Коли твій сусід - розбійник та, водночас, тюремник, який вже тримав тебе у неволі, знищував твою мову й культуру, вбивав кращих представників твоєї нації, та який не полишає спроб силоміць приєднати тебе, вже вільного - до своєї кримінальної компанії, верхом безглуздя буде - не помічати його намірів, не реагувати на його брудну брехню та провокації у твій бік (" та чого ви лізете до мене, дядьку") і сподіватися на безхмарне майбутнє ("якось минеться"). Не минеться. Ані для теля, коли до того підбирається вовк, ані для бджоли, що приземлюється у павутиння, ані для народа, який свою історичну пам'ять не бере до розуму у діях сьогодення. Так влаштована сама природа. Безпристрастно переживе вона наслідки чиєїсь легковажності, точніше, дурісті. Жертва пожне свої гіркі або, навіть, трагічні плоди, світ рухатиметься далі.
Проте саме антиприродне тупіково-коротке мислення демонструвала вітчизняна верхівка двадцять з гаком років від дати отримання Незалежності. І це, на жаль, не дивно. Шахрайство по відношенню до власних співгромадян, сінтез радянських і кримінальних методів управління, плутанина між державною й власною кішенею, усе, що розуміється під корупцією - віддаляло Україну від європейського шляху, поглиблювало економічний й цивілізаційний розрив із західними сусідами. Втім, це ж притягувало і тримало хуторянських діячів у полі впливу ненажерливої сусідньої росії. Подібне притягує подібне.
Прикупити українську елітку кучмовсько- тимошенківського розливу московитам було нескладно:грабувати свою територію ці діячі прилаштувались заробляти собі на іспанські вілли, зокрема, метушнею навколо постачання російського газу. Київським та регіональним панам давали заробити у іграх з цінами й прокладками-постачальниками. Від них "брати"-вороги очікували одного - не займатися державотворенням, сприймати свою країну як "територію, де можна заробити", ділити країну на регіони впливу своїх злочинів. Не рухатися шляхом прозахідних реформ. Звісно, для цього потрібен керований "нарід", який перебуває у злиднях та зайнятий виживанням, з одного боку, та віддані справі корупції підлеглі на усіх щаблях управління. Середній клас, представники якого у всьому цивілізованому світі є фундаментом економіки й правопорядку, охорони громадських прав і свобод - у цій меншовартістній конструкції - не передбачався. Результатом феодальних підходів в держуправлінні за 23 года незалежності стало те, що Україна з позицій перспективної європейської аграрно- індустріальної держави перетворилася в чи не найбіднішу країну Європи. А що ж громадянське суспільство? Коли до українця залізе у кішеню злодюжка, той здійме галас, а якщо буде по силах - натовче пику крадію. А тут безсоромно крали мільярди їхніх гривень і....Справедливість вимагає визнати, що й громадяни, у своїй більшості, досить тривалий час не позбулися радянських звичок - обирати у місцеву та центральну владу "міцних господарників"("краде, зате свій").
Якщо для вас війна почалася 24 лютого 2022 року, то то знаходитесь у небезпечній омані. Згадка про це дозволить зрозуміти усю логіку удару по крихкій українській державності. Тревоги та очікування карколомних змін, ось що це було. Луганськ здавали довго, поступово, наче промацюючи реакцію Києва. А там тоді утворилася вельми слабка влада, яка без бою здала спочатку Крим, а потім почала теж саме й на Луганщині. По телевізору й в мережі інтернету постійно й всебічно, з різних ракурсів, демонстрували повалення української влади на місцях. Складалося відчутне враження, що ці міста і села на сході не дуже й цікавили столицю. Звідти, наприклад, назначили луганського губернатора з числа " регіоналів", якогось тютькіна". Сподівалися, що"своя" *** якось порузуміється із чужою. Порозуміється задля чого? На це просте пряме запитання слабка корумпована київська влада відповіді не знала й діяла, переважно навмання. Ні, не задля оборони країни прийшли на вищі державні посади колишні комсомольці : подумки вони вже розподіляли потоки й "смотрящих" по областях, а тут зненацька прийшов ворог. Прикро це, не на часі для кабінетних крадунів. Спроби керувати буреломним регіоном звичними бюрократичними прийомами, звісно, тільки погіршували ситуацію.
