|
...Вони піднімались невисокими сходами і зал заполоняли захоплення і щира гордість . Вони. З відтвердим і вольовим поглядом, сиві і такі молоді. Герої. Мамине щастя. Вони повернукись живими з тих далеких боїв. Крізь вогонь і пекло. Крізь війну. Крізь біль.
Особливо зворушливо чути серед них прізвища тих, з ким ходив колись поруч до школи : Сашка Гудзя, Олега Гузика, Сергія і Сашка Горових. Хлопці, я пишаюсь вами! Виступ Дмитра Шпенова-ніби прочитаний з мого серця...у цієї людини така ж гірка пам"ять тих страшних років, коли один за одним ховали молодих пацанів, тих, хто колись проживав поруч...тих,кого більше не побачимо...оте відчуття, що десь війна...десь...а матері плачуть і сивіють поруч!
. .. З повагою і в скорботі схиляємось під час нагороди солдатських матерів, сини яких загинули в ДРА ...які так і не дочекалися синів з бою.../мами Купріянця Олега і Заїки Сергія/... 6 інгульчан загинуло...але, коли їх ховали,здавалось, що їх нагагато більше...що їх- півсвіту ...такий оцей несамовитий біль-нескінчений. Згадуємо всіх поіменно: Кажанов Юрій, Купріянець Олег, Андрущук Мирослав, Дацко Федір , Заїка Сергій, Ричков Олег.
Я не знала їх особисто....просто пам’ятаю, як їх ховали...ось така інформація про них є на сайті нашого Інгулецького виконкому :
Кажанов Юрій Васильович – рядовий, сапер-розвідник, народився 15 жовтня 1962 року.
Здається, що ніби тільки вчора хлопчачі питливі очі із цікавістю розглядали неповторний світ, пізнавали його. Юрко ніколи не був слабким хлопцем, ніколи не схиляв голови перед труднощами. Високий, спортивний хлопчина завжди був у колі друзів. Поважали його і в середній школі №99, де закінчив вісім класів, потім училище №44. Шофер-автослюсар – так називалася його спеціальність після закінчення навчання. А потім була перша зарплатня робочої людини. Із чого складалося життя? Із невеликих радощів, маленьких перемог. Просте життя, простої людини, чистої душі хлопчини. Все це було до армії. А потім жовтень 1980-го, сирий та прохолодний тут, в Україні, переніс його в теплий Туркменістан. 6 місяців навчання, і Юрій став рядовим десантно-штурмової маневруючої групи. І летіли до дому лиш листи…Потім був Ташкент, де було поранення, а він все не хотів хвилювати батьків.
Десантно-штурмова група – і цим все сказано. Не кожного сюди беруть. Поряд з Юрієм були його бойові товариші, з якими не раз проходив крізь бойові випробування. Валентин Сидоренко завжди був поряд з Юрою. Як важко на війні солдату виправдати очікування рідних та близьких. В ту ніч, з 26 на 27 липня 1982 року, Валентин також був поруч, він потім все розповів. В ущелині була засада, Юра йшов останнім.
________________________________________Купріянець Олег Семенович – сержант, командир танку, народився 16 березня 1963 року.
Олег навчався в середній школі №98, а потім у Київському радіотехнічному училищі. І завжди був хорошим організатором. Завжди допомагав усім, хто прагнув допомоги. Дружба із спортом загартувала його як морально, так і фізично. 4 грудня 1982 року стало останнім днем життя Олега. Його танк окремого розвідувального батальйону прикривав товаришів, йшов останнім. Раптом Олег помітив націлений на колону гранатомет, він став до кулемету і завдав вогонь, бойові друзі доставили його до шпиталю, але серце юного командира танку зупинилось…
Не забуде ніколи Інгулецька земля цього подвигу. Одна з вулиць району носить ім'я Олега, а на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті є електровоз, на якому накреслене великими літерами ім'я героя. А у рідній школі зберігаються речі та фотографії Олега, орден Червоної Зірки.
________________________________________Андрущук Мирослав Олександрович – рядовий, гарматник, народився 9 січня 1965 року.
Навчався в школі №100 Інгульця. Любив дружити, подорожувати подумки по географічній мапі, але більш за все обожнював природу: слухати співи птахів та шепіт листя. Навіть збирав грибів. Мирослав був працьовитим, спостережливим, допитливим, добрим хлопцем. У всьому намагався допомогти батькам, не розчаровував їх. Після закінчення школи навчався в Криворізькому гірничорудному інституті. У вересні 1983 року був призваний до лав Радянської Армії до Афганістану. Мирослав наполегливо виконував бойові завдання, ніколи не підводив товаришів. Таким і залишився у пам'яті друзів, рідних та знайомих.
