Хоч мама родом із Світличного, села що знаходиться за сім кілометрів навпростики, та в Гнідинцях вона теж мала своїх родичів – двох стареньких бабусь Дуню та Домаху. Вони – двоюрідні сестри моєї прабабусі Горпини, яка в молодому віці лишилася вдовою, але жила в Світличному поруч з синами, невістками та внуками. Дві сестри, які крім одна одної не мали близьких родичів, жили не далеко від дитячого садка і тому часто, коли мама мене забирала, то ми йшли навідувати бабів.
Баба Домаха молодша з сестер у Гнідинцях давно, сюди виходила заміж, тут поховала малолітнього сина й чоловіка і залишилася доживати віку у старенькій мазанці. Коли мама навчалася у Гнідинцівській школі у 9-10 класах то трішки жила в родички баби Домахи. І часто згадує, що вона ніколи не садила помідорів, і не кидала в борщ томату.
Баба Дуня спочатку жила у Світличному, а коли заслабла переїхала до сестри, все ж таки разом легше.
Їхня хатка, маленька та старенька, ніби ховалася в заростах жовтої акації, яку всі називали пищики, бо із її стручків виходили прекрасні свистульки. Благенька дерев’яна хвіртка, ніби не відчинялась, а відставлялася, коли треба було зайти у двір. Вузенька стежечка вела до дверей попід вікнами, що лежали на самій землі. Зимою хата обставлена куликами кукурудзиння, літом біленька і казкова, була ніби порталом в інший часовий вимір. Важкі двері на дивному засові вели в маленькі сінці, а звідти в крихітну хатину, і в хату з піччю.
Баба Домаха топила піч і грубу і там варила їжу, та і спати було тепло як у вусі. Над чотирьма віконечками висіли рами з портретами та фотографіями, з яких дивилися чорно-білі незнайомі люди. Кожна рамка прикрашена старовинними вишитими рушничками, а ікони на покуті – павільйоном. З меблів – шафа для посуду, лава, стіл, ослінчик, ліжко і піл, на якому лежали подушки, вузли та інший одяг. Долівка була глиняною і на ній одиноко лежали старі зачовгані роками дорожки.
Коли ми приходили до бабів, вони були раді, як малі діти, розпитували, розказували, гостинців давали, щедрувати запрошували. А ми їм носили свіжину, молозиво, булки та пироги, молоко. А коли баби повертали банку з-під молока, то завжди кидали туди окраєць відламаного хліба і кілька цукерок. Коли я стала школяркою то вже і сама навідувала бабів. Вони жили недалеко від першої вчительки та подруги Люди, тому під час кожної поїздки велосипедом в ті краї я зупинялася біля двору, говорила з ними і розказувала новини. За кілька років навесні померла баба Дуня, а згодом і бабу Домаху поховали. З їхнього двору сусіди зробили господарчу частину, де жили гуси, кури та інша живність. Згодом і стару хату та хлівець розібрали та розорали в город.
Час минув, а спогади про привітних, стареньких бабусь-родичок лишився в пам’яті.
До чого ж рідний і знайомий побут, Ви наче описали стареньку хатинку моєї баби Горпини, де я любила сидіти на скрині і слухати бабів, які приходили на теревені!
Спасибі Іннусю, Ви так гарно описали отой побут,
оте таке знайоме, таке близьке, що хоч і відійшло,
та в душах залишило такий глибокий слід.
Щастя Вам, натхнення й любові.
Щемні та теплі рядочки про минуле, Інно! Чіпляють за душу. Мені знайомі і Гнідинці, і Остапівка, що порядд. Яка колоритна наша Переяслівщина_Полтвщина! А які на зви сіл - Світличне, калиновиця, Журавка... Ну прям бери ручку чи мишку та й ліпи з них нові, і нові віршші. Бував і в Озерянах, і в Точеному хуторі... Там жила моя перша вчителька Лідія Литка... Хочеться про все це писати, та обмаль часу! І все таки колись напишу...
Дякую що читаєте...От і мені, коли ночувала в Гнідинцях серед ночі чи приснилося, чи примарилося і почала писати... вже 89 спогадів є
А ще в той час я почала вивчати метричні книги і грунтовно досліджувати родовід.
Це вірно, Інно! Знання свого коріння дає силу своїму роду! Метричні книги, козацькі архіви - все повинно бути доступне для таких слідопитів. У Вас є гостре перо і читати Ваші мемуари буде цікаво, і не лише родичам та знайомим! В добру путь!