У місті тим часом вже хозяйнували донські козачки ( назвати казаками цих ряжених, язик не повертається). Ось, висуванець влади з мутною репутацією мав якось домовитися із вояками у папахах та з сувенірними медальками, щоб вони не дуже руйнували і грабували державні установи. Та доволі швидко стало зрозуміло, що ростовські й кубанські клоуни це лише прелюдія " руського міра". Так, вже навколо утворювалися "мітинги луганчан" - збіговиська пиячок, гопників та пенсіонерів з відмороженими мізками обоїх статей з колорадськими мотузками на одежі, встановлювалися якісь армійські намети (блідна копія Майдану), де жили "активісти" з області й ще бозна хто. Проте совались містом вони доволі впевнено й діловито, хтось готував їх, командував біомасою. Величезну роль у такій "увертюрі" зради державних інтересів відіграв місцевий олігарх Єфремов, люди якого організовували бригади бандитів, які охороняли антиукраїнські шабаші та нападали на проукраїнських активістів. Уся ця публіка грала роль проплаченої масовки й була лише декорацією до подальших, більш трагічних подій. Так, місто заполонили багато десятків російських "туристів', що спалахнули бажанням відвідати наш медвежий кут саме у буреломні часи. Розпізнати таких молодиків з військовою виправкою, було нескладно : міняли рублі на гривні, мали інший час на годинниках, розмовляли із характерним кацапським акцентом тощо. Владу в нас забирали поступово, але невпинно. Новоприбулий губернатор швидко втік, а от озброєних росіян слід було очікувати з дня на день.Тоді мені спали на думку такі строки :
У подуві вітру чую пороха
І мастила збройового запах.
Чужа армія увійшла у край мій.
А домівки, де поки лунає сміх,
Вже відкидають тіні руїн.
Так і було, я буквально відчув казенні військові запахи, хоча ніхто у місті ще не стріляв. Оте "поки що" мало свою дію: захоплення будівлі СБУ з арсеналом автоматичної зброї, встановлення російських прапорів над державними установами, розгін проукраїнської демонстрації.... При цьому прикордонні об'єкти області контролювали начебто українські прикордонники через яких у бік Росії та у зворотньому напрямку вільно нишпорили бандити "руської весни" (наприклад, на спеціальному позашляховику, подареному їм Жиріновським). Усвідомлення оцього буденного безладу після мирного осмисленого життя, приймалося не відразу. Про "секретний" візит до міста спецпризначенців з Київа ( з ними був Наливайченко та Парубій) знала, мабуть, половина міста. Говорилося "сьогодні о 16-00 буде штурм будівлі СБУ й нас нарешті позбавлять сепаратиської муті". Та дива не вийшло, умовити купку тварюк здати зброю не вдалося, й столичні функціонери разом із спецпідрозділом, який міг би за півдоби розібратися з сракоголовими бунтівниками, благополучно відбув, залишивши містян наодинці з ордою. У нашому суспільстві люблять шукати зраду й чипляти ярлики зрадників. Ми тоді побачили вживу :так буденно виглядає зрада. Отже, непридушена у зародку " руська весна" тривала....
