Здавалося б, просто стежка, короткий шлях з відбитками чужого взуття, але ж не все так просто. Стежка починалася за старезною коморою, яка довго стояла старим похмурим привидом за Силишиним дворищем. Із грунтівки що рясно була вкрита то калюжами з багнюкою, то пилюкою по кісточки, вела вишукана вузенька стрічечка стежки, яка вела до глибокої дороги. Часто я скорочувала шлях до школи саме використовуючи цей варіант. Стежка завжди красувалася то молодим споришем обабіч, то пишним цвітінням колючих будяків, або ж кучугурами грудневого снігу.
Стежка, мабуть, тут була завжди, відколи почали жити люди на Попівці, то саме нею добиралися куди їм треба. Часто бабуся Катя мене питала: «чи глибокою дорогою я зі школи йшла?»
Одного весняного ранку, я як завжди, йшла до школи глибокою дорогою.
Думала про уроки, про те що скоро вже навчання завершиться і потрібно буде десь навчатися, далеко від дому. Саме тоді я відчула щемний біль. Я не могла зрозуміти, як люди можуть кинути всю цю красу, промінявши на безтурботне міське життя? Як можна залишити домівку, родичів, улюблені іграшки, сусідів знайомих? Як можна забути стежку, що постійно вела до школи спочатку маленькі ніжки, потім власників модного взуття на підборах? Це ж все рідне.
Мабуть не дарма говорять: «Де народився – там і згодився», адже земля породила тебе для своєї користі і твоє завдання – бути корисним рідному краю.
Може такі думки у мене виникли після розповідей рідних про наш рід, який століттями жив, міцнів на гнідинцівській землі. Саме тут покояться пращури, саме тут живуть найрідніші. Саме тут… Тут навіть дихати легше, хоч і не важливо, що за кілометр від села пихтить газопереробний завод, а навколо високий рівень радіації. Це все моє… найкраще, наймиліше, найцінніше…