панегірик члену-кореспонденту АН України
С.М. Московцю з приводу 95-річчя ІМВ НАНУ
А н о т а ц і я
В травні 2023 року Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України (ІМВ) виповнилося 95 славетних років від дня його заснування. За цей час наукова установа зазнала неодноразових реформувань, злетів і випробувань. Інститут славний своїми розробками і в низці перспективних і важливих напрямків займав провідне положення не лише в українській, але й світовій науці, координуючи наукові дослідження з фітонцидів та вірусних хвороб рослин в колишньому СРСР. Досягнення Інституту зобв’язані науковим кадрам, що працювали та почасти кувалися в цій установі. Одним із лідерів колективу, що був покликаний вирішувати нагальні наукові проблеми і за відносно короткого керівництва якого Інститут зазнав значного кількісного та якісного зростання, був Семен Микитович Московець. Як щупта вдячності, як спомин і водночас як надгробок видатному вченому, організатору науки, вчителю, славному синові українського народу, світлій і надзвичайно доброзичливій, цікавій людині є цей цілком заслужений панегірик одного з його учнів, сучасників, послідовників і шанувальників.
Ч. 1-ша
Древні греки мали звичай, запозичений у єгиптян, говорити хвалебні ритуальні промови під час поховання покійних і вреті-решт цим створили особливий ґатунок літератури та ораторського мистецтва. Уже за часів Солона відомі особи виголошували такі промови під час поховань. «De mortuis aut bene, aut nihil» (Про мертвих або добре, або нічого) — вважали древні римляни, відтак їхні надгробні риторики зазвичай повнилися пафосними похвалами на адресу покійника. Метою цих промов було надихнути громадян до нових жертв для блага і порятунку своєї батьківщини. Отже, у буквальному розумнні слова панегіриком (від πᾶν — весь і ἀγορά — афінський форум, агора) древні називали усну промову перед народом на честь певної особи, міста чи нації, яка містить в собі похвалу, без жодної критики. Воістину, говорити або «щось добре, або нічого»…
Про героя нашого есе члена-кореспондента АН України Семена Микитовича Московця, відомого вченого, одного із фундаторів вірусології в Україні, колишнього директора Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К.Заболотного (1962-1971 рр.) і просто як людину є що сказати доброго, красивого, вічного. Як шанувальнику, одному із учнів і сучасників великого вченого хотілось би почати свою оповідь поетичними словами, написаними автором (під псевдонімом) у честь 100-річчя вченого, опублікованими на поетичних сайтах та в соціальних мережах, розцінивши слова ці щирі тут як епіграф до наступного тексту.
…Буває часом важко — хоч померти,
залишивши немилостивий світ...
Та відступлю, згадавши, як подер ти
життя своє oб терен-живопліт.
Твоє коріння виросло з підмурків —
обагрених кровицею полів,
де Сагайдачний бив зухвалих турків,
відтак Махно — лукавих москалів...
У серці юнім ріс палкий супротив
імперії, яка душила нас.
Тобі сам Бог дорогу напророчив
в козацький стан до Нестора Махна.
Звитяжний дух незламних запорожців
проніс ти гідно через все життя
аж до часин, як в завершальнім році
нараз скорботно канув в небуття.
...Звалив ти ношу на свої рамена
і все життя своє натужно ніс…
ця працелюбність селюка знаменна
вбезпечила тобі глибинний ріст.
Ти тяг свій плуг на науковій ниві,
як орій сивий, глибоко орав,
в ріллі худій, не зрошеній, примхливій,
зростив немало соковитих трав.
Твої засіви мали буйні сходи
в когортах учнів, спраглих до пізнань:
дівчата й хлопці з Заходу і Сходу
ідейно спокусились до дерзань:
Ти мав велике, чуй не, щире серце,
проникливий, несхитний, світлий ум;
як отаман, тарпана вів у герці
і не впадав в непогамовний сум.
Любив застілля, українську пісню,
ділив із нами свято хліб і сіль...
