, любила молодь, любила пожартувати, посміятись. До селян Марія Василівна ставилася завжди просто, доброзичливо, дружньо. Заньківці поважали її так само, як і Марію Костянтинівну. Вони розуміли, що їх талановитій землячці не легко достається той хліб і слава, і дуже пишалися з того, що вона взяла «прізвище» по їхньому селу Заньки – ЗАНЬКОВЕЦЬКА».[/i]
ДАЛІ БУДЕ.
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву. [b]Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756125
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 19.10.2017
[color="#ff0000"]УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ[/color]
[b]Н.М. Богомолець-Лазурської[/b]
[i]С.124 «По тривожних подіях 17 жовтня 1905 року, Марія Костянтинівна Заньковецька поїхала до Галичини, в трупу під керуванням Садовського, і ми з нею довго не бачилися. Звідти вона писала мені, як їй подобається Галичина, яким чужим і неприємним здається польський вплив на галичан і взагалі на весь тамошній уклад життя. Успіх, як артистка, вона мала величезний і громадянство її на руках носило. Але вона дуже сумувала і писала:
«Мені страшенно сумно й усією душею я лину до любої своєї дорогої України. Що там робиться? Ти мені нічого не пишеш, а тут російських газет немає, все польські та німецькі. Бог з ними, з їхніми звичаями та обичаями».
Галицькі товариші по сцені здавалися їй мало здібними до драми, але як співців вона цінувала їх дуже високо і захоплювалася їх свіжими, дзвінкими голосами й музичністю.
Сама вона, як артистка, дуже вподобалася галичанам. Кілька років тому один галичанин передавав мені враження від її гри: «вона була незрівнянна й робила просто чудеса. Її виступу в великому львівському театрі я не забуду ніколи».
С.125-127 В Галичині Марія Костянтинівна придбала нового члена сім’ї, про що я довідалась з її перших листів. Вона писала, що в Станіславові на вокзалі її зустрів Садовський з хлопчиком років шести. Дитина кинулась до неї з словами: «драстуйте, тьотю». Це був Юрко, син Садовського і однієї актриси з колишньої його трупи, причина великого душевного болю Заньковецької і розриву її з Садовським, який чимало років був її чоловіком. Юрко зараз же вступив під її опіку. Я уявляю собі, як важко було їй перебороти в собі звичайні людські почуття – ревнощі, образу, але все ж таки Марія Костянтинівна переборола, пожаліла і полюбила хлопця. Спочатку вона не дозволяла Юркові називати себе матір’ю, але, одержавши одного разу справедливу відповідь: «ви за мене піклуєтеся, так ви мені й мати» - вона не протестувала більше і самотне, вихрясте дитя оселилося в неї. Вона начебто й сама дивувалася, як це трапилось, а трапилось те, що хлопчик, який до 5 років прожив у чужих людей, на селі, зазнав холоду й голоду, раптом опинився в дуже ніжних жіночих руках. Його чистенько вдягли, сито годували, мили щодня, пожаліли й приголубили. Садовський говорив: «він покращав, Марусю, під твоїм впливом». А вона часто міркувала над майбутнім цієї дитини, радилася зі мною, сумувала, що здоров’я він мав слабке. Батько поводився з ним дуже нерівно: то все дозволяв, то поводився суворо. Марія Костянтинівна вважала себе поганою вихователькою, одначе я не помилюся, стверджуючи, що найщасливішим моментом у житті Юрка був цей час. Лягаючи спати, він до сліз зворушував її своїми недитячими міркуваннями. Він почував, що дехто з родичів Заньковецької проти того, що вона прийняла його до себе. Траплялось, що хто-небудь, не звертаючи увагу на дитину, висловить свою думку про це, або почне йому докоряти, що він не вихований. Він мовчки вислухає все і тільки, лягаючи спати, з милою дитячою вимовою розказує Марії Костянтинівні: «І за що вони, мамочко, мене печуть, що я невихований? Де ж би я того виховання набрався? Візьміть вовка з лісу, що він розуміє? Так само і я, що той вовк, а вони кажуть: невихований, невихований».
С.128 Цей хлопець багато зазнав такого, про що іншим дітям його віку й чути не доводилося, часом бував і грубим, і зухвалим, але до того ж він був розумним і чулим. Він глибоко відчував ту ласку, що мав її від Марії Костянтинівни і бабуні, яка його теж любила.
До 1908 року Юрко знаходився, під час театральних мандрівок Заньковецької і Садовського, під наглядом бабуні в Ніжині, аж поки батько не помістив його в Києві у своїх родичів, щоб дати хлопцеві освіту. Влітку Садовський брав Юрка до себе на хутір (Костовата, що на Херсонщині). Одного разу Юрко викупався в холодній воді, застудився і дуже швидко помер, про що Марію Костянтинівну сповістили трохи згодом телеграмою. Вона дуже сумувала за Юрком, бо щиро полюбила хлопця.
Пригадую, як одного разу Марія Костянтинівна, Садовський, я і Юрко їздили в Заньки навідати бабуню, що оселилася в новому будинку. Поверталися ми пізно. Ніч ясна, місячна, повітря чудове, настрій тихий, елегійний. Садовський цього вечера був надто лагідний і привітний. Напевно дитина, що так довірливо заснула на руках Марії Костянтинівни, зворушила його так само, як і мене. Він стиха оповідав про щось. Візник не поганяв коней, Марія Костянтинівна мовчки дивилась на небо; обличчя її, освітлене місячним промінням, було таке гарне, ніжне і сумне. Темні очі під високими бровами такі глибокі, такі привітні, вона так обережно притулила до свого плеча голівку сонної дитини, що мимоволі не хотілося вірити, що ця дитина також, як і ці двоє дорослих людей, в дійсності самотні і, зустрівшися ненадовго, знов розійдуться і стануть чужими одне одному.
«Прощай, мій старий друже, зрадливий та коханий», - скаже тяжко хвора Марія Костянтинівна у 1933 році, стоячи при вікні кімнати у будинку на вул. Великій Васильківській, і споглядаючи похоронну процесію, що проводжала Садовського на Байковий цвинтар. А Садовський перед смертю признається: «Я тяжко завинив перед Марусею… Тяжко завинив!» 4 жовтня 1934 Марія Костянтинівна помре увві сні. Її поховають на Байковому. Між її могилою та могилою Садовського заледве пів метра.
С.129 …В цей свій приїзд Садовський чарував усіх. Марія Костянтинівна віддала йому свою кімнату, де він з самого ранку до обіду невпинно палив цигарки й писав свої «згадки»; по обіді відпочивав, а вечорами був нашим. Він і співав, і танцював, і деклямував із Шевченкових «Гайдамаків». Частенько сходилася ніжинська молодь, заводила пісні. Заньковецька і Садовський пригадували минуле, співали нам дуети, як от – «Там, де Ятрань круто в’ється» та інші, якісь особливі, нам невідомі.
Перебування Садовського в Ніжині цього разу мало й цілком ділову підставу. Він набирав за допомогою Заньковецької нову трупу, головним чином, з молодих сил аматорського драмгуртка, що купчився в Ніжині біля своєї основоположниці Марії Костянтинівни.
Збір було призначено в Ніжині в серпні місяці 1906 року, а звідти трупа вирушила до Полтави. Антреприза і режисура Садовського. Вони мусіли перевести в Полтаві підготовчу працю й розпочати там зимовий сезон. Садовський і мене запрошував до своєї молодої трупи на другі драматичні ролі, давав добру платню, Марія Костянтинівна пропонувала мені жити разом з нею, а в мене серце краялося на дві половини і я, що лише вві сні могла мріяти про такі умови, мусила відмовитись. Чому так?
Я ясно бачила, що Заньковецька не довго буде працювати в цій трупі, а без неї я не вважала можливим залишатись.
Трупа без мене виїхала до Полтави, а я поїхала до Одеси продовжувати освіту на вищих жіночих курсах.
С.130 До 1907 року трупа настільки обігралася, що переїхала до Києва і розпочала свої вистави в театрі «Общества грамотности». Саме там 15 січня 1908 року Заньковецька відсвяткувала 25 років своєї сценічної діяльності. Це була не тільки ювілейна вистава геніальної артистки, це було велике свято мистецтва, на якому вшанували як художню, так і громадську діяльність артистки, що виходила далеко поза межі своєї національності.
На ювілеї була присутня й бабуня Марія Василівна Адасовська, яка, не дивлячись на старий вік, приїхала з Ніжина на свято своєї доньки.
На жаль, цей урочистий день було зіпсовано втручанням адміністрації, яка визнала, що ювілей мав занадто демонстративний характер, що зміст деяких адрес – революційний і не відповідає моментові. На другий день у Заньковецької вчинили трус, переглянули і переписали всі адреси, і на все життя залишився у неї гіркий спогад про цих непроханих гостей.
Не маючи змоги відповісти всім, хто привітав її в день ювілею, вона надіслала до київських газет листа…».
[/i]
[color="#ff0000"]ЛИСТ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ до РЕДАКЦІЇ:[/color]
[b][i]«Дозвольте через Вашу шановну часопись звернутись з глибокою, щирою подякою до всіх, хто привітав мене в день 25-літнього ювілею моєї діяльності на українській сцені.
15 января я вважаю одним з найкращих днів мого життя. Цей день буде пам’ятним і дорогим для мене: я бачила прояви гарячого чуття, прояви пошани до української театральної штуки, прояви любові до неї, і ця любов показує, що та справа, якій я присвятила свої скромні сили, потрібна рідному народові, потрібна його розвитку, його духовній красі і силі.
[color="#ff0000"]Я вірю в кращу будучність рідного народу, я вірю, ні, я певна, що вільний геній цього народу створить нову вільну національну штуку: ця штука буде стояти в глибокому й органічному зв’язку з інтересами народних мас. Буде допомагати їх різнобічному розвитку, їх боротьбі за кращу будучність, за красивого духовно і сильного чоловіка.[/color]
Я щаслива, неймовірно щаслива, що своєю грою на сцені, своїми скромними силами української артистки, сприяла збудженню серед українського народу любові до рідної штуки, сприяла культурно-естетичному розвиткові рідного народу.
[/b]
М.Заньковецька
П.С. Прохаю й інші газети передрукувати мого листа.
19 января 1908 р."
[/i]
ДАЛІ БУДЕ
[color="#ff0000"]З машинопису сімейного архіву:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755974
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 18.10.2017
[color="#ff0000"]СПОГАДИ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
[/color]
[b]М. М.Сінельніков «Хвилюючі спогади»:
[/b]
С.96 [i]"До хвилюючих спогадів відношу я зустріч з «Малоросійським театром» на початку 80-их років минулого століття. Колектив талановитої молоді, очолюваний Марком Лукичем Кропивницьким. Тут я вперше узнав, що таке справжній режисер, що таке а н с а м б л ь. До цього часу, до зустрічі з «Малоросійським театром», я, не вважаючи на серйозне знайомство з постановками, кращими на той час, Малого московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне – про а н с а м б л ь . Я бачив блискуче виконання блискучими артистами – головних, а іноді і другорядних ролей у різноманітних п’єсах – і це мене задовольняло, я був у захопленні. Дивлячись на так звані постановочні п’єси, скажімо «Воєвода» О.М.Островського, «Дмітрія Самозванца» я захоплювався виконавцями центральних ролей і не звертав уваги на виконавців другорядних, а головне на участь маси, юрби, народу. Але перші ж, побачені мною постановки справжнього режисера М.Л.Кропивницького, відкрили мені очі. Як це не соромно, мушу признатися, що тоді я і не запідозрював навіть, що а н с а м б л ь – це не тільки гармонійне виконання головних ролей хоя би і талановитими, хоч би і бездоганними акторами. У Кропивницького з ідеєю даної п’єси нерозривно зливалося в с е – виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь – все – г а р м о н і я. І це то злиття складних елементів спектаклю в одно художнє ціле російський глядач вперше побачив тільки в спектаклях «малоросійської» трупи.
Все це було наслідком невтомної енергії, розуму і першорядного режисерського таланту М.Л.Кропивницького. У нього російський глядач побачив справжній театр, а при наявності чудових артистів – справжнє мистецтво.
Де, коли режисер відшукав цих обдарованих юнаків, де він вишукав першорядний світовий талант – Заньковецьку? Коли встиг згуртувати, закріпити всіх в одне ціле? Ми навіть не чули про існування цього колективу. З’явився він несподівано і обдарував нас небаченою майстерністю. Я кажу про давно минуле, коли «імператорська» привілейована сцена не знала, що таке режисер. Великі артисти, кожен окремо, бездоганно розробляли свої ролі, блискуче виконували їх і мало турбувалися про навколишнє.
Мені розкрив очі Марко Лукич Кропивницький. Взагалі маса була мовчазним, безучасним свідком того, що відбувалося на сцені. У Кропивницького – маса діяла! Грим, фігура – відповідний до них – рух, жест. Пензель талановитого художника доповнює цілісність картини. Ніхто не «виставляє». Актор, не відходячи від себе, від свого особистого, своєї індивідуальності – на «своїй канві» вишиває все нові і нові узори. Через деякий час я побачив знаменитих европейських артистів. Всі вони також, не відходячи від своєї індивідуальності, вносили в кожну виконувану роль вражаючу різноманітність. Вони не виставляли, а жили життям даної доби.
С.97 Так не виставляли і «малороси»!
Кропивницький оточив себе чудовою молоддю. Громадськість сприйняла їхні таланти з захопленням. Із сцени повіяло чимось новим, небаченим. Марко Лукич Кропивницький, крім режисерського таланту, володів і прекрасним талантом актора.
В його репертуарі виключні виконанням трагічні, характерні і комічні ролі. На жаль, такі обдаровані артисти змушені були грати слабенькі п’єси тодішнього репертуару. Своїми талантами Заньковецька, Затиркевич, Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Максимович, Фабіянська, Грицай, Загорський і інші прикривали дефекти п’єс. Артисти ліпили образи, про які і не снилоя авторам, визначеним на афіші.
…Ось молода Заньковецька. Її талант, як талант Єрмолової, Коміссаржевської, - проявив себе з перших сценічних кроків. Вона, як Єрмолова і Коміссаржевська, з молодих років і назавжди привернула до себе захоплену увагу глядача.
ЇЇ «Наймичка». – Тендітна, босонога дівчина, з коромислом на маленьких плечах, з відрами, повними води. Тягар ноші згинає її мініатурну фігурку – трохи не до землі. Похитуючись, вона перебігає вулицю. Цей німий вихід - сказав вам усе: «Наймичка».
Трагедія дівчини переживається так сильно, так яскраво, з таким жахом правди. Прекрасний талант артистки заволодів вами. Ні найменшої фальші, ні переборщення, ні єдиного мелодраматичного моменту, все жорстока правда. Вона увійшла в вашу душу. Нема «вистави». Перед вами – мистецтво.
Минуло більше як 50 років і я, як тепер бачу: «селянська кімната. За столом, серед селян і селянок, що веселяться, - встає молода дівчинаі в безумстві заспівала «Ой, не ходи Грицю». Кожний із юрби, що її оточує, по-своєму сприймає божевілля дівчини, і вона з божевільним, непорушним поглядом наспівує, повторюючи одні і ті ж слова: «Ой, не ходи Грицю». Обличчя, очі, голос, вся істота артистки – незабутні, як незабутня знаменита артистка П.А. Стрепетова, що теж у безумстві повторювала фразу: «маменька, что ви со мной сделалі…» у п’єсі «Семейниє расчети». Висока майстерність Марії Заньковецької мимоволі викликає порівняння з майстерністю знаменитих артисток того часу».
[/i]
С.89 [b]Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) «Видатна актриса» із книги «Театр і життя»:[/b]
[i]«…Марія Костянтинівна була настільки видатною актрисою темпераменту, що коли б не грала, то могла увесь театр затопити сльозами. У неї була своя особлива і школа, і темперамент.
З багатьох ролей, що їх виключною майстерністю виконувала Заньковецька, особливо хо́роше, на мою думку, вона грала Харитину в «Наймичці», Олену в «Глитаї», «Зіньку» в «Дві сім’ї», Оксану в «Доки сонце зійде», Софію в «Безталанній» і Цвіркурну в «Чорноморцях».
З моїх ранніх ролей пам’ятаю дуже любила вона роль Пеньожки («Мартин Боруля») і ніколи не пропускала цієї вистави з моєю участю.
Марію Костянтинівну всі дуже любили і дуже хо́роше до неї ставились. Вона буквально зачаровувала всіх".
[/i]
С.90 [b] Микола Карпович Садовський (Тобілевич) «Велетень і театр» із книги «Мої театральні згадки»:[/b]
[i]«Щось невимовно дивне, неописане трапилось. Це був тріумф українського слова, якого більш ніколи воно не зазнавало. Марія Костянтинівна Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця столична публіка, звикла до штучного і через те блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті гри артистки.»[/i]
[color="#ff0000"]З рецензій гастролей
МАЛОРУССКІЙ ТЕАТР М. П.СТАРИЦКАГО
В ВОРОНЕЖЕ ( с 8 по 26 іюля 1884 года)
В.А. КЕНДЗЕРСКІЙ, С. – ПЕТЕРБУРГ, 1885.[/color]
[b]«Дон», №86, 29.7. після вистави 25.7:[/b]
[i]«…Трупа г. Старицкаго пользуется в Воронеже небывалым успехом – все 16 спектаклей дали почти полные сборы. Такія оваціи, какими наградила публика г. Заньковецкую, Крапивницкаго, Садовскаго, Старицкаго и всю труппу, редко выпадают на долю артистов – вызывали каждаго артиста отдельно и всю труппу вместе, с г. Старицким во главе, более 100 раз…
В первом акте г. Заньковецкой было поднесено на белой атласной подушке кораловое ожерелье и роскошный букет цветов, украшенный розовыми лентами, а по окончаніи спектакля – венок из роз и имморталей, на зеленой бархатной подушке, с надписью: «Заньковецкой, Воронеж, 25 іюля 84 года».
[/i]
[color="#ff0000"]За сімейним машинописним архівом: [b]Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755776
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.10.2017
[color="#ff0000"]БІОГРАФІЯ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ. Додатки[/color]
С.9 Геніальна українська артистка Марія Костянтинівна Заньковецька народилася в хуторі Заньки, Ніжинського повіту, на Чернігівщині, 22 липня 1860 року, в родині дрібного, збіднілого поміщика Адасовського. Стара бабуся Сухондика розповідала маленькій дівчинці, що зростала в оточенні селянських дітей, побуту українського села, багато казок, байок, оповідань. Народні пісні, танці, народний гумор і тяжкі драми сільського життя відтоді вже стають близькими, рідними і зрозумілими майбутній великій артистці. Вони складають не невичерпне джерело фантазії, ширості почуттів, виразності і соковитості мови, які завжди характеризували Заньковецьку – артистку і людину.
З шести років Марія вчиться в Копилівці, в приватній школі Арендаренка, але це навчаннячко швидко кінчається, бо дівчинка, ображена учителькою, тікає додому – і освіта її тільки згодом продовжується (і закінчується) в жіночому пансіоні Осовської в Чернігові. Вже в пансіоні юна Марія Костянтинівна захоплюється театральним мистецтвом, бере гарячу участь у влаштуванні аматорських вистав, цікавиться драматургією (зокрема на іспиті в школі вона читає «Антігону» Софокля) і вражає всіх своїми артистичними здібностями.
С.10 Марія Костянтинівна одружується рано. 18-літня жона військового Хлистова, вона кидає рідний дім, Чернігівщину і виїжджає разом з чоловіком за призначенням до фортеці Бендери. Там, у задушливій, бездіяльній атмосфері маленького містечка, Марія Костянтинівна знаходить єдину втіху в театральних виставах, концертах, вечорах аматорської молоді, на яких усіх чарує акторський талант та прекрасне драматичне сопрано Заньковецької. В Бендерах знайомиться вона з Миколою Карповичем Садовським-Тобілевичем (1856-1933).
Згодом Марія Костянтинівна переїздить до Свеаборга, в нове місце призначення чоловіка. Тут, цій живій натурі, яка завжди прагнула до культури, до самовдосконалення, вдається продовжити своє навчання у філії петербурзької консерваторії. У Свеаборзі заводить вона своє перше знайомство з народницькими гуртами, переховує в себе нелегальну літературу і переживає перший у своєму житті «візіт» - трус царської жандармерії.
С.11-13 В цей же час було якраз утворено перший на Україні професійний буржуазний театр під керівництвом Марка Лукича Кропивницького, до складу якого ввійшли брати Микола Карпович Садовський (Тобілевич) та Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) і інші талановиті актори. До Марії Костянтинівни звертаються з пропозицією здійснити свою давню мрію і виконати обіцянку, дану нею ще в Бендерах – вступити до професійного українського театру. Та нелегко це зробити. Тільки поборовши опір чоловіка і батька, прийнявши псевдонім, який би приховав зв’язок «благородних» фамілій з українським театром, - іде Марія Костянтинівна на сцену під своїм новим прізвищем – ЗАНЬКОВЕЦЬКА – за назвою хутора, в якому народилася. Так і залишилася вона для українського трудящого народу Заньковецькою – народною артисткою, творчістю своєю нерозривно зв’язана з його стражданнями, його мріями, його боротьбою.
В грудні 1882 року в Полтаві дебютувала Заньковецька в трупі Кропивницького, в «Наталці Полтавці» з надзвичайним успіхом.
З того часу починається величний творчий шлях артистки, в трупі Кропивницького, потім – у трупі Старицького, потім знову у Кропивницького, а з 1888 року у братів Тобілевичів - Садовського і Саксаганського. Від ролі до ролі, з місяця в місяць зростає популярність Заньковецької і любов до неї глядача. Виступаючи в п’єсах Старицького, Тобілевича, Кропивницького, вона кращими своїми образами: Оленою з «Глитая», Софією з «Безталанної», Харитиною з «Наймички», Зінькою з п’єси «Дві сім’ї» вражає не лише звичайного глядача, але й таких вибагливих цінителів мистецтва, як Лев Миколайович Толстой та Антон Павлович Чехов.
С.14 Коли Марія Костянтинівна з українським театром 1886-1887 рр. відвідала Петербург і Москву, її не один раз запрошували до російського театру, пропонували найкращі умови роботи, її надзвичайно високо оцінила театральна критика, порівнюючи з італійкою Дузе, Сарою Бернар і кращими артистками російської сцени. Але вона не прйняла цих привабливих пропозицій, не почуваючи ніякого потягу до холодного, казенного імператорського театру, і залишилася в українському театрі, позбавленому всяких прав. Там вона сподівалася найти найближчий шлях до народних мас.
В 1891 році працює Заньковецька в трупі Найди, у 1892 р. – в товаристві М.Старицького, у 1893-1903 рр. – в антрепризі Миколи Садовського, у 1903-1905 рр. – в трупі Ф.Волика, їде до Галичини, знову працює в трупі Садовського (1906-1911), утворює разом із Саксаганським та Мар’яненком товариство (1915), після революції працює в державному Народному театрі (1919-1921 рр) і, нарешті, з 1922 р. в театрі ім. М.Заньковецької.
15 січня 1908 року Заньковецька святкує в Києві ювілей своєї 25-річної театральної діяльності. Цей ювілей перетворюється на велике свято українського театру. Сотні адрес і присвят від робітників, службовців, від селян, сільських аматорських гуртків, від письменників та театрів одержує ювілянтка.
У 1922 році Марія Костянтинівна востаннє грає на своєму 40-річному ювілеї сценічної діяльності і першою з артистів одержує від уряду почесне звання "Народної артистки республіки".
Невеликий час працює ще Марія Костянтинівна в театрі і в кіно, але хвороба не дає змоги продовжувати свою плідну працю. 4 жовтня 1934 року М.К.Заньковецька, велика народна улюблениця, померла.
С.206 З «АДРЕСИ» студентів-харківчан на день Бенефісу Марії Заньковецької
4.ІІ 1899 року:
[color="#ff0000"][i]«День Вашого бенефісу є найкращою для для нас нагодою висловити Вам свою найглибшу повагу не тільки яко надзвичайно талановитій артистці, але більше того – яко громадському діячеві. Се єсть та риса, що відзначає Вас від усіх сучасних, навіть найбільш знаменитих, артистів світу. Висока художність виконання, надзвичайна сила і реальність утворених Вами образів – словом, усе те, до чого стремлять і що є конечним ідеалом усіх артистів, і що Ви так знаменито осягнули, є тільки половина Ваших заслуг. Друга ж половина Ваших подій для слави у нащадків далеко більша – це та, що Ви в час, коли театр перестав бути школою і потроху переводився на панську забавку, сміливо виступили першою видатною піонеркою в ділі рішення глибокої і нелегкої задачі народного театру, народного не тільки поверхово, але, що головне, внутрішнім змістом".[/i][/color]
Витяги за виданням [b]«М.К. Заньковецька», за редакцією І.Скорини. – Київ: «Мистецтво»,1937.[/b]
[color="#ff0000"]За машинописом сімейного архіву: [b]Дмитро Николишин. «Марія Заньковецька.(Матеріали)». – Львів,1947 рік.[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755697
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 16.10.2017
[color="#ff0000"](з рукописів сімейного архіву праць
Дмитра Николишина, 1947 рік, Львів)[/color]
У нашій сім’ї є реліквія: дід мого чоловіка, Романа Гринька, - [b]Дмитро Васильович Николишин (1884-1950) [/b]– уродженець Тернопільщини, громадський діяч, оточений товариством митців світового імені (серед яких творче коло художника Новаківського), професор-викладач Коломийської гімназії, український письменник - поет, прозаїк, драматург, есеїст, редактор українських часописів довоєнного і воєнного періоду, що побував у німецькому концтаборі, але загинув 14 грудня 1950 року в застінках тюрми на Лонцького у Львові як в’язень сталінського режиму за українську національну ідею в літературі і мистецтві, - залишив по собі 37 рукописних зшитків-переплетів своїх праць.[i] (Див. на сайті: "Мій фотоальбом")[/i]
Серед них мою увагу привернули матеріали, зібрані та опрацьовані Дмитром Николишином, про артистку великого таланту і складної життєвої долі – [b]Марію Костянтинівну Заньковецьку[color="#ff0000"][/color][/b]. Дмитро Николишин задумав писати повість про Марію Заньковецьку, але її в домашньому архіві не збереглося, вона вважається загубленою.
З матеріалів 1890-их-1940-их років вимальовується образ Марії Костянтинівни Заньковецької (уродженої Адасовської) як людини з дуже непростою біографією, що йшла до своєї великої мрії – української професійної театральної сцени – через багато втрат і людських особистих образ, але мала певність у виборі свого місця в житті через силу переконання, що цей вибір єдиноможливий для неї. Це переконання базувалося на природніх нахилах Марії Заньковецької, що всі інші з її оточення (друзі по сцені, глядачі і театральні критики тої доби) називали «талантом від Бога». Прочитавши матеріали, зазирнула у Вікіпедію і виявила страшенні недогляди – навіть дати життя були вказані невірно (я насмілилась поправити!) і глянула на посилання – дати посилань набагато пізніші, а отже, вже не оригінали, а передруки. Оригінали ховаються десь у Центральних Архівах і доступні не кожному, а лише горсточці зацікавлених. Отож, мені прийшла думка видрукувати на Сайті Поезії автобіографію, писану самою Марією Заньковецькою у Києві [i]«27 дня січня 1921 року»,[/i] що ввійшла у видання «М. К. Заньковецька» (Державне Видавництво «Мистецтво, 1937). Вказані цитати автобіографії та їх сторінки з оригіналу видання подані за особистим архівом праць Д.Николишина.
З АВТОБІОГРАФІЇ
АРТИСТКИ ДЕРЖАВНОГО НАРОДНОГО ТЕАТРУ
МАРІЇ КОСТЯНТИНІВНИ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
[i]С. 16 «Народилася я в 1860 році 22 липня в селі Заньки, Чернігівської губернії, Ніжинського повіту, в старій дворянській сім’ї поміщика Костянтина Адасовського. Освіту получила в м. Чернігові в дворянському пансіоні Осовської.
Ще будучи пансіонеркою, я брала участь в учневих виставах і звернула на себе увагу всіх вчителів, які радили мені прохати своїх батьків віддати до театральної школи, але, по існуючим тоді поглядам і тенденціям традиційних дворян на акторів, про се не могло бути і речі. Між іншим, любов до сцени захватила мене зовсім і тільки й було моїх мрій, щоб попасти на справжню сцену. По скінченні пансіону я вийшла заміж, але погляди чоловіка-військового Хлистова нічим не відрізнялись від поглядів батьків і мені лише дозволялось, і то рідко, грати в аматорських виставах, в котрих я мала надзвичайних поспіх. Я кохалась в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену.
С.19 Перша трупа, в яку я попала, було товариство Марка Лукича Кропивницького. Се було в 1882 році в Полтаві у виставі «Наталка Полтавка». Попрацювавши щось із рік по містах України, трупа попала в Петроград (тоді – Петербург), де грала з надзвичайним успіхом. Не буду багато говорити про себе і про свій поспіх. Про се багато писалось і говорилось уже.
На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, на запросини, примусові навіть, гг. Суворіна до свого театру, Корша – до свого і ще багатьох других, не дивлячись на всі корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того часу ніхто майже не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це – я залишилась на своїй милій, хоч тоді і зовсім бідній і репертуаром і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені, на якій працюю і до цього часу.
Од Марка Лукича Кропивницького я перейшла у групу Старицького, потім Садовського, знову Кропивницького і потім знову Садовського, на гастролі запрошувалась і виїздила майже по всіх існувавших тоді українських великих і малих трупах.
Амплуа моє – інженю-драматік, але грала, і як говорили з небувалим поспіхом, всі існуючі жіночі амплуа.
Говорилось багацько, а ще більше писалось, що ніби я являюсь творцем Української Народної Драми. Не знаю, з боку видніше, а самій про себе якось не приходиться писати, ніяково й недогодно…
Зараз состою на посаді артистки амплуа комедійних і драматичних старух, на яке перейшла з 1918 року.
С.20 Писати подробиці всього свого пробування за майже 38 років на сцені, на українській сцені. до якої сильні мира звертались то з лагідною ухмілкою, то з демонською злобою й презирством на устах, про сльози й радості в залежності від того і таке інше – про все це писати прийшлось би досить довго і багато, на що в мене нема сил. Тай нащо копатися у тім, що давно похоронено.
М.Заньковецька
Січня 27 дня 1921 року
м. Київ
[/i]
Ці рядки автобіогафії можна доповнити біографією з уже згаданого видання «М.К. Заньковецька», за редакцією І.Скорини. – Київ: «Мистецтво»,1937).
З присвятою : [color="#ff0000"][i]«Пам’яті
першої народної артистки Республіки,
корифея українського театру,
геніального митця
Марії Костянтинівни
ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
присвячується ця книга»…[/i]
С.56. [color="#ff0000"][b][i]«В той час, як скрізь [/color]гидкі шипіли змії,
І їх жала́ в людські серця впились,
Твої слова протесту голоснії
Повсюди в нас, мов грізний дзвін, неслись
І в людях збуджували дух...»[/i][/b][/color]
(Один із багатьох безіменних адресантів з присвятою Марії Заньковецькій на святкування 25-літнього ювілею творчості артистки 15 січня, 1908, Київ)
Продовження буде
Публікація з сімейного приватного архіву[color="#ff0000"]:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). - Львів, 1947.[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755644
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 16.10.2017
[color="#ff0000"]В дитинстві я часто чула мамин дзвінкоголосий спів - мама знала багато пісень і народних, і солоспівів знаменитих світових опер та оперет. Отож, при гарному настрої - співала. Серед цього музичного моря був ще й репертуар особливих трагічних пісень - Стрілецьких. Мені ще тоді мало розказували - хто вони були, за що воювали - то був Час Великого Мовчання, проте пісні говорили самі за себе... Це вже в підлітковому віці я дізналася про родинні стежки-дороги: бабцин рідний брат Михайло Стасів (кінець 1890-их - 1918, з селища Велика Горожанка, що на Львівщині) загинув безвісти у Січових Стрільцях у 1918 році.
В нашій сім'ї особливо співана була пісня [b]"Гей там у Вільхівці...".[/b] Намагаюся зараз дослідити її історичну легенду і ось що виходить...
Авторами пісні зазначають імена двох відомих людей - [b]Романа Купчинського[/b] та [b]Левка Лепкого[/b], а музика їх побратима - [b]Антіна Баландюка [/b]написана під гітарне виконання.
Історія пісні нам окреслює образ хорунжого [b]Федора Черника (1894-1918)[/b], який у свої 24 роки встиг зробити багато для Української Справи.
Отож, спочатку текст пісні, а потім уже історичні джерела.[/color]
[b]"ГЕЙ ТАМ У ВІЛЬХІВЦІ"
[/b]
Автори слів: Роман Купчинський, Левко Лепкий.
Автор музики: Антін Баландюк.
[i]Гей там у Вільхівці дівчинонька жиє,
Від неї, мов від сонця, проміння ясне б’є.
Сміються карі очі, як зорі серед ночі,
Від неї, мов від сонця, проміння ясне б’є.
До тої дівчиноньки хорунжий заходив
І в карих оченятах він біль душі втопив.
Чи в хаті, чи на полі він кляв нещасні долі
І в злості дві ворожих дивізії розбив.
Аж раз у темну нічку, як світ безжурно спав,
Таємними стежками неждано ворог напав.
Як лев хорунжий бився, та й він вкінці зморився
І разом з товариством в неволеньку попав.
Тепер він машерує в далекую Сибір
І очі все здіймає до ясних, ясних зір.
А скільки разів гляне, то Вільховець спом’яне
І дивиться так сумно в синіючий простір.[/i]
(Пісня написана приблизно у серпень-жовтень 1916 р., у с. Потутори, тепер Бережанський р-н Тернопільської обл.). Текст подано за публікацією у пісеннику "Сурма", 1922, с. 96-101.
Тепер питання перше - [b]хто такий хорунжий Федір Черник[/b], про якого йдеться у пісні.
ФЕДІР ЧЕРНИК (1894-1918) - Федір Черник народився в 1894р. у с. Якимчиці Рудківського повіту, на Галичині. Член Пласту – вихованець гуртка у Перемишлі, а згодом гуртка Івана Чмоли. Закінчив Перемиську гімназію у 1913 році, студент права Львівського університету. Як і більшість пластунів, став учасником парамілітарної організації «Сокільські стрільці».
З 1914 року в лавах Українських Січових Стрільців. У 1915 році у селі Свистільники в рамках австрійського вишколу для новобранців організував українські курси для кулеметників УСС, якими й керував. З червня 1916 року командир сотні скорострілів Легіону УСС, хорунжий. Учасник багатьох боїв Першої світової війни. Відзначився у боях на горі Лисоні. Влітку 1916 року нагороджений Австро-Угорською Срібною медаллю "За хоробрість" (нім. Tapferkeitsmedaille). Потрапив у російський полон під час битви під Потуторами у серпні 1916 року. Як полонений переправлений у концентраційний табір до міста Симбірськ, за іншими данними утимувався у концентраційному таборі біля міста Дубівка неподалік Царицина. Після втечі з полону прибув до Києва.
