Наші мислі - метал і бетон,
Наші кроки - неон і пластик.
Скоро місто заллє леґіон
Кучерявих, розхристаних свастик.
Це не марення, і не глюк.
Скоро візьметься червінню небо.
Як сказав би колись Маланюк, -
Так і треба хробам, так і треба!
Де гарячі шляхи теплотрас,
Де промзон димарі захололі
Наші з'являться вмить, вніч і враз
Павучино-хрестові болі.
Ця синюшна венозна кров,
Ці безвихіддю пойняті очі
Пломінка ненависте-любов
Чорно-вогненно затріпоче.
Гострокуті гнучкі письмена
Розчеркнуть паркани, стіни, двері.
Руйнівна ця і творча війна -
Увертюра нової ери.
Так нова починається гра,
Надтрагічна й весела незвично.
Ми відчули, що вже пора -
Покоління неоґотичне.
Ми новий провіщаємо світ.
Архетип новий крові й асфальту.
Ми йдемо! Ми прийшли! Відійдіть!
Далі, далі! Ще раз кажемо, - Далі!
Богдан Харахаш, 1990-ті