Твоя незмінна, батьківська усмішка
нам тамувала найгостріший біль.
Твоє ім'я в скрижалях засіяло
помежи кращих дочок і синів —
в сім'ї краян, від Тереку до Сяну,
про вас лунає величальний спів!
Олекса Удайко
Здавалося б, слова, сказані поетом, звучать занадто пафосно, піднесено, гіперболічно. Але ж пам’ятаймо — “… aut bene, aut nihil”. Та й особливості жанру (панегірик) дозволяють робити це уроче, парадно.
С.М. Московець з’явився на світ Божий 16 січня 1900 року в родині заможного селянина, що проживав у селі Санжарівка (від 1946 року – Полтавське) Гуляйпільського повіту, що на Катеринославщині (нині тут – Запоріжська область), що входила, як і більшість тодішньої України, до складу Російської імперії.. Загальну освіту Семен отримав у початковій санжарівській школі (1909-1914 рр.) та Гуляйпільському двокласному училищі 1914-1915 рр.). Потім він навчався в Преславській учительській семінарії (1915-1921 рр), що 1920 року була реорганізована в Бердянське професійне педагогічне училище. Вищу освіту обдарований учень здобуває у 1925-1929 рр., спочатку в Катеринославському (нині – Дніпропетровський національний університет), а починаючи з другого курсу – у Київському інституту народної освіти (нині – Київський Національний університет ім. Тараса Шевченка – КНУ).
Роки навчання Семена Московця в учительскій семінарії співпали з буремним періодом в історії України, як і Російської імперії, в цілому: Лютнева буржуазна революція, більшовицький Жовтневий переворот 1917 року, в решті-решт – Громадянська війна. Всі ці події, безумовно, не могли не вплинути на життя і формування світогляду юнака. З лютого 1919 року він – за примусом – вояк Добровольчої армії Корнілова-Денікіна. Разом з армією він дефілює містами Олександрівськ (нині Запоріжжя), Армавір, Єйськ, Таганрог. Далі його як перспективного управлінця залишають в резерві для державницького вишколу і громадської роботи на випадок відновлення царської імперії. Та за милостивою волею долі активним «білогвардійцем» він так і не став. В архівах та музеї ІМВ збереглася довідка, що свідчить про захворювання Семена на висипний тиф, який, власне, й уберіг його від подальшого перебування у білій гвардії. Незабаром, 1919 року, Семен жениться на Уляні Клименко 1898 року народження та проживає вже окремо від батьківської родини.
Якщо з «білогвардійським минулим» С.М. Московця ми більш-менш розібрались, то нюанси можливого пересікання його шляху з махновщиною – сюжет, принаймні, детективний і утаємничений. Тут ми не можемо з упевненістю стверджувати, що Семен завдяки вітру великих перемін, який настирно дув з північної столиці Росії, потрапив таки до «козацького стану Нестора Махна». Адже жодних документальних свідчень такого крутого повороту долі запорожця за духом, але ніяк не анархіста за своїми переконаннями Семена Московця в архівах немає. Та їх і не могло бути, бо Семен в ці буремні дні, як указано вище, був студійцем (з ситуативними паузами) Преславської семінарії, а пізніше аж до 1921 року – Бердянського педтехнікуму. Водночас із анкетних даних і автобіографії героя нашого есе ми бачимо, що молодий і енергійний юнак Семен не стояв осторонь процесів, що відбувалися в «боєвой, кіпучєй» Московії, а отже, і в Україні. Уже у віці 19 років він став спочатку секретарем, а згодом і головою Санжарівської сільської ради (1919-1925 рр.). Якому “богу” молилися син заможного селяниа із Санжарівки і якому “атаману” була підпорядкована сільська рада, в якій головував Семен Московець, годі й гадати! Відтак на адресу вже зрілого вченого, корифея біологічної науки, директора великої академічної установи, від “доброзичливиx”, нині покійних, самовидців можна було почути дорікання щодо його “служіння” саме “козацькому стану Нестора Махна”…