У листопаді 1917 року став одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня Українських січових стрільців, що згодом став «Київським» корпусом Січових стрільців. Федір Черник став чільним ідеологом стрілецької соборницької ідеї. Командир Першої сотні Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, згодом кулеметної сотні Першого куреня Січових Стрільців, пізніше кулеметного відділу Першого полку Січових Стрільців, кулеметної сотні Окремого загону Січових Стрільців. У армії УНР отримав звання сотника. Член і секретар Стрілецької Ради у Києві. Активний учасник придушення більшовицького заколоту у січні 1918 року у Києві.
Загинув у протигетьманському повстанні Директорії у відомому бою під Мотовилівкою. Сотник Федір Черник, сотник Микола Загаєвич та ще 17 загиблих січових стрільців були поховані 19 січня 1919 року, на свято Хрещення Господнього на цвинтарі на Аскольдовій могилі у Києві. Його іменем був названий бойовий панцерник УСС.
Епізод бою під Мотовилівокою, а також геройську смерть сотника Федора Черника описано в оповіданні пластуна і підпільника Зиновія Тершаковця. Оповідання вперше опубліковано в 1946 році у підпільному журналі для молоді "На чатах", що відразу став бестселером для галицької молоді.
Йому належить вислів [i]«Шлях на Львів лежить через Київ»[/i], який згодом приписали Євгену Коновальцеві. Ці слова він проголосив перед січовими стрільцями на підступах до Києва напередодні бою під Мотовилівкою.
Тепер про[b] село Вільховець (Вільхівку) [/b]- з нею є трохи мороки, бо таких сіл по Україні є кілька у Львівській та Івано-Франківській області.
Пропоную два найбільш імовірних:
1. [b][i]Вільхі́вці [/i][/b]— село Городенківського району Івано-Франківської області.
Село Вільхівці (давня назва Вільховець) розташоване на берегах правої притоки Дністра — річки Потоку. Населення Вільховця - 628 мешканців, проте ще на початку 80-х ця цифра сягала 1000. З 245 дворів — 32 стали порожніми. Історію села досліджував уродженець Вільхівців, нині доцент кафедри фольклористики Львівського національного університету ім. Івана Франка Михайло Чорнопиский.
Перша письмова згадка про Вільхівці належить до 1447 року, у так званих «гродських актах», зараз акти зберігаються у Львівському державному архіві.
У селі є Церква святого Микити (кам'яна), споруджена в 1887 р. Належить до УПЦ КП. Настоятель протоієрей Іван Бурак.
2.[b][i]Вільхі́вці [/i][/b]— село в Україні, в Жидачівському районі Львівської області. Населення становить 442 осіб. Стара польська назва села — Cucułowce.
Дідич села Юрій-Станіслав Дідушицький, "конюший великий коронний", який вподобав собі село більше, ніж маєтки Косів та Соколів, мав намір збудувати тут містечко-«цяцьку». Зокрема, збудували палац, офіцини, тераси, парк, ермітаж, водоспади та інші «дива». Міщанам він надавав різні «свободи», а селян не вважав за людей.Маріанна Тереза із Замойських — дружина Юрія-Станіслава Дідушинського, померла і похована в селі.
Серед історичних пам'яток села є: дерев'яна церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, збудована у 1861 (1854?) році, а також Пам’ятний хрест на честь скасування панщини.
...І третє питання, щодо створення пісні - [b]хто була кохана хорунжого Федора Черника?.[/b]. Історична пам'ять не зберегла ні імені, ні прізвища дівчини, тільки її карі оченята до світлого образу любої серцю хорунжого. Та і того достатньо, щоб знати, що така дівчина БУЛА...
Ліричну фабулу тексту Роман Купчинський побудував на певних життєвих обставинах славного стрільця. Як згадував автор тексту, за художньою хронологією й послідовністю останній куплет про російський полон – [i]"етап на Сибір"[/i], склав про свого товариша Левко Лепкий вже після битви на горі Лисоня 2-4 вересня 1916 року [i][b](Купчинський Р. Стрілецька пісня // Кал.-альманах ЧК, 1933, с. 13)[/b][/i]. З допомогою січового стрільця, композитора-аматора Антіна Баландюка, пісню остаточно оформили для співу під гітару.
[i]На жаль, звучання пісні в інтернет-ресурсах знайти не змогла. А може колись згодом десь вирине!!!
[/i]
[color="#ff0000"]Нехай ця пісня буде Світлою Пам'яттю відважним нашим попередникам, які несли у серці разом із ніжною любов'ю до своїх коханих, самозречену полум'яну любов до України.
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755474
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 15.10.2017
[color="#ff0000"][b][i]«Богородице Пріснодіво, людей Покрове, Ти ризу й пояс пречистого Твого тіла як загороду могутню городу Твоєму дарувала безсімейним різдвом Твоїм, нетлінною перебуваючи. В Тобі бо природа обновляється і час. Тому молимо Тебе, мир городу Твоєму дарувати і душам нашим велику милість». [/b]
(Тропар свята Покрови)[/i][/color]
[b]Покрова Пресвятої Богородиці [/b]– один з великих церковних празників, який відзначають [b]14 жовтня (або 1 жовтня ст. ст.)[/b]. Культ пошанування Божої Матері в українському народі має свою історію. [color="#ff0000"][i][b]Богородиця[/b] – ласкава покровителька нашого народу, зокрема матерів, незаміжніх дівчат, дівчат-відданиць; у давнину – покровителька руського воїнства, у часі – [b]українського козацтва[/b], а згодом – [b]Української Повстанської Армії[/b].[/i][/color]
Свято [b]Покрови Пресвятої Богородиці[/b] має свою передісторію. Воно було встановлено у Візантії на честь визволення Константинополя від нападників-сарацинів. За легендою, свято Покрови пов’язане з двома особами – Святим Андрієм Юродивим і його учнем Епіфанієм та Влахернським храмом у Константинополі. Згідно із переказами, після Служби Божої року божого 910 вони побачили видіння, як від «царських воріт» Влахернського храму в оточенні пророків і ангелів, йде світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі святого Йоана Хрестителя і святого Йоана Богослова та при співі великого хору святих. Божа Мати підходить до престолу, клякає, довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови «омофор», по-грецьки «мафоріон», і широко простирає її над народом у церкві. Через деякий час Святий Андрій та Епіфаній зрозуміли, що Пресвята Богородиця з’явилася їм у видінні для того, аби захистити Константинополь та віруючий люд від ворогів.
Візантійці повірили дивному видінню Святого Андрія Юродивого, якого ще у ранньохристиянських джерелах називають «Юродивим Христа ради». Недаремно у текстах давньої української літератури часто знаходимо ще один синонім до «юродивого» - «блаженний».
[b]„Покрова Пресвятої Богородиці”[/b] сюжет дуже популярний в іконописі, зокрема, українському. Свято Покрови належить до культів, поширених ще у Київській Русі як свідчення її прагнень до самостійності і відокремленості від візантійського впливу. Іконографія Покрови формувалася на київському ґрунті, де вже в XII ст. споруджувалися перші [b]Покровські церкви[/b] і, вірогідно, створювалися перші ікони, які до нашого часу не збереглися. Своє класичне завершення іконографія сюжету отримала в так званому „володимиро-суздальському” й „новгородському” варіантах, які покладено в основу багатьох подальших зображень Богородиці-Покрови. І в українських іконах 18 століття, присвячених цьому сюжету зображалася невелика постать Богородиці, яка найчастіше стояла на легкій хмарці, обабіч неї розміщуються групи праведників. Легка постать немов злетіла і зупинилась над іконостасом, царською брамою. В руках у Богородиці – «омофор» (довга широка тканина з хрестом, яку носять єпископи під час богослужіння, він знаменує собою благодать Божу і турботу про будь-яку людину, що заблукала чи відступила від церкви), який вона простерла над людьми, котрі стоять у храмі.
[color="#ff0000"]ПОКЛАДЕННЯ ЧЕСНОЇ РИЗИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
(2 ЛИПНЯ)[/color]
Почнімо з передісторії Покрови, нею слугує подія покладення чесної ризи Пресвятої Богородиці, головного покрову та частини пояса у Влахерні у V столітті нашої ери.
У роки правління візантійського імператора Лева Великого, Македонянина (457-474), брати Гальба і Кандид, сенатори, наближені до царя, вирушили в Палестину на поклоніння святим місцям. У невеликому селищі поблизу Назарету вони зупинилися на ночівлю в однієї старої іудейки. Їх увагу привернули запалені свічки і підкурений фіміам. На питання, що за святиня знаходиться в будинку, благочестива жінка довго не хотіла відповідати, але після багатьох прохань повідала, що зберігає дорогу святиню — Ризу Богородиці, від якої відбувається багато чудес та зцілень. Пресвята Діва перед Успінням подарувала одну зі Своїх одеж благочестивій дівчині-єврейці з цього роду, заповівши їй передавати цю одіж перед смертю також дівчині. Так, від покоління до покоління, Риза Богоматері зберігалася в цій родині.
Дорогоцінний ковчег, що містив священну Ризу, був перевезений до Константинополя.
Патріарх Царгородський Геннадій та імператор Лев, дізнавшись про священну знахідку, переконалися у нетлінності святої Ризи Богородиці і з трепетом приклалися до неї. У Влахерні, поблизу берега моря, був споруджений новий храм на честь Богоматері. 2 липня 458 року патріарх Геннадій урочисто переніс священну Ризу у Влахернський храм, вклавши її в новий ковчег. Згодом у ковчег з Ризою Богородиці покладені були її святий омофор і частина пояса. Ця обставина і відображена в православній іконографії свята, що об'єднує дві події: «положення Ризи і положення поясу Богоматері у Влахерні».
Не раз при навалі ворогів Пресвята Богородиця рятувала місто, якому дарувала Свою священну Ризу. Так було під час облоги Константинополя аварами в 626, персами — в 677, арабами — у 717 роках. Особливо знаменні для нас події 860 року, тісно пов'язані з історією Православної Церкви.
18 червня 860 року флот князя Аскольда, у складі понад 200 кораблів, спустошивши береги Чорномор'я і Босфору, увійшов у бухту Золотий Ріг і погрожував Константинополю. Імператор Михаїл III (842-867), зупинивши розпочатий похід на арабів, повернувся до столиці; всю ніч він молився, лежачи на кам'яних плитах Влахернського храму Божої Матері. Святий Патріарх Фотій звернувся до пастви з проповіддю, закликаючи сльозами покаяння омити гріхи і в старанній молитві вдатися до заступництва Пресвятої Богородиці.
Небезпека зростала з кожною годиною. «Місто ледь не було піднято на спис»,— говорить в іншій своїй проповіді Патріарх Фотій. В цих умовах було прийнято рішення рятувати церковні святині, і насамперед — святу Ризу Богородиці, яка зберігалася у Влахернському храмі, недалеко від берега затоки. Після всенародного молебня, святу Ризу Богоматері, взяту з Влахернського храму, хресним ходом обнесли навколо міських стін, занурили з молитвою край її у води Босфору, а потім перенесли в центр Царгорода — храм Святої Софії. Божа Матір Своєю благодаттю покрила і втихомирила войовничих воїнів Аскольда. Уклавши почесне перемир'я, Аскольд зняв облогу Константинополя. 25 червня війська почали відходити, несучи з собою великий викуп. Через тиждень, 2 липня, чудотворну Ризу Богоматері урочисто повернули на її місце, до Влахернського храму. На пам'ять про ці події було встановлено святим Патріархом Фотієм щорічне святкування Положення Ризи Богоматері 2 липня.
Незабаром, у жовтні – листопаді 860 року, руське посольство прибуло до Константинополя для укладання договору «любові і миру». В умови мирного договору входили положення про Хрещення Київської Русі, про виплату Візантією щорічної данини, надання права вести торгівлю на території імперії (перш за все, в Константинополі), посилати до Візантії дипломатичні місії.
Найважливішим був пункт про Хрещення Русі. Літописець візантійської «Хроніки Феофана» говорить, що «посольство їх прибуло до Царгороду з проханням зробити їх учасниками у святому Хрещенні, що й було виконано». На виконання обопільного бажання руських і греків до Києва направлена була православна місія. Незадовго до того (в 855р.) святим рівноапостольним Кирилом була створена слов'янська абетка і перекладено Євангеліє. Природно було направити з місією до Києва саме святого Кирила і його брата, святого рівноапостольного Мефодія, з перекладеними слов'янськими книгами. Так і вчинив святитель Фотій, учнем якого був святий Кирило. Зиму 860-861 року брати провели в Херсоні, навесні 861 вони були на Дніпрі, у князя Аскольда.
Перед Аскольдом, як згодом і перед святим князем Володимиром, стояв нелегкий вибір, його приваблювали то іудейською, то магометанською вірою. Але під благодатним впливом святого рівноапостольного Кирила князь зробив вибір на користь Православ'я. Наприкінці 861 року Кирило і Мефодій повернулися до Константинополя і привезли з собою послання князя Аскольда імператору Михаїлу III. Аскольд дякував імператору за присилання «такого чоловіка, який показав словом і прикладом, що християнська віра — свята». «Переконавшись, – писав далі Аскольд, – що це – справжня віра, повеліли ми усім хреститися по своїй волі в надії й нам досягти святості. Ми ж всі – друзі твоєму царству і готові на службу твою, коли вимагатимеш».
Аскольд прийняв святе Хрещення з ім'ям Миколай, хрестилися і багато хто з його дружини. Безпосередньо з Царгорода, столиці Православ'я, працями святих апостолів слов'янства Кирила та Мефодія, прийшли на Русь слов'янське Богослужіння і слов'янська писемність. До Києва був призначений святителем Фотієм митрополит Михаїл, і руська митрополія була внесена в списки єпархій Константинопольського Патріархату..
Свято Положення Ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні є, таким чином, одночасно святом канонічного заснування Православної митрополії в Києві. Благословенням Божої Матері і дивом Її святої Ризи відбувся не тільки порятунок Царгорода від самої грізної облоги за всю його історію, а й порятунок русичів з темряви язичницького марновірства до вічного життя. Разом з тим, 860 рік приніс визнання Київської Русі Візантією, ознаменував вихід молодої держави на арену історії.
Вдячну пам'ять про першого київського князя-християнина зберігали найдавніші храми православного Києва: церква пророка Божого Іллі, побудована Аскольдом і пізніше згадана в Договорі Ігоря з греками (944р.), на місці якої і зараз стоїть храм того ж імені, і церква святителя Миколая Чудотворця, споруджена в 50-х роках X століття над могилою Аскольда святою рівноапостольною Ольгою. Найважливіше завоювання Аскольда, назавжди увійшло в церковну спадщину не тільки Русі, а й усього православного слов'янства, – слов'янське Євангеліє і слов'янське Богослужіння, створені працями святих рівно-апостольних Кирила і Мефодія. У Києві при дворі Аскольда покладено було в 861 році початок їх апостольської діяльності серед слов'ян, продовжилася пізніше в Болгарії та Моравії.
З дивом від Ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні пов'язано написання відомим константинопольським церковним письменником Георгієм, за дорученням Патріарха Фотія, «Слово на положення Ризи Богородиці у Влахернах». З походом Аскольда на Царгород пов'язано також створення знаменитого «Акафіста Пресвятої Богородиці», автором якого деякі церковні історики називають того ж святого Патріарха Фотія. Цей Акафіст становить основну частину Богослужіння в день Похвали Пресвятій Богородиці. Про події 860 року оповідають не тільки візантійські, але і руські літописні джерела. Преподобний Нестор Літописець, підкреслюючи значення руського походу на Царгород, відзначає, що з цього часу «почала прозиватися Руська Земля». Деякі літописи, серед них Іоакімівський і Никонівський, зберегли звістки про Хрещення князя Аскольда та Київської Русі після походу на Царгород. При цьому народна пам'ять міцно пов'язала імена київських князів Аскольда і Діра, хоча, на думку істориків, Дір княжив у Києві дещо раніше Аскольда..
І ми сьогодні, віддаючи шану Пресвятій Благословенній Діві Марії, чеснійшій від Херувимів і славнійшій від Серафимів, благатимемо:
[color="#ff0000"][i]«Як одежу нетління всім вірним, богоблагодатна чиста, дарувала Ти священну ризу Твою, якою священне тіло Твоє покривала Ти, Покрове всіх людей. ЇЇ положення празнуємо в любові і кличемо зо страхом до Тебе: Радуйся, Діво, християнськая похвало»[/i] [b](Кондак свята).[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Ікона «КОЗАЦЬКА ПОКРОВА»[/b][/color]
Запорозькі козаки вважали Святу Богородицю Покрову своєю покровителькою. Свято на її пошанування мало подвійне значення: під покровом Богородиці запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі. Під покровом Пріснодіви козаки свято виконували головний девіз свого життя – захист православної віри. Після Переяславської ради 1654 р. з’явилося багато ікон типу [b]„Козацька Покрова»[/b], вони стали носієм захисної теми в українському іконописі.
На Запоріжжі була збудована руками козаків Святопокровська церква. Існує переказ, що після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році козаки, які пішли за Дунай, взяли з собою і чудодійний образ Матері Божої Пресвятої Покрови. Образи гетьманів, полковників та інших представників старшини на численних іконах „Козацької Покрови” були поширені в українському іконописі з кін. ХVІІ – ХVІІІ століття.
Площина всієї ікони Покрови заповнювалася портретними образами козацької старшини та духовенства, наближаючи їх до образу Богородиці. Українські іконописці барокової пори, шукаючи нових виразних форм, вочевидь, взяли за своєрідний взірець староєвропейський, зокрема італійський середньовічний композиційний тип зображення [b]„Мадонни делла Мізерікордія”[/b] [i](1308-1310, Національна Пінакотека, Сієна) іконописця, портретиста та живописця Сімоне Мартіні[/i], її різні варіанти використовувались в різних композиційних схемах.
Велична Богородиця, яка вже стоїть не на хмарці, а серед людей, благословляє і вкриває людей – багатих і бідних, здорових і немічних – своїм розкішним гаптованим плащем-«омофором». Ікони „Козацька Покрова” були своєрідною енциклопедією сучасного життя – етнічні типажі обличь, костюми станів, уподобання… Це була можливість наблизитись до небесного, сакрального пласту української духовної культури ще в реальному часі зображуваного.
Україні-Русі протягом тисячоліть доводилося боротися за свою незалежність від зовнішніх ворогів, тому український народ завжди звертався до Господа Бога по допомогу, а найчастіше до образу його Пречистої Матері, Богородиці-Заступниці. Хоч ікона Покрова відома в багатьох країнах православної віри, проте тільки в Україні вона стала національною іконою, увібравши в себе дух українського народу, його уподобання і сподівання, набувши дуже специфічних композиційних іконографічних варіантів.
У поступі історії Українська Повстанська Армія (УПА) обрала собі свято Покрови за день Зброї. Таким чином, Покрова мала б святкуватися в Україні не тільки як релігійне, а й як національне свято.
За народним календарем свято Покрови Богородиці пов’язане з наближенням зими і закінченням різних господарських робіт.
За українським звичаєм опісля Покрови в Україні починали гуляти весілля:
[i]«Покровонько,Покровонько,
Покрий мені головоньку,
Щоб я була жіночкою,
Щоб жилось мені з лихвою –
З чоловіком молоденьким
І з дитяточком маленьким» -
[/i]
молитовно промовляли українські дівчата-відданиці до ікони «Богородиці-Покрови».
[color="#ff0000"][b]Молитва про заміжжя на Покров:[/b]
[/color]
[i]«О, Пресвята Діва Марія, прийми молитву цю від мене і вознеси її до Престолу Бога Сина Свого, щоб милостивий він був до прохань нашим. Вдаюся до Тебе як до Заступниці нашої: почуй нас, що моляться Тобі, покрий нас покровом Твоїм, і виблагай у Бога Сина Твого нам всіх благ: подружжю любові та згоди, дітям - слухняності, скривдженим - терпіння, скорботним - благодушності, всім же нам - духу розуму і благочестя, духу милосердя і лагідності, духу чистоти і правди.
Збережи мене від гордості і самолюбства, дай охоту до працьовитості і благослови труди мої. Як Закон Господа Бога нашого велить людям в чесному подружжі жити, то приведи мене, Матір Божа, до нього, не задля догоди бажанню моєму, а для виконання призначення Отця нашого Святого, бо Він Сам проказав: недобре чоловікові бути одному і, створивши йому жінку в помічницю, благословив їх рости, плодитися і населяти землю.
Пресвята Богородиця, почуй смиренну молитву з глибини серця дівочого мого, дай мені друга чесного і благочестивого, щоб ми в любові з ним і в злагоді прославляли Тебе і милосердного Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь».[/i]
За прикметами, погода в день Покрови оповіщає про майбутню зиму: якщо листя на деревах ще не опало – зима буде суворою…
[color="#ff0000"][b]Прикмети на Покрову[/b]:[/color]
[i]• Яка погода на Покрову, такою й зима буде.
• Якщо на Покрову побачили відлітаючих журавлів, то зима настане рано і буде холодною.
• Якщо дуб і береза до Покрови втратять все листя, то рік буде легкий, а якщо не всі, то бути суворій зимі.
• Звідки на Покрову вітер дме, з того боку і прийдуть перші морози.
• Якщо на Покрову падає сніг, то на Дмитра (8 листопада) буде сніжно, коли ж не паде, то і в день святої Катерини (7 грудня) сніг не випаде.
• Якщо перший сніг до Покрови випаде, то зима не скоро настане.
• Якщо Покрову щасливо проведеш, то й чоловіка хорошого знайдеш.
• Чим більше снігу на Покрову, тим більше весіль буде зіграно в наступному році.
• Якщо хлопець на Покрову за дівчиною доглядає, то бути йому її нареченим.
• На Покров сильний вітер дме - багато буде наречених.
• Та дівчина, яка сьогодні раніше всіх поставить свічку перед іконою Пресвятої Богородиці Покрови, та і першою заміж вийде.
• Казали: «Не утеплиш будинок до Покрови - всю зиму будеш мерзнути».
• Щоб діти не хворіли, їх виводили на поріг будинку і обливали водою крізь решето або сито.
• Здавна на свято господині пекли млинці, бо вірили, що якщо на Покров спекти багато млинців, то в хаті всю зиму буде тепло.[/i]
Тема [b]«Покрови»[/b] була б неповною без рідної Львівської тематики, отож на завершення згадаємо про церкви Богородиці Покрови, що їх у Львові є дві, а також про те, що Покрова є незмінною позачасовою Заступницею, як і святий Юрій, рідного міста:
[color="#ff0000"][i]В каштанах тоне місто вечорове –
мій древній Львове, колисковий Львове…
Застигли тіні у проміннім рвінні –
і шпилі веж,і вулиці камінні…
Це дихання епохи важкогруде –
Крилатий Лев… криниці… зорі… люди…
Старих будівель привідкриті очі –
урочі дати, видива пророчі…
Батальних днів стозвука веремія…
Часи святого Юра та Андрія…
Преображенне, спасівське, дзвонове –
правічне місто,світанковий Львове!
Пташиний злет… Розкрилені дерева…
Гніздо Данила і колиско Лева –
коронна твердь у бурштиновій зливі –
ідуть на смерть сини левиногриві…
О відчуття безсмертя просторове –
мій княже, Львове, мій вельможе, Львове –
звізда звитяг понад трьома горбами,
Пречистий стяг над левами-гербами…
А на щитах – паліє кров сталева…
А в небі – Покрова в подобі Лева!
… І ти стоїш в обіймах у Покро́ви –
Мій златорунний, вічно юний Львове…
У княжій величі, у кетягах калини –
Левиний Дух і серце України![/i][/color]
[color="#ff0000"][b][i](про Покро́воньку писала,
всіх благ в Покро́воньки благала:
край підняти із руїни
щастя-долі для Вкраїни-[/color]
[color="#ff0000"]Ірина Вовк)[/color]
[/i][/b]
На фото: Покрова-Богородиця сер.ХVІІ ст. з зображенням козаків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755249
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 14.10.2017
[color="#ff0000"][b]"Чужого забажаєш, своє втратиш"[/b] -- надпис на чаші печенізького хана, зробленої з черепа київського князя Святослава Хороброго, Ольжиного сина.*
[/color]
... Ото вам Святослав. А то -- Куря́.
(Курне курчаве печенізьке сім'я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім'я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізки́, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...
... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров,
чи, може, кров, як сік!
[i]... "Чужого забажаєш, втратиш кревне"[/i], --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула треби* божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...
... Куриться дим на руськім жальнику.*
Повни́ться череп в золотій оправі --
двусічний меч
по
князю Святославі.
---------------------------------------------
[i]*1 Святослав Ігорович загинув у 972р.
Поблизу Чорної Скелі на о.Хортиця біля Дніпровських порогів.
*2 треба --- жертвоприношення.
*3 жальник --- язичницький цвинтар, що на ньому
ховали урни з попелом тіл померлих русинів.[/i]
(З циклу "ПРАОТЧІ ЛИКИ З ОБРИСОМ РУСІ", що увійшов до збірки історичних портретів[b] "Семивідлуння"[/b]. - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754942
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.10.2017
Жоржини
зів'ялі –
торішні
опа́ли
опалі,
розніжено
вітер
гойдає
засніжені
далі,
поблідло
чи світло,
чи тло
золоте пасторалі –
марн[i]і́[/i] натюрморти…
жоржинні офорти печалі…
Ген місяць помітив
ту постать
на соннім
причалі –
усміхнена
Панна – у синім
холоднім
кришталі…
Портрет Незнайомки
в знайомім до болю
овалі –
паліють
жоржини
і мліють,
як води
відталі.
Жоржинні
печалі
на соннім
і синім причалі,
відталі, як води
зімлілі
в холоднім
кришталі,
опалі
в розніжені
вітром
засніжені
далі,
в опалі паліють
на Пана
в знайомім
овалі.
Портрет Незнайомця
на тлі
золотім
пасторалі…
Розквітло
чи світло,
чи літо марно́ї
печалі –
розніжена Панна
із Паном
на соннім
причалі,
а далі –
засніжені далі,
опа́ли опалі…
Лиш місяць
жоржинно
милує
жоржини зів'ялі.
[i](Зі збірки інтимної лірики [b]"Самоцвіти сокровення"[/b]. - Львів:логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017
[color="#ff0000"]Чи боліло Вам серце за загубленими речами, які у Вашому житті не просто речі, а речі-символи?...
Згадайте в дитинстві улюблені ляльки, ведмедики, кульки, машинки (і таке подібне), без яких діти не могли спати...
У мене сталася теж утрата - старенького коралового намиста - яке прослужило мені двадцять вісім років, пришивалося до кептаря українського строю в роки дівочих хороводів-гаївок, яке носилося в будні як оберіг, пришите до сукні, в роки мого молодого материнства, яке пережило ремонти хати і смерті рідних, - а тепер з вини обставин (випадкових і не зовсім!) раптово дивом втратилося...
...Ну от шукалося, надіялося, відплакалося і писалося [b][i]кораловими[/i] [/b]символами...
[/color]
Коралові сльози намистом – крап-крап…
Мій біль, наче бурий ведмідь-косолап -
По душеньці лапою вкотре пройшовсь –
А ось тобі, маєш, святеннице…ось…
Я плачу, коралово, плачу і все…
Оце мені, Доленько, дяка за все:
За по́туги вкотре крізь тучі і млу
налагодить серця співочу струну…
Блаженна поетка – довкола лиш тьма –
Немає в поезії щастя… нема…
Блаженні романтики, хто вам є друг,
Коли між людей ходить злоби недуг?..
Завиють довкола думки, як вовки -
Коралових сліз упадуть завитки…
Я думала – світло зберу у корал…
Я вірила – Слово міцніше забрал…
І вірую й далі, хоч серце пече...
Пектиме коралово сіль із очей…
Коралики, рідні, поплачем і край…
[b]…Палай, моє серце, співай і палай![/b]...
[i]8 жовтня 2017р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754646
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.10.2017
[color="#ff0000"]Цю авторську пісню створено ще наприкінці 70-их у період останніх років школи. Ми її виконували дуетом з мамою, у якої був чудовий дзвінкий голос (оперне сопрано),який дзвенів силою любові до світу у період її тяжкої юності.
Десь на початку 80-их її почув Львівський бард Олесь Дяк і аранжував її, наспівав і включив у два своїх ранніх пісенних диски. Останній називався[i][b] "Хвиля щастя"[/b][/i][i](Олесь Дяк - Хвиля щастя (2004) https://toloka.to/t23401),[/i]на жаль в інтернет-ресурсі є тільки перелік пісень цього диску, а самої пісні нема (хоча може її вдасться завантажити разом з усім диском!).
Тепер про присвяту. Сьогодні день пам'яті мого вуйка - [b]Вовка Зеновія Михайловича[/b], заступника начальника Львівенерго у ті далекі часи - який трагічно загинув у 1978 році у 40-літньому віці якраз 9 жовтня о 10.07. Це був, по трагічному збігу обставин, день народження його [b]дружини Лариси, яку в нашій сім'ї звали тета Леся.[/b] Вона пережила його на 37 років, виховала йому 2 дітей - Романа та Любу, і померла у 2015 році (о диво-дивне!) в день народження вуйка 24 березня.
Цей текст - про безсмертя Любові...Нехай він звучить як епітафія.
[/color]
[b]ЛЮБОВ СВЯТА[/b]
[i](Слова і музика - Ірина Вовк, аранжування - Олесь Дяк)[/i]
Хто звик любити світ земний,
той в хмари погляд не зверта,
йому дана в житті хвилина та,
яку не спинять сотні мрій...
Яку засіє у літа ЛЮБОВ СВЯТА.
На хвилину лиш тобі
в руки птахи голубі
дарують відгадку світлих мрій
в ЛЮБОВІ ЗЕМНІЙ...
В хвилині цій усе моє -
у неї істина проста:
що новий день зі мною настає
і крапля нас на світі є...
Живе, не минає крізь літа ЛЮБОВ СВЯТА.
На хвилину лиш тобі
в руки птахи голубі
дарують відгадку світлих мрій
в ЛЮБОВІ ЗЕМНІЙ...
Хвилину лиш в моїх руках
із хмар далекий Синій Птах.
Несе у білий світ мою зорю -
в ній свою Долю пізнаю...
Палає крізь всі мої літа - ЛЮБОВ СВЯТА.
На хвилину лиш тобі
в руки птахи голубі
дарують відгадку світлих мрій
в ЛЮБОВІ ЗЕМНІЙ...
[i](З неопублікованого, пісня написана у 1978 році).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754470
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 09.10.2017
Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...
Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*
[color="#ff0000"][i]*Цей вірш з попередньої збірки є своєрідною епітафією-прощанням з 500-літньої липою графів Замойських у нашому дворі, яка вже не дожила до завершення цієї осені - після тривалої затяжної зливи на ранок 4 вересня 2017 крона її обвалилася. 5 вересня 2017 року липоньку, поруч якої виросло 4 покоління моєї рідні, зрубали. Прощай, липонько![/i]
[/color]
Верачіні "Лярго" https://www.youtube.com/watch?v=wiiau014rZg
[i](Зі збірки [b]"Обрані Світлом"[/b]. - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754298
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.10.2017
Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жал[i]і́[/i]бно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…
Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…
Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На моро́ве своє розп’яття…
[i](Зі збірки [b]"...І все ж - неопалима".[/b] - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753944
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.10.2017
[b][i][color="#ff0000"]"Палять листя, палять листя --
а музичка грає.
Панно світла, я сумую,
а чому -- не знаю."[/b]
(Мотив авторської пісні
Кості Москальця)[/color]
[/i]
"Панно Світла, добрий вечір", --
листя падає на плечі!
Не сумуйте, біль вгамуйте,
поруч -- Світлий Пан ...
Грай, музичко, урочисто,
розтривожуй Панну Чисту,
най згоряє пломенисто
від таємних ран.
Грай, музичко, най почую:
"Панно світла, я сумую ...
Я сумую і згасаю,
а чому -- не знаю."
... Палять листя, палять листя --
Сад у пізнім передмісті.
"Панно Світла, Панно Чиста", --
мліє Світлий Пан.
"Панно Чиста, Панно Світла", --
закипає кров блакитна,
висне хмарка перелітна
знадою оман.
Грай, музичко, най почую:
"Панно Світла, я сумую", --
дим злітає і лягає
попелом до ран ...
Грай, музичко, чардаш ночі --
дим голубить, дим лоскоче.
Дим злітає -- не вертає,
а чому -- не знає!
... Панно Світла, як ся маєш?
Ти чому у тьмі блукаєш?
Чи жадаєш -- виглядаєш,
де він, Світлий Пан ...
Листя спалене -- на рани,
а за вікнами -- тумани:
"Милий Пане, Світлий Пане", --
вітром вколисан ...
Грай, музичко, най почую:
"Світлий Пане, я сумую," --
плаче світло Панна Чиста,
Ніжно - Попелиста.
Грай, музичко, танго ранку --
дим розтане на світанку.
На світанку, на останку --
раптом ... Світлий Пан ...
А м у з и ч к а г р а є, г р а є:
"П а н н о С в і т л а, я к о х а ю!
Я к о х а ю, я з г а с а ю,
а ч о м у --- н е з н а ю ...".
[i](Зі збірки [b]"Семивідлуння"[/b]. - Львів: Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753780
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 05.10.2017
[b][i]От і все. Минулося шаленство.
Не літаю – ходжу по землі.
На людей дивлюсь не з піднебесся
І приємлю виміри малі,
Не жаліюсь більше на невдачі.
Відкидаю погляди німі.
Жовтень. Вечір. Відчуваю. Бачу.
Падолист – в мені...
іде...
в мені.
[/i][/b]
[i](З першої збірки [b]"Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753602
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2017
[b](авторський сценарій радіопрограми, присвячений
традиційному весільному обряду Галичини)*[color="#ff0000"][/color][/b]
[color="#ff0000"][b][i]З Архіву Львівського радіо
[/i][/b][/color]
[b]Ведучі (разом):[/b]- Ой заграйте, ангелочки,
В золотії гуселочки.
[b]Ведучий: [/b]- Бо у хаті в нас гостина –
Від Божого Сина.
[b]Ведуча: [/b] - Для божого плоду,
Пречистая Мати,
благослови роду –
[b]Ведучі (разом)[/b]:- Весілля відгуляти!
[b]Ведучий:[/b] Шлюби Галичини найчастіше укладали в осінні місяці, весною ж і влітку одружувалися рідко, бо, як сказано в народному прислів’ї:
[b]Ведуча:[/b] «Хто в Петрівку п’є горілку,
Той зимою без чобіт».
[b]Ведучий:[/b] З приходом календарного свята Покрови звучали у піснях шлюбні мотиви:
[b]Ведуча:[/b] «- Покровонько, Покровонько!
Покрий мені головоньку,
Щоб я була жіночкою,
Щоб жилось мені з лихвою,
З чоловіком молоденьким
І з дитяточком маленьким».
[b]Ведучий: [/b] З приходом осіннього посту (кінець листопада – грудень) весілля припинялися. З цього приводу побутує прислів’я:
«До Дмитра дівка хитра».
[b]Ведуча:[/b] На що дівчата відповідали:
«А після Дмитрища я ще хитріша».
[b]Ведучий:[/b]Галицькі парубки кепкували з дівчат, яких не засватали восени:
«- Ой не маю парубонька, не маю, не маю,
Відай мене Господонько не прийме до раю».
