ВІН ЇЙ дзвонив тоді, коли хотілось втіхи,
Вдававсь коли розклад в його пасьянсі,
Такі були у них відносин віхи,
Навіщо їм ці зайві реверанси?
В авто, у друзів, просто на природі,
У придбаній квартирі без ремонту,
Лиш випадала хвилька у нагоду,
ВІН брав все без прелюдій та експромту.
Як звір, що здобич упіймав безсилу,
ЇЇ собою вкотре поневолив,
Котився з нею в прірву мов по схилу,
Про почуття і слова не промовив.
ВОНА ще досі вірила у казку,
Надіялась: дзвінок – то ЇЇ доля,
Сприймала його хіть – як щиру ласку,
Хоча в цей час, топталась ЇЇ воля.
Ну, а коли ВОНА чекала зустріч:
«Не час, не зараз, справи і робота…»
І коли Їй хотілося віч-на-віч,
У нього інша завжди є турбота.
ВОНА чекала, вірила у диво,
Щоб ЇЇ сон, хоч цього разу збувся,
А ВІН жив сито, вільно, і красиво,
Й про неї просто на просто забувся.
Йшов стрімко час, мінялися сезони,
Маршрути всі змінилися полярно.
Не забуваються відомі телефони,
Хоч з власниками їх…..якось не гарно.
Знову набрав: «Привіт. Приїду в сім».
«Твої слова мене не надихають,
Ти не дзвони ніколи у мій дім,
Вже пізно, бо мене уже кохають».