|
Багато хто в дитинстві фантазує з приводу вибору професії. Хтось хоче бути військовим, хтось поліцейським, хтось пожежником або рятівником. Головне, щоб професія була корисною людям і завжди забезпечувала свіженькою порцією адреналіну щодня. Не знаю, добре це чи погано, але я про такі професії ніколи не мріяла, бо вже тоді знала, що потрібно саме мені. Та одного разу трапилася ситуація, яка мене поставила перед вибором: «Бути чи не бути?». Точніше, вибору як такого не було, а був випадок у якому допомогти могла лише я.
Якось зимового вечора, коли надворі сіріло, мене вже привели з садочка і я мирно гралася в теплій кімнаті, до нас прибігла схвильована тьотя Марійка Дудникова і почала поспішно розповідати, що сталося.
Дома вона була сама, бо дядьо Гриша з Лілею і Альошкою були у варвинській квартирі, баба Галинка пішла до своєї матері Баби Васьки, тому непоспішно готувала вечерю. Коли картопля вже майже закипіла, тьотя Марійка вийшла з хати, щоб принести з погріба квашених помідорів, вхідні двері замкнулися, а ключ лишився з внутрішнього боку дверей. Відкрити не вдавалося ніяк, відімкнути підходящими предметами – теж, а картопля на плиті вже закипіла, набралася повна кухня і коридор пари, яка вкрила туманом шибки. Зволікати не було часу. І як на зло Альошки дома не було, бо одного разу він в такій ситуації заліз у кватирку і відімкнув двері. Хоч Альошка і був старший від мене більше ніж на два роки, але був малим, худим, аж світився. На кутку таких хлопців теж не було. І тому вона прибігла просити мене виконати рятівну місію. Хто ж як не я? Аліна з Оксаною ще малі, а тут треба розуміти чітко поставлені завдання.
Реально оцінивши ситуацію, мене швидко почали готувати до спецоперації. Всім сімейством швидко одягли мене у зимовий одяг, щоб бува не змерзла, поки доберемося по снігу до вигонця. Татусь взяв мене за руку і буксиром потяг слідом за тьотею Марійкою на вигонець у їхній двір.
Цього разу, на собаку, що був прив’язаний не далеко від хвіртки я навіть уваги не звернула, та і він на мене не гавкав, мабуть зрозумів, яка серйозна і важлива людина прийшла у двір. Ми зразу пішли до крайнього маленького вікна, зі ставнями і тато швидко відкрив щільно закриту кватирку. Я була напоготові. І тут почали з мене скидати лахи: спочатку рукавиці, пальто, шапку, кофту, светр, сапожки, штани, носки теплі і на саму гору носки тоненькі, бо спочатку я була схожа на достиглу капустину і пролізти у вікно шансів не було. Потім почалося найскладніше, бо не могла уявити, як мені мою круглу і тверду голову протиснути у невеликий прямокутний отвір . То вуха зачіпалися, то ніс, але з горем пополам голова пролізла. Далі вдалося просунути і руку, але плечі застряли. Лізти вперед я не могла, перелякано теліпала головою і правою рукою, а назад вибратись вже не виходило, хоч як тато з тьотею Марійкою не намагалися мене висмикнути надвір. Обдерла об раму шкіру на руках та тулубі, але все ж вдалося з кватирки клубком покотитись у спальню до Дудників.
Я швидко зорієнтувалася в новій обстановці, вибігла в коридор, потім вимкнула плиту і відсунула в бік чорну обгорілу каструлю, яка пахла димом і копченою картоплею. З кількох спроб, під чітким керівництвом знадвору відімкнула двері і зітхнула з полегшенням.
Коли справа була зроблена, я неквапливо почала вдягатися, під щирі подяки та похвалу. Я так собою пишалася, що додому ніби не йшла, а летіла на крилах слави. Перед собою тримала трофей - величезний мазаний тульський пряник, яким пригостила мене господиня. А вдома кожному з членів родини особисто переповідала всі нюанси спецоперації, в якій я була героєм-рятувальником.
(на фото праворуч вдалині двір Дудників)
ID:
904919
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2021 16:25:36
© дата внесення змiн: 15.02.2021 17:25:59
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
згадалося
