Не я тебе кликала, і не мені тобі щиро радіти, зимо.
Отже, ти тут, тягнеш смерть за собою зриму —
Білу, безжальну, розгнівану і німу:
Скиглить, журбою принаджує — обніму.
З якого ти горя, зі скорбу чийого дому
Сієш тривоги криву безпричинну втому?
Хто тебе вирвав з тих чорних гливких пустель,
Аби проклинала усе, що живе й росте?
Чом скаженієш, як вчуєш в мені жаготу?
Зводять завії у пітьмі нічній Голготу,
Рве на собі сорочку тремка юга,
І корчиться, і сміється, і так ляга
На голі дороги, ніби коханця просить.
А він їй приносить сніги. Лиш сніги й приносить.
Наче все так, як треба, але не так.
Між небом і поїздом глухо гуде літак,
Глибоко в грунті ворушаться цибулини,
Холод від мене йде і до мене лине.
Носишся, зимо, по душах, мов по хатах—
Наче така, як завжди, але не та.
... і вранці перлисте мрево в гіллястій груші
Гойдає сумного птаха та день минущий.