Я пам’ятаю, як колись
З гарбою сіна батько ввіз
В наш двір світанок золотавий!..
Я здивувався, рот роззявив!
Такого дива не було!
Між тим, прокинулось село,
Сусідка на курей кричала
І, Боже мій, не помічала
Цієї величі й краси,
А батько сонце розтрусив
По всьому дворищі! На вилах,
Як сталь, видзвонювала сила,
А в чубі зачепився день...
І бачив те грушевий пень,
Який чекав на батька знову,
Коли той візьметься за дрова;
І пес рябий, що півня лаяв
За переспіви у сараї;
І старшенька моя сестричка
З веснянками на білім личку,
Яка плекала план для мене -
Поїсти яблучок печених;
І мудрий глек, що спав на лісі,
Й бабуня, що гукала їсти;
Й, можливо, навіть мама наша ,
Що десь в степу варила кашу;
І борщ, від котрого за вуха
Не відтягнуть, як батька слухать;
І коні батькові добрячі...
Та головне, що я те бачив
І в тому сонці – дяка тату! –
Я мав на світі перше свято!
…Спливло багато днів по тому.
Вже іноді неждана втома
Рахунки серцю виставля,
І вже не ловиш журавля,
А вистача синички в жмені,
І лиш солодким сном до мене
Ті повертаються часи,
Де батько сонце розтрусив;
Де я, малий і безтурботний,
До сонця бігав на роботу
І в променях його ясних
Шукав майбутнього пісні...
І де – а що? Цілком можливо! –
У хащах вільної кропиви
Роману перші сторінки
Нашіптував струмок дзвінкий.
