Вона незмінно продовжувала дивитися на сонце,проводжати його у далеч як близького родича зазвичай проводять на смертне ложе:не відводячи погляду ані на мить і ледь стримуючись од відчайдушного крику.
Навіть тоді,коли все навколо запалало зрадливим багрянцем,а на білку очей,наче струни,нап'ялись капіляри.
Навіть коли біль змусив її вчепитися геть не голлівудським прикусом у і без того вкриту ранками губу.
Навіть коли сльози,що випадали з її очей ,тут і там, наче непотрібні хазяйці цуценята випадають з мішка у заасфальтований світ, зібралися в невелике озерце на її єдиній не зіпраній у щенд сорочці.
Вона була блакитного, невимовно легкого, як всюдисущий пух тополі у травні-червні,кольору.
У крихітну кишеньку з правого боку грудей була наспіх запхана ромашка,що вже почала в'янути без вологи.
Як і в'яне вона зимовими днями без сонця.
А він,у свою чергу,в схожій манері,не зводив погляду з дівчини,чиє тіло невимушено прим'яло собою соковите листя трави.
Та дещо не давало йому спокою.
Одне питання проявлялося наче на застарілій плівці у його свідомості, кожного разу як її постать з'являлася у периферії зору.
«Чому ти продовжує робити собі боляче?»
А вона,наче відчувши на собі тінь нещодавно набулого форми запитання,відповіла:
«Краса,духовна чи фізична,щира чи нав'язана,жива чи мертва завжди приноситиме біль.Однак іноді,геть рідко,вона того справді варта»
«Так,—зарухались його тонкі губи,наче колосся пшениці від легенького подиху західного вітру,коли навколо не зосталося ні її,ні болюче-чарівного сонця,ні тепла,що вони обоє дарували йому.—Воно справді варте»