Я хотів вибігти не роздумуючи, забувши половину потрібних(чи не надто) речей і доїхати останнім потягом метро, в останньому вагоні до станції м. Контрактова площа, востаннє.
Але цього не сталось, я продовжував просто уявляти. Настільки це гідний вчинок, що реальність його почала падати, а то й загалом зникла. Та не важливо - я вже мав сюжет, котрий міг відбутись, цього було достатньо.
Я уявляв, як вийду з підземки під дрібний сніг, в той момент схожий на маленьку пташку, стану під ліхтар, зіжмусь, зігрівшись наостанок, підкурю цигарку і піду по рельсам у завчасно відомому напрямку, до завчасно невідомої цілі.
Досить круто, як на сюжет, рухатись трамвайними коліями під легким, замріяним снігом, коли на вулицях немає нікого бо вже стрілки годинника пройшли відмітку в "північ".
Та тоді романтизм цього вчинку розбився об логіку і думки. Як я дійду не знаючи на скільки далеко? Що взагалі потім буде як навіть знайду дім? Чи не заблукаю на черговій розвилці?
Я боявся, боявся страху котрий може з'явитись при недостатній вдачі, а свою вдачу я дуже недооцінював. Тому й лишився, тому й не зробив вчинок, за котрий був щасливий, лише придумавши його.
А можливо це на краще?..