[b]Ведуча:[/b] Зимою весілля «гуляли» у січні-лютому – «на м’ясниці». Коли приходила «масниця» весілля змовкали.
[b]Ведучий:[/b] На Галичині був відомий звичай чіпляти дівчатам [b][i]«колодку»[/i] [/b]на свято «Колодія»: до дерев’яної колодки парубки прив’язували мотузки і волокли її до двору дівчини, питалися дозволу зайти і кидали колоду біля порога, а самі заходили до хати. Дівчина подавала вечерю. Після вечері вона чіпляла до рук коханого стрічку.
[b]Ведуча:[/b] «- Ой кувала зозуленька у Львові на ґанку,
Прийди, прийди, мій миленький, по свою коханку!
Ой кувала зозуленька в лісі на дубочку.
Прийди, прийди, мій миленький, змережу сорочку!»
[b]Ведучий: [/b]На Великдень дівчина[b] [i]«віддавала колодку»:[/i][/b] вишивала хустину і сорочку та виписувала 10 писанок, за що отримувала від парубка дарунок.
[b]Ведуча:[/b] Так починалося передвесільне дійство, що у Галичині називалося [b][i]«Зальоти».[/i][/b]
[b]Ведучий:[/b]Треба було старостам налагодити [b][i]«згодини»[/i][/b] - розвідати про наміри батьків нареченої та домовитися з ними про віно молодої.
[b]Ведуча:[/b] Успіх «згодин» залежав від багатьох прикмет та ознак.
[b]Ведучий:[/b]Так старости для удачі вирушали до дівчини рано на світанку, щоб ніхто не перейшов дорогу з порожнім відром.
На Львівщині – понеділок вважався найкращим днем для[b][i]сватання.[/i][/b]
[b]Ведуча:[/b] «- Ішов милий доріжкою, я рожу ломила,
Скинув шапку, поклонився: не журися, мила.
Не шукай си, милий любку, з сивими волами,
А шукай си, милий любку, з чорними бровами.
А я собі, мій миленький, таки розбираю.
А я собі в своїм роду таки величаю!».
[b]Ведучий:[/b] Під час розмови з батьками дівчини старостам не можна було перейти за сволок хати, бо це лиха ознака і дічина не згодилася б піти за парубка, навіть якби він і подобався їй.
[b]Ведуча:[/b] «- А де твої, парубочку, коні ночували?
У дорозі, при порозі каміннє глодали…
[b]Ведучий:[/b] - Ой у себи, моя мила, у себи, у себи,
Усідлав-єм кониченька їхати по тебе».
[b]Ведуча:[/b] Коли ж під час [b][i]«згодин»[/i][/b] досягалася попередня згода у домі молодої [b][i]«запивали могорич».[/i][/b] Відмовляючи сватам. Дівчина не приймала могорич, не подавала гостям чарки, а ще підносила макогона на те, «аби облизали».
[b]Ведучий:[/b]«- Ой втратив я три обіди, четверте сніданє,
А все тото через тебе, моє закоханє.
[b]Ведуча:[/b] - А я рожу поморожу, шильвію потичу,
Я такого закоханя нікому не зичу».
[i](Звучить спів «Коло мої хати зацвіли блавати»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Та як дівчина мовить:
[b]Ведуча:[/b] - Моя воля зволяє!
[b]Ведучий:[/b] - «… кладуть молодєтам руки докупи так, єк витают си, а старости перетинают хлібом з долини вгору –
[b]Ведуча:[/b] «аби всьо росло вгору» -
[b]Ведучий:[/b] так приказуют – [i]і се є заручини[/i]».
[b]Ведуча:[/b] На заручинах наречені обов’язково споживали яєчню, дбаючи про майбутнє продовження свого роду.
Після заручин у церкві тричі оголошували «заповіді» - сповіщали громаді намір молодят. Звичайно, в суботу молодята йшли до церкви на «Отче наш». А батьки, в свою чергу, несли священику по дві хлібини та по курці, а ще грошей «за звичаєм».
По «першій заповіді» у хатах молодих вже дбали про весілля.
[b]Ведучий: [/b]Галичина з сивої давнини успадкувала традиції роздільного весілля, коли всі перед шлюбні дії відбувалися одночасно в обох домівках молодих. Посвята в подружжя, що здійснювалася у колі кожного весільного коллективу родичів, наповнена глибоким релігійно-магічним дійством.
[b]Ведуча:[/b]Благословляючи молодих на шлюб їх садовили посеред хати на діжу, а навколо них родина виконувала круговий танець – «затанцьовувала весілля», магічним колом родинної любові оберігаючи наречених від злого духа і нечистої сили. Мати в цей час кропила – очищала їх водою та посипала зерном на «плід і статок».
[b]Ведучий:[/b]До речі, ритуальне кроплення молодих водою як старожитній оберіг, відоме усьому праслов’янському світові.
Згодом, коли давній слов’янин пізнав дар хлібного зерняти, виник і зберігся по сьогодні обряд посипання молодих зерном.
[b]Ведуча:[/b] Відгомін давнини вчувається і в самому обряді «благословення молодих», коли коллектив родичів напучує своїх дітей на спільне сімейне життя. Відбувається щось на зразок «общинного благословення». Колись цей обряд виконував старійшина роду, далі – староста громади. Тепер цей обов’язок виконує весільний староста.
[b]Ведучий:[/b]«- Просить та панна (той пан) насамперед місяця ясного і сонця красного, своїх дєді і неню, братіків, сестриць, матек, вуйків, панашок, роду ближнього і дальнього, щобисте їй (йому) благословили барвінок на вінець».
[b]Ведуча: [/b] Батьки і родина хором відповідали:
[b]Ведучі (разом):[/b] - Най Біг благословить!
[b]Ведуча: [/b] Так починався обряд «виплітання вінка».
«- Ой мовит отець, мовит:
[b]Ведучий:[/b]- Най го Бог благословит,
З божиими ангелими,
З добрими сусідами.
Ой мовит мати, мовит:
[i]Ведуча:[/i]- Най ї Бог благословит,
З божими ангелами,
З добрими сусідами».
[i](Звучить спів «Де ти ріс, барвіночку»).[/i]
А відтак бере ненє, а як нема, то матка (та жінка, що має вінчати молодих) колочє у решето і густку соли, кладе на подушку, а й несе на лавицю коло вікна, стелитси на коліна і зачинає шити вінок».
[b]Ведучий:[/b]Ви помітили, що Галичина приймала «вінкоплетини» не тільки з рук невінчаних дівчат, а з руки літньої жінки, що мала благополучний досвід «матері роду» і заворожувала вінки молодят на подібне благополуччя.
[b]Ведуча:[/b] Обряд «вінкоплетин» традиційно поєднаний з хлібом та зерном – символами ситності і плідності. Під час виття вінка наречена сиділа за столом, а на колінах тримала миску з пшеницею, де горіла свіча. Інколи нареченій розчісували косу, садовлячи її на коновку з водою і подушку.
Сплетений вінок клали на хліб, під нього барвінок на хустку – все це клали у решето, а потім надівали на голову і «вінчали».
[b]Ведучі(разом):[/b] «- Вінчаєм тебе
Щастєм, здоровлєм,
Іс сим вінком
І довгим віком,
Абис була красна,
як весна,
а здорова, як вода,
а багата, як земля».
[i](Звучить спів: «Ходжу я по гаю»).[/i]
Ведучий: Досі співали сумно, а тепер сміються:
[b]Ведуча:[/b] «- Будь космата, як вівцє,
А до року – баранцє.
Коли молоду заплетуть під вінок у кіски і як не розплете си до тижня, то з того вороже, що не буде до року дитини. А як ми розплела зараз по слюбі, то буде мати дитину борзо».
[b]Ведучий: [/b] В окремих районах Галичини, в той час, коли молодій заплітали косу, в хаті нареченого клали на лаву ярмо, зверху подушку, на неї сідав молодий і його теж «вінчали» вінком.
[b]Ведучі(разом):[/b] « - Стань, синочку, на кладочку,
Скликай свою родиночку.
[b]Ведучий: [/b] - Приступися, роде, к столу,
Поклонися вінку мому.
[b]Ведуча:[/b] - Сходить отець д’ столу,
Кланяєся долу –
Просить Бога долю.
[b]Ведучий:[/b]- Сходить мати д’ столу,
Кланяєся долу –
Просить Бога долю.
[b]Ведуча:[/b] За нев вшитка родинонька
І найближча сусідонька».
[b]Ведучий:[/b] «Вінкоплетини» супроводжувалися засторогами та прикметами.
На здоров’я молодих у вінок уплітали часник, що за повір’ям,
«усі хвороби випікає та душу в тіло повертає». А ще вінок молодої
злегка змащували медом, аби «була мужеві, як мід солодка».
[b]Ведуча:[/b] До старожитніх українських оберегів належали також біле
полотно і кожух. Вони оберігали «княжий посад» молодих.
З комори до хати на простеленому білому полотні староста вів
молоду, що тримала дві хлібини на тарелі.
[i](Звучить спів «Ой летіли гусоньки через сад,
Час тобі, Марусенько, на посад»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] Батьки сиділи біля столу з «прощеним» хлібом. Староста з молодою зупинявся проти них і виголошував «прощу»:
[b]Ведучий:[/b] «- Ви, тату, і ви, мамо,
стала тота дитина перед Вас
і просить, аби їй відпущали…
Може, коли вона вас не слухала,
або вамзгнівила»…
[b]Ведуча:[/b] Молода тричі кланялася батькам, цілуючи їм руки під жіноче ладкання.
[i](Звучить спів «Шуміла ліщина, як ся розвивала,
Плакала дівчина, як ся віддавала»).[/i]
Поки молода «на посаді» вмивалася сльозами, у хаті молодого стояв батько з хлібами під пахвами – вітав сина «на посаді» такими словами:
[b]Ведучий:[/b] « - Вітаю ті ні золотими, ні червоними,
Но щастєм і здоров’єм, щобись мав сі,
Як та свята земелька…».
[b]Ведуча:[/b] « - Рубай, дружбо, барвіночок,
Клади у снопочок,
Бо се перший та й послідній
Дитині віночок.
[b]Ведучий:[/b] - Донечці віночок,
[b]Ведуча:[/b] - Синочку віночок, -
[b]Ведучі (разом):[/b] - А пароньці молоденькій
Княжий по садочок»!
[b]Ведучий:[/b] Для посаду «Князя» чи «Княгині» свати ставили на покуті сніп необмолоченого жита і застеляли лаву кожухом.
«Князь» і «Княгиня» справляли свій останній [b][i]«вечір молодечий»[/i]…[/b]
[b]Ведуча:[/b] … та [b][i]«дівич-вечір».
[/i][/b]
[i](Звучить спів «Ой летять галочки да у три рядочки»
або «Ой чого ж ти плачеш, молодая дівко Марусю»)
[/i]
[b]Ведучий:[/b] У колі дівчат та парубків при неодмінній опіці літніх людей готувалися на вечорах обрядові весільні символи:[b] [i]«вильце» і «коровай»[/i].[/b]
[b]Ведуча:[/b] « - Ой ми вбрали деревечко
Тими калачами,
Аби наші молоденькі
Були багачами».
[b]Ведучий:[/b]«… Злагоджений вершок з сосни, або з черешні з кількома паростками, великий на локоть ( з цвинтаря не мож брати, бо то мертве місце), кладуть на калач, тай застромлюют ту гилю, прив’єзуют до шпильців овес, калину, барвінок. Се називає си Деревце».
[b]Ведуча:[/b] Прикрашене вильце з давніх давен служило символом розвиненої дівочої вроди. «Виття вильця» давало знати, що молода «Княжа пара» збирається «звити собі нове гніздо - нову сім’ю».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой у лузі, в лузі ходило два друзі.
Носили топірці у правій, у ру́ці.
Тисали, рубали дерево-ожину,
Ой, чи любить, чи візьме
Той Василь Галину.
[b]Ведуча:[/b] - І пірне, і ви́рне дерево добірне,
Ой, і любить, і візьме
Той Василь Галину».
У хаті молодого «вильце в’ють» бояри, світилки та свашки. Староста виносить «вильце» і ставить його на стіл. Старший «боярин» каже:
[b]Ведучий:[/b]- Пане старосто, благословіть молодому вильце вити.
- Бог благословить! - …
[b]Ведуча:[/b] … відказує староста тричі.
Дружба чіпляє на верху вильця кілька житніх колосків. «Звивши» молодому «Князю» символічний образ молодої «Княгині»так зване «тривольцеве деревце», себто галузку з трьома гілочками – свашки та світилки приспівують:
« - Як ми Василеві вильце вили,
Соснові бори вирубали,
Червону калину виламали,
Хрещатий барвінок вищипали».
Співаючи, дівчата водять довкола «вильця» хоровод.
[b]Ведучий:[/b] «Ходня коло зеленистого дерева входила в старослов’янський весільний ритуал і весільне вильце слугувало заміною цього звичаю в зимовий час…
Ходня коло дерева, що малась у зв’язку з ушануванням дерев, нітрохи не виключала обрядів культу бога Сонця».
[b]Ведуча:[/b] В епоху старожитності світилка молодого тримала при витті вильця родинний меч. Пізніше – козацьку шаблю, перевиту калиновим листом і гронами, присвічену свічками. Поруч козацької шаблі замаяне вильце вдавало собою похідну хоругву, під якою збиралася дружина «бояр» на чолі зі своїм молодим привідцею-«Князем».
Чи не тому в певних регіонах України ще й досі, вирушаючи до молодої, «поїзд» молодого везе попереду ритуальне деревце.
[b]Ведучий:[/b] « - Ой, Галинко, серце
Викупи деревце»!
[b]Ведуча:[/b] Молода «Княгиня» викуповувала свою «волю» щедрими дарами – на замаяне вильце підвішувала сорочку та хустку для молодого привідці-«Князя».
[b]Ведучий:[/b] «- …Нема того й у Львові,
Що в Галини на столі –
І пшеничний хліб,
І солодкий мід,
І зелене вино
Вгору сі вило.
А ми їжмо, пиймо,
Веселенько жиймо»!
[b]Ведуча:[/b]«Який біс жениться, а нам коровай тулить», -
[b]Ведучий: [/b]... примовляють молодиці, ті що живуть у мирі за першим чоловіком, і приступають до печі «тулити», чи то «бгати коровай».
[b]Ведуча:[/b] « - Дай, Боже, щасливо, здорово, весело,
У добрий час зачєти,
А ще в лучший скінчити…
А в нашої печі
Золотії плечі,
А срібнії крила,
Щоб нам коровай гнітила»!
[b]Ведучий:[/b]Піч вимітається не кочергою, а вінчиком – щоб молоді багато жили.
« - Благословіть, мати,
Діжу погуляти.
[b]Ведуча:[/b] - Бог благословить!
Ой раю, ти наш раю.
Пшеничний короваю:
З семи кирниць водиця,
З семи стогів пшениця»…
[i](Звучить спів «Ой короваю-раю»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Посадивши коровай до печі, коровайниці становлять посеред хати ослін, носять кругом ослона порожню діжу і примовляють:
[b]Ведуча:[/b] « - Ой піч стоїть на стовпах,
Діжу носять на руках:
З щасливою годиною
І всенькою родиною –
Із близькою-далекою,
Із бідною-багатою...».
[b]Ведучий: [/b]Ставлять діжу на ослоні і через неї цілуються навхрест. Помічають, коли репнеться коровай, то хтось у молодят швидко помре.
[b]Ведуча:[/b] « - Трійця по церкві ходила,
Спаса за руку водила:
- Іди, Спасе, до нас,
Буде все гаразд»!
[b]Ведучий:[/b] У коровай молодого втикали «тривольцеве деревце», прикрашене яблуками – символами плідності і достатку.
[b]Ведуча:[/b] « - Куди йдеш, короваю?
[b]Ведучий:[/b] - По дівку.
[b]Ведуча:[/b] - А чи маєш медівку?
А чи маєш музики грайнії?
А чи маєш свашоньки співнії?
А чи маєш старости мовнії?
[b]Ведучий:[/b]- Маю, ой маю!
До красної дівки гуляю»!
[b]Ведуча:[/b] «У неділю рано-вранці ясне сонце сходить,
Молодий привідця з братством коники виводить.
[b]Ведучий:[/b] - Гей сідлайте, браття,
Коні воронії.
Їдем добувати
Личка рум’янії»!
[b]Ведуча:[/b] У маєві весільної хоругви, де на чистій блакиті неба грає гаряче сонце, вирушає «поїзд» молодого привідця-«Князя» у супроводі своєї «дружини» – бояр, світилок та свашок – до хати молодої «Княгині».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой чому ж ти, зозуленько, не куєш,
Чи ти собі слабу весну віщуєш?
[b]Ведуча:[/b] - Ой чому ж ти, молоденька, не плачеш,
Чи ти більше свої коси не бачиш»?
[b]Ведучий:[/b] Як тільки у неділю рано зійде ясне сонце, постукають друженьки до «Княгині» у «віконце» - русу косу чесати, «під вінець» убирати. А як молода прибереться – увесь світ стрепенеться.
[b]Ведуча:[/b] « - Ой сідай, Марусенько, на стілець,
Розчешемо жовту косу під вінець.
[i](Звучить спів «Ой че-че-че, жовта косо…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] - Подай, матінко, гребінця
Розчесати косоньку до вінця.
Подай, матінко, водиці
З винного колодязя-криниці
До сестриці русої косиці».
[i](Звучить спів «Ой вінку, вінку, з рути, з барвінку»).
[/i]
[b]Ведуча:[/b] « - Дівчинонька-паняночка,
Козаченько-пан.
Шукай собі, козаченьку,
Такої, як сам.
[b]Ведучий:[/b] - Ой виїздив, дівчинонько,
Увесь білий світ.
Да не знайшов да такої,
Як ти, білий цвіт».
[i](Звучить спів «Надворі терен тешуть,
А в хаті – косу чешуть»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] « - Станьте, мамо, на ножета
Вінець доні уложити,
На молоду голівоньку,
Рано-вранці до шлюбоньку».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой для кого черешенька саджена,
Ой для кого Марусенька ряджена?
[b]Ведуча:[/b] - Для милого черешенька саджена,
Для милого Марусенька ряджена!».
[i](Звучить спів «Чуйте, коні, по селі…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] У неділю «Княжа пара» бере у церкві шлюб, вінчається шлюбними вінцями.
[i](Звучить спів «Ой на горі бай церковця стояла»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] Коли священик дає шлюб, молодята тримають в руках великі палаючі свічі.
[b]Ведучий: [/b]«Як вони горять однаково – то обоє будуть жити довго, а як одна горить темніше, або швидко гасне – то той швидше помре».
[i](Звучить спів «Клади, лебедонько, білую руку,
Білую руку та й на обруку.
Годі, лебедонько, крила стинати,
В парі з лебедиком будеш літати»).[/i]
« - Чи я ж тобі, Марусенько, вельми люб,
Що ти зо мнов, красице, брала шлюб,
Під царським вінцем стояла,
За правую рученьку тримала.
[b]Ведуча:[/b] - Ти ж бо, мій любий, золот-перстень узяв
Та й на мою рученьку перейняв»!
[b]Ведучий:[/b] Священик покриває голову молодої хусткою.
[b]Ведуча:[/b]А свекруха кладе їй на шию намітку і перев’язує попід пахи, мовляв, «признаю тебе».
[b]Ведучий:[/b] «Княжа пара виходить на поріг церкви, єднає свої душі у шлюбному поцілунку, обдаровує весільну громаду всілякими солодощами».
[b]Ведуча:[/b] …А весільна громада, в свою чергу, кидає під ноги молодятам запашні квіти, золото-зерня і дзвінкі дукати, «щоб життя було багатим».
(Звучить спів «Гоя, матінко, гоя»).
[b]Ведучий:[/b] « - Лети, соколоньку, та й поперед нас –
Неси, неси батеньку вісточку од нас.
[b]Ведуча:[/b] - Що вже його діточки ся звінчали,
На білому рушничку стояли,
Золоті перстенечки міняли».
[i](Звучить спів «Там за горою, за високою…»).[/i]
За стародавнім звичаєм по вінчанню молоді верталися додому порізно. А на порозі рідної хати їх переймали батьки.
[b]Ведучий[/b]: « - Вийди, матінко, з хати
Вівсиком посипати,
На жито-пшеницю,
На гусей вереницю,
На вівці, на баранці,
На сини-кучерявці»!
[b]Ведуча:[/b] Після невеликої гостини та благословення родини, «поїзд» молодого «Князя» в оточенні «дружбів-бояр» вирушав до воріт молодої «Княгині» і, як правило, знаходив їх міцно замкненими.
[b]Ведучий:[/b] « - Здвигнулися сіни,
Як бояри сіли.
Ще дужче здвигнуться,
Як меду нап’ються.
Не наступай Литва,
Буде з вами битва:
Будем бити, воювати –
Та й княгині не давати».
[b]Ведуча:[/b] « - Наїхали молоді бояре
На наш двір.
[b]Ведучий:[/b] - Пізнавай, Марусенько,
А де твій?
[b]Ведуча:[/b] - Що в синьому, на сивому –
То не мій.
А що в голубому та на вороному –
То то мій»!
[i](Звучить спів «Роздвигай, свату, хату…»).
[/i]
- Застилайте тесовії столи,
Накладайте пшеничнії хліби,
Наливайте мед-вино в кубки,
Сподівайтеся гостя любого,
Гостя любого – мого зятенька.
У нас, на Галичині, зятя у домі молодої зустрічали у вивернутому кожусі з медом і хлібом.
[b]Ведучий:[/b] « - Гей, тещенько, моя матінко,
Чим ти мене ударуєш?
[b]Ведуча:[/b] - Дарую, зятю дочку,
Як білую лебідочку –
На солодкім медочку».
[b]Ведучий:[/b] Поволі «поїзд» рушиться, поволі «ворота» рушаться. Вже бачте і теща «перепила» зі своїм зятем красуню-доню за пару червоних чобіт, - аж на зміну їй, супроти «дружини молодого князя» стає старший брат молодої «Княгині».
«Князь»-молодий готує «викуп».
[b]Ведуча: [/b] « - Татарин, братик, татарин.
Продав сестру за дари,
Наробив єсь дива –
Узяв бочку пива.
[b]Ведучий:[/b] - За красную дівочку –
Солодку медівочку,
Із винного вильця
Повненькі барильця,
Ще й тисячу злотом –
За пишную вроду,
За рідну сестрицю,
За русу косицю».
[b]Ведуча:[/b]Останній «мур» у фортеці «Княгині» подолано. «Ворота» відчинені перед «дружиною Князя. «Княжа пара» сідає на свій «спільний весільний посад».
«- Частуй, матінко, зятя,
Лиш негірковгорілков,
Лем солодков медівков».
[i](Звучить спів «Не пий, зятейко, не пий, душечко…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b]Заворожуючи «Княжій парі» на посаді щасливу долю, весільна громада чимдуж гуляє і співає на повні груди:
« - Заграйте ми, музиченьки, в колонько, в колонько ,
Та най ми сі развеселит моя головонька»
[i](Звучать народні коломийкові співи).
[/i]
У багатоголосся весільних коломийок дзвінко вливається голос матері молодої. Юрба раптово змовка, танок уривається.
[i](Звучить спів «Щастя-долі вам бажаю при кожній потребі»).[/i]
Мати з батьком приступають до «княжого посаду» з «повницею» - повними жменями добра…
[b]Ведуча:[/b] « - Вітаємо ті, зятеньку –
З повними повноньками,
[b]Ведучий:[/b] - … з житніми хлібоньками,
[b]Ведучі (разом):[/b] - Щирими словоньками!
[b]Ведуча: [/b] - Із долею щасливою.
[b]Ведучий:[/b] - Із доброю годиною.
[b]Ведуча: [/b] - Будь здоровим, як вода,
А веселим, як весна,
А маєтним,як земля».
[i](Звучить спів «Ой ніхто так не співає…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] При вітанні молода подає «перепиваючій» родині келишок, проте сама не п’є, бо то не годиться «на посаді» сидіти з хмільною головою.
(Звучить спів «Ой дай, Боже, в добрий час…»).
[b]Ведуча:[/b] «Старший» дружба-боярин уносить з комори «коровай». Несе на широкій тарелі і тримає над головою.
[b]Ведучі (разом):[/b] « - Несемо тебе, короваю,
Як сонечко красне над гаєм,
Щоб вився по небокраю,
Як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість по світлиці».
[b]Ведуча:[/b] Одчинивши двері, старший боярин каже:
[b]Ведучий:[/b] - Панове старости, благословіть коровай на посад!
[b]Ведучі (разом):[/b] - Бог благословить!
« - Вийся, короваю,
Ще вище від гаю,
Як душа по раю,
Як рибонька по Дунаю.
[b]Ведуча:[/b] - Дружбонько коровай крає,
Всю родину обсилає,
Бо в нас роду много –
Обійди його всього.
Щоб його наділити,
Щоб його не згнівити»…
[b]Ведучий:[/b] Останній з родини, частуючись відбирає «коровай» у дружби з тарілкою. І кожен при короваї дає молодим напуття.
« - Як буде у вашій хаті єдність і рада,
То не буде страшна вам ніяка біда!»
[b]Ведуча:[/b] «- Бувєсь посаджений,
А тепер суджений
Не на рік – а на цілий вік»!
[b]Ведучий:[/b] Молода чує ритуальне заклинання. Вона підводиться з «посаду», виходить з-за столу. По білому чистому полотні простелилася їй дорога до «комори».
[i](Звучить спів «Ой до Львова доріженька, до Львова»).
[/i]
У коморі світло і урочисто. Тихо палають дві шлюбні свічі. На ослоні лежить ярмо, покрите «околотом» (снопом збіжжя), на снопі – кожух, на кожуху сидить молодий, а на його коліні – молода. Довкола них – дружки, свашки-світилки і свахи. Молода журиться з своїм дівуванням. Ще мить і її покриють, пов’яжуть косу наміткою.
Ведучі (разом): « - Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Твоєму дитяті
Віночок скидати –
Голівку вкривати».
[b]Ведучий:[/b] Коли молоду покриють, молодий дає свашкам по чарці. Вони цілуються і віншують:
[b]Ведучі (разом):[/b] « - Цілуваннячко, милуваннячко
Від молодости до старости
Дай, Боже, дай!
[i](Звучать коломийки «Ой червоний бурячок, а зелена гичка –
Вчора була дівчинонька, нині молодичка»).[/i]
[b]Ведучий:[/b]Молода в очіпку, покрита наміткою, прощається з рідною домівкою.
[b]Ведуча:[/b] « - Дружечки-голубочки,
Сходьтеся до купочки,
Сходьтеся до одної,
До свеї молодої –
Вже ж бо вона не з вами,
Вже ж бо іде за брами»!
[i](Звучить спів «Була бим вже їхала, була бим вже йшла,
я ще вам, воротонька, не кланялася…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Молоду виряджають за ворота. Коли «поїзд» за ворітьми стане, мати востаннє питиме до молодої і благословлятиме свою доню в далеку дорогу:
« - Загрібай, мамко, жар, жар,
Буде тобі дочки жаль, жаль.
Та кидай, мамко, дрова –
Зоставайся здорова!
[i](Звучить спів «Піди, мамко, до комори…»).[/i]
Пропила мати дочку
На солодкім медочку,
На горілоньці-оковитоньці -
Сама йде додомочку.
[b]Ведуча:[/b] Не сама ж пропивала –
[b]Ведучі (разом)[/b] - Родинонька помагала!
Встаньте, бояри, встаньте,
Богу хвалу віддайте –
[b]Ведучий: [/b] - Господу Богу.
[b]Ведуча: [/b] - Божій Матінці.
[b]Ведучий:[/b] - Господареви.
[b]Ведуча:[/b] - Господароньці.
[b]Ведучі (разом):[/b] - Княжій пароньці.
[b]Ведучий: [/b] - … і кухароньці…
[b]Ведучі (разом)[/b]: - За красний дар – обідець!
[color="#ff0000"][i]*Ефір на Львівському радіо 16 вересня 1992 року (18.05 – 18.45) озвучували ведучі Ірина Вовк та Роман Гринько, пісні виконувала Наталка Манько-Куриляк. Програма зберігається в Архіві програм Львівського радіо, редакція літературно-музичного мовлення, редактор – Марта Кінасевич.
[/i][/color]
[i]Література до теми про традиційний весільний обряд Галичини:
1. [b]Ірина Вовк.[/b] Обряд реєстрації шлюбу для українських пар // Вісник Львівського музею історії релігії. Число 7. – Львів, 2010, с.119.
2.[b] Хведір Вовк.[/b] Матеріали до української етнології та етнографії. – Львів, 1919.
3. [b]Золотослов.[/b] Поетичний Космос Древньої Русі. Упорядник Михайло Москаленко. – Київ,1988.
4. [b]О. Кучерук.[/b] Ілюстрована енциклопедія історії України в трьох томах. Т.1. – К, 2004, с. 128.
5.[b] М. Ф. Сумцов.[/b] Религіозно-мифическое значеніє малорусской свадьби. //«Кіевская Старина», 1885.
6. [b]М.Ф. Сумцов.[/b] Женитьба свічки.// «Кіевская старина», 1890.
7.[b]Хрисанф Ящуржинский.[/b] Лирическіє малороссійскі песни. – Варшава,1880.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753445
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 03.10.2017
Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...
Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...
Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...
Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...
(Зі збірки [b]"Семивідлуння"[/b]. - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753319
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 02.10.2017
[color="#ff0000"][i]ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ
[/i][/color]
[b]Yohann Wolfgang von Goethe «Hoffnung»
[/b]
[color="#ff0000"][b][i]Schaff, das Tagwerk meiner Hände,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Traume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.
[/i][/b][/color]
[b]Йоганн Вольфґанґ фон Гете «Надія»[/b]
[i]Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.[/i]
Навчання у Львівській спеціалізованій школі №28 з поглибленим вивченням німецької мови не минули даремно - на все життя залишилася тяга до перекладів з оригіналів класичної німецької літератури. Цей переклад здійснено на І курсі філфаку Львівського університету, під час перебування у літстудії "Франкова кузня".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753147
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.10.2017
[color="#ff0000"][i](30 вересня за церковним календарем -
ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ та матері їх - СОФІЇ)[/i]
[/color]
Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...
Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.
Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.
Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.
А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...
На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...
- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...
- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!
[i](Зі збірки, що вкладається [b]"Туга за Єдинорогом"[/b], 2017)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752994
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.09.2017
Ведуть мене принци примарні
в прокурені димом кав’ярні.
Запрошують у ресторани
новітніх мадон дон-жуани.
Розмови про диско-клуби,
про вина і сигарети…
І губимось в пошуках: любий!
Коханий! Єдиний! Де ти?..
А відповідь неоднозначна:
«Дивись, але будь обачна,
бо вірити звичним жартам,
мабуть, і справді не варто».
А як же тоді із принцом,
якщо обмину кав’ярню?
Це просто питання – не принцип,
бо все-таки вірю в кохання!
Я зваблю хоч... лисого чорта,
прибульця з чужої планети,
аби лиш не з тої когорти,
де вина і сигарети.
[i](З першої збірки [b]"Дзеркала".[/b] - Львів:Каменяр,1991)[/i]
[i]Фото з авторського сайту доньки: інстаграми Zlatа_Vovk.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752808
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 29.09.2017
Горів, надихаючи світлом перо,
Тремтів, від бажання нам руки зігріти…
А вітер шалений пустив помело –
І світло погасло, і шквалом розбиті
Уламки рядків, що пашіли вогнем,
Яскраві від рим, наче соняхи з літа,
У темряві тліють. Лише де-не-де
Займаються іскрами вуглики літер.
І жаром проймають вцілілі слова –
Буденні, прості, не парадні, не пишні.
І радість сьогоднішня в них ожива,
Виблискують чисто в них болі колишні.
І враз прозріває майбутнього суть.
І спалахом думка пронизує тишу –
То ж руки сірник ліхтарю піднесуть,
Хай знову горітиме сонячним віршем
Уява і мрія – натхнення моє…
[color="#ff0000"]У світі для всіх нас ліхтарики є!
[/color]
[i]Перша публікація у газеті [b]«Молода Галичина», [/b]1983 рік, День студента.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752632
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.09.2017
[color="#ff0000"][i]До Дня дошкільнят[/i][/color]
Мій братику, моє кмітливе личко,
ось крок один ступлю настріч тобі.
І я вже поруч. Обійми сестричку.
Ми разом не покоримось журбі.
Щаслива я - до рук летить так стрімко,
немов горобчик, радісне хлоп'я.
Ти постривай, ще не втікай, хвилинко,
така маленька біля тебе я.
Мій братику, мої дитячі роки
в хвилинку безтурботну заведи...
Твої такі невмілі перші кроки
в мені лишають сонячні сліди.
[i]З раннього циклу для дітей [color="#ff0000"][b]"Вірші для братика".[/b](1987)[/color]
[/i]
(З першої збірки [b]"Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752462
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.09.2017
[b][i]Дивуюся примхливості людській -
підвладні нам усі земні щедроти,
які ж напасті треба ще збороти,
щоб викликати Долю на двобій?
Не здатися. Не згинути. І вперто
байдужості у вічі зазирнуть,
і потоптать її безлику суть,
і стати по-життєвому причетним
до всіх тривог і неминучих втрат,
до нездоланних пристрастей і болю...
Ми живемо́. І значить - [color="#ff0000"]н е б е з Д о л і[/color]!
Бо дивимось вперед, а не назад.
[/b]
[/i]
З першої публікації у газеті[b] "Молода Галичина"[/b]./
День студента, 17 листопада,1983 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752457
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2017
[color="#ff0000"][i]Коли в місячну ніч не спиться (не просто тому, що гарна осінь, а тому що поруч не все гаразд - хворіє донька, чи просто життєві буревії!), - шукаєш спасіння в образах високих і містичних, таких як казковий [b]ЄДИНОРІГ[/b] і задумуєш сокровенне бажання, щоб наші близькі і рідні були [b]ЗДОРОВІ[/b], а країна -[i] МИРНА[/i]!!!
Моя остання збірка, що наразі вкладається, буде мати назву [b]"ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". Єдинороги[/b] - ці містичні істоти давніх часів, були символом щастя і гармонії світу. А щоб знайти Єдинорога і задумати заповітне бажання, за легендою Середньовіччя - треба було бути непорочною [b]Дівою[/b], сісти серед галявини в пралітньому лісі під розлогим старезним деревом. Тоді Єдиноріг сам, з власної волі, підійде і покладе тобі на коліна голову.
За знаком Зодіаку я Діва - отож маю шанс задумати бажання...[/i][/color]
З дрімучого лісу на хатній поріг
Прибився у місячну ніч Одноріг.
То дійсність, чи казка?..Чи сон наяву –
Я й досі із тим Однорогом живу!
Тут яблука з гілля зриваються ниць,
Тут падають зорі до отчих криниць –
То жовті – гарячі, то білі, як сніг…
Тут тихе привілля… Бо є Одноріг!
Над Зоряним Небом моєї землі
Летять Однороги великі й малі.
А де заясніє їх чиста хода,
Трояндова квітка з землі пророста.
То квітка – відваги, то квітка – снаги.
То квітка Любові, що рве береги.
То з серця Вкраїни тремкий оберіг –
На чатах людини стоїть Одноріг.
