|
Пасха – таке довгожданне весняне свято. Його чекають всі і тому ретельно готуються. Все починалося з перших теплих та сухих весняних днів, коли і старі й малі виходили на подвір’я, гребли, замітали, палили, обрубували, обпилювали, фарбували та мазали, білили та прихорошували обійстя. До цього свята все мало бути підготовлене заздалегідь. Коли Великдень був пізнім, то селяни поспішали обсадитися, щоб на Паску святкувати і вже не думати про городи.
До свята слід було навести лад в оселі. Дрібний ремонт та генеральне прибирання напередодні свята – невід’ємна частина традицій. Також влаштовувалося велике прання: рушники, серветки, постільна білизна, скатертини, тюлі та штори чисті і свіжі висіли у дворі на дротинах довгими рядами, наче на виставці, чи на базарі і чекали своєї черги, щоб після прасування прикрашати собою кімнати.
На тижні перед Великоднем ходили на цвинтар прибирати могилки та прикрашати їх штучними квітами. Роботи там було багато, бо за кілька століть там знайшли спочинок багато предків. Спочатку заходили на кладовище з боку Гончаренків і там на горбі обгрібали могилки Кропивинців ( і до цього часу не знаю, чого їх так називали). Мої прапрапредки Рубан Іван Потапович та Ганна Матвіївна, які народилися в середині 19 століття, мали дванадцятеро дітей ( серед них три пари близнюків), але лишилося живих п’ятеро. Найменшим з них був мій прадід Іван, який зник безвісти в роки війни.
Трохи далі покоїлися поряд мій прадід Григорій Миколайович Костенко, що прожив півстоліття та його син Микола, який втопився на Дітдомівському ставку під час рибалки. На цих могилках фарбували хрести та зрізували високі квіткові стебла.
Далі стежкою між ледь видимих горбочків та впадин йшли на старе кладовище, де також були могили родичів: прапрабабусі Єлисавети Дмитрівни, яка померла в 1929 році, дідусів маленький братик Іван та сусідська дівчинка, що померли в один час і поховані були під старою шовковицею, яка до цього часу родить. З іншого боку поховані Бабенки Іван Андрійович та Елисавета Павлівна бабусині дідусь і бабуся.
З часом на цвинтарі додалося могилок, тих рідних і дорогих людей, яких я знала і любила: прабабуся Саня, прабабуся Катя, дідусь Павлусь, та дальші родичі, які разом зібралися і лишилися на віки за цвинтарним парканом.
Старі люди казали, що в ніч перед Пасхою душі всіх померлих родичів вертаються додому і тиждень знаходяться поряд з живими родичами, а в понеділок після дарної неділі їх всі випроважають назад. Тому, цього дня йшли поминати предків на цвинтар і називали цей обряд: «могилки», «гробки», «проводи». Всі живі родичі довгими рядами застеляли рушники, ставили наїдки, посилали «Царство Небесне» всім, хто відійшов.
В чистий четвер мене будили вночі, аби встигла покупатися до сходу сонця, щоб рік бути здоровою. Згодом дізналася, що цього дня слід набирати солі в солянку, щоб була злагода в домі і захист від злих сил.
За кілька днів до випікання пасок дідусь, або тато йшли в шелюг і вирізували тоненьких вербових гілочок, якими приколюють хрестики до великодньої випічки. Звичайно, інколи було, що хтось давав гілочку освяченої верби, яку ділили на маленькі сірнички щоб вистачило на кожну пасочку.
В четвер різали півнів, у п’ятницю починали розморожувати м'ясо, варити холодець, тушкувати і коптити Великодні смаколики. Звечора в п’ятницю, або вночі бабуся Галя учиняла тісто. Це дійство завжди було поза моїми очима. Раніше всім процесом керувала прабабуся Катя, яка контролювала чи такі дріжджі, чи добре підійшло, чи достатньо солодке, чи гарно підпеклись паски, чи не гливкі і чи красиві. Пізніше бабусі Галі почала помагати місити тісто мама. А коли у чотиривідерній зеленій каструлі підходило духмяне тісто, то до процесу залучали і мене. Я робила прикраси і декорації для оздоблення пасок. На паску клала хрестом тоненькі ниточки тіста. А посередині шишку схожу на півнячий гребінь, і поруч чотири чотирипелюсні квіточки, які приколювала вербовими гілочками. Зазвичай виходило більше десятка красивих, рум’яних і блискучих пасок, які спочатку мазали зверху жовтком, а як спечуться – солодкою водою.
