|
Чарівна мелодія скрипки полонить весь простір. Хвилюючі мелодійні переливи, що нагадали стрімку гірську річку, змушують серце калатати все швидше і швидше…
«Гроза» Вівальді переносить слухачів у інший вимір, де є лише вони наодинці з природою, потужною, бурхливою зливою, що, мов окремий механізм, велично й гіпнотично грає свою роль.
Мелодія доходить свого логічного фіналу. Молодий скрипаль, щасливий та натхненний, вклоняється своїй вишуканій і вибагливій публіці. Звучить грім аплодисментів, хтось кричить: «Браво», а хтось: – «На біс!».
Багатоманітне море з квітів опиняється біля його ніг. Він стомлено посміхається, а задоволення розтікається приємним теплом по клітинах його тіла…
Віктор розплющив очі, озирнувся навколо і побачив вогкі, чорні стіни, загратоване, маленьке віконце, що сталевими канатами припнуло та відгородило його від реального світу. Маленька, тісна камера та нари – ось все, що він мав наразі в своєму житті. А ще… марево, що солодким, нездійсненним міражем приходить до Віктора під час коротких хвилин забуття.
Хлопець поглянув догори, ковтаючи гіркий клубок сліз за втраченою мрією. Вона ж-бо була так близько… Він сам не міг достоту зрозуміти як опинився в глибокій безодні. Все відбулось занадто швидко та непередбачувано.
Віктор знов поринув у спогади, намагаючись покроково, поденно прослідкувати свій шлях, зрозуміти, де він знайшов ту кляту, зарослу будяками невідомості і відчаю стежку.
Йому пощастило народитись в доволі інтелегентній сім'ї. Мати працювала бібліотекаркою, непогано розумілася на мистецтві, обожнювала літературу і привчила сина змалечку до своїх захоплень.
Батько був бухгалтером, але незважаючи на математичний склад розуму, в вільний від роботи час він полюбляв грати на гітарі та навіть створював власні пісні, які далі сімейного кола не виходили.
Бабуся Віктора працювала в редакції місцевої газети журналістом. Писала вельми непогані статті, що завжди привертали читачів майстерно написаним текстом та розкриттям будь-якої теми до деталей, до дрібничок.
Ніколи в їхній сім'ї не можна було почути, щоб хтось підвищував голос на іншого, або ж нецензурно висловлювався. Віктор зростав в гармонії, любові та спокої.
Коли батьки помітили, що малий впевнено тягнеться до татової гітари і навіть намагається на ній щось грати, то одноголосно вирішили на сімейній раді віддати сина до музичної школи.
А ось там його вірним другом на довгі роки стала скрипка. Його не втомлювали ані виснажливі повторення вивчених мелодій, не засмучувала відсутність можливості бути як його однолітки і безтурботно грати з хлопцями в футбола. Йому подобалось опинятись у царстві музики, відчувати на дотик кожну ноту, проживати її всіма фібрами своєї юної душі.
З часом Віктор почав створювати маленькі, зате свої музичні твори. Його вчителі не могли натішитись і пророчили хлопцю феєричне, безхмарне майбутнє. І може воно таким і було б, якби …. не ВОНА.
Звали її Ангеліною. Вона навчалася з ним в одній школі і здавалась йому неземним створінням. Висока зростом, тендітна білявка, з ніжно блакитними очима позбавляла його тями.
Хлопець довго і марно намагався привернути до себе увагу Ліни. Але, на превеликий жаль, він був для неї всього лише «скрипальком» (так зневажливо вона називала його поза очі).
Часи, в які розгорталася ця драматична історія, були непростими. На дворі панувала епоха руйнівних 90-х. Мистецтво, музика та бідний скрипаль не були у фаворі. Дівчати, тай Ангеліна не виняток, мали смак до іншого типу хлопців. Це були виховані вулицею хлопи, які не вміли без нецензурщини зв'язати докупи два слова. Зате вони мали великий запас агресії, дужі кулаки, що в будь-який момент були готові застосувати для отримання легкої наживи. Вони швидко здобували все: недешеві авто й гарних дівчат.
Ангеліна приятелювала саме з такими. Віктор часто бачив як її зі школи забирали на диковинці того часу – чорному, великому мерседесі. Хлопець тоді безсило стискав кулаки і відчував як серце стискається від болю та злості.