Чи можна збагнути, як руну стару,
Ту Долю людини – Небесну й Земну –
Де крівця зросила земельку святу,
Там зронить сльозу Одноріг нальоту.
Ми – Божая глина, допоки живі,
Тримаймося купно усі на плаві.
І поки із ран наших зела ростуть,
Нам спокій і мир Однороги несуть!
(Зі збірки, що вкладається[b] "Туга за Єдинорогом".[/b] - Львів,2017).
[i][color="#ff0000"]Ілюстрація: Фреска в Палаццо Фарнезе, Рим, можливо робота Доменікіно, 1602 рік. [/color]
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752270
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 26.09.2017
[color="#ff0000"][b][i]«Віддай мені своєї смерті частку,
Візьми від мене часточку життя…».[/b][/color]
(Василь Стус)
[/i]
Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!
У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.
[i](Зі збірки [b]"Обрані Світлом"[/b]. - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2017
Таки не по-буденному вершить
над нами суд блаженна веремія –
Нам жить і задихатися ... і жить,
по-іншому не можем, чи не вмієм?
Пропащі ми – над яром летимо,
над товщами, гнітючо навісними ...
Для чого живемо́ – куди йдемо́! –
обмерзлі душі з крилами німими ...
Нам гніву благородного, або
любові, що зове і замовляє ...
Промов мені, бо холодно, журбо –
бо знавісніло птаха кружеляє ...
Чигає на ошуканих, на нас,
спонукує пройти крізь темну хащу,
навпомацки брести ... напризволяще –
і по піщинці виміряти Час!
Ми – покоління, зібгане в юрбу
півлицарів, півблазнів, півгероїв –
свою добу підняли на дибу
навально, шквалом, криком ... й н е без зброї ...
Крячить над нами, кряче вороння
понад яри, у небеса кипучі ...
Ой лишенько, які ж бо дні гнітючі,
коли живеш і дишеш навмання!
... Посеред стуж півзайшлої мети –
терпіння нам ... терпіння і тривоги –
до забуття, до краху, до знемоги –
із божевільнь благої німоти,
як фенікс, відродитися і йти –
на плаху до кінця ... до перемоги
над нами, слабосилими. Земля
ще наші з вами тверді переймає –
і ми ще є, (хоч, може, і немає),
бо хтось над нами плачно замовляє ...
... Відлетна птаха клично кружеля!
(Зі збірки [b]"Семивідлуння"[/b]. - Львів: Каменяр,2008).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751960
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.09.2017
В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!
Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..
Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!
Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…
…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…
Fritz Kreisler Liebesleid Ф.Крейслер Муки любви. Юрий Медяник
https://www.youtube.com/watch?v=VeNOG1M18HY
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751853
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2017
[color="#ff0000"][b][i]Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.
[/b][/i]
[/color]
(З першої збірки[b] "Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751665
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.09.2017
Протягом осінньо-зимового періоду календарного року українців є [b]Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня[/b]. Про них у народi кажуть:
[i]”[b]Перша Пречиста[/b] жито засiває,
[b]Друга[/b] - дощем поливає,
[b]а Третя[/b] - снігом покриває”.
[/i]
Пiсля [b]Успіння Пресвятої Богородиці[/b] - [b]ПЕРШОЇ ПРЕЧИСТОЇ[/b] дiвчата в селах вже не мають важкої роботи. Приповiдка каже:
[i] ”Прийшла [b]Перша Пречиста[/b] - стає дiвка речиста”[/i] –
багато говорить, бо немає вже роботи.
Пiсля ПЕРШОЇ ПРЕЧИСТОЇ настає весiльна пора. Після свята дівчата чекають старостів на оглядини та заручини.
За народними прикметами, якщо на Першу Пречисту гарна погода - вся осінь буде гарна.
[color="#ff0000"][b]21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці
і «Друга Пречиста»
[/b][/color]
Двадцять першого вересня відзначають Богородичне свято – [b] Різдво Пресвятої Богородиці, або у народі "ДРУГОЇ ПРЕЧИСТОЇ". [/b]Це свято ще називають [b][i]“осениною”[/i][/b] – адже цього дня за народним календарем настає осінь.
За церковними переказами, Богородиця народилася за тих часів, коли релігія була в занепаді. Марія була обрана на роль матері Ісуса Христа, оскільки була дуже благочестива. Вона слухняно навчалася в монастирі, сумлінно вивчала Святе Письмо, а отже, якнайкраще підходила для виконання важливої місії народження Сина Божого. На [b]Другу Пречисту[/b] українці, возносячи молитви Господу, завжди зверталися і до [i]Пріснодіви Марії[/i] — благодатної заступниці та охоронниці людей, Богородиці, яка стала об’єднуючим началом між Богом і родом людським.
[b][i] Богородичні свята[/i][/b] пишно відзначаються у місцях, де освячувалися церкви на її честь. [i]Храмові (престольні) свята [/i]проходили з богослужінням і наступною за ним трапезою. Обов’язково влаштовували гостини, їздили до родичів у інші населені пункти, відвідували близьких, кумів, сватів. Престижним у селах (та й у містах теж) вважалося прийняти на храм якомога більше гостей.
Свято [b]Другої Пречистої[/b] традиційно вважається жіночим святом, коли жінку належить вшановувати як продовжувачку роду. Це свято, очевидно, успадковує давнє арійське [b][i]"свято Рожениць"[/i],[/b] коли наші предки висловлювали подяку “польовим духам”, тобто опікунам нив та врожаю, а також праслов’янському [b][i]«Дід-Ладові»(РОДУ) ,[/i][/b] що спочатку засівав і пророщував зерно, а потім поливав.
Жiнки, в яких немає дiтей, справляють обiд i запрошують бiдних — [i]«щоб молилися Богородицi за їхніх дiтей».[/i] Такi жiнки також замовляють Службу Божу в церквi, а пiсля богослужiння запрошують людей до себе на обiд.
Кажуть, що молитви до Пресвятої Богородиці майбутніх матерів про здоров’я та щастя дітей, на яких вони чекають, у цей день мають особливу силу.
[b] [i] Різдво Пресвятої Богородиці [/i][/b]відзначається як свято справжньої радості. У ці дні не працювали, не постували, а після молитов у храмі збирали веселі гостини. Урочистості підкріплювалися святковим застіллям. Окрім обов’язкових рибних страв, готували всілякі м’ясні: борщ із свининою чи птицею, печеню чи то «душенину з м’ясом», різноманітну городину, фаршировану м’ясною начинкою, голубці, пироги, млинці, вареники.
Звичайно, багато страв готували і з сиру. Цей сезон передбачає широке вживання свіжих овочів і фруктів. Усе це активно використовувалося в народній кухні в Україні на храми Другої Пречистої.
[b][i]На Другу Пречисту [/i][/b]припадає і останній термін заготівлі чарівного зілля. Вважалося, що зібрані між Першою і Другою Пречистими приворотні трави мали особливу властивість привертати хлопця до дівчини (чоловіка до жінки) і навпаки. Тим-то й були зумовлені останні походи по калину й барвінок. Проте дітям забороняли ходити польовими та лісовими дорогами, бо “там вужі сушаться”.
Також з цього дня (а деінде з «Семена») вже можна було засилати сватів до дівчат. [b][i]“Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста”. [/i][/b]Якщо ж молоді вже зіграли весілля, то в цей день до них у гості йде рiдня, а молодим треба звiтувати перед гостями про своє подружнє життя. Молоді також йдуть в гості: як правило, до батькiв молодої разом з свекром i свекрухою для встановлення та пiдтримки добрих стосунків мiж невiсткою та батьками чоловiка і мiж родинами сватiв.
Під цю пору зазвичай холоднішає, дні стають похмурими, йдуть дощі. До Другої Пречистої годилося повністю викопати бульбу і засіяти землю житом.
Для пасічників це був останній термін утеплення вуликів на зиму, а власники овець завершували удруге їх стригти.
Жінки зустрічали осінь біля води, примовляючи:
[color="#ff0000"][i]«Богородице Пречиста, позбав нас суєти,
намовляння відведи, моє життя-буття освіти».[/i]
[/color]
[b]Прислів'я і приказки про Другу Пречисту:[/b]
[color="#ff0000"][i]Прийшла [b]Перша Пречиста[/b] – одягла природа намисто,
прийшла [b]Друга Пречиста[/b] – взяла комара нечиста,
прийшла [b]Третя Пречиста[/b] – стала діброва безлиста.
Прийшла [b]Пречиста [/b]– на дереві чисто,
а прийде [b]Покро́ва[/b] – на дереві голо.
[b]А ще Пречиста[/b] – картопля чиста.
[b]Перша Пречиста[/b] жито засіває,
а [b]Друга[/b] – дощем поливає.
[/i]
(За виданням [b]"За нашим звичаєм Бога величаєм:Осінь"[/b]. - Львів:Сполом,2015)
[color="#ff0000"][b]УВАГА! прослухати радіопрограму у авторському звучанні можна за посиланням на сайті радіо "Воскресіння" у тегах авторської сторінки "Ірина Вовк":
[/b]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751662
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 22.09.2017
Дивіться на робота марки «Ірина»:
Програма насичена, якість відмінна.
Крок вліво, крок вправо і розмах руками
Від хати до хати, від брами до брами.
Вже кроки сталеві вгинають алеї,
Лунають у закутках в ріднім музеї.
З роботи додому щовечір, щоднини, -
Дивіться на робота фірми «Ірини».
Продовжимо далі. Натиснем педалі.
Настроїм машинку на довгу зупинку.
Наш робот чекає – трамвая немає.
Десятої швидкості хід набирає.
Горять-випромінюють ілюмінатори,
Машина пірнає в програму «аматори»,
І струми потужні пронизують простір:
Вже робот залізо, червоне від злості...
Залізо повзе опівночі до ліжка,
І сниться залізу суцільна задишка.
Ще подих, ще порух рукою, ногою.
Коли вже наступить програма спокою?
Програма спокою, де розум і міра,
[i]Не марка,
не фірма,
не робот,
[b] а Іра.[/b]
(З першої збірки [b]"Дзеркала".[/b] - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751559
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 21.09.2017
Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!
Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.
Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...
І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.
[i](Зі збірки "Семивідлуння"[b][/b]. - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751346
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 20.09.2017
Люблю блукати Стрийським парком,
вести́ з ним німий діалог.
Він мудрий…
- Знаєш,ще так мало зроблено.
- [i]Стережися, бо все минуще…[/i]
- Але ж і ти покорився осені.
- [i]В мене вона не остання.[/i]
- Хизуєшся?
- [i]Заздрю. Ти тлінна, наче отой листок,
що вчора брунькою звався,
а зараз спадає долу…[/i]
- Що тобі з нього?
- [i]А хто ж мене грітиме до весни…[/i]
(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751206
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2017
У 1979 році у Львові при Будинку Вчених був створений єдиний (серед 10-и існуючих) україномовний аматорський театр "МЕТА" - Молодіжний Експериментальний Театр Аматорів. Ним керував тоді ще молодий актор театру ім. Марії Заньковецької, тепер уже народний артист України - Григорій Шумейко. Деякі творчі роботи допомагав втілювати народний артист України , лауреат Шевченківської премії Богдан Козак. У доробку театру були перші в Україні інсценізації "Марусі Чурай" Ліни Костенко та "Собору" Олеся Гончара, а також "Дорога" за новелами Василя Стефаника, "Вертеп" Валерія Шевчука, "Свіччине весілля" Івана Кочерги та багато інших вистав."МЕТА" виховала два театральних покоління своїх дітей та внуків: театри "Нова МЕТА" та "Юна МЕТА". Протягом майже сорокалітнього творчого шляху "МЕТА" відроджувала у Львові народні різдвяні "Вертепи" та купальські забави у Нижньому Синьовидному у Карпатах, Гідропарку на Дніпрі (1989), Ченстохові (1991) на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ, та на Львівському Знесінні (1991).
Тепер нові поколінні "Метян" продовжують наш театральний досвід.
Вірш «… І ПОШЛЮ НА ВАС ЗМІЯ» АБО ЩИТ ДЛЯ ДРАКОНА - відголосся моєї присутності у цьому рідному мені творчому колективі з 1987 року. Починала я з ролі Дракона у однойменній виставі за повістю-казкою Юрія Винничука. Ця вистава принесла театру звання народного у квітні 1988 року, а також її побачило Ченстохово у пам'ятному 1991 році.
[b][i]«… і пошлю на Вас змія…»
(Святе Письмо)
[/b]
[color="#ff0000"] моїм побратимам [b]по виставі«Дракон»[/b]
у львівському аматорському театрі «МЕТА»
присвячується[/color]
«…Мені часто вночі сниться, що я метелик –
і пурхаю серед квітів.
Це – найсолодші сни…
А коли прокидаюся, то не відразу можу збагнути,
хто я… Чи д р а к о н, якому наснилося,
що він метелик , чи м е т е л и к,
якому сниться, що він дракон?»
(З[b] монологу Дракона[/b] за однойменною повістю Юрія Винничука)
[/i]
Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…
… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…
… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:
[color="#ff0000"][i]«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*[/i]
[/color]
…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…
… Я покличу сюди метелика…
[i]*тут цитується авторська адаптація поезії Наталії Дзюбенко як прологу до вистави «Дракон» на сцені Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА» (Львів,1987рік).
[/i]
[i](Зі збірки [b]"...І все ж - неопалима".[/b] - Львів:Логос,2000-2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751048
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.09.2017
[b][i]«…приходиш ти, Надіє,
дочко Бога…»
(Богдан-Ігор Антонич)
[/i][/b]
Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.
…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
[i]«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою – [/i]
[i]В Отця
І Сина
Й Духа
ві-ру-ю»![/i]
Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.
…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!
Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…
…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..
[i](Зі збірки [b]"Самоцвіти сокровення".[/b] - Львів:Сполом,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750893
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 17.09.2017
[color="#ff0000"][b] [i](фрагмент фіналу)
[/i][/b]
Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.
Життя в борні невпинній і суворій
Дитя, юнак і старець хай ведуть,
Щоб я побачив в силі пречудовій
Мій вільний край і мій щасливий люд.
Тоді би я сказав: жаданна мить,
Затримайся, чудова, зупинись!
І не наважився потік віків би змить
Мої сліди, що залишив колись.
В жаданні щастя, в тій хвилині
Найвищу мить я відчуваю нині.[/color]
[i](Шкільний переклад з оригіналу 1980 р. Увійшов у двотомник [b]«Сонцетони. Тон Перший – Поетичний»[/b]. – Львів:Сполом,2016)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750783
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.09.2017
[b][i]«…Гадкою крепков тьми світа розмести…»
(Маркіян Шашкевич. «До ***»)
[/i][/b]
Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -
Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…
Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!
[i](Зі збірки [b]"Обрані Світлом".[/b] - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750627
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.09.2017
[color="#ff0000"][i]У Львові стартує ХХІV щорічний Форум видавців. До днів Форуму буду видруковувати на Сайті Поезії свою громадянську лірику, бо поети у всі часи є виразниками ідей суспільства, в якому живуть. Думка про ідею "мистецтва для мистецтва" ефемерна, бо саме мистецтво - це відголосся на потреби соціуму. Отож, в поезії акумулюються всі видимі і невидимі суспільні процеси, найважливіші на відповідний момент ЧАСУ. В цьому розумінні я, як і всі інші творці Слова - соціально заанґажована. В моїй поетичній скарбниці є присвяти великим ПОЕТАМ, на творчості яких формувалося багато поколінь обдарованих поетичним даром українців.
Коли відбуваються зміни суспільних щаблів розвитку держави - поети завжди йдуть у передніх лавах борців.Так було колись, так є і зараз.[/i][/color]
[b]СВІТЛО ПРИЙДЕШНОСТІ[/b]
[b][i]«…з давніх брудів і думка розкута,
Ожиємо, брати, ожиєм!»
Іван Франко[/b]
[/i]
Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –
О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…
…Бо то справді нечувана розкіш –
вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля!
(…І міста українські… і села)…
Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік,
хоч би й стала хвилина остання…
Сонце, сонечко… світло жарке
молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке –
як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков,
що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
[i] «з давніх брудів і думка розкута…»! [/i]
…О, нещасні людці у кровавій ріці
вод торішніх, мутни́х –
стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці –
оживайте і жийте…
...й боріться!..
20.07.2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750500
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.09.2017
... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...
Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.
... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!
Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.
Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі роз'ятрених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.
[i](Зі збірки[b] "...І все ж - неопалима"[/b]. - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750383
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2017
[b][i]„Я до тебе прийду і змовкну,
і нічого тобі не скажу ... „[/b]
(Василь Стус)
[/i]
... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...
Недомовлене,
недосказане –
ми, немов би, сонця
над оазами.
Над квітучими –
світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже –
не розкрутиться,
що судилося –
те і збудеться!
Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням
поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная –
світ незайманий,
(доки світу край –
не займай мене) ...
Ми іще чужі –
ми не знаємось,
на земній межі
повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..
І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...
На межу твою,
на пожовклу –
я до тебе прийду ...
і змовкну ...
[i](Зі збірки [b]"Семивідлуння"[/b]. - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750258
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.09.2017
Моя любове, сухолиста гілко.
Болить мені твоя плакуча мить.
Якби ж то з тебе сотворить сопілку…
Із небуття. Із праху. Сотворить.
Які безодні і які вершини,
Надхмарні замки, палі і коли́…
Нас розпинали ті, кого любили,
Нас воскрешали ті, кого кляли.
Де вороги, де друзі? – невідомо.
Бредеш наосліп, майже навмання:
Що звалось рідним – стало незнайомим.
Була чужою – думалось, «своя».
Відлетна птахо, сухолиста гілко,
Розталі замки, спалені мости…
Без жалю. Без ваги. Творись, сопілко!
А там – на безум. Збудься. І лети.
[i](З першої збірки[b] "Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750120
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2017
[b][i]«Ладі й Море́ні –
Терновий огонь мій»[/b]
В.Пачовський.*[/i]
Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…
Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.
Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.
Немає ради…Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.
Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.
А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!
[color="#ff0000"][i][b]«Ладі й Морені – терновий огонь мій»[/b], так називалася чудово ілюстрована збірочка інтимної лірики поета з когорти «Молодої Музи», Василя Пачовського, видана у 1912 році. Мені поталанило тримати її в руках. Образи богинь язичницької міфології: [b]Лади – богині Любові, Злагоди та Гармонії, а також Морени (Марени, Мари) – богині Смерті[/b], надихнули поета на чудові творчі поетичні пошуки, в яких і смисл людського буття, і духовні надбання етносу, і любов, і еротика, і роздуми над проблемою вічного і короткочасного у світі Природи і Людини.
Йдучи за образною символікою цієї збірки, моя рання збірка інтимної лірики дістала назву [b]«Самоцвіти сокровення»[/b].[/i]
[/color]
(Зі збірки[b] «Самоцвіти сокровення»[/b]. – Львів:Логос,1997).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749992
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.09.2017
[color="#ff0000"][i][b](з переспівів світової музичної класики)[/b][/i][/color]
[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА МУЗИЧНА КЛАСИКА: обробка V.Meglio.
[/color]
Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.
[i]Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба -
дзвонять дзвони в небесах.
Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба -
в небесах![/i]
Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.
[i]Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба -
дзвонять дзвони в небесах.
Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба -
в небесах![/i]
Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...
[i]Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба -
дзвонять дзвони в небесах.
Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба -
в небесах![/i]
Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.
[i]Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба -
дзвонять дзвони в небесах.
Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба -
в небесах![/i]
[color="#ff0000"][b]Запрошую переглянути чудовий атмосферний відео інтернет-ресурс, де в часовороті проглядається Стара Італія та її веселі робітні люди! [/b][/color]
https://www.youtube.com/watch?v=lFWumwcnHVA
[color="#ff0000"][b][i](Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2017
[color="#ff0000"][b][i](З переспівів світової музичної класики)[/i][/b][/color]
[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА МУЗИЧНА КЛАСИКА:
слова і музика Джовані Д' Анці[/color]
Безмісячним ноктюрном, ноктюрном самоти
Дме вітер семиструнний -
Мов крига, останнє "прости"...
Ні! Навіщо про колишнє, ні!
Не треба сліз невтішних, ні!
Загубить пам'ять давні дні...
Дні безумні - ревнощі, страждання,
Тихі сподівання -
на звуки ноктюрна "SÉNZA LÚNA"...
Ноктюрна - без нас, без кохання!
Безмісячним ноктюрном, ноктюрном самоти, -
Так трепетно і сумно -
де бродиш, загублений Ти...
Ні! Навіщо про минуле, ні!
Не треба мрій заснулих, ні!
Навіє пам'ять давні дні...
Дні безумні - зустрічі, зітхання,
Тихі сподівання
на звуки ноктюрна "SÉNZA LÚNA"...
Ноктюрна - без нас, без кохання!
https://www.youtube.com/watch?v=eDuwdUIvcpc
[color="#ff0000"][b][i](Для концерту італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин,
Львів,1997)[/i]
[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2017
[color="#ff0000"][b](З переспівів світової музичної класики)[/b][/color]
[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА МУЗИЧНА КЛАСИКА: Р.Карозоне
Переспів тексту за Нізом.[/color]
В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.
В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.
[i]Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...
[/i]
Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!
В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.
[i]Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...
[/i]
poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне
[color="#ff0000"][b][i]Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997.
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2017
[color="#ff0000"]ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)[/color]
[b] БАХІАНА №5
(BACHIANA №5)
[/b]
Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…
Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…
…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!
Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..
Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!
Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!
[color="#ff0000"][i]Пропоную послухати [b]"Бахіану №5"[/b] з інтернет-ресурсом.
Цією безсмертною перлиною світової класичної музики
і чудовим щемливим відеорядом Квітучої Природи
прощаюся з цьогорічним Літом!!![/i][/color]
https://www.youtube.com/watch?v=ofJ4SJsgg-U
[color="#ff0000"]Вірш-переспів під музику "Бахіани" Ейтора Вілла Лобоса знайдете в інтернет-ресурсі: [b]Ірина Вовк. Артбесіда.[/b]
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=bQOnKcpuKRI
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749770
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.09.2017
[color="#ff0000"][i]У Львові кінця 90-их були дуже популярні консерваторські концерти зарубіжної класичної музики. Мені поталанило перебувати у гущі цих мистецьких подій. Тоді доля мене звела із випускницею-вокалісткою Львівської консерваторії Лесею Ленишин, для якої я писала тексти-переклади вокалізу на українську мову з різних мов світу. Для неї ж і підготувала опосередковані переспіви з латино-американських поетів для концерту бразільської музики Ейтора Вілла Лобоса. Це був знаменний для Львова концерт. Один з цих переспівів знайдете у мене на сторінці [b]"Ти перейшов цей квітник".[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731340
Тепер наступні...
Залишається сказати, що Леся Ленишин на даний час - солістка хору Амстердамської опери.
[/i]
[/color]
[color="#ff0000"]ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)
[/color]
[b]„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)
[/b]
О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?
О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!
Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...
muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian
(Зі збірки інтимної лірики [b]"Самоцвіти сокровення"[/b]. - Львів:Логос,1997).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749757
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.09.2017
Осінній вітрище суворо шмагає у спи́ну,
Над прірвою зливи розкриті зонти, як щити…
Як хочеться Сонця – хоч крихту малу, хоч краплину,
Впіймати б у руки і з нею по зливі пройти.
Шукаю те сонце в зіницях чужих перехожих,
Їм холод і хмари навіяли сум на чоло.
А, може, не сум… Може, згадку про втрачене, може…
Про те, що як літо пригріло, а потім пройшло…
І кроки, мов громи, вдаряють у зірване листя.
В осколках багрянець спадає додолу, як скло…
Шукаю стежки, на яких ми колись не зійшлися –
там сходило Сонце!..
То, може б, і зараз… зійшло…
[i]З раннього.[/i]
(з першої збірки [b]«Дзеркала»[/b]. – Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749599
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2017
[b]ШЛЯХТАНКА МАРІЯ ПОТОЦЬКА - "ТРОЯНДА З ФОНТАНУ СЛІЗ"[/b]
Окремою гілкою цього хронологічного дерева слід розглядати [b]Кримське ханство[/b], що входило у склад Турецької держави. Сюди зачислюємо під XVI ст. історію епічної [b]Марусі-Богуславки[/b] та історію двох перекопських ханів - Сахиб-Гірея та, вочевидь, його потомка Керім-Гірея. Перший - був і сином українки, і дружину мав українського походження. Другий - став відомим Україні як володар столиці Кримського ханства Гіреїв - Бахчисараю через трагічну історію його кохання до [b]шляхтанки Марії Потоцької.[/b] Ми прихильні думати, що та Марія Потоцька (відома в історичній легенді Бахчисараю під іменем "Діляри-Бікеч") належала до знаменитого роду Потоцьких, що оселився саме в Галичині, а не до маєтних володарів Умані (як твердять деякі дослідники),бо саме з Галичини її могли викрасти татари- людолови в числі тих кількох нападів на Королівську Землю*5, які зафіксовані в документальних джерелах серединою XVIII ст. Тому ім'я [b]Марії Потоцької-Бахчисарайської "Діляри-Бікеч"[/b] входить в хронологію нашого дослідження. Хоч в поетичному розумінні їй поталанило більше за інших (йдеться про "Бахчисарайський фонтан" Пушкіна та "Кримські сонети" А.Міцкевича), проте історичний фактаж про неї дуже скупий: загинула від руки суперниці, ставши жертвою гаремної інтриги в 1764 р. В тому ж 1764 р. поруч з мавзолеєм-"дюрбе" улюбленої жінки в південній частині "Хан-Сараю" хан Керім-Гірей звелів збудувати Фонтан Сліз як символ невимовної туги і жалю за втраченим коханням.
Сльози Фонтану постійно омивають дві нев'янучі троянди (пурпурову "кольору пристрасті" і жовту "кольору розлуки"), а нижній надпис Фонтану Сліз промовляє до прийдешніх поколінь словами корану - священної книги мусульман: [b][i]"Там праведні будуть пити воду з джерела, що називається Сенсебіль*6, Фонтан Сліз".[/b][/i]
Трагічним видається нам життя українських посестер, яких лукава Доля-"Кисмет" закинула на землю османських та кримських володарів, наділила їх більшою владою і пов'язала з чужинцями шлюбними вузами. І все ж … Даремно не проливаймо за ними сліз біля джерела "Сенсебіль"! Адже окрім пожиттєвої тяжби від чужої ментальності, докорів сумління від переходу у віру Аллаха і болісної ностальгії за Рідним Краєм, були в житті цих божих обраниць і світлі, і безмежно щасливі миті. … Річ у тім, що в Османській імперії на жінку дивилися інакше, як у нас в Україні. Варто було султанові провести ніч з наложницею -- вона відразу ж оточувалась повагою, прислугою і різноманітними почестями; варто було народити наложниці дитину - вона відразу ж ставала вільною і вважалася жінкою володаря (ці норми шаріату поширювалися на всі станові касти мусульманського світу). Ці факти використали у своїх романах і[b] [i]О.Назарук, і С.Плачинда, і П.Загребельний, і З.Тулуб,[/i] [/b]аби показати не тільки складність умов гаремного життя, в яких боролися за право бути першими їх історичні героїні, але й ту щасливу можливість Долі досягати цієї першості в любові до своїх "коронованих" чужинців-чоловіків, в обов'язку подружньої жінки, у щасті материнства. Тим то Доля-"Кисмет" українських султанок є Долею непересічних особистостей із сильною волею, глибокою емоційною вдачею і загостреним почуттям жіночості.Вважаймо ці риси етногенетичною характеристикою жіночої української породи. На підтвердження цієї думки - дослідження з української "етнології та етнографії" у "Матеріалах" Хведора Вовка. А те, що українське жіноцтво, на відміну від безмовно покірних жінок Сходу, виявляло в умовах тотального рабства і жорстких законів мусульманського сімейного права відносну непокору і почуття власної гідності (ці риси утвердилися в наших жінках на грунті споконвічної боротьби України за свою незалежність, а також в умовах доволі самостійного її положення щодо чоловіка в українській сім'ї) - то це ще більше загострювало потяг до них мусульманських можновладців по принципу "приборкання непокірної" …
[i][color="#ff0000"][b]Метою[/b] [/color]драматичної феєрії [color="#ff0000"][b]"Епохи в'янучих троянд. Країни гінекеїв"[/b] [/color]було прагнення зібрати цих непересічних українських жінок докупи (аби розвіяти міф про Роксолану як про єдину українську султану) і, використавши відомі та і невідомі факти їх історичних (чи то легендарних - щодо Марусі Богуславки) біографій, показати кожну з них у неповторному кольорі її "цвітіння", а в цьому розумінні і винятково значиму за своїм призначенням на Землі їхню "посестринську Долю-"Кисмет". Не обійшлося без вироблених літературою стереотипів: ідеться про імена Насті Лісовської та Насті Повчанської "Гюль-Хуррем", про певні сюжетні запозичення та функціональне навантаження відомих із романів другорядних дійових осіб. На тому акцентую свідомо як на факті позитивно засвоєної літературної традиції та письменницького досвіду попередніх поколінь.
… А поза тим кожна із Троянд дорога мені по-своєму, бо, зрозуміло, перш ніж доступитися до кожної із цих королівських квіток у неперевершені миті їх цвітіння, ними треба було дуже тяжко і довго відболіти …[/i]
ПРИМІТКИ
*5 [b]"Королівська Земля" [/b]- так в тогочасних документах називали землю Західної України.
*6 [b]"Сенсебіль"[/b] - за вірою мусульман, одне з райських джерел, з котрого п'ють воду душі праведників, що впали за віру Аллаха.
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b](історична драма). - Львів:Сполом,2014).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749598
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.09.2017
У другій половині XVII століття жив у Парижі французький географ, видавець і книгар Дюваль, який випускав переважно мапи-карти і "летючі" листівки. Як стало відомо з публікації Ілька Борщака у львівському двотижневику "Назустріч" (1935, № 4), найбільший прибуток принесли Дювалю його "Географічні таблиці, зложені, щоби пізнати на мапах головні країни та міста". В одній з таких "Географічних таблиць" була вміщена "Історія турецького султана Ібрагіма", яка проливає світло на ще одну досі незнану в Україні особу - турецьку султану, третю за хронологією "посестру" Роксолани*2. Автор книги розповідає про султана Ібрагіма (дати султанування 1640-1648), в якого було двоє синів: старший - Осман - від [b]дружини Зафіри[/b], молодший (майбутній султан Мухаммед IV, д/с 1648-1687) - від іншої дружини падишаха. Разом з матір'ю Зафірою Осман поплив флотом до священного мусульманського міста Мекки. Та 28 вересня 1644 року біля о.Родос корабель захопила в полон мальтійська ескадра. Через певний час Зафіра померла на Мальті, з султаном Ібрагімом їй більше зустрітися не довелось. І автор книги, і чин міністерства закордонних справ Франції, закінчує І.Борщак, називає Зафіру "руською", себто українкою. А Османа охрестили, напевно, монахи, надавши йому нове ім'я - "брат Домінік". Братчик османо-руського роду теж завершив своє життя на Мальті в 1676 р., натомість султанський трон посів його молодший зведений брат Мухаммед IV. Він пережив Домініка-Османа на 11 років.
[b]"РОЖЕВА ТРОЯНДА МРІЇ"[/b]
Доля [b]четвертої за хронологією "посестри" Роксолани [/b]українському читачеві зовсім не відома. В "Історії Туреччини" А.Кримського є коротенька зноска про ще одну українському султану, [b]дружину Мустафи ІІ[/b] (роки султанування 1695-1703), що народила йому наслідника престолу -- султана Османа ІІІ (р/с 1754-1757).
Її чоловік, Мустафа ІІ (роки життя 1664-1703), прямий потомок султана Ібрагіма, син султана Мухаммеда IV і наслідник дядька Ахмеда ІІ (р/с 1691-1695), вів війни з венеціанами та Росією, потім змушений був прийняти Карловицький мир (1699). Свою майбутню дружину (ані українське, ані турецьке її ім'я нам не знайоме), султан віднайшов серед наложниць власного гарему. Сім літ, за шаріатом, тримали жінок наложницями гарему, а на 8-ий відпускали додому, незалежно від того, чи родичі невольниці потурбувалися про її викуп... Закоханий султан Мустафа, аби не відпустити свою улюблену наложницю до Рідного Краю по 7-и роках її неволі, змушений був на ній оженитися, таким чином навіки прив'язавши нову українську кров до генеалогічного дерева османської династії (роду Османлів).
По викладі цих історичних фактів, цікаво підсумувати, що тої української крові в хронологічній шкалі османських султанів ох як багато!!! Наші споконвічні завойовники, найжорстокіші на полі бою і в методах насилля, не минули парадоксальної закономірності - примхи Долі ("Кисмет")*3 - чуттєвого потягу і пристрасного кохання до жіноцтва поневоленої ними України. Звідси цікаві етно-генетичні асиміляції, що проявляються в обох таборах і по нині. Скажімо, широкі вилиці і розкосі вирізи очей, або ж чорне курчаве волосся і виразний орлиний ніс свідчать про давнє "родичання" українців з тюркськими племенами (в широкому розумінні цього терміну, сягаючи корінням і періоду "Золотої Орди", тих русько-літописних "татар")*4, що в XIII ст. під проводом другого народу, монголів, звоювали Русь). Чи, навпаки, світлошкірі і ясноокі турчанки, в генах яких тече українська кров, чи не вони піднімалися на найвищі сходинки п'єдесталів на всесвітньо відомих конкурсах краси?.. О невмируща жіноча вродо! О лукава усмішко історичних потрясінь!
Отож, у [color="#ff0000"][b]хронологічній шкалі роду Османлів[/b][/color] з Україною та її чарівливим жіноцтвом пов'язані:
[color="#ff0000"][b]чоловік Роксолани - Сулейман ІІ "ель-Кануні"[/b] (926 р. мус.ери = 1520 р.н.е.)*
[[b]син Роксолани Селім ІІ "Мест" П'яний[/b](974 р. м.е. = 1566 р. н.е.)
[b]внук Роксолани Мурад ІІІ [/b](982 р. м.е. - 1574 р. н.е.)
дальші потомки Роксолани [b]Муххамед ІІІ[/b] (1003 р. м.е. = 1595 р. н.е.)
[b]Ахмед І[/b] (1012 р. м.е. =1603 р. н.е.) - ні один з яких не осягнув могутності Сулеймана, але кожен, в кому вчувався химерний потяг до Роксоланиного інтриганства].
[b]Чоловік Насті Повчанської "Гюль-Хуррем" - Осман ІІ[/b] (1027 р. м.е. = 1618 р. н.е. + 1622 р. н.е.)
[b]Чоловік "Зафіри" - Ібрагім[/b] (1049 р. м.е. = 1640 р. н.е. + 1648 р. н.е.)
[b]Мустафа ІІ[/b] (1106 р. мус.ери = 1695 р. н.е. + 1703 р. н.е.)
[b]син Мустафи ІІ від української дружини - Осман ІІІ[/b] (1168 р. мус.ери = 1754 р. н.е. + 1757 р. н.е.).[/color]
[i]*У хронологічній таблиці Османлів вказаний перший рік султанування (в мусульманському і українському літочисленні).[/i]
ПРИМІТКИ
[i]*2 Про неї ми довідалися з публікації Романа Пастуха в газеті "За вільну Україну" (4.Х.94 р.). А що автор статті повністю підтверджує помилкову думку про Роксолану як про єдину українську султану, то стаття має назву "Роксолана-2?"
