і плакала ніч… не від горя…
буває,
коли небеса
розверзає щаслива душа,
бо в день цей
новітнім життям проростає…
сягає
Чумацького шляху глибинно
і п’є із Ковша…
і пакала ніч у обіймах у слова,
коли «я плюс ти»
стали всесвітом сотень життів,
котрі у майбутньому вмиє
роса світанкова
із грона калини,
джерел найсвятіших чуттів.
і плакала ніч, як дитина…
довіра
росла із «кохаю»
у Дерево Роду в той час,
як втомлена мойра
бажання людини-вампіра
приймала за долю,
не вірила в вірусний сказ…
і плакала ніч…
переможно,
в любові
до Світла й Людини,
невидимих шансів життя,
була охоронцем «а завтра…»,
затори тернові
ламала,
єднаючи ритмами серцебиття.
і плакала ніч…
не від горя…
буває,
коли небеса розверзає
щаслива душа,
бо в день цей
новітнім життям проростає…
сягає
Чумацького шляху глибинно
і п’є із Ковша.