Одного дня він все ж не витримав і коли повертався додому, підійшов до компанії дівчини, і відкликав Ліну, щоб поговорити. Вона, як не дивно, погодилась.
Віктор, тамуючи прокляте хвилювання, все ж розповів їй про свої почуття. Вона вислухала його, подивилась загадковим поглядом і посміхнулась. До цих пір в пам'яті хлопця закарбувалася фраза, яку Ліна промовила далі: «Якщо ти мене справді любиш, ти маєш покуштувати ось це!».
Вона дістала зі своєї сумочки маленький, прозорий пакетик з білосніжними крупинками, дуже схожими на цукрову пудру, якою Вітіна мама на свята вкривала домашню випічку. Тому він, не відчувши в цій пропозиції жодного підступу, потягнув руку за пакетом. Він навіть не вагався, адже йому було так важливо довести Ліні серйозність своїх почуттів. Йому раптом подумалося, що може це останній бар'єр, який треба подолати аби завоювати дівчину.
Чомусь Віті здалося, що цю речовину як і пудру, теж можна їсти. Та Ангеліна, помітивши його невмілі рухи, засміялась та скорегувала його дії: «Ти що, дурненький, робиш? Це треба НЮ-ХА-ТИ, а не їсти». Після цього вона на власному прикладі показала як варто споживати цей невідомий продукт.
Віктор вдихнув і через якусь мить йому привиділося, що небо, дерева, лавки, тай сама Ліна з компанією злилися в одному скаженому танку. Хлопцю стало незвично весело, вільно. Йому постійно хотілось посміхатись, стрибати та робити інші безглузді вчинки….
Це був перший раз, коли Вітя спробував героїн. Після того він мало, що міг згадати. Йому вже була непотрібною гра на скрипці. Зайвою в його житті стала й Ангеліна. В запаленому мозку товклася лише одна думка – де дістати гроші? Його нові «друзі» спочатку давали наркотики в борг, потім їм набридло займатись «благодійністю», як вони це називали, і вони змусили платити Віктора за рахунками.
Спершу Вітя брав тайкома гроші з батьківської схованки, здебільшого малі суми, втрата яких була менш помітна, з часом більші, коли батьки вже почала помічати їхню відсутність. Але на сина вони подумати, звісно, не могли. Та все ж згодом до такого висновку прийти довелося. Просвітлення сталося тоді, коли з квартири почали зникати меблі, мамині та бабчині дорогоцінності та побутова техніка.
Батько, не витримавши такого тягара, пішов з сім'ї. Мати замкнулася в собі, в свої 40 перетворилась на цілковито сиву жінку, її звільнили з роботи, а бабуся зійшла з глузду, та лише Віктору було все БАЙДУЖЕ! Його єдиним сенсом життя стали наркотики.
Згодом він сам навчився варити наркотичну отруту і вправно це робив на власній, давно занедбаній, захаращеній всіляким непотребом, кухні. Мати на такі дії сина не зважала. Вона часто могла не виходити тижнями зі своєї кімнати, лежати у ліжку і дивитись в стелю.
До Віті приходили так звані «клієнти» за дозою, ледь не влаштовуючи в під'їзді черги. Це було страшне видовище, Вони вже не нагадували й близько людей, а були схожі на зазомбованих істот, які рухались лише за встановленою програмою.
Котрийсь з чергових «клієнтів» виявився підставним, і при передачі «ширки» Віктора було заарештовано і взято під варту. Потім був суд і, мов грім з неба вирок судді: «П'ять років позбавлення волі».
В перший місяць перебування у в'язниці Віктору було страшенно важко. Без дози ламало тіло, і Вітя вив від пекельного болю скаліченим вовченям. Потім все якось минуло і жах скоєного щоденно почав миготіти перед його очима. А найбільше вбивало марево – нездійсненна, втрачена мрія, яка так і залишилась загубленим квитком до світлого майбуття….
© Леся Приліпко-Руснак, 10.07.17
https://lesyaprilipkorusnak.blogspot.com
ID:
742976
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.07.2017 20:58:18
© дата внесення змiн: 21.07.2017 20:58:18
автор: Леся Приліпко-Руснак
Вкажіть причину вашої скарги
|
