Ти далеко в дорозі без сну і тепла,
З головою поринув в роботу,
Ти скажи мені, любий, чи хотів ти колись,
Відчуть щиру любов і турботу?
Щоб сплелося в одне: душі, мрії, тіла,
І від щастя за це, вмить здригнулась земля,
Щоб в обіймах тримати, свою власну любов,
Яка навіть в думках, гріє душу і кров.
Щоб від дотику, вмить відбулись чудеса,
Зрозуміть, що це диво, це дар і краса,
Хочеш мати усе – перестань зволікати,
Бо життя, нам дане лиш на те – щоб кохати.
Треба спішити
Жити і любити...
Добре, що народився у Вас цей гарний вірш, який нагадує про це...
( розділові знаки тут вкінці трохи з'їхали...Я не професіонал-філолог, але веду до того, що на розділових знаках завжди призупиняємось в ритмі вірша)