Зазвичай у Світличне до дідуся і бабусі ми їздили «Нивою», але коли вона була не справна, то були змушені добиратися, як прийдеться. Інколи їздили попутнім транспортом з пересадками, або просили, щоб хтось підкинув нас до газового, а там через яр рукою подати. Та траплялися такі випадки, що шлях в гості, або з гостей, був незвичний, сповнений пригод та страху.
Колись на зимові свята, ми привезли вечерю дідусеві та бабусі. Якраз в той час приїхали родичі з Чернігова і після святкування у святий вечір, наступного різдвяного ранку ми зібралися дістатися Гнідинець. Вирішили йти пішки через яр, але того дня мороз драв більше двадцяти градусів і шлях був не близький. Ми йшли вп’ятьох розповідали дорогою цікаві історії, сміялися, тому навіть не втомилися і не змерзли, а зимову прогулянку запам’ятали на довго.
Одного разу весною, ми з мамою приїхали у Світличне щоб допомогти садити Пащиного города, якого виорали після обіду. Спочатку садили картоплю, потім кукурудзу, далі гарбузи. Коли почало смеркати бабуся нас покликала до хати вечеряти та лягати спати, та в нас були інші плани. Наступного дня в нас був запланований мітинг біля обеліска з нагоди Дня Перемоги, тому ми швидко помилися, перекусили і як не благали родичі лишитися на ніч, ми рушили додому.
Їхати вирішили вкругову. Спочатку все було майже добре бо їхали селом повз хати, в яких світилося. Дорогу ми добре знали, і майстерно оминали канави та калюжі. Коли виїхали вже за село, наша впевненість кардинально змінилася, бо наближалася гроза, небо затягло чорними кудлатими хмарами, посилився вітер і підкралася, якась моторошна прохолода. Ми їхали навмання, бо траси було не видно. Раділи транспорту, який інколи проїжджав повз нас і ми на короткий час бачили шлях, яким далі рухатися.
Коли виїхали на перехрестя Дащенської та Богданівської дороги, крізь темряву почали бачити факела газового, як орієнтири, куди далі їхати. Вітер посилювався, з усіх боків почала бити блискавка і грізно грюкав грім. Ми тремтіли від страху, але їхали далі. По дорозі нам потрібно було минути три ліси, які доходили до проїжджої частини. У лісі в той час кипіло щось страшне і містичне: тріщали гілки, гув вітер між старого гілля, шелестіло листя, кричали пугачі та долинали дивні крики, чи то звірів, чи птахів, чи ще якихось лісових мешканців. Час від часу над нами пролітали величезні крилаті птахи.
Коли заїхали в Гнідинці страх поступово почав відступати, але на зміну його по спині почали крапати величезні дощові каплі, які згодом переросли у зливу. Додому ми приїхали мокрі, втомлені і перелякані, бо ніби побували у фільмі жахів і з впевненістю, що цієї поїздки не забудемо ніколи.
Так само, літом після того, як допомогли з сіном та підгортанням картоплі ми з мамою пішки рушили додому в Гнідинці. Цього разу гроза нас застала серед поля. Спочатку ми бачили просто чорну стіну, яка наближалася з села. Потім почалася буря, піднімало з поля пил, летіли з табору великі шматки тракторних шин та шиферини. Потім почався град, він бив так боляче, що ми були змушені знімати взуття і затуляти ним обличчя, щоб очі не повибивав. Поруч не було ні деревинки, ні скирти соломи, абсолютно ніякого прихистку. В той час я думала, що наступив кінець світу. Мама теж боялася та вона намагалася не показувати свого страху і говорила, що негода скоро перейде.
Так і трапилося бо ближче до села буря притихла, та дощ продовжував сильно лити. Дорогою майже по коліна з поля перло потоки води і вимивало канави сильним потоком. Коли зайшли в село, то бачили повалені старезні верби коло Турків, обірваний дріт, розкриті будівлі, але поки ми дісталися додому, мокрі як бірки, вияснилось сонечко, надворі стало тихо, і навіть в небі показалася веселка. От так природа вміє швидко змінювати свій гнів на милість.
Коли була гарна погода, то у Світличне і звідти я їздила велосипедом. Навпростець повз табір, через другу бригаду, а там ще трішки і вже на місці. Дорога була мінлива, то на пагорб, то згори, то полем, то яром, то дорогою. Година велоподорожі заряджала енергією, бо приємно було милуватися, то достиглими пшеничними полями, то ароматом квітів, які росли обабіч дороги, вдихати пахощі рідного краю і насолоджуватися безмежними просторами, поділеними лісками та лісосмугами.
Яким би не був шлях до бабусі й дідуся я точно знала, що нас чекають, і турбуються, коли ми повертаємося від них додому.
ID:
882919
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.07.2020 10:20:03
© дата внесення змiн: 21.02.2022 22:00:49
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарні спогади 