Як би то не було, але, на нашу думку, тут є над чим попрацювати історіографам та мемуаристам, які спробують аналізувати життєвий і творчий шлях цього великого вченого!, Адже ніяк не можна обійти той очевидний факт, що молоді роки С.М. Московця територіально проходили у центрі селянського повстання, очолюваного Нестором Махном – за політичними переконаннями анархістом і водночас – українським націоналістом, який очолив селянський рух, що мав безумовний вплив на процеси формування суспільної думки і свідомість людей, у тому числі і Семена Московця. Залишається лише гадати, яка із тенденцій переважала у діяльності і подальшому житті цієї непересічної людини — антиімперська, а отже, антиросійська, чи самостійницька, на кшталт ідеології гуляйпільського вільного козацтва, рівною мірою притаманні селянському рухові Півдня України, очолюваного легендарним полководцем. За життя Семен Микитович зі зрозумілих причин, почасти особистого, але головно - політичного характеру. не міг нам дати прості та вичерпні відповіді на ці складні і ризиковані питання Йдучи у вічність, він забрав із собою і свою тайну, розкриття якої, певно, вартувало б йомуне лише кар’єри вченого, але, можливо, й здоров’я, а то й самого життя.
Навчаючись у Київському ІНО, Семен Московець з властивим йому темпераментом і кипучою енергією занурився у вир студентського і громадського життя, яке переживала тоді молода республіка Україна у складі Радянського союзу. Його активну громадянську позицію демонструють фотодокументи, де він на тлі факультетської стінівки «Освітянин», а по тому – у колі редколегії загальноінститутської газети «Кузня освіти», вірогідно, в ролі головного редактора. Знаменно, що у заліковій книжці Семена, поряд із високими («добре») оцінками майже з усіх предметів, лише «вельми задовільно» з української літератури, яку він, судячи з редакторського амплуа, таки по-справжньому любив. Але з підпису «Микола Зеров» можна було здогадатися, які високі вимоги ставив іменитий вчитель до свого, поза всяким сумнівом, вельми талановитого учня!. Вочевидь, С.М. Московцю з учителями поталанило, позаяк серед них були такі відомі особистості, як академіки І.І.Шмалшьгаузен, М.Г. Холодний, В.І. Реформатський, О.В. Фомін, В.І. Срезневський, М.П. Кравчук, професори В.М. Артоболевський, Л.Г. Лапінський, Д.О. Белінг, В.В. Фін, М.М. Воскобойников, С.М. Семко, І.В. Єгоров, С.М. Москвичов та інші.
Після закінчення Киїського ІНО С.М. Московець, набувши спеціальності викладача агробіологічних наук, за рекомендацією Вченої ради університету вступає до аспірантури Інституту ботаніки (1930-1932 рр.), яким на той час вже керував брат Миколи Зерова – Дмитро. Останній був усього на 5 років доросліший за свого учня і також закінчував Київський ІНО і якийсь період часу працював у ньому викладачем. Кандидатську дисертацію на тему: «Вплив комплексу грибків фузаріозної кукурудзи на сировину комбікормів», якою керував Д.К. Зеров, за свідченням Наркомату освіти УРСР (протокол № 15 від 17.02.1933 р.), С.М. Московець, успішно завершив. Щоправда, на той період через велику зайнятість іншими справами, що обумовлювали розпорошеність сил та гаяння часу аспірантом (чисельні відрядження на деревообробну фабрику ім. Боженка та Одеський порт для дослідження причин ушкодження деревини та зернової продукції), а можливо, й через родинні обставини (хвороби дружини та старшої доньки), опублікував лише 2 роботи по темі дисертації, що, було явно недостатньо для її захисту. Попрацювавши деякий час в Київському зоотехнічному інституті на посаді асистента, а відтак – на посаді доцента Київської вищої комуністичної сільськогосподарської школи (нині Національний університет біоресурсів і природокористування - НУЬіП), у лютому 1934 року з невідомих мотивів С.М. Московець залишає Україну та опиняється аж у Азербайджані, у місті Ждановську (нині – Бейлаган) на Мільській зональній дослідній станції Інститут бавовництва (м. Кіровобад, нині - Гянджа). Чому Семен Микитович спішно виїхав з України, маючи сім'ю, двох доньок – Галину (хвору на розсіяний склероз) та Валентину і квартиру у м. Києві по вулиці Мельникова 9? Це, гадаю, ще одна таємна сторінка з життя вченого!
