Садів серпневих зелена хвиля солодких яблук народила. З кислинкою пікатною, обліпили хати. Стукають у вікна «зняти нас вийди». Зірвуть їх, насушуть та й в узвар за милу душу!. Так само знімуть груші бо як з полиці пляшки падають тяжко. Над плодами зрілими бджолиний рій. Пасіка поруч, солодка здобич, вулики-хатки, правлять там бджолині матки. Біжить дітвора босоніж, а день ясний співає «жжжжжж….». І вітерець з боку баштанів лагідно лоскоче малюків безштаних, для яких Божий світ –невідомий калитки від. Біля тої калитки зустрілися сусідки. Явдоха і Приська мов два ворожих війська зійшлися близько. Тітка Одарка бачила ту сварку під сонцем парким. Каже : обидві винні –город потоптали свинні, коза капусту під’їдала, тінь вишні на грядки впала. Здіймали галас, поки не сталось. Раптом небо потемніло, повітря якось засвистіло з неба грім нагримав "Вб’ю! Голову ховай свою!" Котить в небі бричка, під образами свічка. Кота й собаку прогнали з переляку, хто там зна, чи не увійшов в них сатана? Святий Ілля чортів ганяє, грішна людина тулово схиляє. Й божиться й просить, налякана досить. З цілого серця шкодує, не заздрить більше, не гонорує. Каяття чи надовго це? Доки курка знесе яйце, вгамується вітер, засміються діти, півень зіскоче з тина, зареве голодна скотина – схаменеться людина. Піде собі жити, страждати й грішити.
А німий Григорій позбавився горя, пас у лузі стадо, майстрував принади з думою в лиці – ловити зайців. Бачить: куля суне як дуля : вогняна, шипуча мов смерть неминуча. Не одного сгубило таке блискуче диво. Зупинилась блискавка від пастуха близько та вибухнуло різко – гучно так, що німий обм’як, впав серед корів, отямився й заговорив. З тих пір зійшло всього п’ять лун в селі він знатний балакун. Проте не спить віднині у ночі горобині.