________________________________________Дацко Федір Степанович – рядовий, навідник гармати, народився 10 лютого 1960 року.
Закінчував восьмирічку, потім було профтехучилище, де отримав професію слюсара-монтажника. Обожнював музику, грав на гітарі, але знайшов себе в шкільному оркестрі, чудово грав на баритоні та трубі. Після закінчення навчання в училищі прийшов на Південний гірничо-збагачувальний комбінат, в управління "Металупгмонтаж-210". Звідси був призваний до лав армії. Помер Федір 31 травня 1980 року. В управлінні залізничного транспорту Південного гірничо-збагачувального комбінату був створений комсомольсько-молодіжний екіпаж імені Федора Дацко.
________________________________________Заїка Сергій Павлович – рядовий, електромеханік-дизеліст, народився 5 січня 1960 року.
Закінчував вісім класів середньої школи №59 Інгульця. Потім поступив до СПТУ Васильківського району, де вивчився на механізатора широкого профілю. Перший та нажаль єдиний запис в його трудовій книзі – "4.09.79 року прийнятий трактористом до ОРС ІнГЗК. Звільнений 22.10.1979 року у зв’язку із зарахуванням до лав Радянської Армії". В 1980 році був поранений в одному з боїв, а вже 20 липня 1981 року Сергія не стало. А скільки було планів та мрій!
________________________________________Ричков Олег Юрійович – рядовий, радіотелефоніст.
Народився 23 серпня 1964 року. Він зростав на Інгульці і пізнавав життєву науку. Цей будинок №34 по вулиці 50 років Жовтня на Інгульці не сплутаєш ні з яким іншим. На одній з його стін меморіальна дошка:" В цьому будинку мешкав Олег Юрійович Ричков, воїн-інтернаціоналіст". А в пам'яті знайомих, друзів та сусідів він залишився хорошим, добрим юнаком, який завжди готовий прийти на поміч. Після закінчення школи подав документи до інституту, але успішно склавши три екзамени, вирішив спочатку відслужити в армії. Працював в ремонтно-монтажному цеху Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату на той час токарем. У бою Олег проявив мужність і хоробро захищався до останньої хвилини, щоб надати своїм товаришам можливість зв’язатися із дивізіоном та викликати вогонь на висоту, яку захищали. Загинув 9 вересня 1984 року, нагороджений медаллю "За бойові заслуги" та орденом Червоної Зірки посмертно.
________________________________________
Світла пам'ять тим, хто не вернувся з обох боків протистояння.
...А дорослі посивілі хлопці, які вижили і вистояли в цім двобою,оттримували свої нагороди...це іх світлі посмішки зігріли сьогодні душу... А зал все піднімався і піднімався, шануючи їх подвиг...подвиг Життя.
Дорогі наші воїни, це- ваш день! День, коли останній боєць повернувся по мосту додому...День, коли ми перестали посилати наших дітей на війну... Наш День...
...Ми живемо зараз в той час, коли,нажаль, не можемо сказати, що в країні все спокійно. Знову і знову підступають до нас хмари війни...тепер це війна на сході...де гинуть і гинуть наші діти...і батьки наших дітей .Сьогодні . Повсякчас. Щохвилинно. Зараз. Про це неможливо не думати і не перейматись. І багато колишніх «афганців» тепер зустрічають бій на сході України, захищаючи нас від агресора. Це -наш біль... Але, я вірю, що нарешті настане той день, коли пролунає останній постріл на моїй землі і повернеться з бою останній солдат. Це неодмінно Буде. Адже, тільки зараз по-справжньому розуміється справжня ціна миру...Говорячи по воєнному :Будемо жити,хлопці! Здоров'я вам залізобетонного і сто грам за збитих.
14.02.19р.
#Тетяна_Прозорова #Афганістан #воїни_інтернаціоналісти #30_років_від_виводу_військ_з_Афганістану #війна_на_сході #наш_біль
ID:
825494
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 15.02.2019 04:42:59
© дата внесення змiн: 15.02.2019 04:44:32
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую Вам...це всі -мої однорічки...ну, більше-молодші з них...як же забути...
...