Життя у поступово окупованому Луганську було схоже на репортаж або знімальні майданчики кіностудії, де одночасно виробляли декілька фільмів : ось у місто увійшли кадирівці з батальону "Восток". Очі скляні, вони чужі тут. Зустрічались й азіати у старій мабуть ще радянській солдатській амуніції, росіяни екіпіровані для масовки фільму про війну з фашистами, інші " інсталяторники". Понадягали якісь чудернацьки мундири й місцеві колаборанти. Подібні карнавальні персонажі ходили у магазини, вигулювали своїх собак, спілкувались із сусідами, спішили кудись у громадському транспорті. Тим часом натовпи агресивних ватників захоплювали облдержадміністрацію, мерію, відділення міліції. Здравомислячі люди перераховували гроші на потреби армії, сподівалися, що хворий сюр у їхньому житті все ж таки закінчиться. Що там Київ собі думав? Дзвінки на горячу лінію СБУ, доповіді про антидержавний безлад у місті натикалися на казенне :"дякуємо за ваш дзвінок"..... Наближалося літо.... Місто давно стало одним з форпостів російського вторгнення- по вулицях їздили танки з чортами на броні - істотами з типовими руськими солдатськими пиками : пропитими, безтямними. Ось і прийшов час учорашніх аферистів, волоцюг, мисливців за металом і подібної їм публіки. Тепер їхніми руками кидали "на підвал" патріотів, грабувалися банки й квартири, "конфіскувалися авто". Під прапорами росії та музейних радянських стягів. Той дурень (дур, мабуть, було більше), хто сподівався, що повернеться у "совок" й у свою молодість - абсолютно помилився. Прийшли не комсомольські гуляння/безкоштовна путівка до Адлеру/горілка по 3,62, а сплановані обстріли місцевими та заїзжими злодіями під загальною назвою "ополченці" - житлових кварталів, вбивство мирних мешканців, закриття усього, що працювало, окрім магазинів. Хто скучив по дефіциту, отримав його у вигляді півторамісячної відсутності води й світла. За "автокоровами", які перевозили воду, доводилося полювати з 6-8 баклажками. У багатоповерхівках, які замість газу, використовували електроенергію, мешканці спільно готували їжу у дворах, на вогнищі. Щасливий був той, хто встиг відправити сім'ї у більш безпечне місце. А от коли перестали ходити поїзди, місто опинилося у справжньому оточенні. Відчуття безнадійності й пастки міцно осіли у краї, де українство потребувало підтримки зверху, бо знизу було штучно "розбодяжено" з радянських часів :
Вітри розгін беруть в степу,
Вздовж перелісків.
Женуть хмарини. Влітку тут
До сонця близько.
***
Вода повільно утече
В річках, мов роки.
Під міст, зруйнований ущерть.
Чужих навроки.
***
Пророчих снів незримість струн
Зайшла у дійсність.
Лютує Жнець посівом з трун,
В землі їм тісно.
***
Життя пішло від сірих днів,
Безглузддя від їх.
То край, де батько мій зробив
Останній видих.
Коли напочатку вересня 2014 нарешті вдалося виїхати з вимерлого міста, був вражений різким контрастом між війною і миром. Перед очами досі стоять дві картинки : українські воїни, яких ми зустріли й підвезли, коли перетнули лінію фронту. Вони були одягнені у кросівки, присипані пилом і піском, на обличчях бескінечна втома. Але саме від цих хлопців залежала й досі залежить доля України.
Інша картинка, зовні яскрава, та несе у собі трагічний смисл і недобре пророцтво. Це тими ж днями, гуляючі Харків та Київ: нарядна молодь, що п'є пиво, водку й веселиться під гучну музику відусіль. Заможні громадяни спокійно прямують від своїх солідних авто в установи, гіпермаркети, розважальні комплекси. Столична атмосфера ніби чітко артикулює, що " війна десь далеко, нас вона не стосується". Відданий без бою Крим цікавить де-кого у сенсі поїхати туди відпочити. Новини з фронту обговорюють, але відсторонено ( звісно, якщо з рідних там нікого немає). Мовляв "у Донбасі завжди жили сепаратисти", " та навіщо нам за них воювати?", Знаходяться й такі, що вперто вірять, що " росіяни- наші брати". Таких дурнів вилікує лише погодження у той "рай", які вони собі уявляють, перебуваючи, ситими, у теплі та безпеці. Можливо, це така якість підсвідомості, притаманна частині людської популяції : блокувати гірку реальність, підмінюючи її уявними картинками та наївними очікуваннями. Або ж не сприймати події в інший частині країни, як такі, що їх торкаються. Як би там не було, очевидне одне - якщо не готуватися до війни, вона прийде у твій дім : гарматою або бучанським окупантом.
ID:
949254
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Дума (билини) ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика дата надходження: 31.05.2022 13:27:41
© дата внесення змiн: 31.05.2022 13:27:41
автор: Олесь Ефіменко
Вкажіть причину вашої скарги
|