Дідуся я пам’ятаю з раннього дитинства. Високий, кремезний, кругловидий, лисий з білим волоссям за вухами та на потилиці. Дідусь завжди був дуже серйозний і строгий та в пам’яті ж залишається найголовніше і найближче серцю. Це усвідомлення приходить не зразу, а вже тоді коли все лишається в минулому і вже не повториться. Коли вже не можна поговорити, чи побачити, але у душі залишаться назавжди.
Коли я була маленькою то казала на нього «дідака», у відповідь він мене величав «Іннакою». Це тривало поки я не навчилася казати «дідусь». В той час я до всіх зверталася та «ти», і щоб навчити мене чемності на мене бабуся і дідусь говорили «ви». Я дуже сердилася і пояснювала, що я маленька і не треба мене називати так, як кажуть на старих. Їхній педагогічний прийом спрацював частково: чужих і дідусів та бабусів навчили називати на «ви», а от до тата і мами до цього часу звертаюся на «ти».
Маленькою я любила, коли нам з Юрою дідусь розповідав казки про те, як він був малим, а ми були старими. І казав, що це чиста правда, просто ми все забули.
Зимою дідусь водив мене через ставок в яр спускатися з крутих бугрів на санчатах. Це було дуже захопливо і я чекала кожної нової мандрівки. Коли замерзав лід на нашому ставку дідусь ставив козубки в які ловив в’юнів. Тих гадючок я дуже боялася, але їла жареними, особливо тоді, коли вони були з ікрою.
Дідусь працював трактористом, а коли став пенсіонером, то без діла не сидів. Щодня гув станок і летіла тирса, то дідусь робив дерев’яні деталі у новобудови. Влітку жнивував у колгоспі, передавав молодому поколінню знання, як укладати скирти соломи. Разом з дідом Біланом по черзі вони працювали у млині. Мололи борошно, дерть, дрібнили інші злаки. Там було все, як у казці – все в павутині і борошні. Цікаві старовинні дерев’яні деталі так і манили до себе, але надзвичайний гул відганяв далеко від млина.
Коли до наших комір привозили зерно, то дідусь там підпрацьовував. Не знаю що за посада в нього там була, але ремонтував пристрої які віяли зерно, і пересував їх куди потрібно. Часто я їздила в коморі до дідуся, то води колодязної холодненької повезу, то яблук з яблуні «Гірчиці» повну сумку, якими дідусь пригощав бабів, які працювали на сипках. Вони, (як нагороду) насипали мені в торбу гречки і запрошували через годинку ще до себе з холодною водою. Так за кілька днів додому я привезла майже три мішки гречки.
Коли наступала осінь чи зима дідусь у літній кухні чистив качани спеціальною машинкою, а відпочивав перед телевізором на дивані закинувши ногу на коліно. Часто звук телевізора заглушував голосним хропінням, а коли прокидався читав книги, газети і знову йшов на подвір’я пораться.
Щороку дідусь вигадував різні нові приспособи для обробки городу, то рало, то сапувачку, то пристрій для підгортання картоплі. Всі винаходи були з підручних матеріалів: пішли у хід колеса від триколісного велосипеда, різні болтики та залізячки, які до цього часу ще лежать в пристройці.
Я була дідусевим перукарем і щоразу сперечалася з ним з приводу зачіски. Я хотіла стригти під «трієчку», а дідусь просив під «нуль».
Коли на городі починав зеленіти молодій часник дідусь кришив і товк його в столітній дерев’яній ковганці. Повільно і не поспішаючи переминав часник з сіллю і вкидав повну ложку у миску борщу. Сало різав маленькими шматочками і ножем закидав його в рота. Потім наливав чашку холодного молока і пив вмочаючи батон в мед, або у варення.
Всі звички дідусеві були зваженими, впевненими і неквапливими. Спогади живуть і тепер коли дідуся вже немає, коли минуло вже кілька років, але у всьому відчувається його присутність. Я сумую за дідусем. Час минає, а пам'ять живе…
(* - на фото дідусь і бабуся під час святкування Золотого весілля 19.11.2010 рік)
