|
Картинка V. «АЛЕЯ ВІКОВИХ ЛИП» У КУТКОРІ. МОЛИТВА ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ.
З появою у нашій Вовчо-Михайлівській сім’ї вітчима Зеновія Олійника, мала Ірочка з мамою Лідою почали їздити до родини ще в напрямку стародавнього села Куткір, що розкинулося у Бузькому районі на Львівщині на місцині між правим берегом річки Полтви та її притокою – річкою Ставчина. Саме у Куткорі стояла батьківська хата Олійників з невеликим, густо оточеним деревами як живоплотом, круглим подвір’ям. Малу 3-літню Ірочку у Куткорі радо вітала мама вітчима, стара «Олі́йничка». Ірочка з цікавістю знайомилася з новим для неї світом Природи і Речей у селі Куткорі, особливо їй сподобалася велика липова алея, яка тепер поважно називається «Алеєю вікових лип» і є пам’яткою природи.
Історія села Куткір пов’язана з шляхтанським родом графів Лончинських. З літописної літератури є відомо, що хорунжий Єжи Антоній Лончинський на початку ХVIII століття дістав село Куткір як привілей від короля Августа ІІІ з дозволом проводити тут щорічні торги з ярмарками і навіть заснувати тут, на землі Куткора, містечко Маріянів (на честь Діви Марії) . В тогочасному селі Куткорі у невеличкому дерев’яному костельчику оселилися монахи-капуцини і за сприяння Львівського архиєпископа Миколая Вижицького почали будівництво нового цегляного костелу Матері Божої Сніжної та монастиря, обведених високим муром, що їх на австрійських картах ХVIII століття позначали з приміткою «старе місто». Село Куткір і місто Маріянів, що підводилося на його землі, стали центром торгівлі та ремесел на всьому обширі між Львовом та Луцьком, знаменитими своєю папірнею, що згоріла на початку ХІХ століття. Для маркування паперу власник Куткора – генерал Юзеф Лончинський– використовував свої ініціали і герб. За часів генерала Юзефа Лончинського у Куткорі була фабрика стрілецького пороху, а ще в Куткорі виробляли шовкові оздоби-пояси із написом «Куткір».
З Куткірською «Алеєю вікових лип», а по-місцевому «липовим гаєм», що став окрасою і священним місцем села Куткора, пов’язана трагічна історія графів Лончинських. Графський маєток і замок були розміщені на правому березі річки Полтва, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею Лончинською було посаджено липову алею, як пам'ять про смерть сина Миколая, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини. Липову алею через цю сумну подію в народі назвали «Алеєю втраченого кохання».
На жаль, зі смертю чоловіків родини графів Лончинських - генерала Юзефа Лончинського та його сина Миколая – все завмерло, забудова містечка Маріянова припинилася – і Куткір так і залишився селом. У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому.
Про ці події у 60-их роках ХХ століття вже ніхто не пам’ятав. В липовий гай час-від-часу влітку навідувалися селянки за липовим цвітом до чаю.
