Вітре, будуй з цього лісу таємну оселю для мене,
Щоб стала твердою земля під слабкими ногами.
Хай виплаче річка провалля гливке безіменне,
Це буде притулок довершений, бездоганний —
Ні спасу, ані заступників із ворогами.
Ні пагін, ні пагуба не проростуть на порозі,
Зіржавіє ніж і помалу усохне хлібина —
Ні смутку від того, ні прикрості, і невдовзі
Мені буде вдосталь осяяної габи на
Широкому небі і крапель рясної вологи
По чорному зіллю, і ягід пекучих в долоні.
Хай тут і відбудуться перші й останні пологи,
Ба, більше не визріти плоду в холодному лоні.
Ген там за бджолиним кордоном блискуче каміння
Вкриває зненацька болюча вируюча повінь,
Та пахощі меду сильніші за запахи крові,
Тісна і ошатна любові моєї катівня.
Ощадлива радість — лишити усе, що в подолі
У спадок небажаній і нерожденній дитині,
Бо я ще сама не зносила дівочої льолі,
Бо ще не заповнила вишитим крамом ні скрині...
Ось ніж і хлібина, й збілілі кістки її батька,
Нехай гвалтівник укоріниться в глині — у тіні
Колиски нового безбатченка і безхатька,
Відтак, всі приречені смерті на самотині...
Ростуть з молока і сльози дикі трави між грабів,
Повільно гойдаються в вітах принишклі зозулі,
І кров розкошує в землі, а насилля — у звабі,
І ліс стугонить над померлими — люлі, люлі...