Їх вже не ждуть… нема кому чекати,
Час сплинув по краплині, як вода,
Немає вже господарів у хати,
В яку колись прийшла страшна біда.
Росли в сім’ї щасливі янголята,
І після школи в армію пішли,
Але спіткала їх війна проклята,
В Афгані свою гибель віднайшли.
Вернулись в цинку… голосила мати,
Від розпачу ридало все село,
Як грім, у небо стрельнули гармати,
Затихло все і стало як було…
Табличкою убрали стіну хати,
«Жили герої тут… тоді й тоді»
Посивів батько і змарніла мати,
Бо хто розрадить їх у цій біді?
Коли батьки у розпачі блукали,
Лилися сльози-роси по траві,
І думали: «Кого ж там поховали?
А може що повернуться живі?»
Копійка від держави – одиноким,
Скупа насмішка – плата за синів,
Вночі Василько сниться карооким,
Петро – усміхненим приходить до їх снів.
Нема кому косити і орати,
Води на старість дати для батьків,
Осунувсь дах спустошеної хати,
Нема в дворі онуків-малюків.
Господаря віднесли за ворота,
Розбив інфаркт в час криги і снігів,
А як прибрала землю позолота,
Пішла і мати слідом до синів.
Їх вже не ждуть… нема кому чекати,
Час сплинув по краплині, як вода,
Лишилась пустка від старої хати,
В яку колись прийшла страшна біда.
15.02.2021