Пригадую, як одного разу стара Олі́йничка взяла нас з собою у той самий липовий гай. В той день мама Ліда була весела, бадьора і дуже красива, вона була вбрана в свою улюблену штапельну суконочку в яскраві жовті та зелені горошки різних відтінків – її, як і багато інших літніх суконочок, пошив для неї вітчим Зеновій Олійник. Ми йшли у віковічний липовий гай з невеличкою групкою старших жінок, наспівуючи різних українських народних пісень, бо там де мама в гурті, там, зазвичай, і пісня. Потім мене залишили одну, а всі дорослі розбрелися по гаю, ламаючи липове гілля в рясному ніжно-жовтому цвіті. Я стояла одна віч-на-віч з височенними липами, наче в зеленому колодязі, бо лише високо вгорі наді мною проглядався шмат світло-голубого неба. Пройшло хвилин 15-20 не більше. Раптом в гущавини вибігає з криком стара Олійничка, хапає мене в обійми і тягне на стежку, подалі від лип. Потім кидається назад в гущу. Зчиняється жіночий лемент. Я бачу чужі обличчя і не бачу маминого. «Де мама?... Мамо!!!» - страшно на весь ліс кричу я і заходжуся надривним плачем. Виявляється мама була на невисокому старезному дереві в той час, коли там збирав нектар рій здичавілих бджіл (а можливо, там було бджолине дупло). Вони всі ринулися на неї як на кольорову «живу» квітку, що медово пахла липою. Мама почала відбиватися руками і від того рої бджіл кусали її ще активніше. Люди всім гуртом рятували маму. Ми ледве дійшли до хати Олійників, там маму поклали в ліжко і заходилися негайно рятувати примочками з густої сирватки. Так мама пролежала добу – вся з ніг до голови у примочках. Особливо постраждало обличчя, очі, повіки, шкіра під волоссям. Одного ока не було видно зовсім – лише набряклі, як качине яйце, стулені повіки. А потім, на другу добу, ми поїхали з Куткора, лікуватися у Львів. Бджолиних укусів було десь понад 16. Лікарі у Львові казали, що серце могло не витримати – та якось обійшлося, мама була загартована тяжкими хворобами юності.
Щоб вийти з цього жахітливого спогаду розкажу краще, як стара Олі́йничка кожного разу, коли мала Ірочка приїжджала у Куткір, вмощувалася з нею на ніч на тісному залізному односпальному ліжку і вчила малу дівчинку молитися до Ангелика-хоронителя. Казала так: «Поки не помолишся - не засинай. Повторюй за мною:
«Ангелику, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі –
Будь мені до помочі.
Стережи душі і тіла мого
Від усього злого».
Мала Ірочка щовечора повторювала молитву до свого Ангелика і потім солодко засинала. Відтоді вона вірила – її, Ірочки, особистий Ангел-хоронитель присутній поруч і в день, і в ночі… Вірує в свого Ангелика понад часом вже доросла… літня Ірина. Так, вона вірує: «АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ»!
На кухні батьківської хати Олійників у Куткорі на малу Ірочку з цікавістю заглядало з полички для посуду маленьке біле фігурне горнятко з портретним розписом двох діток – хлопчика і дівчинки з рудими кучериками – в давніх австрійських строях. Стара Олі́йничка подарувала Ірочці це горнятко і воно довго служило їй у хаті на Поліграфічній,15. Як воно зникло з кухонного креденсу, в який період життя - пам’ять не зберегла.
Зате зберегла прикрі мамині розповіді, що в 1972 році маючи намір зустріти Різдво в колі родини чоловіка, застала в Куткорі вітчима Зеновія Олійника в оточенні його першої жінки і доньки Галі, яка була старша від мене десь років на 7. Постало питання розлучення. Вітчим написав мені прощального листа, де посилав мені 1000000 поцілунків (я довго мучилася, щоб порахувати нулі дрібним почерком).
Як пам’ять про Куткір, стару Олі́йничку, вітчима Зеновія Олійника, що згодом зник з мого життя, перетворившись на невиліковно хворого алкоголіка, є пісня, яку він дуже любив співати, будучи трішки «на підпитку»:
«Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні.
Нам зустрічатись не треба, -
Тихо ти мовив мені.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю.
Хоч на поля – громовиця,
Я не здригнуся в журбі.
Часто мені будуть сниться
Очі твої чарівні.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю".
P.S. Про художницю, відомого українського графіка, Софію Караффу-Корбут, що жила і померла в Куткорі, я взнала вже в період дорослості, коли у львівському видавництві «Каменяр» вийшла біографічна оповідь про неї під назвою «Графиня з Куткора».
вересень, 2020.
ID:
889269
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.09.2020 17:15:03
© дата внесення змiн: 20.09.2020 22:04:09
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
))) 
дуже пізнавально... з нетерпінням чекаю продовження 
