Лист у минуле
До В.К.
Не я пишу – Господь перо веде.
Твоє ім’я виписує щоразу.
Ти загубилась десь поміж людей,
Залишивши лиш цю фатальну фразу:
«Не я пишу – Господь перо веде...»
Чи ж вистачить на сповідь сил у мене?
Чи, як бувало, слабкість украде
Плоди страждань, примножені натхненням?
Натхнення? Так. Воно у тебе є,
Рядками в книзі встало гонористо.
Про Юду пишеш, серденько моє,
Так вправно, як про батька-тракториста.
Ти не лишаєш вибору мені,
На совість ношу виклавши, мов скелю,
Отож пишу й кричу тобі: «О, ні!
Писати це – завдання не з веселих!»
Та хрест несу без зайвих нарікань,
Як розумію сам, як люди вчили,
І навіть часу здиблена ріка
Спинити рух вперед не має сили.
…А він спинив. А хто його просив
Збирати дух і волю воєдино,
Щоб поцілунок став на всі часи
Ганьбою людству й вироком для Сина!?.
Сказав: «Подумай, Бог мені суддя
Та ще Учитель...Ти ж не маєш хисту...»
Я не суджу, але б віддав життя,
Щоб на хвилину стати Сценаристом!
Так, наче Зодчий, в душу увійти,
Сказати владно: « Годі поспішати!..»
А, може, ще які слова знайти,
Щоб Юді сил і мудрості додати.
Щоб зупинився він, не поспішав,
Щоб сумніви чужу скували волю,
Щоб ще не заплямована душа
Змогла собі обрати іншу долю.
І щоб сміливий, заповзятий план
Змінив акценти, дати і деталі,
Щоб головний процесу Фігурант
У вечір той був якомога далі...
Змінити дати – задум непростий.
Це значить - нові виміри і цілі.
Й сьогодні я не мав би хрест нести
Й листа б цього не шкрябав неуміло.
Змінити дату – заперечить Час.
Змінити дату – оновити Думку.
Тож він один вирішував за нас
І поспішав з тим клятим поцілунком!
А потім втік від тяжкості гріха,
Ганьби не змивши ні з душі, ні з тіла...
Тому моя сльоза не висиха,
Й судили люди Юду, як уміли...
А ти дотепна, що не говори,
І навіть в зраді бачиш вищу волю!
Сценарій - був! Отець його створив!
Але ніхто не призначав на ролі!..
І ти, і я, і всі, хто був до нас,
Будуючи основи світлі Храму,
Разом з Творцем ми змінюємо час...
І право вибору лишається за нами!
Обрала ти вінець захисника
Зрадливого, розгубленого Юди
Не випадково... Думка обпіка,
Що зрадиш ти і не побачать люди...
Господь простив, відчувши каяття,
Впустив Його у Батьківську оселю...
А свідчення - прихід із небуття
Загублених у часі євангелій
Від Юди... Так. Господь його простив.
Я дива в тім ніякого не бачу.
Ось ти – так справді диво серед див!
Мені за тебе боляче і лячно...
Що ти простила – тут нема гріха,
А лише мудрість Господа і воля...
Невже тебе на вірші надиха
Не співчуття до Юдиного болю?..
То ж Хто твоїм пером тепер веде,
Щоб дарувати нам новітню думку?
Хто хоче повернути у Едем
Не цноту, а зрадливість поцілунку?
Це хто тобі нашіптує слова
Й дарує рим отруту нездоланну?..
У тебе, безперечно, є права
Та є й відповідальність, люба Ганно?
На тім – бувай! І не тримай вийде.
Як зажди твій... Та де там образ.
На світі цім і так чимало кривди.
Над кожним словом поміркуй не раз –
І будеш бачить, що із того
, вже не твій...
Тепер я іншій ближчий і жаданий...
Не забувай. Хай в пам’яті твоїй
Лишиться місце і для мене, Ганно...
ID:
888336
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.09.2020 07:35:36
© дата внесення змiн: 10.09.2020 07:35:36
автор: RedkaSM
Вкажіть причину вашої скарги
|
