Де шовкові трави звечора поснули,
Під ліричні трелі солов’їв дзвінких,
Лебеді на річці крилами махнули,
Сполохнули казку наших мрій стрімких.
Ми удвох з тобою сіли на покоси,
Слухали, як хвилі вітер колиха,
Ніжно ти й тендітно гладив мої коси,
Відчував, як щирість серце видиха.
А у небі свідки - миготливі зорі,
На кавовій гущі ворожили нам,
Чи почуття будуть щирі та прозорі,
Чи біда прилине чорним воронням.
Золоту доріжку кинув місяць в річку,
Зорав тихе плесо – мов сиру ріллю,
Пригорнув до себе мене в темну нічку,
І сказав на вушко: « Я тебе люблю»
«Я тебе кохаю» - гуркотіло серце,
Навіть налякало вітер в осоці,
«Будь навік моєю» - ти сказав несміло,
І долоню стиснув у своїй руці.
Що там було далі – не розкажуть зорі,
Річка таємницю вдалеч понесе,
Прохолодний ранок розбудив росою,
І туман собою оповив усе.
Мріємо про зорі ти і я ще й досі,
Як шепочуть хвилі, як біжать струмки,
Але як забути щастя на покосі?
Й про п’янке кохання чарівні казки.
17.11.2018