Ніна прийшла, як вони і домовлялись, в суботу о четвертій вечора. Чомусь одягла сукню, улюблену, червону, яку купувала на весілля сестри і дозволяла їй висіти у шафі цілих два роки, не знаходячи для неї приводу. Для неї і зараз не було сенсу. Коротка, вільна, з легкого та дорогого шовку, вона була не підходящою ні для сірого будинку, ні для кінця холодного листопаду. Сестра сказала б, що це повний несмак – одягати літню сукню з теплими чорними колготками та ботфордами, які більше б личили повії, а не такій хорошій дівчині, як Ніна.
Ніна напружилась та штовхнула вхідні двері плечем. Ті, голосно застогнавши, піддались і Ніна ввійшла в будинок, який більше не пробуджував у ній тваринного жаху. Банка з ананасами та шампанське постійно бились одне об одне і Ніну цей звук дратував так, що вона, дійшовши до канапи – єдиної речі, яка залишилась тут з меблів -, сердито кинула пакет на неї. А потім всілася сама, закинувши нога на ногу.
Ілля запізнився на двадцять хвилин. Ніна встигла двічі порахувати дірки у стелі і відкрила банку законсервованих ананасів, порізавши великого пальця. Вона притулила поріз до губ, поки Ілля жадібно, наче якесь дитя з далекої Африки, витягував кільце ананасу.
– Куди ти поспішаєш? – запитала Ніна, наливаючи шампанське у пластмасові стаканчики.
– Нічого ще не їв зранку, – відповів він, витягуючи ще одне кільце.
– Бідненький. Що, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку. Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, тільки й їла, тільки й пила? – солодко-солодко сказала Ніна і одразу випила все.
– Ти так натякаєш, що я цап? – всміхнувся Ілля, витираючи підборіддя від сиропу.
– Тільки не бодайся, – весело промовила Ніна, наливаючи собі ще.
Пляшки їм вистачила на півгодини, ананасів – хвилин на двадцять.
Шампанське Ніну зовсім не взяло, навіть в голові не паморочилось і це її якось по-дитячому розчарувало, тому Ніна лежала на колінах Іллі і дивилась на сіру стелю.
– Скільки тобі років? – запитала вона.
– 17, – просто і чесно відповів він.
– Чудовий вік, – чомусь сказала Ніна, встаючи. Здоровий глузд в голові кричав, що пити з малолітнім – далеко не правильно.
– Справді? – скептично промовив Ілля, знімаючи залишки її чорного волосся зі своїх світло-блакитних джинсів.
– Ні. В мої 17, я сиділа вдома, готувалася до вступу і молилася, щоб мої груди виросли, а прищі зникли, поки мої однокласниці бігали на побачення, – здригнувшись, сказала Ніна.
– Ну, зараз в тебе гарні груди, – зважено протягнув Ілля, дивлячись їй в очі.
– Пуш-ап, – потиснула плечима вона.
– Всюди брехня, – зітхнув він.
– Саме так, – погодилась Ніна, легенько вдаривши його вказівним пальцем
по носі.
***
Вони зустрічались щосуботи. П`ять днів Ніна витрачала на дітей, товкаючи в їхні голови знання мови та літератури, сварилася з родиною, категорично відмовляючись від лікування, і жерла пігулки, намагаючись вимкнути біль, що постійно підривався феєрверком у її голові. В суботу Ніна натягувала посмішку разом зі светром, а в неділю мріяла про безболісну смерть.
Ніна приходила щоразу з новою вигаданою, а може й правдивою історією, Ілля – з новим синцем. Вони сиділи на старій канапі й розмовляли, довго, без перерв на не зручні паузи, бо тоді Ніна згадала б, що він для неї – такої правильної і вихованої вчительки – занадто юний.
Середньостатистичний одиннадцятикласник з рудим волоссям і синцями по всьому блідому тілу. Він був таким красивим і таємничим, що Ніна, звісно, якби була молодшою і наївнішою, закохалась би в нього. У фільмах з таким ловлять попутку і тікають з міста, щоб вже через місяць повернутись до батьків із заплаканим обличчям і небажаною вагітністю. Але Ілля лише так виглядав, а Ніна вважала себе занадто розумною для дурниць.
Долоні Іллі були десь під її новим зеленим светром, так він грів руки, а ніс сховався у вигині блідої шиї, поки Ніна розповідала про жахливих учнів і повільно пила червоне вино.
– Ти такий милий, наче кошеня. Так би і поцілувала тебе.
Він нічого не відповів. Тільки повів носом по шиї, пальцями – по чутливій шкірі на ребрах, і Ніна зареготала, бо жахливо боялася лоскоту ще з дитинства.
– Досить! Досить! – повторювала вона, хапаючи Іллю за лікоть, і давилася власним сміхом.
Він, навіть для його молодого віку, був достатньо сильним, тому легко підм`яв Ніну під себе, не дивлячись на її пручання. Ілля звів руки Ніни над її головою і дивився на неї з виглядом справжнього переможця. Ніна, лежачи під ним, просто насолоджувалася бозна-чим і розглядала молоде обличчя.
