Небо протяжністю в тисячі , мільйони кілометрів і вітер, який поніс ці слова вдаль , можливо втрачені ,а може він збереже їх для себе. Волосся розвівалось ,а все навколо ніби крутилось у тихому шепотінні вітру . Вони лежали на даху закинутої будівлі і ніщо не могло торкнутись їхніх тіл окрім сонця і розпеченого бетону.
Роздумували про щось серйозне в той час, як в голові кипіла пустота ,вони ніби говорили про своє мовчання. І як би це дивно не звучало це був найкращий момент того дня , можливо не єдиний і точно не останній ,але той ,який навіював на неї літо ,коли в осяяних сутінках вона їхала покидаючи межі міста. Високі будівлі ,шумні натовпи змінювались тихими садибами ,а вона досі залишалась на тому даху. Там , де він говорив до неї ,а його щира усмішка ніби відносила в інше місце. Туди де обнявшись вони лежать передаючи подумки свою тривогу.
Деколи вона відчувала себе хворою поряд з ним . Це відчуття не було злою думкою яка заставала зненацька ,а так ніби світло від нього проникало всюди. Відчуття ніби у будь-якому стані він залишиться поруч . Відчувала себе з ним дитиною і не тою бешкетною зірвиголовою ,якими зазвичай бувають діти ,а променем надії, який ще не встиг розчарувати батьків.
Бувала розлюченою чи байдужою і якби не старалась поряд з ним не могла залишатись такою. Щось гнітило та спустошувало зсередини ,але глянувши в небо ,вона знов опинялася там , там де вітер підхоплював його слова ,а руки торкались її тіла . Він дивився на неї і щось дивне було у тому погляді. Навіть якби він стояв на вершині світу і кричав до неї , очі сказали б більше.