Коли пеклися паски, не дозволяли голосно говорити, бігати, лаятись, щоб випічка була красивою. В цей час ми з мамою варили яйця і фарбували їх. В нашій місцевості писанок ніхто ніколи не розписував, а от із фарбуванням експериментували всі. Бувало, коли барвник був дуже агресивно, яскравим, то і білок набував кольору шкалярущі (шкарлупи), та найпростішим способом було фарбування крашанок в цибуляному лушпинні, і виходили вони всіх відтінків жовтого, червоного та коричневого. Якось до експериментів долучилися і ми. Кожне яйце загортали в кожушок зі старих капронок а туди вкидали пшоно, цибулиння, листочки і травинки. Всі ці пакуночки зв’язували резинками і занурювали в синій або зелений барвник. Ох і краса ж виходила! Абстрактні неповторні малюнки, яким би позаздрили художники-модерністи.
Великдень святкували всі, хоча до всіх церковних традицій майже ніхто не привчений. Ніхто не дотримувався посту, а до церкви їздили хіба що на хрестини. Та посвятити паску намагалися більшість односельчан.
На великдень прокидалися дуже рано, готували на освячення воду, паску, крашанки, м’ясні наїдки, сіль, пшоно (для маленьких курчат, щоб росли і не хворіли), і всю смакоту прикривали вишиваною накидкою.
Так як церкви майже дев’яносто років у селі не було, то інколи їздили святити у Остапівку, а частіше, батюшка з півчею приїздили до нас в село і святили або на стадіоні, або біля клуба, або на галявині біля дитячого садка. Сходилося все село щоб освятити великодні страви. Святити приходили і ті односельці, які жили далеко в містах, а на свято з’їжджалися до родини, тому на освяченні можна було побачити все село.
Та найцікавіше у цьому дійстві було спостерігати за тим, як сходить сонце. Цього дня воно особливе, бо змінює кольори і ніби переливається сповіщаючи про свято. Сонце надзвичайно тепле і приємне, тому дуже доречно пестило променями прохолодного великоднього ранку.
Коли батюшка нам сповістив що «Христос Воскрес» - всі з освяченим сніданком поспішали додому. Я намагалася першою зайти до кімнати де були старенькі родичі і сповістить новину, що «Христос Воскрес». Далі всі сідали до столу і куштували великодні їства. А ще я цього ранку вмивалася особливо. У воду клала шкарлупу свячених крашанок і нею шатирила обличчя, щоб бути красивою. Чи допомагало це, чи ні, але я вірила: що вмилася – і вже красуня.
Трішки відпочивши ми їздили до дідуся і бабусі у Світличне і возили їм свяченого. Там теж сідали за пишний стіл святкувати Великдень. Хтось колись сказав, що цього дня треба скуштувати дванадцять пасок. Для чого це, я не знаю але хоч шлунок вже тріщав по швах, але традицій намагалися дотримуватися. Після застілля всі йшли у залу: говорили, розповідали новини, дивилися цікаве по телебаченню, а потім я засинала на м’яких бабусиних подушках. Сон був неповторний і тому він був моєю особистою святковою традицією.
Вже після обіду ми поверталися з гостей додому. Якраз в той час з’їжджалися до нас гості з Остапівки, Варви, Курська, Прогресу… Повна хата людей, повно гостинців, але після багатьох застіль за стіл заманити їх було вже не реально.
От так після довгих посиденьок закінчувався святковий день, та це не засмучувало, бо понеділок після Пасхи теж був вихідним.
ID:
909717
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 01.04.2021 08:52:40
© дата внесення змiн: 01.04.2021 08:52:40
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