*3 Кисмет - (тур.) Фатум, Доля. Дуже глибоко обгрунтована в "Роксолані" Осипа Назарука.
*4 "Татарами спочатку звалося оте монгольське (не тюркське) плім'я, що до нього належав рід Джингіз-хана Темучіна. Тії кочові орди, котрі своєю густою масою звоювали Русь у ХІІІ ст. для монгольської верховної влади, вони були не справжні природні монголо-татари (ці являлися самими ватажками та головним зерном війська), - переважно то були коліна турецькі, які говорили мовою не монгольською, а турецькою (тюрською)", - за А.Кримським.
[/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд" [/b](історична драма). - Львів:Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749450
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.09.2017
[b]НАСТЯ ПОВЧАНСЬКА - "БІЛА ТРОЯНДА ЩАСТЯ"
[/b]
В історії життя наступної "посестри" Роксолани - теж [b]Насті[/b],але вже [b]Повчанської з хутора Дике Поле[/b], що в степах Південної України - нареченої українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (жила в ІІ пол. XVII ст.), описаній Зінаїдою Тулуб у знаменитому романі "Людолови", неправдоподібно розставлені авторські акценти довкола проблеми вибору бранкою "Гюль-Хуррем" (а згодом дружиною султана Османа ІІ) мусульманської віри, а з нею і "правовірного" чоловіка.[i] " - Я - вільна жінка, - повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. - Воля для мене - над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею - ні. Краще - смерть.
Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула".[/i]
Мотивуючи "позу честі" своєї героїні, Зінаїда Тулуб зазначала у зносках: "Настя знала мусульманський закон, що навіть падишах не може силоміць одружитись з будь-якою жінкою, коли вона не дає на це згоди". Проте в такій "позі" у Насті Повчанської ("Гюль-Хуррем") не було жодної необхідності. У шлюбі з падишахом вона була зацікавлена, а непокора і зухвальство жінки до чоловіка в ісламському суспільстві могли дійсно коштувати їй смертної кари. Про це добре знала і Роксолана-Хуррем, тому б ніколи не йшла на необгрунтований ризик, наперед не передбачивши його наслідки...
Цитуємо далі: [i]"Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишалася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їхню дитину, і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір - кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням".[/i]
Думається, що такі привілеї та вольності навіть для жінки султана, цариці Стамбула, на той час в Османській імперії вже були неможливі. Думку цю підтверджує (і, водночас, спростовує авторську інтерпретацію Зінаїди Тулуб) коротка інформація А.Кримського: [i]"Отакі, як Роксолана, українські бранки, що з невільниць ставали турецькими султаншами, відомі були в Царгороді й пізніш, от українкою була найлюбіша жінка Османа ІІ (1618-1622), (тут йдеться саме про Настю Повчанську), тільки що не такі вони були політично-славні, як Роксолана. Про свою давнішу батьківщину й віру вони не пам'ятали, і османські історики повідають про них, як про добрих, побожних мусульманок".[/i]
Та і орієнтація на постать Роксолани дає нам зрозуміти, що, раз прийнявши мусульманську віру, поборовши в собі природнє сум'яття почуттів про віровідступництво (від віри рідного краю), живучи в жорсткому звичаєвому праві ісламської країни, султани Стамбула вважали своїм першим обов'язком бути вірними Аллаху побожними мусульманками. Чи не тому в "Історії Туреччини" А.Кримського існує окремий розділ, який ставить і вирішує наболіле питання:[b][i] "Чи справді Сулейман і Роксолана були мусульманськими фанатиками?"[/i] [/b]Така їх характеристика довго переслідувала істориків Європи за визискування християнських святинь, за "профанацію віри своїх зневажених подданців" (католик Бассано в усезбірці Сансовіно XVI ст.). Адже за султанським наказом од Сулеймана Пишного, грошові засоби на будову імарету і мечетей (до чого прикладалася Роксолана), було зібрано через податок на християнських прочан коло Гроба Господнього в Єрусалимі. Звичайно, що не тільки Гріб Господень, а й інші палестинські християнські святі місця повинні були чимось допомагати турецькій скарбниці. [i]"От, щоб полагодити Омарів мечет в Єрусалимі, Сулейман Пишний загадав забрати туди поміст і колони з вифлеємського храма Різдва Христового" (з дисертації В.Ґірґаса "Права христіанъ на востокъ", Спб, 1865). Щоправда, А.Кримський стає на захист такої позиції Сулеймана та Роксолани: "Те, що вони діяли з христіянськими святими місцями, не вони ж надумалися перші діяти: то вже була давня палестинська традиція". Дійсно, за правом патронату церква, що стояла на чиємось грунті, належала землевласнику, і він міг робити з нею що завгодно: зруйнувати, перетворити на житло (в кращому випадку!), запросити до неї духовенство іншої віри, тощо. "Свідомої охоти утісняти православну церкву Сулейман, запевне, не мав, -- роз'яснює історик, -- хоч серед пересправ із західними володарями він грозивсь, що й зовсім зачинить церкву св.Гробу Господнього в Єрусалимі й оберне її на мечет, а на ділі він ствердив єрусалимському патріархові "агд-наме", тую охоронну грамоту, яку надав його батько, Селім Грізний". [/i]При цьому слід нагадати, що Сулейман І Пишний натуру мав лояльну і врівноважену, чим подальші володарі османського трону рідко коли відзначалися, і до них аж ніяк не належав Осман ІІ, чоловік "Гюль-Хуррем", молодий і завзято-запальний. Зрозуміло, що становище єрусалимського патріарха в період турецького патронату було вельми хистке, і де вже було йому втручатися і впливати на плани султанського двору! Та й жодній з новонавернених жінок-мусульманок аж ніяк би не хотілося потьмарити якимось непевним вчинком постать свого чоловіка, тим паче у випадку з Османом ІІ, проти якого назрівало невдоволення у лавах яничар, що вилилось у відкритий бунт і закінчилося трагічною смертю Османа ІІ (1622) в гущі озвірілого війська. Причиною до такого фіналу формально послужила поразка турецького війська під Хотином (1621) під час невдалого походу османів на Польщу (в тому числі і супроти війська Петра Сагайдачного), а насправді причина таїлася в тяжкій економічній кризі і непевному політичному оточенні, в якому перебувала тоді Османська держава. Цікаво, що бій під Хотином кардинально змінив долю не тільки Османа ІІ, але й гетьмана Петра Сагайдачного і Насті-"Гюль-Хуррем", тепер уже шанованої цариці Стамбула. Гетьман Петро був тяжко поранений у битві під Хотином, від тої рани він і помер 20 квітня 1622 р. Настю "Гюль-Хуррем" у згаданій битві відбили від турецького війська, і вона зустрілася зі своїм колишнім коханим гетьманом Петром, вже коли він був зовсім немічним і повністю прикутим до ліжка.
Не відходячи від ліжка смертельно хворого, Настя одружилася з ним. Тільки шлюб цей не приніс світлої радості ані Насті, ані гетьману Петру на заході його життя. Випещена царською улесливістю турецької столиці, сформована як жінка і матір в умовах іншої ментальності (у Туреччині жінку падишаха, що народить йому дитину іменують "хасекі" і дуже шанують), Настя "Гюль-Хуррем" сприйняла раптову втрату Османа ІІ і подальший шлюб з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним як фатальну "іронію долі". Набагато старший гетьман Петро став для неї чужою людиною, кволий і немічний як чоловік, він в усьому поступався перед Османом ІІ, його молодості і темпераменту. Та і участь вдови гетьмана, "економки" його маєтку у Києві прирікали її на повільне і безбарвне "вмирання", на життя позбавлене пристрастей, втіх і насолод - всього, що в достатній мірі оточувало її у стінах султанського палацу. Здається, що фортуна "Троянди Щастя", а саме так перекладалося з турецької її ім'я "Гюль-Хуррем", раптово зрадила її. Тільки ж якщо припустити, що повернення у Стамбул так чи інакше коштувало б Насті життя (по-перше, Настине обличчя "султани" побачили чоловіки, тим самим був порушений закон "адату", закон, який не дозволяв жінкам відкривати своє обличчя, і, за шаріатом, винну чекала ганебна страта - її зашивали у мішок і кидали у Босфор біля Дівочої вежі, цей закон вдалося обійти тільки одній Роксолані - так дійшов до нас її портрет; а, по-друге, трагічна смерть Османа ІІ від рук яничар покликала за собою такі ж трагічні смерті трьох його дружин, які мешкали у стамбульському Біюк-сараї - резиденції падишаха, і будь Настя на їх місці, смерть не проминула б і її) тож все-таки "Троянді Щастя" і на цей раз усміхнулося щастя.
Цікаво, що історична постать Насті Повчанської (і її літературний портрет) постійно перегукується з Роксоланою. Обидві - Насті, обидві в Туреччині іменувалися титулами "хасекі"та прикладками "Хуррем" (тільки відтінки цих імен мали різні:[b][i] Роксолана-"Хуррем" - "Радісна русинка", "Гюль-Хуррем" - "Троянда Щастя". [/i][/b]Тут маємо сумнів щодо літературного імені Насті Повчанської, можливо, Зінаїда Тулуб використала ім'я "Хуррем" по аналогії до імені Роксолани. За аргумент прислужила нам назва гарему в історичній повісті О.Назарука, а саме [i]"Дері-Сеадеті",[/i] що перекладалася як "Брама Щастя". Чи ж можуть такі різні по звукопису слова [i]("хуррем" і "сеадеті") [/i]означати одне і те ж поняття?! Зупинимось на компромісному варіанті умовно утвореного синонімічного ряду означень "щасливий" і "радісний", таким чином розв'язавши проблему схожості літературних імен (та імен історичних) двох різних за долями жінок, які, всупереч різним епохам, обидві мали щастя бути султанами Османської імперії; а от непосвяченому читачеві доволі часто вдавалося їх переплутувати, або ж приймати за одне лице. Звідси і помилкова думка про Роксолану як про єдину українську султану Турецької держави...
[i](За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд" [/b](історична драма). - Львів: Сполом,2014)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749445
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.09.2017
[b]МАРУСЯ БОГУСЛАВКА - "ЖОВТА ТРОЯНДА РОЗЛУКИ"[/b]
Овіяна легендою і друга жіноча постать, участь якої для української історії не менш приваблива, ніж доля Роксолани. Правда, вона й по сьогодні залишається для нас "дівчиною з легенди", оскільки немає конкретних дат її життя та короткої біографічної розвідки. І все ж, маючи історичну думу як неспростовний доказ її існування, враховуючи увагу до неї вчених-сходознавців та українських істориків, називаємо її у цьому переліку. Так, це Маруся Богуславка - та, котру увіковічнила поезія к. XVI ст. українських кобзарів у вимовній думі про "дівку-бранку, Марусю попівну Богуславку". Ось що пише про неї Михайло Литвин у "Мемуарах", що стосуються історії "Южной Руси": "Діставшися до гарему значного достойника, українська бранка, через свою українську вдачу, через тую силу волі і характеру, яку взагалі має українське жіноцтво, легко могла не тільки прихилити до себе душу свого пана-чоловіка, ба й взяти над ним певну силу. Могла вона здобути таким чином, і політичний вплив, а надто, коли вона відкинулася од християнської віри та й, кажучи словами козацької думи, "потурчилася, побусурменилася для розкоші турецької, для лакомства нещасного".Тип такої українки, що добилася в Туреччині високого становища і є Маруся Богуславка; се вона на Великдень визволила своїх земляків-козаків із турецької неволі".
[i]" … Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці
Марусі, попівні-Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна-Богуславка
Добре дбає,-
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників, на волю випускає.
І словами промовляє:
"Ой козаки, ви біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте!
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Мойому батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Гуртів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збірає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни-Богуславки,
з неволі не викупає.
Бо вже я потурчилась, побусурменилась,
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!.."*1[/i]
Містечко Богуслав, звідки була родом епічна Маруся Богуславка - в середній Київщині, розкинулося на р.Росі, притоці Дніпра. У 14 ст. воно загарбане феодальною Литвою, з 1569 р. віддане у володіння шляхетської Польщі. Це місто знавало багатьох селянських та козацьких ватажків, серед них Северина Наливайка та Семена Палія, знавало і гетьмана Юрія Хмельницького, що зруйнував місто у 1678 р. як союзник Кримського ханства. До речі, останнє доволі настирно докучало місту Богуславу, і богуславці раз-по-раз змушені були оборонятися від набігів кримських татар та турків. У 1685 р. під час визвольної боротьби населення Правобережної України проти польсько-шляхетського панування під керівництвом С.Палія, Богуслав визволено, і він став полковим містом Богуславського полку. Козаки Богуславського полку брали участь у походах правобережних полків, очолюваних С.Палієм, на Кримське ханство, Білгородську орду, на Казі-кермен, Тягиню та інші турецькі фортеці. Вірогідно, що Марусю з Богуслава взяли у ясир для "багатого достойника саме у Кримське ханство", а що з думи читається про обшири його володіння, про темниці і численних невольників (по традиції епосу в 700 душ), то і висновки випливають про "достойника" значного політичного впливу, можливо, і одного з ("каймакамів" - перших вельмож) кримських ханів або когось з його найближчих вірнопідданих. На доказ цієї гіпотези враховуємо перелік Михайла Литвина, а за ним і Агатангела Кримського в "Історії Туреччини" імен українок, що здобули в Османській імперії неабиякої ваги - ім'я Марусі Богуславки стоїть поруч з іменем Роксолани (йдеться про один історичний період), а після згадки про Марусю додається: "Та й перекопський хан Сахиб-Гірей народивсь од християнки і сам тепер жонатий із нею". Отже, шлюби мусульманських володарів з іновірками з України не були винятком ані в "материковій" Туреччині, ані в Кримському ханстві, що входило у склад Османської імперії. Тільки ж навряд щасливицям-іновіркам, що ставали дружинами мусульманських можновладців, вдавалося в умовах тотального релігійного суспільства зберегти віру своїх батьків. На прикладі Роксолани бачимо, що навернення до ісламу було необхідною сходинкою її поступу, запорукою її політичного впливу і, що не маловажно, поширення на неї норм побутового звичаєвого права.Інша річ,що в 16 ст. навернення до ісламу не було строго регламентованим. Тому і Роксолана, і Маруся Богуславка самі виявляли до того свою добру волю. У записках відомого ученого-подорожнього Турнефора, якими скористався М.Литвин, а за ним і А.Кримський, зазначалося: "Пізніш, так у XVII ст. перехід гаремного жіноцтва на мусульманство - це була вже річ неминуча: їх до того силували". Оскільки ця примітка стосується історичної "легенди" Марусі Богуславки, то її беремо за основу, визначаючи час реального життя Марусі- XVI ст.
ПРИМІТКИ
[i]*1 У П.Куліша: "Записки о Южной Руси". т.І, Спб.1856, с.212-213.
[/i]
ДАЛІ БУДЕ
[i](За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b] (історична драма). - Львів:Сполом,2014)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749300
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2017
[b][i](історичні штрихи до портретів легендарних українок із драми-феєрії[color="#ff0000"] "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД"[/color])[/i][/b]
[i]Хто читав драму-феєрію "Епоха В'янучих Троянд" часто запитував мене, скільки часу потратила я на написання драми. Отож, відповідаю...
Перед тим, як осилити написання драми, довелось добре проштудіювати "Історію Туреччини" Агатангела Кримського та (доступні) джерела, на які він посилався. На це пішло немало-небагато - а чотири роки.
А опісля цих студій саме написання драми тривало 3 літніх місяці на першому році декретної відпустки біля колиски малого Устинятка.
Це були зоряні миті творчого натхнення...
Закінчення якраз припало на початки довгих осінніх дощів та прощання з буйноцвіттям літа.
Щоб вам став доступним увесь історичний пласт цього дивовижно цікавого матеріалу, хочу видрукувати по частинах - [b]портретах[/b] - свою передмову до драми. Там знайдете всі мої мотивації та сумніви, що супроводжували мій творчий пошук. [/i]
[color="#ff0000"][b]КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД[/b][/color]
Тему історичної драми-феєрії [b]"Епоха В'янучих Троянд" [/b]мені підказала помилкова думка нашої української громадськості про Роксолану як єдину українську султану Османської імперії. Засоби масової інформації - преса, радіо, телебачення - раз-по-раз підігрівали цю думку свіжими публікаціями і виступами, акцентуючи факт винятковості її долі. Диктори проголошували на всю Україну, що день святої Трійці є, одночасно, імовірним днем народження видатної Насті Лісовської, єдиної, хто у мусульманському світі з висоти царського трону представляв і втілював національно-самобутню жіночу українську породу.
Утвердження української державності, пошуки історичного підгрунтя міжнародного авторитету України, вигідно пожвавили інтерес до теми Роксолани - написане лібретто до опери, знято телевізійний багатосерійний фільм …
Начитана з дитинства про Настю Повчанську, наречену гетьмана Петра Сагайдачного, з відомого роману З.Тулуб "Людолови",знаючи про її одруження з султаном (отже, хоч і коротке, але султанування), я з недовірою сприймала повідомлення з уживанням прикметників "єдина" і "виняткова". Зрештою недовіра переросла у зацікавлення …
Зовсім не маючи бажання применшити увагу до історичної особистості Роксолани, лишень подати її в ряду з іншими малознайомими (на перший погляд!) або затіненими нею ж постатями українських жінок, що виконали в мусульманському світі кожна – свою … виняткову історичну місію, призвело до розширення кордонів моїх пошуків під умовною проблемою "Українська жінка і мусульманський світ".
…[b] "Квітучі миті В'янучих Троянд" [/b]… Тож - почнемо з неї, з [b]Роксолани[/b] …
[b]РОКСОЛАНА - "ПУРПУРОВА ТРОЯНДА ВТІХИ"[/b]
Агатангел Кримський у праці "Історія Туреччини" (Київ, 1924) присвячує їй окремий розділ. "В історії Сулеймана І Пишного величнього пана могутньої османської держави XVI в., не може не притягати до себе уваги факт, важливий своїми політичними наслідками, дуже цікавий і з психологічного боку, а саме - що над тим недосяжно-високим, мудрим володарем мала нечувано величенну силу його не так вродлива, як розумна й інтриганська жінка, яку європейці XVI в. звали Роксолана, або Росса, а турки титулували "Хуррем-султан" (="Радісна султанша").
Була вона родом українська попівна, з галицького горішньо-дністрянського Поділля, а саме з невеличкого міста Рогатина, що розіклалося вліворуч ріки, на південний схід од Ільвова, і звалася по хрещеному чи не Олександра (!). Та як захопили її татари в полон і привезли до Туреччини, вона побусурменилася та й забула і свою віру, і своє христіянське ім'я; нове її ймення "Хуррем" уже геть нічим не нагадувало про її православний український рід. Тодішні європейці звали її Роксолана, держачись класичної географічної номенклатури, бо "роксоланами" прозивали вони геть усеньку людність української території; "Русь" (="Україна") у тодішній латині звалася Roxolania, кожен русин-українець - "Roxolanus", кожна русинка-українка - "Roxolana".
В гарем до Сулеймана І Пишного дісталася Роксолана ще перед тим, як він запанував на султанському престолі (1520), у 1521 р. вона вже мала від Сулеймана сина Селіма, а померла 1558 р. (=965 мус.ери), - коли султанові було понад шість десятків літ. Зовнішнім своїм виглядом не належала Роксолана до звичайного типу тих азіяцьких красунь, у яких повинні бути жагучі очі наче чорні маслини, пожадливі уста, палючі високі груди, розкішна огрядненька постать: такі жінки часто вважаються в Туреччині за ідеал жіночої гаремної краси, хоч швиденько одцвітають та й стають для чоловіків нецікавими. Про Роксолану, навпаки, казано було венеціанському послові ще 1526 р., за молодих іще її літ, що вона й не гарна: "giovanne, ma non bella"; тільки-ж, - додавали, - у неї граціозна, елеґантно-невеличка постать, "aggraziata e menuetta", - і ота її делікатна, вкраїнська, не азіяцька, врода була з таких, що в'януть не так швидко, як азіяцькі.
А що найважливіше - це була дуже розумна жінка, яка тямила і весело розважити "Пишного" султана, і дати путню пораду, і, коли їй того було треба - підшептати панові світа болючі підозріння проти тих, хто обертавсь коло неї. "Як бачиться, в ній досить розвита була характеристична прикмета її нації - інтриґанство" (з зауваги історика турецької поезії Ґібба XVI в.).
Минали літа, а Хуррем-султан не переставала держати падішаха під своєю чарівливою силою, навіть що далі - то сильніш. Вже їй минуло над 50 літ - вік для жінки дуже поважний, - коли тодішній посол венецької республіки, в 1554 році, писав про неї з Царгороду: "Для його величности-султана це така кохана дружина, що, - переказують, - відколи він її пізнав, відтоді вже не захтів знати якоїсь иншої жінки: ну, а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай - міняти жінок". Про те саме свідчив і австрійський імператорський посол Бузбек того самого 1554 р. А рік перед тим попередній венецький баіло Наваджеро теж писав про Роксолану: "Його величність-султан такечки сильно кохає Роксолану, що в османській династії іще не бувало жінки, яка була б тішилася більшою повагою. Кажуть, що в неї милий, скромний вигляд, і вона дуже добре знає натуру Великого володаря". І таки справді, Хуррем-Роксолана "натуру Великого володаря" добре знала і вміла тонко ним орудувати, а що давав її словам більше віри й ваги, ніж словам досвідчених державних мужів, то тямила використовувати його для цілої низки надуманих нею гаремних та двірських злочинів.
Яничари та простий люд уважали султаншу-Хуррем за правдиву відьму-чарівницю, що заволоділа султаном через усякі любовні чари та дання. Про це згадують тодішні європейці, як от Бассано у всезбірці "Сансовіно" кінця XVI в.; австрійському дуже спостережливому послові Бузбекові 1554 р. називали двох бабів, що мали постачати для султанші передню кісточку з гієнячої морди, бо, мовляв, така кісточка - дуже добрий любовний талісман; називали навіть на ймення тую жидівку ("Trongilla venefica Judaca"), що вкупі з нею Роксолана причаровувала Сулеймана. Піддаючись її впливу (чи, як казали, чарам), Сулейман Пишний здатний бував посилати на смерть навіть таких вельмож, котрі добре прислужилися турецькій державі і мали за собою не аби-який державний досвід. Мабуть чи не на Роксоланиній душі повинна цілим тягарем лежати й смерть везіра-мецената Ібрагіма (1536).
З того Ібрагіма була дуже видатна людина й тямущий політичний діяч. Нехай собі зроду був він не більше, як простий грек (чи там албанець) матроської сім'ї, що жила в венеціанських володіннях, але виявив той матроський син натуру якнайблагороднішу й інтеліґентну - "Він людина вчена, читає філософські книжки і знає добре свій закон" - характеризував його венецький посол Пієтро Браґадіно (1526 р.). Між иншим під час свого довгого везірування (1523-1536) везір Ібрагім багацько зробив для того, щоб ізблизити Туреччину та Францію. Султан Сулейман любив був Ібрагіма як щирого приятеля, лагідно ставивсь до того, що Ібрагім удягається і їздить пишніш од самого султана, оддав за Ібрагіма заміж свою сестру (1524), мав Ібрагіма за свій "дух і серце", - а проте Ібрагім через Роксолану загинув кінець-кінцем ганебною смертю (1536): йому поставлено за провину надто приязнії зносини з франками, і його задушено чорним шовковим шнуром, так як наказав Сулейман. Треба, зрештою, зазначити, що інтриґанська закулісна роля Роксолани в цій справі не для всіх була в XVI в. фактом ясним, та й досі вся історія Ібрагімового скарання залишається справою ще доволі темною. Та будь-що-будь, а Роксоланині інтриґи маємо за найпершу причину Ібрагімової смерти.
Та хоч яка-там сила над Сулеймановою душею була в Роксолани, а дуже довго, понад 20 літ, мав Сулейман Пишний ще й иншу дружину, що формально сміла заявляти на султанову душу більше прав, ніж мала їх Роксолана. Тая дружина була гордовитая гірнячка-черкешенка, а переважала вона українку-Роксолану тим, що була не попросту гаремна жінка, а султанша, і вже породила султанові Сулейманові сина-первака, майбутнього наступника на султанському троні; звавсь він Мустафа. Батько сильно любив Мустафу, простий народ і яничари покладали на нього великі надії: і справді - був з царевича-Мустафи молодик талановитий і відважний, хоч, правда, з деякими жорстокими й своєвільними норовами. Ніколи, мабуть, не довелося Роксолані так міцно напружувати всенький свій інтриґанський хист, як тоді, коли вона нарешті наважилася зіпхнути із свого шляху оту султаншу- черкешенку, отую найпершу падішахову дружину, та й прочистити доріженьку до османського престолу своєму синові Селімові, зовсім не талановитій людині.
Черкешенка, як мати майбутнього султанового наступника, була свідома своєї законної сили. Та звичайно, що серцем вона страждала, чому падішах ніколи вже не заходить до неї, чому падішахове кохання перехилилося до нікчемної "купованої невільниці". І ото одного разу, через свою бурхливу азіяцьку заздрість, вона мало не скрутилася. - "Зраднице! Ти, якесь продане мнясо, бажаєш рівнятися зо мною!!" - накинулася вона на Роксолану та й вчепилася руками і нігтями: подряпала Роксолані вид, розкуйовдила й поскубала їй волосся, ладна була й за горло задушити. І от, коли отака пригода скоїлася, прийшов по Роксолану найстарший євнух "кизлар-ага-си", і сказав їй, що султан кличе свою дорогу Роксоланоньку до себе. Роксолана одмовила євнухові, нехай він перекаже падішахові- Сулейманові, що вона, "продане мнясо", має тепер аж надто непоказний вигляд: коли б вона зараз, така як є, з'явилася була на султанові очі, то це вийшла б недостойна образа для його величности.
Тільки ж Сулейман загадав, щоб вона негайно прийшла, а тоді, геть угніваний, він викликав до себе черкешенку на розправу. Тая, покладаючися на те, що вона ж цесаревича мати, дозволила собі балакати з володарем світу гнівливо та й через лад розпустила язика. Тоді Сулейман звелів одіслати її в Малу Азію, до її сина Мустафи, що намісникував у Магнесії. Царевич-Мустафа жив не вкупі з батьком, а на одшибі, бо в турецькому султанському побуті вже встановилася така звичка, щоб кожен дорослий султаненко жив не в столиці - Царгороді, а на провінції. До Магнесії з Царгорода треба було їхати п'ять-шість день.
Єдиною панією для дум і настроїв Сулеймана Пишного залишилася в султанових палатах Роксолана, Хуррем-султан отая. Сулейман зробив її законною султаншею, а що ніяких инших жінок, навіть підложниць, султан до свого гарему вже більше не брав (бо мав він натуру помірковану, не розпущену), то й не доводилося їй уже боятися, що може якась инша жінка, нова супротивниця, схоче одбивати султана од неї. І от честолюбива Хуррем-султан поклала дійти краю, довершити справу: добитися, щоб не Мустафі, а її рідному синові Селімові припав на спадщину османський престіл. Вкупі з нею вів задуману справу до бажаного кінця великий везір Рустем-паша (1544-1561), гордовита людина, але слухняна Хурремина креатура (за Рустем-пашею була Мигр-у-Маг, дочка Сулеймана Пишного та Роксолани), словянин-сербохорват зроду. Це був суворий, понурий людець, що й не осміхавсь ніколи. Пізніш уславилася дотепна епіграма поета Ях'ї-бея Дукаґіна (пом.1575), в якій автор прихильно догадувався, що Рустемові-паші, дасть Бог, призначать на тому світі такий куточок, де осміхатися й міняти свою звичку йому не доведеться. Сулейман Пишний щиро ввіряв на нього, на отого свого зятя, й охоче все чинив за везірськими порадами. Рустем-паша дуже допомагав Хурремі-Роксолані навівати Сулейманові недовіру проти майбутнього престолонаступника, цесаревича-Мустафи. Це була річ тим лекша, що Мустафа й справді не ховав од людей свого незадоволення, і серед народу давно вже кружляла навіть чутка, що Мустафа, коли б був міг, давно б скинув батька з трону. Навпаки, венеціанський баіло Наваджеро, ставлячись до Мустафи як до несправедливо покривдженого, запевняє в своїй доповіді (лютий 1553 р., себто перед катастрофою), що Мустафа ніколи не давав приводів батькові підозрівати його вірність. В Європі кінець-кінцем прищепилася думка, що всі обвинувачення проти царевича-Мустафи - то була тільки "falsa suspicio". Правдиві чи неправдиві були всі отакі поголоски, тільки ж Роксолані й Рустемові пощастило геть до краю напоїти Сулеймана Пишного тяжкою недовірою до сина: Мустафу переведено намісникувати з більше-менше недалекої Магнесії в значно дальшу Амасію, що туди їхати із столиці треба було тижнів 3 1/2, тим часом як до Магнесії їхалося якихсь днів п'ять-шість.
Восени 1553 р. султан Сулейман Пишний стояв табором у Малій Азії, бо з перським шахом-Тагмаспом вийшли в османів іще з минулого року всякі непорозуміння. Рустем-паша з Роксоланою вже встигли переконати Сулеймана, що царевич-Мустафа, покладаючись на яничарське прихилля та перебуваючи в потайних зносинах із шахом-Тагмаспом, готує повстання проти батька, - то тепер султан викликав царевича до себе в табір.
І тут одбулася одна з найстрашніших родинних драм. Про те, що сталося царевичеві-Мустафі, дуже докладно й драматично оповідають османські історики під 960=1553 р., як от прим. Алій-челебій XVI в., Печевій і Солакзаде XVII в. Оповідають вони доволі незалежно, вільно. Тільки ж іще незалежніші, ба навіть драматичніші - листи європейських послів з Царгороду. На першому місці треба поставити доповідь нового венеціанського баіла Доменіко Тревізано, що замінив собою Наваджера. Дуже не позбавлені інтересу й ті звістки, що написав французький тодішній посол у Венеції де-Сельв.
Царевич-Мустафа слухняно приїхав; мабуть сподівавсь полагодити свої відносини з батьком.
Він увійшов до султанського шатра, закритого для сторонніх людей, і хтів був поцілувати батька в руку. Та Сулейман гнівно не допустив Мустафу до своєї руки; натомість він подав знак - і на Мустафу накинулося скількись "німих", щоб його задушити шнурком.
"Німими", або точніш "без'язикими" (по тур. "дільсіз") звалися пажі, котрі стояли на варті коло дверей султанового покоя. Вони й поміж собою порозумівалися і од султана здобували накази не словами, а жестами, на мигах: той, хто хтів щось сказати, мовчки доторкавсь до певних частин тіла свого співрозмовника -- звідти такі пажі й звалися "без'язикими".
Царевич не дававсь їм, пручався в їхніх руках, та звичайно, що кінець-кінцем його цупко схопили, накинули таки петлю на шию та й задушили. Все це продіялося на очах у султана-батька, що грізно сам додивлявсь до тієї страшної сцени, нікуди не одходячи із шатра, чи, може, - як кажуть инші джерела (Бузбек) - одступивши за завішену перегорожу в шатрі.
Згубивши свого первака-Мустафу, Сулейман Пишний проголосив престолонаслідником собі Селіма, сина од українки Роксолани. Народові дуже жалько було Мустафи, тільки ж воскресити його було вже не можна, і за тринадцять літ після того, по батьковій смерті, турецьким султаном зробився не хто, як Селім ІІ Мест, себто "п'яний" (1566-1574), виродок алкоголік і лютий деспот.
Султанування його пішло, безперечно, на шкоду для Туреччини, головним чином на шкоду в відносинах внутрішніх, та й почасти у відносинах зовнішніх. Правда, зовнішні відносини за Селімового панування подекуди були аж блискучі: вже ж бо за Селіма ІІ Туреччина зробила собі дуже важливе територіальне надбання, одвоювавши од венеціянців острів Кіпр (1571). Тільки ж того самого року сполучений еспано-італійський флот (Пилипа ІІ Еспанського, папи та Венецької республіки) під проводом дон-Хуана Австрійського якнайтяжче розбив і розгромив турецького флота під Лепантом. Лепантський бій стався почином для політичного занепаду Туреччини, - і занепад таким побутом вперше звязується з іменням не чиїм, як Роксоланиного сина. Можна сказати, що Роксоланине злочинство супроти Мустафи лягло якнайтяжчим немезидиним прокльоном на османську державу".
До характеристики Селіма ІІ додамо дещо з дослідження Осипа Назарука та його "Роксоляни" (Львів: "Нова Зоря", 1930): "Син Сулеймана і Роксоляни, Селім ІІ царствував несповна 9 літ і помер з надмірного пиянства й уживання життя, оставивши 10 синів. По нім царствував 22 роки внук Роксоляни Мурад ІІІ (1574-1595), чоловік людський, але слабої волі, яку одідичив по батьку-алкоголіку. Бачучи се й побоюючись замішань у державі, рада улємів (учених в державних і церковних науках) постановила для забезпечення єдиновластя перевести безоглядно стару але жорстоку засаду Турків: вимордувати всіх братів султана. 18 годин опирався їй у диспуті султан Мурад ІІІ, вкінці уляг зі слезами в очах і начальникові німої сторожі подав своєю рукою 9 хусток, щоб удусила його 9 братів, що й сталося. По нім царствували дальші потомки: Магомет ІІІ (1595-1603), Ахмед І (1603-1617) і т.д. Ні оден не осягнув уже могутности Сулеймана, але сприт їх прабабки проявився ще нераз у її потомстві".
