Очі не бачать нічого… Тремтять руки… Ти стоїш на місці й не можеш навіть поворухнутися. Думки розчинились у просторі. Страшно… Чи, може, просто незрозуміло…?
Навколо тиша… Чутно лише хвилююче биття твого серця. Дихання важке. Ти ніяк не можеш наважитися…
… наважитися зробити перший крок.
Проходить декілька хвилин. Ти намагаєшся зібрати всі свої думки до купи, заспокоїти почуття. Тиша… Шалена тиша… І спокій… Нарешті прийшов спокій.
Але десь у закуті твоєї душі ще вирує острах. Він не залишить тебе.
Тебе знову охоплює хвилювання. Однак з’являється й нове почуття – цікавість. Ти більше не можеш залишатися нерухомим. Проте й ворухнутись одразу не можеш також.
Але поступово опановуєш себе, збираєшся з силами і … (на мить перехоплює дихання, серцебиття припиняється)… і ти робиш крок. Перший крок…
Важко ступити у темряву, правда?
Але ти вже зробив його – свій крок у невідомість. Для цього знадобилися секунди, хвилини, години, дні, тижні, місяці… або навіть більше – роки, десятиліття…!
Тепер ти відчуваєш неповторну легкість, невагомість… Свободу. Чи зупинишся ти тепер?
Темрява навколо незвідана, таємна. Вона вабить тебе своєю тишею.
Ти розчиняєшся… Тепер ти вільно крокуєш серед невідомості, наче її володар.
Раптом вмикається світло. Розгублений, зупиняєшся й бачиш навколо себе суцільну стіну. Тебе охоплює глибоке розчарування. Хто увімкнув світло? Навіщо? І як звідси вибратись?
Проте незабаром починає темнішати. Останній промінь світла зникає. Простір знову охоплює невідомість…
Ти починаєш метушитися, обертатися навколо себе, намагаючись побачити вихід. Але це марно. Ти ніколи його не побачиш. Його немає.
Ти починаєш рухатися. Хаотично. Спочатку повільно. Потім швидше, ще швидше, і ще… Потім бігти… Швидше… Швидше… І… влітаєш у стіну. Падаєш…
Дихання рівне, серце б’ється у звичному спокійному ритмі… ти відкриваєш очі. Скільки пройшло часу? Година? Дві? Вічність? Чи, може, лише п’ять хвилин…? Підіймаєшся…
Темрява… Тиша… Невідомість знову запрошує тебе в гості. Ти спокійно робиш крок вперед. Потім ще один, ще, ще, і ще… Кроки зважені, рішучі, й досі важкі… Лише зовсім знесилений, ти зупиняєшся.
Починає світлішати… Навіщо знову? Будь ласка, тільки не світло! Ні! Ні! Ні!...
Стає зовсім ясно.
Але… перед тобою простір. Безмежний простір. Куди ж зникли стіни? Здивований, обертаєшся – вони далеко позаду. Але як?
… у темряві можливо все…
Якісь, невідомі досі, почуття охоплюють тебе. Спокійний, здіймаєш погляд до неба… У щасливих очах зупиняється час - швидкоплинні хмаринки…
16-17 квітня 2015 р.