На носі у нього багато веснянок, будь Ніна більш романтичною, то порахувала б їх; на декілька разів зламаному в минулому переніссі – наклеєний Ніною вранці пластир; ліва брова розсічена, а на щоці, ближче до вуха, шрам від зубів малої, але з міцними щелепами тваринки. Ще один жовтуватий слід – на підборідді, тонка подряпина з ледь помітними слідами від швейних рубців.
Шрамів на ньому певно безліч, так вважала Ніна, але це зовсім не заважало їй милуватися Іллею. У нього очі завжди наче з іскринками, а на колір – листя, що скоро пожовтіє. Шкіра бліда і тонка, на вигляд така, що ніби торкнешся – і вже залишиться синець. Він красивий, навіть зі своїми сотнями слідів від бійок, і вкраде ще не одне дівоче серце.
Ніна всміхалася, не відриваючи погляду від його лиця, а потім, коли стала вільна від капкану рук, легко піднялася і поцілувала його. Кілька секунд – вона знову впала повністю на канапу і засміялась, дивлячись на його по-дитячому здивоване і перелякане обличчя.
– Тільки не кажи, що це твій перший поцілунок? – запитала Ніна, досі посміхаючись.
– Взагалі, так, – зважено і тихо відповів він, пересідаючи на підлогу.
– Справді? Жах, – промовила Ніна, пересмикнувши плечима.
– Бути нецілованим в сімнадцять – це відстійно. Тільки друзям не кажи, засміють, – сказала вона.
Ілля почухав голову і вимовив:
– Ну, ти вже знаєш. Більше мені казати нікому.
Ніна піджала губи і нахилилася над ним, щоб знову поцілувати – на цей раз у лоба.
***
Їй певно ставало гірше. Ліків вистачало вже на менший час, зі слів матері не хотілось сміятись і йти з рідного дому теж. Ніна мріяла притулитись до маминого боку, як у дитинстві, обійняти молодшу сестру рукою і просто лежати з ними на ліжку в батьківській спальні, щоб від їх колискових все переставало боліти і світ здавався не таким безглуздим. Ніна мріяла про це відчайдушно, але не просила у них, бо знала – тоді вони її точно вмовлять на все, що завгодно, вона ляже в лікарню і стане зомбі – не живою, не мертвою, жертвою хімії і довгого лікування. Ілля поки залишався єдиною радістю, діючим знеболювальним і Ніна летіла до нього кожну суботу, щоб знов поговорити ні про що і трохи пофліртувати у сірому будинку на вулиці Леніна.
– В тебе шанувальниць, напевно, розміром з футбольний клуб, – промовила Ніна, збираючи рідке чорне волосся у хвіст.
– Не рахував, – всміхнувся він і кинув у рота цукерку.
- Тобі б дівчину знайти, будеш більше в стандарти спільноти вписуватись,
– сказала Ніна навіщось.
– Як тільки вона познайомиться з моєю ріднею, то втече з ґвалтом, – невесело пояснив Ілля.
– То знайди хоробру, – запропонувала вона.
– Таку, як ти? – поцікавився він.
– Я не хоробра, а безнадійна, – промовила Ніна і швидко його поцілувала, стираючи з вуст Іллі сліди від шоколаду.
Очікувано між ними впала хвилинна колюча тиша. Долоня Іллі вже звично опинилась під її светром і вперто прямувала до бюстгальтера, доки в думках у Ніни формувалася безглузда ідея. Ніна відірвалась від його губ і прошепотіла:
– В мене є для тебе подарунок.
Вона встала з канапи і під зацікавлений погляд Іллі почала роздягатись. Спочатку зняла жовтий светр і охайно склала його. Потім ботфорди, далі – джинси, за ними – нижню білизну, поки не залишилась в одних чорних шкарпетках.
– Це найгірший стриптиз, який я бачив, – зі сміхом промовив Ілля.
Березневий холод кусав не гірше січневого і Ніна швидко покрилася гусячою шкірою, але вперто не звертала на це уваги.
– Подарунок – не стриптиз, дурень, а секс, – фиркнула Ніна і швидко заскочила на канапу, щоб тепер роздягти й Іллю.
– 17 – це найгірший вік, – промовив Ілля, лежачи під ковдрою, яку приніс сюди ще у грудні.
– Справді? – з посмішкою запитала Ніна, одягаючи джинси.
– Так. Я вже цілком дорослий і сформований, але по закону ти відтепер вважаєшся педофілкою, – сказав він, розглядаючи Нінину спину.
– Жах, тільки не пиши на мене заяву, котику, – прорекла вона, оглядаючись.
– Я подумаю над цим, – з серйозним виглядом захитав головою Ілля.
– Вредний, – жартівливо бовкнула Ніна, кидаючи в нього фантиком.
У відповідь Ілля лише підморгнув їй.
ID:
664304
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.05.2016 21:02:14
© дата внесення змiн: 06.05.2016 21:02:14
автор: Armel
Вкажіть причину вашої скарги
|