А я начебто знав тебе тисячу років,
Сотні зим ми разом, сотні зоряних літ...
За плечима у нас тисячі спільних кроків
З тих часів, як було Богом створено світ...
І немовби давно все колись відбувалось,
Просто знов повернулася часу спіраль...
Ми були вже разом... І щасливо сміялись,
І разом проживали скорботу й печаль...
Ми були вже разом - в тім житті, у минулім...
Та чи зійдуться знов паралельні шляхи?..
Плаче осінь дощами у листі заснулім,
Зафарбовує світ у свинцеві штрихи...
Моя тисяча літ, що проходить повз тебе... І мільйони дощів, що лоскочуть літа... Але не воруши, не пригадуй, не треба... Хай уже пролітає... нехай проліта...
Відчуття дежавю, мабуть, з кожним буває. підсвідоме бажання, невловиме, як птах! Просто шосте чуття душу рідну шукає. І знаходить її в паралельних світах.
И несмотря на хмурую погоду...
Вы всегда нам дарите волнующие строки!
Какое счастье сознавать, что "мы были рядом в прошлой жизни"! И верится - так будет всегда!
Спасибо! Анатолий!
Все по колу, навзнак, і не так, і не з тими.
Вже й дощі промайнули і стелиться сніг
По алеях самотніх... Клубочаться рими
Віршосмутком, що в душу мою знову ліг.
І печаль, як печаль, тільки світла і чиста:
Кожна думка зігріта коханим ім'ям.
Я збираю для тебе щоночі намисто
З недосяжних зірок, як і ти... /як і я/
Вибачте, Толику, що влізла до Вас своїми римами.... Відчутна жива поезія!