У кожного-кожної доста і мрій,
і того, що душу здіймає до неба.
Здається, – не дуйся, живи і радій,
що інше уміє не гірше за тебе.
І, ніби, на те і даються слова,
які овівають чиєсь попелище,
аби загорілася ватра жива
і не бозна-що опинялося вище.
Та, наче, болить
не одному мені
і не обідніє іще ойкумена?
У Музи моєї душа потаємна...
обличчя веселе...
та очі сумні...
А, може, буває, у самотині
занадто багато
надїї
у мене?