З існуючих в архівах матеріалів певної відповіді на ці загадкові питання отримати неможливо. Зате з історії ми добре знаємо, що в Україні того часу вже почалися репресії більшовицької імперії проти української інтелігенції. 1934 року органами НКВД було сфабриковано справу про «об'єднання українських націоналістів», 1 грудня того ж року було виконано вирок Військової колегії Верховного суду СРСР і розстріляно учасників групи: Г. Косинку, Д. Фальськівського, О. Влизька, К. Буревія та братів Крушельницьких. Іншу «шпигунсько-терористичну» групу неокласиків, що відома під назвою "П'ятірне гроно нездоланих співців", очолювану Миколою Зеровим, в яку входили ще й Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен), Михайло Драй-Хмара., було арештовано в грудні 1935 року. Наступного року членів цієї групи (окрім М. Рильського, що «покаявся») було засуджено до різних строків перебування в колонії суворого режиму. Зокрема, Микола Зеров отримав 10 років буцегарні суворого режиму та відправлений на Соловки для відбування покарання. Врешті-решт 3 листопада 1937 року в Сандормосі, в ознаменування прийдешнього свята – 20-річчя Жовтневого більшовицького перевороту, карателем МГБ капітаном Матвєєвим Миколу Зерова було розстріляно вкупі з 1111 соловецькими в’язнями, серед яких було 600 українців («Розсріляне відродженн» - метафора, яку геніальний Володимир Сосюра вперше вжив у своєму творі з однойменною назвою.).
Важливо, що Семен Микитович був безпосередньо знайомий зі ВСІМА членами літературного об'єднання "П'ятірне гроно” та брав участь в дискусіях неокласиків. Центром діяльності згаданих груп був Київський університет, а їхня «підривна діяльність» проходила в період колективізації сільського господарства та штучного голодомору - інспірованого Кремлем геноциду українського народу як помсти за “нєпослушаніє” в проведенні колективізації. Звісно, члени "П'ятірного грона", як і багато мислячої інтелігенції, не мирилися з насильницьким геноцидом української нації і своєю літературною працею всіляко противились розіграному у Московії комуністичному терору.
В умовах, що слалися тоді в Україні, єдино правильним виходом для Семена Московця було – покинути Київ та виїхати подалі від біди. За деякими свідченнями, його науковий керівник Д.К. Зеров з добрих намірів, щоб врятувати свого підопічного, домовився з директором Азербайджанського науково-дослідного інституту бавовництва А.К. Оруджевим про його роботу в якості фітопатолога на Мільській зональній дослідній станції інституту, що базувалась у місті Жлановську. В своїй автобіографії Семен Микитович згадує про цей епізод як відрядження.
Слід зазначити, що за ініціативою автора ІМВ було зроблено запит до правоохоронних органів України щодо можливого переслідування молодого вченого охоронними (читай:репресивними) органами в той сумнозвісний, ризикованого періоду його життя в Києві. Як свідчить надана відповідь, в архівах КДБ-МДБ-НКВС відомості про бодай якусь «антирадянську» чи «націоналістичну» діяльність С.М.Московця, якщо вірити СБУ (лист М 24/2-1200 від 20.10.1989 р.), відсутні. Очевидно, у радянської «охранки» в той час ще не дійшли руки до молодого Семена - «білогвардійця», «махновця», нарешті «куркульського сина» (З автобіографії С.М. Московця ми знаємо, що господарство його батька-середняка було «розпорошено», тобто розкуркулено). А може, існуючі документи про С.М. Московця як «ворога народу» залишились у «білокамінній» чи замовчувались СБУ через його тодішнє промосковське боягузтво?
