Після першого виступу на сцені Гнідинцівського сільського Будинку культури та виїздного концерту у Світличне я себе вважала на одному рівні з Пугачовою. Усім родичам що приїздили в гості, і де я гостювала, натхненно і від початку до кінця виконувала всю свою обов’язкову програму: піснюі дві гуморески. Дуже відповідально відносилась до свого зіркового амплуа, тому могла по-тричі повторювати «на біс».
Одного разу я гралася із сусідкою Лілею в рові і спостерігала як Козакові, Свистунові, Силишині та інші старші хлопці грають у футбол недалеко від підводи. Я й незчулася коли мене, як якусь річ, Юрко взяв через плече, поніс до воза, поставив мене там і сказав: «Співай»
А що робити? Публіка просить – треба вистувать. Я уявила що на сцені і почала на весь голос:
«Я маленька Українка, в мене фартух по колінка, по колінка» - усі футболісти посідали в траві, наче глядачі в залі, і дивилися на виступ «попівської зірки». А я далі продовжую, з рухами, в образі, як мама вчила:
« В мене фартух вишиваний, бо для мене даруваний, дарувний»…Тут уже почали свистіти, плескати в долоні, а я ще старанніше почала виспівувать, щоб на весь вигонець було мене чути в кожному дворі.
«В мене гарні черевички, не маленькі й невеличкі, невеличкі» - і з цими словами вже танцювала ковирялочку на імпровізованій сцені, а дехто з глядачів уже складали букета для співачки з реп’яхів, деревію та іншого буряну що ріс біля рову.
«Як я ними затанцюю, то так легко, аж не чую, аж не чую» - на цех словах прийшла мама, забрала мене з возу і понесла додому, мабуть вберігаючи від фанатів.
От такими у мене були одні з перших гастролей.