Давно відомо, що Волинь зачаровує кожного своєю мальовничою природою. Це край лісів, боліт та озер, посеред яких, з гостроверхими дахами, розташовані обійстя тамтешніх сіл з працьовитим та душевним людом у них.
Край одного з таких боліт, котре в цьому місці вигиналось невеликою дугою, огортаючи собою трохи підвищену місцину, у 1912 році одинадцять господарів на своїх земельних ділянках заснували хутір Наїздово, який згодом став налічувати шістнадцять дворів.
Посеред болота в’юнилась невеличка річечка з підземними джерельцями, котрі ставали бродами з чистим піщаним дном, що давало людям змогу літом, як спадала вода, добиратись кіньми до острівців, котрі ланцюжками розцяцьковували саме болото.
Поміж людей ходила легенда, що озеро Шині, свого часу забилось із під-землі джерельним ключем серед річки саме побіля Наїздово і стало розливатись по місцевості чистою, прохолодною водою, та у ту воду вступила жінка з чорною душею і стала полоскати там свої брудні ноги. Озеро не потерпіло такої наруги і річка побігла далі, і зупинилась на трав’янистій лісовій галявині, що за 14 кілометрів від хутора. А на тому місці, де мало бути озеро, край невисокого горба, залишилось тільки джерельце, котре уже за моєї пам’яті було бродом.
Це місце любила хутірська дітвора, а дітей тоді у кожній хаті було не менше трьох, а то і більше. Особливо гамірно ставало зимою, коли кожен хотів спуститись на санках по пологій місцевості донизу. Стояв веселий сміх, крики та зойки, що лякали галасливих ворон у небі та зайців з лисицями у лісі, який одним своїм боком тулився до хутора.
Ми, хутірська дітвора, той ліс знали з самого малого дитинства, бо ходили туди літом з батьками за чорницями та грибами, а ліс завжди щедро ділився з нами своїми дарами.
За кілометрів зо шість від хутора простяглось лісове урочище Луки. Правда, ліс там посадили, забравши у селян їхню земельну власність у колгосп уже за радянської влади, та стара назва урочища залишилась незмінною і ще й досі підігріває здогадкою, що саме на Луках за часів першої світової війни стояла табором частина Австро-Угорської армії. Побіля Шулярової Гори, що височіє на метрів п’ятдесят угору посеред Лук, знайдено братську солдатську могилу з похованням тих років.
От, саме Шулярова Гора нам, дітлахам, розгарячених зимовими іграми і не давала спокою. І я, з молодшою за мене на два роки моєю сестрою Людмилою та двома рідними між собою, а нам із сестрою двоюрідними братами, Валера - мій одноліток, Сашко - на рік старший, вирішили дійти до гори, щоб поспускатись із неї на санках. А було нам тоді усім не більше, ніж до років дванадцяти.
Коли наші батьки розійшлись по роботах, ми взяли дерев’яні санки і подались до лісу на Шулярову Гору. Спочатку було зовсім весело. Неходжений сніг порипував на морозі, добавляв впевненості у ходьбі, на гілках дерев відсвічував лукавими іскорками, часом падав і за комір, розбавляючи нашу подорож несподіваним вереском з наступним приступом загального сміху. А ще вітер тихенько погойдував віття та час-від-часу рипів стовбурами дерев, котрі терлись один об одного, і сонце ліниво блимало між засніжених крон на безхмарному небі, такому голубому, аж серце тьохкало від захвату, споглядаючи ту неповторну красу.
Та, чим далі ми заходили углиб лісу, тим нашого настрою меншого. Давалось взнаки копирсання малими ногами снігових кучугур, а ще і санки тягнули в придачу.
Ось, і Шулярова Гора зашуміла перед нами високим сосновим строєм, котрий підпирав, як нам малим здалось, ціле небо. Скопом ми затягнули наші санки на самий вершечок гори. Відхекались, усілись, обійнявшись, на санки і, відіпхнувшись ногами, поїхали поміж сосен донизу. А сосни так стрімко наближались до нас, то з одного боку санчат, то з іншого, що ми міцніше збились до купки та притихли від ляку. Слава Господу, якщо не зважати на те, що одну сосну наші санки все-таки зачепили, ми спустились з тієї гори цілими та неушкодженими. Весь наш дитячий запал, що витав у наших грудях, здуло, ніби зимовим вітром.
Потрібно було знову долати той же самий шлях засніженим лісом додому. А дома нас уже чекали наші батьки, а, почувши, куди ми ходили, на все відбили нам охоту шукати на Шуляровій Горі зимових пригод.
21.12.21
Рада знову бачити тебе Валечко!!! Чудова розповідь, майстерно і дуже цікаво написала!!! З Новим роком тебе, сонечко!!! Щастя, радості, любові і всіх земних тобі благ!!!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Приємно рада знову зустрічі з Вами. Неймовірно гарна бувальщина і спомин про дитинство, майстерно і цікаво написано. Для мене особисто, як волинянки, і пізнавально про рідний край. Дуже сподобалось, наснаги Вам.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І мені приємно чути, що моя оповідка прийшлась Вам до душі, пані Галино! Дякую сердечно!
вчора якраз тебе згадувала, бо давно не пересікалися, Сонечко дуже приємно читати про ріднокрай! Дякую, що доносиш таку красу!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я, фактично, вже пішла із сайту, не знаю чи на зовсім, чи на деякий час. Наразі, роблю творчу паузу, маю подумати, якщо рухатись далі, то у якому напрямку, тому, вибачай, що не заходила до тебе на вогник, та ти ж можеш в любий час написати мені. Земляки ж! Дякую тобі, Світланочко, за теплу відозву про мою оповідку!
Цікавий твір! Майстерно описано місцевість.Напевно прочитавши, цю чудову прозу,кожен згадає свою гірку.Гірку дитинства,гірку розваг і радості!З зимовими святами Вас!Хай зима приносить тільки радість і любов!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І Вас зі святами! Нехай і у Вас, Ніно, буде все якнайкраще! Дякую сердечно!