Перебування С.М. Московця в «добровільному засланні» в Азербайджані було, хоч і плідним у професійному, складним та неоднозначним – в особисто-організаційному сенсі,. З одного боку, там вчений зміг розпочати й успішно завершити те, чого не вдалося зробити на Батьківщині, можливо, почерез некваліфіковану роботу наукового керівника, а почасти й складні умови, що склалися в сім’ї через хворобу доньки й дружина, а може, й через надмірне захоплення молодого вченого громадською роботою в літературному об’єднанні «П’ятірне гроно», яким опікувався Микола Зерові? В усякому разі, тут, в Азербайджані Семен Микитович цілком і надовго віддався науковій роботі.
Попрацювавши деякий час заввідділом захисту рослин на Мільській дослідній станції, С.М. Московець 26 січня 1936 року переводиться у АзНДІБ на посаду завідувачао відділу фітопатології та зав сектором захисту рослин, де він залишається аж до звільнення з інституту 14 квітня 1952 року. Тут по-справжньому розкрився його талант як ученого з широким діапазоном знань, організатора науки, і взагалі, як – непересічної особистості. За ці роки С.М. Московець провів вивчення хвороб бавовнику: гомозу і вілту; відкрив нове вірусне захворювання бавовнику – скручування листя; вивчив хвороби картоплі, поширені в Азербайджані. Саме тут він опрацював декілька способів і засобів боротьби з хворобами рослин, які ретельно та досконально вивчив. 1939 року його було нагороджено свідоцтвом учасника Всесоюзної виставки досягнень народного господарства (№ 143847) з занесенням до Почесної Книги ВДНГ за розроблення способу протруювання насіння бавовнику формаліном, створення агрозаходів з боротьби проти гомозу бавовнику; встановлення ролі комах-переносників та насіння в передаванні захворювання, спричинюваного вірусом скручування листя та впровадження результатів цих знахідок і заходів у бавовництво.
За результатами цієї роботи С.М. Московець підготував та успішно захистив 1938 року в Харківському університеті кандидатську дисертацію на тему "Гомоз бавовнику в Азербайджані і заходи боротьби з ним". 1940 року на основі захищеної дисертації автором було видано монографію з тією ж назвою. Як ннаслідок практичної реалізації теоретичних положень своєї дисертації 1940 року С.М. Московець вдруге нагороджується свідоцтвом учасника ВДНГ(№188559) за розроблення системи засобів боротьби з гомозом бавовнику та її широке застосування у виробництві, а саме: через визначення передачі вірусного захворювання насінням, на основі чого було запроваджено карантин щодо вірусу; виявлення комах-переносників вірусу; розробку системи засобів по боротьбі з вірусним захворюванням. Попередні випробування розроблених заходів призвели до зниження поширюваності вірусу на 80-90%. С.М. Московцем також встановлена роль рослинних решток бавовнику в перезимівлі збудника гомозу, випробувані і виявлені сорти'в цієї культури, стійкі до гомозу. Крім того, Семен Микитович розробив методику діагностики нового вірусного захворювання бавовнику – скручування листя. На підставі морфологічних ознак, серологічних реакцій, кольорової реакції соку хворих рослин тощо вияснив спеціалізацію вірусу, вивчив значення екологічних умов для поширення хвороби та виявив стійкість до неї різних сортів бавовнику, що дало можливість селекціонерам вивести практично імунні до хвороби сорти. Ці результати стали підґрунтям для дисертації на здобуття автором ступеню доктора с.-г. Роботу на тему: "Вірусні хвороби бавовнику" він успішно захищає на Вченй раді Грузинського сільськогосподарського інституту 19 квітня 1949 року та здобуває ступінь доктора наук, а через рік, 1950 року – і звання професора. Результати докторської дисертації автор поклав в основу монографії під. назвою: "Скручування листків – вірусне захворювання бавовнику", видану ним 1951 року.
