|
Коли мені виповнилося чотири роки мене віддали в садочок. Для дитини, яка звикла більшість часу проводити із дорослими, це був жах. Оті малі діти цілими днями репетували, пищали, балувалися, билися, ревли, а я спостерігала за цим гармидером і чекала, коли вже додому. Досить довго кожен день починався однаково. Мене приводили, привозили велосипедом, або притягували санками в садочок, а я всю дорогу просила, щоб не залишали мене там. Потім довго плакала біля своєї шафи, а виховательки вмовляли йти до діток.
Мені подобалися свята в садочку, спортивні заняття, співи. Інна Оніщенкова і Віта Рубанова вдягали на себе стільчики, ніби акордеон Люби Іванівни, всіх всадовлювали рядочком і співали: « …вівці травку вже пасуть…»
Цікаво було у кімнаті природи. Прохолодно, свіжо, росло багато квітів, лежало велике каміння, а ще там жила черепаха, але там я бувала рідко, або фотографувалися в ній, або коли хто провиниться, то там виховательки проводили з нами повчальні бесіди.
Я дуже не любила їсти в садочку. Та і просто в той час я не любила їсти була тонка і довга, як драбина. Єдине що мені подобалось, це таранька – та де її в дитячому садку взяти? Дуже довго я сиділа над своєю мискою і колупала борщі, розсольники, манку, гречку … Одним словом: я пила лише кисіль і какао.
У коридорі садочка стояли шафи для одягу, на моєму був намальований равлик. А шафи там були на двох. Одного разу я додому прийшла в зеленій хустинці, але не в своїй новій і гарній, а трішки старішій, (саме така була в сусідки по шафі). Разом з хустинкою я ще принесла воші. Тут нічим хвалиться, але що було - те було. З ранку до ночі мама сиділа над моєю головою, чесала і шукала, мила смердючим дустовим милом, і знову все повторювалося. Майже тиждень таких маніпуляцій мені дуже набридли. З того часу, я зрозуміла що дружба дружбою, а особистими речами міняться і ділиться не можна, навіть і тоді, коли це хороша подруга.
Не могла зрозуміти, навіщо мені спати вдень? Спати мені не хотілося, а навмисне заснути я не навчилася і до цього часу. Про це знали вихователі, але коли прийшла «новенька», то хотіла мене і ще кількох дітей, кому не спалося, перевиховати. Поставила нас на коліна на перевернутий коврик з подушками над головами, та сон не прийшов, але свою репутацію, в моїх очах, вона зіпсувала назавжди. Про цей інцидент мамі я розповіла вже коли закінчила школу, не те що боялася, а просто було не приємно.
Найкращих друзів чи подруг в мене в садочку не було. Я дружньо спілкувалася з усіма дітьми, та одного разу коли будували з дерев’яного конструктору будиночки, отримала удар від Оксани Петрикової, вавку над верхньою губою. Все б нічого та в той день приїхали фотографи, мов навмисне, щоб на все життя зафіксувати мої побої.
З садочка найчастіше забирала мене мама до себе на роботу, а там якраз у залі йшов кіносеанс для дітей. На великому екрані дивилася мультики про Мауглі, Кота Матроскіна, «Ну постривай», та інші.
Інколи мене забирала бабуся Галя. Приїзджала велосипедом, а потім з нею їхали провідувати бабусю Саню та діда Федота. Вони жили зовсім близько від садочка. Інколи забирала мене на роботу ( в той час вона штукатурила колгоспні доміки). Я сиділа роздивлялася і варила воду: «коли вже будемо їхать додому?»
По дорозі додому заїжджали в продуктовий магазин і бабуся мені купляла «ножку ковбаси». Це я так назвала приблизно стограмовий шматочок копченої ковбаси з діагональними зрізами, бо коли його поставить на стіл, то схоже на мій малий сандаль. До столу ковбасу доносила не часто. Любила їсти по дорозі коли їхала на багажнику велосипеда. Однією рукою трималася за полу бабусиної кофти, а іншою запихалася ковбасою, бо так добріше.
Одного разу в садочку на ранковій прогулянці я з Мариною Гончаренковою загулялися в дерев’яному будиночку, що стояв недалеко від павільйону. Коли всі йшли на обід і в групу, про нас вчасно не згадали. А коли ми зрозуміли що у нас воля і ніхто не контролює, потягло на подвиги. Тихесенько, навшпиньки ми кралися попід вікнами будівлі, перебіжками, з горем пополам вибралися з території садочка. А що робити далі? І тут я запропонувала Марині навідати моїх родичів що жили поблизу. Так і зробили. Побралися за руки (щоб не страшно), і посеред дороги пішли до бабусі Сані і діда Федота.
Коли прийшли бабуся надворі біля плити щось варила, дід Федор порався на городі біля хати. Вони запросили нас у хату, пригостили крутими вареними яйцями з хлібом. А потім наказали повертатися туди, звідки й прийшли, бо мабуть вже всі шукають.
Назад ми вже не йшли, а бігли, наче за нами зграя собак гналася. Ми ж розуміли що зробили шкоду, та ще страшніше було здогадуватися, що все село з батьками і міліцією шукають біглянок. Непомітно прокралися в той самий будиночок з якого тікали, і вирішили сидіти аж поки завершиться тиха година. Та не так сталося. Хтось із дітей помітив нас у вікно, тому вихователі нас загнали в приміщення, ще й посадили їсти той ненависний мною розсольник.
А взагалі був прекрасний безтурботний час, жаль тільки що він минув так швидко.
(* - та сама фотка з розбитою губою)
ID:
875779
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 13.05.2020 19:55:06
© дата внесення змiн: 13.05.2020 19:55:06
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
Правда, старший за Вас... Є в мене фото з ним...
добре є! 