Взагалі, стосовно дітей Роксолани, перечислених поіменно відомим українським письменником Павлом Загребельним у його історичному романі про неї (Київ, "Дніпро", 1979) - маємо певний сумнів. Павло Загребельний стверджує, що їх було п'ятеро: четверо синів (Мехмед, Селім, Баязед, Джигангір) і доня Мигр-у-Маг. Маємо сумнів щодо особи Мехмеда, за версією письменника, первістка Роксолани і Сулеймана. Чом же тоді про нього мовчить "Історія Туреччини" і жодним словом не згадує Осип Назарук, адже тоді за звичаєм султанського роду саме Мехмед мав би оспорювати турецький престол з Мустафою?.. до чого ж тоді потуги Роксолани над сином Селімом і його майбутнім?.. яка нікчемна ціна тоді усій трагедії убивства Мустафи?! У "Роксолані" П.Загребельного доля Селіма ІІ нічим не прогнозується, навпаки, знаходимо репліку, що кожен з Роксоланиних синів міг вважатися ймовірним спадкоємцем трону. Далебі, історія усієї династії Османів свідчить про зворотнє. У романі вказується вікова різниця між синами Роксолани: коли Мехмедові було 9 років, Селімові було 5. Але за свідченням А.Кримського, Роксолана народила Селіма у 1521 р., Сулейман І Пишний запанував на султанському престолі у 1520 р., а в його гарем майбутня султана потрапила за кілька місяців перед тим (ймовірно, у 15-и літньому віці). Вона й до гарему не могла перебувати на землі Турків більше двох років (1518-1520), в такий час потрапила вона в "школу невольниць" у Каффі. Принаймні, так пише О.Назарук. Отож, 4 роки до народження Селіма - для Роксолани надто довгий термін! Імовірний 1517 р. - рік перших пологів (?!) … Іще Сулейман - не султан, і Роксолана - ще не бранка, вона ще зовсім юна і знаходиться тут - у Ріднім Краю, в Україні …
До речі,викрали Роксолану і привезли в Туреччину у 1518р.ще за часів султана Селіма І. Селім І "Грізний" або "Жорстокий" (батько Сулеймана Великого) панував на престолі Османської імперії з 1512 по 1520 р. Помер наглою смертю в подорожі 1520 року. Знаний в турецькій історії як блискучий завойовник і безжалісний поневолювач багатьох країн і народів. Уже його батько - Баязед (1481-1512) - пустошив українські землі аж поза Самбір і Перемишль. А Селім переміг Персію та загорнув Сірію і Єгипет, де за його наказом утопили турки у Нілі 20000 полонених. Кровожадність Селіма І Грізного виявлялася не тільки до чужовірців, але й до своїх підданців і навіть до найближчих родичів. "Ріясет -- сіясет" - "Панувати -- то суворо карати" - казав Селім І Грізний. А про нього в народі казали: "Султан-і Селіме везір ола-син" - "А бодай тобі везірувати в султана-Селіма!" Агатангел Кримський так описує норов Сулейманового батька: "Як посадовили Селіма яничари на престіл, скинувши його батька, султана Баєзіда ІІ Святого, то Селім, щоб далі вже не завдавати собі зайвих турбот, здається, попросту наказав отруїти скинутого батька. І племінників, і рідних братів теж не пожалував Селім: їх скарано на смерть. Європа знала од тодішнього історика-гуманіста Паоло Джовіо, що на думку султана Селіма Грізного, нема нічого солодшого, як панувати, не боючись і не підозрюючи своїх родаків, - і він пильно-таки дбав про такую насолоду. Щоб мати собі наступника, Селім живого залишив тільки свого молодого сина Сулеймана; а наплодити ще инших синів - такої небезпеки Селімові вже не було, бо він одкинувсь тоді од жіноцтва та й оддався самісінькій педерастії; ба й одинчик-Сулейман часто мусів тремтіти за своє життя".
Смутне припущення про те, що юна бранка з Королівської землі Россів могла ввійти в око султану-педерасту на схилі його літ, або комусь з його оточення, що повсякчас тремтіло від його люті - особливо до невірних "ґяурів"-християн - а більше того, щоби вона могла породити сина і зберегти його при собі (!) - категорично неможливе.
"Тільки ж цікаво, - зауважує далі А.Кримський, - що тодішня Європа XVI в. не надто осуджувала Селімову люту грізність,і вищезгаданий гуманіст-політик Паоло Джовіо дав у своїй турецькій історії загальну характеристику для султана Селіма І Грізного дуже й дуже підхвальну, зазначаючи, що Селімові смертні засуди здебільша ґрунтувалися на глибокій справедливости, і що,урядуючи над своїм народом,султан найпильніш дбав про те, щоб скрізь і скрізь панувала в його державі сама справедливість".Тому то велику надію покладала Роксолана-Хуррем на свого сина-первака, називаючи його іменем діда-султана. Імення "Селім ІІ" само по собі претендувало на престол,віддавало данину шани і пам'яті до померлого родака,і що очевидне,ішло у згоді з традицією спадкоємності імен Османського султанату.Згадаймо фрагмент пророцтва дервіша (монаха) з роману О.Назарука: "Коли одна з жінок Падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбулу, в день, що вертає щороку (29 травня),то син той матиме інакше значіння,ніж усі инші діти султанської крови, відколи править Царський Рід Османів".Смертю престолонаслідника Мустафи заплатила Роксолана за здійснення цього пророцтва,поклавши до ніг Аллахові криваву жертву. А проте... "вже ж бо й та сама Роксолана-українка спорудила просторий будинок задля бідних мусульман ("імарет") і не аби-який мечет. В Європі поширена була чутка, що Роксолана збудувала того імарета й мечета навмисне на те, щоб наперед забезпечити собі цими будовами царство небесне і спокійно підбити Сулеймана на синовбивство".
Сулейман І Пишний пережив свою кохану дружину аж на 8 років, у 72-ох літньому віці він помер тихою (як для його гучного прізвиська) смертю біля угорської фортеці Сигот, не дочекавшись жаданої перемоги. За багатолітню невтолену пристрасть до непересічної жінки, ґяурки із "племені" Россів, віддячився султан Сулейман І найкоштовнішим і найрозкішнішим дарунком - мечеттю на її честь,що височить і досі на Жіночому базарі у Стамбулі-Царгороді,і розповідає з покоління в покоління історичну легенду про дивну химерію Долі,яка поєднала в подружжі найсильнішого Мужа Османської імперії із напрочуд витривалою в боротьбі за життя невольницею з Галичини.
ДАЛІ БУДЕ
[i](За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b] (історична драма). - Львів:Сполом,2014)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749298
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2017
…І вкотре на зорі ми пролистаєм казку
Про Зло і про Добро, і про малих людей,
Як в осінь літній ліс мінятиме окраску,
І що про рух Землі домислить Галілей…
На відстані Життя все повториться знову –
Від танення льодів й малюнка на стіні…
Я ж тільки – про Любов, Її всесильну мову –
І про слова чудні́, не спалені в огні…
Із попелу верби душа моя востане,
З пошерхлого листка посіються рядки –
Тендітна й молода у променях осанни
Із покликом орла і тремом осоки…
Небесна і земна – у травах і у цвітті,
В купальському вінку і льолі надлегкій –
Прокинуся колись у щебетливім літі
І розгорну ущент розписаний сувій.
А там – усе моє – і тепле, і болюче,
І мамин щедрий сміх, і ялтинський прибій…
А там уже і Львів… і Устиня співуче –
І липа у вікні… а з нею й буревій…*
Бурлить моя ріка – і над провалля хижі,
Над тя́жбою громів, що б’ють із висоти –
Ця розкіш чи мана – ота тяга́ до віршів,
Ця розкіш чи мана – осягнення мети.
Як солодко вмліва на липі сіра пташка,
Як затишно гуде старенька в хаті піч.
Доцільні в цім житті тварина і комашка,
Так буде і колись у поступі сторіч.
…Знов сонечко встає ласкаве і могутнє:
У вирі часовім спинися щастя мить!
На проміжку Життя з минулого в майбутнє
Я лишу по собі лиш серце, що горить!..
(Зі збірки, що кладається [b]"Туга за Єдинорогом",[/b] 2017)
(Увійшов у двотомник [b]"Сонцетони.Тон Перший - Поетичний".[/b] - Львів: Сполом,2016)
[i]*[b]Увага! [/b]Сьогодні наша 500-літня липа графів Замойських, пошарпана буревієм 2008 року, черговий раз нагадала про себе - о 5.55 обвалилася велика гілка крони з гуркотом і шумом. Долю переполовиненого стовбура і частини крони будуть вирішувати у найближчі дні.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749087
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2017
́[color="#ff0000"][i](Собі з нагоди [b]Дня народження[/b]
в цей осінній дощовий похмурий
день...)
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b][i]Кажуть щастя людське́
невловимо витає над світом,
Манить в вирій життєвий
прозорим безхмарним крилом.
Доторкнутися спробуй
і до серця свого притулити
Долю щедру й багату,
по-вінця налиту добром.
Щоби бачити поруч
улюблені стомлені очі,
Щоб дитяче обличчя
ясніло домашнім теплом…
Може, щастя тоді
мимоволі зігріти захоче
Ніжним дотиком рук,
що, як вітер, майнуть над чолом![/i][/b]
[/color]
[color="#ff0000"]
На фото: Сім'я - Устя, чоловік Роман і я))).
Вірш із першої моєї публікації [b]«Любов як тайна, вічна і глибока…»[/b]у газеті «Молода Галичина». – Львів, [b]1983[/b].[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749086
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.09.2017
[b][i]«…один раз в год сады цветут,
Весну любви один раз ждут»[/i][/b]
[i](З пісні)[/i]
Для мами вдруге розцвіли сади,
навперекір одній знайомій пісні –
і вірує вона в весну удруге,
хоч літо вже у розпалі давно…
Не вклались, мамо, ви в стандарт пісенний,
Хоч прикладом були у ньому довго –
збирали жниво втомленого серця,
не сподівалися – аж грім! – САДИ ЦВІТУТЬ…
(З першої збірки [b]"Дзеркала".[/b] - Львів: Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748938
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.09.2017
[b][i](версія автопортрета)
[/i][/b]
То буде мить ранкового прозріння,
як вереснева пастораль осіння –
твоя зоря холодна та висока,
а ти стоїш безмежно одинока,
княгине споночілого палацу,
твою корону віддано паяцу,
а на нозі твоїй стара панчоха,
(княгиня у личині скомороха).
Люд вуликом роїться серед плацу:
- Дорогу! Квіти! Оплески паяцу!
Тебе ведуть на кін, немов до трону:
- Паяце, одягай свою корону!
- Яка краса – твоя стара панчоха…
(Княгині личить шмаття скомороха?)
То буде мить непевності й вагання –
нестерпна фальш і гра твоя остання.
Що понесеш, жебрачко, у торбині –
хліб балагану, титули княгині,
що, як зоря, холодна та висока,
серед людей безмежно одинока?
Ти гідно відрікаєшся від трону,
ти на поталу кидаєш корону
і мовчки віддаляєшся від кону,
де п’явки рук вп’ялись в твою корону.
Летить коштовність, оксамит, позліта –
finita la commedia, finitа.
Панчоху – зась. Бо люди не пробачать:
- Ще трохи, блазню, маскоміре, трохи!
Погляньте, скачуть, бачите ви, скачуть!..
Ніхто не бачить – п л а ч у т ь скоморохи.
(З першої збірки [b]"Дзеркала".[/b] - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748935
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.09.2017
Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.
Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.
Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.
Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...
Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки [b]"Обрані Світлом". [/b]- Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.09.2017
Все просто: студентка… В майбутньому – вчителька.
Земна, як усі… Не якась небожителька…
А все-таки хочеться, все-таки хочеться –
хай щось неземне нам у мріях пророчиться.
Це ж зовсім непросто, повірте – непросто
вертати в дитинство з учительським зростом.
Сідати за парту, і раптом без тями
сміятись:
[b][i]«…давайте мінятись місцями»…
[/i][/b]
[i]З раннього.
[/i]
З першої збірки[b] «Дзеркала».[/b] – Львів:Каменяр,1991
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748814
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.09.2017
[color="#ff0000"][b][i]Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших.
От така то тітка Осінь.
Натрудила ногі босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.[/i][/b][/color]
(З першої збірки [b]"Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748671
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.09.2017
[b][i](Слова і музика Ірини Вовк)
[/i][/b]
[color="#ff0000"]songa2z.com/audio/радуниця+колискова+для+львова
[/color]
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій,
земле, напій,
Місто моє спасенне.
Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить в жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...
Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.
Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!
Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій,
земле, напій,
Місто моє спасенне.
[i](1997 рік.
Перший (і єдиний виконавець) – [b]ансамбль «Радуниця»[/b], керівник Наталка Манько-Куриляк. Місто Львів).
[/i]
[color="#ff0000"]Хто хоче почути виконання - перейдіть за інтернет-ресурсом на сторінку запису.
На жаль, радіофайл на 3хв. з домашнього архіву загрузити не вдалося.[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748669
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 01.09.2017
[color="#ff0000"]У часоплину вища зваба є,
І знову вічна крутиться спіраль:
Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо радує,
Осінній лист так тихо падає,
Як та знеможена печаль.
Притоки літ… Бринить моя ріка.
Мені б повік не знати мілини.
Неси мене, о течіє́ стрімка,
Де між вітрил мій кращий вірш блука,
Найкращий вірш намаривсь зда́лека,
Як марять небом восени.
І, може, в тому вища зваба є,
Що все життя людське, немов спіраль:
Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо згадує,
Осінній лист так тихо падає,
Як та знеможена печаль.
[i]З раннього.[/i]
(З першої збірки [b]"Дзеркала"[/b]. - Львів:Каменяр,1991)[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748527
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.08.2017
([i]на 20-і роковини смерті[/i]: [b]1.07.1961 – 31. 08.1997[/b])
Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська...
Піано-п'яніссімо арфа тонує анге́льська...
Легкі переливи розталих у мреві мелодій,
Єгипетські схлипи і нашепи „Доді мій, Доді...”
Шумує невипитим щастям весільне шампанське,
Завмерло у траурних снах Королівство Британське,
Розхвилено хлипає кров'ю знесилена Сена,
Пелюстками уст промовляє Париж Джо Дасена...
На ложах гаптованих принци Уїльям і Гарі
Рубінами вистелять взір королівській тіарі.
Тіара самотня... Перлинно вона овдовіла –
На чо́лах тіари розвинулась лілія біла.
„Сонатою Місяця” ніч упливе за водою –
Луна переміниться... Ти відпливеш МОЛОДОЮ...
В небесних покоях, в трояндових хащах блакитних
Витатимеш ти серед крил між усмі́шок привітних,
Із поглядом Долі на вирок дочасної втечі
Зів'єш пелюшкове гніздо нерожде́нній малечі,
У відсвіті сяйва Мадонною зійдеш з Оранти,
У зорях падучих жаркі віднайдеш діаманти –
Рожевоатласно розтанеш у відзвуках вальсу...
... Твоя діадема вінчальна залишиться Чарльзу...
(З циклу [b][i]"Вірші-некрологи, об'єднані ритмами вальсів"[/i][/b],1997р.)
Зі збірки[b] "...І все ж - неопалима"[/b]. - Львів:Логос,2001.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748526
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 31.08.2017
[color="#ff0000"][i]Учора Україна відсвяткувала останнього [b]Третього Спаса - Горіхового, Хлібного або інакше Спаса на Полотні. [/b]
Пропоную читачам Клубу Поезії свою програму на сайті радіо "Воскресіння", записану в 2014 році: [b]"Спаси в українському народному календарі"[/b], де йтиметься про всіх трьох Спасів, звичаї, повір'я, обряди українців, пов'язані з ними.[/i][/color]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/spasy-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/
[b]
29 серпня – Третій Спас – Горіховий або Полотняний
(29 серпня - «Перенесення Нерукотворного образу Господнього»)
[/b]
Свято пов’язане із вшануванням полотняної[b] ікони Ісуса Христа «Спаса на полотні»[/b]. За давнім переказом, заснованому на документі, знайденому в IV ст. Євсевієм Кесарійським в Едессінскому архіві, володар месопотамського міста Едесси Авгар страждав проказою; бажаючи позбутися від невиліковної хвороби і знаючи про цілющі здібності Ісуса Христа, він послав до Спасителя живописця Ананію з листом, в якому просив Господа прийти і зцілити його. Господь обіцяв послати до князя одного зі своїх учнів, а всі спроби Ананії написати образ Ісуса Христа залишилися безуспішними. Тоді Господь попросив подати йому рушник (убрус) і витер своє обличчя. На рушнику відбився його лик. За воскресіння Христа, апостолом Фомою до Авгара був посланий один з 70 учнів Христа Фаддей, і цар від одного дотику до рушника дістав полегшу, а згодом повністю вилікувався від хвороби. Так Фаддей з допомогою цього випадку розповсюдив в Едессі християнство. Рушник (убрус) з образом Ісуса Христа, прикріплений царем Авгарем над головними воротами («Воротною Вежею») міста Едесси як прапор і оберіг, був викрадений мусульманами, і лише дев'ять століть потому був викуплений візантійським імператором Михайлом III.
У 944 році 29 серпня, за царювання Костянтина Багрянородного, Едессінський образ Нерукотворного Христа був перенесений до Константинополя, тоді ж і було встановлено свято ікон – єдине на честь образу Ісуса Христа.
1204 року нерукотворний образ Спасителя був викрадений уже з Константинополя під час одного з хрестових походів. За легендою, його перевозили на кораблі, який затонув. Відтоді старовинна реліквія вважається загубленою.
Вважається, що перші візантійські й давньоруські ікони , які носили назви "Спас на полотні", "Спас Нерукотворний». писалися саме з Нерукотворного образу Спасителя – «Спаса»...
[b]Третій Спас [/b]— традиційне свято в народному календарі, яке відзначають в Україні [b]29 серпня.[/b] Має прадавні дохристиянські корені. Слідує за Першим і Другим Спасом: «Медовим» та «Яблучним». В народі[b] Третій Спас[/b] називають ще [b]«Горіховим або Хлібним»[/b], бо закінчилися жнива і починається сівба озимих:
[b] «Третій Спас – хліба припас».[/b]
До цього дня в деяких місцевостях України приурочувалися [i]«дожинки»[/i] та обряди, пов'язані з останнім іменинним [i]снопом-Дідухом[/i]. У день Третього або Хлібного Спаса селяни проводили і "досівки", тобто сіяли озиме жито. Після спільної молитви домашньої господині проводжали чоловіків на поля з хлібом і сіллю; при цьому на віз клали три снопа, а зверху містилася призначене для посіву жито в мішках. На полі засівальників зустрічали хлопці з гречаною кашею. Після посіву озимого хліба пиріг і каша з'їдалися всією родиною.
[b] На Третього Спаса [/b]наші бабусі пекли [b][i]пироги[/i][/b] з муки нового врожаю, а також [b][i]святковий хліб або коровай[/i][/b]. Тому і називають цей [b]Спас Хлібним.[/b]
А інша назва [b]Третього Спаса — Горіховий [/b]— пов'язана з початком масового збору лісових горіхів, які на цей час саме достигають. У призначений день в лісі розстилали килими, від яких всі жінки розходилися для збору горіхів, останні складалися в фартухи, а пізніше висипалися на розстелені килими. Робота зі збору горіхів могла тривати й кілька днів. За народними уявленнями, урожай горіхів передвіщав на майбутній рік урожай жита. У містах з цього дня починалися "великоденьські" гуляння. [b]На Горіховий Спас [/b]закінчується строгий Успенський піст, а значить, на святковому столі є місце для улюблених м'ясних і рибних страв. Але головна прикраса столу [b]на Горіховий Спас[/b] - звичайно, яблука, мед і горіхи.
У давнину говорили:
[b][i] «Перший Спас — на воді стоять;
другий Спас — яблука їдять;
третій Спас — на зелених горах полотна продають».[/i][/b]
Раніше в цей день в Україні влаштовували ярмарки, на яких переважно продавали полотно. Вважалося, в цей день [b]«Спас на полотні»[/b] стає покровителем торгівлі.
Як і на «Маковий Спас», цього дня треба було чистити криниці та освячувати воду, а вода з підземних джерел вважалася цілющою.
[b]29 серпня за релігійним календарем - післясвято Успіння Пресвятої Богородиці – «Першої Пречистої».[/b]
У народі кажуть: [b][i]«По Першій Пречистій прийшов Третій Спас»![/i][/b]
В цей період завершується останній місяць літа – найблагодатніша пора року. З літом - періодом збору врожаю - селяни пов’язували свій добробут. Від того чи вчасно зібрано збіжжя, значною мірою залежав добробут родини.
[b][i]«Третій Спас запитає у вас: чи жнивували, чи в холодку пролежали».[/i][/b]
Як і Перша Пречиста, так і Третій Спас, вважається періодом заготівлі яблук. Дівчата співали пісні:
[b][i] «Пречиста мішок загубила, а Спас ішов – мішок знайшов».[/i][/b]
Такими символічними «мішками» були погреби, пивниці й горища, де зберігалися свіжі продукти. Вважалося, що зібрані в цей період яблука повинні бути поживними й найпридатнішими для зберігання. Яблука тримали до осінніх та зимових свят, щоб почастувати на Різдво або на Новий рік дітей та гостей.
За народним звичаєм, вважалося за ознаку шляхетності та працьовитості, якщо дівчина, до якої приходили колядники, дарувала хлопцям яблука. Кожен з них виголошував промову:
[b] [i]«Спасибі рукам працьовитим, що вміли ростити,
спасибі Пречистій силі, що в мішок натрусила,
і тобі, Спас, що беріг нас!»[/i][/b]
Цієї пори вже збираються до відльоту перші пташині гурти. Старші навчали молодняк до нелегкої і довгої перелітної дороги. Поруч з лелеками неодмінно сусідилися солов’ї. Старші люди з цього приводу кажуть, що, мовби дрібні сіроптахи, тримають буслів, тобто бусли вказують їм дорогу до Вирію. Але, якщо в дорозі солов’ї стомлюються, то вони сідають на спини лелек…
За старих часів говорили –
[b][i] "Ластівки відлітають у три рази, у три Спаси".[/i] [/b]
На [b]Третій Спас [/b]- востаннє відлітали ластівки. Також існувала прикмета:
[b] [i]"Якщо журавель відлетить до Третього Спаса, то на Покрову буде морозно".
[/i][/b]
Про [b]Третього Спаса[/b] існують прислів’я, зокрема:
[i][b]«Післяуспіння прийшло – сонце на осінь пішло».
[/b][/i]
Зрештою, так воно і є. Хоча ще вдень і тепло, а деякі дні й спекотні, проте вранці і ввечері вже прохолодно: поступово приходить осінь…
Як і багато інших українських народних свят, Спаси теж отримали свої
календарні прикмети:
[b]Перший Спас:[/b]
З [b]Першого Спаса[/b] і роса хороша.
На [b]Маковія[/b] відцвітають троянди.
На[b] Першого Спаса[/b] коней та всю домашню худібку в росі купають.
На [b]Маковія [/b]українці святять мед, заламують стільники та збирають мак.
На [b]Перший Спас[/b] святи колодязі, святи і вінки хлібні.
Готуй току і стодоли. Готуй святу земельку під озимину.
[b]Другий Спас: [/b]
Прийшов [b]Яблучний Спас[/b] - усьому час: плоди зріють.
До [b]Другого Спаса[/b] не їдять ніяких плодів, крім огірків.
На [b]Другий Спас[/b] знімають плоди з дерев та кущів.
З [b]Другого Спаса[/b] їдять яблука.
На [b]Яблучного Спаса[/b] українці справляють «обжинки»:
святять обжинкові вінці та плетуть Спасові «бороду».
З [b]Другого Спаса[/b] проводжають захід сонця в полі з піснями.
[b][i] Яка погода на Другого Спаса — такою буде і Покрова.
[/i][/b]
[b]Третій Спас: [/b]
На [b]Хлібного Спаса[/b] українці справляють «дожинки» («обжинкове весілля»):
несуть з поля Обжинкового Дідуха та печуть коровай з нового врожаю.
На [b]Хлібного Спаса[/b] засівають озимину.
Ластівки відлітають в три рази, в три Спаси.
Після [b]Третього Спаса[/b] часто настає різке похолодання, тому приказують: «Прийшов Третій Спас – бери рукавички про запас».
[b]Усіх Спасів стосується:[/b]
Прийшов [b]Перший Спас[/b] — пішло літо від нас.
Після [b]Другого Спаса[/b] — дощ хлібогній.
Якщо антонівка вродила — наступного року хліб уродить.
Із [b]Спаса-Преображення[/b] погода преображається.
Прийшов [b]Третій Спас [/b]— бери рукавиці про запас.
Минув [b]Третій Спас [/b]— держи кожух про запас.
Як прийде [b]Спас[/b], комарам урветься бас,
а як прийде[b] Пречиста [/b]— забере їх нечиста.
(За виданням: Ірина Вовк [b]"За нашим звичаєм Бога величаєм:Осінь"[/b]. - Львів:Сполом,2015.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748369
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 30.08.2017
[i](Втомлені, наче після спекотливого жнивного дня, [b]Гаремні Троянди [/b]опускаються на пагорби[b] Гаремного Саду[/b] – відпочивають.
Погідним надвечір'ям котиться переливами [b]пісня "Обжинкового Вінця".[/b] З рук в руки котиться [b]над головами Троянд[/b] і [b]сам Вінець[/b], звитий зі стиглої пшениці, прикрашений калиновим гіллям, перев'язаний [b]вишиваною "Долею".[/b] Котиться... до [b]Обжинкової Княгині,[/b] що наче молода на посаді, чекає тріумфу своєї вроди. Ось вона – притаїлась у глибині Саду – [b]Постать у Білій Льолі,[/b] коса її розплетена).[/i]
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](співає):[/i]
[i]– "Вже сонце заходить...
Вже сонце заходить – а місяченько сходить.
Котився вінок додому...
Котився вінок додому – просився женців до столу.
Відкрий, панотче, ворота...
Відкрий, панотче, ворота – а наш віночок з золо́та.
Відкрий, панотче, нам брами...
Відкрий, панотче, нам брами – а наш віночок з перла́ми.
Відкрий, панотче, кватирку...
Відкрий, панотче, кватирку – а наш віночок, як зірка.
Відкрий, панотче, віконце...
Відкрий, панотче, віконце – а наш віночок, як сонце".[/i]
[i](доспівавши пісню [b]"Обжинкового Вінця"[/b], [b]Гаремні Троянди[/b] вдягають його на голову [b]Жінки в Білому[/b]").[/i]
[b]Голос Жінки в Білому[/b]
[i](в минулому Білої Троянди Щастя):
[/i]
– ...Мені Кисмет як нитка повелась...
Я зріла плодом – значить я збулась.
[b]Квіткове багатоголосся:[/b]
– Щаслива Настя...
– О... щаслива Настя!..
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Не дармо ж ти була Троянда Щастя!
[b]Багатоголосся:[/b]
– ...А раптом, Насте... лихо навернулось...
– ...А, мо', когось те щастя й не торкнулось...
[b]Голос Жінки в Білому:[/b]
– О... щастя мить – торкне й летить – але
нікому щастя не було мале!
Так мислив Бог: од віка і до віка
суть щастя жінки – ласка чоловіка...
В найвищу темінь... в найскрутніший час –
як ми любили!.. як любили нас!..
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Прийміте ж нас!.. Ми близькі і далекі...
Ми Гюль-хасекі і Хуррем-хасекі...
У плавнях Часу молимо з пітьми
за вас – людей – бо теж були людьми...
Тримаймося, як лелі*127, на плаві –
ми – Ц в і т в О с е л і Б о ж і й, ми – живі...
[i]([b]Гаремним Садом[/b] під мелодійні передзвони похідних дзвіночків лине дівоча [b]щедрівка)[/b][/i]
[i]"В панськім городі росла лелія.
Хто ї' посадив – панна Марія.
Як садила говорила...
Як садила говорила –
рости, лелія!.. рости, лелія!
Прийшла до неї матінка її:
– Урви, Маріє, тої лелії...
– Не урву я ні листочка,
бо то моя лелійочка –
рости, леліє!.. рости, леліє!
Прийшов до неї миленький її:
– Урви, Маріє, тої лелії...
– Урву, урву, лелійочку –
бо то мому коханочку –
урву лелію... урву лелію!"
[/i]
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі:[/b]
– ...Ми відбулись...
[b]Голос Жінки в Жовто-Гарячому:[/b]
– ...Ми відійшли в минуле...
[b]Голос Жінки в Білому:[/b]
– ...У нашім лоні - пуп'янки малі...
[b]Голос Рожевої Троянди Замрії:
[/b]
– ...Ми наливались...
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– ...Ми цвіли...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– ...Заснули –
З і в' я л и м и Т р о я н д а м и З е м л і.
[i]([b]Гаремним Садом[/b] раз-по-раз проноситься холодний осінній вітер. Від його доторку [b]Троянди[/b] засинають тривалим [b]сном Перемлілої Природи[/b], повільно похиляючись до землі.
...[b]Кольорові пелюстки,[/b] наче райдужний [b]казковий снігопад[/b] облягають [b]Гаремний Сад[/b]... рожеві... кремові, пурпурні і білі... з шурхотом опадають долу...
...Блаженна мить падінь... [b]Блаженний Сон[/b]...)
[/i]
***
[i](...Коли сутінки надвечір'я поглибшають, [b]Гаремний Сад[/b] знову навідають його невпізнані вартові... На цей раз [b]Жінка в Чорному[/b] і [b]Жінка з Лелечими Крилами[/b] триматимуть [b]сіті кольору Темної Ночі[/b], усіяні кольоровими зорями. До них вони збиратимуть [b]пелюстки Зів'ялих Троянд[/b]).[/i]
[b]Голос Жінки в Чорному:[/b]
– Пресвята Покрово-Богородице,
прославлятиму Ім'я Твоє в усякому роді і роді.
Всяк народжений на землі нехай радіє,
просвічений Духом...
...Нехай святкує Природа Безтілесних Духів, що поважає Тебе...
...Твою священну радість Богоматері,
і нехай співає...
...Радуйся, благодатна Богородице, пречиста Вседіво...
...Чашу спасіння прийму й Ім'я Господнє призову. Алилуя!..
[i]([b]Жінка з Лелечими Крилами[/b] виводить співом богонатхненне "Алилуя!")
[/i]
[i](По якімсь часі зір губить [b]таємничі Постаті Жінок[/b], а над [b]Гаремним Садом [/b]зависають лишень оті [b]бездонні Сіті... кольору Темної Ночі[/b], густо засіяні зорями, а поміж ними – [b]...опалі пелюстки Зів'ялих Троянд[/b]).[/i]
[b]Голос Жінки з Лелечими Крилами:[/b]
[i](співає з-над хмар, незримо тримаючи Сіті):[/i]
[b][i]– "А-а, а-а... котки два,
шарі-бурі обидва...
Один пішов на миші,
другий люлю колише...
А ти, коте, бурий,
пряди срібні шнури...
А ти, коте чорний,
сідай в срібний човен...
Сідай в срібний човен,
лови рибки повен..."[/i][/b]
[color="#ff0000"]З а в і с а[/color]
ПРИМіТКИ
[i]127 Лелі – похідне від богині слов'янського пантеону Місячної Води-Лелі, що була дочкою Лади – Гармонії Всесвіту, Матері Роду.[/i]
(За виданням[b] "Епоха В'янучих Троянд" [/b](драма). - Львів: Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748368
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 30.08.2017
[i]([b]Троянди[/b] бавляться в [b]"Женчика"[/b]).
[/i]
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](співаючи, імітує):[/i]
[i]– "Женчичок-бренчичок вилітає,
високо ніженьку підіймає...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Ой до схід сонечка женчик схопивсь,
росою чистою женчик умивсь...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Зелене житечко в полі він жав,
зранку до вечора не спочивав...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!"[/i]
[i](Над [b]Гаремним Садом[/b] панує настрій[b] "обжинок"[/b]. Одна забава замінює іншу...)[/i]
[i]"Попід хазяйські лози
скакали дикі кози:
то в гору, то в долину,
то в рожу, то в калину...
А за ними козенята
поламали ноженята..."
[/i]
[i](Дівчата скачуть змійкою, імітуючи "диких кіз". Окрема пара пропускає їх крізь "ворота" своїх рук. На останніх словах руки опускаються і в "сильце" потрапляє чергова "кізонька".
...[b]Обжинковою "Кізонькою" [/b]в умовному "сильці" трояндових стебел-рук опиняється [b]Троянда з Фонтану Сліз,[/b] її [b]Льолю[/b] окрасила осінь двома фарбами – [b]жовтою і багряною![/b])
[/i]
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– Прийміть мене у гурт... Я – не тутешня.
[b]Квіткове багатоголосся:
[/b]
– Ти, наче, осінь... краса...
– ...Ох, сердешня!..
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– Мене сюди, мов тать, вітрець приніс...
Низький уклін вам від Фонтану Сліз*121.
[i](Кланяється навзаєм)[/i]
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](довкола Троянди у Красій Льолі):
[/i]
– А де ж твій грунт?..
– і де... земний твій рай?..
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– ...Аж ген в Криму стоїть Бахчисарай...
Ген там і Сад, і Замок, і Альтанка...
[b]Голос Гаремної Троянди:[/b]
– А хто твій рід?..
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– Я – галицька шляхтанка...
Ми в льолях поруч бігали малі
стежками Королівської Землі,
і сяла нам з небес Ясна Лелія...
[i](на правах [b]обжинкової "Кізоньки"[/b])[/i]
...Дай, Біг, овес!..
[i](Осипає [b]Гаремних Троянд[/b] зерном [b]з обжинків)[/b]
[/i]
...Потоцька я... Марія...
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](під зливою з обжинкового зерна):[/i]
– ...Дай, Біг, овес! – на стежки наших втеч...
[b]Голос Гаремної Троянди:[/b]
– А як ти звалась тут?..
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– ...Діляр'-Бікеч...
Мене привів до царственних алей
татарський хан... мій пан – Керім-Гірей*122 –
і я при нім розвилась і розцвила...
Аллах Акбар!.. бо я його любила!
[b]Голос Гаремної Троянди:
[/b]
– Блаженна... обійшла тебе наруга!..
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:[/b]
– Блаженна?.. Ні... Мене убила друга...*123
А що в кохання серце не слабе –
Керім-Гірей звелів звести дюрбе*124
у тишині квітучій свого раю –
... і стала я Сльозою Хан-Сараю...*125
Моя вода проймає, наче біль...
Прийди... Відпий... Я – келих Сенсебіль*126.
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Прийди... Відпий... і стань як перволіс –
корінням із Душі Фонтану Сліз...
[b]Голос Троянди з Фонтану Сліз:
[/b]
– ...Відпий свій біль – і спрагу упразни –
я Сенсебіль... з Червіні й Жовтизни.
ПРИМІТКИ
[i]121 Фонтан Сліз збудовано в Бахчисараї (1764), поруч мавзолею улюбленої жінки кримського хана Діляри-Бікеч, якою була шляхтанка з магнатської родини Потоцьких. Ми прихильні до версії, що йдеться про родину Потоцьких, яка оселилась в Галичині, а не про маєтних володарів Умані. Саме з Галичини могли викрасти татари-людолови Марію – майбутню "Діляри-Бікеч", бо в сер. XVIII ст. (історично зафіксовано) відбулося і кілька їх нападів на Королівську Землю (себто на землю Західної України).
122 Керім-Гірей – володар Бахчисараю на час описуваних подій. Столиця Кримського Ханства Гіреїв – Бахчисарай – прославилася за Керім-Гірея, завдяки трагічній історії його кохання до Марії Потоцької.
123 Марія Потоцька – Діляри-Бікеч – загинула від руки суперниці. 1764 р.
124 Дюрбе – з татарського, мавзолей. "Дюрбе" Діляри-Бікеч збудовано на кладовищі в південній частині ханського гарему "Хан-Сараю" – у вигляді восьмигранника з куполом, покритим листами свинцю. Купол увінчав кований золотом напівмісяць на шарах.
125 Так Керім-Гірей увіковічнив своє кохання до Діляри-Бікеч, оплакуючи її сльозами Фонтану Сліз.
126 Нижній надпис "Фонтану Сліз" (витяг з Корану): "Там праведні будуть пити воду з джерела, що називається Сенсебіль, Фонтан Сліз". "Сенсебіль" – одне з райських джерел, з котрого п'ють воду душі праведних мусульман, що впали за віру Аллаха.
[/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд" [/b](драма). - Львів:Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748222
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 29.08.2017
[i][b](Падишах Сулейман Пишний [/b]прощається з коханою дружиною[b] Россою-Місафір,[/b] низько похилившись до колін її. Вона ж цілує [b]Падишаха [/b]в його мудре високе чоло).
[/i]
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
"Не в мені вина – не спали мене.
Знай, життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
чорних шат пітьма – не спали мене.
