Сьогодні, в День пам’яті і примирення, напередодні Дня Перемоги хотілося б пригадати тих, хто віддав своє молоде життя в роки війни. Майже дві сотні гнідинчан загинули, або пропали безвісти в той страшний час. Серед них мій прадід - Рубан Іван Іванович.
Народився він 23 вересня 1902 року у козацькій багатодітній родині Івана Потаповича та Ганни Матвіївни Рубанів. Ходив до місцевої школи. Працював у будівничій бригаді. Від першого шлюбу мав доньку Марію (Пшеничну Марію Іванівну). Потім одружився з моєю прабабусею Ренжеренко Катериною Леонтіївною. Спочатку в їх сім’ї народився син Іван, але помер немовлям у 1932 році. У 1933 році народився син Павло (мій дідусь Рубан Павло Іванович), а потім через кілька років донька Надія (Філоненко Надія Іванівна).
На війну потрапив 24 вересня 1943 року, звідти писав листи родині, які прабабуся берегла до кінця свого життя і заповідала покласти їх до домовини. Через рік перебування на фронті – зник безвісти, місце поховання не відоме.
Всі післявоєнні роки прабабуся чекала чоловіка додому, сама виховала трьох дітей Павла, Надію, та Марію (для якої була мачухою). Завжди внукам і правнукам розповідала про свого чоловіка, шанобливо називаючи Іван Іванович. Пригадувала про історію їхнього кохання, адже, вони разом навчалися і змалечку вподобали один одного. Про випробування які пережили, коли батьки прадіда знайшли йому наречену з гарним приданим і змусили одружитися, про благання прабабусиної матері «щоб не виходила за жонатого», про те, як Івану Івановичу прийшлось змиритись із бабусиним вмінням гадати на картах.
Розповідала прабабуся про хист прадіда до написання віршів, в яких згадувалися односельці, та цікаві випадки з їхнього життя. Я ще пам’ятаю змалечку, коли люди старшого покоління цитували рядки з його віршів «Де той Безух, де то Цар, не близькі сусіди…»
Нажаль, це все що я знаю про свого предка, який віддав своє життя війні, коли йому було ледь за сорок років, але пам’ятаю і пишаюся своїм прадідом-героєм.
Вічна пам’ять і вічна шана.
спасибі