Гортаючи архівні матеріали, не важко переконатись, що у С.М. складались з керівництвом АзНДІЗ (раніше - АзНДІБ) досить непрості стосунки. Це особливо виразно відчутно в період із1944 по 1946 рр, коли Семен Микитович перебував у перідичних відряджениях до Києва, де постійно проживала його родина, та готував до захисту докторську дисертацію, водночас працюючи в Інституті ботаніки АН УРСР на посаді старшого наукового співробітника. В матеріалах С.М.Моковця є свідчення про неодноразові виклики його до прокуратури м. Києва та про оправдальний вирок Кіровобадського суду з приводу начебто "порушення трудового законодавства (прогул)" та чисельні листи-звернення «порушника» до МСХ СССР з проханням перевести на роботу в науково-дослідні установи України. Нарешті настало 14 квітня 1952 року, коли за розпорядженням МСГ СРСР С.М. Московця було переведено до Херсонуа роботу в Український НДІ бавовництва (з 1954 року – Інститут зрошуваного землеробства Південного відділення ВАСГНІЛ). Данина такого «адміністративного помилування», на нашу думку, була пов’язана з настанням «хрущовської відлихи» після смерті сатрапа всіх народів Й. Сталіна. На жаль, московські вельможі спромоглися направили його на роботу не в Київ, де перебувала його родина з хворими дружиною та донькою, а лише до. Херсону. Там він ще довгих 8 років обіймав посаду завідувача відділу фіиопатології, а вітак з 1956 і застсупника директора з наукової роботи УкрНДІБ/УкрНДІЗ.
Слід зазначити, що свої фундаментальні дослідження Семен Микитович прагнув завершувати практичним доробком, який відзразу знаходив втілення у відповідну галузь рослинництві. Завдяки цьому, зокрема, в усіх регіонах СРСР, де вирощувався бавовник, було знешкоджено захворювання культури на скручування листя, спричинюваного небезпечним і надзвичайно шкідочинним вірусним збудником. А рекомендації по боротьбі з вілтом і гомозом бавовнику застосовуються в Центральній Азії і Азербайджані і понині. Тенденцію працювати на вістрі злободенних проблемам агропромислового комплексу, впритул до вирішення практичних задач С.М. Московець зберіг і тут, оді, коли йому 1952 року нарешті вдалося вирвати із Азербайджану та переїхати в рідну Україну. Вже через рік тут він як знаний спеціаліст з фітопатології призначається заступником директора з наукової роботи та обирається голокою обласного відділення Українського товариства «Знання» при Херсонській обласній раді.
Поряд з хворобами бавовнику в УкрНДІЗЗ, С.М. Московець вивчає вірусні хвороби буряка та картоплі, культура якої на півдні нашої країни набула особливого значення у зв’язку з явищем виродження, що мало вірусну етіологію. Крім того, він досліджує і хвороби бобових культур та томатів, вивчаючи причини «стовбурної» симптоматики хвороби, яка, як стало відомо пізніше, мала мікоплазмову природу. Характерною ознакою херсонського періоду роботи С.М.Московця є її різноплановість, тісний зв’язок наукових розробок з практикою, активне поширення агробіологічних та сільськогосподарських знань серед агрономів та інших
Давня мрія С.М.Московця повернутися до Києва та впритул і масштабно зайнятися вірусними хворобами рослин втілилася лише у 1960 році...
Далі буде...
ID:
992005
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Балада
ТЕМАТИКА: Панегірик
дата надходження: 23.08.2023 14:46:21
© дата внесення змiн: 24.08.2023 13:57:51
автор: Олекса Удайко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це не панегірик, а науково-біографічне дослідження! Хвала і автору,і герою твору! 