Плачу, мов свіча– б'є розлуки птах,
темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям-несть числа,
сонця світлина – не спали мене.
У твоїм вікні сліз моїх свіча
ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт... і плід...
Мій життя просвіт – не спали мене!"
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– ...Ядріє тіло... і цвіте душа!..
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
– О... так колись ридав Ахмед-паша!
Супроти нього дехто... "Мухиббі"*116 –
простий муслєм...*117 і смертний, далебі...
Однак нетлінна поміж вишніх зір
його дружина – Росса-Місафір...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Допоки небо в зорях – я твоя!
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](розхвилено):[/i]
– Твоя...
– ...твоя...
– ...і я...
– і я...
– і я...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Пливе ріка, як Часу течія...
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](розхвилено)[/i]
– ...і я пливу...
– ...і я...
– ...і я...
– ...і я...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Химерна жінко, як твоє ім'я?!
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](розхвилено):[/i]
– Тепер лиш квітка я...
– ...і я...
– ...і я...
[i](розхвилена повінь з [b]пелюсток Гаремних Троянд [/b]з головою покриває постать [b]султана Сулеймана Пишного.[/b]
[b]Гаремні Троянди [/b]– тепер вже [b]ряди повноводних хвиль, [/b]їх стебла – руки потужньо розгойдують повітря, імітуючи припливи і відпливи.
...Кожна хвиля припливу вдаряється фрескою пам'яті[b] об берег Рідного Краю.[/b]
...Кожна хвиля відпливу – руйнує цю фреску, болюче вражає осколками іншого... докінця непізнаного... але й невідворотного, як Кисмет, буття).
[/i]
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](у хвилі припливу, співаючи в унісон):
[/i]
[i]– "А-а, люлі-люлі,
налетіли гулі,
та й сіли на люлі
в сивенькій кошулі,
в красих поясочках
сіла на тиночках,
в червоних чоботях
сіли на воротях.
Воротонька рип-рип...
Колисонька скрип-скрип...
В колисонці донця,
як ружа на сонці..."
А-а... а-а... а-а... а...
[/i]
[i][b](мотив колискової[/b] перехоплює [b]мотив гаївки. [/b][b]Гаремні Троянди [/b]забавляються в [b]"потічок")[/b].[/i]
[i]– "Вербовая дощечка, дощечка, дощечка –
по ній ходить Насточка, Насточка, Насточка...
А де Настя ступала, ступала, ступала.
Там діброва палала, палала, палала...
Цебром воду носила, носила, носила.
Дібровоньку гасила, гасила, гасила...
Кілько в цебрі водиці, водиці, водиці,
стільки в дівки правдиці, правдиці..."[/i]
[i](на останніх словах гаївки з воріт "поточка" випливає [b]Жінка в Темному Пурпурі,[/b] босоніж, коса її розпущена ...без жодних ознак соціальної приналежності).
[/i]
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі[/b]
[i](в минулому Пурпурової Троянди Втіхи):
[/i]
– Роса упала...
[b]Квіткове багатоголосся:
[/b]
– А чого ж ти... боса?..
[i](луною "боса... боса...")[/i]
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі:[/b]
– Бо я була колись..."Троянда Ро́сса!.."
[i](луною "Росса!.. Росса!..")[/i]
[b]Квіткове багатоголосся:[/b]
– ...Ходила певне, боса по росі,
між квітами, в розпущеній косі...
– ...Чого ж тепер стоїш серед руїни,
Трояндо Россо... Насте... з України...
– ...Чи ж ти тепер в здоров'ї, чи в веселлі,
чи хтось тобі наспівує газелі...
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі:
[/b]
– ...О... Ночі Тьма нікого не мине!..
Хтось тут мене волає... хтось – клене...
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](грізно, імітуючи інтонацію "прокляття"):
[/i]
– Улюбленка газельної строфи,
Троянда Росса – вбивця Мустафи!
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі:
[/b]
– ...Я чую там... у просвітку тропи – ...
[b]Голос незримого Сулеймана Пишного[/b]
[i](з далекого просвітку Піднебесся):
[/i]
– ...Не опали мене!.. не потопи!..
[b]Голос Жінки в Темному Пурпурі[/b]
[i](витаючи поглядом в піднебесному просторі):
[/i]
– "...Не опали мене!.. не потопи!.."
...Біжить струмок... і б'ється з-під стопи...
[i](хоровод [b]Гаремних Троянд[/b] замикає в коло [b]Жінку в Темному Пурпурі[/b]. Нова хвиля припливу несе з собою [b]мотив "Подоляночки")[/b].
[/i]
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](у хвилі припливу, співаючи в унісон):[/i]
[i]– "Десь тут була Подоляночка,
десь тут була молодесенька...
Тут вона впала,
до землі припала -
личка не вмивала,
бо води не мала.
Ой устань, устань Подоляночко,
умий личко, як ту скляночку.
Візьмися за бочки,
покажи нам скочки,
підскочи до раю,
бери дівча скраю".[/i]
[i]([b]"Подоляночка" – Жінка в Темному Пурпурі[/b] обирає собі заміну – [b]Жінку в Жовто-Гарячій Льолі.[/b] В колі з нею [b]Гаремні Троянди [/b]забавляються в [b]"Царівну"[/b]).
[/i]
[i]– "Десь тут була Царівна, Царівна, Царівна,
д е с ь т у т б у л а ц а р і в н а, царівна м о л о д а.
Царівно, бійся відьми злої, відьми злої, відьми злої",
Царівно, бійся відьми злої, відьми злої.
Аж тут прийшла та відьма зла, відьма зла,
Вона Царівну приспала, приспала.
"Засни, Царівно, на сто літ, на сто літ, на сто літ,
засни, Царівно, на сто літ, на сто літ".
І все заснуло вічним сном, вічним сном, вічним сном,
і все заснуло вічним сном, вічним сном.
Та ось прийшов царевич, царевич, царевич,
та ось прийшов царевич, царевич молодий.
І поцілунком розбудив, розбудив, розбудив,
і поцілунком розбудив Царівну молоду
І всі кричали: "Слава, слава, слава..."
І всі кричали "слава!" цій парі молодій".[/i]
[b]Голос Жінки в Жовто-Гарячому[/b]
[i](в минулому Жовтої Троянди Розлуки):[/i]
– ...За вас молюся... Богу слава!.. слава!
[b]Квіткове багатоголосся:
[/b]
– То, певне, ти... Маруся...
– З Богуслава...
[b]Голос Жінки в Жовто-Гарячому:
[/b]
– О, Квіти Раю, простягніте руки...
До вас взиває Жовта Тінь Розлуки,
котру чужі приспали вітровії –
я вам несу... Свічу Ая-Софії!
...Чи бачите гарячий сей вогонь? –
Прийміть його к собі... з моїх долонь.
[i](Жінка в [b]Жовто-Гарячій Льолі [/b]простягає перед себе запалену храмову свічку.[b] Гаремні Троянди [/b]звертають до неї свої стебла-руки, аби перейняти к собі [b]Священний Вогонь[/b]. Незабаром нова хвиля припливу підійме ці руки з палаючими свічечками і знову сплете їх в [b]"купальському" хороводі[/b]).[/i]
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](у хвилі припливу, співаючи в унісон):
[/i]
[i]– "Коло Мариноньки ходили дівоньки,
стороною дощик іде...
Стороною – та й на мою руженьку
червоную...
Ой на морі хвиля, при долині – роса,
стороною дощик іде...
Стороною – та й на мій барвіночок
зелененький...
Сьогодні Івана, а завтра Купала...
Рано-вранці сонце зійде...
Стороною – та й на мою руженьку
червоную..."[/i]
[i](З купальського хороводу вирізняється [b]Троянда в Рожевому[/b] – одна з численних [b]посестер–квіток Гаремного Саду[/b])[/i].
[b]Голос Рожевої Троянди Мрії:
[/b]
– Ой, рано-рано сонечко зійде –
і на мою голівку упаде
роса небесна...
[b]Голос Гаремної Троянди:[/b]
– Хто це там зоріє?
[b]Голос Рожевої Троянди Мрії:[/b]
– Сестра... Троянда Кольору Замрії.
[b]Хор Гаремних Троянд:
[/b]
– Це, Мріє, ти – як невигойна рана –
дала османам Третього Османа?!*118
[b]Голос Рожевої Троянди Мрії:[/b]
– Так, сестри, я... Така кисмет моя...
І мужа Мустафу*119 – любила я!
І він мене плекав, як Божий Цвіт –
чекав на мене сім невольних літ...*120
[b]Квіткове багатоголосся:
[/b]
– О, так... о, так... В гаремі так ведеться...
– ...Сім літ – і край... і Доля обернеться.
[b]Хор Гаремних Троянд:
[/b]
– Сім літ і край... і Доля обернеться –
як ти заслужиш – так і поведеться...
[b]Квіткове багатоголосся:[/b]
– О, Мріє, воля!..
– ...Там зоріє воля!!!
[b]Голос Рожевої Троянди Замрії:[/b]
– ...Мене з корінням вирвали із поля...
Сім літ і край...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– І що дали сім літ?
[b]Голос Рожевої Троянди Замрії:
[/b]
– ...Незнаний брід... І хміль... і мід...
...І цвіт... і плід...
[i](Постать [b]Рожевої Троянди Замрії[/b] губиться в гурті [b]Гаремних Троянд[/b]... ).[/i]
ПРИМІТКИ
[i]116 Під псевдонімом "Мухиббі" писав ліричні поезії і сам султан Сулейман Пишний, в яких тужив про марність слави, могутності і багатства.
117 Архаїчне: "мусульманин".
118 По дії "Рожева Троянда Мрії" – історична особа, українка, була дружиною султана Мустафи ІІ (1695-1703), народила йому наслідника престолу – Османа ІІІ.
119 Мустафа ІІ (1664-1704) – роки султанування 1695-1703, син Мухаммеда IV і наслідник дядька Ахмеда ІІ, вів війни з венеціанами та Росією, потім змушений був прийняти Карловецький мир (1699).
120 Автентичне. У султанському гаремі невольниць-наложниць тримали 7 років, потім їм дарували волю. У випадку з "Рожевою Трояндою Мрії" одруження було єдиним засобом, аби залишити її в гаремі, поруч султана Мустафи, який палко кохав свою наложницю з України.
[/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b] (драма). - Львів:Сполом,2014.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748214
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 29.08.2017
[b]Зойк Гаремних Троянд:[/b]
– О К е р в а н Й о л і... Ч о р н а я Д у ш а...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](ствердно, про своє):[/i]
– ...Ахмед-паша... та Ібрагім-паша*108...
Впіймає вас Феджер у свій капкан...
(...і я таки вступлю в кривавий тан!)
...Усі царі жорстокі і практичні,
бо точать їх інтриги політичні...
[b]Голос Гаремної Троянди в подобі Русалки[/b]
[i](що ховалась невпізнаною в гурті Бранок-Троянд):
[/i]
– ...Та дужче точать серце ріки кровні –
то ласкощі... інтриги полюбовні...
[b]Зойк Гаремних Троянд[/b]
(у розхвиленому стинанні за втраченими коханими):
– [b][i]...Джігад іде!.. Іде по Керван-Йолі...
Веде Кисмет Дорогою Недолі...[/i]
[/b]
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](різко уриваючи інтонацій голосіння – до Троянди в подобі Русалки):
[/i]
– Ти хто така?.. Що робиш у гаремі...
[b]Голос Троянди в подобі Русалки[/b]
[i](у мертвій тиші):
[/i]
– Я – твоя зміна в полюбовній дремі*109.
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](полишаючи мужа, ідучи на ви):
[/i]
– Як смієш ти! Я... я – Зоря Світання...
[b]Голос Троянди в подобі Русалки:
[/b]
– Між вишніх зір не перша, й не остання...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Не перша, що ж... Я друга – і остання...
В моїх руках є чара від кохання!
[i](Показує чару з якої надпив Сулейман).
[/i]
У ній і запорука мого злету...
[b]Голос Троянди в подобі Русалки[/b]
[i](з викликом)
[/i]
– ...В отруйній чарі сонного щербету?!
Приймай двобій!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Ти ж – чару переймай!..
[b]Голос Троянди в подобі Русалки:
[/b]
– У мене є своя... Піймай! Піймай!
[i]([b]Рус-Хуррем, Пурпурова Троянда Втіхи[/b] нараз опиняється у замкненому колі рук Гаремних Троянд з легкими накидами на обличчях. [b]Троянда в подобі Русалки, [/b]змагаючись словами з Рус-Хуррем, – то вибігає, то вбігає в коло через підняті "ворота" рук. Роксолана намагається впіймати її[/i], [i]та даремно. Невпізнана постать [b]Троянди-Русалки [/b]постійно вислизає з кола).[/i]
[b]Голос Троянди в подобі Русалки[/b]
[i](імітуючи голос Пурпурової Троянди Втіхи):[/i]
– "...І скільки важить золото ото..."
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Зухвалице, ти хто?..
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](луною):[/i]
– ...ти хто?..
– ...ти хто?..
[b]Голос Троянди в подобі Русалки:
[/b]
– В тобі живе причина моїх ран...
Я – Месниця... я – Тінь Махідерван*110.
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](на мить зупиняючись у погоні):
[/i]
– Ба! Той дурман?! Чи ж тут тобі цвісти?..
Черкешенко, це ти?..*111
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](луною)[/i]:
– ...це ти...
– ...це ти...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:
[/b]
– Ти – матір Мустафи... Відкинь платок!
[i](кидається навсебіч у колі Гаремних Троянд, зриває накидки з обличь).
[/i]
[b]Голоси Гаремних Троянд[/b]
[i](перелякано)[/i]
– Не я...
– Ні-ні...
– ..Царице Квітів...
– Йок!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](у шаленому приступі ревнощів):
[/i]
– А-а-а-а... Серця окривавлений сувій!
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон):[/i]
– ...Я п'ю... Я п'ю... Я твій... навіки твій...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Упийся мною... Впийся... Як уп'єш –
вбий Мустафу... і тим Її уб'єш!
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](на крилах сновидіння):
[/i]
– ...Тебе до краплі, Втіхо, відіп'ю!..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](наполегливо про своє):[/i]
– ...Вбий сина Мустафу... Уб'єш?
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон):[/i]
– ...Уб'ю*112.
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](застерігаюче трагічно):
[/i]
– Трояндо Втіхи... Пурпурова кров!..
Не змити кров із власних підошов!..
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](у муках сновидіння):[/i]
– ...Моя дитино... Мустафо-пашо...
[b]Голос незримого Мустафи[/b]
[i](привидом сновидіння):
[/i]
– Пощо мене убили ви, пощо?..
Я порох ваших ніг... Подайте руку...*113
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон, простягаючи руку на голос)[/i]
– О, як мені перенести сю муку...
[b]Голос незримого Мустафи:
[/b]
– ...Чи ви оглухли на мої волання!!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](терзаючись докорами сумління, сахаючись привида)
[/i]
– ...Ти сіяв зраду... мислив злодіяння...
...А з персами... коли прихильний час був,*114
ти ладив мир... ти помагав Тагмаспу...
[b]Голос незримого Мустафи[/b]
[i](супроти Рус-Хуррем):
[/i]
– ...Неправда!.. Лож!.. Як уст бліда непевність...
Причиною – жіноча ваша ревність
за долю одинокого престолу...
Що ж, тіштеся... Гукніть гостей до столу,
нехай піднімуть чари за Селіма...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон):[/i]
– ...Кисмет... Кисмет... Яка ж ти невмолима!..
[i](до Рус-Хуррем):[/i]
– ...Се правда, Місафір?.. У тім причина?..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](закриваючи обличчя руками)[/i]:
– Невинна я!..
[b]Хор Гаремних Троянд [/b]
[i](луною)[/i]
– ...Невинна-а-а... бо причинна-а-а...
[b]Голос незримого Мустафи:[/b]
– Я вірним був... Я, батьку, вас любив...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](в муках сновидіння):[/i]
– Ти вірним був... а я тебе... убив!!!
[b]Голос незримого Мустафи:[/b]
– Не Ви... вона... жіноча ревність біла...
[i](супроти Рус-Хуррем)
[/i]
-Чого мовчиш!.. Чи з люті заніміла...
[b]
Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](луною)
[/i]
– Мовчить... Чи вмліла, а чи заніміла!..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](безсило):[/i]
– У б и л а... так!.. Убила, як уміла...
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](глибоко, значимо):
[/i]
– Зійде Феджер... Засяє як Джігад...
Зайде криваво – згубить шаріат!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:
[/b]
– Я вам на присуд тільки й відповім –
не я погублю! згубить син... Селім*115.
[i](до Сулеймана з попередньою інтонацією ласки)[/i]
...Прокинься, ладо... Вже зійшла Джігад.
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
[i](полишаючи тягар сновидінь):
[/i]
– Трояндо Втіхи... спокій мій... і лад...
Пора... Джігад зове... священний бій!..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Іди й вертай... і дужий, і легкий!
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
[i](луною)[/i]
– Іди й вертай... і дужий, і легкий!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіх[/b]и:
– Я дякую Кисмет, що ти – такий!
ПРИМІТКИ
[i]108 Великі везири при Сулеймані Пишному Ахмед-паша – "Перший дружба" на весіллі Роксолани; Ібрагім-паша – (в.в. 1523-36) "дух і серце" Сулеймана, був одружений за його сестрою, меценат-інтеліґент, тямущий політичний діяч, грек за походженням. Сприяв зміцненню зв'язків між Туреччиною і Францією. За обмовою Роксолани, був звинувачений у політичній зраді і загинув ганебною стратою через удушення. Ахмед-паша загинув також "руками" Роксолани, замішаний у родинній інтризі.
109 Тут ідеться про документальний факт спроби "заміщення" Роксолани. Коли Султана почала в'янути, ворожа їй партія вишукала найкращу молоду дівчину і привела її до палати Сулеймана. Роксолана дізналася про це і положилася на порозі палати, щоб не допустити суперниці. ...Сулейман не прийняв "заміни".
110 Тут по дії Русалка щоразу змінює інтонації голосу і обличчя її покриває щоразу інша накидка. Кому ж, як не їй, Відьомській Примарі, відомо мистецтво перевтілення.
111 Черкешенку Махідевран, матір престонаслідника Мустафи, чекала доля вигнанки. Спочатку її одіслали до сина у Магнесію (Мала Азія), де Мустафа за султанським побутом намісникував. До Магнесії з Царгорода треба було їхати 5-6 днів. Потім, за намовою Роксолани, Сулейман перевів сина намісникувати у значно дальшу Амасію, куди їхати зі столиці треба було тижнів 3 з половиною. З сином від'їхала і матір.
112 Ця сімейна трагедія сталася восени 1553 р., коли Сулейман Пишний стояв табором у Малій Азії, готуючись до бою з перським шахом Тагмаспом. Батько викликав сина до себе в табір.
113 В останній зустрічі, що призвела до удушення Мустафи, батько не дозволив синові поцілувати собі руку, як велів побутовий мусульманський церемоніал. Натомість, дав знак "німий" ("без'язикій") сторожі (т.зв."діль-сізам"), аби вона накинула на сина фатальний чорний шнурок. Сильний і верткий Мустафа довго пручався, перш ніж "діль-сізи" здійснили вирок. Сулейман сам додивлявся кінця цієї страшної сцени, чи, може, відступивши за завісу в шатрі.
114 Офіційна версія вироку Мустафі, до якої у повній мірі спричинилася Роксолана, грунтувалася на політичній зраді і невдоволенні султаненка "родинно-клановою" політикою батька.
115 Селім ІІ Мест ("П'яний) занедбав Османську імперію. 1571 р. він програв бій під Лепантом супроти іспано-італійського флоту на чолі з Дон-Хуаном Австрійським – Лепантинський бій став почином для політичного занепаду Туреччини. За висловом А.Кримського "Роксоланине злочинство супроти Мустафи лягло якнайтяжчим немезидиним прокльоном на османську державу".
[/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд" [/b](драма). - Львів:Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748098
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 28.08.2017
[i](Знеможений чи то ласкою коханої дружини, чи то "приворот"-зіллям зачарованого щербету, а чи безсонною ніччю над державними справами, [b]Сулейман Пишний [/b]прихиляється на відпочинок на оксамитові простирадла [b]Гаремного Саду,[/b] в прохолодній тіні [b]Троянди Темного Пурпуру[/b]. [b]Росса-Місафір[/b] ревно оберігає спокій свого мужа. Її руки-стебла нечутно обивають його голову.
За німим знаком[b] Рус-Хуррем[/b] до того завмерлі [b]Троянди Гаремного Саду [/b]починають повільний танок у супроводі задумливої східної мелодії).[/i]
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](пестячи слух, навіваючи сон):
[/i]
– Царю мій, Повелителю... "Султанул беррайн
ве хаканул-баграйн, хадімул гаремайн еш шеріфайн,
шам джемет мешам, міср надіретул іср,
Галєбеш-шегба, Дарул-Джігад, Дарул-селам!*98
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд:[/b]
[i](луною на голос Рус-Хуррем):[/i]
– Царю двох частин світа і Володарю двох морів....
– Стороже двох святих міст – і Мекки, і Медини...
– Пане трьох престольних городів – Константинополя,
Андріянополя і Брусси...
– ...і Каіра могутнього...
– ...і Дамаску, як рай, прекрасного...
– ...і Білгороду-дому святої війни....
– ...і Багдаду – дому спасення й побіди...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](луною на квіткове багатоголосся):
[/i]
– ...Благословенне хай буде ім'я Твоє,
"Твердий" і "Великий"!..
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](мислячи про майбутнє):
[/i]
– Коли Кисмет над нами зазоріє
поставлю я мечеть "Сулейманіє"...*99
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Аллах тебе схвалить у щедрім дарі...
Постав мечеть сю... на Авретбазарі!..
...На честь Роси ,*100 що сяла серед муру...
[b]Квіткове багатоголосся[/b]
[i](луною на голос Рус-Хуррем):[/i]
– На честь Троянди Кольору Пурпуру!
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](поринаючи в сон):[/i]
– ...Зоря Кисмет... Зійде зоря Кисмет...
[b]Голоси Гаремних Троянд[/b]
[i](в танку перед сонним Сулейманом):
[/i]
– О чари... чари... Цар відпив щербет...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](співуче над сонним Сулейманом):[/i]
– Мій Владарю... чи смакував щербет?..
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон):[/i]
– ...Іще ніхто не поборов кисмет!
[i](Після тривалого мовчання в поклоні шани знову набирає звучання голос [b]Мудрого Улема.[/b] [b]Троянди-Бранки[/b] Гаремного Саду завмирають у вигадливих фігурах рослинного танцю).[/i]
[b]Голос Мудрого Улема:
[/b]
–"Предсказано, що з початком кожного століття родиться великий муж, який обхопить те століття як бика за роги... і поборе його. А султан Сулейман уродився в першім році десятого століття Геджри. Отож, він десятий із черги султанів. А число 10 – се найбільш досконале число! Бо воно кінчить і завершує перший круг чисел... То й маємо десять частин святої книги Корану і десять способів читання її, маємо десять учнів Пророка і десять заповідей, і десять частей неба, і десять геніїв над ними, і з десятків складається все військо Падишаха.
Десятий султан тяжко поб'є ворогів ісламу, бо Султан – любимець Аллаха і свята різка в руці його..."
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](побожно на голос Мудрого Улема):
[/i]
– Хвала будь, Аллаху Єдиному!
Крім Нього нема Бога. Він живучий
і вічно живий. І нема нічого
йому рівного, ні на землі, ні на небі.
Він створив небо та землю...
упорядкував світло й темряву...
Хвала і слава йому, що своїх вірних
провадить до святої святині!
[b]Голос Мудрого Улема:[/b]
"...Як кожна людина, так і кожне плем'я має свій кисмет – твердий і невмолимий, котрого не об'їде ні конем на землі, ні судном на морі... Коли доповниться круг віків на повіках вічних очей Аллаха, тоді нарід Османів поверне відки прийшов, сповнивши по наказу Божім своє призначення на безбожних нессараг."*101
[i]([b]Мудрий Улем,[/b] оповістивши предсказання, з поклоном прощання відходить).[/i]
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](над сонним Сулейманом, розкидаючи сіті пестощів):
[/i]
– О спи, мій Пане... ще дрімає враг...
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](півголосом):[/i]
– Про кого Ти...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](уриваючи):[/i]
– Про тих же... нессараг...
[i](до Сулеймана):[/i]
– ... А станеш в силі... будеш вельми рад –
покличе в путь тебе з о р я "Д ж і г а д"*102
Зоря війни... кривавого походу...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь сон):[/i]
– ...Як я люблю, Трояндо, твою вроду...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](шепотом до Сулеймана):[/i]
– ...Мечем Твердим прочиниш "Браму Фетви"...*103
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](півголосом):[/i]
– Кисмет Османів потребує жертви!..
"Феджер-молитва" розкидає сіті?..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](умовно розкидаючи над Сулейманом "сіті інтриг")
[/i]
– ...Щоб вівці цілі, щоб і вовки ситі...
...Значить Аллах і рук моїх умільство –
тверда п о с т а в а – то таке й п о с п і л ь с т в о...
Не дармо вбрала я черлені шати...
[i](до Сулеймана):[/i]
...Мені звістити... а тобі – карати!
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](крізь видиво сновидіння):[/i]
– "Коли Джігад займається на землі,
тоді по небі ходить заграва пожарна...
Тоді гуде плач жінок і дітей християнських,
як шум у градовій хмарі.
Бо жах великий несе з собою Джігад!"
[i](Наче слуховою ілюстрацією до [b]сновидіння султана Сулеймана[/b] звучить приглушений зойк – то протяжно голосять [b]Троянди[/b], спогадавши про Чорні Шляхи...[b] "Керван-Йолі своєї Неволі"[/b])*104.
[/i]
[b]Голос Гаремних Троянд:[/b]
[i](у стинанні оточивши сонного Сулеймана):
[/i]
– О Керван-Йолі, знай, Джігад іде...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](твердою волею Цариці)[/i]
– За уграми і Мухач упаде*105,
де Керван-Йолі оре перелоги...
Хіба що Відень вийде з-під облоги...*106
...Чорніє шлях... Цвіте гірка полинь...
Марніє Лях, Підляшшя і Волинь...
Повзе Джігад, пожадний як мана...
(мимоволі здригається)
А там... а там... м о я Г а л и ч и н а!*107
ПРИМІТКИ
[i]98 Один з титулів султана Сулеймана Пишного. Переклад тут же в тексті.
99 В Царгороді Сулейман Пишний поставив семеро мечетей, переважно над могилами членів своєї сім'ї. На Аврет-базарі – мечеть Роксолани, найкоштовніша з-поміж інших. Цю святиню Роксолани – "Сулейманіє" – будував Сулейман 7 років і видав на неї 1.036.000 золотих дукатів. "Сулейманіє" – одна з найбільших мечетей у Царгороді, поступається хіба що храму св.Софії.
100 Гра слів: омографи – ім'я "Росса" і "роса" – слова, що подібно пишуться, але відмінні за наголосом.
101 Нессараг – не вірний Аллаху, християнин.
102 Джігад – військовий похід, благословенний рукою Аллаха.
103 "Брама Фетви" – образне словосполучення, дослівно "брама священного дозволу", тут "брама Війни", визначена вищою духовною особою – Муфті для священної боротьби з невірними (християнами).
104 "Чорний Шлях", "Злий Крок", по-турецьки "Керван Йолі" – караванний шлях, яким людолови гнали в неволю ясир. В Україні "Чорний Шлях" розбігався на-троє: Волощиною, Поділлям та Волинню, а збігався в Галичині (у Львові!). "Чорним Шляхом" ходила Обида – Нещасна Доля і "Чорна Смерть" – Чума. Ішов ним століттями Чорний Люд, і земля під копитом теж була чорна.
105 Бій під Мухачем (Угорщина), 1526, приніс пам'ятну перемогу війську Сулеймана Пишного. Людовик ІІ Угорський утопився в болоті. "Піраміда перемоги" коло шатра Падишаха була збудована з 2000 людських голів, 8 голів належали єпископам.
106 Облога Відня (осінь, 1529) закінчилася для Фердинанда Австрійського викупом. Тодішні європейські політики розцінили відступ Сулеймана як його перемогу.
107 Під час походу на Угорщину 1526 р., не бажаючи пустити поляків на допомогу угорцям, Сулейман Пишний наказав татарам наскочити на Україну, вони тоді люто спустошили Волинь, Підляшшя і суміжну Галичину. [/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b] (драма). - Львів:Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748090
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 28.08.2017
[i](На голос своєї коханої жінки [b]"Росси-Міссафір"[/b] в тій же миті озивається голос [b]Падишаха Сулеймана Пишного[/b].)
[/i][b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](луною):[/i]
– «...С р і б н о л и ц я моя,
с л а д о у с т а моя,
о ж а с м и н о в а,
ти промов, не мовчи,
чи в здоров'ї, Хурем, а чи в радості...» *92
[i]Його грізно-велична постать зависає над Гаремним Садом. [b]Бранки-Троянди[/b] в покорі припадають до землі. Прихиляє голову в глибокій пошані і [b]старець Мудрий Улем)[/b].[/i]
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
– Моє ім'я із уст твоїх злетіло...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:
[/b]
– Бентежать душу і шматують тіло
чужі думки... мов гострі ятагани –
ті нашепи, підозри і догани...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](лагідно):
[/i]
– ...А я в тобі не бачу ні пилинки...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]:
– Не зрозумілі, бачте, мої вчинки...
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
– ...Все, що Цариця зволить, що звелить...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
([i]обриваючи, про своє):[/i]
– ...Як терпне тіло!.. Як душа болить!..
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
– Вгамуй свій біль... і викинь страх із лона,
бо поруч – муж... опора й оборона!
Моя якші, Трояндо Пурпурова,
скажи мені мерщій, об чім розмова?
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:
[/b]
– Мій Владарю, розмова – про пурпур,
що раз зацвивши, вийшов понад мур,
понад світи, віки, понад будучність...
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
– Яка ж тобі у тому є незручність?
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](несміливо вичікуючи):[/i]
– ...Що цілий світ пізнав моє лице...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](з полегшенням):[/i]
– Хуррем-хасекі, люба, ти про це...
О, на пурпур у нашім краї зарі!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](солодко співуче):[/i]
– Його доволі на Авретбазарі!
Преситна манна з неба...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](граючи словами):
[/i]
– ...Чи мана...
Проте у цих Порогах ти – одна!!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](лукаво)
[/i]
– ...Ще не співали, Царю, півні треті...
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
[i](граючи словами, в настрої)[/i]:
– ...А заспівають – станеш на портреті!
В п а р ч і і в з л о т і, т к а н і м д і а м а н т о м,
прошита сонцем, мов своїм талантом...
[b]Голос Гаремної Троянди[/b]
[i](шепотом до Бранок-Троянд):[/i]
– Цариця Квітів опустила вії...
[b]Голос Сулеймана Пишного:
[/b]
– Засяєш... як смарагд з Александрії...*93
...У чарі злота – зору ніжний лотос.
Ціна йому – здобутий острів Родос*94.
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](вдоволено сміючись):[/i]
– ...І скільки важить золото ото?..
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
– В дукатах Слави... мабуть, тисяч сто...*95
В "грошах заслони", себто "пашмакліка",
ціна в обмін: дукат за чоловіка*96.
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](гордо):[/i]
– Важка ціна... Яка ж у тім причина?
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](м'яко):[/i]
– Мені Хасекі народила сина...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](з потаємним змістом)[/i]
– Чи ж варто так пишатися у злоті,
наш син Селім не перший в твоїм роді...*97
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
– ...Не перший, та щасливий буде в зорях...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](з потаємним змістом)
[/i]
– ...Не вольні зорі у чертах і долях...
Аллах могутній світло з них пряде.
Іде Кисмет!
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](в пориві любові):[/i]
– ...Моя Кисмет іде!
Хуррем-хасекі... Перша поміж зір!..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](відповідаючи на порив):[/i]
– ...Твоя Кисмет... чужинка-Місафір...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](в обіймах пристрасті):
[/i]
– То ж будь, якші Хуррем, легка і дужа -
прийняти тілом ношу свого мужа,
бо царська ноша – то могуча сила...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](мліючи в обіймах):[/i]
– Чи ж я тобі казала, що безсила?..
[b]Голос Сулеймана Пишного:[/b]
– ...Щодо портрета – в нім якраз і влучність:
твоє лице – то голос у будучність.
Царям пристало думати про вічність –
в твоїй поставі є й моя величність.
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](втишена ласкою):[/i]
– Ти розтопив образ колючий лед...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](розкутий ласкою):
[/i]
– Трояндо Втіхи, принеси щербет...
[i]([b]Роксолана-Хуррем [/b]подає [b]Сулейману [/b]золоту чару з щербетом.
[b]Сулейман[/b] ненаситним поглядом пристрасті проймає свою дружину).
[/i]
-"...Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості...
О печаль солов'я - чи в здоров'ї ти, а чи в радості...
Поцілуй мене... дай пригубити лиш губи-сладості,
дай поглянути в очі твої -
чи в здоров'ї ти,
а чи в радості"...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](заворожуючи на любов):[/i]
– Мій Сулеймане... Пий, султане, пий...
[b]Голос Сулеймана Пишного[/b]
[i](заворожено):[/i]
– Я п'ю... Я п'ю... Я твій... Навіки твій...
ПРИМІТКИ
[i]92 Тут і надалі наводимо власний переспів газелей Ахмеда-паші (поета XV ст.)
93 Сукня з золотої парчі, в якій Роксолана постане на портреті, буде багато оздоблена коштовностями – діамантами, рубінами тощо. Горловину увінчає величезний смарагд, привезений з Александрії.
94 Сукня коштуватиме Сулейману сто тисяч дукатів.
95 Саме стільки воїнів Падишаха поклало свої голови під стінами Родосу (1522).
96 Отже, кривава ціна сукні Роксолани, що явила світові велич Цариці – життя стотисячного війська Володаря двох частин світу: один до одного....
97 До Роксолани Сулейман був одружений з черкешенкою Махідевран, яка вродила йому престолонаслідника Мустафу, здібного продовжувача починань свого батька. Дбаючи про царський трон для свого сина Селіма, Роксолана найважливішою справою свого життя вважала боротьбу з Мустафою та його матір'ю, аж до кривавої розправи над престолонаслідником.
[/i]
(За виданням[b] "Епоха В'янучих Троянд"[/b] (драма). - Львів:Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748036
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 27.08.2017
[i](...З першим променем ранкового сонця оживає голосами [b]Гаремний Сад[/b]. О, який він пахучий і свіжий! Як міниться і виблискує роса на оксамовитових лицях-пелюстках [b]Троянд-Бранок Султана. [/b]Доброго ранку, якші*70, Царівни Квітів, тендітні подруги Блискучих Царських Палат! Доброго ранку, – в бадьорому щебеті птаства... Доброго ранку, "Аллах Акбар"!*71
...Ранок для [b]Рус-Хуррем, Пурпурової Троянди Втіхи[/b] – це завше втілена Надія. Чи не тому вона така жвава та радісна змагається з птаством у мистецтві співу... Її викликали на одверту жіночу розмову. Що ж вона? – ...сміється... (сміється – бо Троянда Втіхи)... сміється і співає...
...Ох же й лукава!!!)
