В Нових Боровичах синиця весну кличе, тріщить сорока жене зимну мороку.
Груша в садку спить, поруч сніговик стоїть. Весні крутить дулі, славить борулі. Та як не крути, зимі доведеться піти. Скоро вже тепло настане, сніг розтане, ніхто й плакати не стане.
Набридла усім зима-бабця (матері їй трясця). Стара від сонця шкандибає похмуро, ковтає ожеледь-мікстуру кричить весні «Куди преш, дуро!». Весна-молодиця, мовчить, спочатку. як годиться. Суне собі потроху мов та невістка Явдоха, яка своє діло знає, стиха усе до рук прибирає. Посвятила жінка у храмі свічі, що народ зве «громничі» бо від блискавки й грому боронять людей й солому. Кладе хрести іконі, промовля молитви і стороннє:
- Була в мене вередлива свекруха. (В ім’я Отця і Сина і Святого духа). Усе було тітці немиляще :то кісткою стане у горлі лящик, то хата не білена, то в городі свині. Чому невістки завжди винні? Кортило побажати : «Щоб твій язик відсах!» (Отче наш, що є на небесах») Ніяк відьмі не догодиш, Скаже слово – мов гострий ніж. Зиму всю терпіла я (Нехай буде воля Твоя). А потім зігнала з пічки свого Панька, дала йому копняка. Так, мов його опікли вуглі (Як на небі, так і на землі). Смикнула за рідкі вуса (І не введи нас у спокусу ) Збудували ми за літо нову хату й настало у житті свято. Немов би на спині виросли крила (Бо Твоє є Царство, і сила ). Зі свекров’ю нині не сварюся, називаю «матуся», як засумує у розлуці, посилаю на поміч онуцю. Пошли нам, Боженька сонце у кожне віконце, а на городі дай розсаді тінь. (Амінь).
Та Явдоха молиться трохи неуважно, щось своє життєве пригадує. У будь-якому разі, Стрітення - особливий день. 