[/i]
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](через сміх):[/i]
– ...Питаєте мене про зілля чар?..
Я відповім: султан відпив... узвар!
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд[/b]
[i](перепитуючи луною):[/i]
– Який узвар, Аллаха зірка рання?
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Мій Сулейман відпив узвар кохання...
...настояний на привороті-зіллі –
мене ж купив "калимом"*72 на весіллі.
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд[/b]
[i](зачудовано зітхаючи):[/i]
– Калим же був розкішний, мов Едем...
– Із перлів...
– ...і корон...
– ...і діадем...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](з тінню миттєвого смутку):
[/i]
– ...Та діадема з каменю опалу
мені тоді кроваво в серце впала –
в колючім терні камінь був Неволі.
То був "кисмет" Осман... Посланець Долі...*73
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд:
[/b]
– ...Доволі, пташко Рус-Хуррем, доволі...
– ...Калим же був не тільки у речах...
– ...Цариці ноша в тебе на плечах!..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](широко з гіркотою):[/i]
– О як мені далася тая ноша!
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд:[/b]
– ...Не хмур чоло, о квітко прехороша!..
– Бо твій калим у терні злої долі
звільнив ясир із лютої неволі...*74
– ...Вертав твій люд до рідного їм краю...
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](в задумі про своє):
[/i]
– ...Вертав мій люд до втраченого раю...
[b]Голос Гаремної Троянди:[/b]
– ...О не точи кроваві серця рани...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Тоді й зродилось ймення Роксолани!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
[i](лукаво усміхаючись):[/i]
– Виною в тім – опалу діадема...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– ...Чи віще слово Мудрого Улема...*75
[i](На всі закутки Гаремного Саду розлягається[b] голос Мудрого Улема. [/b]Зачувши його,[b] Троянди-Бранки Султана[/b] мерщій відвертають голови, ховаючи за фередже своє обличчя. Так велить закон Адату*76).[/i]
[b]Голос Мудрого Улема[/b]*77:
"Все, що призначене, єсть і предсказане.
Найлюбіша жінка Десятого Султана буде чужинка – Місафір*78. Зійде як ясна феджер*79 у серці Падишаха, а зайде кріваво над царством його. Зробить багато добра і багато лиха в усіх землях Халіфа від тихого Дунаю до Базри і Багдаду – і до кам'яних могил фараонів! Навіть в царстві мовчання, у страшній пустині, де вік віків чорніє Мекам-Ібрагім*80, серед жари засвітить чистий ключ водиці за стопою її. Бо дасть їй Аллах з високого неба велику ласку свою і розум великий. Але шайтан засіє в її серденько велику гордість..."
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд[/b]
[i](розхвильоване предсказанням Улема):[/i]
– ...Кисмет Цариці...
– ...Неба світлий дар...
– Аллах Акбар!.. Аллах Акбар!.. Аллах Акбар!
– Але й посіє гордість їй шайтан...
– Та все ж її не зрадить Сулейман...*81
–Заступить щастя Квітки зорям лік...
– Нова зоря освітить гаремлік*82.
– На те й зоря – що жар у ній і лед...
– ...І чари зна: узвар!.. чи пак, щербет...*83
– Яким химерним видався талант –
в щербет упав опальний діамант!
[b]Хор Гаремних Троянд[/b]
[i](доходячи таємниці Роксолани):[/i]
– ...В щербет упав опальний діамант!
Щербет із пилу Квітнучих Троянд...
[b]Голос Гаремної Троянди:[/b]
– ...отих, що тут зросли посеред муру...
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
[i](вагомо притишено, з ключем таємниці на устах):[/i]
– Нектар із пилу Темного Пурпуру!*84
[b]Голос Мудрого Улема[/b]
[i](продовжує предсказання):[/i]
"...Довго і завзято – постом і молитвою – буде боротися Велика Султанка – Місафір зі своїм гріхом, поки не піддасться силі шайтана у святу ніч Рамазану...*85 І затермосить вихор брамами сераю і вікнами гарему, а в серці султанки зійде гріх гордости. І засміється шайтан у садах султанських і в мармурових палатах Падишаха..."
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд:[/b]
[i](з тривогою на почуте):
[/i]
– Межа є, видко, в Долі на талан...
– Веде Аллах, а зводить все – шайтан...
– "Молитва рання" серед вічних зір –
нектар кохання... Росса – Місафір...
– Її до дна відпиє Володар!
[b]Хор Гаремних Троянд:[/b]
– Аллах Акбар! Аллах Акбар! Аллах Акбар!
[b]Багатоголосся Гаремних Троянд:[/b]
– ..."Феджер-молитва" прийме дар освят...
– Щербет Зорі освятить шаріат...*86
– ...Не дармо нам Аллах дає весло –
одвічне право: на добро і зло...
– ...Звіздо Аллаха, вибери мене!..
– ...І злет, і спад – нікого не мине...
– Та зоре-слава жар веде... і град...
– ...Зайде криваво – згубить шаріат!
[b]Голос Мудрого Улема[/b]
[i](продовжує предсказання):
[/i]
"...І почнеться небувалий нелад у державі Османів. Мішками зав'яжуть собі шиї аги*87 і вельможі, і настане страшне панування Капу-Кулів-невольників Порти, яничар і військових сіпаг. Арпалік – "гріш на ячмінь" і пашмалік – "гріш заслони" на султанських жінок й одалісок знищать велику скарбницю султанів, а перекупства і злочини як черви розточать силу законів десятого й найбільшого Султана Османів".
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Ха-ха-ха-ха! Невже це все про мене?
Чи винен плід, що в нім – вино черлене!*88
У ваших мовах стільки протиріч...
[b]Голос Мудрого Улема:[/b]
– ..."Адат" велить: не відкривай обличь!
Накази вічні... в часі невблаганні,
про це звістять і знаки у корані!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– ...О мудросте свята самого Неба!
Чи в тім наказі нагла є потреба?
Поглянь, як квіти пнуться горілиць,
аби проміння їх діткнуло лиць –
вони цвістимуть так в садах Аллаха...
[b]Голос Мудрого Улєма[/b]
[i](у супроводі квіткового багатоголосся):[/i]
– О так, Феджер... Молитво Падишаха!
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи:[/b]
– Навіщо ж барви квітам дав Аллах!
Чи ж барвам личить жити у потьмах? –
Могутність божа в їх красі, адже
тоді й вони б носили фередже...
Чи ж міг Його не зрозуміть Пророк?
[b]Голос Мудрого Улема[/b]
[i](у супроводі багатоголосся квітів):[/i]
– ...Запевне, ні, Царице Квітів... Йок...*89
Нехай хранить тебе Аллах у злеті!
[b]Голос Мудрого Улема[/b]
[i](канонічно тверезо):[/i]
– ...І все ж твоє обличчя – на портреті!*90
Чи ж право Зірки, Першої між зір,
Хуррем-хасекі*91 Росси-Місафір,
з легкої волі, просто, без причин
проймати світлом погляди мужчин?..
[b]Голос Пурпурової Троянди Втіхи[/b]
[i](у царській поставі):[/i]
– Шах Роксолані – то й султану – шах!..
Нехай же нас розсудить Падишах!
ПРИМІТКИ
[i]70 Якші – хороший.
71 Аллах акбар! – стійке словосполучення молитви, "Боже всемогутній!"
72 Калим – весільний дар нареченого. У монгольських народів був, властиво, ціною викупу дівчини. В давніх часах виносив найменше 27 кобил або 2 кобили і 5 верблюдів. У пізніших часах відкупом стали коштовні речі, відповідно до стану і майна нареченого і були не то віном, не то приданим молодої.
73 Як велів старий звичай у царському роді Осман, в "калимі" нареченої султана мав бути символ Недолі – діадема з сардійського каменю опалу, оточеного колючим терням. Своєрідний "терновий вінець".
74 "Живим" калимом Сулеймана в день весілля з Рус-Хуррем був дар волі українським бранкам з ясиру Авретбазару – торгової площі Стамбулу. З Авретбазару привели у свій час і саму Рус-Хуррем у царський гарем Сулеймана.
75 Учений в державних і церковних науках, котрі у мусульман на той час були незрозумілі. Улеми могли не бути священиками, але часто священики бували улемами.
76 Адат – закон, що забороняє жінці відкривати обличчя перед чоловіками і взагалі регулює побутові питання сім'ї.
77 Пророкування Мудрого Улема подане за О.Назаруком.
78 "Місафір" – слово з подвійним значенням: "гість, чужинка і дуже шанована".
79 "Рання зоря" та "утрення молитва".
80 Т.зв. чорний камінь "з відтиском стіп Авраама" – метеорит, після передання ужитий на фундамент найсвятішої святині мусульман серед арабської пустині.
81 Роксолана була для Сулеймана Пишного другою і останньою жінкою з титулом "хасекі". Після неї в султанський гарем нових дівчат не приймали. Шлюб з одною жінкою відрізняв Сулеймана серед усіх інших султанів Османської імперії.
82 Гаремлік – те, що й гарем та сераль – жіноча половина султанського палацу.
83 Щербет – солодке питво (з лимонів чи інших фруктів). Вино заборонено пити правовірним.
84 В турецькому світі багатолітня подружня вірність Сулеймана своїй дружині Роксолані дала грунт для історично зафіксованої легенди про ворожбитські способи зачарування Сулеймана чи то "заячою лапкою", чи то "силою гієни". На нашу думку Роксолана була незамінимою інтимною подругою Сулеймана, сексуальна перевага якої вміло поєднувалася з хитрістю і розважністю лукаво-мудрої жінки.
85 Святий місяць посту муслємів, дев'ятий місяць в їх році.
86 Шаріат – (від араб. "шаріа" – "шлях до води") – система норм мусульманського феодального релігійного права – обрядових настанов і правил, що мають силу закону для мусульман.
87Аґа – офіцер турецького регулярного війська, а взагалі – пан, старшина.
88Мається на увазі заборона винних напоїв, записана у корані. Репліка переносного змісту.
89Йок (турецьке) – ні.
90 Портрет Роксолани – унікальний щодо жінки в мусульманському світі.
91 Хуррем-султан – стосовно до Роксолани: "Радісна Мати Принца", стійке словосполучення.
[/i]
(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів: Сполом.2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747866
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 26.08.2017
[i](Пауза. Музична тема [b]"Пливе човен".
[/b]
...Поволі з суцільної темряви виступає постать [b]Гюль-Хуррем, Білої Троянди Щастя. [/b]Дух феєрії панує над нею: вона ступає назустріч Невідомому в чорному козацькому жупані... Це смертельно хворий [b]гетьман Петро Сагайдачний.[/b] Він іде до Гюль-Хуррем... Троянди... Цариці Квітів, аби вирвати її з пітьми[b] Гаремного Саду[/b] і з'єднати з нею [b]свою Долю[/b]*65. Їх постаті зближаються, вражаються одна на одну – і вступають в трагічне магічне коло).[/i]
[b]Голос Білої Троянди Щастя:
[/b]
– Трагічне коло звужує пітьма...
[b]Голос Петра Сагайдачного:[/b]
– Небесна нить між нами обома...
Небесне Око дивиться глибоко
і Долями веде – Небесне Око...
Я відмолив свій гріх розлуки в Бога –
тобі назустріч йде моя Дорога...
Блажен, хто вірить... Сльози котять з віч –
моя Дорога... та тобі навстріч!
[b]Голос Білої Троянди Щастя:[/b]
– Навіщо, Петре, рухати минуле?..
Воно вже мертве... в темряві заснуле...
І я – не та... твоя колишня Настя...
У мене вже збулось жіноче щастя,
лагідне Щастя всіх жінок...
[b]Голос гетьмана Петра:
[/b]
–...Але
воно, либонь, для тебе замале!..
Тебе зломили, змусили, скорили,
тебе, як квітку... з келиха відпили...
Чи ти сама під ноги пролилася,
чи ти з кохання, може, віддалася...
То хто ж ти – суть?.. Чи ж ти козачка Настя?!
[b]Голос Білої Троянди Щастя:
[/b]
– Я – Гюль-Хуррем... Цариця свого Щастя!..
Цариця Квітів – не раба остання! –
мені Осман під ноги лив кохання,
беріг мене, як найціннішу квітку,
а ти... приготував мені намітку...
Мені й у фередже було не зле...
...Я – не в образі, що воно – мале!
[b]Голос гетьмана Петра:[/b]
– ...Коштовна перла у чужій оправі
зазнала щастя Жінки... у неславі!
[b]Голос Білої Троянди Щастя:
[/b]
– ...Твоє намисто – теж чужа оправа...*66
Що слава жінці – козаку неслава.
Мене гнітить твоє серцебиття –
ні, Петре, ти... ні рід мій – не суддя,
чи Бога я дитина, чи Аллаха! –
"хасекі" я... дружина падишаха...
До Квітки Щастя не пристане мул...
Мені до ніг схилявся весь Стамбул...
[b]Голос гетьмана Петра:[/b]
– ...Я не про це... Пробач... Тепер ми квити!
У мене теж в палаці знались квіти...
[b]Голос Білої Троянди Щастя:
[/b]
– ...Я бачу, Петре, тіла твого трем...
[b]Голос гетьмана Петра:[/b]
– ...В палаці в мене, Настю, був... гарем:
туркині темні... і свої холопки...
Голос Білої Троянди Щастя
– ...Скарби непевні... лживої обробки...
Чи ж хоч одна із квіток прийнялась?
[b]Голос гетьмана Петра:[/b]
– ...До ложа – так... до мого серця – зась!
Мені ж твоє намарилось лице!..
Яку мені даш відповідь на це...
[b]Голос Білої Троянди Щастя:[/b]
– Чи чуєш, Петре: дзвони б'ють клечальні...
Над нами дар Небес – вінки вінчальні...
Та де мені знайти знахарське зілля,
аби забути те моє весілля...
Похід галер... салюти величальні...
...і замок з цукру...*67 і весільні пальми...*68
Ці диво-пальми – символ материнства –
в мені змінили участь до чужинства.
Те, що було ворожим і огидним,
поволі стало стерпним... навіть рідним...
...У сій хвилині... як знаття отсе:
утрачу мужа й сина – втрачу все!!!
[i](Розірвавши магічне коло феєричного спілкування, постать [b]Білої Троянди Щастя [/b]віддаляється від постаті [b]гетьмана Петра[/b] в чорному жупані. Гетьман Петро проводить свою кохану довгим прощальним поглядом. Ця зустріч була останньою. Попереду гетьмана – Чорна Дорога Смерті. Вона вже кличе його.
Натомість Дорога [b]Гюль-Хуррем[/b] обнадіює ранковим просвітком...
Тьмяні химерії [b]Гаремних Троянд [/b]посилають навздогін [b]Білої Троянди Щастя [/b]свої рослинні поцілунки).[/i]
[b]Квіткове багатоголосся:
[/b]
– Цілунки-вильця шле тобі гарем...
– ...квітучій Жінці... кревній Гюль-Хуррем...
– ...Ось духів-зілля*69 прикладай до ран...
– ...до тебе йтиме з ночі твій Осман...
[b]Голос Білої Троянди Щастя:[/b]
[i](в дорозі до ранкового просвітку):
[/i]
– Омана це... найважча із оман...
Небесним даром був мені Осман!
Я так за ним в розлуці затужила...
[b]Поодинокий голос Квітки:
[/b]
– ...А може, ти його приворожила?..
[b]Голос Білої Троянди Щастя:[/b]
– Троянда Щастя в чарах безталанна.
Про зілля чар вам скаже... Роксолана.
[i](Постать [b]Білої Троянди Щастя[/b] зникає у всеогортаючому тумані Ранку).
[/i]
ПРИМІТКИ
[i]65 Ідеться про легенду-шлюб гетьмана Петра Сагайдачного з Настею Повчанською, що став реальністю по битві 1621 р. під Хотином, у якій козаки здобули перемогу над військом Османа ІІ, і як найдорожчий трофей представили гетьману дружину султана. Невдовзі по шлюбі з Настею гетьман помирає від бойового поранення.
66 Натяк на турецьке намисто, подароване Насті гетьманом Петром ще до нападу "людоловів".
67 Один з весільних подарунків Гюль-Хуррем – цукровий замок. Його дістала "Троянда Щастя" з рук великого візіра Алі-баші.
68 Весільні пальми – рештки староримського весільного ритуалу, що залишився в звичаях мусульман. Пальма – знак родючості, отже, весільна пальма – символ материнства, основного призначення жінки в шлюбі.
69 В Україні існує повір'я, що зілля зібране на Тройцю, в "Духів-день" володіє магічною силою – лікує хвороби, гоїть рани, заворожує на довічне кохання.[/i]
(За виданням [b]"Епоха В'янучих Троянд"[/b] (драма). - Львів:Сполом.2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747864
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 26.08.2017
([b]Майдан Сліз [/b]- невольничий ринок [b]у Каффі[/b]. Наче ключі перелітних лелек, пійманих за горло мисливською рукою, посуваються майданом довгою низкою [b]раби-невольники.[/b] Ідуть понуро-мовчазно ходою безнадії - оголені по пояс, тавровані по чолах і щоках, прикуті за шию як остання безвольна худобина.
А довкола - снується вулик: джмелино гудуть можновладці, прицінюючись на товар; осино жалять невольниче тіло захланні пальці купців-чужинців; барвистий рій цікавих зівак в тюрбанах, халатах і простих завивалах напосідливо мерехтить перед очима, морочачи голову. Час від часу по всіх закутках Майдану розноситься гук торговця-оцінщика: [b]"Нові раби!!! Ще не зіпсовані… не хитрі… допіро привезені з землі Королівської, а не тої брехливої – Московської*[/b]45.
… Так і ведуть їх з ринку низками, проданих на "каторги"-кораблі, аби зазнали козацькії руки каторжних весел, а дужії плечі сирої сириці та "червоної таволги", червоної -- з людської крови.
Ведуть вольну кров християнську у невірну неволю!!!
… Чуєте: як тужно лелеки виводять "курли"… "к-у-р-л-и-и-и!"… - то серце козацьке взиває до Неба і просить підмоги…)
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](взиваючи Думою):[/i]
[i]"Ой то далася бідним невольникам
цяя тяжкая неволя добре знати:
кайдани ноги поз'їдали,
сира сириця білоє тіло, козацьке молодецьке,
коло жовтої кості об'їдала.
Ой як бідні невольники на руках
кров христіянську увидали,
то про віру христіянську ізгадали,
ой то землю турецьку,
віру бусурменську проклинали.
- Ти, земле турецька, віро бусурменська,
ти єсть наповнена:
сріблом-златом,
дорогими напитками,
тільки в тобі бідні невольники
на світі невольно пробувають,
що празника Різдва, а чи того Великодня і не знають,
а все у каторзі турецькій на Чорному морю пребувають,
землю турецьку, віру бусурменську проклинають.
- Ти, земле турецька, віро бусурменська,
ти, розлуко христіянська,
бо ти вже не одного розлучила
за сім год войною,
мужа з жоною,
брата з сестрою,
малих діток з отцем, із матінкою".[/i]
[i](На тлі важкого пісенного супроводу постає [b]Майдан Сліз[/b] у всій своїй ницій дорогоцінності: раз по раз піднімаються над людські голови ноші, несучи олійні тіла найкращих українських бранок, убраних у прозорі серпанки, аби ласі очі праведних мусульман упились їхньою звабою, наче стиглою хурмою з садів Аллаха. О… ці плоди надто коштовні!.. Надто!..
І дзвенить золото46, спадаючи водограєм на розлогі таці, виповнюючи блаженним вмістом найглибші колодязі та найвищі скрині… Міняється тіло - на золото… золото - в тіло. Продається чужа врода ґяурська, кохання і цнота. Купується вірність, плодючість і рабська покора. Каффа [b]Насті Лісовської, Насті Повчанської та… Марусі Богуславки…[/b]
Ось вона - [b]Жовта Троянда Розлуки[/b] між закутих сімсот козаків і ключами від волі. Та не рабська покора веде її в льохи і дремні темниці! Спогадала [b]Маруся [/b]про землю свою, про дідизну, що мовляв, на землі християнській сьогодні Великдень, і про батька-священика… місто своє ізгадала… А містечко те - слава Христу, себто [b]Богові слава[/b]…*47)
[/i]
[b]Голос Марусі Богуславки - Жовтої Троянди Розлуки[/b]
[i](озиваючись думою на Думу):
[/i]
[i]"- Ой козаки, ви біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте!
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Мойому батьку й матері знати давайте,
Та нехай мій батько добре дбає,
Гуртів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!"*48
[/i]
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](завершаючи Думу)[/i]:
[i]"- То ж, визволь, Боже, усіх бідних невольників,
із тяжкої неволі турецької,
із каторги бусурменської
на яснії зорі,
на тихії води,
на святоруський берег,
у край веселий,
між народ хрещений,
у городи христіянські!
- Гей, та даруй, Господи, войську запорожському -
на многії літа і до кінця віку…
Гей!.."*49[/i]
[i](Наче маревом Великодня відгукуються на [b]Думу[/b] [b]козаків-невольників [/b]церковні дзвони і хор теж відгукує "Многая літа-а-а…"
[b]Козаки-невольники,[/b] прислухаючись до нестямного поклику серця, творять молитву до Божого Сина…)
[/i]
[b]Невольниче багатоголосся:[/b]
[i]- Ми грішнії Тебе, Бога, просим -
услиши нас, Господи...
- Ми грішнії Тебе, Бога, молим -
прости нам, Господи...
- Ми грішнії Тебе, Бога, благаєм -
помилуй нас, Господи...
[/i]
[b]Хор козаків-невольників:[/b]
[i](під супровід уявних дзвонів і співу)
- Умилосердися над нами, Господи!
Да будет милосердіє Твоє,
якоже ми уповаєм на тя.
На тя, Господи, уповаєм,
да не постидимся во віки.
Амінь.[/i]
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
- Молитва каже "да не постидімся!",
в неволі лютій Господу молімося…
І я Маруся, Богу теж молюся,
зозулею в Украйні озовуся
в оселі Божій… Богу слава, слава! -
славить Тебе попівна з Богуслава -
за нас єси розп'ят, Ісусе Христе,
за нас пече чоло Твоє тернисте…
… І я тебе розп'яла… ненавмисне…
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](брязкаючи кайданами, поволі вивільняючись від них):
[/i]
- Марусю-любко, ти зреклася віри?!
Тебе таки купили бузувіри?!
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
- … Ціною тіла… власної офіри
уклала в той вінець свою тернину -
в мечеть - не в храм - я привела дитину…
Моє маля!..
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](по-чоловічому - різко):[/i]
- … Молитва тут нездужа -
зміняти віру - на цілунки мужа…
Чи ж так тебе навчала рідна мати?..
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:[/b]
- … У цих краях жінкам велять мовчати…
Та ще вкраїнка з роду не вродилась,
щоб просто так взяла і покорилась…
Моя покора і моя неволя -
не так собі… хабаз з живого поля
жіночих доль країни гінекеїв
між лож… і ґрат… і євнухів-лакеїв*50 -
моя "кисмет" - не тяжість каяття,
моя "кисмет" - це воля до життя!
[b]Хор козаків-невольників:[/b]
- І вмерти – воля… і не вмерти – воля…
Життя - ціна, коли життя - неволя!
Уклін тобі, що відчинила браму…
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
- … Коли ж душа не має свого Храму,
чи ж їй не душно в злоті, чи не нудно -
умерти - раз, та й вже, а жити – трудно…
і потихеньку будувати Храм…
[b]Голоси козаків-невольників[/b]
[i](нервово прислухаючись):
[/i]
- … Гуде мечеть, неначе на байрам…*51
- … чи то "золоторогий"*52 вітер віє…
- … це біль гуде…
- … чи гнів Ая́-Софії…*53
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:[/b]
- Софіє-Мати, де твої посвяти…
О, дай мені Надію – переждати…
О, дай мені Надію – перебути…
Вернути Віру і Любов вернути!
[b]Хор козаків-невольників:[/b]
- … Надію - край свій рідний не забути,
сьорбаючи гріха отруйний мед…
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
- Софію теж осквернив Мехеммед!*54
… То був отверглий хмарами вівторок*55 -
на Царгород упав великий Морок
і наказав Войовнику: "Веди…
супроти Сонця посланців орди!"
Того вівторка, того травня-дня
султан увів у храм свого коня
і в тиші смерті, страху й супокою,
де тепла кров струмилася рікою,
де лиця божі заніміли з жаху,
звістив султан свою любов… Аллаху…
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](у гніві):[/i]
- О, громе бий! О, сонце, меркни з жаху!*56
Святу Софію віддали… Аллаху!
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
- Не вдарив грім… не зупинив бенкет -
молився на престолі Мехеммед,
в ріці метвенній умочив правицю*57,
в нужді і скверні потопив Царицю…*58
"Тепер лаштунки у палатах царських
пряде павук… А почесті музичні
приймає пугач"…*59
[b]Хор козаків-невольників[/b]
[i](здивовано):[/i]
- Пугач?..
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки[/b]
[i](імітуючи птаха):[/i]
- "Пу́гу! Пу́гу!"
[b]Хор козаків-невольників:
[/b]
- Так воздай же, Боже, туркам
за тяжку наругу…
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
– Три дні й три ночі трупів не збирали...
Мочили стіни, храми обдирали,
жінок хрещених на святих престолах
безчестили... Хлоп'яток босих-голих
ганьбили теж...*60 О, сонце, меркни з жаху!
[b]Хор козаків-невольників:
[/b]
– Чи ж хіть і глум є сладосні Аллаху?!
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:[/b]
– Дозволені і сладосні... Мій Боже!..
Ні крик... ні жах у тім не допоможе –
Аллах глухий до жаху і до крику –
звелів ганьбить Софію сонцелику...
Отерпла з болю... Стямилась – мов криця –
стоїть мечеть... і стогне блідолиця...
...А правовірні у вині розпусти
спивають мід красунь сахароустих,
мов на причасті та святі дари –
"котру захоче тіло, ту й бери!"
...І тягне в ложе першу дівку-бранку
і юнаків на хтиву забаганку –
і все це бачить ізгори Аллах –
і кожен турок в домі – падишах!
[b]Хор козаків-невольників:
[/b]
– Османське диво! Так стоїть Іслам –
і плоть, і кров – усе наперелам.
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:[/b]
– Між тої крові... з муки і розпуки
зродилась квітка Кольору Розлуки...
До Жовтизни і я собі горнуся,
бо теж в розлуці з рідними Маруся...
Погляньте-но в саду на квіти кволі –
потурчилась не з власної я волі,
а те, що віру вражу перейняла,
то тим Христа нехотячи розп'яла,
а тим, що розділила враже ложе,
навіки засмутила Матір Божу...
Моліть за мене прощення у Неба...
[b]Хор козаків-невольників:[/b]
– Свята Софія молиться за тебе!
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:[/b]
– Та може статись: час мине не дремля,
верне тоді в Стамбул і "русе плем'я"*61
верне тоді войовникам їх стріли –
і тіло Жовте знову стане Біле...
Тоді безсилий буде і Аллах
змінити те, що зволить патріарх,
собі здобувши світлу патерицю*62 –
окропить він Софію блідолицю...
[b]Хор козаків-невольників:
[/b]
– Рушаймо в путь... Лишаймо тут сестрицю...
У мир хрещений – наш дороговказ...
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
– Ая́-Софія молиться за вас!
[b]Багатоголосся козаків-невольників[/b]
[i](оберненних до сонця в молитві):
[/i]
– Пом'янем ім'я Твоє в усякому роді
і роді!
Прибігаємо до Тебе, Царице наша,
і ревно Тя просимо –
заступи нас Своїм омофором,
як заступила ти наших гетьманів,
що їхняя слава ввесь світ наповни́ла...
– ...як берегла Ти козацькії чайки
на Чорному морі, що плили визволяти
братів своїх кревних із злої неволі...
– ...влий і в наші серця
Ти надію великої радости...
– ...І причини сили нашим змаганням,
і покрий нас від всякого зла...
– ...да устоїм перед ворогом
отчої віри і всего народу...
– ...і двигни наш на́рід з неволі
до колишньої слави...
[b]Хор козаків-невольників:[/b]
– Ти, о Царице наша,
що на Січі могутньо пануєш
і запалюєш лицарським духом
славних синів України.
наверни і нас в сторону Твойого Сина,
посели у серцях наших єдність і віру,
щоб і ми зажили хороброї слави героїв,
як і в цьому житті, так і в вічності...*63
[i](Вечірні сутінки огортають[b] Жовту Троянду Розлуки[/b], себто дівку-бранку [b]Марусю Богуславку[/b], що стоїть одна-однісінька біля відчиненої брами темниці... А[b] козаки-невольники...[/b] перетворилися нараз у бігучі тіні: у шурхіт, шелест та шепіт буйного зеленотрав'я та хлюпіт гомінливої хвилі).
[/i]
[b]Голос Жовтої Троянди Розлуки:
[/b]
– Храни вас, Боже... Знову я сама...
Оскалом хижим дихає тюрма.
Мовчить гарем, неначе невидющий,
а він же всюдисущий... всюдисущий...
...Та тільки слово тут не в пошанівку –
мовчи та слухай... стіни та долівку...
Кипить гарем в таємній переміні –
тут плачуть – тіні і радіють-тіні –
тут ні для кого радника нема...
Стоїть гарем – стоїть моя... тюрма.
...І я безсила також, бо сама...
[i](у шурхоті, шелесті та шепоті вечірнього Гаремного Саду вчуваються голоси інших Бранок -Троянд). [/i]
[b]Голоси Гаремних Троянд:
[/b]
– ...і я – сама...
– ...і я – сама...
– ...і я... я...са...*64
– са...ма-ма-мо-о-о!..
– не...ма...
– сама-а-а...
– піть-ма-а-а...
– ...і тьма-а – тюр-ма-а-а...
– ...там...о!.. ма-мо-о-о!
– нема-а-а...
– тюрма-а-а...
– ...і тьма-а-а...
– ...ма-а-а...
– ...а-а-а... а-а-а...
[i](Вечірня феєрія вихоплює раз-по-раз на світло різнобарвні [b]постаті Бранок -Троянд[/b]. Потім [b]Гаремний Сад [/b]огортає суцільна темінь).
[/i]
ПРИМІТКИ
[i]45 Турецький дієпис Са'деддін (XVI ст.), оповідаючи про турецький наскік в Галичину, висловлював думку, що з українського люду "виходять, як відомо, найкращі невольники". Маємо таку ж звістку і в Михайла Литвина. Взагалі, така слава про українських невольників, як про рабів старанних, певних, незрадливих, держалася аж до найновіших часів, аж доки невольництво не було скасовано. На І-ому місці турки ставили невольників з Кавказу (черкесів, абхазців, мінґрелів, грузинів), далі – русинів і поляків, ще далі – угорців і німців, потім негрів, а за найгірших – мали рабів "романської раси".
46 "Золотий товар" – вислів образний. Дорожче, ніж українки, продавалися черкешенки, авжеж, за добру ціну для черкешенки вважалося 6000 піастрів – тобто менше, ніж півтисячі золотих карбованців. Винятковою вважалася ціна "на вагу золота", як сталося у випадку "Гюль-Хуррем", та для інших дівчат нашої крові.
47 Ідеться про містечко Богуслав, що в середній Київщині, звідки була родом епічна Маруся Богуславка (-17 ст.).
48 "Дума про Марусю Богуславку" у кн.Антоновича і Драгоманова "Историческія пъсни малорусскаго народа", т.І (К., 1878), с.232-233. (Або у Куліша "Записки о Южной Руси", т.І, Спб.1856, ст.212-213).
49 "Невольницька дума" у кн. "Українські народні пісні, наспівані Д.Яворницьким" – (К. "Музична Україна", 1990), с.219.
50 Євнухи – звалашені сторожі при гаремах. Кастрування ж (за описом Кримського) відбувалося найрадикальнішим, безпощадним способом: намагалися, щоб у кастрованих гарненьких рабів була знищена безслідно, до останку, геть усяка, навіть найменша ознака в їхньому тілі, яка могла б собою нагадувати, що це були колись хлопці, такі покалічені люди, коли їм треба було помочитися, могли це робити лиш за допомогою срібної трубочки, що вони її мусіли повсякчас носити із собою в своїх тюрбанах на голові.
51 Ураза-байрам – мусульманське свято розговіння, закінчення посту.
52 Тут ідеться про Царгородську затоку "Золотий Ріг".
53 Мечеть Ая-Соф'я – ісламська святиня Царгорода – Істамбула, яку турки залили кров'ю християн, взявши приступом візантійську столицю Костантина ХІ у вівторок 29 травня року 1453. Це колишній візантійський храм святої Софії.
54 Правильно має бути Мухаммед. Турки вживали скороченої форми "Мехмед", при чому вимовляли як "г".
Мехеммед ІІ – Завойовник (1451-1481), який завоював Царгород і проголосив храм св.Софії мусульманською мечеттю.
55 Візантійці дниною царгородської загибелі вважали вівторок, тобто тяжкий день на тижні. У нас за тяжкий день мають понеділок, а на сході – вівторок, мабуть, ще з вавілоно-асірійських часів (Марсів день). Щодо понеділка, то мусульмани мають цей день за сугубо-щасливий для всіляких починань.
56 "Сонце! померкни з жаху!" – слова вжиті турецьким істориком Са' деддіном для опису захоплення Царгороду і храму св.Софії, зокрема.
57 Перекази стверджують, що у храм св.Софії Мехеммед ІІ в'їхав конем, і кров стояла на такому високому рівні, що він не злазячи з коня, зміг умочити в неї руку і відбити свою долоню на стіні.
58 Храм св.Софії чекала "найдостойніша" участь завойовників – його використали в релігійній потребі. По інших церквах здобутого Царгорода св. престоли використовувались, як ліжка для гвалту, чи як місця для нужденних потреб.
59 "Коло запони в царській палаті чатує тепер павук, музичними почестями в царевих Ефрас' ябових покоях завідує сова" – перське двустишшя, яке проказав Мехеммед ІІ, увійшовши до погромлених Влахернських палат Костянтина ХІ Палеолога.
60 У турецькому війську, починаючи від султана і закінчуючи простими вояками-яничарами була дуже поширена гомосексуальна жага до підлітків.
61 Жах наруги турків над візантійською столицею навіяв пророкування про те, що "русе плем'я" знову завоює Царгород.
62 Завоювавши Царгород, Мехеммед ІІ подбав про сфери політичного (в тому числі і релігійного) впливу Османської держави. Щоби грецька людність не прихилялася до католицького заходу, він наказав їй обрати патріарха. "Бог нас покарав і оддав нашу столицю туркам за те, що ми вступили в унію з римським папою", – чув од православних греків католицький єпископ Леонард Хіоський, як тікав з Царгороду. Патріаршу патерицю з рук "імператора" (функцію якого виконав Мехеммед ІІ) отримав православний кандидат Георгій Схоларій (Геннадій), що змушений був стати вассалом османського Царгорода.
63 Тут використані фрагменти "Молебня до Пресвятої Богородиці Цариці України" з кн. "Поклін Марії". – Мюнхен: в-во релігійної літератури, 1947.[/i]
64 «Я..са» – звукопис утворює слово "яса", що по-турецьки означає "салют".
(За виданням [i]"Епоха В'янучих Троянд" [/i](драма). - Львів: Сполом,2014)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747761
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 25.08.2017